Annotation 18 страница

Терновий як міг швидко просувався засніженим бездоріжжям. На руках ніс охлялу, обліплену снігом дитину. По тому, як колихались її ноги й руки, було зрозуміло, що дитина ще жива, бо ж тіло ще не задубіло. З рота Олеся хмарою піднімалася біла пара, він шепотів щось дитині в обличчя, чи то підтримуючи її морально, чи то зігріваючи своїм диханням. Його наздогнала підвода, на якій сидів, піднявши високо комір кожуха, надітого поверх шкіряної куртки, Мільман, позаду нього — Калюжний і похнюплений Октябрин. Хоча вони їхали в той самий бік, що йшов Олесь, спиняти коника ніхто не планував. — Куди? — запитав строго Мільман, порівнявшись із Терновим. — До лікарні. Хлопчина ось на дорозі лежав. — Не наш? — поцікавився без особливого інтересу Калюжний. — Ніби чужий, — відповів Терновий, ще раз оглядаючи дитину. Мільман цмокнув, і конячка трохи додала ходи. Октябрин наважився звернутись до начальства. — Може б, підвезли? Нам же по дорозі. Замість відповіді Мільман цмокнув ще раз, і підвода швидко зникла в одному із провулків. — Тримайся, тримайся, хлопче, — шепотів Терновий і розумів, що сили залишають його самого. Впавши на коліна, крізь туман, що застилав очі, побачив, як здалеку до нього біжить Октябрин. Удвох вони донесли малого до лазарету й, здавши на оглядини лікарю, посідали в коридорі, аби трохи відпочити. Сиділи мовчки, ніби й не було про що говорити. Дивились на стіни лікарні, на підлогу, на двері. По коридору сновигали два санітари в білих, зав’язаних на спині халатах. За час, що Терновий із Октябрином провели в коридорі, повз них двічі проносили ноші з померлими людьми. Під покривалом легко упізнавались обриси дорослих, високих чоловіків. Ці чоловіки були пласкими і навіть не продавлювали зроблене з напнутої мішковини дно тих нош. Лікар вийшов та повідомив, що малий житиме, запитав, хто заподіяв йому таку ведмежу послугу. Терновий не второпав про що йдеться. — Нажерся малий здуру, — пояснив Лановський. — Сказав, буханку вклав у себе за раз. Олесь задумався й не помітив, як Октябрин здригнувся. Адже комнезамівець чув — ось лиш півгодини тому Мільман розповідав історію, як учора хтось заліз до продовольчої комори в школі та вкрав звідти буханець хліба. Комісар обіцяв знайти правопорушника та покарати по всій строгості. — Відбирати хліб у захисників, — не міг заспокоїтись Мільман, їдучи на підводі: — Зараз підемо по хатах та подивимось, хто із них задоволений життям. Хто хліба нашого наївся. Саме з цією місією ці троє й вирушили зранку на завдання. Шукали злодія. Хлопчину ж, оцього безпритульного зайду, що вкрав та з’їв хліб, Лесь побачив біля своєї хати. Дивиться крізь вікно — лежить людина на дорозі. Ще й снігом добре не прикидана, видно, недавно впала. — Та замерз напевно вже, — пробасив, вмовляючи сам себе. — І не йди навіть. Скільки їх ото валяється по селу. Най труповози підбирають, — сказав і задумався, і тут-таки нап’яв на плечі батькову куфайку — бобрикове півпальто вже розлізлось у клоччя. Підійшов ближче, а то хлопчисько. Дихає ще — он дрібненько клубочиться пара над носиком. Не кинеш же посеред дороги. Коли вже вийшов, мусив нести того малого доходягу до фельдшера — ану, як вилікує. Терновому вже б і додому йти, а він усе сидів у сільському шпиталі й не міг примусити себе встати із лави. Спочатку стало гудіти в голові, ніби кіннота яка наближається. Лесь задихав глибоко, широко, мов риба, викинута на берег, відкриваючи рота, і те гудіння щезло. Октябрин, який тихо спостерігав за діями товариша кореспондента, ніяково роззирався довкола, шукаючи когось зі сторонніх — у разі чого, щоб змогли швидко допомогти. Терновий помітив занепокоєння та посміхнувся, даючи зрозуміти, що із ним все гаразд. І лиш Октябринові відлягло і він уже почав був щось розповідати про оті марева, що їх бачив на полі, про тих людей не людей, про Оксану, як Лесеві почала йти з-під ніг підлога, а тоді різко, в один мах, наблизилась до його обличчя. Молодий комнезамівець одскочив від лави, на якій оце сиділи, а Олесь мішком рухнув на ту підлогу, втративши свідомість. Октябрин помчав за лікарем, кричучи, допоки гнав коридором. — На допомогу! — кричав. — Людина впала! — кричав. На його крики вибіг той, кого він гукав, — фельдшер. Помацав Терновому пульс, ставши біля нього на коліно, й кивнув ствердно, що могло означати лиш одне — чоловік ще живий. За допомогою молодого бійця переніс кореспондента до найближчої палати. Там, за зачиненими дверима, куди Октябрину було зась, обдивлялись виснаженого голодом, холодом та душевними терзаннями Тернового. — Навряд чи, — мовив лікар на виході з палати. — Скоріш за все не виживе, — резюмував і жестом попросив Октябрина вийти з лікарні.
***

Мільман з Калюжним та Вєсною зіскочили з підводи й почвалали до охайного будиночка, куди ще не навідувались буксирні бригади, — хіба свої ото город викопували. — Нащо ж ви, люди добрі, до нас приїхали? — як на похороні голосила Параска Бідова — двадцятитрирічна жіночка, яка тримала на руках чотирьох років донечку, як дві краплі води схожу на себе: ті самі великі карі очі під широкими бровами, ніби під копір вималюваний ротик — губи будиночком і рясне помаранчеве ластовиння.
Про Параску на селі люди казали — «градом побита», й ще змалечку здавалось їм, тим селянам, що Параска так і лишиться старою дівою, ніхто-бо на таку розмальовану Богом не зазіхне. А от і не так сталось, як гадалось. Було Парасці сімнадцять, як прийшов до неї свататись із Дружківки хлопчина такого самого віку і з подібною вадою на обличчі. Хтось там йому сказав, що в сусідньому поселенні є дівка, яка його не відштовхне. Як побачили вони одне одного, так і заклякли на місці — ніби від однієї мами вроджені були. А батьки в обох з чистими обличчями, без ластовиння. Баба Параски, ще коли та юнкою була, варила якесь зілля в казані та наказувала дівці щоранку ним умиватись. Казала, намолене й чудодійне. Але в Бога були свої плани щодо Параски. Він не допустив, аби зілля подіяло й обличчя дівки відбілилось. Особливо дивним було те, що волосся у веснянкуватої Параски було темно-русим, майже чорним, і брови такі ж — відливали темнотою. Вуста червоні, аж ятрило зір, а очі, мов ті вуглини. А чоловік її то весь рудий був, природно веснянкуватий, сонцем відмічений. Але для хлопця — то не вада, хоча дівки в рідній йому Дружківці усе прозивали його Решетом. Ім’я йому — Йосип, а прізвище було близьке до прізвиська — Решітник. Парасці перепало від чоловіка це прізвище, але у Веселівці її продовжували називати Бідовою. Кажуть, при будь-якій владі, за будь-яких часів члени цієї родини бідували. А ще казали люди, що бідували саме тому, що в родині завжди відьма водилась. От, відьмою й Парасчину бабцю називали, бо не раз до неї по зілля приворотне приходили. Бабця давала зілля, а як дівки чи й хлопці, а чи вже заміжні виходили з їхнього будинку, сміялась, мов дитина, й казала онуці: — Дала їм звіробою та чебрецю — най привертають там кого хочуть.
— Як то нащо? — вимірюючи хату важкими кроками, питав Калюжний, у той час як Мільман роздивлявся прискіпливо розцяцьковане ластовинням обличчя жінки. — Не сознатільна ти жінка, Параско. Дивлюсь, ти в тілі, справна молодиця. Є що їсти? — І дівча, диви, яке пухкеньке, — озвався Мільман і наблизив своє обличчя до дитячого. Свиснув, забавляючи маля. — Сімпатічная маладуха, — доклав свого товаріщ Вєсна та, відкривши засув, впхав голову в піч. Уже звідти донеслось, мов із пекла: — Халодная… і пустая. — Тебе учора бачили біля школи, — вів далі Калюжний. — Що там робила? — Хліб шукала? — додав Мільман та привітно посміхнувся. Параска, не очікуючи підступу, й собі посміхнулась та ствердно кивнула, мовляв, шукала. — Знайшла? — не знімаючи посмішки, запитав Мільман. Параска знову метельнула вкутаною в грубу хустку головою, а разом із нею повторила рух дівчинка. — Наїлись? — запитав Калюжний. — Кілограмова буханка поперек горла не стала? — Та що ви, товариші любі! Яка буханка? Я до куми ходила. Вона у вас там куховарить. Дає нам помийчики, правда, Людочко? — звернулась по підтвердження до дитини. — Явдя, Дюдьоцка, — відповіла дівчинка й викликала в усіх дорослих неприховану посмішку. — Де Йосип твій? — Збирає людей по селу, ви ж знаєте. Ото зранку як пішов, то… — Лишай малу, поїдеш із нами, — суворо мовив Калюжний, а щербатий тим часом вже тягнув Людочку із міцних обіймів матері. — Нащо? Нащо ж із вами, людоньки добрі? Як же я дитиноньку та саму лишу? Воно ж іще маленьке. Жінчин плач та допитування ніби не долинали до вух трійці. Вони попід руки вивели з хати Параску. Вона голосила й раз по раз озиралась. Калюжний замкнув двері, ключ поклав над дверима на невеличкому причіпочку, ніби й знав, де його зазвичай кладуть. Підпихаючи жінку в спину, повели її до підводи. — Та нащо ж ви мене везете? — питала, крутячи головою й замотуючись на ходу в ще товщу хустку. — І куди ви мене, людоньки добресенькі, везете? Я ж нічого не робила. Ми ж не крали нічо. Ви ж ті помиї все одно викидаєте, а дитиночка моя їх їсть. Ми ж не просимо нічого у вас… вашого… а ви ж у нас наше забрали геть чисто все. Мільман не дав договорити жінці, з розмаху вдарив її по обличчю. Калюжний кинув запитальний позирк на старшого. — Набридли її промовляння, — сказав та цикнув до немічної конячки. Дорогою заїхали ще по двох людей, таких самих, як Параска, здивованих та переляканих. Першого взяли Андрушку Загребельного — білявого діда років шістдесяти. Наостанок навідались до Явдошки, тієї, що працювала в них куховаркою. Дістались колгоспних хлівів: двох нашвидкуруч збитих з дошок неоковирних приміщень. Ті хліви охороняли комнезамівці з червоними від холоду носами. З будівель доносилось ліниве поодиноке мукання, схоже на стогін. Корови просили їжі, мерзли у хлівах, не прилаштованих до зимових холодів. Мільман з Калюжним зіскочили з підводи, старший наказав щербатому придивлятись за арештованими. Квапливо подались до меншого хліва. На ходу Мільман крикнув охоронцям: «Відчиняй», та запитав у Степана: — То, кажеш, дикий бик? Калюжний нічого не сказав. Замість цього увійшов до відчиненого хліва. У напівтемряві порожнього приміщення в одній із клітей форкав та бив копитом чималий бик з гачкуватими гострими рогами. — Звір! — сказав, побачивши його Мільман. Він, тішачись та шкірячи зуби, підійшов ближче. Бик повернувся міцним тілом до людей, і його очі враз налились кров’ю. З розширених рожевих ніздрів під тиском вийшов пар. — Ай, звір! — Мільман потягнув руку до бика, а той одним різким рухом відкинув його важкою масивною головою, аж той вдарився об кліть. Мільман відскочив від загорожі, бо ж дошки під вагою масивної тварини затріщали. Гаркнув до бика та автоматично витяг з кобури зброю. Калюжний, не криючись, посміхнувся. У його голові промайнула думка, що не такий той Мільман безстрашний, як сам про себе каже. «Бика злякався, а корчить тут головного», — подумав і тут-таки й сам відступив від дерев’яної перетинки подалі, бо ж худобина голосно засопіла, й від цього дихання поза шкурою сипав мороз. — Добре! Мені подобається твоя ідея, — промовив Мільман. — Веди їх сюди. — Сірожуня! — гукнув, не сходячи з місця, Колюжний, і на його поклик у двері хліва зазирнув той, кого кликали. — Веди сюди арештованих. — Усіх? — навіщось перепитав молодик. — Стули пельку й веди арештованих! — гаркнув до нього Мільман, а Калюжному кинув через плече: — Розпустив ти людей, Степане Степановичу. Питань тут не має бути. — Та ясно, що немає. Зелений ще, от і питає. До хліва ввели двох переляканих жінок і досить спокійного діда. Баби ніяково переступали із ноги на ногу й роздивлялись облуплені стіни хліва. Дід Андрушка, відомий у селі жартівник, візьми та й ляпни: — Худоби нема, то вирішили людей доїти? — і пхинькнув, аби показати, що це жарт. — Починай! — скомандував Мільман щербатому, і той, вдаривши з усього маху діда по голові, прокричав: — Ти украл хлєб, сучій потрох? Дід впав, схопившись за розбиту потилицю, засовав ногами від болю. Жінки відскочили до стіни й перелякано дивились звідти на тортури, які чинились над старим. — Гаварі! — волав щербатий. — Зроду-віку нічо не крав, — з перехопленим диханням промовив дід, дивлячись із забрьоханої підлоги хліва на щербатого. Дідові брови зійшлись одна з одною, а лоб вкрився глибокими зморшками. Він ніби пригадував, чи й дійсно нічого ніколи не брав без дозволу. Щербатий, якого називали товаріщ Вєсна, кинув стрімкий погляд на Марка Мільмана, ніби питаючи в начальника: «Чи продовжувати? » Той не примусив довго чекати й легенько кивнув на знак згоди. Міцний чоловік з теплим прізвиськом з розмаху довбанув Андрушку ногою по животу. Дідок обхопив його ногу, як ото, буває, гусінь обхоплює патичок. Нечутно заплакав, за що отримав рукояткою кольта по печінці й відразу розпрямився. А затим розкинув руки врізнобіч та, здалось, перестав дихати. У кліті завив бик, відчуваючи запах крові чи присмак страху. Мільман подивився на Калюжного, і той зістрибнув із однієї з порожніх загородок, на якій сидів, як яструб. Він підійшов до жінок та вкрадливим голосом звернувся до тієї, що працювала на кухні: — У вояків учора вкрали хліб. Що ти про це знаєш? Жінка впала на коліна й замолила Калюжного гарячіше, ніж могла б колись молити Бога: — Я нічого не знаю, я нічого не знаю, благаю, заклинаю, не бийте, пощадіть. — Цього там бачила? — тицьнув пальцем у непритомного діда Андрушку. — Бачила! — промовила і тут-таки знайшлась, що його робити далі. — Це він. Їй-бо, він, — жінка почала охрещувати себе й цілувати брудні чоботи Калюжного. Чекіст, скирпивши носа, відштовхнув жінку від себе й запитав про всяк випадок: — А може, це кума твоя взяла? Діда ледь витягли з хати — такий слабкий був. Навряд чи щось їв останнім часом. А кума твоя, теличка ще та. — Так у мене ж Йосип пайок отримує, і я ото ж вам казала… помийки кума Явдошка мені давала. — Параска й собі кинулась на коліна й стала біля куми, шукаючи від неї підтвердження. — Ніяких помийок я не давала, — запопадливо відповзла від куми Явдошка. — Це народне добро. Я… я … — вона зазирала в очі Калюжному. — Я виливала помиї, як мені й було наказано. Нікому я їх не давала. — Так то ж помиї, — здивувалась Параска. — Хіба це злочин дати людям, а не вилити? — перевела погляд з Явдошки на Калюжного, тоді на Мільмана і вже потім на щербатого. Тим часом застогнав дід. — По суті, яка різниця, хто взяв хліб? — озвався Мільман, і в жінок ураз відлягло від серця. — Якщо його вже все одно з’їдено, — продовжив та підійшов до жінок. — Але хіба в такий важкий час ми можемо лишити цей злочин без покарання. Крадіжка — великий злочин. За вкрадені з поля колоски, знаєте, шо буває? — він нагнувся над Параскою. — Тюрма, — відповіла та, і її губи затремтіли. Жінка згадала, що її маленька донечка зараз сама удома. Дитина ніколи ще не лишалась наодинці — завжди з мамою. Ймовірно, у цей час плаче в замкненій хаті й тягне свої рученята, кличучи матусю. А матусі погрожують в’язницею. І надто відкрито погрожують. — Я не брав ніякого хліба, — заговорив дід, і до нього повернулись усі присутні. — А чого тинявся під школою? — запитав Калюжний. — Та ще й з торбою? — Та я ж не під школою, — старий здійнявся навкарачки і, стоячи так, продовжив: — я під ліщиною ходив, горішки вигрібав. Мільман та Калюжний перезирнулись. Дійсно біля школи ріс розлогий кущ ліщини. — Ну, припустімо, я повірив, — запитав Калюжний у куховарки і перевів погляд на Параску. — А ти? — Так помийки ж я, — жестикулюючи долонею, пояснила Параска, а її кума Явдошка з острахом захитала заперечно головою. — Пролом у свідченнях, — засміявся Мільман. — Будемо допитувати прискіпливіше. — Він неквапом пішов до кліті, у якій продовжував бити копитом бик. — Давай цього доходягу, — наказав щербатому, і той в один момент підхопив діда Андрушку й потяг його до кліті. Старий стогнав та брикався, але за мить опинився біля бика. — Не брав я хліба! — доводив. Тим часом бик уже повалив слабкого старця та бив копитами його тіло, яке за кілька хвилин перетворилось на ганчірку. Жінки, обхопивши обличчя руками, намагались не дивитись у той куток хліва, де бушував бик, і закривали вуха руками, аби не чути криків діда. У хліві на мить зникли всі звуки, окрім важкого дихання розсердженої напівдикої тварини. А тоді простір прорізав наказ Марка Мільмана: — Досить! Виходимо! Жінки зітхнули з полегшенням, посміхнулись одна одній та подарували осяйні посмішки чоловікам і навіть бикові. Параска автоматично опустила очі й крізь дірки між штахетинами побачила бездиханне, утоптане в багнюку й закривавлене тіло діда Андрушки. — Рано зраділи, — гаркнув до Явдошки Калюжний і міцно схопив її за передпліччя. Жінка саме простувала до виходу із хліва, мріючи швидше опинитись удома. За нею подалась підтюпцем і кума Параска Бідова. Не могла позбавитись страшного відчуття, що ніби радіє через смерть діда Андрушки. Вхопила себе на думці: «Вони хотіли крові й отримали її. Це жертва. Безневинна жертва. Дід помер за нас із кумою». — Виходимо ми… — Калюжний махнув Вєсні, який перебував недалеко від кліті із биком. Чоловіки одночасно приклали силу, і… Вєсна відчинив кліть та плеснув бика по боці, примушуючи його вийти із загону, а Калюжний із силою штовхнув обох жінок всередину хліва. В один стрибок троє чоловіків вилетіли із приміщення. За ними із моторошним скреготом зачинились хоч і перекошені, але міцні двері. Бик повільно йшов до жінок. Спідлоба дивився то на одну, то на іншу. Селянки задки відходили, не випускаючи тварину з очей. Явдошка стрімко задерла спідницю та застрибнула на одну із загорож. Бик, уздрівши рух, кинувся навздогін прудкій жіночці. Добіг до загорожі й стукнув лобом та рогами по ній. Стукнув так, аж Явдошка на тиночку загойдалась і схопилась обома руками за потріскану стіну. Тим часом Параска побігла, присівши, щоб бик її не помітив, до кліті, із якої худобина щойно вийшла. Параска сподівалась, що дід ще живий. Але марно. Старий дивився на голі балки стелі порожніми очицями — бик витоптав копитами старому очі й роздробив усе обличчя. Параска перехрестила розтерзане тіло. — Парасю! Кумо! — крикнула Явдошка злякано. — Якщо ти взяла той клятий хліб, то скажи їм. Бик замукав протяжно й войовничо. Параска мовчала, міркуючи, куди б заховатись від роздратованої тварини. Вона помітила, що в носі бика не було кільця. «Спеціально зняли. І не присадиш його», — мізкувала. З бика дійсно спеціально зняли кільце в перед інцидентом з пропажею хліба. Гілько Кривий зайшов до Мільмана по розраду та допомогу. Немає, казав, у колгоспі жодної зернини, худоба виздихала вся, бо ж годувати нічим. Порізали її колгоспники вже здохлу й розтягли те стерво по хатах, аби бодай якось прохарчуватись. Залишився, мовляв, один бичок племінний на прізвисько Звір. Бичка вилучили як штраф у «індуса» Стецюка. Бо ж мали на меті розвести своїх теляток на колгоспній фермі. Звіра всі боялись, бо ж норов у цього роганя був скажений. Аби підвести його до корови, четверо дужих чоловіків арканили бика й тягли. А той впирався й норовив буцнути як не одного, то іншого. Корови від цього гіганта тікали, а він їх калічив. — Що тепер толку від того Звіра? — питав Кривий, розставляючи руки. — Може, дати добро його під ніж пустити та людей охлялих трохи підгодувати? У колгоспній їдальні сама баланда. І люди вже пащекують різне. — Показуй свого Звіра! — зацікавився Мільман та його команда. Після оглядин товариш Марк дозволив пустити бика під ніж. — Завтра по обіді, — кинув до голови колгоспу. — Мої хлопці будуть там, аби люди один одного не передавили, отримуючи м’ясо. — І треба ж тим людям, які не можуть ходить, віднести… щось… — втрутився у розмову Октябрин. Під суворим поглядом начальників хлопчину залило червоним і він проковтнув кінець речення. — Тут у тебе, Степане, що, інститут благородних дівиць? — зареготав Мільман. — От, ти, прищ, і підеш розносити, якщо такий справедливий. Пішки. Воза не дам для підгодовування ворожого елементу. — Там діти… — знову розпочав Октябрин. Калюжний яструбом накинувся на нього й випхав від гріха подалі з приміщення школи. А на ранок вкрали хліб, і Мільману спало на думку використати бика як засіб для зізнання в крадіжці. — Злякаються та й скажуть, хто украв, — казав, правлячи за їздового й наздоганяючи підводою Тернового, який ніс по засніженому шляху важку поклажу.
***

До колгоспного хліва почали підтягуватись сумною веремією селяни, аби отримати обіцяну пайку. Із зачиненого приміщення, яке все ще охороняли ошелешені комнезамівці, неслись несамовиті крики жінок та потужний рев бика. У тих, хто чув цю звукову навалу, стигла в жилах і без того захолола кров. Люди перезирались один на одного й питали: «Що це? » У натовпі стояв і Йосип Решітник. Він так само, як інші, прислухався до криків та перепитував, чи ж то правда, що тут різатимуть Звіра й даватимуть м’ясо. — Колгоспникам даватимуть, — відповідав хтось. — А по скільки? — на відповідь лунало інше запитання, і вже мало хто зважав на крики всередині хліва. — Та хто ж знає. Бачите, он вся та братія біля хліва з головою. Вони й будуть важити. — А різати ж хто буде? Нам уже не сила. Хто ж упорається з тим Звіром, трясця його матері? — І не кажіть, годувати його немає чим, а воно усе моцне. — Самі м’язи. Напевно, варити довго доведеться. Запанувала тиша. Кожен думав, скільки доведеться чекати, допоки те м’ясо звариться. — Ех, аби знаття, Парасці зранку було сказати, щоб піч натопила. І чого лиш осьо повідомили, аби приходив за пайком, — конопатий Йосип звертався до іншого труповоза Кирила Перекотиполе. — Та яка різниця — коли повідомили. Головне, що дадуть, — відповідав філософськи той. І тут таки згадав про інше: — Треба буде ще в голови виписати гашеного вапна, бо скінчилось. — Хлопці! — тихо гукнув хтось до цих двох. — Ви коли на куток заїдете? Там уже два дні тітка лежить мертва. — Одна тітка? Та цього мало. Ми ж не попремо аж на той кінець села, аби одну тітку тягти. Нічого, їй уже нема куди спішити, — відповідав Перекотиполе, не дивлячись на ту людину, яка ставила питання. У хліві знову нестримно заверещали жінки, і одна із них почала голосно кричати: — Явдошко, Явдошко, кумо, біжи, кумо-о-о, — після цих слів Йосип виструнчився та потягся обличчям у той бік, звідки лунали вигуки. Він вийшов із невеличкого гурту та почалапав, раз по раз спиняючись та озираючись на селян, до входу у хлів. Підійти близько до приміщення, аби бодай одним оком подивитись крізь шпарину, що там робиться, йому завадив щербатий, який проходжався під хлівом і, вловлюючи жіночі крики, шкірився. А коли із хліва заголосила Параска: — Людоньки добренькі, що ж це таке робиться? Випустіть же мене звідси. Усім святим благаю! Людочка ж удома сама, — Йосип припав до дверей та почав вигукувати у шпарину, склавши трубочкою губи, ім’я дружини. Його відтягав від шпарини товариш Вєсна, якому на допомогу прийшли інші активісти зі зброєю. — Там моя Параска! — махаючи руками й дивлячись в очі кожному, хто намагався схопити його за руки, доводив Йосип. — Вона що там робить? Вона ж кличе на допомогу. Йосипа з силою відкинули від хліва, він по інерції пробіг кілька кроків у бік переполоханого натовпу й знову кинувся на двері хліва. Його знову відкинули, й тепер чолов’яга звернувся по допомогу й розраду до односельців. Він сів на сніг та дурнувато почав торочити, тицяючи пальцями в бік хліва: — Там чогось моя Параска. Там Параска. Зачинена. Чогось. І Явдошка? — раптом згадав, що кричала Параска, й прислухався. Від хліва тепер віяло спокоєм і час від часу чулось бичаче закличне мукання, схоже на звук дивовижної сурми. — І Звір там, — здогадався хтось із колгоспників, і всі вони подивились на активістів, які, ніби нічого не сталося, стояли під стіною та про щось весело гомоніли. Натовп без будь-яких наказів посунув до начальства. Навперейми людям вийшов голова колгоспу. Спинив їх, виставивши вперед руку, й виголосив: — Скоро будемо Звіра різати. А поки що треба почекати. — Там же моя Параска, — затарабанив Йосип і знову почав рватись до хліва. — Та не сіпайся, ти, Йосипе, — тихо на вухо чоловікові просичав Гілько, — бо й сам там будеш. Твоя Параска разом із Явдошкою в начальників хліб поцупила. Тепер от трохи їх полякають і все. — Полякають? — у Йосипа пожовтіли білки очей. — Хіба ти не знаєш цього бика, Гільку? І чого зараз кричить лиш Параска? І чого вона ото голосила про Явдошку? Ану, відчиняй! — гукнув що є сили й махнув рукою до натовпу позаду себе. У нього де й сміливість взялась, відштовхнув Кривого й рвонув до хліва. Люди понеслись за ним. Одні кричали: «Ріж бика», інші — «Відкривай», а Йосип кричав: «Парасю». Коли люд насів на двері, у дзвінкому морозяному повітрі пролунав постріл. Усі відсахнулись і пропустили поперед себе чорношкірих. — Йдіть до вагів! — кинув у простір Калюжний та показав рукою, де стоять ті ваги. — Зараз різатимемо Звіра, — він зиркнув на Вєсну, у якого в руці був заряджений пістолет. — Да на кой єго рєзать? — запитав грайливо той і крутонув зброєю. — Пальну раз промєж глаз, і гатова. Люди забули про Параску й згадали про їжу. Почуття самозбереження взяло верх над почуттям співпереживання. Почалапали дружно туди, куди їм показав Калюжний. Біля ваг стояв голова колгоспу та четверо озброєних депеушників. Голова озброївся олівцем та папірцем. До нього підходили колгоспники, називали, скільки душ живе у їхніх хатах. Гілько щось множив, щось додавав, іноді використовуючи рахівницю Злотників, і ставив навпроти кожного записаного прізвища цифри. Люди сперечались, доводили, що їм потрібно дати більше, ніж той записав, сварились між собою, бо ж комусь давали менше. Селяни перераховували трудодні, свої заслуги перед колгоспом, навіть те, хто першим у нього вступив, а хто ще довго вагався. Лише Йосип не йшов записуватись на м’ясо, а очікував розв’язки історії біля дверей хліва. Ті кляті двері врешті відчинили, і світло знадвору окропило напівтемне приміщення. Біля самого виходу лежала з розтрощеною головою Явдошка. Її нутрощі були перемішані зі шматками одягу. Ніхто не наважувався зайти всередину, бо ж боялись розгніваної тварини. Ті, хто по службі мав зброю, виставили її вперед та, трохи пригнувшись, рушили всередину. Параска, з розкуйовдженим волоссям, стояла посеред приміщення й намагалась кричати. Її голос сів, замість криків із гортані вискакували якісь сипи й хрипи. Жіночка, відчувши, що позаду відчинились двері, не стала вибігати із хліва, а лиш простягла закривавлену руку й показала на Звіра, який бив задніми копитами, махав хвостом та якось приречено стогнав, не в змозі рушити з місця. Його роги застрягли між дошками загорожі. На додачу ті роги були міцно зав’язані розірваною Парасчиною спідницею. Жінці вдалось перехитрити небезпечну тварину, заманити її до однієї з кліток та примусити буцнути загорожу так, аби роги застрягли між дошками. Жінка сперезала бикові роги, аби вже стовідсотково він не дістав її та не зробив те саме, що із кумою Явдошкою та дідом. Йосип підхопив знесилену дружину, і вона безвольно повисла в його обіймах, відкинувши голову та руки. Чоловік вийшов з Параскою з хліва, поклав її на сани, якими возив трупи, та почимчикував у бік власного дому, забувши про пайок. Калюжний хотів був спинити Решітника, але Мільман, цмокнувши зубом — характерна звичка товариша Марка, — сказав: — Нічо собі баба! Ще хто тут звір — питання… — він посміхнувся. — Не інакше, як відьма. — Та ж кажуть, що вони, оці «решета» ластів’яні, з відьмацького роду, — із захопленням промовив Перекотиполе й собі спробував цмокнути зубом. — Прибрати все! — Перекотиполе отримав наказ від Мільмана. — Октябрине! — покликав на підмогу. З хліва виволокли Явдошкине тіло, а тоді й Андрушкине потягли, як міх. Люди хотіли було присипати їх снігом. Та тут до Перекотиполя підійшов Калюжний і щось прошепотів йому на вухо. Той ствердно кивнув, голосно мовив: — Тоді я перший на м’ясо. — Отримав згоду і взявся вантажити на сани вбитих, що вже встигли трохи підмерзнути, аби потім, як отримає м’ясо, завезти їх за село й скинути в загальну яму, куди скидали всіх, хто помирав і кого не мали змоги поховати рідні.
***

Гафія Злотник теліпалась, як примара, звивистою протоптаною стежкою. Вона раз по раз нагиналась, загрібала в долоню вже не пухкий сніг та їла його. Знесилено падала, знову підіймалась та усе брела й брела. А шлях здавався таким тернистим, а село рідне, до якого врешті дісталась, — таким невпізнаваним, що боляче щемило в грудях. Гафія не мала й макової росинки в роті ось уже понад тиждень. А до цього нагода випала наїстись вволю, бо ж не усе голодним ходити. Бог давав день — Бог давав їжу. І так у тому місті й жили — тиждень голодні, а тоді перепадає якої їжі, впольовують як не тут, то там. У лісі за містом готують те, що вполювали. А там знову голодні години, і дні, і тижні. Її чоловіка, Михайла, якось неждано-негадано заарештували в місті. Здавалось, без будь-яких причин підійшли міліціонери і давай його допитувати, чи не він оце на днях дитинча семирічне із собою вів. Питали, куди вів і де те дитинча поділось. Чоловік відмовлявся, а сам поглядав, де це його дружинонька, аби тікала, аби не підходила до нього, бо обоє й пропадуть біля цих міліціонерів. Гафія як побачила, що біля Михайла ті допитчики, так і шугонула з насидженого місця. Подалась, куди очі дивляться. І все згадувала ту семирічну дитину, яку дійсно вони з Михайлом підібрали. Хотіли ж її обігріти, хотіли, щоб їй не так сумно велося в тому холодному й чужому місті. Гафії вдалось уникнути арешту. Ховалась, никалась, просила в людей, що стрічались де-не-де, щось подати. Тоді згадала, що може повернутись до свого села. «Негоже помирати на дорозі», — думала, теліпаючись до рідної Веселівки. Здалеку побачила біля свого дому підводу і зачаїлась за широкою кроною низького дерева. Чекала, допоки та підвода рушить з місця. Напружила зір, аби пересвідчитись, що люди кучкуються не біля її обійстя, а біля сусідського. Чатувати довелось недовго. Дійшла до свого подвір’я. Спинилась. Придивилась, прислухалась з-за паркану, чи не живе хто у її покинутій оселі. І тут вхопила ледь-ледь чутну ниточку дитячого плачу. Це скиглення линуло не від Гафійчиної хати, а від сусідської — Парасчиної. Гафію потягло на той плач, як буксиром яким. Почвалала, тамуючи якусь тваринну радість й не даючи тій радості розповзтись раніше строку по тілу. Зазирнула у віконце. Сидить на лежанці маленьке зарюмсане дитятко — донечка Парасчина. І таке воно ніжне й духмяне, таке повне життя, що Гафії аж в голові запаморочилось. Підійшла до дверей, постукала для годиться, хоча здогадалась, що оце підводою забрали з цієї хати дорослих, дитинка лишилась на самоті. Потяглась рукою до місця, де зазвичай селяни залишають ключі. Ще й подумати встигла: «Як ключа не буде — піду додому вмирати смертю голодною». Але ключ знайшовся. Довгенько поралась біля дверей — не могла дати раду рукам, що тремтіли, як осикові листочки. Відімкнула. Увійшла. Гафія тулила до себе Людочку, пестила її, лизала пошерхлим язиком її м’якенькі долоньки. А думки, дикі, нелюдські думки, не давали їй спокою, снували у хворому мозку голодної жінки. Здавалось, сам диявол вселився в Гафію й шепотів їй на вухо план збереження власного життя. — Ти не їла десять днів, Гафіє, — казав той чортяка. — Подивись, це ж не дитина, це ж кролик. Його можна їсти. Щось подібне казав їй Михайло, коли вони розпалювати в лісі багаття, а біля того багаття спав спокійно семилітній хлопчик. Гафія обдивлялась Людочку на своїх турботливих, майже материнських руках і дійсно бачила не дівчинку, а пухнастого кролика. Одного із тих, що вони з Михайлом вирощували в себе вдома. Згадала, як вони тих кроликів оббілували та з’їли. От, що на це скажеш. З’їли ж вони кролів, хоча ставились до них як до діточок.
***