Annotation 17 страница

Паламарчукові так ніколи й не судилося повернутись з обласного центру до Веселівки. Молодий голова сільради, плекаючи надію на справедливість народної влади, подався до обкому партії — скаржитись першому секретарю на різного штибу безглузді й контрреволюційні директиви. Хотів довести товаришам-ленінцям, що село загине під непосильним тягарем хлібопланів. Сподівався, його почують і тут-таки пом’якшать санкції, завезуть до села продукти харчування і йому вдасться врятувати нехай не всіх українців, але хоча б своїх людей. На бюро обкому він завітав без запрошення і разюче різнився на вигляд із міськими рожевощокими товаришами. Сидів та понуро слухав далекі од життя виступи партійців. А ті, один поперед одного, з численних аркушів читали меморандуми про темпи хлібоздач, оголошували відгуки щасливих колгоспників про керівну роль партії та готовність до ще більших трудових звершень та звитяг. Із тих промов виходило, що колгоспники самі просять ставити їм ще більші плани. Навіть не просять — вимагають. Партійці, що зачитували оптимістичні заклики, щосекунди втирали чоло змокрілими од поту хустинками. Коли виступили всі заявлені, Паламарчук важко підвівся зі свого стільця в кутку кімнати й почав говорити. Спочатку монотонно, а далі голос його набрав моторошних обертонів, викривально хльостав. Примушував «товаріщєй», котрі знаходились поруч із ним у залі та за центральним довгим столом, який слугував президією, втягувати голови в плечі та опускати очі. Він махав у повітрі стосом документів, які підтверджували факти смерті селян від голоду. Питав, заглядаючи в обличчя тим ленінцям-сталінцям, чи ж оце одне таке село? Чи ж в інших селах області про таке не чули? — А мені приходять листи від друзів зі сходу республіки. Там те саме… якщо не гірше, — виголосив наостанок. — Саботаж, — сказав хтось у залі та й замовк, бо Паламарчук різко повернувся на звук. Він свердлив поглядом цю зеленкувато-сіру масу, що вдягнена була в чистенькі френчі, доладні костюми, вишиті сорочки із відкидними комірцями. Наставлявся пронизливим поглядом на цих ситих та надухмянених совбаринів. І не бачив у їхніх очах відгуку на свою викривальну промову. Чи бодай співчуття тим людям, що мруть у час, допоки вони тут у добре натопленому приміщенні розводять теревені й співають хвалебних панегіриків вождям. По закінченні бюро до Паламарчука ніхто не підійшов, обходили його, мов хворого на чуму чи холеру. Боялись підчепити заразну бацилу від цього дивака, який думав, що своєю правдою може спинити смертоносну машину, яку вони всі разом запустили шістнадцять років тому. Небезпечна утопічна ідея тепер просилась на волю, бажала крові, заковтувала чужі життя, підтоптуючи під себе й затоптуючи в землю український народ. — Даремно ти, Іване, таку критику розвів, — наважився здалеку виказати свою позицію один із давніх Паламарчукових приятелів. Голова сільради одразу зрозумів, що тут йому допомоги шукати немає сенсу. — А я Сталіну напишу, — крикнув навздогін партійцям, що квапливо покидали залу засідань. Написати Сталіну він не встиг, бо вже на виході із приміщення обкому був затриманий співробітниками ДПУ. Ті без зайвого шуму підійшли до нього з двох боків, мов архангели. Мовчки показали посвідчення, наказали здати зброю й супроводили арештованого до автомобіля. Після арешту чотири доби поспіль, без перерви на сон, Паламарчука допитували. Примушували підписати викривальні протоколи, у яких той мав би зізнатись у співпраці з іноземними розвідками. Чоловік, зціпивши зуби, не вимовив ані слова. Дивився приречено в стелю й згадував, як п’ятнадцятилітнім почав воювати на боці червоної, тоді ще малочисельної та погано озброєної армії. А потім дослужився до замкомвзводу стрілецького полку. Як був не раз поранений у боях, але вижив, щоб далі розбудовувати свою державу. Як плекав надію на краще майбутнє для тієї держави, як радів, коли почали друкуватись книжки українською мовою і відкривались школи, де дітей навчали читати ці книжки… Згадав теперішні книжки й газети і те, що у них писалось, — скривився, наче проковтнув слимака. Офіцер допитував сільського голову прискіпливо, використовуючи перевірені засоби. Після сотні марних спроб розколоти «ворога» за допомогою кулаків і словесних погроз, втратив витримку й верещав, бризкаючи слиною й вибалушуючи очі: — Ось цим, цим виб’ю з твоєї голови дур! Кальоним залізом виб’ю, суко! Чекіст так розхарапудився, погрожуючи мовчуну маузером, приставленим до скроні, що не зміг впоратись із нервами й автоматично натис на спусковий гачок. Дивлячись зверхньо на труп, який мішком сповз зі стільця, працівник Державного політичного управління сплюнув собі під ноги. Слина потрапила на босу ступню Івана Паламарчука — героя громадянської війни. Палач, зазирнувши в дуло свого пістолета, запитав здивовано: — І чого воно вистрелило? Шалят нєрвішкі… треба на природу та з дєвками… Конвой! — гукнув що є сили. Конвоїри без зайвих питань відточеними рухами підхопили чергового мертвяка, яких бачили за свою службу вдосталь. А майор, увінчаний нагрудним знаком «Почесний працівник ВНК-ПУ», написав на одному з аркушів справи Івана Петровича Паламарчука: «Убіт прі попиткє бєгства», вкинув той аркуш до теки, зав’язав її на два вузли й поклав до шафи зі скляними дверцятами, яка вже була повна-повнісінька подібних тек.
***

Мільман зі своїми горлогризами ще не раз проходив комісією по дворах веселівців, а по останньому прочісуванні вивіз на санях до залізничної станції ще чотири центнери збіжжя. У супровідній записці до області зазначав: «Двадцятого січня тисяча дев’ятсот тридцять третього року з огляду на настрої місцевого населення, як-от: вороже ставлення до радянської влади, злісне невиконання планів хлібозаготівель та хлібоздач та націоналістичний ухил, село Веселівка Калинівського району підлягло тотальній експропріації. У дворах куркулів, підкуркульників та індивідуальників вилучено лишки зерна та інших продуктів харчування, захованих від органів революційної законності. До вищеназваних елементів активно долучаються й колгоспники (протоколи арештів громадян, викритих у крадіжках державного майна додано). Попри наміри ворожих елементів підняти в населеному пункті так званий голодний бунт, співробітники політуправління встановили жорстку законність у вищевказаному селі. Опираючись на беззаперечні висновки, громадяни, що проживають у селі Веселівка Калинівського району, перезимують у нормальних умовах, а навесні з новими силами стануть до посівних робіт. З усією революційною відповідальністю запевняю, що у селян залишаються запаси харчів, які й дадуть змогу більшості колгоспників та одноосібників безтурботно дожити до нових врожаїв. Наостанок доводжу до вашого відома: робота спецзагону ДПУ спонукала селян масово записуватись до колективного господарства „Заповіти Ілліча“, усвідомлюючи керівну роль партії та розуміючи цілі, поставлені перед радянським народом на нову п’ятирічку». У лютому без вісти зник головний сільський комнезамівець Кузьма Лукич Заболотний. Ніби й не було такого чоловіка. Дехто із селян припускав, що після оголошення Паламарчука ворогом народу Кузьма Лукич злякався, що й на нього це клеймо перейде, бо ж, як-не-як, разом працювали, й дременув кудись подалі од рідних місцин. А такі стріляні вовки, як Мільман та Калюжний, запідозрили інше. — Це у вас тут що? — питав червоноокий від недосипання Мільман у Калюжного. — Знов хлібний бунт? Люди у вас тут зникають. І які люди? Це ж диверсія чистої води. Заболотний не міг просто так кудись піти й не повернутись. — Бунт не у нас, а й у вас тепер, — не давався до рук Калюжний. — Ви ж тепер тут головні. А я, так: збоку приліплений. — Ну, як приліплений, то ти й шукай свого Заболотного. Комітет бідноти обезголовлений. — Комітет бідноти по хатах лежить, — вирвалось у Калюжного, і він, подивившись на Мільмана, зареготав. — Не пухне, п’є. Мільману нічого не лишалось, як підхопити цей сміх. Невдовзі спеціальним наказом Степан Калюжний був призначений головою веселівської сільради. А разом із цим наказом він отримав перше завдання як керівник села — зробити все можливе й неможливе, «аби мертвяки були закопані в землю, а не валялись по селу й по прилеглих до села дорогах». Про плани хлібоздач уже не йшлося, головне завдання поточного часу — приховати не лише розмах смертності від голоду, а й саме формулювання «від голоду». З центру йшли телефонограми, які Мільман, сидячи на столі в червоній кімнаті, приймав. Він слухав рурку, хапаючи кожне слово. Повторював сказане вголос: — Цілком таємно. Прийнято. Слухаю. А тоді строчив: «Виписати заднім числом довідки тим селянам, котрі померли. У довідці вказати, що даний громадянин виїхав за межі України. Ховати за межами села в загальній могилі. Хрестів та пам’ятних знаків не встановлювати, прізвищ не вказувати. Зібрати мобільні групи для захоронення трупів. Видавати робітникам, які працюють у складі мобільних груп, додатковий харчовий пайок». — Телефонограму прийнято, — дивився на годинника, вказував час та своє прізвище й клав слухавку на місце. Подавав списаний аркуш Калюжному для ознайомлення. — Ну, ти збирай людей, а в мене політичні справи, — і йшов до виходу, де на нього вже чекав щербатий його побратим, якого звали романтично — товаріщ Вєсна. Калюжний обіцяв тим селянам, які ще могли клигати й ходили селом у надії роздобути бодай якусь їжу, добрі пайки за роботу в спеціальному загоні трупарів. Першими, кого він завербував, були молоді активісти. Ці юнаки, які ще кілька місяців тому так рвались до бою, так чітко бачили собі світле майбутнє, тепер походили на примар — голод не пошкодував і їх. Щоправда, на відміну од інших веселівців, ці ще могли пересуватись на своїх двох і для цього їм не обов’язково було триматись за паркани. — Ось, — гучно промовив Калюжний, подаючи чотирьом дружкам щойно написаний ним наказ. Степан Степанович помахав аркушем, аби висохли чорнила, тоді дмухнув на нього і аж по цьому передав Сірожуні як помічнику міліціонера. Сам сільський міліціонер Охрім Буженко перебрався до Калинівки. Уже, як у нього вийшло евакуюватись, ніхто достеменно не знав. Хоча люди здогадувались, що то справа рук його дружини Тетяни. Кажуть, молодиця їздила до начрайвідділу міліції товариша Якубова. А той, мовляв, дуже полюбляє гарненьких жіночок. Оскільки Тетяна була дуже гарненькою жіночкою, то Якубов із задоволення її прийняв у себе в кабінеті. Аби ніхто не заважав йому вислухати прохання такої чарівної жінки, начрайвідділу замкнув двері свого кабінету. А за тиждень у село прийшов наказ про переведення товариша Буженка О. П. до району. Сірожуня довго складав губи в трубочку, читаючи нерозбірливий почерк Калюжного, проголошував уголос розшифровані фрази. Дивився розгублено на нового керівника сільради й здивовано на друзяк, які стояли мов кілочки, у нього за спиною. — Як це? — запитав він після прочитання дати і вставився поглядом у суворого Калюжного. — А отак це! — гаркнув той. — Лопати візьмете в коморі… ноші, сокири. Може, десь там підрубати щось знадобиться, щоб цей… — не договорив, махнув рукою, мовляв, та ну його, оце пояснення. Повів далі суворіше. — Усе під розписку. Одного воза дам, більше не маю — Мільман забрав, трясця його матері. Пайок отримуватимете подвійний. Зброю здати, — показав очима на гвинтівку, — зараз уже ні до чого. Октябрин лиш відкрив рота, аби відмовитись, як Калюжний дав йому відсіч, прогорланивши. — За непокору — під трибунал! — Так ми ж не військові, — пролепетав Лаврін. — А тобі й трибунал буде не від військових, а від мене, — просичав. — Бігом за інвентарем, селюки вошиві. Хлопці, похнюпившись, вийшли надвір. Не змовляючись, розбрелись у різні боки, їм ніби соромно було дивитись один одному в очі. «Але хтось же мусить це робити. То чому, власне, не я? » — мізкував Октябрин, натужно бредучи по снігом занесеному шляху. Розмовляв із собою. Не міг поклястись, що розмову ту вів подумки. Здалось, таки щось і сказав простору. Схаменувся, що говорить сам із собою, коли дорогу йому маревом перейшла людина. Вона була замотана в безліч одежин, обличчя не розгледиш. — Оксано? — запитав і одночасно покликав хлопець. Постать віддалялась од нього — хуртовина замітала так, що годі було щось уздріти бодай на відстані витягнутої руки. Але Октябрин міг би побожитися, аби вірив у Бога, що це була саме Оксана. Адже добре знав її запах. У цій зимовій круговерті той запах лоскотнув ніздрі ароматом літа, визрілих полів, макових розсипів. Октябрин хотів був бігти за Оксаною, але зашпортався в довгих полах шинелі й безпорадно впав у кучугуру. Вишкрябався зі снігу та приліпився до шерхлого від морозу дерева. Раптом заплакав, як першокласник. «Як близько в мене сльози», — думав, але йому не було від цього відкриття соромно, навпаки, якось тепло стало. На долоні, складені хрест-навхрест на стовбурі, з-під повік лились гарячі і якісь страдницькі сльози. І Октябрин нізащо не хотів рушати від дерева, не хотів спиняти плач. Його схлипування підхоплювала хурделиця й несла кудись вгору, тоді кидала їх об замети й знову здіймала, аби понести селом.
Два роки тому восени в селі святкували обжинки: весело, широко, традиційно з піснями-танцями, з вогняними позирками молоді, зі сміхом та залицяннями. Допоки керівники колгоспу говорили селянам про багатий врожай та майбутнє заможне життя, юнаки й дівчата (і не лише колгоспні) закохувались, клялися, вдихаючи в’язкий запах стиглих груш, у вічній дружбі чи навіть коханні. А дехто й про весілля вже домовлявся. Задивився і він, неоковирний Октябрин, на цю тендітну дівчину, куркульську дочку Оксану Стецюківну й пообіцяв собі подумки, що обов’язково зашле до неї сватів. «От, лиш виб’юсь у люди», — думав тоді й усе робив, аби в ці люди таки вибитись. Вступив до комсомолу, до колгоспу подався, багато читав потрібної літератури, збирався за рік-два звитяжної праці до партії проситись. А тут саме розкуркулення почалось, записався до бригади. І дарма, що дівка, облюбована ним, — з куркульського племені. «Це навіть на краще, — думав собі, — я її перевчу, батьків її на істинний шлях наверну, і заживемо ми щасливою та дружною комуною, як у раю. Чи навіть краще, ніж у раю. Тому раю й не снилось, як можна на землі жити». Раю не вийшло. Хлопчина почав здогадуватись ось тепер, що навряд чи коли й вийде. Немає із ким у тому раю шикувати. Багато селян, яких знав і любив, — у землі тепер. Від здогадок, що рай відтерміновується, Оксана йому подобалась ще більше, ніж раніше. Знав, що вона віднедавна мешкає в місті й працює на цегельному заводі. Про це розповів Терновий. Октябрин ще з листопада планував гайнути й собі до міста, як лишень видасться слушна нагода. Тікати не можна, бо ж він при зброї й при ділі — можуть записати в дезертири. «А от коли все закінчиться, тоді…» — знову думав і навіть не знав, що його далі думати, про оте закінчення, й чи настане воно колись. А тепер ось перекваліфікується на труповоза і знову не зможе побачити Оксану. А вона ж про його почуття й не знає нічого. Ану, як він їй не подобається. «Та не може того бути», — підбадьорює себе хлопець. Чи ж задля цього він стільки книжок потрібних прочитав про рівність та братерство, про зло, яке несе в собі багатство, про об’єднання усіх трудящих в одну міцну силу. Октябрин одірвався від тієї сосни, примружив очі, аби побачити бодай когось у суцільному сніговому хурделинні, приклав руки до рота руркою й закричав що є сили: — Оксано-о-о-о-о! Побіг як міг швидко за маленькою фігуркою, що крокувала в бік ліска. Біг, захекуючись, падаючи й піднімаючись, і весь час горлав це любе його серцю ім’я — Оксана. Постать у накутаних на тіло одежинах спинилась, дала час хлопцеві, аби він наздогнав її. Далі пішли поруч. Довго Октябрин не наважувався вимовити ані слова, а тоді, як уже далеко вийшли за село, сказав коротко й гучно, аж з дерев посипався сніг: — Ти не бійся! Я з ружжом тебе охороняю. — А я й не боюсь… — суворо мовила дівчина. — Нікого… окрім таких, як ти. — А чого ж нас боятись? — розійшовся Октябрин. Він забігá в уперед, заглядав дівчині в очі й вимагав негайної відповіді. Відповідь не затрималась і різонула хлопця в саме серце. — Бо ви душогуби! Він постояв не більше миті. А Оксана вже встигла одійти далеченько. За цю хвилину Октябрину ніби щось перевернулось усередині. Він згадав ту грубу книжку в печі, той «Капітал» і прохрипів: — І правильно, що в піч його. Промайнули перед його очима сцени розкуркулювання, насильного заганяння до колгоспів, депортацій із села непокірних. Якось зненацька виріс позаду нього Федя. Октябрин аж здригнувся усім тілом. Федя вдягнений був у добрий кожушок, з лиця весь справний і посміхався. — Відпустили? — питає Октябрин і собі шкіриться й тут-таки хвалить владу: — Ач, розібрались шо до чого. Не все так погано. А Солодовників парубок усе стоїть та усе за спиною в Октябрина. Мовчить і посміхається. Комнезамівець аж злякався. «Ану, як вбити мене хоче. Ану, прийшов помститись», — та й підняв до нього руку, щоб захищатись. — Ти біжи, біжи, хлопче, куди біг, — каже Федя весело. — Мені тут стояти треба. Стережу тут. Октябрин і побіг за Оксаною. І знову кличе її на ім’я. Наздогнавши, випалив: — Я приїду до тебе в місто… і вийду за тебе заміж. Дівчина засміялась, показуючи під блідими губами свої дрібні біленькі зубки. — Та хіба ж чоловіки виходять заміж, дурна голово, чоловіки женяться. І до того ж я за тебе не піду, бо ти червона мітла. — Що? — насупився Октябрин. — А не знаєш, як вас люди звуть? — Комнезамівцями. Хто ж не знає? — Та ні. — Та чого ж не знаю. Буксирниками кличуть, бо ми вас нетямущих на буксир беремо. А ще ударниками. — Ага, бо ви нас вдаряєте, та ще й як. — Активістами, — продовжує перераховувати Октябрин, ніби не помічаючи образливих слів дівчини. — Комнезамівці — бо ж ми з комітету незаможників. — Чорношкірі! Шайка горлохватів, конателі, червона мітла, гола кума, кональці, гибелі, червоні свати, макогонщики, — з кожним словом дівчина все більше заходиться в кашлі й на останньому на сніг з її рота ллється потоком якась незвична, ніби рожева кров. Октябрин затуляє вуха, а Оксана намагається своїми рученятами запобігти цьому, хоче, щоб він почув усе. — А ще — посіпаки, верховоди, чорна мітла, трясуни, здирники, залізний деркач, лапацони, космолази, торбохвати, шкуродери. — Досить! — не витримує Октябрин, шукає за плечима гвинтівку. Але її там немає — вже здав. Октябрин показує Оксані кулака. — Оце ви можете. І хліб забирати в малих дітей із рота можете. А нащо ви це робите, хлопче, га? — дівчина обтирає рукавом червоного рота й знову заходиться в кашлі. Присівши та втамувавши напад, знизу вгору вдивляється в сірі кругляхи Октябринових очей, а хлопець кліпає й кривить рота, шукаючи всередині себе відповідь на таке просте питання. — Так треба для майбутнього. Нове життя вимагає жертв. — Не буде ніякого майбутнього і ніякого нового життя. Октябрине, ти що, не бачиш, живих людей уже немає тут. Ховати немає кому… — Оксана переходить на шепіт. — Є кому! — радісно згадує Октябрин і навіть посміхається, бо ж дійсно відтепер є кому ховати померлих. По цих словах — глянь, а по тому полю, яке оце перетнув, та, як ті молоденькі деревця, люди повиструнчувались. І ледь-ледь тремтять і ніби як звиваються од вітру, як полум’я свічі. І люди ж усі знайомі… Пилип’юків Павло он дивиться на нього, а там дід Опанас і Федя біля нього. Ондечки й Малиночка з усією родиною. Ох і до тьми того люду! — Так тут декого вже і немає на цім світі, — дивується Октябрин. — Як же так? Лишень вимовляє, як ті люди, а разом із ними й Оксана розчиняються в повітрі, залишаючи розгубленого залицяльника посеред поля. — Мара, чи що? — тре очі Октябрин і дивиться на сліди навколо себе. Окрім відбитків його чобіт — жодних.
***

На залізничному вокзалі люди, що приїздили до міста з сіл, охоплених голодом, змучені й ослаблені, не могли й кроку ступити, злізши з потяга. Вони лежали поблизу колій, на насипах, тут і там. Перепочивали. Дехто ще мав сили й просив перехожих та подорожніх кинути їм шматочок хліба, інші вже нічого не просили, а безпомічно дивились спустошеними очима у якусь невідому далечінь. Зрозуміти, що вони ще живі, можна було лиш по тому, як легенько здіймалось їхнє тіло при диханні. Були й такі, що вже віддихали своє на цій землі. Увагу Наталі привернула жінка, яка тримала на руках немовля, й, притулившись до стіни будівлі вокзалу, сиділа прямо на втоптаному й де-не-де відталому снігу. Здавалось, що жінка дивиться на потяг, що стоїть на дальній колії. Завдяки тому, що дитина ворушилась, складалось враження: ворушиться й жінка. Але яким було здивування дівчини, коли до цієї пари підійшли чоловіки з ношами. Один відчепив перелякане дитя від цупких обіймів матері та поставив його на перон. Тоді чоловіки взяти задубілу жінку й, поклавши її на ноші, понесли в лише їм відомому напрямку. Дитина, плачучи, озиралась на людей і тупцяла по кілька кроків ліворуч-праворуч. На неї ніхто не зважав, усі мчали у власних справах. Он, не зле одягнена жіночка, товстенька брюнетка в капелюшку і з хутряним коміром веде за руку сина, якому на вигляд років під шістнадцять. За ними слідом з валізами йде серйозний чоловік у чорному довгому пальті та бобриковій шапці. Він гукає дружині, аби та не гналась, як від чуми, а вона тихо відповідає чоловікові, не повертаючи голови: — Я хочу швидше пройти цей сморід. Швидше, швидше додому. — Оце наш потяг, — серйозний чоловік показав пальцем і мало не зашпортався за дівчинку, у якої щойно забрали мертву маму. — Що за народ? Порозкидають дітей, а самі десь вештаються. Це ж станція, тут можна й під потяг втрапити. Люди, які не відали, що таке голод в Україні, безтурботно впхались до вагона, не звертаючи уваги на тих, хто сидів, а подекуди й лежав на пероні. Вони ще довго, аж до самого відправлення потяга, дивились у брудну шибку свого купейного вагона й махали незадоволено головами, ймовірно, обговорюючи поміж собою напівциганський устрій життя селян цієї Богом забутої совіцької окраїни. Наталя довго дивилась на малу, за якою так ніхто й не приходив. А коли наважилась взяти дівчинку за руку, почула жіночий голос. — Стояти! Стецюківна здригнулась. Незнайому сироту перехопила Мойра Крум, яка саме проходжала по перону. У Мойри на правому передпліччі майоріла червона пов’язка. За нею слідували два охоронці — бійці червоної армії з такими ж відмітками на руках. — Документи! — озвалась Мойра. — А я вас бачила у нас у Веселівці, — перебила її на півслові Наталя. Мойра вдивилась пильніше в дівчину. Вона не впізнавала Наталю, бо та змарніла й ніби постарішала років на двадцять. Але почувши назву населеного пункту, запитала: — Як там Терновий? У Мойри на обличчі з’явились глибокі зморшки, які видавали стурбованість. — Живий зранку був, — відповіла сумно Наталя. До розмови цих двох уважно прислухались конвоїри та дівчинка. Мойра відчула це й змінила тему. Вона взяла на руки сироту й пішла до спеціальної кімнати, куди міліція зводила безпритульних дітей. Наталя йшла за нею. — Ох, яких лиш випадків тепер не буває… — казала Мойра Наталі, оформлюючи дівчинку за всіма правилами. Вони знаходились у заповненому обшарпаними дітьми тісному приміщенні. — А що буває? — поцікавилась Наталя. — Минулого тижня біля вокзалу на смітнику знайшли лише голову дитини… інше — певно, мародери продали на м’ясо. Наталю нудило весь день і, працюючи, вона не могла відігнати від себе думки про такі страшні подробиці теперішнього життя. Навідавшись після зміни до сестри в лікарню, розповіла їй про дитину. Оксана подивилась на Наталю якимсь потойбічним поглядом і сказала приречено: — Дав би Бог не побачити такого. Ти знаєш, я іноді хочу померти. — Що ти таке кажеш, дурненька, — насварила сестру Наталя. — Твоя хвороба лікується. Лікар же казав. Ось скоро поїдемо в Одесу, на морі погріємось, і все буде добре. — Що за світ, коли дітей на м’ясо пускають? Хіба в такому світі можна жити? — А Юстинчик тобі передав оце, — Наталя чмокнула Оксану в щоку, а тоді додала поцілунок в іншу щоку. — А це тобі передав Андрій, а ось це, — залоскотала дівчину, і та почала сміятись, — це від тата й мами… — Чи вже скоро цій зимі кінець? — запитав жіночий хриплий голос з-за перегородки — інша пацієнтка лікарні. — Останній місяць, а там — весна-красна! — замість дівчат відповіла медична сестричка, яка саме зайшла до палати, аби робити пацієнткам укол. — А по дорозі така каша з талого снігу — не пропхаєшся по тротуару. Доводиться в чунях на роботу лазити. От, кому добре, то це вам — допоки розпогодиться, ви в теплі, на державному обслуговуванні. Колись так лише пани могли. — Колись я б до вас і не потрапила, — тихо, так щоб її почула лише сестра, мовила Оксана й закачала рукав, приготувавши руку для зустрічі з голкою. — Колись я б за Федю заміж вийшла. А тепер… — Наталя заплакала. — Навесні не так страшно помирати, — з-за перегородки знову озвалась жінка з хрипким голосом.
***

Виснажена Стецюкова старша дочка виймала із торби пайок, який зібрала для рідні, — півбуханки чорного, як свята земля, хліба, нарізаного скибочками. Хліб той був загорнутий у білу хустку, окрім хліба, на хустці тепер лежали шматки відвареної картоплі, яка забарвилась у якийсь блідо-рожевий колір. — Це з юшки витягла. Дивилась скоса на худого, як жердина, батька, на його зламаний ніс та розсічену й абияк загоєну вилицю. Зиркала поспіхом, аби не дати собі часу на плач, на Ярину. У матері на обличчі так натягнуло шкіру, аж випирало кожну кісточку, і вона у свої тридцять походила на старчиху. Років додавали сиві нечесані пасма волосся, що стирчало з-під хустки. Ярина тримала руку на хустці, перев’язаній через шию. Нелюди зламали її під час своєї сатанинської екзекуції. — Нам по багато насипають, і все ж густе таке, що й ложкою не повернеш, то ми виймаємо… — скоромовила Наталя. — А тоді, щоб не викидати… я в торбинку… і ось. Дівчина брехала. По ній — висушеній та згорбленій — було видно, що на тім заводі годують робітників абияк, а праці дають незліченно. — Так-так. Густого, кажеш, сиплють, — промовив спроквола батько і, повільно піднявши руку до грудей, закрив очі. — Оксана, значить, од густого захворіла? Знаємо, як вони можуть густо насипати. Оксана цього тижня не прийшла додому, бо вже кілька днів як хворою лежала в заводському лазареті. Лікар довго й прискіпливо оглядав її: зазирав у очі, відтягуючи нижні повіки, обдивлявся язика, слухав, як вона дихає, прикладаючи до впалої грудини свою дерев’яну трубочку. Сидів на стільчику, підперши долонею щоку, дивився крізь залапану шибку надвір, стукав пальцями по підвіконню. Встаючи та простуючи до виходу із палати — темного, вологого п’ятиметрового склепу, сказав: — Дівчині доведеться довго лікуватись у стаціонарі, — сховав очі. — А влітку треба буде з’їздити на відпочинок до моря. — А тоді якось ніби поміж іншим бовкнув: — Саркома, — й поспіхом вибіг з палати. Йшов довгим зачовганим коридором та інтенсивно потирав рукою скивицю^[9]. Те саме слово сказала ото тепер Наталя батькові й матері. Але що воно для них? Аж нічо. Знали лиш — дочка хвора. Ото й усе. Чекали, допоки одужає. Сновиддя

Біла пустка простяглась від обрію до обрію. Безбарвне небо переходило у твердь, яку й твердю назвати не можна було, бо, ступаючи по землі, ноги не відчували підтримки, а провалювались у щось холодно-пекуче й хрустке. Повітря дзвеніло мовчанням. Ніде навкруги ані живої душі. Той, хто спить, навіть не чує власного дихання і дивується цьому. Простягає вперед руку й, бачачи її, розуміє, що він тут сам. Вакуумним сумом заполонило йому нутрощі, затягло імлистою завісою погляд, зашило міцною невидимою ниткою рот — ані поворухнутись, ані вдивитись у безкінечну далечінь, ані покликати на допомогу. Першим ділом почали мерзнути ноги, які по кісточки занурились у пухнастий сніг. Віддаючи тепло, кінцівки топили вічну мерзлоту, утворюючи навколо себе проталини. Ноги, мов дерева, росли із самої землі, що знаходилась під сніговим покровом, і той, хто спав, не міг (хоч як не старався) витягти їх із насиченого вологою глевкого ґрунту. Аби відчепитись від пастки, вирватись із природного капкану, наказав силою думки своїм рукам тягнутись до небокраю та чіплятись за нього. Руки видовжувались, аж у спині хрустіло, як буває, коли звільняються від обледеніння старі дерева. Вхопившись за лінію горизонту, споглядачеві вдалось перевернути систему координат. Тепер він уже не стояв на тверді, а висів, ніби на карнизі, на обрії. Тепер мерзнути почали руки, бо надто сильно напружувались, утримуючи чималу вагу власного тіла. Зціпивши зуби, той, хто спав, підтягувався, мов на перекладині, на лінії горизонту, напружував усі м’язи, тягнувся до повітряного простору. Ось уже обличчя ніжиться в прохолодному свіжому повітрі й плечі перетнули гострий бордюр, що відділяв небо від землі, але враз снігова шкіра, якою була вкрита земля, почала танути, сходити лавиною. А разом зі сніговим потоком у провалля полетів і той, хто спав. Від падіння нитки, якими було зашито рот, обторочились, і з гортані вирвався, замість людської мови, шум водяного потоку. Той, хто падав, відчув радість невагомості. Зі швидкістю вітру його ковтало провалля, глибину якого не міг виміряти поглядом, бо ж летів спиною. В полі зору тримав великий клапоть неба, яке встигло прояснитись і стати з абсолютно безбарвного світло-сірим. Той квадрат з кожною хвилиною польоту звужувався, а саме провалля темнішало. Коли почало нестерпно віяти сирістю та гниллю, той, хто спить, отямився від оманливої радості польоту й почав хапатись руками за стіни. А провалля почало різко звужуватись і тепер нагадувало колодязь. У польоті вдалось повернутись обличчям донизу, й тепер можна було контролювати падіння. Зір уже звик до сутінкового освітлення в тунелі, і той, хто падав, здалеку побачив патик, що стирчав із земляної стіни. Пролітаючи повз, схопився обома руками за нього, гадаючи, що це коріння якогось потужного дерева. Судомно дихав, тримаючись за шкарубку деревину, й мізкував, як його вибратись нагору. За цими роздумами побачив: те, за що тримається, не надто нагадує рослину. Розтис долоню й хотів був відсахнутись од засохлої людської кінцівки. Та ця жилава брунатна рука тепер міцно тримала того, хто спить. Тепер, навіть якби він хотів полетіти донизу, не зміг би, бо був на прив’язі. Втомившись боротись, безвольно повис, закований у незвичну кайданку — міцну муміфіковану людську п’ятірню. Сашко прокинувся, але не як завжди після подібних снів у холодному поту та з прискореним серцебиттям, а просто відкрив очі й усвідомив, що він у безпеці. Хлопчина промовив: «Добре», й знову закрив повіки. Він стояв посеред білої пустки й боявся поворухнутись, аби не перевернути своїми рухами землю і знову не опинитись у тому жахливому проваллі. Тепер Сашко міг думати. Думки літали навколо нього сніжинками, сідали на його теплий лоб і танули, всмоктувались шкірою й дудніли зсередини юнакового тіла. «Земля дала — земля взяла, земля дала — земля взяла», — тоненькими голосочками спочатку шепотіли, згодом загули, а насамкінець заспівали ті сніжинки. Сашко, перекрикуючи цей спів, закричав: «Замерзаю», і зміг присісти й обхопити голову руками. Голоси стихли. Ступні почали зігріватись, торкаючись чогось м’якого та ніжного. Хлопець підставляв під ласкаві сонячні промені обличчя, не відкриваючи очей, ніжився у весняному теплі. Розклепив повіки й побачив перед собою той самий безбарвний та безкраїй простір. У ноги все ще було тепло, і він спрямував погляд униз. Складалось відчуття, що хтось тримає його за маківку й не дає подивитись собі під ноги. Неймовірним зусиллям тягнув підборіддя до грудей. Голова, мов ті двері із міцною залізною пружиною, не бажала змінювати позицію. Погляд спрямовувався в небо, і Сашко інстинктивно розумів — якщо він вдивлятиметься в небокрай, то, врешті-решт, знову піде тим самим шляхом, що йшов у першій половині сну. Він намагався допомогти собі руками, але ті висіли вздовж тіла, мов вербові гілляки. Сашко відчував, як вони терпли й поколювали дрібними голочками. Раптом до нього прийшла думка, що треба собі наказати за допомогою слова. І він вимовив це слово: «Вниз», й одразу погляд перевівся на землю. Під ногами зяяли дві прогалини, два острівця, звільнених від снігу. «Чого ж так приємно тут стоїться? » — подумав Сашко й зміг присісти й розгребти руками сніг. З-під снігу на хлопця дивились діти. Їхні очі заскляніли, волосся збилось, а тонкі губи не могли прикрити оскалів, які скидались на усмішки. Сашко стояв на їхніх розпухлих животиках і не міг поворухнутись. Відчув, як здригається тіло, як він заходиться в риданнях і як гарячі сльози бурхливими потоками стікають із його очей, наче ті водоспади на обличчя померлих від голоду дітей. А вони починають хапати пересохлими ротиками цю солону вологу й смакувати нею, ніби це не сльози, а поживна юшка.
***