Annotation 16 страница

 
 У хаті Фросини Пилип’юк панувала цвинтарна тиша, до якої прислухались восьмилітня Оленка та десятирічний Іванко. Окрім цих двох, у хаті ще менші Михась, Тихін та Тарасик. Сплять на печі. Старші дивились на майже бездиханну матір, вловлюючи поглядами кожен найменший її порух. Ось трошки тріпнулась повіка жінки, й діти, що стояли над лавою на покутті, де й спочивала мати, в один подих видихнули із себе напругу та страх. І тут-таки тишу прорізало, мов невдаха-скрипаль, що бере неправильну ноту, протяжне рипіння в сінях. За кожним поривом сильного січневого вітру ця моторошна «Сі» змінялась на грюк незаклямкованих дверей об дерев’яний одвірок. Від цієї рваної рапсодії Фросина почала приходити до тями, повільно розплющила очі й зробила спробу посміхнутись, побачивши стурбовані обличчя дітей. Поманила до себе хлопчика й ледь чутно промовила: — Іванцю, ану біжи-но замкни двері. Іванко злякано зиркнув на вхід до хати й заметляв заперечно голівкою. — Він боїться, — вставила свого Оленка. — Каже, що там сидить смерть з косою. Отака. Дівчинка тримала в руках невеличку зелененьку книжечку, підписану звивистими літерами. Вона поспіхом розгорнула тонку палітурку й повела пальцем по графічному малюнку, на якому зображався Всесвіт: Бог, диявол, Адам та Єва, Ной з ковчегом, до якого входило різної тварі по парі, а на задньому плані з-під чорного каптура визирала зубата смерть з дірами замість очей і з косою в кістяках-руках. Фросина зібралась із силами, яких лишилось дрібок, й почала повільно підводитись. Оленка з братом допомагали матері. Врешті всадовили її на лаві. Мати обвела втомленим поглядом хату. Коли ще був живий її Павло, усе тут виглядало по-іншому. Фросину затягло в роздуми, вона занурилась у спогади, як у діжу з густою смолою. На хвилю здалось їй, що все, що зараз відбувається в її родині і в селі, — не що інше, як страшний сон, із якого можна вивільнитись. Треба лиш прокинутись та й усе. Чи згадати кращі часи й перестрибнути в них, як, буває, її діти влітку перестрибують чималі калюжі на дорозі. Фросина чує сміх своїх дітей, бачить ту зграйку: мале-мале-менше на шляху навпроти тину. Сама відчуває, як плечі ніжить літнє надвечірнє сонце. Вона милується дітьми, які біжать навперейми один одному — хто хутчіш, оминаючи мутні озерця. І так швидко біжать, аж здіймаються над землею й летять, розставивши рученята-крильця. Фросина дивується, як їм вдається так довго триматись у невагомості, й чує позаду себе голос чоловіка: — Вони ж бо легесенькі, мов пушинки, от і літають. А до чоловікового голосу приєднується братів: — Може, й нам злетіть, Павле? — питає, і чути, як тріпочуть крила — потужно розсікаючи повітря. Жінці вривається серце, вона озирається й бачить любого Павла живісіньким, кидається йому на груди, обвиває руками міцну шию, гладить по грубому засмаглому карку й щебече: — Милий, милий, а ми ж тебе вже й за мертвого вважаємо. І Вітюшу в ямку вкинули. Як же це ми? Га? — гарячково розповідає. — Мені тебе показали… обличчя збите зовсім, саме м’ясо, — лагідно проводить долонею по зарослій бородою щоці чоловіка й посміхається навздогін його посмішці. — Оце ж треба таке навидіти? Га? Діти! — кличе вдалину. — Діти, годі літати, йдіть-но батечка обніміть. Живий він! — Мамо! Мамо! — голосять діти, й здається Фросині, що вони це кричать не радісно, а стурбовано. Тільки хоче жінка розповісти їм про радість, як сонце куди й поділось, по плечах хльостає колючий вітер зі снігом, а її діти стоять босі-голі по коліно в снігу й плачуть. — Мамо! Мамо! — молитовно простягають брудні рученята. — Нас вигнали із хати. Мамцю, куди ж нам йти? Фросина озирається, тягне до дітей долоні, дивиться на червоні від холоду пальці, які тремтять. Під ті скрючені пальці підкладають голівки її діти — єдина дівчинка тулиться, мов горличка, Іванко, Тихін, Мишко й Тарасик… ой, і Василько тут. — І ти тут, Васильку? — питає Фросина найменшого — дворічного білявого хлопчика. — А хіба ж ти не помер? — дивується. Василько лащиться до матері, щось гундосить по-своєму, а тоді починає стогнати та квилити. — Васильку, сину, що тобі? — намагається зазирнути маленькому в обличчя. І так, і так повертає його, але Василько все ховає од матері погляд. «Чи наробив якої шкоди, що так соромиться», — думає жінка. — Чи шкоди якої наробив, сину? — питає. — То не страшно, мама вибачає тобі, Васильку. Моя кровинко, моє щастя. — Василько помер, мамо, — каже суворо Іван, а за ним додає свого Олена. — І тато померли. Мамо, мамо! — починають удвох трусити матір за плечі. Василько у Фросининих руках стає попелом, а той розлітається підхоплений вітром, несеться вгору, кудись далеко. Мати повертається до своєї невпізнаваної, занедбаної хати й довго дивиться на дітей, не в змозі втямити, де вона й навіщо. Фросина живе між трьома світами — оцим, теперішнім: диким і незрозумілим, у якому немає її чоловіка, брата й Василька; йому на противагу, аби не збожеволіти, відразу малюється в уяві другий світ, той, де завжди стоїть літо, де повна її родина й у коморі плоди важкої праці. І ще один — це спомини про початок кінця. Це той день, коли забрали її Павла. Прийшли вночі, наробили рейваху, у шию випхали годувальника з обійстя. Кричали, аж роти їм репались. Називали контрреволюціонером і ворогом. Допитувались, чи не він часом казав, що колгоспи не для українців, що не можуть українські хлібороби весь час годувати жидокомуни і до них таки, до тих жидокомунарів, із простягненою рукою за хлібною пайкою ходити. — Не личить мені, роботязі, на жебрака перетворюватись. А комуни — то жебрацькі осередки, — отаке дійсно казав. Лиш за це й забрали. За слова, кинуті у хвилину гніву. І що з того, що казав. Вони ж обоє вписані були до колгоспу. Довго, правда, вирішували, йти чи не йти на ту нову панщину. Подумали-помізкували, виходило так, що краще під комуну йти, ніж відразу ноги простягнути чи в таборах опинитись. Бачили ж бо, що з людьми, які супроти чинили, діється. Зникають люди, а куди зникають — хіба хто казав. Та і казати не треба. І так знати — Сибір великий, не один син краю квітучого там зник без вісти. Як забрали Павла, Фросина довго до тями приходила, а оговтавшись, вирішила наздоганяти чоловіка, йти в район, в область, звертатись до начальства, просити-благати, аби випустили. Бо ж сім’я на ньому — подумати лишень, шестеро дітлахів та ще й одне від одного менше. Хто ж їх годувати буде? Де ж це таке видано, щоб голову родини та отак забирати не знати куди? Фросина залишила дітям що поїсти та подалась за «чорним вороном». Ті чорні ворони колись і були схожі на птахів, а тепер од них лиш назва лишилась. Приїздили звичайні з будою машини, туди садили людину, і машина їхала собі геть. Звичайна, мирна машина, але усе ж «чорний ворон». «Не зможуть вони моїм сльозам та молитвам противитись. Які не які, а все ж люди. І свої ж люди, не бусурмани якісь, — пояснювала дітям, збираючи в хустину півхлібини з темного борошна, кілька повненьких цибулин та з десяток печених картоплин. — От, віднесу йому попоїсти, бо ж хто його там годуватиме? » Була ще тоді в них і картопля, і хліб, і цибуля. Пилип’юки в колгоспі працювали, нікому нічого поганого за весь вік не зробили. До них буксирки не їздили — не було, видно, на то дозволу чи наказу. Вірила Фросина, що помилка якась вийшла. Хоча й знала, що її чоловік дійсно говорив багато чого про колгоспи й про владу, але усе з людьми перевіреними, своїми. І ось, хтось же доніс. Ото часи настали — і слова не кажи. Бо за словом життя вилетить і не побачиш як. Залишила Іванка за старшого та й подалась світ за очі. Дійшла Фросина до області, знайшла, де та міліція є, людей попитала, довго, правда, кружляла по місту пішки. «Вам у ДОПР треба», — казали їй міщуки, а який той ДОПР і як він виглядає, Фросина й не знала. — Сідайте он на трамвай та їдьте на той бік річки. Там зійдете, і прямо біля зупинки через дорогу й буде тюрма, — пояснювали ті, хто знав дорогу до цієї установи. Жінка побоялась сідати в транспорт, який видавав пекельні звуки і який трусило, мов навіжений. Перехрестилась тишком, подивившись, як люди скачуть на підніжки, коли залізний ковбик повільно торохкотить по рейках, аж шиби йому дзеленчать. На посту в тому ДОПРі — перепона: вартовий. Вона до нього в ноги — так і так: оддайте чоловіка. Виє, аж заходиться. Той вартовий, бідолашний, юний зовсім, стоїть і не знає, що з тією селянкою робити. Тут-таки надійшов якийсь старший. Довго вислуховував Фросину, безмовно мотав головою, час від часу виводив зарюмсану жінку надвір, взявши попід руки. А вона верталась і знову свердлила черговому мозок своїми питаннями про чоловіка, якого ото третього дня забрали кудись у місто. Урешті, на неї зглянулись. Прийшов ще якийсь третій — пузатенький. Перепитав прізвище, з якого села та коли забрали. Дивився в грубезну книгу, списану чи не до останньої сторінки. Щось там побачив, кудись подзвонив, послухав ту рурку, сказав «єсть» та й повів Фросину вузькими переходами та східцями: то донизу, а то доверху. Тоді знову вузькими коридорами, але вже не встеленими доріжками. Фросина підтюпцем бігла за пузатеньким, тримаючи двома руками вузлик із харчами для Павла. Пузатенький лиш казав: «Сюди» й звертав ліворуч, «Сюди», і йшов сходами на другий поверх, «Сюди», і спускався у якесь чи то підземелля, чи то підвал. Вів, аж поки не дійшли до однієї із камер. Дорогою Фросина тамувала серцебиття й не могла стримати радісну посмішку, бо ж передчувала швидку зустріч з Павлом. Двері скрипнули, рохнули, і міліціонер пропустив Фросину вперед. — Ось! — махнув байдуже рукою, зняв кашкета та протер його зсередини не надто чистою хустинкою. «Ач, яка та робота нелегка. Втомився, бідолашний, зопрів», — пожаліла жінка того пузатенького провідника й увійшла попереду міліціонера до вузької камери. Вона не відразу второпала що до чого. Бо ж в камері, окрім неї та міліціонера, не було людей. На лаві при стіні щось лежало, накрите сірою тканиною: мішок не мішок. Та тканина з одного боку була забруднена чимсь бурим і вологим. Нацупивши на голову витертого кашкета, міліціонер підійшов до лави й одним різким порухом відкинув рядюгу. Під нею лежав чоловік без обличчя, вдягнений у Павлове вбрання. Фросину ніби підкосило, вона звалилась на коліна й підповзла до лави. Жінка дрібно тремтіла всім тілом й не могла вичавити із себе жодної сльози. Вона поспіхом почала розв’язувати вузол, який принесла із собою. Розклавши на підлозі хустку, взяла із неї картоплину, розламала її та піднесла до обличчя-місива. — Їж, серденьку, ти ж голодний. Хто ж тебе тут погодує? Га? — жінка благально подивилась на пузатенького, який ніяково тупцяв на місці та поглядав у відчинені двері камери. — Громадяночко… — почав був він і тут-таки наразився на ридання Фросини. Селянка гладила розтерзане обличчя чоловіка, припадала йому на груди й, простягаючи руки до міліціонера як до останньої інстанції, питала крізь схлипування: — За що? Міліціонер замість відповіді гукнув у коридор, боявся-бо лишатись сам на сам із жінкою. Вивели Фросину з установи напівпритомною. Повернулась до тями вже надворі, хапнувши холодного повітря на повні груди. Роззирнулась. Поруч із нею бадьоро підплигував на місці, щоб зігрітись, пузатенький та теревенив без упину: — Поховати можна й тут, чого його везти бозна-куди? У нас є де, — махнув долонею в бік парку. — Ні, — відповіла різко жінка, вп’ялась злим поглядом у служаку. — Не оддам його вам, — а тоді пошепки, примруживши око. — Не боїтесь пекла? Міліціонер довго розмірковував, чи варто йому боятись таких нематеріальних речей, як пекло. Сплюнув. Але Фросина того вже не бачила, бо неквапом виходила за ворота. Допоки матері не було вдома, до дітей, що лишились самі, навідалась буксирна бригада, укріплена войовничо налаштованими професіоналами. Товариш Марк Мільман, зайшовши до чужої хати як до себе, здавалось, зовсім не помічав дітей, походжав великими кроками із комори через сіни до світлиці, підставивши під двері, аби вони не зачинялись, ослони. Снуючи туди-сюди, наче казочку, розповідав своїм колегам історію Павла Пилип’юка та його «виродків». — Отаке заведеться одне на село, і все — вважай комунізму не буде. Це байстрюче плем’я повинне вірити не у свого неіснуючого Бога, а в ідеї рівності та братерства. Наша нова віра — не оце, — одним порухом скинув образ Матері Божої, що стояв на покутті, та наступив на нього чоботом, аж під ним хруснуло. Пхикнув та повів далі, звертаючись до Іванка, який, вивільнивши від шматків розтрощеної рами малюнок Богородиці, швидко склав його вчетверо й запхав до пазухи. Хлопчик зиркнув на страшного дядька й витер рукою носа. — Бог усе бачить, — несміливо мовив Іванко. — Наш бог — товариш Сталін! — крикнув Мільман і зник у сінях. Іванко простягнув уперед руку й склав дулю. Одразу по тому отримав прикладом по руці від дебелого красеня із щербатим зубом. — Ти ето брось, малєц! Слушай старших товаріщей. Тебе жить в новом обществє. — Виносьте все з хати. На подвір’я, — казився Мільман, і в хаті закрутилось як на чортовому млині. Оленка взяла на руки найменшого Василька, хотіла було вдягти його, але їх обох вже виштовхували в плечі надвір. Один із верховодів схопив двох голопузих хлопчиків. Івана та Мишка пхали стусанами. Старший намагався відбиватись. Із нього сміялись і ще болючіше штовхали. Біля хати стояв такий дитячий вереск, що небеса здригнулись. Посипало із тих небес мокрим снігом, завило-закружляло хурделицею. Напівголі дітлахи стояли посеред засніженого подвір’я. Їм услід полетіли речі, які висіли в сінях, і діти нашвидкуруч вкутались хто у що: хто в діряву батькову кацавейку, хто в його ж старий піджак, у материну залатану свитку. Оленка як майбутня берегиня вдягала братів, допоки буксирники були зайняті своєю справою. Підстеливши на сніг сніп, який трясуни викорчували зі стріхи, шукаючи там невідомо чого, поставила на той сніп Тихона та двох інших, Василька не спускала з рук. Іван, заплющивши очі, молився й прикладав руку до грудей, куди заховав паперову іконку. — Треба обнятись — загрівати один одного, — виявила неабияку кмітливість дівчинка. — Зараз нагрієтесь! — засміявся Мільман, почувши останню фразу. — Все винесли? — запитав голосно. — Зараз! — закричав хтось із хати. На ґанок випхали окуту залізом та з відкидним віком старовинну скриню. Ця скриня — Фросинине придане. У скрині зберігався поміж іншим весільний вінок та вишиті святкові рушники. А в прискринку, маленькій шухлядці вгорі, — різноманітне зілля. Усе це було викинуте зі скрині та рознесене по подвір’ю. По цій красі ходили взад-вперед чужі ноги, топтали забагнюченими чоботищами — оскверняли. — Зараз нагрієтесь, — повторив Мільман, і діти затихли. — Усе, що згодиться для справи, — у підводу, інше — на купу, — дав наказ. — Ех, — піднімаючи із землі зачовганий рушник, бідкався щербатий депеушник. — Харошеє палатєнце… било… прі царском ріжімє. Він іржав, розкривши печерою рота, й з розмаху закинув подертий рушник на купу, де вже було зібрано багато чого. Кошики, ослони, снопи, прочовгані рядюги, розтрощені полиці мисника та побитий череп’яний посуд. Окрім усього цього, буксирники розтрощили скриню, забравши із собою на підводу лиш залізні скоби. Справу було зроблено, й усе невелике майно родини Пилип’юків було поділено на дві купи. Ту з них, що лишалась на подвір’ї, головний наказав підпалити. Вогонь здіймався високо в небо, а діти боялись поворухнутись, чекаючи, допоки від’їдуть від їхньої хати страшні дядьки. — Нічого, нічого, — заспокоював братів Іванко, — ось скоро мама повернеться разом із татусем. Він їм шиї поскручує, бусурманам. — Двері забивають, — показав пальцем Михась. — У хату не входити, — уже їдучи, гаркнув Мільман. — Конфісковано! Лишень підводи од’їхали — на обійсті з’явився Терновий. Побачив здалеку димище та погнав на нього. Зібрав дітей та повів до себе. Другого дня додому придибала їхня посивіла від горя матір. Діти саме обліпили Леся, сиділи в нього на руках та слухали казку, як звідкілясь заверещало й завило. — Мама! — зойкнув Тихін, а за ним і Мишко. Хлопчики помчали на зойк. Як же Фросина зраділа, побачивши дітей, як дякувала Терновому. — Я ж, — казала крізь сльози, — думала, що всіх позабирали. Ач, що наробили, іроди. Терновий взявся віддирати дошки, якими було забито двері. — Той чорношкурий сказав, що хата конфіскована, — сказав Іван. Робкор облишив дошки й розбив невеличке віконце в коморі. Як ті злодії, мати й діти мусили заповзати до власної оселі через той вузький отвір у коморі. Терновий кожного підсаджував та пантрував, аби жодна жива душа не побачила того злочину, як люди у свою ж хату та через діру лізуть. Із розсіченої руки чоловіка скрапувала кров, а він присмоктувався до рани, аби стишити кровотечу. — Йди вже, голубе, йди, бо ще й ти під ці жорна потрапиш, — мовила жінка, махаючи рукою на Леся, який стояв ззовні. — Ми вже тут якось дамо собі раду.
 Фросина сновидою носилась по спорожнілій хаті, не знаходячи собі місця. А тоді в гарячковому тумані впала на ліжник і заклякла. Іванко вийняв з-за пазухи паперову іконку Богородиці. Відшкрябав нігтем маленький кавалочок мастики з віконниці та приліпив образок на покутті. Оленка показала матері врятоване Євангеліє. Мати сильніше притисла до себе Василька, якого вже била пропасниця — намерзлась мала дитина на холодному повітрі, допоки тяглась та вчорашня екзекуція. — Що там татусь? — запитав Іванко пізніше, коли Фросина трохи оклигала й взялась наводити в хаті лад. — Немає у вас, діти, більше татка. Вбили його антихристи. І нас хочуть зі світу звести. — Навіщо, мамо? — замислився Мишко. — Хочуть на нашій землі жити, наш хліб їсти, у наших хатах жити, — Фросина приклала до грудей свого найменшого сина й захитала скрушно головою. — Не здригнулось у них нічого — малих дітей із хати виганяти. Васильку-Васильчику, хлопчику мій маленький, пий, сину, молочко, пий, любий, допоки в мамки є що тобі до рота вкласти. Василько кілька днів кашляв, горів, як вуглина, вкривався буйно потом. А тоді вночі й помер — тихо, навіть не пискнув. Саме як Василько відійшов, до Фросининої хати постукали. Стукали у вікно. — Іванцю, тихенько подивись — хто там. Та так, аби тебе не побачили. Той глипнув, аж там на тінь схожий його дядько. Фросинин брат вліз до хати через той таємний хід, яким сюди просочились і діти з матір’ю. Спухлий весь, аж страшно. Приповз оце аж із Дружківки. — Дай поїсти, сестро, — попросити лиш встиг та й упав мов мертвий. — Вітю, поховай-но мені хлопчика, — торсала Фросина брата за рукав, а той і не чує — лежить, та й годі. «Що ж його робити з Васильком? Куди його нести. Люди ж надворі як її побачать, ураз чорношкурі будуть знати. Виженуть з хати знов, а може, й вб’ють одразу, щоб не розтягувати надовго цю катавасію», — так думала, дивлячись на бездиханне тіло сина. Послала Фросина Іванка до Тернових. — Біжи-но, — каже, — сину, та приведи сюди дядька Леся. Він би допоміг. Але так біжи, аби ніхто тебе не уздрів на дворі із тих чорних. Бо побачать, що ми ще клигаємо, прийдуть та встрелять усіх.
 Терновий ховав Василька й думав, що хотів стати письменником, а бач, як воно повернуло — став гробарем. Усе людей ховає та ховає. Фросина не бажала, аби Василька далеко од неї відносили. — Отам, — показувала місце, через віконечко тримаючись за рукави обсмиканого півпальта змученого голодом робкора. — Щоб мені з отої шпарини у вікні було його добре видно, — кивала кудись убік головою. Лесь розумів, про яку шпарину йдеться. Вікна ж були забиті товстими дошками. Так і закидав Терновий Василька землею на подвір’ї. Мати просила не глибоко закопувати. Мовляв, аби не було синочку холодно, аби, лишень сонечко пригріє, на його животику виросла квіточка жовтенька. Фросина щодня, приклавшись до світлого трикутничка забитого дошками вікна, дивилась у двір, на маленький, складений із патичків хрестик над горбочком снігу й монотонно кивала. — Мамо, їсти хочу, — промовила Оленка, хоча знала, що їжі в хаті немає. — Мамо, їстоньки, — благали інші діти. Іванко мовчав. Мати, недовго думаючи, підізвала дітей до себе й, оголивши груди, сказала: — Дякуйте Василькові: він вам молочка залишив. — Дай мені, — почувши таку манливу пропозицію, ураз прокинувся од хворобливого сну й попросив Вітюша, дорослий чоловік, що тепер став схожим на старого підлітка. Він очманіло дивився на ті пожмакані груди і на те, як до них по черзі притуляються та смокчуть племінники. І так просив, що хоч і знала Фросина — не жити брату, а не могла відмовити. Завдяки Фросиним грудям ще п’ять днів клигав на цьому світі її брат. А тоді і його не стало. Іванка не посилала більше до Тернового, бо визрів у неї план, як трохи дітей підгодувати. Вночі повкладались малі спати, а вона тихцем відтяла од ноги небіжчика шматину та й зварила. Їли, а що ж робити, як молока вже не стало. — Ми все випили? — питала Оленка, і її очі наповнювались слізьми. — Що ж тепер? — Їжте м’ясо, дітки, їжте. — А чого воно солодке? — питав Тихін. — І смердить, — додавала Оленка. — Їжте, що дають, — буркав Іван. Він один знав, звідкіля те м’ясо, але мовчав… Під вечір усіх нестерпно нудило. Молодші блювали. Усіх била пропасниця. До ранку попустило. Але слабкість навалилась така, якої до цього не бувало.
 — Скільки ж це минуло з того часу, як ті комісари Павла забрали? — силувалась згадати Фросина, а двері підступно рипіли й не давали жінці спокою. Такого спокою, як у ті славні літні дні, коли ще всі були живі й здорові, а вечірнє сонце обіцяло лиш спекотний наступний день, який доведеться провести на полі, збираючи зрощений власними руками багатий урожай. «Фросина — хазяйновита жінка. Усе в неї в руках горить, — казали в селі і додавали: — А Павло, Павло, ох і славний чоловік. Два мішки на спину закине — й не здригнеться». — «А діти які у нас? Розумні до чого…» — вихвалялась сама Фросина, натякаючи на те, що Іванко та Оленка вже й грамоти навчені і Святе Письмо самі читають. Та й менші не відстають. Іванко і їх навчає. «Нам би ще одного помічника», — казав Павло, цілуючи вночі розпашілу дружину. «Двері, ці двері зі своїм сутужним скрипом не дають згадати гарні часи», — вривалось у підсвідомість Фросини, і вона кричала на все горло: — Зачиніть ці двері! На загал виходив у неї не крик, а здавлене шипіння. Іванко, переборюючи свій страх, маленькими кроками йшов до дверей, тримаючись за стіну. Виходив у сіни й тут-таки вертався до хати. — Двері замкнені, — казав тремтливим голоском. — Ніхто ж їх і не відчиняв. Це вам видиться, мамо. Фросина крізь морок забуття чула віддалено ці слова й дякувала Богові, що тепер може поринути в солодкі літні спогади. Василько народився справжнім богатирем, присмоктався відразу до збільшених від молока грудей. Тоді ще всі сміялись — не відірвеш, так сьорбає. Ріс малий, як ото в казках кажуть, — не щоднини, а щогодини. Батько був викапаний. Павло щораз, як збирались усі довкола столу після роботи, розповідав про цирк, у якому довелось йому побувати в місті. Бачив там велетів, що піднімали однією рукою те, що інші й вкупі з п’яти душ не осилять. Відтоді сам пробував, бувало, так, аби ніхто не бачив, мішка на долоні підкидати. Діти слухали батька й дивувались. А той, погладжуючи кучеряву густу гриву, зиркав на дружину, яка притуляла до грудей найменшого. Радів, був бо упевнений, що Василька при новій владі, при новому житті можна буде вивчити на артиста цирку. — А ще там є руді, — розповідав вкотре й, зіскочивши з лави, на ходу жуючи, показував дітям різні смішні витребеньки, дивно пересуваючись невеличким простором та б’ючи себе кулаками в груди та гугукаючи по-мавпячому. — У нас, буває, так Гілько Кривий скаче, як баби на току співати починають, замість ціпами махати, — додавав і заходився сміхом від власного дотепу. — Павле, — журила його дружина. — Ти ж не дуже там серед хлопців такі жарти розповідай. Люди зараз, сам знаєш, які. — Мої хлопці жарти розуміють. Та й сам Гілько розуміє. Чи ж він який інородець? — Казав Іван Гнатів, що ти там і про колгоспи щось розповідав… і про товариша Сталіна…. — Та то ж усе не серйозно, ластівко моя. — Павло цілував дружину, дітей та йшов надвір рубати дрова. — Води нагріємо, купатись будемо. — Та нащо ж гріти? — дивувалась дружина, яка йшла слідом за чоловіком, а за нею й діти. — У річці покупаєтесь. — У річці — не те! — наполягав чоловік і замахувався сокирою. Друзки розлітались у різні боки, й усі милувались на роботу батька. Сідали на призьбу, встелену складеною в декілька разів куфайкою, й не відводили від Павла очей… Як же він вправно рубає — незгірш, ніж який верстат…
 Ця ніч видалась Фросині надто довгою через величезну навалу думок, які, обганяючи одна одну, роїлися в голові. Жінка завдяки дітям змогла перейти з вузької лави до лежанки під піччю і тепер відчувала, як їй на плечі тиснуть дитячі голівки. Малі міцно притулились до материного тіла й дихали в унісон. Таким чином на підсвідомому рівні контролювали життєві сили неньки. Лишень їй перехоплювало подих, як дитячі глибокі зітхання, ніби вічний двигун, примушували її висохлу від голоду та горя грудну клітину здійматись і опускатись у такт із їхніми. Жінка спромоглась розплющити очі й тепер, незважаючи на темряву, могла бачити й роздивлятись замурзані вихудлі ручки, якими діти тримали її за шию, боячись бодай на хвильку випустити неню в безмежну невідомість. Подерті сорочечки, не прані ще з осені. «А раніше ж раз на місяць білила хату зсередини, щодня прала. Діточки й Павло завжди як з картинки — чистесенькі-білесенькі, і хата, як намальована. А тепер…» — Смерть — то нагорода. У смерті відпочити можна від мук! — раптом доволі гучно озвався хтось зі стіни навпроти печі. Фросина напружила очі, в надії побачити, що за невідома жінка це пророкує. Вона не побачила нікого, але здогадалась, що із нею говорить сама Богородиця. — Що ж мені робити? — запитала Фросина. Богородиця мовчала, а Фросина цілу довгу ніч розмірковувала над тим, яке диво має статись, аби діти вижили при цьому пекельному й виснажливому голодному морі, який наслали на їхню землю диявольські слуги. «Василько помер, і дітям було що їсти два тижні, — намацувала потрібну нитку, що весь час вислизала. Непритомніла від голоду й знову отямлювалась, продовжуючи загублену думку. — Вітюша помер, і ми… п’ять днів тримались. Ми — люди, ми — плоть, ми — м’ясо», — думала й здригалась. Фросина підвелась з лежанки, ніби хтось невидимий підіпхнув її у спину, заспокоїла дітей, які прокинулись, та почали нишпорити рученятами по порожній лежанці. Задивилась у темні віконниці. Вона ж бо перед тим, як вимовити подумки це слово «кого», пропустила крізь себе світову дилему — ким пожертвувати заради життя інших? — Діти можуть вижити, — шепотіла Фросина. «Якщо Оленка буде м’ясом, чи Тихін… — думала, — чи Михась. Хто? » Жінка затуляла собі рота долонями й тамувала страшні думки, аж у неї виходили із орбіт глибоко запалі очі, а тоді, важко дихаючи, повторювала інше: — Одне житиме, якщо інше стане м’ясом. Або всі виживуть, якщо я… У цю мить мати подивилась на свої спухлі, схожі на биті валянки, ноги й, ледь злізши із лежанки, тримаючись за стіну й раз по раз спиняючись, аби хата не крутилась, дійшла до покуття й стала на коліна перед образком. Молилась довго, аж світанок задибав її за сим заняттям. А піднятись із колін уже не змогла — одняло їй ноги. Плакала од болю та од відчаю, а тоді побудила дітей й стомленим голосом наказала принести із сіней дров. — Буду топити піч, — намагалась говорити весело. — Ти, Іванцю, неси дрова, а Оленка полізе нагору, намете полови. Ви вдвох загребіть снігу через вікно — буде вода, як розтане. Мама борщ варитиме. — Я не полізу, — кволо озвалась дочка, — сил нема. І було чути по цьому байдужому шепотінню, що в дитини таки немає тих сил. Висохло, бідолашне, що й язиком ворушити не може. Хлопчики повиставляли голівки з печі — дивились на матір і не розуміли, що вона від них хоче. Най би не будили. — Ну то спіть, діти, ми з Іванком тут самі, — прошепотіла. Старший син поліз нагору. Фросина прислухалась, заклавши хустку за вухо, чи не впаде. Ні, дістався, й чути вже, що мете. «Сильний хлопчик — вижити має… і інших зберегти». І дров приніс. Спочатку одну дровеняку, а тоді й другу вволік. Ті дровеняки колись гілочками були, а тепер он, удвічі грубші, ніж ручки дитячі. Фросина повзала по хаті на руках. Іванко запалив піч. — Мамо, — озвався, витративши останнього сірника, — у нас немає вже сірників. Вийшли. У печі тріщали дрова, Іванко дивився в казан із водою. У тій воді плавала просіяна полова. Хлопчик рогачем посунув казан у піч. — Добре, — сказала мати. — А тепер перевір, чи малі сплять. Та прийдеш. Мусиш зробити ще одну справу. Іванко мацаючи піч, перейшов до припічка та роздивився добренько. Звідтіля шепоче: — Сплять. — Чи ж сплять? — перепитує мати, бо ж ану, думає, як повмирали. — Живі? Хлопчик прислухається до дихання сестри й братів. — Живі. Потихеньку йде до матері. Сідає коло неї на підлогу. Жінка, не знімаючи з обличчя блаженної посмішки, тягнеться до сокири, яка ховається в підпіччі. Але здійняти ту сокиру над собою не може. — Бери, — каже коротко синові. Той бере сокиру. Ледь втримує її, така вона важезна. А колись же із батьком рубав дрова і в нього добре виходило. Нарубає цілу гору, а тоді візьме невеличку сокиру за кривого держака, замахнеться та як стукне об грубу поцюкану дровітню — півлеза в ній застрягає. Весело! — Треба одрубать мені ногу, поки я жива, — гарячково скоромовкою шепоче Фросина й зиркає на ліжник, чи менші не чують. — Ти не бійся, сину. Не бійся. А не хочеш по нозі, то по руці вгати, — мати кладе на підлогу правицю й посміхається синові. Іванко кліпає стривожено очима, відкладає сокиру й забивається в куток. Звідти слухає мамині поради. — То не страшно. Зате матимете що їсти. Я, сину, чи й доживу до ранку, — не відаю. Скорше, що ні. Ноги мені одняло, і оце холодом уже й до серця доходить. Пропаду ж ні за цапову душу. А так хоч вас врятую. Дітям не казатимеш, де м’яса взяв. Божись, що не скажеш. — Фросина страшно дивиться на Іванка, і той киває й пересохлими губами твердить, мов заведений: — Ні, ні, не скажу. Ні, ні, не скажу. — Не можна чекати. Нема часу чекати. Рубай, сину. Рубай, голубе! — закрила очі й відкинулась на долівку. — Павле! Павле! — тихо заскімлила. — Прийди та допоможи. Павле! Фросині метеликами застелило погляд, вона полетіла у якесь темне й смердюче провалля. І все там кричала, все кликала свого Павла. Іванко сидів у кутку й не тямив себе від страху. І що це його матінка надумала такого страшного. Та щоб це він власноруч та одрубав їй кінцівку? Ні, ні. Виборсавшись із непритомності, Фросина набубнявіла силою, напрягла всі жили, зірвалась, одним сильним рухом вихопила сокиру з обважнілих рук сина й з розмаху зацідила собі по коліну. Темною кров’ю чвиркнуло й залило враз усю хату. Іванко знявся з місця, наспотикача вичовгав у комору, переліз крізь розбите віконце й пошкандибав знаним шляхом. Клигав по допомогу і не відчував холоду. Здавалось йому, що біг, молотив-бо босими ногами глибокий сніг, хапав вологе повітря і не помічав, як мороз зводить його тіло судомою. Дійшов нарешті до призначеного місця, почав стукати кулачками у двері й квилити. Олесь відчинив. — Дядьку Олесю, рідненький, йдіть-но до нас. Мама вмирає, — хлопчик був сам не свій. Його сорочка різала око червоною свіжою плямою, схожою на сонце із промінчиками чи на сонях. Терновий спочатку подумав, що малий поранений, закотив йому сорочечку, але на випнутих реберцях не було ніяких ран. Терновий із Іванком, якого нашвидкуруч вдяг у своє бобрикове півпальто і калоші, не йшли, скоріше повзли. Трималися один за одного й за паркани, стояли біля дерев, оддихуючись. Лесь піднімав хлопчика, який від надмірного фізичного навантаження раз по раз втрачав свідомість. Ненадовго ніби просто падав, бо зачепився за щось. Від хати Олеся до Пилип’юків за звичайних обставин ходи всього не більше трьох хвилин. Тепер знеможені вони торували цей шлях чи не вдесятеро довше. На вулиці, вздовж дороги, і тут, і там лежали люди. Допоки йшли, нарахували їх, задубілих, шість душ. Мовчали, не обговорювали між собою бачене, головне для цих двох було дійти до Іванкової хати. Діти вже попрокидались, почувши стогони матері. Вони табунцем сиділи навпочіпки над Фросиною й безпомічно дивились на неї. Відрубана нога лежала під стіною. Кукса була перемотана Фросининою спідницею, що просякла кров’ю. Це Оленка перев’язала. А ще, підкорюючись ледь чутним наказам матері, перетягла міцно батьковим паском їй стегно. Терновий, влізши до хати, обімлів від побаченого. — Тут треба лікаря, — констатував і тут-таки дав задній хід, бо ж Фросина схопила його правицею і доволі чітко сказала: — Не можна лікаря. — Напевно, зібрала на цю фразу всі сили, бо далі голос зраджував їй, і пошепки, з перебоями та хрипами вона продовжувала: — Ой, не можна. Лікар дочекається, допоки я помру, а тоді закопає, як стерво. А мені треба собою дітей годувати. Христом-Богом молю, облиш нас. Ми вже тут якось самі. Іванко просто злякався. А тепер він уже не боїться, правда, сину? Тепер уже в нас є що їсти на якийсь час. Ти, Терновий, на мене так не дивись, бо я ж помру скоро, дух мій відлетить у рай, а звідти я вас усіх бачитиму. Дітей своїх, чоловіка любого і тебе, Терновий, якщо залишиш усе, як є, по голівці гладитиму, з халеп виручатиму, а тих… не знаю, як і назвати їх… — жінка замовкла в напівзабутті. — Фросино, ти не хвилюйся, я дітей заберу, якщо… раптом. Скажений стукіт здійнявся надворі. Звідтіля долинали фрази Мільмана та його щербатого поплічника. — Я же гаварю, таваріщ Марк. Так і єсть — протоптани стьожкі-дарожкі. І рєбята актівісти раскалолісь, что баба, которую ми виселілі, тут живьот. Нє подчінілась, виходіт, стерва, революціонному трибуналу. Саботіруєт. В расход єйо, таваріщ Марк. — Гати! — закричав Мільман, і по дверях застукало. Віддирали дошки від дверей. Увірвались до хати, як зграя демонів, — розпашілі, очі горять, крові їм хочеться, сліз людських, смертей їм ще мало. Вдерлись та й остовпіли. Ось вам і кров, ось вам і смерть, ось вам і нова ваша людина перед вами на підлозі лежить. Замість ноги — кукса. Діти над ненькою застигли, схожі на мерців. Мало вам?! То повиймайте із кобур свою зброю та стріляйте. Протинайте кулями усіх, кого бачите. Решетіть! Ні, не стріляють. Стоять. Дивляться. Аби ж то лиш дивились. Давай плюватись та паскудні слова на Фросину говорити. І Тернового не обійшли. — Ага, а тут у вас, контріки, і гості є! Товариш сількор, якщо не помиляюсь, — єхидно почав Мільман. — І що ж ви тут робите? Чи не ваших рук оця справа? — тицьнув револьвером у бік Фросини. — Ні! — крикнув Іванко й затулив Леся собою. — Мамця сама! — почав був виправдовувати Тернового. Ніби могло це дитя врятувати від тих хижацьких намірів у разі, якби захотіли що зробити. — Мене покликали на допомогу, — не піднімаючи на Мільмана погляду, пробасив Лесь. — Ну, з вами буде окрема розмова, і не тут, — погроза звучала абсолютно не страшно, бо що може бути страшніше, ніж оце, що вже сталось. — А цю, — Мільман двигнув бездиханне тіло Фросини ногою й з огидою додав: — Цю будемо судити. Але Фросина вже не чула того, що казав Мільман, не боялась того, чим він їй грозився. Вона померла, так і не нагодувавши дітей, так і не попрощавшись із ними в тиші. — Я дітей заберу, — почав був колишній кореспондент, — я обіцяв матері. Лесь став перед покійницею на коліно й закрив їй очі. А тоді в один ривок схопив Іванка за руку й почав згортати інших дітей до себе. — Ти тут остання людина, — кинув йому Мільман. — Допоможіть товаришу дістатись його хати, — зиркнув на своїх помічників. Леся взяли під руки й виволокли з пилип’юкової оселі як непотріб. Він пручався як міг. Хапався за одвірки, кричав та простягав руки до Іванка. Адже він єдиний дивився на сусіда. Інші діти втупились у закривавлену матір, що розпласталась на підлозі, і не могли відвести від неї поглядів. — До прієзда товаріщєй із комісаріата образованія дєті подлєжат арєсту, — ці слова Лесь почув, коли його з силою випхали надвір. Дітей арештувати?! Дітей?! Терновий прислухався. Підбіг до забитого вікна й почав прикладатись обличчям до нього, аби побачити, що коїться в хаті. Діти не плакали. Чи не могли, чи розучились — хтозна. Мовчали, як соляні стовпи, як скіфські баби. Лишень ті баби — товсті та пихаті, а ці прозорі й байдужі. — Дайте йому, чого він просить, — втомлено не те щоб наказав, а попросив товариш Марк, і його піддані з півслова зрозуміли, чого він хоче. Щоправда, коли оце казав, дивився на вікно, по якому, аби привернути увагу дітей до себе, шкріб пальцями Терновий. Тернового били довго, отримували від цього задоволення, а він усе десь сили брав та піднімався, та знову лип до того вікна. Ніби те вікно єдине, що лишилось у нього на цьому світі. Врешті, дужі депеушники впорались із завданням — непокірний чоловік був знешкоджений. Він лежав на снігу долілиць, і той сніг весь був уже не білий, а стоптаний та закривавлений. Лишень незначну перешкоду було усунено, дітей, як хмиз, згребли у два оберемки й понесли до підводи. Терновий прийшов до тями досить швидко, незважаючи на важкі удари, які нанесли вояки. Ще чув, як від’їздили від подвір’я коні і як про щось мирне гомоніли ті, хто його оце бив. Підвівся. Про всяк випадок зайшов у порожню пилип’юкову хату — ану, когось забули? Ні, забрали всіх. Навіть мертву Фросину та її одрубану ногу. На лежанці білів якийсь папірець. Терновий взяв його до рук. Розгорнув. Паперовий образок. Притис його до серця й заховав у кишеню. По стіні вийшов з хати, бо так у цій хаті тхнуло кров’ю, махоркою та потом, що паморочилось у голові. Але ж паморочилось від іншого — бити охлялу від голоду людину — великий гріх. Але хіба вони гріха бояться? Вони Мільмана одного бояться. Ну, і ще Калюжного. Бокаса йшов до себе додому й, звертаючись до повітря, до оцих голих дерев, що спостерігали мовчазно за бідою, випитував, що за місія в нього така сатанинська — усе бачити і не врятувати людей, нічим не зарадити. — Навіщо? — питав у Бога, якого ще змолоду зрікся. Звертав обличчя до сірих, низько навислих небес. — Навіщо тримаєш мене тут? Одпусти! — благав, стаючи на коліна, грузнучи в снігу: — Дай втекти! До міста, не бачити всього, не чути. Затуляв руками вуха, падав обличчям у сніг. Клякнучи, згадував про батька, який із останніх сил тримався за життя. Бився зі сніговою кучугурою. Гатив її долонями. Хотів забитись у якийсь темний закамарок і одсидіти там життя, що йому лишилось. Після своєрідної сповіді виснажений та спорожнілий брів до хати, як до домовини. Хоч і гірко було на душі, та грів йому серце той паперовий образок, що забув у рідній хаті малий Іванко.
 ***