Annotation 15 страница

Мойра Крум після подій, що відбулись із її колегами в редакції газети «Більшовицька правда», після тих наглих і страшних трьох смертей, попросилась на іншу роботу. Чи то боялась, що і їй колись помстяться, чи то спомини про кров, пролиту в редакції, не давали спокою. По партійній лінії домоглась, аби її перевели до комісаріату освіти. Колишня фейлетоністка із неабиякою заповзятістю взялась по усіх усюдах шукати та, як їй виділось, рятувати дітей, які лишались сиротами. Найрідніших людей тих безбатченків або ув’язнювали за політичні чи карні злочини, або відразу розстрілювали, а чи вони помирали від голоду. І ця причина була найбільш вагомою останнім часом. Таких дітей по всій області було безліч, окрім тутешніх, немало було й тих, що забрідали в пошуках харчів із інших областей, де той страшний мор лютував ще більше. Мойра їздила з буксирними бригадами й вилучала хлопчиків та дівчаток, немовлят та підлітків на додачу до зерна та натуральних штрафів, яких усе ще не було досить тій ненажерливій державі. Товаришка Крум до останньої клітини свого тіла вірила, що таким дітям, дітям ворогів народу, куркульським та націоналістичним «напівфабрикатам» (так вона називала тих, хто ще не досяг відповідного віку), краще житиметься в сиротинцях. — Їх там змалечку вчитимуть жити за законами диктатури пролетаріату, за суворими, але єдино вірними законами, — розповідала всяк раз ця бездітна, вже немолода товаришка. — І саме вони згодом розбудують велику й могутню селянсько-робітничу державу! От, кажу вам, саме ці вилупки, але перековані, правильно виховані, нові. Хочеш не хочеш, а колись-то вони відмовляться від свого ворожого оточення. Звичайно, мають якийсь час спокутувати гріхи батьків. Тобто їхні провини, бо ж ніяких гріхів не існує, як не існує й Бога. Мойра Крум багато читала і була неабиякою ідеалісткою. А що їй ще робити? Хіба є який жіночий клопіт? Ні тобі чоловіка, ні тобі потомства. От і зводить енергію, дану Всевишнім, на дурниці, нінащо зводить. Один пшик! Попри важкість та невдячність тієї роботи, Мойра любила її. Вважала не рутиною якоюсь, а цілою місією, яку на неї покладено, і не ким-небудь, а цілою партією більшовиків. «Що може бути більш ґречним, ніж виймати із заскорузлих лап минулого неправильного життя представників молодого покоління, цю поросль, яка дивиться на мене, як на злодійку? І, може, єдине, чого хоче, — це вгризтись мені в шию та втекти світ за очі», — думала у хвилини найвищого емоційного піднесення, стоячи або й проходжаючись, заклавши руки за спину, перед кагалом вишикуваних у ряд обдертих дітиськ. Діти здебільшого вважали Мойру загарбницею, розлучницею та ворогом. А вона ж лише хоче кращого, хоче доправити їх до державного закладу, де їх перевиховають, перекують і примусять відректись від всього старого й непотрібного. Старим і непотрібним Мойра вважала всі родинні цінності: включно із коханням, материнством, тягою до побутового накопичення. Деякі особливо непримиренні діти під час вилучення кусались, бились, чинили опір, тікали. Мойра справно давала раду таким дитячим вибрикам. За короткий час плідної роботи вже добре знала психологію малих. Лишень заходила до хати, де лишались осиротілі діти, розуміла, чи доведеться їй побігати городами й полями. А потім ще й заливати дитячі укуси спиртом, аби не гноїлись. З настанням холодів бігали вже не так часто, та й кусались не боляче. А в більшості випадків просто йшли, куди їх вели, без блиску в очах, без надій на майбутнє, без сподівань. — Та чого ж ви, як ті вівці? — питала Мойра, везучи, бувало, чергову партію дітей до притулку. Вона підбурювала малих до виконання бравурних піонерських маршів, а ті мовчали. Їм було не до співів, вони думали про своїх батьків та інших родичів, залишених удома чи то живими, чи то вже мертвими. І давали собі клятви обов’язково колись-то повернутись додому, а дехто навіть подумки обіцяв помститись. Хоча зовсім не відали, кому ж мститися конкретно. Дивилися на сувору, схожу на чоловіка, тітку, й розуміли, що вже не їй стовідсотково.
***

— Там двоє дітей. Пацани. На вигляд ще їх виходити можна. А от батько навряд чи протягне кілька днів, — розповідала Мойра Терновому, сидячи в домі його батьків за порожнім столом. — Дурнуватий якийсь чоловік, дикий, — Мойра скривила тонкі губи. — Малиночка — художник. Він інший, — спроквола мовив Терновий. Йому перед очима стояли кола, і він усе не міг достеменно вдивитись у якесь розпливчасте обличчя Мойри. Товаришка Крум плеснула себе по вгодованих стегнах і розреготалась. Не вірила вона, бач, що можуть і в селі жити митці. — Товаришу Лесю, ти завжди мене вмів розсмішити, — сказала, відреготавшись. — Може, ще й ці дияволята художники? — витерла рукавом зволожнілі від сміху очі. Терновий слухав колишню колегу й дивувався, що їх могло пов’язувати, які такі цінності, які спільні ідеї? Мойра в тому, пройдешньому житті була для Леся кимсь на кшталт взірця — смілива, гостроязика, прямолінійна, неупереджена. Так здавалось. А тепер бачив перед собою незадоволену життям бабу, яка зганяла свій гнів за життя, що не склалось, на чужих, і так обділених долею дітях. — Гаврило — хороший чоловік. Але ж так із ним колгосп несправедливо вчинив, — озвався старий Мефодій, а його син, виставивши непомітно для Мойри долоню, дав батькові знак не розводитись при ній про колгоспні прорахунки. Мефодій станув, як та свічка. Був же ж як дуб крислатий від природи, а зробився тополею тонкою й високою. Геть пишні вуса перетворились на обвислі пацьорки. Давно їх не підрізав, хіба до цього зараз? Та й руки не слухаються. Лесь хотів був допомогти, але дід відмовився. «Скільки, мовляв, мені ще лишилось на цім світі, най хоч вуса ростуть, якщо вже сало з тіла куди й дівається». — За місяць четверо рідних поховав, — Лесь намагався пояснити Мойрі суть справи. — Гаврило трохи ніби й розумом навернувся. Бачила, що він із хатою своєю зробив? — запитав і подивився прискіпливо на колєжанку. — А я думала, горіла хата, вся обвуглена, — здивовано мовила жінка. — Замалював, сердега, таку красу, — втрутилась у розмову мати Тернового. Стара на вигляд ніби й не змінилась, тільки посіріла якось, ніби сумом обросла. Мойра поглядом попросила Олеся розповісти, що означає «замалював таку красу», і той розповів про художника, що робив Веселівку добрішою й яскравішою. — Нестабільна психіка, — підвела риску Мойра. — Тут, як не крути, дітей треба забирати. І що швидше, то краще. Бо цей чоловік біди може наробити. — Та що ми, прості люди, вже можемо тут зробити, якщо машина така на нас наїхала, — незважаючи на знаки сина, повідомив філософськи Мефодій. Мойра зрозуміла — може, оце зараз почути щось таке, що їй не потрібно знати. Та й зазбиралась від гріха подалі. — Ну, піду я, товаришу Терновий. Приємно було з вами побачитись. Завтра зранку вилучимо дітей, хоч я думала дати трохи часу батькові, але… — Мойра по-чоловічому обняла тричі Тернового, шепнула йому: «Соня вагітна», й вийшла з хати. Лесь порадів за Соню: «Ач, на дитинку чекає. Мабуть, і чоловік непоганий, — мислилось. — Бо ж не може бути в такої файної дівки та поганий муж. Дитинка! Буде про кого піклуватись. Аби лиш усе в неї склалось добре. У тієї дивної, гарної, веселої Соломії Левківської».
***

До почорнілої хати Малиночки прийшли не лиш вповноважені, а й Терновий. Хотів заспокоїти Гаврила, побути біля нього під час його розлуки з хлопцями. Заходили до оселі без стуку, знали-бо, батькові важко підніматись, а діти самі боятимуться відчиняти. Гілько Кривий на правах колгоспного начальства увійшов першим, покахикав для годиться, зняв шапку та гукнув: — Гаврило, ми прийшли знов. Чи ти тута живий ше? Агов, хлопці! У відповідь — анічичирк. Мойра широкими кроками підійшла до печі, в один стрибок опинилась на лежанці, зазирнула в отвір в надії там побачити хлопчиків і вже звідти стривожено похитала заперечно головою. У приміщенні, незважаючи на те що до хати увійшло одразу четверо — Терновий, Кривий, Мойра і озброєний Октябрин про всяк випадок, панувала якась вакуумна тиша, якщо не брати до уваги важке хорове дихання прийд. Незвична тиша — ані шелесть. Ця тиша насторожувала. Терновий наважився взятись за ганчір’яну завісу, яка відділяла ліжко од іншої частини хати, просунув голову в щілину й відразу відсахнувся, повиснувши на тій завісі. Полотно обірвалось та впало до ніг Тернового, а він затулив рота рукавом і стрімголов вибіг на подвір’я. Там щодуху закричав кудись угору, трясучи складеними в міцні кулаки руками. Інші стояли мов укопані, спостерігаючи картину, яка відкрилась їхнім очам. На ліжкові, вщент залитому кров’ю, у спокійних позах один коло одного близенько лежали двоє хлопчиків. Їхні горлечка були акуратно перерізані ножем. Сам ніж валявся на підлозі прямо під Гавриловими босими ногами, а він хилитався в петлі, зробленій із жіночої квітчастої хустки та причепленої до гачка в стелі. Під Гаврилом — різьблений сином стілець, перекинутий набакир… з яблучками, колосками й первоцвітом на спинці. То сталося тридцять першого грудня тридцять другого року. Отак зненацька, нагло й підступно на Веселівку навалився важкою ступнею новий, ще більш голодний, смертоносний тисяча дев’ятсот тридцять третій. 2000-ні

— Сашо, йди снідати, що ти там сидиш? — кличе Ліда з кухні. Жінка накладає з пательні на невеличку обнесену квітчастим обідком тарілочку два цупких голубчики, від яких іде запашна пара, поливає страву тонкою цівкою сметани, яку видушує крізь відрізаний кутик з невеликого пакета. Сідає до накритого по-святковому столу, на якому, окрім голубців, традиційні для святкування Нового року: оселедець під шубою та олів’є. Попиваючи неквапом з великої жовтої чашки, звертається до Ігоря. А той за обидві щоки уплітає сніданкові голубці. — Цілу ніч сидів і знову сидить — не відтягнеш його від того комп’ютера навіть у Новий рік. — Що ти, Лідо, на все так гостро реагуєш? — не поділяє жінчиного занепокоєння Ігор. — Ну, сидить і що? Усе краще, ніж би швендявся попід людські вікна. Ти чула, як цієї ночі горлали якісь? — Ігор зробив марну спробу перевести розмову на інші рейки. — Та я боюсь, аби не порно яке дивився, — пошепки сповістила про свої страхи. — Тю, та най дивиться, мужик… — випалив батько сімейства і тут-таки спохопився, — ну, в смислі, це також не найгірше, що може бути… А ти чого не їси? Голубчики, мамцю, ти зварганила то, шо нада. — Немає апетиту. Я лиш каву з… — Молоком, — довів до кінця почату дружиною фразу чоловік і, витерши серветкою масний рот, поцілував її в пухкі бліді губи. Пара завуркотіла, наче молодята, які лиш-лиш почали зустрічатись. Ігор ніжно притягнув до себе дружину, і вона, захопивши чашку, всілась до нього на коліна. Чоловік обціловував Ліді шию, а вона, не випускаючи з рук свою каву із молоком, то закривала від задоволення очі, а то враз розплющувала їх, кидаючи швидкий насторожений погляд на вхід до кухні. Боялась, що от-от зайде син, якого кликала до сніданку. Сашко між тим був увесь занурений в інформацію, яку зчитував ось уже шосту годину поспіль зі старенького п’ятнадцятидюймового монітора «Самсунг». Час від часу хлопчина відривався від читання, тер почервонілі очі, потягався, позіхав й дивився із сумом на розстелене ліжко. Казав коротко: «Треба спати», але тут-таки відповідав сам собі: «Ще трішки». Й знову брався до справи. Він перемежовував читання із монітора з розшифровкою маминого почерку із її загальних зошитів. Водив пальцем по трішечки пожовклих аркушах, шепотів губами фразу, яку вдалось зрозуміти, й одразу передруковував її. Окрім цього, подеколи зазирав у прадідів блокнот, порівнював інформацію в ньому з тією, що була більш детально описана в зошитах, і наостанок перевіряв її, вводячи в пошуковик «Гугл» відповідне слово чи ціле речення. «Вікіпедія» справно викидала для ознайомлення посилання на потрібні статті, постанови та історичні документи. У блокноті коротко зазначалось: «Січень забрав п’ятдесят веселівців. Пухли й мерли. Мама померли. Так мучились, що, коли відійшли до Бога, аж мені легше стало». Комп’ютер сипав довідками. «Січень — пік Голодомору. У директивному листі другий секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич визнав, що з низки районів надходять відомості про опухання та голодну смерть колгоспників. Він вимагав „принять решительные меры“: знайти для годування голодуючих „внутри колхозов и в районе необходимое количество хлеба“. Політбюро ЦК ВКП (б) затвердило остаточний план хлібозаготівель для України — двісті шістдесят мільйонів пудів зерна. І план цей підлягав безумовному і повному виконанню та за будь-яку ціну. Після запровадження всіх цих заходів і обмежень вже на початок тисяча дев’ятсот тридцять третього року більшість селян України залишилися без їжі». Задзвонив мобільний телефон, мама знову покликала до столу. — Зараз, — вкотре пообіцяв Сашко й, піднімаючи слухавку, продовжував друкувати. — Алло! — Якийсь час ніяково мовчав, тоді, відхиливши слухавку, подивився на номер телефону, який висвітився на табло, скривив скептично губи й запитав: — А хто вам сказав? На іншому боці безпровідного зв’язку довго говорили, пояснювали. Сашко виводив ручкою на аркуші чистого паперу «Женя». Після чого мовив коротко: — О’кей. Поклавши до наплічника блокнот і кілька зошитів — сімейний архів, одягнувшись на ходу, стрімголов вийшов із квартири, забувши, що обіцяв мамі поснідати. Простував вулицею та розмірковував над тим, що йому говорив у телефонній розмові незнайомець. Його однокласниці Жені старший брат Денис писав сценарії до рекламних роликів. У нього це добре виходило — заробляв непогані гроші. Про це колись розповідала сама Женя. І от тепер цей Денис дзвонить Сашкові. Питає, чи Сашко не збирається писати про Голодомор. Каже, що американці під це дають непоганий грант. Сашко подзвонив у двері, йому відчинив схожий на повного ботана молодик років двадцяти п’яти. — Я Сашко, — ні на що не сподіваючись, промовив гість. Він чекав, що молодик запитає: «Який ще Сашко? » — і тоді від серця відляже й можна буде продовжувати спокійно займатись своїми справами. — Заходь! Я тебе чекаю. Денис, — простягнув для знайомства руку. В однокімнатній квартирі було накурено. — І що? — запитав Сашко. — Ти хочеш писати кіно чи ні? — Та я не вмію. — Я не питаю, чи вмієш, я питаю, чи хочеш. — Було б круто… — почав був Сашко. — Роздягайся, сідай, де тобі зручніше. Ось, — Денис подав Сашкові вже надруковані кілька аркушів. Сашко швидко пробіг по ним очима й у якийсь момент посміхнувся. Денис сполохався. — Що? — запитав. — Неправда! — резюмував Сашко. — Ха! — озвався Денис і аж підстрибнув. — Я так і знав, що ти, малий, станеш у пригоді. Дзвони мамі й татові й кажи, що два тижні канікул ти вдома не з’являтимешся, — засміявся Денис, плескаючи Сашка по плечу. 33-й

На початок тридцять третього Веселівка перетворилась на абсолютно занедбане, непристойно німе село. Лежало бездиханне між голими лісами, як старчиха у брудному й подертому лахмітті. Покосились колись справні тини, наче безпробудні п’яниці. Запорпались між снігами хатки, скоцюрбились, як хворі на невиліковні сухоти, припадаючи до землі. Вкрились горбиками могил городи, так, ніби велетенські кроти порили їх. У селі не чутно було ні живності, ні людей. Пустка. Аби не ледь вловний приглушений стогін, що линув од дворів, нісся крізь глинобитні стіни хат на волю, то можна було б подумати, що оце усе й не справжнє село, а недолуго збудована декорація, витвір хворобливої уяви, чорно-білі епізоди зі страшного сну. Селяни не мали сил перейти власну хату, то де вже тут ходити один до одного на гостину? Не відзначали свят, навіть новітніх, не співали, не спілкувались між собою й не веселилися, ба навіть активісти місцеві зажурилися. План їм надходив чи не більший, ніж на початку їхньої марудної роботи, а виносити із обідраних осель було вже нічого. Хіба дали б план по заготівлі попухлих напівмертвих тіл. О, тоді б його виконали — на сто відсотків, у короткі терміни… — Це що ж воно таке? — звертався до фельшера молодий голова сільради, вдягаючи на ходу тонку шинель та зав’язуючи навколо шиї плетене засмальцьоване кашне. Він вкладав у нагрудну кишеню кілька аркушів паперу — стандартні формуляри, які заповнив та приніс до нього сільський фельдшер. Папери не хотіли лізти в кишеню. Паламарчук провів по згинах нігтем, тісно стискаючи ті аркуші між пальцями. У цьому русі вчувалось нетерпіння, злість, жага відновити справедливість. — Це ж треба додуматись заборонити в довідці про смерть писати саму причину смерті. Що ж ми залишимо по собі? Брехню, брехню й ще раз брехню, — чоловік зупинився, втупився в одну точку й додав: — Брехню і смерть. Тоді опанував свої емоції, запитально-благально подивився на сільського ескулапа — Трохима Петровича Лановського, а той, своєю чергою, ніяково розвів руками. — А я шо? Мені прийшла писулька зверху, я й виконую. Ну, Сердюку написав — від старості, це ше можна вважати наполовину вірним діагнозом, Герасименку — від серця, також людина хворіла, а що ж я маю написати Вгодованим, як там за три дні чотирьох винесли? Ну? Напишу — грип, напишу — спух од грипу, чи що? — фельдшер дістав обліплену крихтами хліба папіросницю, не замислюючись над своїми діями, щедро облизав її, вийняв папіросу й постукав нею по тильному боці долоні. А вже потім вклав до рота. — Чи, от Малиночкам? Ну, припустімо, Гаврило й хлопці — це зрозуміло, а до цього ж четверо за місяць, — підпалив сірником цигарку, затягнувся та випустив густу хмару перед собою. — Це як? Іспанка? Чума — писати? — захлинався в поясненнях і гіпотетичних питаннях фельдшер. — Та я ж вас, Трохиме Петровичу, не звинувачую, — Паламарчук, дрібно кліпаючи од задимленого повітря, натягнув по самі брови хутряну шапку, від чого став схожим на звичайного хлібороба. — Це усе якась фантасмагорія. Якесь непорозуміння… Жахливе непорозуміння. От, що вони там собі думають? — зробив наголос на слові «вони». — Саме через це окозамилювання зверху й гатять ті прикази! — і вже зовсім перейшов на крик: — Чи не знають, що тут люди з голодухи пухнуть? — Тс-с-с-с, — просвистів Лановський. Крізь щілину між передніми зубами тонкою цівкою вибилась димова стежечка. Чоловік нашорошився й глипнув на двері. Ану, нечистий принесе Калюжного в компанії з новоприбулими до села політуправлінцями. — Та ну вас всіх, — якось по-хлопчачому, ніби образившись на страх, відмахнувся від Лановського голова сільради і вийшов надвір, де люто завивав скажений вітер й намагався за одну секунду вкинути за поріг приміщення якнайбільше снігу. Після випадку з подвійним убивством та самогубством у родині Малиночок до Веселівки — неблагонадійного населеного пункту — було доправлено із центру п’ятеро озброєних політуправлінців. Для укріплення законності. Окрім цього, село поповнилось двома міліціонерами з міста та одним з району. Ця ватага ходила по селу скопом, загрібши під себе ще й місцевих активістів. Квартирували нетутешні в приміщенні сільської школи, яку віднедавна перестали відвідувати діти — не до навчання було. Допоки працювала при школі їдальня, функціонувала й школа, а як у тій їдальні почали давати лише воду — не стало жодного сенсу ходити й вислуховувати годинами про керівну роль партії, про світле майбутнє, про позитивну роль революції та звільнення селянства од гніту. Та ще, коли в їдальні давали картоплю, зварену в кожушках, школярі могли думати лиш про неї, а не про приклади з математики. Знеможені й виснажені діти засинали на уроках, просили у вчителів хліба й питали, заглядаючи їм в очі: «Куди поділась їжа? » Єдиний вчитель, що затримався у Веселівці аж до кінця тридцять другого, він же директор школи, — Василь Іванович Гунько. Його три роки тому відрядили в село, аби відновив роботу школи й почав навчати грамоти близько сотні різного віку школярів. Так і він же, той останній, відмінив навчання й поквапом, випросивши собі в комісаріаті освіти дозвіл повернутись до міста, відчалив із взятого в продовольчу облогу села. До звільненого від парт класу було терміново занесено великий стіл та шафу із перекошеними дверима. Шафу відремонтував колгоспний столяр Славко — старий дівак із випнутими очима. Славко прилаштував до відремонтованої шафи чималу штабу, причепив навісний замок, і проста шафа перетворилась на сейф для зберігання зброї. Усе той Славко вихвалявся перед уповноваженими: — Та шо шафа? Шафа — то пльове діло. Я он яких ліжок наробив. Аби ви лиш побачили. Батьки мої, як пани, на тих ліжках возлєжат. — І розводив руками — показував, які ті ліжка величезні. Славкову балаканину ніхто не слухав, раз по раз суворі червоноармійці зиркали в бік плескотуна й закривали на мить йому рота самим лиш колючим поглядом. За роботу чоловік отримав десяток картоплин і, щасливий такою щедрою платою, пішов годувати свою родину — батька та неню. — Піду годувати неньку. Сам же ж усе не з’їм, правда? Тут усім вистачить. І мені, і мамці, й таткові, — показово рапортував. Славко тримав картоплю в шапці й перебирав бульби, прицінюючись до кожної. Він ніби вибирав собі найкращу й наперед ділив, кому скільки картоплі перепаде. — Кругом! — скомандував йому рядовий депеушник, і Славко зник, як і не було його тут зовсім. — Що він там про ліжка патякав? — запитав котрийсь із новоприбулих. Замість відповіді до шкільного класу були викликані сільські активісти. За наказом Калюжного молодняк у складі Октябрина, Сірожуні та Лавріна, до яких приєднали й Перекотиполе, мав вилучити із осель селян спальні місця для шкільних квартирантів. Загін гучно та з ентузіазмом мовив: «Єсть! » — та вирушив на роздобутки ліжок для бійців ревзаконності. — Вибачте, тітко Лизавето, вибачте, дядьку Олексо, — почав експропріацію худий, як тріска, Октябрин. Він довго топтався на місці, не знаходячи потрібних слів, перебирав короткими пальцями ремінь, на якому за спиною висіла гвинтівка, й зиркав на товаришів, які, опустивши голови додолу, шморгали носами. Тітка та дядько лежали на двох широких, добротно зроблених ліжках та безпомічно дивились у стелю. Їхній син Славко сидів на запічку, тримав між ногами шапку з картоплею. У кожній руці — по надкушеній бараболині. Славко обдивлявся активістів ще більш булькатими очима, ніж йому дала природа. — Нам тут наказали у вас цей… — прийшов на допомогу Октябрину старший Перекотиполе. Комнезамівець простягав тітці й дядькові папірець, списаний дрібним почерком. Цей почерк знали всі мешканці села, й належав він Калюжному. Можна було й не читати, про що йдеться в документі, бо ніколи нічого гарного цей чоловік не писав. — Та беріть-бо, чого там. Беріть, по що прийшли. Ви ж люди підневільні, — дядько Степан повільно повів головою в куток, де сидів Славко. — Та нам би цей… — натужно випихав із себе слова Октябрин. — Нам ліжка. — Лишень самі переволочіть Лизавету на долівку, бо в мене сил не стане. Дядько ледь міг говорити, хоча ще нівроку ходив. Він підійшов до ліжка дружини. Та безпомічно стогнала, дивлячись мутними очима в безодню світу. Славко доїв, витер поспіхом руки об волосся й взявся допомагати хлопцям перекладати матір на підлогу. Не спиняючись, теревенив про тимчасовість, про те, що треба трошки почекати, про велику справу, яку оце вони всі роблять. Батько мовчав. Мати мовчала. Мовчали й активісти. Славко запопадливо допомагав виносити ліжка із хати. Усе розповідав, як їх можна розібрати, а тоді вже на місці зібрати. Коли непрохані гості пішли, вскочив до сіней, зачерпнув кварту води й поніс її в хату. — Пийте! Воно менше їсти хотітиметься, — дивився зверху вниз на матір. — Чи дати вам картоплинку? — запитав без особливого зацікавлення. — Їж сам, сину, мені вже й не хочеться, — відповідала мати й з любов’ю дивилась на єдиного сина. — Їж. Їж. Тримайся, Славку! — додав батько й ліг, крекчучи, біля матері на підлогу. Славко повернувся до справи, яку йому не дали доробити активісти. Він хаотично жував картоплини, впихаючи її одну за одною, щільно трамбуючи до рота, та позирав із свого закутка на двері — чи не прийде ще хтось, аби одібрати в нього харч. Чоловік їв і розмірковував уголос: — От би труну таку зробити, щоб на багато людей. Я би зміг таке втворити. Ліжко ж зістругав, то чому б і не труну? Це би було щось на кшталт комунарського родинного склепу. — Славко задумливо мріяв. — Усіх би туди вкинули за раз… А якщо таки є загробне життя, от би всім колгоспом там і опинились.
Од хати до хати йшла четвірка активістів. Де віднаходили ліжко — тягли його до школи. Під кінець дня не вистачало двох спальних місць. Сірожуня запропонував не гадати, а зайти наостанок до першої-ліпшої хати — найближчої до школи. Першою-ліпшою хатою, найближчою до школи, виявилась присадкувата будівля. У цій хатинці колись мешкав Сидір Пелюк — сільський гробар. Сидір кудись подівся. Може, до міста подався, може, десь згинув у лісі — хто тепер дізнається. Від осені його ніхто не бачив у селі. А ліжка в нього не було, бо любив він спати на лоні природи. Улітку — бувало, й у ямі засинав, яку копав для чергового покійника, а взимку — у підвалі. От, тягло його до землі — такий той Сидір був дивний. — Та ні, тут зроду-віку ліжка не було, — пробубонів Октябрин. — І хазяїн там уже той… нема вже господаря в тій хаті. Дверей у хаті не було — хтось зняв, вікна зяяли чорними проваллями й шкірились шматками розбитого скла, яке стирчало із віконниць, як гострі ікла упиря. Стріха була обскубана… а з димаря в сутінки піднімався ледь уловний димовий ланцюжок. Октябрин аж присів на місці й показав хлопцям на димар. — Там хтось є, — прошепотів так тихо, що в горлі задряпало й хотілось відкашлятись, але хлопчина тамував напад кахикавки, затуляючи рота долонею. Він зблід і перехрестився, не криючись. Юнацька цікавість взяла верх над страхом, і хлопці вервечкою побрели до хати. Увійшли. Кожного пробрало морозцем. Хата зсередини виглядала містично й дивно. Стіни були розписані якимись бурими символами — закільцьованими в коло зірками, трикутниками й перевернутими літерами. Сірожуня потер пальцем по написах і приклав язика до відкарбованої на пучці фарби. — Солоне, — сказав повільно й тут-таки почав плюватись і витирати язика рукавом шинелі. — Кров, чи що? — Ой, йо! — промовив як заклинання Перекотиполе. Усі четверо в один рух повернули голови в бік печі й, пересуваючись дрібними кроками, підійшли до неї. Під заслінкою лежала вправлена в грубу шкіряну палітурку товста книга й повільно тліла. Од неї підіймався сірий ароматний дим. Октябрин простягнув був руку до книги, але тут-таки відсахнувся — його ніби вдарило електричним зарядом. — Чортівня якась! — зацокотів він зубами. — То що, Євангеліє? — зазирнув у піч сміливий Перекотиполе. Він підняв із підлоги коцюбу і, підваживши книжку, підтяг її до припічка. — Ка-пі… — прочитав написане на палітурці. Інші літери згоріли. — Капітал. Карл Маркс, — Октябрин уже знав, що це за книга. — Пішли, хлопці, до мене, — раптом мовив Лаврін і рвонув надвір. — Бо ще нам контрреволюцію припишуть. Скажуть, шо це ми палили. Краще вже моє ліжко забрати. Та й чи мені є різниця на чім спати? — Та й моє можна, — погодився Октябрин, і хлопці швидко замолотили ногами сніг, віддаляючись від будинку Сидора Пелюка.
***

Терновий мислив лиш про кінець цього апокаліпсису. Уявляв, яким він буде. Обмізковував, що станеться з цією землею після того, як щезнуть з цього світу всі його односельці. У хвилини тотального мороку писав про це. А хотілося ж писати про чудову українську природу, про багатства цієї землі, про заможних трударів, які своїм потом роблять власне життя кращим. Чимало поетів минувшини із неабияким захопленням оспівували неперевершену українську ніч: романтичні зірки, ясний місяць, спів пташок. Але все це було таке далеке й неправдиве, якщо порівнювати ту поетику із українською січневою ніччю тридцять третього. Незбагненно короткий світловий день, морок суцільних сутінків. Людське око не встигає зафіксувати, коли той ранок вистрибнув з-за схожого на тюремний паркан обрію й коли віддався той куций день на розтерзання тягучій, безмежно глупій та безпросвітній ночі. Глевка сірість накрила Веселівку, мов дубова покришка домовини. Накрила з усіма її мешканцями, тваринами, природними явищами, віруваннями, ритуалами, думками й сподіваннями. Не гавкали, боронячи обійстя, собаки, коли до будинків наближались чужі, не кликали на ранню дійку корови із розпухлим від молока вим’ям, не кричали поночі породіллі, сповіщаючи світ про близьке народження ще однієї людини, не залишали своїх охайних слідів на снігу обережні коти, полохливі горобчики чи навіть нахабні ворони. Терновий і не знав, чи то він спить, чи то дійсно бачить, як живуть у своїх сумних хатах люди. Він це бачить, як оце зараз свої руки, що записують усе бачене й чуте. — Мамо, а чого це м’ясо таке бридке? — питали чиїсь діти, колупаючи пальчиками синю жилаву субстанцію. Діти — як старі, і мати — як прадавня баба. А їй же і тридцяти нема. Обличчя в них зосереджені, шкіра напнута на кістяк. Чорні вилиці, глибокі очиці, високі лоби. Пасма нечесаного волосся. Вкриті струпами набубнявілі ноги. — Їжте, діти, їжте, — казала мати. Вони лежали і безсило жували. Мати, рвучи зубами те м’ясо, закривала очі, аби не виблювати його — таке воно було огидне на смак. Примусово ковтала, запиваючи водою. Це птах. Вона сама його вполювала. Вона ж, сердега, сподівалась вловити в розкладене нею на подвір’ї сильце якого сокола чи перепілку. А прилетів ворон. Потрапивши в пастку, пронизливо кричав, тріпаючи великими, як стара борона, крилами й підстрибуючи із лапи на лапу. «Кров, кров! » — неслось вороняче «кра» Веселівкою. Із кутка на куток одбивалось. «Диявольське причастя», — думала мати, виймаючи птаха із петлі. — Їжте, діти, їжте, — підбадьорювала малечу, і вони їли. От же ж увіп’явся своїми довгими шкарубкими пазурами в натруджене тіло селянина безжалісний, штучно створений голод. Висотав із нього природою та Богом дані силу й завзятість. І вже підбирався до нетлінної душі. Отак уп’явся, як той ворон у руки жінки. Вона, висохла од голоду, не могла втримати сильного птаха. Він рвався із сильця, бив її крилами. Довелось прикласти його усім тілом, аби подужати. Живе створіння якийсь час боролось, підстрибувало під жінкою. Намагалось злетіти, ймовірно думаючи, що зможе це зробити, піднявши в небо разом із собою й цю селянку. А вона лежала й чекала, коли птах затихне, коли він так само, як і вона, втратить сили, а може, й помре від нестачі повітря. «Я його придушу», — жінка припадала сильніше до землі, тиснучи на теплого птаха животом. Але їй хотілось, ох, як хотілось, аби у ворона десь знайшлась сила і він підняв її в небо та вже не опускав на землю. Бажалось цього, аж поки не згадала про дітей, яких треба годувати. Засунула руку під себе, намацала голову ворона й одним вправним рухом зламала йому шию. Як курці. — Мамо! Мамо! — кликали діти із хати. Жінка підвелась, хилитаючись, учепилась птаху за крило й потягла впольоване до хати. — Їжте, діти, їжте, — припрошувала й розмірковувала над питанням: за що оце зараз вони так бідують, за які такі провини? Виходило, що не за це, бо й гріхів перед Богом ніяких у них не було — не крали, не вбивали, не брехали, не встигли напаскудити. Землю надто любили! Оце да! Таке було. То це їх карають за любов до своєї землі, за хазяйновитість і бажання жити власним життям. Правда, яку од тієї знебарвленої горем та голодом жінки хтось намагався заховати за бравурними маршами, звитяжними гаслами та розмовами про рівність, на порозі смерті стала такою прозорою і зрозумілою. Бо ж ось вона та правда — діти їдять огидне вороняче м’ясо, а вожді проголошують настання соціальної рівності та свободи. Вчора селом носилось із гучномовця, прикріпленого до сільради: «Товариші, куркулі ліквідовані як клас». — Це ж нас уже діти й ліквідували. Немає вже нас. Немає… Ось віднайшли ж вихід, як приборкати національну свідомість, як викорінити українство з душ, тіл, крові, генів, пам’яті. Заморити голодом! Не просто вбити, застрелити, вкинути до в’язниці, а довго, повільно й безжально, вести на ешафот, дати помучитись перед смертю, зробити так, аби тієї смерті шукали, просили й прагли як єдиного виходу, порятунку від болю та страждань. Нехай хлібороб, який живиться від землі й живе врожаєм, від нестачі хліба й вимре. Дешева каральна акція. До того ж дуже фінансово вигідна. Зерно — на вивіз, зайві роти — в землю. Щоденно повз сусідню із Веселівкою Уладівку, повз районну Калинівку, залізничними коліями у східному напрямку невпинно мчали товарняки, вщент наповнені зібраним на ланах збіжжям. У кожній везеній тими залізними вагонами зернині тліло людське життя, бриніла зламана доля, тремтіла передсмертним віддихом понівечена душа.
***