Annotation 13 страница

По обіді під сільрадою у Веселівці зібрався мало не увесь тутешній люд, окрім лиш зовсім старих та немічних, які не могли і з ліжника злізти. Чоловіки протирали паморозь із вус та борід, мляво махали червоними від холоду руками й закликали один одного до активних дій. Жіночки стискали в обіймах довгасті сувої — немовлят, хилитались із ними, аби малі не плакали. Старшенькі дітлахи ховались за маминими спідницями, визираючи з-під шарів намотаних на голови й зав’язаних хрест-навхрест під руками хусток, мов залякані звірята із нір. Вдягнені в обдерте шмаття незаможники та члени їхніх родин стовбичили поруч із тими, хто ще півроку тому був майже паном. Від сих панів залишилась хіба що назва, яка приклеїлась до них, мов муха до липучої стрічки. Селяни вже й не вкладали у слово «куркуль» образливого смислу. Кажучи про якогось там Петра, додавали «куркуль», щоб не плутати його з Петром, у якого й хати нема, — ходить селом, світить голим задом. І усім було зрозуміло, що мова йде про того Петра, котрий став куркулем лиш за те, що в нього хата була під бляхою, а тепер він такий самий голодранець, як і інший. Людська маса повільно коливалась, сходила нервовими хвилями, голови здіймались та опускались, коли здавалось селянам, що хтось вийшов із сільради. В очікуванні відповідей на свої питання, аби зняти напругу та вихлюпнути накопичену злість, незадоволені гамселили по подвійних дверях колгоспної комори, зачинених на широку штабу з чималим навісним замком. У хід йшли кулаки, ноги, а хто використовував і держака від захопленої із дому про всяк випадок сокири. Жінки верескливо гукали Паламарчука та голову колгоспу, які зачинились на нараду в червоній кімнаті: — Агов, де ви там поховались? Чи, може, наше доїдаєте? — час від часу натовпом проносився сміх, але він швидко стихав і над юрбою застигало, наче заморожене, відчуття, яке буває, коли чекаєш на звичайнісіньку літню грозу, а отримуєш натомість з піднебесся град розміром із куряче яйце. — А не вийдете, то виведемо, — із останніх сил кидав у натовп старий Пилип з козацькими вусами й відразу потому повільно опускався до землі — ноги підгинались, бо крик той забирав у нього всю його невелику силу. — Або й виволочемо! — різко додавав чийсь молодий голос, але кому він належав, зрозуміти було важко, бо товпище весь час хиляло з боку в бік. — Виносити їх, супостатів, саме час та складати штабелями отуто, — кілька разів повторив хриплим голосом, дивлячись в одну точку попереду себе, Гаврило Малиночка. Біля Малиночки пліч-о-пліч тупцяв молодший Терновий у своєму бобриковому півпальті та батьковій шапці. Лесь нишком спостерігав за Гаврилом. — Виносити, — ще раз прохрипів чоловік. Від його дряпкого тембру віяло могилою, а в погляді Гаврила проблискували зародки легкого божевілля. Широкі, мало не на всю райдужку зіниці перетворили звичну ясну зелень Гаврилових очей на темно-сіру каламуть. Чоловік переступав із ноги на ногу й стискав кулаки. Кадик конвульсійно шарпався на худій шиї. А та шия поросла рудуватою рослинністю, яку й бородою назвати не можна. Малиночка занадто часто облизував на вітрі потріскані губи, від чого вони спочатку робились яскраво-червоними, а за хвилю вкривались білими рівчаками. Селянин ще раз, востаннє, виголосив свою єдину фразу про те, що треба когось-там складати штабелями, і по-диявольськи усміхнувся. Від цієї натягнутої усмішки у двох місцях тріснула тонка шкіра на верхній губі. Кількома краплинами крові оросилися зуби. Чоловік відчув у роті солону рідину і, здалось, наситившись нею, трохи заспокоївся. «Бідолашний чоловік», — Лесеві стало невимовно шкода односельчанина. Такий він вже був засмоктаний та обдертий, такий тужливий і лютий у цій тузі, що й не передати словами. У Гаврила Малиночки в хаті на цей час, охлявши від голоду, лежало троє: молода дружина, яка нещодавно народила Гаврилові маля, і воно за тиждень померло, бо в жінки не було в грудях молока; стара мати — баба Федора й шестирічна донечка Любця. Ще двоє дітей-підлітків, Льонька й Пантюша, стояли поряд із чоловіком і тримали батька за рукави, аби той не витяг із-за пазухи ножа, яким озброївся перед походом до сільради. Діти дивились на Гаврила повними сліз та страху очима і час від часу зиркали на вхід до сільради. Гаврило Малиночка все повторював свої слова, а люди, що перебували поруч із ним та його хлопчиками, непомітно обмахували себе хресним знаменням і скрушно хитали головами. — Помутився, видать, Гаврило, — гомоніли впівголоса баби, і шепіт цей підхоплював вітер і ніс далі майданом. — Ой, біда-біда… І вже далеко від Гаврила говорили про нього і його біду, не стримуючись, на все горло. — До чого довели чоловіка? — бідкалась тітка Павлина, переводячи дух і замотуючись щільніше в облізлу пухову хустину. Вона обтирала носа репаною долонею, шморгала від холоду і зітхаючи продовжувала: — Зовсім збожеволів. Люди казали, що він уже собі до горла ножаку приставляв, то діти одчепили. — Най Бог боронить! — хрестились ті, хто чув тітку Павлину. — Так Галя ж його зовсім уже… А він ото не зна, чим дітей годувати. І аби ж куркуль був, дак ні ж — біднота ше та. Пообіцяли йому не знати що. А тепер шо від того колгоспу? — питали одноосібники в колгоспників. — Усьо заберуть в город. І наше, й ваше. — Гаврилові трудоднів не вистачило, бо ж Галя злягла, після того як… — Ой, Боже, Боже! Аби не вбив кого, — бідкались жінки. — Аби його, сердегу, не прибили ці чорношкурці, — додавали вже тихіше й озирались злякано поза спини й плечі веселівців, чи не затесався де активіст чи вповноважений. А тим часом, допоки люди балакали між собою та чекали, у приміщенні сільради точилась гаряча, подекуди непримиренна перепалка між головою веселівської сільради Паламарчуком, головою колгоспу «Заповіти Ілліча» Гільком Кривим та начальником буксирної бригади Калюжним. Паламарчук відстоював інтереси селян, що зійшлись під комору із відрами, мішками та іншою менш місткою тарою, куди можна набрати бодай дрібку харчів. Люди, які працювали в колгоспі, і ті, які були одноосібниками, і навіть розкуркулені, усе ще сподівались на допомогу. Мітили оком на ті запаси, які не встигли доправити до вузлової залізничної станції чи до райспоживспілки. Калюжний небезпідставно зволікав із транспортуванням зібраного. Щодня ходив селом мов обпечений, і до нього мало хто наважувався наближатись, аби й собі об нього не обпектись. Він ніяк не міг знайти потрібну кількість возів, аби все зібране вмістилось в один обоз. Боявся їздити кілька разів, бо у лісі й на дорозі було небезпечно — усюди ходили зібрані у ватаги голодні люди й вивертали догори дриґом буксири, забирали все до дідька. Був такий випадок, коли поблизу Сосонниці на буксир здійснили напад безпритульні підлітки. Ця босота, забравши із собою те, що могли відтягти на своїх юнацьких плечах, залишила на одній із підвод титульний аркуш від книжки про Робін Гуда. Про це на закритій нараді в обласному комітеті партії розповідали всім начальникам буксирок. Обіцяли відрядити невдовзі на зміцнення охорони додаткові загони ДПУ. — Так, а що ж, ці мужики не могли впоратись із малолітками? — дивувався тоді Калюжний. — Як ти впораєшся, якщо в тебе куля в лобі? — питанням на питання відповів доповідач. В очікуванні підкріплення Калюжний звозив усе з кількох сіл до веселівської великої комори, яку люди будували толокою вісім років тому. Будувалось це приміщення під артіль. Спочатку використовували за призначенням. Уже коли ремісникам роботи не стало, а в артілі залишився за старшого єдиний бондар Демид, ту артіль ліквідували. Демид перебрався до дочки в Дружківку, і бондарство у Веселівці зовсім зійшло нанівець. Коли Калюжного занесло лихою годиною до цього села, він одразу облюбував бондарню. — Сюди складатимемо, — наказав. З артілі винесли все устаткування, інструменти, бочки, деревину. У спорожнілий сарай почали потихеньку звозити забране в людей збіжжя. Хтось поніс по людях, що те збіжжя гниє в коморі. От, люди й рвонули до сільради. — Краще нам віддайте, ніж воно згниє, — кричали. У людських оселях харчів залишилось щонайбільше на кілька тижнів. А на село, як і на всю країну, сунула зима, ймовірна лютість якої вгадувалась уже по перших днях грудня. — Це ж наші люди… ми ж із ними поруч живемо… як же їх отак… як з ними отак, — затинався Паламарчук. — А колгоспники? — він поглядом просив підтримки в Гілька Кривого, а той лиш опускав очі й щось незрозуміле бубонів. — Частина зерна мусить лишитись тут! — стукав рукою по столу і чув у відповідь іронічне пхикання Калюжного. Паламарчукові супротивники, замість поділити між селянами продукти, що зберігались у коморі, чи бодай залишити якусь частку у Веселівці, одстоювали жорсткі вимоги високого начальства, махали стосами документів за підписами головних керманичів країни. — Хто не з нами — той проти нас, — казав глухо Степан Калюжний. — Цю диверсію… — тицяв пальцем на стіну, у той бік, звідкіля чулись незадоволені крики селян. — Цю контрреволюцію можна спинити, — шугав вовчим позирком. — Стріляти! Наймолодші з буксирників та комнезамівців були одправлені на бойовий пост — вийшли вервечкою з приміщення та попід стіною сільради, відпихаючи розлючене юрбище, протислись до комори. Виставили попереду себе багнети, чим примусили селян відступити од комори на кілька кроків. Окрім своїх, боронив зерно чужинець, нікому не знаний Владімір — комісар у шкіряній тужурці. Цей Владімір прибув до Веселівки зранку. Мав завдання з обкому — довести до відома керівництва села та громади, що їхній населений пункт за невчасну хлібоздачу та зриви планів занесено на чорну дошку пошани. — А паетаму, — голосив тонким голосом Владімір, помахуючи в повітрі чотирма аркушами, які притрушував дрібний сніг, — ви тіпєрь атрєзани ат горада. Я палнамочін забрать зєрно, каторає храніцца в єтай каморе. Дальше прідьоцца виживать самім. Ви, таваріщі, самі сєбє падасралі. В тот чяс, кагда вся страна работаєт на общюю цель, ви, таваріщі, паказалі сваю хіщьную сущьнасть, свой закарєнєлий националізм і узконаправленое сознаніє. — Що він там лепече, цей песиголовець? — питав тугий на вухо Пилип. — Каже, що ми довбні і не знаємо, як треба жити, — розтлумачила сказане комісаром Владіміром молодиця Катерина. — І ще каже, що ви тепер на чорній дошці пошани, діду. — Що? Якій дошці? — Чорній, діду. Чорній, як оце наше життя. — А що воно за чортівня? — Отож-бо й воно, шо чортівня. Після красномовного виступу веселівці погомоніли кілька хвилин, утямили що до чого й почали насуватись на комісара і його почту. Комісар розрядився триповерховим матом та тричі вистрелив у небо. Перекрикуючи людський гул, пообіцяв покласти на місці всіх, хто бодай торкнеться його шкіряної куртки. Люди відступили, але не звільнили територію сільради. — Не підемо звідси! — Кістьми ляжемо! — Шо так, шо так — помирати! Уже півгодини надворі стримувалась навала людей, гнів у тій тисканині акумулювався, ріс та накручувався, як вовняна нитка, на клубок. А в приміщенні не зупинявся словесний двобій. — Ах, ти ж контра! Під трибунал підеш! — гарчав Калюжний до Паламарчука, а той так само волав до свого візаві. — Ще подивимось, хто піде! — і махав зброєю. Заболотний сидів мовчки в кутку й дивився перелякано крізь вікно на народний бунт. Говорив лиш одне слово: «Стріляти». — Давайте заспокоїмось, товариші, — запропонував Гілько, і Паламарчук, важко дихаючи, сів за стіл. — Не можна лишати людей без зерна, — голова сільради тримався із останніх сил. Тепер говорив тихо: — Вони сподівались на весну, на новий врожай по осені… — схилив голову та обхопив її руками. — Чим засіватимемо? — одірвався од столу й впритул подивився на Калюжного. — До весни ще далеко. А тут — директива. Та нас усіх під трибунал пустять, разом із цими… — скривив рот й кивнув на стіну, — мешканцями-анархістами. Погано, товаришу Паламарчук, роботу свою робили, погано людям доводили нашу спільну мету. І ви! — звернувся до голови колгоспу, — тут більшість ваші люди, колгоспні. Куркулів ми прорідили, вивели з ладу. Чого їм, колгоспникам, вдома не сидиться? Не відпочивається? Заробили собі трудодні — най тішаться. — Люди, їй-бо, їсти хочуть, — коротко пояснив Кривий. — Боюсь, до весни не дотягнуть. Їм же шо… пайки скорочують, народ ледь ноги волочить, який там відпочинок. — Кривий ніяково прокашлявся. — Худоба дохне, товаришу Калюжний. Степан із силою вгамселив по столу, аж на ньому підскочила порожня карафка й злобливо цокнула скляною покришкою. — Беру на себе відповідальність! — різко встав із місця й швидко подолав відстань від столу до дверей. — Вивозити все зібране. А стануть боронити — в расход! Паламарчук вибіг за Калюжним, а Кривий з Заболотним лишились у приміщенні. — Що ж ми, Кузьмо Лукичу, їсти будемо взимку, га? — запитав злякано Гілько. — А один одного! — відповів Лукич. Хотів пожартувати, але з огляду на гудіння, що неслося знадвору, цей жарт був не на часі й сприйнявся як пророцтво. Надворі зчинився справжній гармидер — класове протистояння. Втомлена людська навала не могла наважитись посунути на малочисельну, але озброєну армію захисників соціалістичної власності. Калюжний з’явився у дверях взятої в облогу сільради, як привид. Одним учіпливим поглядом примусив людей відійти та замовкнути. Обвів зневажливо юрбу, примружив очі та глибоко задихав, пускаючи пару крізь розширені ніздрі, як загнаний у кут вепр. Товариш чекіст на одміну від інших був одягнений не по сезону — без шинелі й навіть без картуза. Його рідкий чуб підносив, мов флюгер, скажений вітер, і начальник раз по раз пригладжував вільною від револьвера рукою непокірне волосся. Піднявши над головою зброю, заволав якимось, здалось, не людським голосом. — По-іншому не буде! — од цих слів по людях проходив мороз, ще більший, ніж той, який напускала на них природа чи Бог. — Ви зараз відходите від комори, а ми робимо свою справу… Товпище знову заворушилося, зашепотіло та повільно колихнулося в бік комори. Калюжний, не попереджаючи, вистрелив перед собою. Люди одним суцільним голосом ахнули та різко відвалились назад. Хтось заскімлив, заквилив. Перед ґанком, на тому місці, де щойно перебували люди, тепер лежав пластом дід Пилип. Він тримався закривавленого плеча й по-пташиному, дрібно моргаючи й не розуміючи, що сталося, дивився на Калюжного. — По-іншому не буде! — повторив Калюжний і знову націлив револьвер на бунтівників. — Ці-і-і-ільсь! — скомандував кудись у простір, і відразу по тому заклацали затвори гвинтівок і всі охоронці, які до цього часу стояли вздовж стін сільради й входу до комори, приставили зброю до плеча. — Таваріщі! — втрутився Владімір. — Ваєнний комунізм не тєрпіт слюнєй. Здесь дєйствуют другіє закони. — Сатанинські ваші закони, — мовив Гаврило Малиночка й потягся рукою до пазухи. Лесь втримав Гаврилову руку й ніби заслонив чоловіка собою. — Куля швидша! Калюжний відразу вирахував, хто й звідки говорить, і тепер дуло його револьвера дивилось на нову потенційну жертву. Але не на самого Гаврила і навіть не на Тернового, а на Гаврилового сина-підлітка, який саме тримав батька за лікоть. — Товаришу Октябрине! — звернувся Калюжний до своїх людей, не зводячи погляду з селян. — Підганяй підводи. Хто буде ставати на заваді — стріляй без попередження. Перекотиполе, відчиняй! Ти! — тицьнув у юрбу зброєю на одного з чоловіків. — Ти і ви троє, — вказав на інших. — Бігом усередину, будете виносити й вантажити. І без фокусів, я стрілятиму не у вас, а у ваших сучок і сученят. Люди, окрім тих, на кого вказав начальник буксирки, повільно почали розбрідатись по домівках — не могли бачити, як вантажать та вивозять останню їхню надію на виживання. Йшли мовчки, бо й не знали, що його можна один одному сказати, чим зарадити. Діда Пилипа несли на мішку, який, сподівались, наповниться зерном бодай наполовину, а насправді він просочився кров’ю. — Та куди ж ви мене, соколики, несете? — питав Пилип, закусюючи вус і повільно хитаючись у такт з ходою. — Хто ж мене виходить? — цікавився і тут-таки сам собі давав відповідь. Гірку й однозначну. — А ніхто! Дід був самітником і завжди давав собі раду сам, а тепер, поранений, і гадки не мав, що його робити далі, адже куля застрягла десь глибоко у плечі, ближче до серця, й пекла пекельним полум’ям. Але дідові більше боліло всередині, ніж у рані, десь там, де зазвичай ховається душа. Боліло й не хотіло відпускати. Дід попросив покласти себе в хаті на дубовий стіл. Хлопці, які волокли його, так і вчинили. Знявши шапки та схиливши голови, втримували в собі сльози. Дід ледь чутно командував: — Андрію, ану вийми-но з-за мисника свічки та запали. Одну давай мені в руки. Там… — переводив дух і довго збирався із силами. — Десь там пошукайте рушник мій… той, що на смерть… несіть сюди. Та покличте Макіївну, вона все знає, що до чого в таких випадках робиться. Зараз, зараз, я трошки віддихаюсь і тоді… вже… Коли ховали Пилипа, здавалось, ховали все село Веселівку. На цвинтар прийшли ті, хто хотів ще вчора боронити право на життя, а сьогодні дивився на порожню яму і нашвидкуруч збиту труну як на єдине спасіння. Не плакали, не говорили, думали. Вже йдучи з кладовища, мізкували, як бути далі. — Треба з села тікати, — сходились на єдиній тезі. — До міста. Всіх-бо тут кістлява забере до себе раніше призначеного. Із села вивезли все дочиста. Селяни, яких Калюжний обрав як помічників, згодом розповіли односельцям, що змогли під загальний шум запхати по кишенях якусь жменю-другу зерна. — Та хіба товаріщ міг нас не облапати перед тим, як одпустить? — казали в кінці розповіді, перебиваючи один одного. — Той Владімір самолічно вийняв з моєї кишені горох та вкинув усе до останньої горошини у мішок, який не полінувався розв’язати та зав’язати знову. — Ще й маузером перед носом махав, щоб ми боялись. — А наостанок примусили Октябрина деркачем усю полову вимести з комори і усе це до окремого мішка ски`дали. — Просіяли попередньо. — Самі лапацони й сіяли? — дивувались жінки. — Та де самі? Вони й сито не знають, яким боком брати. Малі наші й сіяли — Сірожуня та Октябрин. Ружжа поскладали під стіною та давай мирною роботою займатись. — До міста треба йти, там за хустку та скатерку вишиту можна виміняти хлібця, — казали люди й, побачивши котрогось із червоноармійців, розходились — кожен своєю дорогою.
Подумки вже збирали речі й готувались до втечі з села.
Лесь Терновий якось зненацька помітив і неймовірно здивувався тому, що його свідомість перестала двоїтись. А от коли саме це сталось, не відав. Просто кудись щезло оте друге надокучливе «Я», що буравило мозок. Оте «Я», що не давало сумирно виконувати забаганки «великої й правдивої, єдиної у своїй величі й правді партії більшовиків». А на додачу розчинились у важких голодних буднях непотрібні слова, якими послуговувався кореспондент у тому, минулому своєму житті. У тому житті, яке й життям повноцінним не міг би тепер назвати. Так — картонні муляжі, декорації, імітація життя. Терновий уже й забув, викреслив із пам’яті ті роки, що відділяли його від рідного села. Сприймав їх лише як досвід. Неоціненний, хоча й негативний досвід свого становлення як людини. «Напевно, людина має через усе пройти, — розмірковував. — Упасти аж так низько, щоб уже й не було куди нижче. Й лише як упаде й боляче вдариться чи й покалічиться, то може починати свій шлях нагору, до сонця, до неба, до життя. Та не всі після падіння мають сили дертись нагору. Є такі, що розбиваються на смерть, а є такі, що краще плазуватимуть на тому смердючому дні, а не наважаться долати перешкоди. Бояться вони після першого падіння знову впасти, бояться не дістатись виходу з темного лабіринту — дарма покласти сили. Страх цим людям — ворог. Найбільший. — Зазирав у своє нутро, душу колупав, перевіряв, чи ж сам боїться, чи вже переступив ту риску страху. Впевнено додавав: — У мене вже немає страху. Хіба за інших — не за себе». Тепер-от, дивлячись на односельців, на таких рідних йому людей, яких знав змалечку, на родичів та батьків, всотував (іноді навіть не бажаючи цього) їхній біль, просякав ним, як накладена на відкриту рану марлева пов’язка просякає яскравою кров’ю. Брав собі їхній страх, не кажучи й слова. Люди знали, що малий Терновий збирає літопис їхніх суголосних бід. Тримали цю таємницю у своїх зморених тілах, боялись про це говорити, а ну як хто почує та конфіскує в Тернового той рукопис? А його самого — та до стінки. Люди берегли Леся своїми молитвами, підсвідомо розуміючи, що саме він зможе донести іншим, нащадкам, їхню правду, їхню трагедію, їхні муки. От, коли стояв Терновий на сходці біля Гаврила Малиночки, передалось йому чоловікове нервове тремтіння. Геть перехоплювало дихання, слина стала іншою на смак, таке щось робилось, і не пояснити. Ніби сам перетворився на того страждальця. І серце по-іншому почало битись, і бачив оточуючих крізь призму Малиночкових очей, і ненавидів, як Малиночка, і стискав кулаки, ніби це не Гаврило хотів хапатись за ножаку, а сам Терновий. — Добридень, — почув у важких розмірковуваннях жіночий голос. Автоматично кивнув. — Хоча де вони, ті добрі дні, — додала жіночка. Терновий і не подивився б, хто це з ним здоровкається, був-бо занадто глибоко занурений у думки про того до погибелі горопашного Малиночку. Але враз йому перед очі кинулась звідкіля й узялась картинка — дивовижна якась рахівниця вся червоною фарбою залита, чи що. Терновий спинився, міцно-міцно заплющився, потрусив головою, аби відігнати од себе дивні яви. Подумав: «Голод приводить марево за собою». Щось примусило його повернутись поглядом за селянкою, яка віддалялась від нього. Лесь вдивлявся в жінку й за її ходою намагався упізнати, хто ж то така. — Гафія, — здогадався і тут-таки крикнув: — Гафіє! Жінка озирнулась. Терновий махнув їй рукою. — Як Михайло? Гафія кивком дала зрозуміти, що все добре, і навіть посміхнулась. «Хоч у цих добре, — розлилось теплом по серцю Леся. — Але яке то добре, дітей Бог не дав. А за які такі провини? Добрі ж люди».
***

Гафія та Михайло Злотники жили в залишеній батьками Гафії старій хаті, одружені були вже близько семи років, але дітей усе не мали. На перших порах чоловік докоряв дружині за таку надщербленість, а тоді й змирився. Жили вони ніби окремо від інших, хоча й у самому центрі села. Були дещо відлюдькуватими й дивними. «Але ж хто без дивини? » — казали люди й сприймали Злотників такими, як вони є. Відразу, як затіялись колгоспи, зрозуміли Злотники якимись внутрішнім чуттям — не варто пручатись, треба йти до комуни. І пішли. З власного добра до загального котла принесли дивовижну рахівницю — не було-бо в них нічого іншого. Гілько Кривий як голова колгоспу все записував до товстої книги. Побачивши дивну річ — дерев’яну пласку скриньку, яка закривалась на невеличкий залізний гачечок, — довго крутив її у руках та прицмокував язиком. — От, ви, Злотники, завжди були дивакуваті. І шо оце ви сюди приперли? Яка від цього користь? Ним шо, орати можна чи сіяти? Краще б кролів своїх здали. — Так у нас лиш два кролі — ото й усе хазяйство, — заперечив Михайло й знизав плечима. А тоді трохи подумав, зиркнув на дружину, яка стояла, виструнчившись й гордо виставивши вперед підборіддя, й додав: — Гафії вони за дітей малих. Бавить їх, молоком годує. То ж як? — Це рахівниця, — пояснила Гафія й наблизила до виробу руки. Її тонкі з потовщеннями на суглобиках пальці прикували погляд Кривого, наче магнітом. Він насолоджувався вправністю, із якою вони відмикають гачечок. І як хвацько, розклавши рахівницю, переміщують маленькі дерев’яні бурульки по залізному дротику. — Зроблена моїм прадідом. Він казав, що в Івана Мазепи була точнісінько така, — жінка посміхнулась, пестячи долонею гравюру — на внутрішньому боці рахівниці вирізьблено кінську голову. — У кого? У якого Мазепи? Чи не того Івана, що з Дружківки? Якого взяли за пособнічєство? — Ні-ні, — заперечила Гафія й подивилась на Гілька як на маленького хлопчика. — То я про іншого. — Ну, і який зиск з цього? — наполягав на відповіді голова колгоспу. — Я умію рахувати. — Вона добре рахує, — підтвердив її чоловік. — Ну? — не второпав усе ще керівник. — Вам рахівник потрібен? — запитала Гафія. Вона знала, що потрібен. Люди тоді селом гомоніли, що Гілько ходить та голову сушить, бо з округи надійшла резолюція, згідно з якою в колгоспі мав би бути бухгалтер. — Рахівник? — перепитав та подивився на ту різьблену конячу голову. — Оце тобто? — Бухгалтер, — вимовила заповітне слово Гафія. — Це і є рахівник. А я — добрий рахівник. Михайла взяли комірником при рахівникові. Так удвох вони працювали та жили при колгоспі. І от, дожились до того, що довелось тих кролів, що як діти Гафії були, з’їсти. Але мовчали, супроти колгоспу не йшли. Хіба що вночі, накрившись важкими кожухами і задля тепла, й задля того, аби їх не чули, дмухаючи одне одному теплим повітрям в обличчя, говорили: — Вони ще збільшують плани, Михайле, — шепотіла Гафія. — Що ж це, соколику, тепер буде? — Нічого-нічого, сонце, якось буде, — відказував чоловік, а сам і гадки не йняв, як то воно буде. — Кажуть, за саботаж усіх рахівників беруть, — голос Гафії тремтів. — Так а до чого тут рахівники? — заспокоював її чоловік, але і його голос помітно змінював тональність. — Михайле, ой, чує моя душа, не дадуть нам жити. — Та що ж ти таке говориш, голубонько, — на цих словах обоє сіпнулись, бо у двері хтось наполегливо постукав. Михайло нашвидкуруч виборсався з-під кожухів, поплескав босими ступнями по глиняній підлозі. Гафія чула, як рипають двері, а потому, як до хати, важко дихаючи, заходять люди. Жінка, нашорошивши вуха, слухала, але розібрати, про що йдеться, не могла. Вловлювала лиш, що говорять напівпошепки чоловіки — щонайменше двоє, якщо не брати до уваги її чоловіка. Михайло, відчинивши хату, побачив на порозі Тернового та Паламарчука. Ці двоє в один стрибок влетіли до сіней і одним махом зачинили за собою двері. — Що, що таке? — запитав скоромовкою Михайло, а хлопці без зайвих слів, легенько штовхаючи його в спину, впхали до світлиці. І вже там почали швидко один поперед одного розповідати. — Бери, Мішо, свою молодицю і негайно рушай із села, — казав Терновий. — Не чекай світанку, — випередив Михайла, піднявши палець та спинивши його ймовірну промову. — На світанку буде пізно. Михайло недовірливо обдивився голову сільради й робкора і випалив на одному подиху: — Та що ви, товариші, смієтесь, чи що? — вдавано засміявся. — Чого б це нам тікати? — подумав, що ці двоє провокатори. Михайло промовив це на повний голос і його врешті почула дружина. Вона швиденько обмоталась у велику картату хустку та випурхнула до гурту. Ті могли бачити лиш її силует — у хаті було темно. — Таки братимуть рахівників? — запитала вона і почула ствердну відповідь Паламарчука. — Гафіє, у мене є офіційний лист, згідно з яким на тебе покладено відповідальність за зрив хлібозаготівель. Завтра я писатиму нагору, що ці плани неможливо виконати. Але то буде завтра, а допоки мої листи дійдуть, тебе вже… — він замовк. — Що? — злякався Михайло. — Можуть і по всій строгості… — тихо промовив Паламарчук. Гафія, скинувши із себе хустку та розстеливши її посеред хати, почала складати в неї свої та чоловікові пожитки. Терновий з Паламарчуком виходили від Злотників поодинці й губились у сніжній ночі, прямуючи в різних напрямках, аби їх не побачили. За годину Гафія та Михайло, ошубкані в кожушки, із намотаними на взуття онучами вирушили в невідому путь. Вирішили йти не дорогою, хоча надворі й було темно, але такий час настав, що саме в темінь і починають їздити по окрузі на своїх «воронкá х» узаконені злодії. Пішли лісом, долаючи снігові замети й шпортаючись у непролазних заростях. Поволі розвиднялось, і на душі ставало легше. «Ось, іще трохи й дістанемось міста, а там загубимось у натовпі», — думав Михайло. «Піду працювати в якусь контору, і все буде добре», — міркувала Гафія. Плин їхніх оптимістичних думок спинив крик-питання. — Хто йде? — гукнув утікачам ліс, і злякана ворона, пурхнувши крилами, знялась у височінь. «Ач, у лісі ще птахи залишились», — встиг подумати Михайло перед тим, як схопив за руку дружину. Вони вдвох заклякли на місці. — Хто? — ще раз озвався ліс і повторив це тричі луною. — Стріляти буду. — А у деревах віддалось «у-у-у-у». — Ми! — крикнув Михайло. — Не рухатись! Стояти! — наказав той, що обіцяв стріляти, й позаду подружжя захрустів сніг. Михайло автоматично повернув голову, аби побачити, хто їх спинив, і одразу отримав попередження: — Не рухатись, сказав, — по голосу незнайомця було чути, що й він боїться тих, кого спинив. Ця здогадка знайшла своє підтвердження після наступних слів. — Здати зброю. — У нас немає зброї, — втрутилась у розмову Гафія. — Ми мирні люди. Йдемо до міста дещо продати, купити хліба. З-за спини Гафії вийшов, заглядаючи їй в саме обличчя, аби добре роздивитись, молодик у формі міліціонера з гвинтівкою в руках. — Курити є? — запитав у Михайла. У Михайла було курити. Він мовчки поліз до кишені, міліціонер схопився за рушницю й націлив її на затриманого. — Та ж тютюн, — пояснив той. — Та ж інструкція, — пояснив міліціонер. — Тютюн у мене є, а паперу катма, — поскаржився Михайло й подивився з надією на міліціонера. — О, а у мене, навпаки, паперу хоч гать гати, а тютюну — нуль цілих нуль десятих, — молодик поставив рушницю на землю та затиснув ствол між коліньми, аби рушниця не впала у сніг. Понишпорив у внутрішній кишені тонкої шинелі й вийняв звідтіля складений вчетверо газетний листок, на якому дрібним шрифтом було щось написано. — Оце, бач, скільки написали. Оце, не можна нікого тут пропускати. Давай рви та крути, — він передав папірець Михайлові, той, своєю чергою, тицьнув його дружині. Сам почав відкривати замерзлими пальцями торбинку з тютюном. Гафія, близенько до очей підставивши газетний клапоть, вголос прочитала перші речення з надрукованого: «Не допустити витоку з сіл місцевого населення. Організувати загороджувальні загони з числа…» — Загороджувальні загони? — запитала здивовано. — Це ж навіщо? — А бо сунуть і сунуть до міста. А воно шо, гумове? Тоді ходять по городу обірванцями, милостині просять. Позорять, коротше, нашу молоду державу, товариша Сталіна позорять, — міліціонер затягнувся цигаркою, випустив хмарку диму й заплющив від насолоди очі. — Так що повертайте голоблі, гражданє, поки я не почав стріляти. Бо нам можна… і навіть треба. Це я вже по доброті своїй нарушив інструкцію. Гафія ще й не встигла дотямити до ладу про що йдеться, а її чоловік в один стрибок опинився на міліціонерові і вже бив прикладом йому по голові. А тоді зіп’явся на ноги й у запалі встромив багнет прямісінько в серце тому стражу закону. Міліціонер навіть зойкнути не встиг. На його вустах закарбувалась ніжна посмішка. Він радів, що нарешті втяг у себе тютюновий дим. Замість останнього видиху, над губами хмаркою здійнялась пара — легені виштовхували останню порцію тютюнового щастя. Михайло щодуху біг попереду, час від часу озираючись, аби пересвідчитись, що Гафія не набагато відстає від нього. Коли відбігли на достатню відстань, спинились, щоб віддихатись та перекинутись двійком слів. — Він мертвий? — запитала Гафія. — Сподіваюсь, що так, — сказав крізь сльози Михайло. Він не плакав, просто під час бігу вітер відшмагав його по обличчю й від цього сльозились очі. — Бо якщо ні, тоді мерці ми з тобою, адже він нас бачив. — І що з тобою сталось? — тремтіла дружина. — Чого ти раптом на нього наскочив? — Я захищався. Він би нас завів туди, звідки до Сибіру везуть, Гафійко. А тебе б по всій строгості… — Так, може, упросились би, він ніби й добрий… був? — сипала запитаннями жінка. — Добрий не добрий — голубонько, тут не розбереш, — чоловік закрутив головою й по-звірячому принюхався до повітря. — Їх, певно, тут натикано через кожних сто метрів. Ач, до чого додумались. Веселівку в облогу взяли, аби жодна жива душа звідти, з голодного казана не вирвалась. І покладуть там всіх, — Михайло підняв на дружину вологі очі й просичав: — Гафійко, це вони мстяться. — Та за що ж мститись людям? За те, що до колгоспу не хотіли йти? Так давно те було. Чи за те, що хліб не хотіли віддавати? Так і це зрозуміти по-людськи можна: у кожного діти, сім’ї чималі. Минув би час, усе вляглося. — Е, ні, дружинонько, не за се вони помсту свою придумали. А за те, що ми — українці. І що пам’ятаємо це. І що не забуваємо мови й традицій. І що кажемо: «Наша земля». — Михайло страшно блиснув очима. — А як це наша? Коли все загальне? Чи, може, вони нам забули, як два роки тому народ масово виступав проти радянської влади? Хто Петлюру хотів повернути? Хто кричав: «Давайте другу державу» чи «Геть комуну»? Гафійко, дасть Бог, виберемось ми із цієї пастки. Подамось потихеньку на захід. У мене тітка в Галичині живе. Туди треба діставатись. А от тих, хто лишився там, у Веселівці, можна лиш пожаліти. Побігли, голубонько, поки того міліціонера-сердегу не знайшли. Вони просувались повільно, хоча весь час бігли підтюпцем. Перекушували на ходу невеличкими шматочками сушеного буряка та скибкою чорного хліба. Лупали той хліб пучками задубілих пальців та клали потрошку до рота, довго тримали, розмочуючи в слині, й аж тоді ковтали. — Стій! — тихо промовила Гафія й почала вдивлятись у сизу далечінь. — Там хтось є, — махнула головою вперед. Михайло придивився й побачив метрів за двісті перед собою, як між деревами туди-сюди сновигає схожий на попереднього міліціонер. Чоловік гепнувся на сніг і потягнув за собою дружину. — Це ж що, вони аж дві лінії вишикували? — запитала дуже тихо Гафія. Вона нервувала й кусала нігті. Михайло повзком подався ліворуч і поманив за собою Гафію. Вони повзли годину чи й півтори, а тоді знову побігли. Оминувши два ряди загороджувальних загонів, подружжя таки дісталось районного містечка, а вже звідти по дорозі дійшли до міста. Вирішили йти у двірець і вдавати, що приїхали з іншої області до родичів. А там сідати на потяг та їхати в західному напрямку, аби подалі від тих, хто їх уже напевно шукає.
На ранок до дверей замкненої хати Злотників що є сили стукав голова колгоспу. Позаду нього стояли Заболотний і малий Октябрин. Усі помітно нервувались. — Михайло, відчини-но, є справа! — гукав Кривий. — Та що ти з ними панькаєшся? — Заболотний цього ранку був не в гуморі й, вихопивши зброю з внутрішньої кишені кожуха, стрілянув у замок. — Збирайтесь, саботажники, буде вам народний суд… — закричав, посунувши до сіней. У сінях стрілянув для «устрашенія» ще двічі в стелю. Увійшовши до оселі й зрозумівши, що за тими, кого вони прийшли арештовувати, й слід вистиг, Заболотний знавіснів ще більше й почав кричати на своїх товаришів. Зганяв гнів, стріляючи по стінах будинку Злотників, по вікнах, які з дзенькотом розбивались та сипались дрібними скельцями назовні. Перезаряджав свою пукалку й гамселив тими кулями куди лиш бачив. — Утекли! — кричав Кузьма Лукич. — Тепер нам із вами кришка. Скажуть, що ми їх випустили. — Товаришу Заболотний, та не переймайтесь ви так, — заспокоїв старшого товариша Октябрин. І після його слів, після слів оцього доходяги жовторотого в Заболотного ще більше перехопило подих і його очі повилізали із орбіт. Він розчепірив руки, в одній з яких був маузер, та, топчучись на одному місці, закликав у свідки Гілька Кривого й, збиваючись та заїкаючись, бубонів: — Нє, ну… ну… ну, такого я ще не бачив. Щоб це яйця та курей вчили. — Та я ж не то шоб шось, товаришу Заболотний. Просто ж уже три дні, як хлопці в лісі й по дорозі стоять. Крізь них і муха не пролетить. Не зараз, то до обіду приведуть цих… отщєпєнців. Пояснення молодого комнезамівця заспокоїли Заболотного, він бадьоро пхикнув і несподівано повернувся до товаришів спиною. За секунду до них донісся характерний звук. Заболотний справляв малу нужду прямо посеред хати Злотників. — А що, мені яйця морозити надворі? — запитав у товаришів, які вже попрямували до виходу, опустивши від сорому голови. — А де Паламарчук? Де ця нереволюційна ганчірка? — запитав у тих, кому було соромно. — Ми, значить, відповідай за біглих, а він ніби й ні при чім… — У сільраді з людями бесідує. Люди ж хочуть драпать. Документи просять, — доповів Кривий. — А-а-а, документи просять, — протяг Заболотний, — ну-ну, ну-ну.
***