Annotation 10 страница

Он, біля печі, стоїть мама. Порається рогачем, заштовхуючи подалі форми з жовтуватим пухким тістом. Мама посміхається до Юстина, витирає рукавом піт з чола. Її біла хустинка по-смішному зав’язана так, що кінчики стирчать на лобі, мов заячі вушка. Хлопчик сміється з мами, тицяючи маленькими пальчиками у її бік. Мама показує синові «іде коза рогатая», і він ховає личко під подушку. За мить визирає звідти — усмішка все ще не сходить з його обличчя. Мама одну за одною вкладає до печі форми. І вже тих форм стільки, скільки ніколи у їхній хаті й не водилося. Юстин не уміє рахувати, але ж знає — стільки, як ото мама накладає, і до печі не влізе. А воно влізає. Малий придивляється, напружує зір і, врешті-решт, сповзає із ліжка та підходить ближче до печі. Запах стає сильнішим, приємно лоскоче ніздрі. Юстинко чекає, допоки мама витягне бодай одну спечену хлібину. Уявляє той хлібець — з хрумкою темною скоринкою, а всередині — запашний м’якуш, з якого Андрійко вміє вправно ліпити коників, перед тим як покласти до рота. Мама дивиться на сина з висоти свого зросту, підморгує йому, а тоді манить до себе. «Йди сюди, дитяточко, ходи сюди». Що ближче наближається до матері Юстинко, то більш хоче їсти і то більше не впізнає свою неньку. Опиняється у чиїхось міцних руках, бо ж та, що лиш хвилиною тому була мамою, стала зовсім незнайомою тіткою. Юстинко голосно плаче. Жінка притуляє хлопчика до грудей і обіцяє нагодувати хлібчиком. «Лиш трішечки треба почекати, доки ці спечуться», — каже вона і повертає малого так, щоб він бачив, що робиться в печі. Малюк тягнеться личком до отвору, його обдає гарячий дух, кидає в нього приском. Він чує, як потріскує вогонь у печі, і на секунду замислюється над тим, що якщо в печі ще є вогонь, то хлібчик згорить. Він хоче про це повідомити тітці, яка нещодавно була його мамою, але не встигає, бо та садовить його до порожньої форми та швидко рогачем впихає ту форму до пекельної нори. Юстин дивується, що його не охоплює полум’я, що йому не боляче, а лиш трішки спекотно та мулько. Очки ріже від яскравого вогню. Згодом хлопчик звикає до цього світла і вже може бачити, що в інших формах знаходиться не тісто і навіть не вже випечений хліб, а діти. Вони, так само як і Юстин, кліпаючи очима, роззираються довкола й не можуть збагнути, що вони тут роблять і як вони тут опинились. Юстинові вмить робиться млосно. Йому ніби хто заліз у животик та намотує, як мотузок на корбу, кишечки. Усі діти, як по команді, а разом із ними і Юстин простягають рученята до побілілої від жару заслінки, яка відділяє їх від волі і ячать: — Хлібчика! Мамо, дай хлібчика! Дитячі долоньки стискаються та розтискаються «дай-дай», їхні голоси звучать усе голосніше й голосніше. І вже набатом б’ють у залізний пічний кружок. А він аж тремтить, здригається й гуде. А за мить заслінку вириває сильним звуковим потоком. У світлому й прохолодному отворі з’являється страшне обличчя старої злої жінки з гачкуватим носом та поодинокими сивими волосинами на підборідді. Зовсім така, як ото на малюнку в Андрійковій книжці з казками. Жінка замість рогача встромляє в піч свою довгу жилаву лапу, хапає форму, у якій сидить Юстин, та цупить її до себе зі словами: «Ой, поїм зараз м’ясця». Юстинко кричить, із силою відкриває очі й бачить біля себе Андрійка. Він здивовано вдивляється в братика. А той лежить у самому куточку ліжка мокрий, мов хлющ, та сучить ніжками. — Що, Юстю? Що? — питає Андрійко. — Ніцо, — каже малий, боячись згадувати те, що йому намарилося.
***

До Леся злітались відомості про інших односельчан, як злітається різна комашня на гасову лампу. То мати з поля принесе розповідь, то батько з колгоспу, то дітлахи сусідські забіжать, щоб попроситись у городі понишпорити, чи, бува, не завалялось якого корінця, — заодно й розкажуть що. А, бува, й просто вулиці хто із тих, що особливо ображені були більшовицькою владою, прошепоче щось Лесю на вухо. Він і не просив нікого йому доповідати про все, що в селі відбувається. А воно, бач, само до нього приходило. Чи то пан Бог так все облаштував, щоб жодна нагло забрана душа не відлетіла на небо без спомину. Корів мало не в один день забрали не лише у Стецюків, а й у їхніх сусідів — Маладик та Солодовників. Не оминула ця гірка чаша і ще кількох хазяїв із тих, що зазвичай приходили на таємні посиденьки до Дмитра. «Це ж хтось, мабуть, вислідив, що збирались вони у Стецюка», — міркував Терновий і десь у душі радів, що із батьком ходили на таємні збори лиш одного разу. А інші чи не щодня. От, тепер і кара за те — позбулись корів. Хоча Терновим що? Худоби в них і так не було. При згадці про чергових розкуркулених Лесь вивів у блокноті «Мал. » та «Сол. » і двічі підкреслив олівцем, аж так, що продер аркуш. Скривився і зойкнув, ніби біль почув, ніби й не блокнот подер, а свою шкіру.
Василь Маладика — чорноокий дядько, якому на Маковея виповнилось п’ятдесят шість літ. Батько чотирьох дітей. А ще дід двох онуків, які ще були приліплені до невістчиної цицьки. У його домі жили дві неповнолітні дочки та старший син, тридцятилітній Максим із дружиною Дариною, у дівоцтві Цюпою, та двома оцими малолітніми пискунами. Середущий хлопець Маладик подався до Калинівки, вступив до партії й відцурався батьків та інших родичів, які здобули собі при новій владі прізвисько «куркулі». Партійний Кость Маладика до села не потикався і з неблагонадійними родичами намагався стосунків не підтримувати. Ото тільки на свято октября, чи на день народження Лєніна, чи ще на яке совєцьке свято, присилав поштові картки. Сестри ті картки дбайливо берегли, перев’язавши стрічечкою. Тримали у сховку, щоб мати чи батько не кинули їх у вогонь. На цупкеньких поштових картках такої радості намальовано, такими кольорами розфарбовано — лиш дивуйся. Дівчатка й дивувались. А заодно впевненість їх наповнювала. Думали, що так усі міщуки живуть: із золота їдять, на пухових перинах сплять. І єдина в тих дівчат мрія була — до брата середульшого поближче перебратись. Щоб отого життя із карток бодай лизнути чи нюхнути трішечки. А там якимсь боком і приліпитись, прижитись та й забути про усі ці корови та буряки як про страшний сон. Дружина Костя — така совбариня! А платтів, а прикрас! І зветься на городський манер — Емілією. Старі Маладики чомусь називали її якось навіть зневажливо Мількою. Коли Кость приїздив її з родиною знайомити, ще до весілля, — дівчатка тоді зовсім малими були, Емілія подарувала їм книжечку куховарську про різні наїдки небачені. Книжечка була рясно пересіяна малюнками, і дівчатка дивились на ті малюнки і зітхали млосно — то одна, то друга. Дуже вже їм хотілось працювати, як і брат, у облспоживспілці та, як їхня старша братова, — у робкоопі. Про Костя в хаті Маладик вголос воліли не згадувати. Хоча іноді Василева дружина, тиха й худа, як гіляка, Голька переплутає синів. Хоче запитати: — Де Максим? — а питає: — Де Кость? — Кость скоро приїде, — кепкував Василь. — Під розписку штрафи забирати. Те, що ми йому не додали в облспоживспілку. — Усе ж дитина, — тихо казала Голька, кахикаючи. Жінку два роки гризли сухоти. І де вони, ті сухоти, взялись — самому бісу відомо. Дехто припускав, що то від покійного Грішка. — Та хіба я з ним цілувалась, із тим Грішком, прости Господи? — питала бозна в кого Голька. Вона не цілувалась, а болячка припасувалась. І дійсно від Грішка. Бо ж він колись був забрів до Маладик вимагати самогону. Поки Голька ходила в клуню, плюнув їй у склянку з молоком — у ту склянку, із якої жінка пила, перед тим як Грішка до неї принесло. На зло плюнув, хотів, аби захворіла. «Нє мнє аднаму мучіцца», — таку солідарність проявляв гаспидець. Тішився, коли дізнався, що Голька кашляє. «План сработал», — казав задоволено. Але коли то було…
У листопадовий день, коли в обійсті Стецюків бушували макогонщики, хорові прокльони неслись і від дому Маладик, і від подвір’я Солодовників. Плач та стогін стояли над тим кутком села цілісінький день. Бо ж до трьох оцих куркульських родин приєдналось ще чотири родини так званих підкуркульників — тих, хто ніби й не багатим вважався, але ж на збори до Дмитра навідувався та ще й там, на тих таємних побаченнях, щось та й говорив — кляв колгоспних заправил та чужинських чорношкурих. Найбільше чути було, як голосили Солодовники, що мешкали в низинці біля ставу. Чи то місце таке лунке, чи то хор зібрався потужний, але верещали так, аж здригались корови в колгоспному корівнику. Худобина слухала ті голоси й собі сутужно підвивала чи то через досаду, чи то від голоду, а чи й від того, й іншого заразом. Жіноча половина Солодовникової родини — мати, сорокап’ятирічна міцна статурою жіночка, чотири дівки віком від дев’ятнадцяти до чотирнадцяти років та ще дві старші. Одна, що й вдовою встигла стати у свої двадцять шість, — Настя. Настин чоловік загинув минулої осені — потонув у річці, залишивши їй трьох діточок мале-мале-менше, а окрім Насті, ще її двадцятичотирирічна сестра Ольга, у якої чоловік поїхав на заробітки кудись до столиці та усе не повертався. У тієї було двоє синочків. Весь цей бабський гурт зазвичай співав на весіллях та обжинках. На три голоси як розкладуть, то аж жити хочеться. Тепер от заходились у похоронних завиваннях, аж мороз поза шкурою ішов в односельців. Питали сутужно в неба, чому ж Господь не сподобив зарізати корову та наїстись м’яса під зав’язку, цікавились одна в одної (не очікуючи негайної відповіді), як тепер жити. У нервовому тумані виганяли зарюмсаних дітей за ворота й кричали до сусідів, аби вони прихистили сиріт. Бо ж, окрім зерна, корови та продуктів харчування, буксирники забрали ще й чоловіків: голову сімейства — Опанаса Солодовника та його єдиного сина — двадцятидворічного красеня Федора, якого ото поза очі присватували Наталці Стецюковій. А чого забрали? Бо ті козаки та зчинили опір, і старший, дід Опанас, вдарив з розгону одного з буксирників лопатою по спині, а його син гамселив кулаками по тих набундючених пиках, і ніхто спочатку не міг цим двом козарлюгам ради дати. Не очікували, ач, такого до себе ставлення ці «робітничо-селянські» захисники, звикли, що лише вони в хату туп-туп, а хазяї та під лежанку й тихенько сопуть там, бо ж страшні валки прийшли. А ці — ніт! Причепились Солодовники до старшого по бригаді: «Давай законний документ, а не маєш документа, то винось звідсіля ноги, доки не пізно». Старший по бригаді замість документа напхав у вуха Солодовникам матюків, та таких, що селяни й не чули зроду-віку, і це все при жінках, та по матінці. Ну, тут Опанас і не витерпів — огрів одного лопатою, так, щоб за науку було. А Федя вже на допомогу підбіг, як інший на діда руку заніс. Така колотнеча в хаті зчинилась — гай-гай, летіли полумиски й глечики, геть шибки розбивались й висипались із дзенькотом на двір. Федора вдалось збити з ніг, лиш зібравшись цілою оравою. Обліпили його, як руді мурахи цукрового півника. Відхекуючись та спльовуючи криваву слину, перезали, триножили, як здичавілого коня. Скрутили мотузками і яким не яким ганчір’ям — що під руки потрапило, перед цим добре попотівши — били кольбами в обличчя, аж із того молодого усміхненого (нічо що в бійці) обличчя чвиркала на всі боки кров. Потому, віддихавшись та відматюкавшись, відволокли хлопця на одну з бричок. Та ще й дорогою до тієї брички штурхали його коліньми. Діда Опанаса також били, били нещадно, по-навченому. Старий кидався на поміч синові та махав лопатою, як навіжений. Лопату, ясне діло, відібрали. Той, що отримав від Солодовника шуфлею^[3] по спині, мстився так, що мало не розніс дідові голову. Хоч і його скручуй. Товариші прямо віддирали навіженого від закривавленого діда. Дівки під час бійки геть усі повибігали з хати і там голосили. Мати та старші дочки ще намагались розбороняти, але батько гукнув, аби вшивались куди далі й не лізли у чоловічі справи. Вони всі стояли щільним парканом й голосили у сім голосів, а їм підспівували діти, то й виходило, у всі дванадцять — ото буча так буча, небо від тієї бучі хмарилось і хотілось йому плакати зливою та відхлипувати громовицею. — Ну всьо, є двоє експортних, — казали задоволено один одному червоні свати — зовсім юні хлопці, витираючи заюшені носи. — Що, неплатильщики, догрались? — кидали зневажливо до Федора, а той, насупившись, зберігав мовчанку та важко дихав широкими грудьми. «Аби ж ти мені трапився на місточку сам на сам, то летіли б із тебе клапті», — думав Федір про засмоктаного буксирника — Октябрина, який сам на сам, не те що із Федором би, ніколи не вийшов — із його найменшою сестрою побоявся б. А тут, ач які сміливі та хоробрі, хоч ордени вішай на груди. Федьчина сорочка була роздерта аж до пупа. Із того розтину визирали, як дошки, ребра й глибока западина на місці, де мав би бути нагодований живіт. Молодик скреготів зубами й водив безпомічно очима, так, що, здається, міг би поїсти тих завойовників лише самим поглядом. До сина намагалась продертись мати, у якої вже й сил не було кричати, і вона лише, як яструбиця, злітала, махаючи руками в напрямку тієї кавалькади возів, і падала на землю, відштовхуючись від загорожі, яку робили з власних тіл буксирники. Падала й гребла пальцями землю. А дівки над нею співали заупокійно — вили й примовляли, вили й примовляли. — Та які ж ми неплатильщики? — питав гнівно Опанас, добряче обдивляючись кожного, запам’ятовуючи їх у обличчя, аби потім… потім колись помститись. — Ми ж усе справно… — Стули пельку, глитай! — гаркнув Калюжний, який саме під’їхав до цього двору, впоравшись зі Стецюковим. Аби показати, хто тут має право, а хто — лише обов’язки, Калюжний, вийнявши ногу зі стремена, з усієї сили копнув старого по зубах — раз, а тоді вдруге. Кінь заіржав та подався вбік, пішов оминати воза. Чекіст вистрибнув із сідла, посунув на Солодовників — батька й сина. Скрививши обличчя, ніби побачив найогиднішу істоту на землі, приліпив до Василевого роздутого обличчя долоню із чорними нігтями — наче хотів вирвати йому те обличчя. Ошкірив зуби й різко штовхнув Солодовника. Дід повалився на воза і застогнав. Федір побачив, що батько упав головою на ящик з інструментами і з-під його голови витікає така густа, аж чорна, кров. Хотів був підвести неня, але як ти його підведеш, як руки зв’язані, та й ноги теж. Пролежавши чи не чверть години без тями, Опанас підвівся сам. Поглядом блукав десь над горизонтом, зборканими руками торкав потилицю, а тоді підносив до очей закривавлені долоні. — Нічо, нічо, — заспокоював налитого багрянцем сина. — Ще й не таке з дідом бувало. Щось то воно буде. Вони вдвох, батько та син, дивились на жінок та дітей, яких лишають отак із бідою, і в їхніх очах не світилось жодного промінчика надії на краще, жодних сподівань. От, може, лиш жага помсти та дика прадавня лють. — Буде, батько. Вже й видно, шо воно буде, — відказав басом син. — Пекло буде. На цих словах підводи смикнулись, чоловіки в такт із розміреним ходом возів заколихались, а жінки, що вибігли за ними, рвучи на собі одяг, спинились біля ставка, мов зажурені мавки. Спинились, бо із націлених на них гвинтівок пальнуло кілька разів. Кулі просвистіли десь над головами. Жінки заголосили ще сильніше.
— Опанаса забрали… — принесла знадвору звістку Ярина й захитала головою. Наповненими слізьми очима роззиралась по хаті. Спинилась на Дмитрові й додала: — І Федю повезли. Що ж то тепер ми Наталці скажемо?
***

До вечора Маладики змирились із думкою, що доведеться жити без корови та без харчів. Думаючи про Солодовників, тихо звертались до Бога з подяками, що відвернув від них таку страшну пошесть. — Корова — то ж не людина, — казав Василь Маладика, й поглинали його важкі думи про подальшу долю Опанаса і Феді. Згадалось, як вони разом зі старим Солодовником починали господарювати на тих двох десятинах, які власним потом-кров’ю викупили, сплатили все до копійочки. Як ті дві десятини розрослись згодом до дванадцяти. Не самі ж розрослись, а политі потом солоним, важкою працею вироблені. А тут і нова влада намалювалась з обіцянками дати землю всім і, що головне, усім порівну. А де ж вони візьмуть, щоб усім, та ще й порівну? Про те тоді не думалось. Як раділи й плекали сподівання на заможне життя на власній землі. Як толоками будували-зводили нові хати, допомагаючи один одному, як святкували на весіллях своїх дітей. Хоча воно й не так уже й солодко було — земля виймала останні жили, але ж хазяйнували. І накочували спогади одні на одні, одні на одні. Веремією сунули й не давали продихнути. Ось, наче вчора ходили в куми один до одного, гнули спини, обливались потом, калічили руки, недоїдали й недопивали, в надії, що ось-ось, скоро-скоро всього наїдяться та нап’ються вповні. Лиш, мовляв, треба стати на ноги, вкластись у землю, аби вона, та земля, віддала тобі сторицею. — От, тобі маєш, вклались, — не контролюючи себе, уголос промовив Василь. На нього подивились усі хатні, але нічого не запитали. На коліна дідові заліз малий Миколка, взяв товстий дідів палець та, вклавши його собі до рожевого ротика, почав смоктати. Та так активно, що Василь Петрович ледь стримав сльози. — Добре, хоч город не штрикали, — голосно мовила невістка Дарина. — Цить, Дарко! — спинив її син Василя Максим. Він кинув значущий погляд на двох своїх сестер, які, нашорошивши вуха, слухали, про що йдеться в оселі. — Дівки до Костя ходять, занесуть вісточку. — Нічо ми не занесемо, — сказала ображено одна з дівчаток. — І звідкіля ото йому в голову влізла та жидівська комунарія? — тихо й жалісно промовила Голька і враз закашлялась. Дочка понесла матері трав’яний узвар, який підхопила зі столу. — Та ж підігріти треба, — зазначила братова й відібрала склянку в дівчини. — І чим тепер жити, що його до рота класти? — бідкалась Голька. — Ми із дідом уже не так багато їмо… — підтримала розмову старезна бабця, а її такий самий старезний чоловік звідкілясь одізвався: — Шо, Храсино? Шо ти кажеш? Старий уже кілька років як оглух, але все намагався бути в курсі справ. Хата Маладик була поділена на кути. Один — для діда з бабою, ще один — для Василя із Голькою, третій — дівкам, а в четвертому — покуття. Максим зі своєю родиною мешкав у іншому будиночку, невеликому, але справному, на цьому ж подвір’ї. Звели ту хатку, як народився в сина первісток. Ще тоді мали як. І от за три роки стільки тої води натекло, що й не знати, як жити, і усе та вода каламутна та застояна, усе не джерельна. — Максимцю, — покликала бабуня Храсина із печі, де вона разом із дідом своїм і лежала, боки гріла, — подай-но діду води, — тим часом впхала руку до кишені широкої спідниці і там чимсь зашаруділа. — Валюсю, Галочко, ходіть-но сюди, бабця тримає для вас гостинчик. Чотирнадцятилітні дівчатка, підібравши спіднички, щоб легше було бігти, майнули до бабці, заскочили на лежанку й повитягали шиї. Бабця виймала із вузлика, зробленого з картатої носової хустинки, шматочки цукру. Тих шматочків було три, і бабця міркувала, як їх розділити, адже треба було дати ще й правнукам, яким було півтора та три роки. — Ось тако, вам один на двох. Розкусіть, зубки гострі маєте. Бачте, даю більшечкий кусень, а цим двом безштанникам, — тріпнула покрученими пальцями, — оцей меншенький. Най їм мама роздовбе. — Дівчатка взяли і цей, аби дати Дарині. — А цей, — бабуся покрутила останній шматок цукру і знову заховала його у вузлик, — на чорний день, — мовила й важко зітхнула. «Чи ж будуть чорніші», — подумала Дарина, розгризаючи цукор та даючи своїм хлопчикам по крупинці. Цукор той на Великдень дав бабці Федя Солодовник. Такий гостинець. Тепер от цукор ще є, а де вже той Федя — одному Богові відомо. — Ех-ех, Солодкі, — зітхнула бабця Храсина. — Де ж ви теперечки?
***

Солодовників кликали у Веселівці Солодкими, бо ж у них за кращого життя завжди було щось смачненьке — як не кольорові півники на патичках, то якісь солодкі млинці, а чи попечені з борошна кручені бирки^[4], а чи запечений сир із кмином. Ой, було-було, коли то було! Окрім чоловіків, забрали з двору того страшного листопадового дня ще й коней, двоє кіз і весь чисто реманент вигребли. Опанас вважався найбагатшим у селі, майже паном. Мало, що в нього самі дівки, — тоді ше був живий один зять і не віявся нікуди інший, та Федір, та й дівки моторні, роботящі. У роботі не поступались чоловікам — і жіночу роботу порали, й чоловічої не цурались. А що вже вправно коси мантачили — то старий Солодовник лиш їм довіряв цю роботу. Солодовник мав власну молотарку. Хазяїн! Давав сусідам в оренду плуг та сівалку, пускав зерно обмолотити. Ніколи не лупив утридорога — усе по-божому, за домовленістю: хто міг дати більше — давав більше, у кого не було — то й за спасибі домовлялись. Солодовничихи були до комерції схильні. Ото понароблюють-понапікають того кминового сиру, натоплять з цукру півників, накрутять з пшеничного, здобреного яйцями тіста бирок, напечуть по три кошики та йдуть на базар їх продавати. До Пикова ходили базарювати, а коли й до Калинівки, а кілька разів і до міста їздили підводою — на спеціальний ярмарок народного господарства. Тоді ще за свої півники нагороду отримали — якусь цупку здоровенну листівку із написом «Грамота». Це їм таке влаштував був Кость Маладика, облспоживспілчанський начальник, сусіда колишній. А тоді щось зробилось, та стали про ті півники писати в газеті районній, що то «буржуазні пережитки минулого». І не тьху на них? Та не на півники, а на тих газетярів. І чого лиш не видумають? А у святкові днини кожен, хто приходив поколядувати до Солодовників, отримував того півника в подарунок, а до півника ще й грошей три копійки, а чи й п’ять. Колядували вже давно про Лєніна і радгоспи, переіначивши слова традиційних колядок. Викреслили звідтіля згадки про Ангела, Бога, Христа. Співали навіть комсомольці та партійці зі стажем. Співали хором, дружним рядом, аж луною розходилось: Добрий вечір тобі,
вільний пролетарю!
Нова радість стала,
яка не бувала:
довгождана зірка волі
в Жовтні засіяла.
Де цар був зажився,
з панством вкорінився,
там з голотою простою
Ленін появився!

Ну, появився, то появився, най там із ним чорт, із тим Леніним. Старші люди про себе все одно співали по-старому, бо ж то Христос народився, а не, прости Господи, якийсь кацап, нехай навіть дуже розумний, аж такий, котрий знає, як землю та догори дриґом розвернуть. Солодовники давали в тимчасове користування коня незаможним, коли треба було в кращі часи чи то на базар кому з’їздити, чи труну на цвинтар відвезти, а чи й город зорати. Коли забрали Опанаса та Федора і повантажили їх та добро їхнє, та провезли їх демонстративно селом, усі мешканці Веселівки принишкли, обговорюючи побачене. Навіть комнезамівці, ті, що самі, з власної волі, а не з примусу, записались до комітету й хоч-не-хоч мали брати участь у розкуркуленні після важкого робочого дня, ховаючись від свого ватажка Лукича, курячи самокрутки та визираючи з-за рогу порожньої хати, упівголоса обурювались. — А куди ж це реманент увесь вилучений повезли? — питали один в одного. — Ех, добрячий реманент у тих Солодовників. Сам колись в оренду брав, — це Кирило Перекотиполе бідкався й, мружачи очі, пас той реманент. А інструмент віддалявся од нього бозна-куди під пильною вартою озброєних депеушників. Перекотиполе — то прізвисько, а не прізвище. Кирило де лишень не бував. Обійшов чи не всю Україну. Каже, шукав кращого життя. Коли питали, чи знайшов, мовчав і заперечно мотав головою. — У місто, куди ж іще, — відповів Кирилові середнього віку чоловік у латаному одязі. З цими двома старшими курили й молоді активісти-комсомольці: Сірожуня, який був на побігеньках в Охріма Буженка, колишній безпритульник Бойко, Олекса та Октябрин, який щойно допомагав в’язати Федю і навіть отримав від нього по носі. Октябринові таке чудернацьке ім’я дали батьки — сільські інтелігенти й комуністи зі стажем — лікар та вчителька, які на початку двадцятих, залишивши восьмирічного сина із тіткою, поїхали будувати комунізм в Узбекистан. Та там і згинули — ні вісточки од них, ні з’яви. — Диви, диви, сільраду об’їздять боком! — голосно прогугнявив Перекотиполе, не зводячи очей із буксиру. — І до колгоспу не звернули, — здивувався Октябрин. Хлопці рушили за червоною валкою слідом, аби подивитись, перевірити, чи ж вилучене осяде в селі, чи заберуть його собі оті, чужі. Не доходячи до сільради, при дорозі побачили рядком мішки зі збіжжям. Тільки й всього. І ніякого тобі реманенту. Арештантів та потужні знаряддя праці, які дуже згодились би в колгоспі, повезли далі. — Так треба ж було до колгоспу його пхать, — розмірковував Сірожуня. — Там би знайшли навесні. Дякувати Богові, зерна набрали на посівну, бо ж порожньо було, як не знати де. Сірожуня думав про посівну, тягнучи один із мішків до сільської клуні, яка знаходилась на подвір’ї сільради. — Та срати вони хотіли на тебе й твій колгосп, — вигукнув спересердя Перекотиполе, і на нього зашикали інші. — Тут, ач, шо робиться? — сказав уже тихіше й собі потяг за вуха мішка. — Тут, гляди, аби нас не повезли, куди їм треба. — Та тіпун вам, дядьку, на язика, — злякано випалив Октябрин. — Сподіваюсь, ви, шмаркачі, не підете стукати Лукичу, про що ми тут теревенили? — Перекотиполе хижо подивився на комсомольців і почухав свою порослу волоссям шию. — Бо… — далі він не продовжив, бо з-за рогу комори вийшов Лукич. — Прохлаждаємось, братки? Ну, наробились ми сьогодні, нічо не скажеш. Тепер можна й відпочити. — Лукич вийняв з-під поли кожушка чималу пляшку з мутною рідиною. Комнезамівці звеселились, нашвидкуруч перетягли все збіжжя до комори, Лукич замкнув її амбарним замком. — Перекотиполе, ти на охрані! — скомандував. Кирило незадоволено став спиною до сараю й застиг у позі охоронника — розставив ноги й натягнув на очі кашкета. Інші посунули до Лукичевої хати. Октябрин ішов неквапом, хотів, аби про нього забули й він міг непоміченим гайнути кудись та усамітнитись. Коли гомінкий гурт завернув у провулок, Октябрин спинився. Стояв і мовчки дивився на захід сонця, видмухував хмарками із рота смердючий дим. І так йому стало зле, що він по-дитячому заплакав. Беззвучно, боячись бодай невеличким схлипуванням виказати свої сльози. З-під носа в нього висолопились дві прозорі цівки шмарклів, які змочували на додачу до сліз його інфантильне обличчя. — Я більше не буду, — шепотіли його губи, а очі звертались до неба. Плакав, бо пекло йому руки, на яких залишилась Феді Солодовника кров. І пекло ж так, аж до серця пропікало. Він же Федю лиш трошки вдарив, та й то, бо старший по буксиру дивився на всі очі — наказував допомогти товаріщам. А так він Федю поважає і навіть любить, бо ж Федя ніколи його, Октябрина, у біді не лишав, завжди боронив від лихих людей. «Він мене боронив, а я його…» — Октябрин не закінчив думку й здригнувся усім тілом, почувши гучне: — Октябрине, дідько твоїй матері. Ану, сюда! — велів Лукич, висунувши голову з дверей сільради. Октябрин вишмаркався в долоню, витер її, вологу, об полу задовгої як для нього шинелі, тернув по очах та квапливо пішов у бік хати, звідкіля вже лунали голосні співи — комнезамівці відзначали закінчення трудового дня. — Я більше не буду! — скрикнув Октябрин, увійшовши до хати. Але його ніхто не почув. — Я більше не буду! — заволав він що є сили й виліз на лаву. — Хлопче, не бузи, — попросив Лукич і налив Октябрину гранений стакан горілки. — На, закропись, охолонь. Октябрин стукнув ногою по стакану. Той відлетів. На побіленій стіні з’явились дрібні краплі. Ніби батюшка окропив хату святою водою, як ото буває на Водохреща. Октябрина стягнули з лави, влили насильно йому в горлянку горілки й заспівали гучно козацьку пісню, про те, що їхав козак містом, а йому під копитом тріснув камінь. За годину хлопчина сидів за столом, підпираючи руками важку голову. Його товариші лежали п’яні хто де. Октябрин доводив напрочуд тверезому Лукичу, що він більше не буде. Каявся на плечі в начальника, ледь водячи язиком від сорокаградусного напою: — Ну, це ж і правильно, шо вони боронили своє майно… А хіба ні? — заглядав в очі Заболотному. — От, прийшли б до вас, то ви що б зробили? Лукич стис кулак та помахав ним у повітрі. — О! Бачте! І вони те саме. Дядько Афанасій мені завжди давали п’ять копійок, а тітка — півників та пиріжків. Кому від них було погано? — Власті! — коротко відрапортував Сірожуня. Він щойно оговтався, але лиш для того, аби перехилити стаканюру й знов забутись сном. — Я більше не буду, — плакав Октябрин. — Я Федю, вже оперезаного, ногою та в обличчя втулив… А нащо? От, закипіло щось у мені, — Октябрин штурхав себе у груди й посоловіло дивився на співбесідника, намагаючись сфокусуватись. — Так саме через це і борьба. Накипіло трудовому народу, чи то пак закипіло. Давай, хлопче, спати лягай. Завтра в Дружківку пиляти. Там тожи тих елементів до… — Лукич рубанув долонею над головою. — Давай, давай. Лукич повів юнака до єдиного в цій хаті вузького ліжка й хотів був штовхнути його, але Октябрин якось викрутився та вибіг надвір, хилитаючись, мов билина на полі. — От, бісова сновида! — наостанок вимовив Заболотний. — Нічо, прибіжиш, як їстоньки захочеш. — Лукич, не роздягаючись, сам влігся на спочинок на те єдине в хаті ліжко. Під його вагою скрипнули дошки й відразу замовкли, мов підстрелені.
***

Зима обіцяла бути суворою, бо вже в середині листопада землю спробувало притрусити, а за два тижні взагалі всіяло пухкою білою ковдрою. Дві доби в повітрі кружляли пір’ясті сніжинки й лягали шарами на городи, поля, подвір’я, дахи низеньких хат, дороги. Діти раділи снігові, бо більше не було причин, аби радіти, поривались бігти надвір. Старші тримали їх удома, не дозволяючи витрачати дарма енергію. — Треба пережити зиму, — казали діди й бабці, лежачи на печах, лежаках, тапчанах та ліжках. Вони складали руки на грудях та вимолювали в Бога швидкої смерті, аби не об’їдати інших, аби менше ротів на ті крихти, що лишились. У листопаді буксирники обдерли лиш куркулів, підкуркульників та «індусів». Середняків та співчуваючих допоки не чіпали, хоча на них вже писались директиви та накази, йшло планування повним ходом. — І до них руки дійдуть, — погрожував Заболотний, засиджуючись допізна в комітеті незаможників. Він примушував Октябрина вигравати на балалайці, залишеній йому в спадок Грішкою Безбахом. Оскільки Октябрин ніц не вмів грати, Кузьма Лукич, сварячи малого на чім світ стоїть, брався за інструмент сам. Верещав на все горло «Марсельєзу» й заохочував комсомольців до співів. Окрім гімну французькій революції, комнезамівці співали «Інтернаціонал» та згодом, хоч-не-хоч, а мусили переходити на козацькі пісні. Бо ж совіцький репертуар був ще занадто вузьким, не встигли ще напридумувати тих пісень за такий короткий строк владарювання. Під той пісенний супровід, що носився над селом, як собачі завивання на місяць, одноосібники ховались по хатах. Намагались зайвий раз не траплятись на очі комнезамівцям, чекістам, колгоспникам та одне одному. — Треба пережити зиму, — наказували матері, вмиваючи холодною водою своїх дітей, які просили їсти й показували пальчиками на поморщену картоплю чи на скибку сухого хліба. — Це на вечерю, — строго наказувала мати, й жаль її розбирав — лупала того хлібця чи й ту картоплину й давала дитині. Сутужно мислила, що ж покладе на стіл ввечері, чим частуватиме і оцю дитину, яку умиває, і оту, що сидить на запічку, й оту, що бавиться надворі… і чоловіка, і матір… та й себе чим? Навіть найменше дитя розуміло, що не можна хапати і їсти той окрайок чи ту барабольку без запиту, бо ж треба розтягти їдло аж на цілу зиму. Розуміли, але вже не володіли собою не лише діти, а й дорослі. Пхали до голодних ротів усе, що лежало на видному місті. — Василеві дівки втекли до Костя, в місто, — зайшовши до хати та важко дихаючи, промовив Дмитро. Ярина допомогла чоловікові роздягтись, хоча в неї тремтіли руки від нестачі сили. Дмитро взяв жінку за вузькі долоні й зазирнув їй у очі. — Ти зранку їла? — запитав, а сонце вже давно сіло, була сьома година пополудні. — Їла, — не думаючи, випалила Ярина та для годиться посміхнулася, а в очах — туга. — Не їла вона, — повільно рапортує Дмитрова мати та голосно ковтає слину. — Бачила, як Юстину й Андрушці віддала свій хліб. — А чого ж вони втекли? — перевела Ярина розмову на інше — на Василевих дочок. — Чого ж? Голод погнав, — пояснив чоловік. Маладики харчувались виключно горохом та картоплею і вже на собі почали відчувати ті ознаки голодного мору — щось рябило в очах, усе хотілось спати, кінцівки не слухались наказів. Найстарші та найменші саме так і чинили — більшу частину дня і всю ніч вони спали. А їсти хотілось — жах Господній. Про що б не думав — усе ті думки до їдла прямують, усе живіт клекотить, кличе, нагадує: «Агов, ви що там, нагорі, забули про свої обов’язки чи якого матері лиха, га? » Ой, та й то чи ж можна назвати горохом отой ріденький кандьор, що його Дарина варила у величезному, аби на всіх вистачило, казані. Казан то великий, а кандьор, чортова личина, уварювався. Глип, у того казана, а там страви лиш на дні. Аби більше було, водою розбавляла. Тут уже так: або густіше, але менше, або навпаки. Так і харчувались — день густіше, день — прозоре. Як густіше зварить, то розплескувала по тарілках, аби більше видавалось. А в тому кандьорі, у тій жовтуватій мішанині, киснуть, як голі діти у ночвах, шматочки картоплі. Сам вигляд тієї їжі вже верне з нутра. — А ви соліть краще та й їжте, — наказував Василь норовливим піонеркам Валентині та Галині. — Тут перебирати не доводиться: що є, те й їжте, дасть Бог, переживемо цю потолоч. У магазин привозили ячні крупи — Дарина напередодні ходила пішки до райцентру та продала намисто, яке їй на весілля подарували батьки. Продала за безцінь, думала відразу купити яких продуктів. Та вже порожні були ті крамнички на базарі. А тут саме до кооперації в село оцю ячку й привезли. Дарина жінка розбитна, як побачила, що машина їде дорогою, схопила ті гроші та й гайда до магазину. А люди вже за нею тупочуть. Хто сильніший — швидше біжить, а хто охлялий — ззаду теліпається. Така процесія вишикувалась по дорозі — куди там тій жовтневій демонстрації. Дарка була чи не третьою. Перед нею лиш чоловіки. Стоять, допитують у продавщиці, що даватимуть. Думали, може, борошно. Та де там! Ячка. Ну, так, то так. Перебирати не доводиться. Купила півпуда тих круп — лиш стільки давали в одні руки. Припхала здобуток додому і тут-таки стала варити. А вже на вечерю і на стіл поклала. Крупи з остюками та дрібними камінчиками — їли, а під зубами аж рипіло. — У нас забрали добірне, а нам за наші ж гроші привозять гімно, — бідкався Василь. Дівчатка надувались, як середа на п’ятницю, ворожо дивились на батька, відпихали тарілки, хоча потім таки їли, а куди дінуться? Більш промітна Галя чи не щодня пиляла батька, вимагаючи від нього дістати зі сховків зерно. — У вас є зерно, є, є, є, — істерично доводила Галя, зав’язуючи червоного піонерського галстука навкруг шиї. — Ну, то де ж воно? — спантеличено питав батько. Дівчатка те неіснуюче зерно щодня шукали — нишпорили, підслуховували, чи не шепочуть часом Дарина з братом про сховки, допитували в малого Миколки. Та ще й термосили Василя день у день, аби той відмовився од свого куркульського минулого та записався до колгоспу і не соромив їх перед іншими учнями в школі. — Немає нам від вас життя, — плакали й сьорбали ту кашу-не-кашу. — Відмовимось ми від вас! Правда, Галь? — зверталась Валентина до сестри. — Кость відмовився — живе й горя не знає. Всього в нього є до погибелі. І ковбаса, і риба. А тут землю їж, — додавала Галя, яка й була заводієм із них двох. Батько, трижильний та мозолястий, підіймав руку, немов хотів ударити, а мати спурхувала із лежанки та ставала на захист. У дівчатах піднімалась на татуся ще більша злість, бо ж Валю й Галю добряче обробляли вчителі. Що не день, то добрий день. «Ага, — казали голосно, аби всі чули, — прийшли наші куркуляточка. То що, діти, будемо їх брати на поруки? » — питала вчителька Анна Сергіївна, а ті діти в один голос, наче отара овець, тягли: «Та-а-а-ак». Але щоб аж так гнобили, як до цього гнобили брата й сестру Гнатюків, що вчились у молодшій групі, того не було. Бо ж у Маладичок середній брат. А того брата та завжди за приклад ставили, запопадливо й ніжно називаючи його товаришем Костянтином Васильовичем із області. Про Василя ж Маладику відпускали колючі жарти. А одного разу намалювали його, і то не діти намалювали, а вчителі в тій шкільній стінгазеті. Карикатура зображала пузатого, кривоногого та куцорукого, бородатого куркуля, який у широко відкритому роті тримав наповнений зерном чималий мішок. На мішку було написано: «Моє добро. Василь Маладика». Діти реготали, беручись за животи. Показували на Валю й Галю пальцями, кричали: «Куркулихи Валя-Галя» — та складали образливі вірші. Вчителі мали за священний обов’язок розповісти перед усім класом про батька Валі й Галі і на його прикладі показати, що то вже відживший своє елемент, гальмо на великій справі індустріалізації, поламаний гвинтик, нікудишня вівця і таке інше. От, після тієї стінгазети дівчатка зібрались, прихопили свої скарби — листівки та кулінарну книжечку, та й подались до Костя шукати гарного життя.
***