Annotation 9 страница

Коли до Веселівки призначили Паламарчука і коли цей зелений, за селянськими мірками, чоловік взявся за керівництво, люди лиш зітхали й прискіпливо придивлялись до партєйного. А хлопчина вже й налагодив постачання продуктів першої необхідності до сільського магазину, відновив роботу книгозбиральні, школа запрацювала своя, не треба було дітям аж до Пикова плентатись щораз. На прилавку «Кооперації» з’явились сірники, сіль, свічки, зошити. Можна було й матерії на сукню чи сорочку купити, навіть мадаполам колись завезли, то його молодші жінки розкупили на святошні спідниці. Можна було й цукерків придбати в блискучих обгортках — щоправда, їх завозили нечасто. Але на нові свята селяни ласували — хто гроші мав. Тоді взявся той Паламарчук землю ділити. Переміряв поля зі зруйнованими межами. Ділив те, що залишилось без хазяїна, де була пустка після висилки бунтарів. Затоплені бур’янами наділи відходили в руки господарів. Тих, у кого хазяйство велике, а дітей ще більше, не чіпав, не різав їхню землю. Паламарчук сновигав по селу із землеміром, усе був заклопотаний. Тим і здобув повагу, що не рвав останнього з людини, що по-божеськи — підхід мав до кожного. — Не дурний! — охрестили його в селі і змирились навіть із тими совєтами, які так поперек горла стояли. Змирились і з тією комунією. Тим більше, свого поставили управляти щойно створеним колгоспом. Нехай і кривинду таку, як Гілько, але ж свого. А це найголовніше. — Свій своїх не дасть образити, — гомоніли. І ось прийшла біда, виростили на своїх полях, спину гнучи, врожай, саме б наїстись, саме б насолодитись плодами власної праці, та упир-держава надіслала своїх соколів, чи то пак воронів. І сказали вони: «Віддай», ще й брудними пальцями на північ показували та зброєю грозили. Поділились, а куди подінешся. Дали половину, задарма, за просто так, бо страшно не давати, бо голова сільради людина чесна, попросив по-людськи. — Зрозумійте, товариші, я ж не для себе прошу, я ж для всієї держави. Ну, так сталось, що треба нам на ноги ставати — державі молодій, юній, можна сказати. А ми їй, як батьки. То чи ж батько відвернеться від свого дитя, чи ж не дасть йому половину з того, що має сам? Треба трохи потерпіти, — розпинався Паламарчук на зборах. Його слухали знехотя, дивились насуплено. А він недорікувато продовжував: — Ну, хто ж, як не ви, хлібороби, допоможе ближньому, — роззирався мовчазною залою. — Наші товариші в містах виробляють верстати, комбайни, техніку різну, аби завтра вам легше було обробляти вашу ж землю. Але ж і вони мають харчуватись. Не можуть же вони стояти біля верстатів голодні. Ніби й правильно говорив, а відчувала душа — щось тут не в’яжеться. Тріпотіло серце, коли мусили тому планові ненаситному оддавати мішки із зерном, підказувало пошепки, що це лиш початок. І дійсно, справдились побоювання. — Ач, як ви, Іване Петровичу, спочатку просили, бідкались. Мало не в ноги кидались. Допоможи, селянине, братові своєму. У довіру входили. А теперечки шо? Гай-гай. Теперечки із рота вириваєте, — совістив при зустрічі голову сільради одноосібник Дмитро Стецюк. Не боявся паскудити керівника, знав-бо, що цей не скаржитиметься нагору, сам відсіч дати може, якщо треба. — Усе не так! — відповідав Іван понуро. Дмитро чекав пояснень — що має на увазі партієць. — Як же не так? — не вгавав Дмитро, і його очі випинались. — Чи не вириваєте із горла в трудівника, у хлібороба? Чи ж ти не бачив, як ми оцими руками той хліб добуваємо? — Дмитро тицяв розчепірені порепані долоні до Іванових очей. — І не стане він вам упоперек горла? Не вдушить вас? — Стецюк розійшовся не на жарт і сам себе спинив, ніби прокинувся, відчувши свою міцну руку в себе на горлі. Під його долонею повипиналися жили — на руці й на шиї. — Усе не так, як я сподівався, — сумно белькотів Іван, плескав Дмитра по плечу та йшов, занурений у свої думки. Тоді повертався та тихо промовляв: — У листопаді ще прийдуть, поховайте зерно. — Чого ж ви на нас кинули цих прийд? — біг за головою сільради. — Самі б ходили, як раніше. Ми б вам дали трохи, по мірі, — бив себе в груди, вимагаючи увійти в його становище. — У мене ж діти. Вони мені в руки дивляться. А що я їм дам? Що? — скрикнув насамкінець і мало не повалився на дорогу. Утримався, вкляк ногами у землю, провів сільського голову поглядом. Той також не міг одійти далі, ніж на кілька кроків, від Стецюка. Ходив, мов прикутий ланцюгом пес, — туди-сюди: поривався йти від Дмитра і знову вертався до нього, уже відкривав рота, аби щось казати, й, махнувши рукою, віддалявся. І знову та невидима припиначка тягла його до «індуса». Востаннє підійшов, несподівано обгорнув руками удвічі більшого за себе дядька Дмитра та сильно стис його в обіймах. Нічого більше не сказав, а повернувшись спиною до селянина, швидко пішов до лісу, розірвавши нарешті незримі ланцюги, які оцих двох зв’язували. Саме тоді Дмитро Стецюк усе зрозумів — не буде їм життя, загризуть вовкулаки, ті, що прийшли на його землю по його хліб. Защеміло в грудях, не від страху за себе, а за дітей.
— Оксані та Наталі треба їхати до міста, роботу шукати. Там влаштовуватись, там починати жити наново, — казав після того, як позавчора Паламарчук тишком, проходячи повз їхній двір, вкотре попередив, що з дня на день надійде буксирка, буде обшук. — Я не поїду! — вигукнула Наталя й стала посеред хати, взявшись у боки. Комизиться, бо в неї тут у селі парубок є. Сусідський парубок — красень Федір. Батько схитрив, ховаючи посмішку. — Оце на днях казав Опанас, що Федора свого відправлятиме до міста. То, мо’, там би поміг нашим дівкам. Усе хтось свій. — Треба їхати, еге ж, — розпізнавши батьків хід, втрутилась менша дочка Оксана й хвацько закрутила з Наталею по хаті. — Ти ж, сестро, не відпустиш мене саму? Га? Та й заспівала дзвінко, як вода на толоках. А я люблю Петруся,
Та сказати боюся:
Ой біда, не Петрусь,
Біле личко, чорний вус.

До співу долучився Дмитро — засопів, як той млин, витягши вперед губи, складені руркою. Била мене матуся,
Що я люблю Петруся.
Ой біда, не Петрусь,
Біле личко, чорний вус.

Наталя спочатку відбивалась од тих сестриних обіймів і од того крутіння хатою, а після батькових співів і собі втяла голосом потужним низьким і ніби як не своїм: Хоч ти, мати, мене вбий,
Таки буде Петрусь мій.
Ой біда, не Петрусь,
Біле личко, чорний вус.

Оксана й завершила початий концерт та, зазираючи у саму глибину до порожньої печі, одсунувши віко, замугикала: Наварила, напекла,
А для кого? Для Петра.
Нема Петра, лише Гриць,
Шкода моїх варениць.

Стецюки сміялись, сміялись усі, раділи з тієї недолугої пісеньки-жарту. Хихотіла тихенько й Дмитрова мати, затуляючи долонькою беззубого рота, реготав на все горло малий Юстин, хоча й не знав цей шилохвіст достеменно, з якого такого дива здійнявся той веселий настрій. Сміється маля, ніби його хто під пахвами лоскоче. Дівчата після танцю довго відсапувались, посідавши на ліжник. Настрибавшись, зблідли. Наталя облизувала шерхлі губи. Оксані млоїло під серцем. Але вони посміхались, аби не показати комусь і собі не нагадати зайвий раз, як охляли, скільки втратили енергії та молодечого запалу. — До наступного тижня й зберемо вас у путь-дорогу, — підсумував Стецюк. Дівки сіли вишивати, а хлопчики вибігли один за одним із хати й галасували десь на подвір’ї. Кричали: «Ура! » та «Бий врага! » Батько сидів задумливо за столом, журно мугикаючи собі під носа. Ярина тихо плакала, усамітнившись у погребі, куди полізла, аби набрати в пелену картоплі. Під шаром картоплі, тих бубок, що лишились від гарного цьогорічного врожаю, просвічувалась ще одна ляда, ще нижчий льох, і жінка нашвидкуруч, втерши сльози фартухом, приклала ту ляду купкою бараболі, аби її не було видно. Одійшла на крок, перевірила, чи не лисніє. Ніби ні! Вилізла драбиною із льоху, знову наставилась очима на місце із тією другою лядою. «Темно», — мовила тихо, опустила ляду й прикрила вхід до підполу смугастим ряденцем. Голова сільради не уточнив, коли саме чекати на ударників. Відтак півночі Дмитро із Яриною мізкували, куди заховати три мішки зерна, які лишилися не віднайденими після попередніх наїздів й зберігалися в тій потаємній комірчині, яка була викопана в льосі. «Льох у льосі — це ж треба до такого докумкати», — радів власній винахідливості Дмитро. Радів тоді, як копав ту заглибину, а тепер от думу думав, куди перенести пшеницю, бо ж тепер тим бузувірам обов’язково впаде в око неприкрита картоплею, яку вже доїдали, підлога льоху. Глянуть, а там! Глупої ночі в Божу неділю, вимоливши у Всевишнього благословення, дочекались, поки поснуть діти. Навшпиньки вийшли в сіни, залізли вдвох до льоху. Прислухаючись до тиші, пересипали зерно у відра, які спеціально підготували напередодні. Ярина ті відра добре вимила та насухо витерла. Сипали ривками, щораз спиняючись та нашорошуючи вуха. Ану, як хто почує. Зернинки спочатку здивовано стукали по дну відра, тоді радісно шуміли, заповнюючи металеву посудину. Ніби раділи ті зернини, що їх нарешті визволяють з-під землі, із темного каземату. Ніби раділи ті зернини, що їх ось зараз понесуть ближче до жорен, ближче до печі, ближче до людських ротів. І Дмитро, і Ярина замилувались цим забутим звуком, цим неперевершеним виглядом бурштинової, налитої сонцем, пшениці. Жінка набрала повний полумисок зерна, тоді зиркнула на чоловіка й половину від того набраного скинула назад до відра. Полумисок внесла до хати, порозсипала тих кілька жмень пшениці по невеличких торбинках та поклала кожному із дітей по торбинці під голови. Та й бабці діставсь власний кисет із зерном. Стара не спала. Водила очима за тінню. А як та тінь підійшла до неї, прийняла із рук невістки той кисет, широкими стьожками шитий, бо нашвидкуруч, та й поцілувала Ярину в долоню, у самі кісточки. А та погладила бабцю по голові й віддала поцілунок, чоломкнувши стареньку ніжно в лоба. — Спіть, мамо, не тривожтесь, — прощебетала й подалась до чоловіка, який намагався не гриміти в напівтемряві підвалу. «Яка справна жіночка, — мізкувала засинаючи бабуся. — А я ж не хотіла, аби Дмитро її брав після смерті Горпини. А бач, як воно повернуло. Молода, а така за Дмитром справна. Дівчат, хоч і не її вони, а чи не більше любить, ніж своїх хлопців. А діти, діти, усі, як ото пелюстки у квіточці, один та біля іншого. Гарна господиня і гарні в неї діти. Гарні, аби не оце горе, що навалилось». І так стара розмірковувала далі, аж поки ті думи не загорнули її у дрімотний саван. У сінях горіла гасова лампа, яка освітлювала лиш частину льоху. Там продовжувалась нічна, таємна робота. Ярина розрівнювала долонею насипане гірками у відра зерно, наче гладила своїх дітей по блискучим голівкам. Накривала покришками від баняків. Дмитро прив’язував ті покришки хрест-навхрест мотузками до відер. Тоді вдвох закутували їх у грубі рядна. Клали відро на розстелену ряднину та робили вузол — один, а тоді другий. Порались обережно, ніби то були й не відра зовсім, а новонароджені малюки. Дмитро по одному виносив ті клунки кудись у бік городу. Тим часом Ярина стояла на варті, прислухалась, придивлялась, чи нема чужих очей та вух, чи не чигає хто о цій пізній порі. Ні, усі сплять. Сплять і буксирники. Про це знали точно, адже сорока на хвості принесла, що вилучили сьогодні зранку чи не півдіжі медовухи у сусідній Дружківці. То чого б після тієї медовухи їм швендяти селом. Сплять! Дмитро усе не повертався, а його дружина невтомно дякувала Богові, що в листопаді така довга ніч. Худий, як тичка, чоловік стояв над останньою ямою як над могилою. Навіть шапку з голови здійняв та тримав її в руці. Місячне світло виблискувало на його випнутих гострих вилицях. Небо було таке високе й таке чисте — з безліччю яскравих зірок, з білим ледь надщербленим нічним світилом. Дмитро взявся закидати глибоку яму землею. По тій роботі щільно втрамбував і почовгав неквапом до хати. На ходу повторював про себе: «Від межі на схід сонця двадцять ступень… від сірого пеньочка праворуч три кроки і три ступні», — запам’ятовував місця сховків. Діти на світанку чули, як батько щось гаряче шепоче матері. Але як не прислухались, зрозуміти сказаного не могли. Вловлювали час від часу смачне слово «пшениця» та ще смачніше — «хліб». За кілька днів потому: — Збирайтесь, дівчата, дядько Лесь вас супроводить. Щоб не ми, щоб не запідозрив хто та не доніс цим окаянцям, — щебетала над дівчатками Ярина. Під хатою на причілку сидів Лесь, чекав, вдивлявся у світанкову темінь. До хати заходити не хотів, знав-бо, що зараз там невеликий переполох — дівчат збирають у дорогу. Ще напередодні Дмитро попросив його про послугу. — До тебе не чіплятимуться, куди йдеш та навіщо. То ти там прослідкуєш, аби дівчатка без перешкод до станції дійшли. А там вони вже самі. Там у натовпі загубляться. Аби лиш звідсіля вийти. Вони ж чигають повсюди та випасають, щоб жоден із нас, заможників, — Дмитро посміхнувся сумно, — заможників, — повторив і ще раз посміхнувся, — не вийшов звідсіля неушкодженим. Вісімнадцятилітня Наталя та шістнадцятирічна Оксана, лиш піднялось попелясте холодне сонце, попрощались із батьками та бабусею, пригорнули до себе братів та подались до міста, шукати роботи, а отже, і харчів. «І правильно. І правильно, що йдуть. Бозна, що тим антихристам на думку спаде, — ховати дівок треба, ховати», — думала старенька мати Стецюка й втирала хустинкою зволожені очі. Надвечір Лесь повернувся й хотів був сповістити батьків, що з їхніми дівчатами все добре, що вони сіли до поїзда. Натомість довелось йому спостерігати за невтішною картиною чергового етапу розкуркулення.
Надвечір за ворітьми Стецюкового мурованого будинку почувся кінський тупіт та скрип незмащених коліс. Чоловічі різкі та хрипкі голоси моноложили, вплітались у діалоги, а ті, своєю чергою, — у хорові обговорення. Сміх та крики, що гучніли, а значить, наближались, примусили всіх, хто був на цей час у хаті, заціпеніти й кинути погляди на корову, яка саме жувала сіно в кутку й безтурботно помахувала брудним хвостом. Стецюки прислухались до розмов на вулиці. Вихоплювали з-поміж інших слова «худоба», «корова», «теличка», й ураз Дмитро згадав слова Івана Цюпи, який надумав був корову різати, аби не віддати злодіям. — По корову прийшли, упиряки, — процідив крізь зуби Дмитро. Він замотав головою, як ото, бувало, його бугай Звір мотав, коли був злющий до краю. Ярина похапцем підхопила кварту, кинулась до корови, плеснула її по спині. Пляма знехотя здійнялась на ноги. Ярина, зігнувшись, почала судомно стискати в руках вим’я, плекаючи надію видоїти бодай трохи молока, допоки незвані гості не зайдуть до оселі. Молоко кілька разів дзюркнуло, лягаючи першим шаром у залізну кварту. Ярина, важко дихаючи, молилась, аби цього разу їхню хату обійшли. — Може, це до Солодовників? — шамкала беззубим ротом бабуся. — Та ні, до нас, — казав Дмитро, зазираючи у вікно. Коли посудина наполовину наповнилась білою рідиною, сінні двері рипнули. Ярина відскочила від корови, а на її місце став Дмитро, ніби затуляючи собою і худобу, і домашніх. Він зустрів «червону мітлу» мовчазним гнівом. Жінка тим часом давала двом хлопцям, восьмирічному Андрію та малому Юстинцю, ковтнути молока. Вони жадібно прикладались по черзі до кварти, голосно ковтали й пряли очима над обідцем посудини. Посіпаки увійшли гомінким натовпом. Спочатку сунули довгополі червоноармійці, опираючись на щупи, як старці на ціпки. За ними — актив: Калюжний, Кузьма Заболотний та начрайвідділу міліції. Начальники впевнено пройшли уперед крізь коридор виструнчених червоноармійців. Калюжний прикипів поглядом до Дмитра й, не ховаючи зневаги, цикнув. Кузьма Лукич рвонув до Ярини та заволодів порожньою квартою. Перехилив її догори дном та оскаженіло кинув об підлогу. Кварта з дзенькотом підстрибнула та шугонула об чобіт Калюжного. Відбившись од нього, покотилась під тапчан, на якому сиділа бабуся. Бабусине чоло взялось хвилястими брижами. Калюжний скривився чи то від болю, чи від зайвого шуму. Стояв мовчки та набрякав злістю. Лукич, побагровівши, тицьнув Ярині під очі кулака. «Ще б язика свого висолопив, щоб тебе коза хвостом забила», — жінка замість відповіді гордо склала на грудях гостропалькі руки. Калюжний посміхнувся, дивлячись на реакцію молодиці, на її войовничість та німий опір. Здавалось, Ярина от-от кинеться на кривдника та повидирає йому очі. — Відьма! Ну, чисто відьма! — засміявся Калюжний і осідлав лаву. Махнув своїм архарівцям, і ті припнулись до стіни. Начрайвідділу міліції перейняв приклад чекіста й собі всівся на лаву. Лукич походжав хатою, роздивлявся Саваофа на покутті й пхинькав, мов навіжений. — Ну, шо, богомази? — питав дурнувато чи то в самого білобородого святого, що був зображений на іконі, чи то в людей, які мовчки спостерігали за діями прийд. Дмитро стояв у дверях. Несподівано двері позіхнули й до хати вдерся засапаний Терновий. Дмитрові аж вус здригнувся, як його побачив. — А тебе чого сюди чорти принесли? — запитав зопалу Заболотний і хотів був випхати непроханого, але Калюжний спинив його порив, склавши кулаки для бою. — Нехай, — кинув неохоче Калюжний. — Мо’, й так. Мо’, й нехай, — забелькотів Лукич. — Цим чистоплюям корисно. А мо’, таки запишетесь, товаришу робкор, до буксирки? Мо’, запишетесь? — упивався, здається, цим своїм «мо’». — Мо’, визріла пролетарська солідарність, робоча свідомість, га? — й заіржав на всю хату. За компанію сміявся й чекіст, його масивне підборіддя здригалось, як механічна лопать. Так, сміючись, Калюжний вийняв із планшетки аркуш та олівець і махнув кудись убік головою. Відразу по тому поруху голови зчинився в хаті гармидер: затупотіли п’ять пар ніг, забігали ті довгополі зі своїми щупами. І як лишень розминались у такому невеликому просторі. Терновий, водячи жовнами, спостерігав за усім, що робиться в оселі. — А на якого ж ляда ви пришкандибали сюди, товаришу газєтчік? — пошепки цікавився Заболотний, дихаючи на Тернового перегаром. — Чи у вас, може, є справи до цієї волоокої? Заболотний кивнув у бік Ярини, яка грізно пряла очиськами, ніби нанизували на той розпечений погляд погромників. А вони хвацько здирали вишиті запинальця із вікон, навіщось шматували рушники й сорочки. — Мені чужих жінок не треба, — ці слова, долинувши до Калюжного, обрубали його радісний настрій. — Прийшов, бо треба писати. Про вашу звитягу… Кузьма поводив язиком по своїй пащі, ніби вилущуючи із зубів учорашню вечерю чи й сьогоднішній сніданок. Тоді свиснув, почухав груди, якось так, як роблять це запеклі уркагани, плюнув на долоні, обтер їх об штани. — Берись до діла, — велів йому Калюжний. Кузьма кілька хвилин милувався своїми новими густо надьогтьованими чобітьми. А тоді долучився до тих, що нишпорками літали по хаті. Зі знанням справи вистукував стіни, підлогу, піч. Робив це рукояткою свого нагана. Прикладав вухо, вслухаючись, чи не зазвучить яка стіна порожнечею, чи не викриється сховок. Солдати дерли подушки, вивалюючи їх із вишитих пошивок. Ті пошивки також шматувались та топтались. Заболотний, час від часу перепочиваючи од трудів «праведних», закладав одну ногу на іншу, плював на чобіт та витирав його рукавом добротного кожушка. Тоді поправляв на голові шапку та починав од нічого робити роздивлятись Ярину, яка притулилась біля стіни, обіймаючи заплаканих дітей. Бабуся голосила, чіплялась до хлопців у шинелях, просила не нищити майна, не розвалювати хату. Навіть Пляма, підхоплюючи голосіння старої, протяжно замукала. — Ой, соколи, із ким же ви воюєте? — питала бабця, захлинаючись слізьми, а в одвіт скрегіт зубовний — гніваються хлопці, що вона верещить. Так і хочеться спинити її голосіння. Один із вояків зиркає швидко на Калюжного, той блимає очима, і вояк підстрибує до бабці. Уже замахується прикладом, як йому навперейми виринає Дмитро. Удар приходиться по плечу глави сімейства. Бабця зойкає й скімлить уже тихо. Дмитро зціплює зуби та гнівно зиркає на солдата, який йому й у сини згодився б — не старший од двадцяти. Червоноармієць відходить й береться за своє — тикає штиком, припнутим до гвинтівки, у ліжка. — Піду я в льох, чи шо? — каже Заболотний і вихором вилітає із хати. Ярина прислухається. Чує, як дуднять його кроки за стіною. Чує, як Заболотний спускається в підвал — гуп-гуп-гуп по щаблях. Чує, як він там борсається та вовтузиться, як за мить починає бадьоро лаятися. «На таємну ляду натрапив», — здогадується Ярина і переводить блискавичний погляд на Дмитра. А той стоїть, мов скеля, мовчазний та понурий. Хоча також прислухається до відлуння з сіней. Думає: «Ач, як вчасно переховали. Дякую, Іване, дякую, Паламарчуків сину». — Самі віддаватимемо лишки чи нас примусите горби гнути? — запитав Калюжний, шкрябаючи пальцем непокритий стіл. — Так ви ж геть усе минулого разу вивезли, побійтесь Бога, навіть реманент забрали, — монотонно промовив глава сімейства, підходячи ближче до корови. Він погладив худобину, бо та тупцяла знервовано на місці. Нашвидкуруч змайстрована загорожа тріскотіла під натиском Плями. — Усе, кажете, минулого разу вивезли… угу-угу, — насмішкувато зауважив Степан Калюжний. — І, кажете, лишків немає? — Немає в нас ніяких лишків, — зопалу закричала Ярина, а тоді, наразившись на стрімкий погляд Калюжного, мало не прошепотіла: — Минулого разу все забрали. Лишилось лиш дітям, аби голодними по селу не бігали. А нового за місяць не виросло. До хати зачовгав обплутаний павутиною Заболотний. — У них там у підполі ще один підпіл. Яма на мішків зо двадцять буде. — То тягни їх сюди, — скомандував Калюжний і аж встав зі свого місця на радощах. — Так нема чого тягти, вже витягли, — Заболотний кинувся до Дмитра й схопив його за обшлага. — Куди дів, сучий сину, де сховав? Терновий з опущеною головою важко дихав і не зводив очей з Калюжного. Спостерігав за чекістом з-під насуплених брів. Стискав кулаки, аж хрускіт йшов, а тоді од відчаю вчепився за край столу, аж побіліли йому пальці, тримався, щоб не наскочити на гнобителів. Знав же ж, наскочить — тут його й покладуть. Серце йому сіпалось у різні боки, хотіло вилетіти, аби не пектись оце довго, аби не відчувати той біль і ту неможливість зарадити нужденним. — Куди сховав? — сходив піною Заболотний. — З’їв, — пробурмотів Дмитро. — Цілісіньку оце ніч їв та й подужав усі ті двадцять мішків, про які ви, шановний товаришу, говорите. Бачте, яке пузо наросло. — Дмитро постукав долонею по ввіпнутому животу. За такі слова Заболотний вцідив Дмитрові в щелепу, а той геть не похитнувся, витер кров з розчавленої губи й продовжував дивитись на Кузьму, на його перекошену губу, яка взялась посинілим шрамом. Оце ж він, цей шрам, йому саморучно й приліпив, ще як хлопцями були. За діло, по справедливості. «Ич, хоче й мені таке зробити, — думав Дмитро, свердлячи банькатими очима Заболотного, — а не виросли ще кулаки, аби мені таке саме зробити. Хіба коцюбою врізати». — Кузьмо! — загорланив Калюжний. Заболотний стрепенувся, як кріль перед різником, знехотя підійшов до головного, всівся йому мало не в ногах — на невеличкий ослінчик. Слухав понуро. — Охолонь, — наказав тихо й тут-таки знову гукнув: — Хлопці, ну шо там? Два горлохвати саме примусили бабцю підвестись та обмацували тонкий, напханий соломою матрац, а тоді перейшли й до обмацування самої бабці і робили це з неабияким зухвальством. — Сподіваюсь, ви це робите не задля втіхи, — засміявся з власного дотепу чекіст, і його сміх підхопив Кузьма Лукич, як шакал підхоплює гниль різну, яку лишає сильний хижак. Шукачі знайшли в бабці в пазусі кисет, а в кисеті, ти диви, — зерно. — Єсть! — закричав радісно вояка. — Єсть, товаришу Калюжний, знайшли, — і, висипавши те зерно на долоню, підніс його близенько до Степана. У того розширились ніздрі, затрепетали, налились кров’ю вузькі очі. Обличчя зробилось багряним, як оте їхнє знамено, що із ним тиняються по селу, припнувши до підводи. Вибив одним рвучким ударом із долоні ті зернини. Вони розлетілись хатою. Малий Юстин, ставши навкарачки, почав їх визбирувати. Буксирівець, що знайшов скарб, стояв перед розлюченим командиром, ні риба ні м’ясо, й здавалось, навіть у нього підігнулись коліна. Усі думали: «Зараз почнеться», але Калюжний опанував свій гнів і заговорив досить розмірено, ходячи хатою й наступаючи чобітьми на ті розсипані зернини. Вони тріщали як під сильним пресом, зойкали скалічені, лущились. Андрійко не міг відвести завороженого погляду від цих командирських чобіт. — Минулого разу, кажете. Усе, кажете, вивезли? Так минулого разу я добрий був… — він підійшов близько-близько до Ярини. — Добрий був якогось біса… — Калюжний підніс руку до обличчя і понюхав той палець, яким шкрябав стіл. Далі вів, звертаючись виключно до Заболотного. — От, ви знаєте, товаришу Кузьмо Лукичу, що колись давно у Європі діяла така собі інквізиція. Така сильна-сильна, потужна й страшна організація. Каральний орган, якщо перекласти нашою мовою. Орган держбезпеки, — і він кілька разів пхикнув, ніби йому в ніс потрапив комар і він його намагається вичовпти. — Шо-шо? — нашорошив вуха Заболотний. — Де-де? — У Європі, — сумно відповів Калюжний, і в його очах застрибали вогники. — В Іспанії, Італії, Німеччині. Начальник впритул подивився на Лукича, аж той розстебнув верхній ґудзик експропрійованої в когось вишитої сорочки — так його раптово кинуло в піт. — Ну, ну, знаю, знаю, — затарабанив він і потягнувся обличчям до Калюжного. — Ви продовжуйте, — дав наказ буксирникам, і ті взялись далі перевертати все догори дриґом. Сам повернувся на місце та, одвівши від Заболотного очі, втомлено роздивлявся райські яблучка між шибками. А тоді додав суворо. У голосі бринів такий метал, що помічники на хвилю припинили працювати, аби не спричинити бодай якогось зайвого шурхоту. У повній тиші прозвучало: — Спалювали відьом на вогні, — й потяг донизу кінчики губ, при цьому здіймаючи вгору брови. Ніби дивувався сказаному. — Спалювали їх, бо вони, вражі дочки, зваблювали у власних цілях чоловіків. Звабить заради вигоди, а тоді думає, що все їй минулося. Ан, ні, були сильні люди, що за тими відьмами слідкували, хапали й кидали у тріскуче полум’я… — І це правильно, я щитаю, — підтвердив Лукич, і по його словах рядові буксирники знову затупали чобітьми по підлозі, намагаючись знайти там порожнини. — Бо наші баби такі зміюки, усі чисто, як одна, відьми, їй-бо, тоісь, чесне слово, маю на увазі. — Ви, як я бачу, людина освічена, — подав голос Терновий. — Скільки класів у вас за плечима? Чекіст різко повернув до нього невелику голову й став ураз схожим на отого птаха, що харчується стервом, на того довгошийого стерв’ятника. Він вилупив очі, простягнув руку до рядового, і той, вгадавши, чого хоче чекіст, впхав йому в руку свою гвинтівку з припнутим багнетом. Калюжний підкинув зброю, хвацько перехопив її та клацнув затвором. Націлившись на Леся, промовив: — Усе це забите село разом узяте тих класів не нарахує, що я закінчив. «І що його так розізлило? » — подумав Терновий. — Ще є! — гукнуло відразу двоє буксирників, які оце витягли із постелі, де спали діти, ще кілька подібних до вже знайденого мішечків. — У цій хаті немає чим дихати, — Степан Степанович гвинтівкою довбанув по шибці. У хату увірвалось свіже повітря, і Калюжний, ковтаючи його, як холодну воду з джерела, віддав зброю рядовому. Нагнувся до діри, закриваючи очі, підставив обличчя й замружив очі. — Тут нещодавно тісто місили, — не відриваючись од вікна, постукав пальцем об стіл. — Дні два тому, не більше. Верховода виструнчився, повів головою, аж щось рипнуло в шиї, підійшов до одвірка й повільно взявся за нього. Потягнувся, як котяра, вигинаючи спину. Чути було, як хрустять його кості. — Не здали, значить, зерно по-доброму? — трісь-трісь хребтом, трісь-трісь пальцями, складеними в замок. — Буде, значить, по-поганому, тобто по закону нашому народному. — Підльох — для сиру зроблений, — почав пояснювати Дмитро. — Нічого там не було такого. Зерно здали геть усе. Оце, — показав на торбинки, — оберіг, прадавній… Живемо завдяки корові, — махнув великою головою в бік Плями. — Ми проти влади не йдемо — сказали віддати, ми віддали. Розуміємо — країні потрібен хліб. Ви прийшли — ми віддали. Місяць минув, як п’ять мішків зерна в нас взяли. Ми норму свою здали, та що там — втричі більше тієї норми… чого ж знову приходити? Калюжний впритул підстрибнув до Дмитра Івановича, який не поступався йому ні у зрості, ні у статурі. Зашипів, як та шкварка на пательні: — Бо тут не в тім річ-ч-ч, що ви з-з-здали, а що ні, — він облизав пересохлі губи. — Тут річ у класовій боротьбі. У нас зараз що головне? — роздивився навсібіч. Лукич замислився й закотив під лоба очі, показуючи усім своїм виглядом, що обмірковує це питання. — Ліквідація куркульських гнізд! — голосно відрапортував один з молодих буксирників, тримаючи в руці велику бляшанку, яка ставилась дітям під ліжко на ніч. — Молодець, синку! — підбадьорив начрайвідділу міліції, він саме злазив, крекчучи, з печі. Хлопчина широко посміхнувся, озираючись то на бабцю, то на Ярину, то на дітей. Він чекав схвалення та підтримки ще й від них, але не дочекався. — Активніше, хлопці! — закричав Калюжний. — Один тут лишається, інші — на город, — наказав, бризнувши слиною в саме обличчя Стецюку. Коли молодий нишпорець рвонув до дверей, Калюжний затримав його, гаркнув: — Знайти мусиш! — іще раз голосно й сердито, аж покривило йому обличчя, ніби судомою. — Мусиш! Чув? Як тут не почуєш! До того юнака, що лишився порядкувати в хаті, приєднався Лукич. Вони вдвох заходились з подвійною силою орудувати шпичаками. Різко тицяли ними в подушки, від чого хатою розліталось пір’я, у стіни, аж так, що відщерблювались та падали на підлогу цілі шматки засохлої глини. Молодому буксирнику здалось, що підлога посередині хати виглядає як щойно покладена, і Лукич, ставши на одне коліно, з ненавистю, здобрюючи свою роботу матюками, довбав ту підлогу, роблячи в ній ополонки. Працювали принесеними із хліва сапами та сокирою. Хазяї зберігали мовчанку і лиш спостерігали, як терзають їхню хату. Та час від часу дивились на Тернового, чи не дасть знати, як там дівчатка. Лесь таки вигадав хвилю й ствердно кивнув Ярині, мовляв, усе нормально. Ярина, мабуть, у такий самий спосіб повідомила чоловіка, що дочки в безпеці… У відносній безпеці, бо в цій країні ніхто не може бути в цілковитій безпеці. Навіть великі начальники. Діти й ті затихли, впивались очима в батька, боячись, аби той не дав волі рукам та не повбивав цих незваних злодіїв. Переводили сполохані погляди на матір, перевіряли, чи не плаче. Бабуся тихо молилась на лежанці, здригаючись у такт зі стуком знарядь мирної праці, які зараз використовувались не за прямим призначенням. Терновий, не в змозі більше дивитись на цей шабаш, вийшов з хати. Сказав суворо: «Бувайте, люди добрі», й отримав у відповідь: «Ходи здоров, чоловіче». Слідом за ним подався й начальник буксирної бригади. Спинив робкора рвучким: «Стояти» — й, витримавши хвилинну паузу, повів: — Ви, хуторяни, усі на один кшталт. Усі — куркулі, — прошипів у спину Терновому чекіст. — І ти не кращий. — У Калюжного засудомило губи. — Це у вас, селюків, усередині сидить. Моє, моє, земля, земля, хліб, хліб, — розійшовся, аж його підкидало від люті. — А-а-а-а! — захихотів, як Мефістофель: — А-а-а-а, думали, землю відберуть у панів, а у вас уже ніхто не посміє відібрати. А-а-а-а, чортові діти, маєте, маєте. — Степан Степанович ходив по колу, заклавши руки за спину. Ходив так, як зацькований звір, і вигукував ці слова з такою ненавистю, що здавалось, от-от вистрелить чи в Тернового, чи в себе самого, — встиг витягти з кобури самозарядний маузер. — Викорінити можна лиш одним способом, — і він висадив півобойми в повітря. — Стріляючи! Кладучи вас отак штабельками, рядочками, купочками. — Дивні ваші слова, товаришу Калюжний. — Де й взялася в Тернового така витримка. Голос звучав рівно, на противагу нервовому чекістському. — Страшні слова. — Злякався? — запитав зверхньо. — Бійся, бійся. Я тебе наскрізь бачу. Шкура ти ще та. Прикидаєшся своїм. — Калюжний підвівся навшпиньки, взяв Тернового за вилоги пальта, аж йому вкотре тріснули пальці, та прошипів: — Що ти тут забув? Га? Кажи, бо витрушу із тебе дух. Що забув? — Це моє село, — зухвало мовив Терновий і відразу отримав кулаком у сонячне сплетіння. Йому перехопило подих, він зігнувся та застогнав тихо, хоча боліло так, що варто було б кричати на все горло. — Це моє село! — поставив крапку в розмові Калюжний. — Запам’ятай. Моє! Що там? — гукнув на город, йдучи до ґанку. Отримав здалеку відповідь котрогось із червоноармійців: — Знайдемо, товаришу командир. Буде здєлано. Охолонувши до розмови з Терновим, чекіст штовхнув ногою двері та увійшов до хати. Лесь, тамуючи біль, добрів до хліва та присів під стіною, аби віддихатись. Невдовзі молодик, що працював на городі, задоволений собою поволік до хати Стецюків чималий мішок. — Єсть, товаришу командир! Знайшов куркульський сховок! «Ай-я-яй, — мислив Терновий, — що ж дядько Дмитро такий необачний? Що ж він так погано сховав? » Його бідкання за хвилю припинились, бо із хати спочатку вилетів розгублений червоноармієць, той, що радів знайденому. За ним з’явився Заболотний, котрий незадоволено виніс надвір той самий мішок і посеред подвір’я висипав із нього каміння. Взяв одну каменюку, підкинув її в руці та замахнувся на червоноармійця. Той присів та примружив очі, чекаючи на покарання. Але начкомнезам пожбурив камінь за паркан, спочатку один, а затим ще кілька — зривав злість. Терновий подумки посміявся з того жарту, що його придумав Дмитро, й підвівся, аби вже йти, як із хати вибігли босоногі хлопчики й спинились, перелякані, навпроти ґанку. Чекали, тулячись одне до одного. Вони не відчували холоду, стоячи на промерзлій землі. Вони не плакали, насупившись дивилися на двері. Ярину та її чоловіка, як і бабуню, виштовхали прикладами, а за ними вивели на подвір’я Пляму. — Надумали дурити нас? — питав Калюжний. — Спеціально, аби ми горбатились, каміння закопуєте? Так начувайтесь тепер! Оця корова — штраф за ваш «індуський» опір. — То сільська традиція. Коли хату будують, закопують мішок каміння на городі, щоб хата довго стояла, — пояснив Дмитро Іванович, підійшовши до Калюжного. «Ох, і фантазер цей Стецюк», — порадів за винахідливого дядька Терновий. Калюжний тих пояснень ніби не чув, командував щосекунди: «Оце несіть туди, оце кладіть сюди, оце паліть, оце трощіть», — розійшовся, аж пара йому зі спини йшла, і все подивлявся на свого коня, який стояв без діла на вигоні. Пляма здійняла справжню бучу — упиралась і не бажала йти за незнайомими чоловіками. Рогата дрібно перебирала копитами, крутила головою та намагалась вдарити рогами буксирників. Хлопці на чолі з Кузьмою Заболотним пхали худобу до відкритої заздалегідь хвіртки, били її в боки, хапали за роги або гальмували, упершись у землю ногами, коли Пляма тягла їх не до виходу з двору, а до хліва. Її, врешті-решт, випхали та відвели до підводи за допомогою налигача. Його зробили з вишитого рушника, який бабуся готувала собі на смерть і який лежав уже років десять у скрині, чекаючи тієї скорботної хвилини. Ярина кинулась у ноги Калюжному, тримала його за шкіряні краги й благала не відбирати годувальницю, грозила небесним судом та просила забрати разом із коровою її дітей. Малі кричали, бабуня, припавши обличчям до хатньої стіни, звертала молитви до Бога, який її не чув за усім цим галасом. Буксирники ширяли подвір’ям, не звертаючи уваги на людей. Лаялись між собою, жували на ходу експропрійовану здобич — квашені огірки та яблука, які доп’яли із бочки в коморі. На заваді тепер не став і бюст вождя. — А за таке й під статтю піти можете! — махав тим бюстом Заболотний. Натякав, що нікому не дозволено вождями придавлювати квашню. Вожді — то для милування й поклоніння. Дмитро підвів із колін дружину. — До нужника не лазили ще, — сповіщала бабуся, коли буксирники подались на город і звідти гукали один одному. — Чого б свої рила ще й туди не впхати? — Я закопала глечик зерна біля гноярки, — знесилено мовила Ярина чоловікові й дивно посміхнулась. Той зміряв її суворим поглядом, хотів був насварити за такий необачний крок, але жінка пояснила: — Знайдуть та й не будуть більш шукати. Їм же ж, аби знахідка. Саме за цими поясненнями пролунало бадьоре: «Єсть! » З-під довгого щупа, яким орудував той, хто крикнув «Єсть», вигулькнуло перед цим однісіньке зернятко. Обличчя парубка світилось від радості так, ніби на гноярці він знайшов щонайменше закопані самим царем діаманти. — Тут! — нісся його клич від гноярки. Він відкашлювався, бо ж давився на радощах слиною. Усі рвонули на крик. Солдати несамовито копали, відкидаючи перегній у різні боки. Калюжний тішився, що тепер цим Стецюкам прийде логічний кінець, який принесе всім знедоленим та нужденним щастя й процвітання. Докопавшись до невеличкого глечика, червоноармійці розчарувались. Не вірячи, що весь сховок — це якийсь самотній жбан, буксирники перекопали гноярку вздовж і впоперек кілька разів. Більше ані зернинки. Схопивши знахідку, Калюжний підійшов швидким кроком до Ярини, затис надтріснутий глечик у руці, ніби хотів його задушити, та з розмаху вліпив жінці по обличчю. Вдарив не долонею, а кулаком. Жінка, замість боронитись, схопила за руку Дмитра, який блискавично став на захист і вже підвів вгору лікоть. — Не треба, — благально і разом із тим наказово мовила до чоловіка, а Калюжному кинула, як собаці кістку: — Так, це я закопала. Заради дітей. Чим їх тепер годувати? Хіба кров’ю. — Суко! — просичав Калюжний та, свиснувши, дав наказ збиратись. Окрім глечика із пшеницею, на підводи погрузили діжу з огірками та яблуками, десять качанів капусти, піввідра буряків і два мішки дрібної барабольки. Вже коли торбохвати мали рушати з місця, у відчинені ворота залетів Заболотний. Він, шкірячись, облапав спочатку Дмитра, за ним черга дійшла до Ярини. На руках у жінки сидів малий Юстин. — Що, Кузьмо Лукичу, весело вам ведеться за теперішньої влади? — запитала Ярина. — Та все веселіше, як у тюрмі, — відповів той та наказав поставити малого на землю. Обмацав брудними руками Юстина, і той від цих лапацонів почав плакати. — А де дівки? — зненацька запитав Заболотний у Дмитра. — Немає. Городські вони. Не для тебе ростились, — відказала замість чоловіка Ярина, поправляючи на голові хустину. У неї на скроні підпухло й почало синіти. Підводи рушили, і Заболотний, злякавшись залишатись сам на сам із обдертими до нитки селянами, стрімко побіг навздогін. Терновий мовчки перетинав Стецюкове подвір’я. Проходячи повз ґанок, на якому стояла Ярина, почув від неї пекучі слова: — Є про що писати? Га? Про доблесть їхню, кажеш, пишеш. Ну-ну. — А далі пошепки, ніби й не до Леся: — Свої своїх же і їдять. Станемо ми вам поперек горла. Нас повбиваєте і самі жити не будете, — а тоді голосно додала: — Батькові вітання передай. І матері. Зачинила двері й промовила: — Хороші люди, а син із конателями знюхався. Дмитро нічого не сказав на захист Леся. А що тут скажеш? «Він, звичайно, з конателями не знюхався, як зопалу сказала Ярина, але й поперек їм нічого не казав. — І тут-таки Дмитро сам собі заперечив. — Як тут поперек скажеш? Хіба то буде останнє слово». — Нічого Бога гнівити, — звернувся до дружини. — У хороших батьків і син має бути не зугірший. Хіба час має минути, важкий досвід напнути груди. Диви, й розправить хлопець крила. Злетить над цим непотребом. Всьому свій час, всьому свій час.
Цілу ніч Лесь гарячково, ніби під чиюсь диктовку, занотовував кожну подробицю, втискував дрібнесеньким почерком історію в записник, схожий за розміром та кольором на Євангеліє у шкіряній палітурці. Тішився, що аркуші в тому нотатнику тонкі, мов шовкові панчохи панночки. Такі, аж якщо сильніше натиснути на олівець, написане відкарбується на наступних сторінках, правда, самими лиш рівчаками слів, їхніми тінями, нагадуванням, їхньою нечутною луною. А якщо аркуші тоненькі, то їх значно більше, ніж у тих записниках, де папір цупкий. Та частина щоденника, яка вже наповнилась нечіткими літерами, ніби розпухла від тих літер, набубнявіла змістом, обважніла смислом. Інша ж, цнотлива, виглядала тоненькою, мов тендітна балерина, а на додачу такою ж, як та балерина, білою, якщо подивитись на зріз. Ніби ото була-була пустотлива в’юнка юнка, гладенька на дотик, а тоді враз, почувши якусь гірку правду, перетворилась на обшарпану життям, обвітрену буревіями, посірілу од горя й розпухлу від голоду стару. Списані листки на зрізі відгонили сірувато-жовтим, якимсь мертвецьким кольором, розчепірились за рахунок мікроскопічних розривів кутики сторінок. Ті бахромисті подоли нотаткових аркушів походили на гриби, що ростуть на дереві. Терновому тьмарилось в очах, його блокнот набирав неприродних обрисів, робився то схожим, як оце зараз, на трутовик, то перетворювався на невеличку труну, обтягнену брунатною шкірою. Але Леся це ніби й не обходило. Єдине, чого він зараз боявся, що аркуші в тому блокноті закінчаться, що підступно не вистачить чистих шматочків, що не буде куди записати щось вельми важливе, щось конче необхідне. Тому щораз перегортав ще не списану частину, перевіряв, пересвідчувався, що ще є де класти ту правду, ще стане того порожнього нотатника. Заснув під ранок, не в силах підвестись із підлоги. Спав донизу животом, підібгавши під груди руки із затисненим олівцем, а щокою приклавшись до брунатного записника.
Тим часом, залишившись наодинці, родина Стецюків не сумувала, а раділа, адже антихристи не знайшли зерна в тих сховках, які зробив Дмитро. — Розумна в мене жона, — обняв Ярину та поцілував її в підбиту скроню. — Розумна і смілива. — І Юсть шмілівій, — защебетав Юстин. — Ще й який сміливий, — підхопила його Ярина. — Як зерно боронив — визбирував по підлозі. Ярина згадала щось, посадовила хлопчика на ліжник та взялась за віника. Вимела чисто хату. Вночі вибирала зі сміття зернини. — Як там Натуся й Оксанка? — вголос думала бабуся. — Чи хоч ніхто в них того хлібця, що зібрали в дорогу, не одняв? — Мамо, хочу хлібця, — запросив Андрійко. — Мамо, хочу моні, — згадав про Пляму Юстин. — Моні вже не дам, дитино. Але все в нас буде добре, — заспокоювала Ярина дітей. — Потерпіть день-два, мама хлібця спече. Лиш нікому-нікому не кажіть про це. Ярина мізкувала, як той хліб пектиме, бо ж ходитимуть окаянні попід вікна — заглядатимуть, чи ж варить що, чи ж пече. Дмитро забив дошкою розбите вікно, і в хаті зробилось темно, як у льосі. Андрійко довго вовтузився на постелі, зринали в нього перед очима ті чоботиська, а під ними зерно — розпластане та потрощене. Маленький Юстин заснув миттєво, і снився йому той обіцяний мамою смачнючий хліб з темною скоринкою та духмяним м’якушем, з якого можна ліпити коників або й зайців. Юстин уперше за все життя бачив сон, який зміг запам’ятати. До цього старші, прокидаючись, розповідали, що їм намарилось за ніч. А найменший слухав і дивувався. У нього все відбувалось просто — закрив повіки, стало темно. Відкрив — проясніло. От тобі й всього сну. А тепер, після того як Юстина охопила тепла темрява, до його сну увірвався смачний хлібний запах. Із запаху й почався сон. Він ніби огортав хлопчика й навіть годував собою. Ласуючи тим духмяном, Юстинко наважився уві сні роздивитись, звідкіля ж це так пахкотить. І лише він захотів побачити що до чого, як картинка сама зринула невідомо звідкіля. Сновиддя