Annotation 8 страница

Терновий вносив до свого записника не лише відомості про безчинства на селі, а й деякі спогади з колишніх часів. Ці спогади він обачливо занотовував дрібненькими літерами й намагався за допомогою скорочень та скупих фраз передати думку, яку хотів донести до тих, хто, можливо, колись читатиме ці нотатки. Багато із того, що хотів би викласти на папір, так і лишилось у його думках. «Моя рідна Веселівка, — мізкував, бувало, перед тим як почати писати. — І чого ж ти така невесела тепер…» Село назвали Веселівкою, бо ще з царських часів так гуляти, як гуляли веселівські мешканці, не умів ніхто. Попри те, що люди в селі були здебільшого незаможні, мало не в кожній хаті можна було знайти музичний інструмент — від прадавньої, отриманої в спадок від пращурів, кобзи, що стояла собі, припадаючи пилом, десь у коморі, до сопілок, скрипочок, цимбалів та бубнів. Або й аж до привезених на початку непу з міста панських гітар та московитських балалайок. Балалайки якось не припали до душі веселівцям. Бринькання, що виходило із їхніх трикутних тіл, не лягало на мелодику народних пісень. Та й ноги танцювати під бабалайчині трьохкання не бажали. Хіба посумувати, як ото завше п’яний Грішка Безбах (якого між собою селяни називали Грішкó, від слова «гріх»), лежачи під чиєюсь хатою, невміло притискав три струни пальцями лівої руки із обгризеними нігтями, а правицею пиляв по них донесхочу. — Але ж виводить, кацапура, — затуляючи вуха, проходили повз нього селяни. Грішкá переселили у двадцять п’ятому році до Веселівки з Курської губернії. Він мав би піднімати в селі культуру, принаймні саме задля цього його до села й відрядили. Під клуб оформили очищену від хрестів, дзвонів та хоругов церкву. Спочатку Грішко Безбах справно ходив на роботу, вимітав облуплений тиньк з приміщення колишньої каплиці й усе планував, що в нього де буде. — Здєся дєвкі плясать будут, — тупотів ногами по підлозі на тому місці, де за божеських часів огрядний батюшка правив службу. Дівки навідріз відмовлялись «плясать» у храмі, відмовлялись навіть ті, хто вже вступив до комсомолу. Казали: «Не танцюємо». Брехали, як навіжені. Бо ж недалеко від того клубу таки вихиляли стегнами й зиркали звабливо на хлопців під час молодіжних посиденьок, що обов’язково минали під якимсь гаслом, як-от: «Комсомолець — завжди на варті» або «Молодь не спить. Молодь вартує». Грішко дуже швидко спився. А все чого? Бо подобалась місцева оковита — добру гнали. Це ж тобі не курська бражка! Од веселівської горілки закипала в жилах кров, хотілось жити. Але це коли чарчину там хильнеш чи й кілька, якщо свято. А якщо отак пригощатись, як Грішко, — добра не чекай. Та його й не пригощав ніхто — сам на правах культурного начальства вимагав здати «по-харошому». У такий спосіб виконував розпорядження районного керівництва про «Бій п’янству на мєстах». Він боровся із пияцтвом як міг. Це називалось «Брати ініціативу на себе». «А як нє здастє гарілку, — казав, перекручуючи мову, і слухачі воліли краще дати, аби лиш не розреготатись йому у вічі, бо ще хто зна, що від нього чекати. — А як нє здастє етой гадості, то будєт вам на пірогі». Грішко невдовзі так зліпився із самогоном, що день у день вештався селом, мов приблуда, та під балалайку волав своїх кучерявих пісень про мілку й мільонка. Його ніхто не чіпав, а він усе намагався окультурити українську «дірєвню». Вимагав від селян говорити із ним російською мовою й вживати щодо Веселівки лиш слово «дєрєвня». Люди йшли на поступки й, ламаючи язики, кидали кілька слів Грицькові його рідною мовою, щоби він заспокоївся та не зносив очманіло паркани, не заламував у лузі берези, тамуючи нездоланну ностальгію, й не щипав дівок. А дівок було в селі — шо маків у лузі — одна краща від іншої. Співали, як соловейки. Норовливі — й не підходь, з гордими поставами та іронічними поглядами. Отак поведе плечем — пиши пропало, хлопці заживо падали, осліплені коханням. Сімдесят вісім дворів налічувалось у селі. У кожному дворі не менш ніж по десять душ. Дітей народжувалось немало, молоді одружувались — чи не щороку по кілька нових пар. Старі помирали, звільняючи місце для інших. Так було до двадцятого року. А тоді, після першого голоду, померло більше, ніж народилось, і спустошені хати заполонили переселенці. Привозили їх звідкілясь із Росії чи ще з яких дальших країв. Жили ті переселені спочатку відчужено, своїм хазяйством, із сусідами воліли не спілкуватись. А за кілька років між прийдами та місцевими стирались кордони, одружували-бо дітей, йшли один до одного в куми, родичались. Та й мову ті, що приїхали, намагались сприймати, хоч самі й не говорили. Оце лиш Грішко тримав оборону. Лесь пам’ятає, як хлопцем ще робили з іншими дітьми засідки на того дурнуватого Грішка й дражнили, ховаючись за кущі: «Грішка — дурак». Не лише діти, а й дорослі селяни до нього ставились, як до тутешнього юродивого. Дівки лиш пальцями крутили біля скронь, коли Грішко підкрадався до них ззаду та занурював свої немиті ґрабці в рясні спідниці. Закороткі пальці не давали змоги дістатись цупких задків молодих селянок. Грішка били по голові, плечах, спині та задниці тим, що мали в руках: порожньою дійницею, мішечком чи й мішком, трісочкою чи оберемком зілля. Росіянин жив з матір’ю та звідною молодшою сестрою в перекошеній хаті під ліском. Чоловіки не раз натякали Грицю, що можна було б оселю й підлагодити, назбирати по дорозі кінських кізяків та підмастити, побілити, замінити підгнилі сніпки солом’яного даху, щоб бодай не виглядав так вбого. Але Грішко на зауваги не зважав, не його то була парафія — хазяйство. Головне, що в хаті на видному місці, там, де в людей образи` висіли, у Грішка висів портрет Леніна. На землі Безбахи не працювали, гидували, чи що? Хто зна. Мати його, підсліпувата, поморщена, як печене яблуко, баба, усе ходила збирати дички в лісі та варила компот, сестра пішки раз на три дні вешталась до району, приносила звідти харчі. Де вона їх там брала й за що купувала, ніхто не відав. Ходили селом чутки, ніби дівка продає себе, але підтвердити здогади ніхто не міг. Казали: «Уже й не пам’ятаю, хто мені таке казав», чи «Нема диму без вогню, якщо кажуть, то так воно і є», чи «А за що ж іще їй гроші даватимуть? » Насправді Мотря — так звали Грішкову сестру — носила до Калинівки написані братом докладні цидулки. Культурний урядник в епістолярному жанрі з безліччю епітетів та літературних зворотів описував усе, що робилось у селі. Хто що казав у понеділок, хто що робив у вівторок і кого сварив у середу. За ці відомості Мотрі в райкомі давали гроші, за які вона в ЦЕРАБКООПі купувала різну їжу. Про це загули в селі, коли Грішку-нишпорку взяли в двадцять восьмому. Й трьох років не пропрацював на культурній ниві. Приїхали по нього, як не дивно, посеред білого дня на звичайній вантажівці. Чоловік саме нализався до чортиків та бродив у бур’янах, волаючи непристойні римовані тексти, які сам і придумав. У руці тримав папірець, на якому від руки було записано два стовпчики пісні. Грішко, мружачи по черзі то одне, то інше око, вдивлявся в текст і аж тоді виводив його пісенним потоком. Двоє витягли його з тих заростей, показали йому інший папір, де вже було не написано, а надруковано якусь постанову чи наказ, Грішко шмигнув носом та поспішив доспівати пісню… й забігти до хати. Вийшов із хати при параді та з портретом вождя. Сказав, дивлячись на бородатенького керманича: — Ну, пашлі друг сітний. Яструби Менжинського закинули п’яницю на кузов, попередньо одібравши портрет. Мотря за матір’ю місяць по тому пішла до міста скаржитись, та так і не повернулись — ні одна, ні інша. За три роки Грішко несподівано повернувся до Веселівки. Вигляд мав неважненький — усе кахикав, а іноді навіть кров’ю харкав. Селяни боялись до нього близько підходити й дітям наказували стерегтись сухот, які вискакують із кацапа. Реабілітований тепер не грав на балалайці, а лиш бродив смертельно п’яний по селу й шукав, із ким би побитись. Навіть ті хлопці, які любили просто так кулаки почесати, побачивши здалеку Грішка, воліли втекти від гріха подалі. Коли почали формуватись буксирні бригади, він першим, як найнезаможніший незаможник, вступив до лав експропріаторів. Грішко заливався горілкою виключно у своїй хаті й не виходив по кілька днів надвір. Чекав, доки протверезіє. З’являвся на очі односельцям із запухлим обличчям та злющий, мов чорт. «Уб’є, а похмелиться», — шепотіли люди й замикались у хатах. Боялись, бо ж тепер у Грицька на шкіряному поясі висів у кобурі заряджений маузер. Важкою зброєю залежний від оковитої чоловік бив у замкнені двері будинків, де — точно знав — зберігають горілку і де можна поживитись закускою. Кричав на все горло гасла, які нещодавно чув від агітаторів. — І вивчив же все, хороняка, — дивувались неабиякій пам’яті Грішка односельчани, а він усе верещав: — Лишкі хліба сдай діржаві! П’ятирічку за трі рокі! Хто не з нами — тот проті нас! «Ось воно, де був початок», — робив висновки Лесь, не наважуючись витрачати чисті аркуші блокнота на такі дрібниці, як життєпис Грішки Безбаха. Просто проносились перед ним картини минулого, як кінохроніка, й ніби ставили все на місця. Ніби складались кольорові скельця розбитих церковних шиб у дивовижний вітраж. Що більш жорсткими були плани хлібозаготівель, то більш нахабним ставав Грішко. Міг розтрощити вікно чи здертись аж на дах і верещати в димар, вимагаючи відімкнути двері. Але люди навчені: почнеш самосуд — приліплять бунт. Тому ховались, замикались, перечікували. Спочатку Грішко брав лиш для себе, а згодом почав водити по знайомих місцинах цілі комісії. Він достеменно знав, у кого з селян є чим поживитись, хто скільки збіжжя зібрав, хто скільки молока надоїв, де є свіжина, а де — гарна дівка на виданні, хто жене самогон і коли йде первак, звідки хазяї виноситимуть речі і куди ховатимуть. Грішко був незамінний навідник. Жінки якось гомоніли на вигоні, що Грішка тоді органи забрали не просто так, бо ще до того, як потрапив у Веселівку, він був у складі якоїсь банди, що орудувала в Харківській губернії. Мовляв, сам про це патякав, коли бував п’янючий, мов чіп. Грішко Безбах тепер уже не підкорювався ні голові сільради, ні колгоспним активістам, ні комітету незаможників. Міг послати хоч кого до бісової матері. Його безмежна влада на селі набирала загрозливих обертів. Спинив чолов’ягу тридцять другий рік. Ближче до осені сама собою відпала можливість захопити щось собі відразу під час вилучення. Розумні голови в області вирішили, що примусову колективізацію та вилучення лишків мають проводити не місцеві, а спеціально запрошені, навчені й принципові. Саме ці прийди не давали Грішкові стати справжнім феодалом у Веселівці. Віднедавна все експропрійоване в рахунок штрафів за зрив хлібозаготівель забиралось під протокол та відвозилось до колгоспної комори. Без трьох підписів та двох печаток нічого не відбувалось. Але ж Безбах миритись із таким порядком наміру не мав. Хитрий неборака розробив та втілив у життя карколомний план. Вночі він взявся виносити з комори забрані в людей харчі. Задля цього підкопав хід під коморою та прикрив його хмизом. Новий охоронець, приставлений до комори, червоноармієць з чіпким зором та гострим слухом, натис на гачок однозарядної рушниці та сходу приклав на віки вічні до землі винахідливого балалаєчника. Той так і помер із півхлібиною під пахвою та торбинкою в руці, у якій згодом знайшли флягу, наповнену сивим самогоном, та кілька шматків сала. — Собаці — собача смерть, — тільки й написав Лесь у блокноті біля ініціалів Г. Б. А далі жирними літерами вивів: «Стецюки» — і поставив три знаки оклику. Навіяло йому про Стецюків, бо батько розповів оце щойно, що саме ці слова випурхнули з уст Дмитра Стецюка, коли Мефодій Терновий приніс односельцю цю звістку. І Лесів невеселий щоденник першим прийняв на свої аркуші історію родини Стецюків.
***

Стецюки вважались заможними лиш тому, що мали три корови, кілька коней та лоша, ну, ще птиці всякої було. Мали! Коли то було?! Як почались колгоспи — хоч-не-хоч, а віддай більшу частину того, що нажив. Дмитро оддав, не сперечався, не бідкався. «Чого, — казав, бувало, — ото даремно Бога гнівить. Буде день — буде й на день». А не сперечався й у бійку за своє добро не ліз, бо мудрий був, знав, почни лиш — життя заберуть. А йому ж хотілось жити на своїй землі. Після отої навали з колгоспами лишилась йому одненька корова з бичком, кінь та з десяток курей, а гусей чи не вдвоє менше — мо’, четверо. Так тій активні й цього мало: все дражняться — куркуль. Вийде Дмитро Стецюк на вулицю, а чи хто з його родини, ураз кагал піонерів (і звідкіля лишень беруться? ) давай верещати: «Куркуль» чи «Куркулиха». Казав рідним не зважати на таке. А вони й не зважали, лише побивались за забраною худобою. «То пусте, нажиєм ще, — чи ж ми не роботяги? Аби лиш не вигнали з рідної хати», — обдивлявся ніжним поглядом власними руками зведену хату, видивлявся, де що полагодити, де підлатати. Був колись у Стецюків садок — вишні, а як без них, жовтобокі грушки, сливи завбільшки з дитячий кулачок родили і навіть райська яблунька плодоносила на додачу до звичайних — великих розлогих папіровок. А як обклала держава податками, наскочила на селянина, як ті блохи на приблудного пса, з розпачу вирізав Дмитро ті дерева. Хіба хотів — мусив. Одну лиш райську яблуньку лишив. Такі дивні малесенькі червоні й терпкі на смак плоди! Усе сусіди спочатку дивувались нащо селянину ті витребеньки. А Дмитро Іванович і не знав що відповісти та й брехав, що мовляв, обдурили продавці на базарі — замість антонівки всунули отакий саджанець-покруч. — Тож не викорчовувати тепер, най собі росте — Боже зілля, — казав, а сусіди погоджувались: «Най росте», хоч і пуття з нього, як клубові із того покійного Грішка. Насправді ж Стецюк спеціально для дружини купив райську яблуньку. На її ж замовлення. Довго шукав, їздив по різних базарах — було це ще на початку непу, коли можна було бодай трохи жити по-іншому. Усе його дружиноньці було цікаво, що то за чудо таке — райські яблука. Почула колись від жінок, що говорили про таке, й не могла заспокоїтись, аж поки та дивина не стала рости у їхньому садочку. Варила з яблучок смачне варення. А які не йшли на вариво, ті вкладала, мов іграшки, між шибками. Як прикрасу, аби гарно було. От і зараз дивилась на засохлі, але все ще ніжно-рожеві яблучні кý льки, які лежали собі між шибками. А чоловік сидів за столом, по обидва боки котрого повмощувались їхні діти: дві старших дочки ліворуч і двоє менших синів по праву батькову руку. Дружина п’ятдесятилітнього міцного хазяїна — чорноока, на двадцять літ за нього молодша й з ніби намальованими, такими гарними бровами, Ярина, відійшла від вікна. Поралась біля печі. Від печі йшов вельми смачний дух. Діти не могли всидіти за столом, озирались на матір, ковтали слину, чекаючи, допоки на столі опиниться запашний розімлілий від довгого стояння в печі борщ з рожевою потрісканою квасолею та шкварками. Натомість Ярина на рогачі витягла з печі баняк з вареною в кожушках картоплею. Та й картопля була зовсім не та, яку вони ще кілька місяців тому збирали на своєму городі й на орендованому клапті поля. Трудились усім сімейством, навіть найменший, трирічний Юстин, носив своїми маленькими рученятами величезні клубні до відра. Коли воно наповнювалось, старша дочка Наталя, підхопивши сильною засмаглою рукою дужку відра, одним рухом висипала картоплю до мішка. Міцний, високий, широколиций та з гусячими лапками навколо очей, батько закидав на широкі плечі повного під зав’язку лантуха та йшов із ним з поля аж додому. Коня шкодував ганяти на таку роботу. Казав: «Що зберемо, те й з’їмо. Оленю свої роги не важкі. А худобину берегти треба». Називали їх то куркулями, а то ще образливіше — «індусами». Бо ж вели вони індивідуальне господарство. — Але ж придумати таке — «індус»! Тю! — сердився Дмитро. Стецюки не працювали на трудодні, як ото люди в колгоспі. Свого часу, коли ходили натовпами жовтороті комсомольці на чолі з Октябрином до того колгоспу агітувати, лише посміхались над тими ораторами й, вислухавши, мотали заперечливо головами. Мовляв, ні, не хочемо туди іти, вже самі якось потихеньку. Віддали вам худобу — порайте, якщо вмієте. Тоді сміялись, а тепер не до сміху. Увечері за столом гомоніли про те, що бідолашні, обірвані та знесилені колгоспники нічим не різняться від кріпаків. Так само не отримують грошей за свою важку працю. — Трудодні! Це ж треба таке видумати! — не тямився від гніву Дмитро, жаліючи своїх односельців, сусідів, людей, із якими змалечку знався. — Піддалися люди на солодкі слова — записалися до тієї бісової комунії. Тепер уже й лікті кусають, та що вже. — Колгоспних хоч на буксири не беруть, — встряла в розмову старша Наталя. — Буксири! Це ж треба таке видумати! — до гніву тепер додався розпач. — От, сиди й чекай гостей. А що іще робити? Земля спорожніла. Прийдуть із червоною мітлою ще раз — усе життя з нас виметуть. Ці гості вже приходили до Стецюків. І не раз. Після першого наїзду червоної валки, який відбувся у жовтні, у Стецюка забрали отого вцілілого від комуни останнього коня. А ще приглянувся буксирникам бик, на прізвисько Звір. Цей бугай був єдиним на всю Веселівку, і люди свого часу водили до нього на запліднення своїх корів. Не за просто так, а за гроші. Стецюкам від цього був зиск, хоча бик був ой який злющий — виправдовував своє ймення. Звіра виводили з хліва, оперезаним кінською упряжжю, стриноженого і з кільцем у носі. Той ішов повільно, форкав, підкидав м’язистим задом і гнівно роздивлявся тих бравих вояків, що його взяли під арешт. — Най би він їх там усіх поколошматив, — шепотів Стецюк, дивлячись, як буксирники пхають бика до воріт. Від табунців гусей та курей лишилось на все сімейство по одній птасі. Ще й сміялись торбохвати, аж пащеки їм зводило судомами. — Лишаємо на розплід, скоро прийдемо по решту, — гукнув один із доблесних червоноармійців, тримаючи під пахвою зозулясту курочку. — Але ж шкуродери, — голосила впівсили Ярина. — Геть не знають, що гуска з куркою не буде сходитись. Потомства вони чекатимуть, довбні. — Ах, ви ж! — соромив «індусів» начальник комітету незаможників Кузьма Лукич. — Ах, ви ж, твердолобі неплатєльщики! Думали, й далі жирувати? — Ан, ні, не дамо на наших горбах виїздити, — підхопив Лукичеву тираду міліціонер Буженко. Стецюк не сперечався, думав: «І що я вам зробив? Чи ж кого образив? Ні! Люди ж свої, а так їх щось змінило. Диви, як Охрім горлянку дере, аж нова кацавейка на ньому дуба стає. А було ж таке, дрантя дрантям, і не раз до мене приходило на позички. І давав же. А вони брали, а самі працювати не хотіли. А тепер, бач, і просити не треба, і позичати не варто. Прийшов та взяв, шо в око впало». Коли на Дмитрового коня заскочив один із трясунів та ще й добряче, без пошани двигнув гнідого в боки своїми чобітьми, у Стецюка стислись кулаки й застрибав кадик. Він же сам з того коня пилинки здував, на собі возив, аби лиш коник справний був. Ярина, упередивши чоловіків настрій, взяла та й відвела його до хати. Всадовила, як хворого, на лаву та налила йому в невеличкий глиняний келишок сивої горілки. Випив та посміхнувся, щоправда, безрадісно. Зиркнув на діток, які рядочком сиділи на низькому довгому ослоні під піччю, — відлягло йому. — Нічого, переживемо і цих, най би вони повиздихали. Заробимо собі ще на коника. — І на кацю, — додав малий Юстин, зірвавшись з ослона та стрибнувши на руки матері. — І на качечку, маленький, і на качечку, — цілувала дитя збентежена Ярина.
По тому першому наїзді червона валка навідувалась до Стецюків ще двічі й робила переверти в хаті, виганяючи всіх надвір та топчучи своїми ножищами підлогу. Вихором носились бійці Державного політуправління обійстям. Поміж ними вештались сільські комсомольці та активісти — жовтороті шмаркачі, які й життя до пуття не знають. За командою старших вигрібали вони сіно з хліва, перетрушували його, штрикали піч, нанизували на довгі щупи город, землю в садку. Особливо прискіпливо орудували біля присадкуватої райської яблуньки. Здалось їм: дерево покоцюрбилось саме через те, що під ним сховок. Хизувались такою потрібною в революційний час підозрілістю та недовірою до чесних людей. Довго й не розмірковували, викорчували ту яблуньку — а нащо? — Нічорта! — резюмували, дурнувато стенаючи плечима. Ну, як сховків не знайшли, то хоч яке діло зробили — загубили плодоносне дерево. Потрудились на славу! — Навколо «індусів» гніздиться опір, — чув Дмитро од тих роботяг. «Ага, то вони наперед опір ламають», — здогадався. Уже так біснувались, що й не знали, яку погань ще зробити. Ото знайшли і виволокли з погреба, а тоді й на вози повідносили стратегічну цінність — запаси кукурудзи, капусти і яблук. Картоплю не полінувались перебрали. Стецюкам лишили ту дрібноту, що раніше живності Стецюки згодовували. Не наклали оком хіба на мішок зерна та квашанину. І все чого? Бо на зерні сиділа баба — Дмитрова мати, а на бочці з квашнею стояв бюст Леніна. Колись старша дочка Наталка принесла зі школи як подарунок на день народження. Той бюст був важкенький і добре притискав круг. А для цих соколиків, видно, той бовван святинею був, до якої й годі торкнутись. А отже, і до капусти руки загребущі не взялись.
***

— Зима йде, от що непокоїть, — казав батько, роздаючи дітям по картоплині. Виймав кожну, крутив у руці, зважуючи, яка більша, яка менша (це з тієї дрібноти, і з тих перебирок), і вже після оцінки клав барабольку біля сина чи дочки. Найбільшу — старшій, найменшу — молодшому. Спостерігав за тим, як дівчата їли неквапом, а сини запихали крихку масу разом зі шкірочкою до ротів, рясно здобрюючи картоплю сірою кам’яною сіллю. Жуючи, дивились жадібно на сестер. Ті відламували по крихті від своєї картоплі й передавали через стіл хлопчикам. Заїдали зіжмаканими пересоленими огірками й хрусткою дрібно шинкованою капустою. — Дасть Бог, більш не прийдуть, — почувся старий голос з-за печі. — Прийдуть, най їх хвороби поб’ють, антихристів, — сказав дев’ятирічний Андрій з напханим капустою ротом. — Татові дядько сільрада казав… а я чув. — Тш-ш-ш, — ззаду нього прошипіла Ярина й кинула стурбований погляд на двері. У хаті стало тихо, усі прислухались, чи не причаївся котрийсь із космолазів у сінях чи під вікнами. — Ой-ой-ой, що ж то буде? Що ж буде, сину? — донеслось тихеньке моління з-за печі. Ярина взяла з баняка одну картоплинку й пішла на голос. — Нате, мамо, поїжте, — мовила лагідно. — Та най би діти їли, Ярисю, най би діти. Дмитро квапливо вийшов з хати, дітям навіть здалось, що його хто покликав, бо чого ж ото так хутко з-за столу виходити. До хати за хвилю внісся запах їдкого диму, який зазвичай залишає по собі поганий тютюн. — Навіть самосад забрали, нехристі! — скипіла шістнадцятилітня Оксана, друга дочка Дмитра. Її залив рум’янець. — Мамо, нащо країні Рад селянський самосад? Ну, хліб, я розумію. Але ж тютюн… Нащо їм райські яблука? Кого вони ними нагодують? — Сонях дядьо взяв, — додав Юстин та потягнувся рученятами до Оксани. Сестра підняла його на руки, поцілувала в носика. — І зернята, Юстинцю, той дядьо взяв, — звернулась знову до матері: — Я навіть знаю, хто завтра тими зернятами плюватись по селу буде. — Лукич буде! — вставив своєї Андрійко, за що отримав від матері легкого запотиличника. Дмитро Стецюк докурював несмачну самокрутку, шморгаючи від осінньої прохолоди носом та тупцяючи на призьбі, щоб не мерзли босі ноги. До нього вийшла Ярина, пригорнулась, зітхнула та запитала: — Куди ховати, Дмитре? Куди ховати? — тут не боялась говорити, бо ж бачила, що поблизу нікого чужого немає, а її голос звучав аж так тихо, що його ледь вловлював чоловік. — Бачила, які в них шпички? У землю не вриєш, знайдуть, — на саме вухо прошепотів. — Паламарчук попередив, бамага є, що за два тижні труситимуть нас. Хтось доніс, що маємо п’ять центнерів зерна. — І рахувала ж якась сволота. Ярина кинула погляд на збитий із пліснявих дощок нужник. Він темнів біля гноярки. — А може… — хотіла було запитати, чи не можна було б вкинути зерно до того нужника, але чоловік різко перебив хід її думок. — Побійся Бога, Ярисю, та хіба ж можна хлібець та туди. Ярині замлоїло всередині, стало мулько від таких химерних думок, і вона, приречено зітхнувши, повернулась на п’ятах та пірнула до хати.
***

Стецюкові діти щоранку як на роботу ходили на город, аби напорпати вже трошки підмерзлої барабольки, яку вони не помітили, збираючи у вересні врожай. На колгоспні поля потикатись було страшно, адже охоронці лютували. Ще в серпні голова колгоспу оголосив сільській громаді: — Відтепер за підібрані, а по суті вкрадені на колгоспному полі колоски буде найжорстокіше покарання. Аж до… — і чоловік, замість завершити речення, обвів поглядом тих, хто стояв ближче до нього. Серед тих, хто слухав промову очільника колгоспного господарства, був і Терновий. Він зле шкірився на промовця й мугикав стиха: «Смєло ми в бой пойдьом». Але вже не так, як виспівував, збираючись на роботу в «Більшовицьку правду», а зі знущальним підтекстом. — Співати будемо потім, як… — голова колгоспу знову не договорив розпочатого, бо не витримав прискіпливого погляду Леся й отієї його посмішки. Голова колгоспу, підстаркуватий Гілько, був від народження горбатим та ще й прізвище мав відповідне — Кривий. Він одним із перших у тутешніх краях відрікся від Бога й власними руками скидав із церкви невеличкого дзвона. Кажуть, мав особисті рахунки до Всевишнього. Через свою фізичну ваду був нежонатим та бездітним і в усьому винуватив саме Создателя. Гілько любив ходити по хатах — розносити новини. Вбирався у вишиту сорочку та доброго сукна піджак. Приходив до колгоспника (того чи іншого), сідав до світла та читав з обласної газети Постанову ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Гілько вмів читати, бо до революції служив піддячим у Дружківській церкві. Там він посварився із попом — священнослужитель упіймав його, коли він крав мідяки зі скриньки для пожертв. Розжалуваний, піддячий вступив через ту образу до партії, і його як першого партійця на селі призначили головою колгоспу. Тоді, у перші роки роботи, Гілько подовгу засиджувався в хатах незаможників, пив із ними принесену з собою горілку, стукав кулаком по хитких столах та агітував приходити до його колективного господарства. — Не було в тебе худоби ніколи? — питав у бідняка. І коли той казав, що не було, відповідав хвацько: — А тепер буде. Люди вірили, що їм дадуть у колгоспі корову, нехай навіть відібрану в куркулів, та сунули до комунії по щасливе майбуття. Чекали із вогниками в очах, що те добро, яке ото забирають у багатіїв, відразу до їхніх комор і перекочує. Вже й бачили, як та відгодована та випещена худоба стоїть у їхніх покошених та облуплених хлівах, і хотіли, аби совєти позабирали в заможних ще й їхні муровані хати. І тоді вони, колгоспники, почали б розкошувати, а ці деспоти спробували б їхнього харчу в присадкуватих хатах-мазанках. Згодом докумкали що до чого. Дійшло до них, що ота худоба, зерно, рушники й сорочки не потраплять до них напряму, а так і лишаться без справжнього хазяїна, без володаря. Чухали невдоволено лоби та потилиці. Дивились на вихудлу та немічну худобину в колгоспних холодних корівниках, на виснажені поля, на похилені колгоспні хліви та комори, але з колгоспу виходити було несила, бо Гілько погрожував судом і навіть розстрілом на місці за таку антинародну диверсію. Незаможні колгоспники так само бідували від недоїдання, як і розкуркулені колишні багатії, і не могли збагнути, як їх змогли отак окрутити й завести в таку халепу. «Тоді хоч позичити було в кого. І можна було навіть не віддавати», — згадували й вкривались гусячою шкірою чи то від безсилля, чи то від жалю до себе. — І нащо в них забрали і нам не дали? Дохне худоба без харчу та через важезне навантаження, — обмізковували ситуацію між собою та продовжували тишком нести додому вкрадене в колгоспі «Заповіти Ілліча» збіжжя чи буряки — бо ж виживати якось треба. Закон «про п’ять колосків» від початку хоч і здався селянам, особливо колгоспникам, надто, та не йняли віри, що ото за зернину та в расход пустять живу людину. Вони гучно обговорювали почуте, кричали, що неправда все це, що то лиш для «устрашенія» та покори таке придумали, а насправді стріляти ніхто й не буде. «Мо’, й запустять у небо який залп, шоб народ образумився та не крав», — трактували на свій лад нові закони, але берегли в серцях невисловлене: «Це ж нас усіх під кулю. А хто ж батрачити буде? » — Не йдіть на поле, стрілятимуть, — шепотіли перелякані люди й наказували дітям не гратись на колгоспних полях. Вечорами найменшим розповідали страшні історії про мавок та лісовиків, про злих мольфарів, які забирають малюків, якщо ті опиняться за колгоспною межею. У перші місяці цього закону нікого не стріляли, а лиш арештовували. Троє веселівців були засуджені на строк десять років. Сам голова колгоспу мало не втрапив у халепу, коли ніс додому повну кишеню трохи поцвілого жита. Йшов собі надвечір уздовж поля. Думав про вечерю, нікого не боявся. А даремно. — Стій! — його перестріли комнезамівці на чолі з Лукичем, вдягненим у чиюсь потерту шкірянку. — А що це у вас, дядьку Іллє, кишені такі відстовбурчені? — запитав весело Октябрин і пішов на голову колгоспу, як англійський танк МК на ворога. — Ми вас пасемо ще від правління, — пояснив інший молодик — Сірожуня, помічник сільського міліціонера. — Вивертай кишені, Гілько, — засміявся з темряви Заболотний. Саме тієї миті, як Гілько вже бачив себе заґратованим та засланим у Сибір, по полю промайнула тінь. Комнезамівці взяли зброю на плече. Видно було, що то підліток з числа безпритульних. Їх останнім часом швендяло по селах чимало. Ну, і до Веселівки забрідали — думали, тут медом помащено. Комнезамівці, мов хорти, взялись наздоганяти малого. Тим часом Гілько Кривий дременув додому й заховав здобич у глечик на печі. Усе промовляв: — А тепер най доведуть, що я вкрав. Безпритульного хлопця на ранок колгоспники виявили на полі — у лобі чітка дірка. Полювання того вечора в Лукича вдалось.
***

Стецюкову корову звали Пляма. Біла, боката, з війчастими очима, із одною-єдиною великою коричневою плямою на боці. Корова віднедавна мешкала не в корівнику, як і годиться худобі, а в хаті. Пляма разом із куркою та гускою мала в хаті свій куток. Від корови смачно пахло, незважаючи на гній, який вона залишала по собі. При самому вході до хати, праворуч, не доходячи печі, було влаштовано загін для Плями. Ярина накидала на глинобитну підлогу, з якої зняли домоткані килимки, сухої соломи, пахучих трав. Раз на день міняла підстилку, знеможено дивлячись корові в добрі очі, промовляла: — От тобі й Ноїв ковчег, Плямусю. Дочекались. А ти все кліпаєш? Ну, кліпай, кліпай. Під прикриттям ночі, коли діти спали, до оселі Дмитра Стецюка приходили на гостину «індуси», такі самі, як і він, колишні заможники, що стали обідранцями після кількох наїздів «кональців» (людська мова правильно перекручувала слово «виконавці»). Дмитро як давнього товариша кликав на «тайні вечері» й Мефодія Тернового. А той за згодою всіх таємних братчиків брав із собою і сина. Селяни радились, що його далі робити і як на Божому світі жити. Як не крути, а сходились на думці, що варто відправляти дітей до міст на заводи й фабрики. Лесь як людина, що не з розповідей знала: у місті хоч якось можна вижити, радив менших відправляти. Там, казав, хоч пайок на виробництві дадуть. — Тра’ слухати людину вчену, — дядьки дивились на Леся як на чоловіка мудрого й такого, що поганого не порадить. А що він міг ще сказати? Хіба можна було оце зараз відкритись і випалити, що для того, аби вижити в місті, треба не те що насиджене батьківське гніздо покинути, треба душу дияволу продати, випатрати себе й на пекельну пательню кинути. А вже шкварячись на тій сковороді, співати оди партії й вождю, а на додачу ще й маленьким вождикам, щоб вони не образились. Отоді, може, якщо забудеш, де твоя хата і хто ти є від народження, якщо зречешся роду-племені, якщо станеш не українцем, а совіцькою людиною, машиною без Божого страху, без совісті, без честі, отоді, може, й виживеш. — Дмитре, лиш так вбережуться. Там хоч годують, — басив Мефодій, натякаючи Дмитрові на його дорослих дочок. — Атож, годують! — злість бриніла в Дмитрових словах. Лесь аж позаздрив цьому чоловікові, який не втратив ще властивість опиратись. — Замість грошей сто грамів хліба за трудодень. Раби й то більше отримували, бо ж мали силу наїдати для праці. А ці сраками думають, не гиначе. — Ваша правда, — вставив коротко молодий Терновий. — Знищити хочуть селянина, а не знають дубоголові, що не буде тоді кому і їх годувати. Чи вони свої верстати жертимуть? — Дмитро посміхався тим дотепам, відчував у собі силу, яка може повернути сторч усю цю совіцьку веремію. — Вчора забрали в Петруків корову. Чи та корова зробить їм рай на землі? — опустивши голову на груди, гундосив бородатий Іван Цюпа, той, що жив на крайньому кутку Веселівки. — Моя стара каже, треба свою різати, бо все одно не залишать нам. Як уже пішли по корови, то вже не злізуть з жодного. У тих же там, у колгоспі, мор який, чи що. Худоба дохне, а та, що ще не здохла, одна гірша від іншої. А щоб же вам не діждатись, що ви так тварину мучите… — чоловік задумався. Сиділи в повній тиші, бо малий Юстин запхинькав. Яринин голос зашепотів і плач увірвався. Тоді відновилась і бесіда. — А я й не знаю, як це — корову різати… — Іван покосився в бік, де сумирно лежала Пляма, і ще нижче опустив важку голову. Роздивлявся, вивчав підлогу, і якби в хаті було світло, то всі побачили б, що на сірій засохлій глині долівки утворилось кілька маленьких мокрих плямок, як ото від сліпого дощу. Сильний, моторний і стожильний Іван плакав, чи що? — Ну, заріжеш, і що? — просичав Опанас Солодовник, ближній сусід Дмитра. — Так їм ще краще. Заберуть конателі м’ясо вже готове. А тоді три дні жертимуть його в себе на червоному току. Я от не можу зрозуміти, звідкіля ото ті горлогризи взялися? Чи кують їх де? Усі як є в шинелях. Придивляюсь. Так ніт же, наші. Отой малий Октябрин наш, із ним ше ватага, дай Боже. А над ними — Заболотний. Дітей загріб, мізки їм позабивав тими байками. Половина ж наших, сільських, — не міг заспокоїтись Опанас. — Ходять строєм. Йди шось роби, до землі приткнись. Ага, як воно й так має що їсти, то нашо йому в землі порпатись. Хіба щупами тицяти. — Це ви про Сірожуню чи про Лавріна? — озвався Василь Маладика, сват Івана Цюпи (старша дочка котрого була за старшим сином Василя Максимом), і згадав, як той Сірожуня і той Лаврін та й інші, що оце зараз комнезамівцями стали та походжають по селу такими панами, що аж, бо ж у руках гвинтівки, у кобурах — дрібнокаліберна зброя, а в нагрудній кишені посвідчення — документ, який дозволяє ту зброю застосовувати. «Так, ватага чимала. І озброєна, не те, що пересічні селяни. І що тим недоросткам до голови збреде — піди знай», — Терновий обмізковував комнезамівський патруль. І тут-таки переплелись ці думки зі згадкою про Юрка Калитка. Подумалось, що оці молоді та, здається, невизрілі хлоп’яки здатні на відчайдушні вчинки, здатні бездумно вбити або й обдумати якнайкраще план помсти. — Вони як поодинці, то й причепитись немає до чого — хлопці як хлопці, — повертає на своє Опанас. — А ото в зграї як зберуться, то лиш тікати встигай. І слухають же тіки того Заболотного… О, і ще Калюжного, трясця б його взяла. Як же ж без цього чорта? Чого ж вони не козиряють кому іншому? Взяти хоча б… — подумав, — голову нашого сільрадівського, бо про Гілька я й згадувати не хочу, — плюнув убік, але не слиною, а так, повітрям. — Кривий, він і по життю кривий, душею кривий. Як вже раз піднялась у нього рука до злодійства, то вже, щитай, пропало… — знову замислився. — А Паламарчук наш ніби й непоганий чоловік… Молодий, правда, але справедливий. Чого ж він їм не указ? — Так і не указ, бо справедливий, — буркнув Мефодій. — Так ото ж! А на якого біса здалась та його справедливість? Справедливий! — підхопив Іван, який уже впорався зі своїми слізьми й навіть непомітно втер очі рукавом. — Коли землю нам ділили, як він усе розповідав, які ми будемо заможні, як разом із нами спину гнув, а що тепер? Що тепер? — Він стукнув кулаком по столу. — А тепер і він у тому кодлі. Чи скажете ні? На цей стук ураз почув попереджувальне «ч» від Ярини. — Сину, — почулося з-за печі старече бабське. — Хтось стука. Не відчиняй, бо буде біда. — Добре, мамо, спіть, — відказав спокійно Дмитро. «Змовники» пошепки радились, як боронити родини від голодної смерті, кляли теперішні закони, філософськи розмірковували про нелегку селянську долю. Але віднайти виходу з ситуації, у яку їх загнали обставини чи ворог, а чи й сам сатана, не могли. — Усе забрали, лишилось тільки життя. — Заберуть і його, — як із підземелля озвався Дмитро. — Саме на душі наші, вкраїнські, й полюють. «А він має рацію, — тьохнуло Лесеві в грудях. — Викорчувати хочуть весь рід український, як оту райську яблуньку. Щоб під корінь, щоб ні плодів, ні пеньочків не лишилось. Щоб ні пам’яті, ні слави від козацького роду на очі не трапилось. Щоб лише гвинтики в країні мешкали, лише безликі боввани, виконувачі наказів, розпоряджень та підлих законів. А я ж мало таким не став. Є Бог на небі. Дав мені очі побачити правду». Лесь сів ближче до віконця, звідкіля на стіл падав білий відблиск од тонкого місяця, й мало не навпомацки почав писати. Дядьки дивились на чоловіка, нічого не питали. Мефодій коротко пояснив: — Най собі пише. То згодиться. — Та хай пише, аби лиш ця писанина в погані руки не пішла, — насторожився Опанас. Лесь заперечливо покрутив головою. — То про так звану народну владу, — пояснив письмака, і дядьки йому повірили. Ця влада, як вона себе називала, — народна, обдерла той народ селянський до останньої ниточки, обіцяючи дати всім порівну. Спочатку придумали продрозкладку — конфіскували під гребінку: хліб, м’ясо, картоплю, коноплі, щетину, гривку, копита, роги. Хоча спочатку йшлося лиш про фуражне зерно. Продзагони, ревкомівці, комуна. За усією цією веремією волікся, як лишайний пес на мотузку, голод. Після голоду злякались. Попустили, дозволили торгувати, зародилися артілі. Та хіба надовго? Саме настільки, аби віджило в селі, одросло, заврожаїло. Гендлярі, кооператори, комірники, торбарі та спекулянти. Із них, мабуть, і повиростали нові начальники. Ті, які увели нову моду на плани. «Давай, давай! » — кричали з району. До них приєднувались ті, що в області, а до тих ще й ті, які в самій столиці. Насідали й насідали на селянина, чавили й чавили із нього соки. Перша п’ятирічка накинула на село цупку петлю, заарканила, стриножила селянина. Грабунок, як на широкому шляху, став коротко називатись — план хлібоздачі. Хто не оддавав, скільки йому нарахували того плану, мусив платити натуральним штрафом — хатою, сараєм, худобою (якщо мав), одіжжю. Лесь упіввуха слухав, про що дядьки гомонять. Зима не зима — виходь із дітьми з хати та йди, куди душа бажає: хоч на захід, а хоч на схід. Країна велика — прикластись є до чого. Велика, та не всюди дійдеш. — Отоді почала земля собі потихеньку людей забирати, — сказав Мефодій і махнув рукою, мовляв, не звертайте уваги, та попрощавшись пішов із сином додому. Чи про одне думали батько й син, чи про різне, бозна. Але всі їхні думи зводились до триклятого тягаря, який лежав на українському селянинові. Селяни боронились, ставали на захист вирощеного, не віддавали добро. Де збрешуть, де хитрощами обійдуть. До них приходять по штрафи — давай, кажуть, це давай, кажуть, те. Нема — відповідають селяни. Так і йдуть антихристи з порожніми руками. Але ж воно так довго не могло бути. Придумали нове — розкуркулити. Тобто знищити як клас, тобто, окрім узаконеного грабунку, можна було й вбивати за непокору, ординськи трощити трудящими руками зведене, втоптувати в багно, пускати по світу. Що й робили доблесні червоноармійці. На те їх у армію й сколотили, озброїли, перекували, забрали в тих мундирників національність, а із нею і пам’ять про славетні перемоги. Одне лишили — каральний меч революції. А де їм, недовченим, із тим мечем впоратись. Рубали наліво й направо — лиш голову встигай одвести.
До року двадцять п’ятого веселівський люд ще не був таким аж занадто обережним. Не подобається щось в управлінні селом — гуртом здіймають бунт. Мирно, без зброї, хоча могли б поставити сторчма коси та взятись за вила. Та не хотіли війни — втомились од крові. З упевненістю у власній правоті вимагали від управлінської братії відмовитись від комун. «Комуну геть! » — скандували. Декотрі висловлювали припущення, що непогано було б взагалі відділитись од совітів та створити свою народну республіку. Нехай навіть у тій республіці буде одне село — їхня Веселівка. Та й то більшої ради собі дали б, ніж отак: ні тобі хазяйства, ні до хазяйства. Говорили люди, бо ж людям роти не позашиваєш. Найактивніші поборники свободи, ватажки, ініціатори тих бунтів, за день чи й два після отого «Комуну геть! » покидали село. Селяни бачили — по них приїздила машина аж із області — спеціальна машина, її не сплутаєш ні з якою іншою. По тих наїздах, незадоволені совєтами з кожним днем усе менше говорили й усе більше думали. Розмірковували над тим, що робиться навколо них і чи варто патякати зайвий раз на такі тонкі політичні теми. Строго наказували дітям: — Не можна нічо, про що в хаті йдеться, надворі розповідати. Нічо! Бо приїдуть совєти й заберуть… — і діти мовчали, боялись, навіть у піжмурки граючись, щось там своє белькотіти, а ну, як оте белькотіння та не сподобається тим совєтам і вони їх заберуть навіки з рідної домівки.
***