Annotation 7 страница

Перед очима в Тернового постав той жовтневий ранок, коли він лишився у Веселівці, а його колеги, після невдалих та кволих промов на мітингу перед охлялими від голоду селянами, подались до міста. Лесь тоді не виступав, не міг. Його мотиви зрозумів Юсовицький, який багато смертей бачив під час війни. Та й цьому колишньому вояці дубів язик, коли він кричав, стоячи на трибуні, про «наш борг», «солідарність» та «дайош хліба». Той несамовитий крик зривався на півні під пильними та зосередженими поглядами селян. Він кричав: «Пролетарська держава» — і не міг віднайти слів, щоб продовжити цю репліку, бо ж де та пролетарська держава? Чому її немає біля цих покинутих, обібраних до останньої нитки, селян, скалічених душевно й фізично. «Я не можу», — сказав Юсовицький та відійшов від нашвидкуруч збитої трибуни, й за справу взявся Петро Бевз. Оцей говорив як по-писаному, дрібно шаткував великою долонею повітря, але не знаходив бодай жаринки розуміння, поваги чи довіри з іншого боку — від селян. Усі вони зі сталою зневірою дивились на цих випещених містом людей і не розуміли їхніх кучерявих слів. Коли мітинг закінчився і селяни розбрелись мовчки по домівках, кореспонденти з відчуттям зробленої справи зазбирались у зворотну путь. Соня, схопивши попід руки двох кавалерів — Юсовицького та Петра, буркнула, ніби поміж іншим, Терновому: — Не затримуйся тут надовго, сількоре. Бо закохаєшся в тутешню дівку, я цього не переживу. За нею пряв очиськами суворий Калюжний, котрий уже осідлав свого коня й стримував його активність, натягаючи повіддя. Од цього норовливий коник ставав на диби. І це приманювало до чекіста погляди Соні. Вона якось автоматично послала повітряний поцілунок Калюжному, а він, приклавши правицю до козирка, оддав їй честь. Соня захихотіла голосно й звабливо. — Товаришу суворий чекісте, не зводьте з розуму молоду красуню. — Соня говорила це, намагаючись пробудити в Терновому ревнощі — зиркала тишком на Леся, але той не зважав на цю гру. Калюжний зіп’явся в стременах і одним стрибком зіскочив на землю. Швидко підійшов до Соні, відсторонив її від чоловіків та відвів убік. — Зі мною гратись не треба, — стиснув боляче руку. У чоловіка роздулись ніздрі, як ото хвилину тому роздувались вони в запального коня. — Залишайся тут! Будеш зі мною жити. Соня з силою штовхнула чекіста в груди й, не ховаючи незадоволення, мовила: — Ми із вами не пара, товаришу Калюжний. Той аж посинів од злості. Крізь гнів криво посміхнувся. — Це ж чому я вам, товаришко Левківська, не пасую? Чи родом не видався? Так я ж свій, робітничо-селянський, а не якийсь там панич. Чи, може, ви таки панича хочете? Товаришка Левківська не відповіла, крутонула від нього й тихо-тихо мовила — вирвалось із неї, думала, ніхто не почує, але гостре вухо Калюжного вловило цю характеристику на свою адресу: — Бидло. — Ну-ну, — загадково пронукав Калюжний та, заскочивши у сідло, спрямував коня в бік сільради. Коли Соня пожартувала про те, що Лесь може закохатись у тутешню дівку, той уявив Параску. Хоч і не зізнавався собі, та на мітингу все намагався очима знайти її у юрбищі, але так і не знайшов. «Треба буде навідатись до неї», — подумав зараз. Батько йому повідав, що Параска тепер заміжня і навіть має мале дитя. «Все одно треба навідатись», — почав сперечатись із собою і так би й сперечався, аби Соня не відволікала його від думок. Вона засміялась, як здалось Терновому, неприродно і потягла Юсовицького та Петра по вузькій заболоченій дорозі. — Тримайся! — крикнули вони хором Лесю наостанок. Вони простували мовчки, кожен міркував про своє. Коли вийшли з села, низько-низько наповзли важкі пихаті хмари, й о пообідній порі стало темно, мов у підвечірку. Пришвидшувати ходу не могли, бо Юсовицький накульгував на своїй культі. На їхнє щастя, повз село проїздила буксирна бригада, що рухалась із Пикова. Працівники редакції на ходу запитали дозволу в головного із першого возу, який гордо сидів на мішках й цмокав губами до ледачої кобили. Він дозволив — ці троє, примостившись на останньому із цілої веремії возів, споглядали ліси та поля, що віддаляються від них, ніби неприємний сон. До приміщення редакції доплентали, вже коли вечоріло. Могли б відразу піти по домівках, але припекло їм забігти в «Більшовицьку правду». Марили обговорити побачене, попити чаю та перевірити, як там справи у Юрка Калитка, який сам-один залишився на охороні об’єкта, бо ж усі члени редакції поїхали на села — жодна душа не лишилась на місці. Одні — подались до Веселівки, інші — гайнули у Літинку, а ще хтось — поїхав аж до сусідньої області. Хвилюватись не було підстав, бо Юрко зазвичай охороняв редакцію добре. У нього ж була гвинтівка, ну то й що, що без набоїв. Мародерів можна було сполохати лиш самим виглядом озброєного вартового.
***

Редакція німувала. Товариші розлетілись по селах. Юрко опинився сам на сам зі зброєю, приміщенням, столами і сейфом головного редактора. Він нашвидкуруч замкнув двері, потряс гвинтівкою в повітрі, високо здіймаючи її над головою, та вимовив, наче заклик до дії, одне-єдине слово: — Відплата! Якби це слово у цю хвилину почув бодай хтось із тих людей, що його знали останніх півроку, вони щиро здивувалися б, але не смислу сказаного, а самому факту того, що Юрко, виявляється, вміє й може говорити. Хлопчина хвацько відкрив затвор гвинтівки та поклав обережно зброю на один зі столів. Потому неквапом почав витягати шухляди в столі Юсовицького, роздивлятись їх уміст і так само повільно заштовхувати на місце. Незамкнені шухляди привертали його увагу лиш на мить. Юрко, як той навчений хорт, самим лиш нюхом відчував, що всередині немає того, що він оце шукає. Юркові ніздрі за цією роботою тріпотіли, як крила сполоханого птаха. Дійшовши до найвищої шухляди, тієї, що мала фігурну щілину для ключа, юнак застиг в очікуванні чогось незвичайного. Перевів подих, потер долоню об долоню й, поводивши язиком зсередини по правій щоці, набрав слини і сплюнув собі під ноги. По-дитячому витер кулаком носа та закусив нижню губу жовтуватими, рідко посадженими зубами. Ця шухляда відібрала в хлопця чимало часу. Він довгенько довбав по ній ногами, взутими в доволі міцні черевики із залізними набійками на підборах — подарунок Мойри. Спочатку робив цю, схожу на спортивну, вправу стоячи на одному місці. Тоді бив з розмаху, відважуючи коліно подалі, щоб удар був сильнішим. Коли й це не подіяло, гамселив із розгону, зробивши півтора кроку (більше не дозволяла стіна) назад. Закритий на ключ сховок залишався неушкодженим. Юрко, трохи помізкувавши, взявся підважувати шухляду чималим ножем, який лежав біля примуса при вході до редакції і яким зазвичай кололи грудки пайкового цукру. Мало не плачучи від неспроможності впоратись із таким простим завданням, Юрась шепотів біля столу щось на кшталт молитви, благаючи шухляду відчинитись. Час від часу нервово виглядав надвір, аби перевірити, чи не схотілось котромусь із працівників навідатись до редакції позапланово або передчасно. Шухляда таки піддалась і відчинилась. Але на це пішло мало не півночі — винахідливий юнак вирізав не надто гострим ножем весь замковий механізм. Після виснажливої роботи на Юркових руках позасихала обдерта кривава шкіра. Він поранив долоні ручкою ножа та пошматованими краями розтерзаної шухляди. У цій шухляді зберігалось кілька документів з грифом, згідно з яким ці папери не мали б читати широкі верстви населення. Юрко навіть не глянув на аркуші. А от масивний ключ з великим кільцем, яким мав би відчинятись сейф, малий схопив й одразу з напівоберта від столу до сейфа вставив у шпарину залізного сховища. Прокрутив кілька разів — масивні дверцята зі скрипом піддались. У сейфі Лейби Фарбаха зберігались паперові теки з документами. Юрась просунув між двома стосами аж до задньої стінки сейфа свою худу руку й почав там щось намацувати. Його обличчя кривилось, очі мружились, він віддмухував з лоба пасма змокрілого од поту волосся, але нічого не знаходив. Вийняв руку та почав нишпорити вздовж бокових стінок сейфа. Коли й ці пошуки не увінчались успіхом, перейшов до обстеження нижньої із двох сейфових полиць. Проробив те саме, що й із верхньою, і нарешті його лице осяяла посмішка. Парубок повільно потяг руку й, вивільнивши її від цупких обіймів жовтуватих тек, роздивився знахідку. Побілілими від напруги пальцями тримав невелику картонну коробочку без будь-яких написів. Поклав її на стіл, поряд із гвинтівкою. Став зненацька мов несповна розуму, почав у зворотному напрямку відтворювати всі свої рухи, які робив до того, як знайшов коробочку. Замкнув сейф, перед цим провівши рукою в усіх щілинах, починаючи з нижньої полиці та закінчуючи верхньою. Потому зачинив дверцята сейфа, через ліве плече розвернувся до столу. Присівши, вклав ключ на місце, закрив шухляду. І коли зрозумів, що, хоч би як прикладав відтяті ножем шматки шухляди, вони не приліпляться, пробудився від сомнамбулічних рухів. Пішов впевнено до води. Не став користуватись квартою, прив’язаною до ручки відра шматком страпатого мотузка. Одним махом підняв дійницю, прип’явся губами до обідка й почав жадібно пити. Вода лилась двома струмками на плечі хлопця, але він на це не зважав. Кварта звисала з відра вздовж Юркового тіла й була схожа на кадило, яке гойдається зазвичай у попових руках. Хлопець поплентався із тим відром до столів. Усівся на лаву, поставив відро на розкидані столом папери й задумливо закляк, підперши підборіддя кулаком. Згадував своє дитинство, маму й тата, а також старшого брата й двох сестер, які були набагато молодші за нього й за брата. Вони пізно народились у батьків Юрка. Коли старим було мало не під п’ятдесят років, а самому Юркові дванадцять. Старший брат тоді вже й одружуватись зібрався. Хотів взяти найкращу дівку в їхньому селі. Мало того, що гарну, а ще й з багатого двору, з родини, яка, хоч і була заможною і навіть дуже заможною стала за часів непу, — та своїх, землеробів, не цуралась. Коли Юрків брат прийшов свататись, дали благословення, бо й дівка запала на Юркового брата. Оце на осінь мали й весілля зіграти. Та не було ніякого весілля, а були самі смерті. Й усі враз — одним махом. За важкими спогадами хлопчина не втямив, як заснув. Сновиддя

Юрко аж до болю в п’ятах витанцьовував на весіллі брата. Усі його родичі весело співали та сміялись, випиваючи по чарчині. Брат сором’язливо тримав за руку свою обраницю й ногою під столом вибивав в такт із музиками. Серед музик були Юсовицький, який грав на цимбалах, Петро Бевз, що сумно притулився щокою до бандури, яка, на одміну від настрою бандуриста, видавала напрочуд веселі звуки. Соня та Терновий цілувались у кутку. Юрко, танцюючи, усе це помічав. Він втомився і хотів було спинитись, але ноги його не слухали. Він кричав, намагаючись перекричати гучні звуки. Його ніхто не чув, усі були зациклені на власних діях. Хлопець подивився собі під ноги й побачив, що він витоптав, танцюючи, глибоку яму. Подумав, захлинаючись від несподіваного страху, що, продовжуючи танцювати, поховає себе заживо. Почав хапатись руками за коліна, аби вони не рухались, та нічого не допомагало. Хлопчина впав на землю в надії, що таким чином пекельний танок скінчиться і йому вдасться вибратись із цього жахливого мороку. Та сон не відпускав його. Яма, у якій він тепер лежав та дриґав ногами й руками, від його рухів ставала все глибшою й глибшою. Тоді земля почала стискатись над ним, ніби накриваючи з обох боків ковдрою. І коли для того, аби побачити небо, в Юрка лишилась тільки довга смуга, над тією світлою смугою, як над могилою, поставали всі знайомі йому люди, усі ті, хто щойно святкував весілля його брата. Вони дивились на Юрка ніжно й прискіпливо, аж поки Соня не почала ногою загортати землю. Усе швидше і швидше.
***

— Та ви ж зрозумійте, не можемо ми повз таке проходити, — доводив Юрковому батькові голова колгоспу «Світлий шлях» дядько Ларіон. Дядько Ларіон сидів у їхній непоказній хаті й грюкав по столу кулаком. На столі лежала газета, і голова час від часу відбивав по ній дріб вказівним пальцем. Юрко спостерігав за цим двобоєм між начальником та його батьком, визираючи з-за рогу печі. На печі біля брата — дві його сестрички, яким виповнилось по три рочки. Вони спали, незважаючи на голосні звуки в хаті. Старший брат Юрка також долучився до сварки й доводив, що не завжди написаному можна вірити і що все це треба перевіряти, бо не можна ж отак на людей вішати звинувачення ні сіло ні впало. Юрко погано розумів, про що йдеться і чому батько й брат такі знервовані, а мати злякана. Адже голова колгоспу був чоловік незлобивий і сам по собі нічого поганого нікому не робив. Голова пішов, захопивши із собою ту газету, а в хаті почали радитись, як бути. — Треба тікати, — сказав, мов відрізав, батько. Мати хотіла було голосити, почувши ці страшні слова, але згадала про дітей, яких могла сполохати, впала обличчям на складені на столі руки й так приречено сиділа далі. Вони так і не встигли втекти. Зранку з нечисленними пожитками виходили з хати. Їх оточили міліціонери й, попередивши один раз, що будуть стріляти, виконали обіцянку відразу потому, як усі на чолі з батьком побігли вздовж города до берега. Бистроногий Юрко біг найшвидше. У вухах свистіло від вітру, чув, як пролітали кулі, як скрикнула мати, тоді батько, а тоді… Він біг дуже довго і дуже швидко. Він біг, біг і біг. Ноги несли самі. Спинитися зміг лиш, добігши мало не до сусіднього села. Упав безсилий на землю й знепритомнів від перевтоми. Лиш сонце почало виповзати з-за обрію, хлопець оговтався, і щось невидиме враз зірвало його з місця. Юрко міг побожитись, що це вітер підхопив його охляле тіло, бо сам він не пам’ятав, щоби перебирав ногами чи важко дихав, як завжди буває при бігу. Хлопець мчав тим самим шляхом, який проторував кілька годин тому. З дальньої межі городу, тієї, що розташовувалась під ліском, який вони ще називали берегом, причаївшись, бачив усіх своїх, вони так і лежали на городі хто де впав. Поповзом, незважаючи на те що його хтось міг побачити, дістався до бездиханних тіл, огледів усіх, мав надію, що бодай хтось залишився живим. Ні! Нікого. У брата на лобі зяяла малесенька дірочка, з якої стежинкою по щоці, акуратно оминаючи відкрите око, вималювалась кривава риска. — Добивали, — сказав Юрко й закрив братові очі. Дивним було те, що Юркові зовсім не хотілось плакати. У ньому ніби застигли сльози й охолонувши чи то заморозили, чи то скам’янили хлопця. «Добивали», — було останнім сказаним уголос словом, потім він затих аж на цілих півроку. Хлопчик витяг із руки брата зіжмакану газету, саме ту, яку напередодні показував їм голова колгоспу. «Більшовицька правда» — зазначалось на першій сторінці. Юрко похапцем почав читати, лежачи горілиць біля холодного тіла брата. Він торкався своїм плечем братового й відчував, як холоне ще більше, як у ньому нагромаджується колюча, наче бурулька, енергія, яку (знав уже зараз достеменно) обов’язково обрушить згодом на тих, хто вбив його родину. А вбивали не ті, що стріляли. Вбивали інші. І Юрко тепер знав їхні імена. У статті, яка називалась «Недобитки серед нас», йшлося про його, Юркову, родину. Було дуже дивно читати своє прізвище й ім’я батька та брата, надрукованими в газеті. Спочатку навіть взяли завидки, ач, про них пишуть. Коли дізнався суть написаного, було вже не до гордощів. Кореспондент Пришибайло писав, що родина Калитків з конкретного села в двадцять восьмому році активно підтримувала заворушення й підбурювала людей до повстань проти більшовицької влади. А тепер, мовляв, коли минув час, ці «виродки» живуть та жирують за рахунок влади, яка дала їм усе — землю, свободу, можливість вчитись. Стаття була доволі жорстока, автор закликав громадськість та органи виявити більшу уважність та судити всю родину, незважаючи на вік та стать по всій суворості закону. Посилався на подібні випадки в інших селах, де ворогів лінчували односельці, не очікуючи на каральну руку радянської Феміди. Висловлював сподівання, що міліція та доблесне політуправління не пройдуть повз, заарештують контрреволюціонерів та підривників соціалістичного устрою, щоби згодом поставити їх до стінки. Гарячково підбурював читачів змити кров’ю ганьбу. Стаття була підписана не лише Пришибайлом, а й головним редактором К. Юсовицьким. «От і змили, — склав газету Юрко й додав подумки: — Але це ще не вся кров. Буде ще». Він посміхнувся, зіп’явся на ноги й пошкандибав, не розбираючи дороги. За кілька тижнів опинився під приміщенням редакції «Більшовицька правда».
***

Відмахнувшись, наче від настирливих серпневих мух, від незапланованого сну, Юрко схопився руками за біляву голову, поторсав пальцями густе волосся, зітхнув глибоко та, різко вставши, підійшов до зброї та коробочки. Відкрив її і взяв до рук блискучий патрон. Довго дивився на нього, а тоді із закритими очима вставив у затвор. Батько навчив його користуватись гвинтівкою — ходили разом на полювання. Одного разу Юрко сам встрелив чималого дикого кабана. То чи ж тепер схибить? Сів за стіл Юсовицького прямо навпроти вхідних дверей та почав чекати. Гаяв час, дивлячись до болю в скронях на двері. Він не знав, коли повернуться робкори із відрядження, але, коли б вони не повернулись, Юрко мав би їх стріти семиміліметровою холодною сталлю. «Головне, — думав собі під час очікування, і ця думка свердлила мозок, як бур, — дати по кулі Петрові та редактору. Не схибити. Не вбити невинних. Хоча які вони к бісу невинні? Усі одним миром мазані». І він не схибив. У темряві приміщення ті, хто зайшов всередину, не відразу побачили Юрка навпроти. Юркові ж очі звикли до тьмяного світла за час очікування. Він боявся лиш одного, що першими в ці двері зайдуть не ті. Але хто б не зайшов, він їх кластиме, аж поки куля не дістане тих, кого треба. Йому вже нікого не шкода. Коли в темряві гучно клацнув затвор гвинтівки, Юсовицький та Петро встигли посміхнутись та пожартувати: — Знов Юрко грається в охоронця, — випалив Петро, який зайшов першим, і ці слова послугували Юркові допомогою у виборі траєкторії пострілу. — Юрасю, це ми, — сказав Юсовицький і відразу отримав кулю. Прямо в груди. Бах! Ніби хто в долоні плеснув. Інший постріл після миттєвої перезарядки наздогнав Петра, який і не тікав, бо не встиг зрозуміти, що діється. Важко бахнули об підлогу два тіла: «Гуп, гуп». «Так, напевно, й мої падали — як мішки», — думав Юрко, прислухаючись з хортячою пильністю до тих звуків. Як тіла попадали, спокійно поклав на стіл рушницю й сомнамбулічно пішов до виходу. Біля дверей стояла заклякла Соня. Юрко її ніби й не бачив, промайнув повз та вийшов надвір. Дівчині перехопило подих, і вона, розставивши врізнобіч руки, не могла й поворухнутись. Подивилась на криваві озера на грудях двох своїх товаришів, на їхні розчахнені на підлозі силуети й, отямившись, за один крок досягла столу. Набрала кілька цифр на телефонному апараті. — Убивство, — крикнула. — Редакція «Більшовицької правди». Кинула слухавку, схопила гвинтівку й кілька разів клацнула, натискаючи на гашетку. Зрозумівши, що гвинтівку потрібно зарядити, а Юрко може втекти, Соня схопила ножа, що лежав на підлозі біля столу. Не думаючи більше й миті, вона рвонула стрімголов за хлопцем. Наздогнала його на перехресті. Юнак стояв посеред порожньої вулиці, а десь вдалині сюрчали міліцейські свистки. Юнак ошелешено роззирався довкола, ніби й не відав, що його далі робити. Три сильних удари в спину спинили монотонний рух Юрка. Друкарка Соломія Левківська мов обійняла його у вальсі. Ніжно лівою рукою трималась за його розслаблений карок, шпарко штрикаючи правицею із затисненим ножем. Припинала лезом ще живе тіло, як у п’янім чаду. Юрко зробив кілька кроків уперед, намагаючись вивільнитись, шарпнув головою, аж ніби поламався йому той розслаблений карк, увіп’явся очима в небо. З хлопчачою незайманою усмішкою скосив їх на Сонине обличчя. У голові йому паморочилося, променисті очі ніби запнув щільний туман, аж поки вони не прояснились знов, ставши скляними. Друкарка міцно тримала його в обіймах і водила переляканим поглядом довкола. Коли зрозуміла, що накоїла, коли її обхопив жах від того ясного погляду, що на її очах зотлів, вона одним потужним ривком відсахнулась, відскочила, як сполохана козуля, з ніби пришитим до долоні ножем. Тим часом білявий Юрко Калитко впав обличчям у глевку багнюку. На його спині почала запікатись кров, тіло після кількох звивистих судом завмерло. Соня, не випускаючи із рук закривавленого ножа, кинулась навтьоки. Бігла по бруківці, містом. Її наздоганяли надокучливі міліцейські сюрчки. Дорогою падала й піднімалась, розмазувала по обличчю багнюку, яка перемішалась із Юрковою кров’ю, зрошувала щоки слізьми, кусала свої руки до болю, до рваних ран. Хотіла викинути ножа, але їй це не вдавалось. Заціплена в задубілих пальцях рукоять ніби приросла до руки. Її спинили дужі міліціонери. Одвели до відділку. Клали запитання, як ото кладуть хлібину на прилавок, — записували свідчення. По якомусь часі дали підписати протокол допиту. А тоді одпустили. Вона відповідала дуже чітко, аж сама дивувалась, звідкіля взялась та чіткість. — Громадянко Левківська, прийміть вітання, — якось не в ту хату прозвучало від заступника начальника міської міліції після довгого допиту. Соня була впевнена, що її запроторять до в’язниці за самосуд, за те, що посягнула на чуже життя, за те, що вбила… дитину вбила. А вони он, дивись, дякують. Майор козирнув, клацнув підборами й, посміхнувшись спантеличеній друкарці, пояснив: — Знешкодили контрреволюціонера. Ми в нього ось це знайшли. Міліціонер поклав на стіл, за яким сиділа Соня, поплямовану кров’ю газету «Більшовицька правда». Соня здивовано зиркнула на майора. — Шість місяців тому в Гробинах було знешкоджено ціле кубло, — міліціонер постукав по газеті пальцем. — Калитки. Завуальовані вороги, ще з двадцять восьмого. Ви пам’ятаєте? — він подивився на Соню, якось паскудно вишкірився й махнув рукою. — Та де вам, ви ж іще занадто юна. — То я вільна? — Не лише. А ще й до нагороди представлені. Соня, тепер уже не гидуючи Юрковою кров’ю, підтягла до себе газету, зиркнула на підпис і захитала головою. — Так-так, зрозуміло. — Вона приставила руку до лоба. — То я можу йти? Її супроводили до виходу. Надворі зароджувався і ледь-ледь проблискував новий день, сіявся мжичкою туман. Соня різала своїм тілом той туман, аж їй віддавало болем. Роззиралась, бачила своє місто й не впізнавала його. Усе навкруги ніби збуденіло. Чому вона раніше не помічала ці обивательські напіврозвалені халупи? Ці довжелезні черги під магазинами. Люди в них стоять, як сліпці, — підставляючи бліді обличчя в напрямку маленького віконечка, через яке й даватимуть хліб. «Дають чи ні? » — лиш цим живуть. Чого ці люди все ще стоять у черзі, якщо знадвору щойно відповзла на захід ніч? Стоять цілодобово? І що то за люди? Обдерті й залякані, скрючені й вкриті гнійними струпами. Це радянський народ? Це виконали п’ятирічку за три роки? — Дурна, яка ж ти дурна, Сонько, — сказала собі товаришка Левківська, застебнувши пальто на всі гаплички, — її морозило. Блукаючи містом, здивовано обходила скручені то тут, то там людські тіла. Наважилась підійти ближче до одного такого тіла, бо тішила себе думкою, що то не люди, а їй усе мариться. Підійшла й заклякла. Під тином навзнак лежала мертва дівчина. Напевно, такого ж віку, як і Соня. Її тонесенькі руки притискались до грудей, а ноги вона в останню хвилину життя підтягнула. Така маленька дівчина, як зародок. Лежить собі й чекає на народження. Соня торкнула мертвячку за ту руку — холодна. Не могла дівчина зрозуміти одного — як їй вдавалось жити серед цих смертей і нічого не помічати? Адже це не за один день сталось. «Не знати — легше, — думала. — Жити в намальованому уявою світі легше, ніж у реальному. Бути товаришкою Сонею зручніше, ніж Соломією». Світанковим містом торохкотів драбинястий віз, на якого кидали, мов мішки із гниллю, віднайдені тіла. Збирачі трупів йшли мовчки, лиш іноді «нокали» та «тпрукали» до коня. Соня понад усе хотіла в цю хвилину із кимсь поговорити, аби не відчувати себе частиною цієї фантасмагоричної тиші. — Лесь!
***

Коли дісталась Веселівки, вже вечоріло. На дівчині не було лиця, у безмежно глибоких очах застиг страх. Соломія обійшла кілька разів навколо Лесевої хати, а тоді наважилась пошкребтись у вікно. До шибки враз, як сполохана пташка, пригорнулась мати Тернового й, побачивши мару, перехрестилась та покликала: «Ле-е-есь! » За мить двері зойкнули і Лесь підхопив знесилену Соломію на руки. Сказав коротко: — Соня? На що та відповіла мляво й дивлячись у небо: — Я не Соня… — Що ти, дівко? Що ти? — Лесь вносив Соню до хати й кивав матері й батькові, мовляв, усе добре. — Я Соломія! — промовила з посмішкою секретарка. — А Соня дитину вбила. — Бог з тобою, дитино, — втрутилась Ксенія Карпівна. Соня припала Лесю до грудей й зашепотіла: — Я буду тут, із тобою. Я не хочу назад. — Тут не можна, — суворо відгукнувся Лесь. Соня дала волю сльозам. Після того заговорила, важко схлипуючи й дивлячись по черзі на Леся, на старого насупленого Мефодія та на знервовану Ксенію Карпівну. Терновий слухав, затуливши обличчя долонями, — думав. Нагодували дівчину чим ще тоді мали — кашею-розмазнею, у якій більше було води, ніж крупів, та вклали її спочивати. Сидячи на краєчку ліжка, мати Тернового тримала дівчину за руку й, ніжно гладячи її, співала стиха колискову, оту колискову, яку вона співала своїм маленьким синам-близнюкам, тим, що не витримали голоду в двадцять першому році й пішли до Бога на хмаринку. — Вони ж і так вмерли… — міркувала про своє Соломія. — Ну, й нехай, нехай би він тікав, той бідолашний Юрко. — Соломія сідала, підтягувала до підборіддя коліна — обхоплювала їх руками. — Але ж це легко! — казала, й очі загорялись. Пересилюючи дрижаки, які били її, мов у пропасниці, продовжувала краяти свою запалену душу. — Але ж це легко вбити людину. Отак ножем зарізати. В’ють, і готово. Лиш в’ють, і лезо само знаходить шлях. — Тш-ш-ш, — вкладав її на подушку Лесь, а вона хотіла, аби він її поцілував. А він не цілував. «Він мене не любить, — розмірковувала Соня. — А я його кохаю. А тепер він взагалі мене зненавидить. Убивцю… дитини».
***

За кілька днів після трагедії й після того як Соня прийшла до Веселівки, Степан Калюжний навідався до оселі робкора. Йому вже встигли люди добрі вкласти у вуха, що до Тернових такого-то дня завітала якась розтріпана й дика товаришка і не виходить з хати ось уже… — Кажуть, у вас гості, — постукуючи обчасами об поріг, по-дружньому вимовив чекіст. Він, притримуючи двері, легенько відгородив старого Мефодія, який став на заваді. Просунувся в хату й звернувся до Леся: — То показуйте ж це чудо-юдо, — не встиг договорити, як побачив Соню. — Я вже їду назад до міста, — озвалась дівчина. — Ну, що ж, супроводимо товаришку. Калюжний ґречно викликався доправити Соню до міста на одому з возів, відведених під буксирки. Дівчина хотіла, аби її ескортом був Олесь, але той стояв на своєму — не поїду, та й годі. Сухоребра конячка повільно тягла воза по шляху, вкритому ямами. Калюжний, вперто вдивляючись сірими очима в розмитий горизонт, промовив, наче дровиняку розколов: — З ними саме так і треба. Ножа під серце. На якийсь час Соні відлягло. Бодай хтось її виправдав. Дівчині хотілось висповідатись. У роті стало солодко, як уявила смак проскурки, яку зазвичай священик дає в руку вірянину після сповіді. Їхали довго, монотонно гойдаючись на підводі. Нестерпно хилило в сон. Товаришка Левківська відчувала, як за ці дні охляла, бо ж не могла примусити себе з’їсти бодай крихти хліба. Аж тепер, коли здалось, усе залишилось позаду, коли трохи перегоріли події останніх днів, коли забулись ті ясні Юркові очі й та остання посмішка, Соня закуняла. Відчула, як шарпонуло віз, її тіло впало на сіно, і мозок відразу вимкнувся. Сновиддя

Снилось, що Терновий пестить її тендітні руки, цілує пальці один за одним. Прикладається до долоні своїми пухкими губами, лоскоче бородою шкіру. Здіймаються ті поцілунки по руці, по синіх доріжках ледь видних вен, просуваються аж до шиї. Ніжно. Шия, засмагла й гнучка, випинається назустріч пестощам. Сходить млістю, бажанням. Відчуває, як її заклякле від нервового напруження тіло розгальмовується, слабне, як подих стає рівним. Сама насолоджується цим смачним диханням і цією розслабленістю, цими незчисленними поцілунками, й лоскотом, і запахом. Таким знайомим запахом. Принюхується — ні, тепер запах чужий, невідомий, дещо різкий. Ніби кров’ю тхне звідкілясь. Та ну його, той запах, к бісовій матері! Пестощі, пестощі — от, що головне. От, що треба відчути усім молодим тілом. От, до чого потягтись, чому віддатись вповні. Під бронзовою шкірою на її шиї виграє, пульсуючи, синя звивиста жилка. Від бажання й любовної лихоманки та жилка наливається та тріпоче, як рибка на гачкові в умілого рибалки. І що більше Терновий цілує Соню у її сні, то швидше здіймається налита кров’ю вена, от-от проб’є тонку прозору шкіру, от-от випурхне назовні… та рибка… те бажання… і та кров. Дівчина крізь сон чує ніби здалеку, звідкілясь із небес, власний здавлений стогін. Широко відкриває рота та вхоплює чистого, польового повітря на всі груди. Ті груди випинає, розставивши врізнобіч руки, як на розп’ятті. І тут водоспад ніжності став аж таким повноводним, що почав давити собою Соню. Вона крізь марево сну намагається скинути із себе ту важкість. А воно, щось невидиме й сильне, чавить її тіло своєю масою. Не дає дихати, боляче тисне на зап’ястки. Соня намагається вивільнитись від сну, який з ніжного перетворився на болючий. Дівчина, збираючи докупи усі сили, різко відкриває повіки.
***

Над нею в обрисах сірого неба бовваніє також сірий, ледь темніший за небо, силует. Він наближається до обличчя й ураз віддаляється. Злітаючи шулікою в небо й знову кидаючись донизу, попелить її своїм жаским подихом. Потужний струмінь гарячого повітря одбивається од лоба товаришки Левківської. Соня нарешті одходить від сну й розуміє, що над нею — Степан Калюжний. Із відкритого рота чекіста, що нависає над Сонею, виривається похітливий зойк. Навіть не зойк, а стугоніння. Той стогін поступається місцем сильним поштовхам. Чекіст ґвалтував її, брав без дозволу, без докорів сумління. Соня засовалась, намагаючись звільнитись від ваги чоловіка. Він, ніби нічого не сталось, продовжував. Зціпивши зуби, аж у неї зсудомило щелепи, застогнала й захвицала ногами, а тоді й замотала головою. Для бузувіра цей стогін був мов команда: «Руш», яку дають спортсменам після двох попереджувальних: «На старт» та «Увага», і він з гарчанням припав їй до оголених грудей, припав важким підборіддям й сапав ним, як ненагостреною сапою… чи важезним молотом, хапався дрібними жовтуватими зубами за білі Сонині груди, міцно тримав її зап’ястки, так, що вона не могла й ворухнутись. Жилаве його тіло, яке тхнуло потом та людською кров’ю, притисло, розплющило й заволоділо Сониним, їй у бік розмірено, в такт із рухами чекіста, била його кобура, так і не знята з пояса. Осатаніло п’явся до пошерхлих дівочих губ, не знаходив у них відповіді, бо Соня, зібравшись у кім’ях, кам’яною брилою лежала розпластана на возі. Знову заборсала ногами, почала звиватись, як гадюка, й нарешті скрикнула — коротко й потужно, як чайка. Цей крик почули хіба задумливі дерева, які очікували першого снігу, та хирлява конячка. Тварина, відреагувавши, шарпонулась, Калюжний вилаявся, сказав: «Тпру», й не було зрозуміло, до кого він вилаявся й кому адресувалось те «тпру» — конячці чи Соні. Тоді перевів погляд червоних (чи то від безсоння, чи то від збудження) очей на свою жертву, оскалився й з силою затис їй рота долонею. На секунду Соня вивільнила свою руку й, махнувши нею за спину Калюжному, тричі, як це робила із Юрком, вдарила його кулаком по спині. Той лиш коротко гигикнув, віддер кінцівку від своєї спини та вклався на неї масивним ліктем. Соня виструнчилась, трималась лиш на маківці голови та п’ятах, а тіло містком висіло в повітрі, піднявши на собі й ґвалтівника, вдвічі важчого за неї, струсонула ним — хотіла скинути, як оті дерева хочуть вже скинути із себе останнє надокучливе листя, як оце сіре небо хоче скинути із себе цю сіру гладінь дощем, аби умити занурену в нещастя землю. Що є сили напружила ноги й губи, аби показати чоловікові, що не має наміру віддаватись йому без бою. Калюжний прийняв цю гру. Він криво посміхнувся, склавши губи в тонку ниточку, з неабиякою силою вкотре увійшов у напружене тіло дівчини та з усієї сили вдарив Соню в гарне обличчя. Бив. Бив спочатку рукою, тоді витяг наган і бив холодною рукояттю. І не кидав свого диявольського діла — гнітив не лиш тіло, а й душу. Шипів, бризкав слиною, дер дівоче тіло, розривав її, ніби мстився за щось, ніби хотів вилити в неї всю свою злобу, всю зневіру, увесь бруд. А виливши, впав безсило на знесилену Соню й, важко дихаючи та запихаючи закривавлену зброю до кобури, спокійним тоном промовив: — Все-все. Дівчина відчула, як її горло заливає солоне в’язке тепло. Закричала що є духу, оросивши свого мучителя червоним дрібним дощиком, й знову отримала удар міцним кулаком. Калюжний приводив себе до ладу, не думаючи й хвилі, аби те саме зробити й зі своєю жертвою. Цокнув до конячки, й вона побрела по дорозі, як брела й до того. Дівчині стояло в очах обличчя Юрка. Ніжна посмішка і його погляд, націлений у небо. Вона вп’ялась очима в цю безмежну далечінь та почала подумки молитись. І не пам’ятала вже тепер ні звірячого стогону того, хто лежав оце щойно на ній, ні болю між ногами, ні образи за втрачену цноту, яку так довго берегла для того єдиного, який ніжно кохатиме та поведе під вінець, від якого будуть діти і з яким проживе в щасливому шлюбі до скону.
***