Annotation 6 страница

У не надто чисте чимале вікно билась невелика, але цілеспрямована муха. Хотілось їй вилетіти із теплого приміщення надвір. Не відала вона, що там, на волі, відразу наразиться на холод пізньої осені, на стрімкий вітер та дощ, і, найімовірніше, така бажана свобода принесе їй лише смерть. Муха з нервовим дзижчанням гамселилась головою об шибку. За її хаотичними діями споглядала жінка років тридцяти із сумними очима, у яких наче навіки застигли й перетворились на крижані скельця сльози. — Восени тисяча дев’ятсот тридцять другого року вийшов… цей… ну, такий спеціальний указ про заходи, е-е-е, цей… ну, щоб селюки давали норму цього, як його… е, ну, продтоварів різних… У світлому шкільному класі біля дошки відповідала на поставлене вчителькою питання невисока дівчина років шістнадцяти у вузьких темних джинсах, усіяних блискучими камінцями, та розцяцькованій яскравими смужками кофтині. Вона тупцювала на місці, раз по раз підкидаючи рукою хвіст занадто чорного, аби бути натуральним, волосся. — Це була постанова, — монотонно, переводячи погляд з мухи на сльоту та голі дерева за вікном, промовила вчителька. Жінка тримала руки, складеними хрест-навхрест на грудях, і розпачливо зітхала. — Візьми, будь ласка, підручник та почитай уголос. Старшокласниця під супровід легкого гудіння інших юнаків та дівчат, вихляючи стегнами, промандрувала до своєї парти — передостанньої, потягла з неї закритий підручник історії для одинадцятого класу. Підручник не відразу піддався, бо заважали занадто довгі накладні нігті патріотичної жовто-блакитної палітри. Дівчисько почало, слинячи пучки пальців, гортати аркуші новесенького підручника, які ще де-не-де були зліплені на кутиках, — не могла знайти потрібної сторінки. Її губи беззвучно проголошували найкоротше нецензурне слово, але оскільки голова дівчини була опущена, це могли бачити лиш однокласники, що сиділи за партами й дивились на неї знизу. Для вчительки міміка школярки залишалась нерозшифрованою. — Шістдесят дев’ята, — монотонно, дивлячись у вікно, мовила вчителька і знову зітхнула. — Жень! — покликав стиха Сашко, який ділив із фарбованою чорнявкою парту. Після заклику він передав дівчині свій підручник, відкритий там, де було потрібно. — Її що, чоловік кинув? — прошепотіла Женя й взялась читати з неабияким акторським запалом. Кожне її слово було розфарбоване, мов хвіст павича, літери вимовлялись чітко, й професійна Женина артикуляція примушувала усіх, хто сидів у класі, заглядатись на дівчачі пухкі вуста. — Вісімнадцятого листопада тисяча дев’ятсот тридцять другого року вийшла Постанова ЦК КП(б)У, — дівчинка прочитала кожну літеру окремо, так, що вони стали опуклими й ніби зрозумілими, — про заходи щодо посилення хлібозаготівель. Згідно з Постановою окремі господарства за невиконання планів хлібозаготівель каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією п’ятнадцятимісячної норми м’яса. Того ж дня вийшла Постанова політбюро ЦК КП(б)У, — знову як диктор телебачення відтарабанила Женя й сама заслухалась мелодикою свого голосу, — «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп». Реденсу та Косіору було доручено розробити до двадцять третього листопада спеціальний оперативний план ліквідації куркульських та петлюрівських контрреволюційних кубел. ДПУ — вилучити з міст ідеологів та організаторів «куркульського саботажу», провести чистку та засудження рахівників і бухгалтерів — (наперед визначено триста осіб); Чубарю в Дніпропетровській, Хатаєвичу в Харківській, Зайцеву в Чернігівській областях разом з обкомами провести операцію в найближчі дні, каральні органи мають «завдати рішучого удару куркульським елементам для запобігання куркульським повстанням». Женя втомлено завершила читання, буркнула тихо: «Многа букаф» — і з подивом зиркнула на вчительку. — Тепер перекажи своїми словами, — попросила та. — У листопаді, е-е-е, тридцять другого року, — дівчина зазирала до підручника, який вона все ще тримала в руках, — ну, була ця… Постанова, цитую, — опустила очі до тексту, — ЦК КП(б)У, — із ненавистю вичитала ці шість літер. — Ну, — підбадьорила дівчину історичка. — Вони просили про різні там, ці… — не могла відтворити щойно прочитаний текст старшокласниця. — Заходи щодо посилення хлібозаготівлі, — прошепотів Сашко. — Заходи щодо посилення заготівлі, — швидко, аби не забути, випалила Женя. Однокласникам, яких не стосувались питання вчительки, не було жодної справи до прочитаного й переказаного, кожен займався своїм: хто клацав на мобільному повідомлення, хто тишком слухав музику, вставивши у вухо один навушник, хто перешіптувався, а хто просто дивився у стелю. — Ви не розумієте? — запитала наставниця й обдивилась усіх дітей. — Вам не цікаво? — вона мало не плакала. — Катерино Василівно! — взявся пояснювати Сашко. — Історія — це дуже класний предмет, але ж ця тема якась віддалена від реалій. — Він говорив та поглядав на задоволену Женю. І говорив ніби саме для того, аби ця Женя ось так задоволено на нього зиркала. — Постанови, цекакапебеу, хлібоздача, депеу, куркулі. Куди краще про козаків та про наше славне минуле… Хіба мало тем… таких, що підносять наш патріотизм, а не навпаки. А це? Це вже не актуально. — Ви так думаєте? — Катерина Василівна подивилась на Сашка, а той, кинувши короткий погляд на сусідку по парті, вимовив голосно: — Може, власне, я й не думаю так, бо в мене прадід від голоду постраждав. Але… Більшість так думає. — Більшість? — похитала головою та несподівано іронічно посміхнулась вчителька. — Більшість — це добре. Слухайте, а й то правда, нащо нам та історія, давайте проведемо невеличкий тест, — запропонувала, і діти охоче її підтримали. — Хоч щось, аби не оце, — звернулась пошепки Женя до Сашка, усілась на своє місце й міцно стисла його коліно долонею. — Дякую, що врятував від цієї мегери, бо я вже думала, що в мене мозок закипить ту муть читати. — А в тебе ніхто від голоду не вмирав? Ну, прадіди там, чи ще хтось? — Значить, так, — голосно сказала Катерина Василівна, а Женя лиш знизала плечима й подивилась на хлопця як на дурника. — Від якого голоду, Сань? — У нас до кінця уроку є десять хвилин, — вчителька історії змінила свій сум на дещо награну безтурботність, а старшокласники відліпилися від своїх стільникових та з цікавістю слухали. — Тому поговоримо про більшість, про рішення так званої більшості. Так-от, уявімо, що у… — Катерина Василівна обвела клас поглядом та спинились на Віталіні, яка сиділа на першій парті. — У Віталіни є в сумці бутерброд із чимсь дуже смачним. — З червоною рибою, — почулось з середини класу, і діти загули й заплямкали. — З кав’яром… чорним, — додав хтось інший писклявим голосом, і декілька секунд приміщенням носилось обговорення якості, користі для здоров’я та захмарної ціни цього делікатесу. — А в інших такого бутерброда немає. В інших взагалі нічого немає, навіть маленької піци. Але ви хочете їсти. Ваші дії? У класі на мить стало тихо: чи то діти відразу задумались про план своїх ймовірних дій щодо чужого бутерброда, чи то питання збило їх з пантелику. — Подумайте! — закликала вчителька й знову прикипіла поглядом до сірого пейзажу за вікном. Кілька хвилин панувала мовчанка, а тоді Женя прямо з місця вимовила: — Я б її попросила зі мною поділитись. Ділитись — це добре. — А я б тобі не дала, — посміхнулась Віталіна. — Мої батьки трудяться день у день, аби гроші заробити мені на цей бутерброд, а я буду із тобою ділитись? Краще я його своїм рідним залишу братику та сестричці. — Так можна й забрати, — припустив один із хлопчиків. — Але я не наполягаю, я так… припускаю. — Забрати, тобто викрасти? — втрутились у бесіду інші діти. — Стоп-стоп-стоп, треба, щоб усе було законно, — підвівся посеред класу майбутній медаліст та спортсмен-розрядник Владик. Він не зважав на вчительку, яка присіла на краєчок першої парти й уважно слідкувала за ходом дискусії. — Законно було б не дивитись на чужі бутерброди, — кинув йому Сашко. — Але ж ми не чужі один одному… — підняв брови Влад. — Ми — колектив. Ми одинадцять років разом… ну, не рахуючи деяких зальотних, — медаліст зверхньо майнув поглядом по опоненту. Сашко дійсно в цій школі і в цьому класі навчався лише три роки. Батько — військовий, переїздили з міста у місто, зі школи — до школи. — Правильно, немає чого відділятись від колективу зі своїми бутербродами, — засміялась білява дівчинка. — Віталіно, сказала б я, давай виставляй свій мегабутерброд на загальний стіл — буде вечірка. І Віталіна віддала б. — Ні, — стояла на своєму вперта Віталіна. — Не віддам! — Ніфіга собі, — обурилась Женя, спочатку звернувшись до Сашка, а за мить — до класу, та ще й додала: — Значить, ми примусимо. Нас же більшість! Діти заговорили, замахали руками, почали збиратись у групи по кілька осіб, дискутували, аж поки не продзеленчав дзвоник. Разом із ним Женя підняла вгору аркуш, вирваний із зошита в клітинку. На ньому червоним було каліграфічно написано: «Постанова». Листок, як цеглина на толоці, з рук у руки перейшов до вчительки, вона пробігла написане швидким поглядом та усміхнулась сумно. — Нічого не міняється в людській природі, — неочікувано для дітей зіжмакала Постанову та жбурнула її до сміттєвого відерця в кутку, коротко сказала: — До побачення, — й вийшла з класу. — Ну, дає наша Фролячка! Її що, мужик кинув? — голосно запитала в простору Женя, і всі засміялись та почали висипати по одному з класу, підхопивши свої модні наплічники. Сашко продовжував сидіти за партою. Спочатку він так само сумно, як і Катерина Василівна Фроляк, дивився на невеселий краєвид за вікном, тоді перечитав написане на шістдесят дев’ятій сторінці в підручнику історії для одинадцятого класу. Потому підвівся, відкрив свою сумку, поклав туди книжку, а звідти вийняв грубий пошарпаний блокнот з жовтими сторінками. Відкрив його посередині, судомно листав, шукаючи потрібне. А знайшовши, спинив погляд на словах: «На погашення штрафів забирають усе… навіть життя, як забрали його в невідомого мені Семена Фроляка з хутора Зарічного. І пішли його діти по світу. А чи вижили, чи змогли побороти голод…» — Фроляк, — мовив Сашко й погладив пальцем це слово, писане його прадідом. У блокноті це було єдине повне прізвище. Інші позначались лиш кількома літерами — піди тепер зрозумій, про кого йшлося. 32-й

— Ми повинні завдати нищівного удару по куркульських елементах, а тоді взятися за підкуркульників. Бо саботажники не сьогодні-завтра піднімуть повстання. Ця зараза поширюється, наче іспанка, вона перекидається з куркулів на незаможників, на бідноту. Не подобається їм, гадам, ділитись, — стоячи посеред червоної кімнати сільради голосно сповіщав Степан Калюжний. Близько місяця у Веселівці йшла активна конфіскація людського майна. Активісти-стотисячники, яких відрядили в непокірні українські села з усього есересера, добре справлялись із покладеними на них обов’язками: виносили з дворів мішки, відра, подушки, одіж. Бозна-навіщо трощили невигадливе селянське вмеблювання, розбивали глечики, горшки, полумиски. Виводили із хлівів худобу, птицю, виганяли людей із їхніх осель. Селяни як могли боронили нажите — погрожували скаржитись в область, затуляли собою майно, вступали у словесні перепалки, а іноді й у бійки, кричали, рвали на собі волосся, простягали руки до неба й кляли на чім світ стоїть теє бісівство. А буксирні бригади, озброєні, окрім гвинтівок, лопатами, ломами, щупами в людський зріст (аби глибше штрикнути), працювали на межі можливостей, а часто-густо перетинали ту межу — стріляли й займались мародерством. Люди казали: «Ці гірші за злодіїв, бо ж ті беруть, що краще, а ці гребуть усе жужмом». Плани хлібозаготівель вимагали серйозних хлібоздач. Ті плани не могли виконати навіть колгоспи, що вже казати про «індусів». У колгоспах люди працювали на повну котушку, але без радості, ніби не вірили, що від цієї праці з-під батога земля рясно вродить. У першу ходку буксирки до сусідньої Дружківки голова сільради Іван Паламарчук, який і очолював ту бригаду, привіз аж мішок зерна. За це отримав добрячого прочухана від керівників райкому. Його викликали на бюро, де говорилось, окрім іншого, про саботаж із його боку. — Якщо повториться подібне — ти знаєш, що буде, — натякали, що на Соловках місця всім отаким саботажникам вистачить. Паламарчук повернувся до села в розпачі й усе бідкався, що дійсно так не годиться: привезти півцентнера збіжжя з усього села, у якому нараховується сто з лишком подвір’їв. У Веселівці за перший набіг було зібрано вдесятеро більше. Товариш Калюжний як керівник бригади мав неабиякий досвід експропріацій. Чекіст носився селом верхи на доброму коні, забраному в куркулів. Шинель не одягав, було йому спекотно за роботою. Лисніли в стременах надьогтьовані високі чоботи. Доладно сиділа на його м’язистому тілі форма: синє галіфе, підперезана товстим ременем та портупеєю довга зеленава сорочка з кишенями на грудях і з червоними нашивками на комірці. Кашкет: червоний околиш з зірочкою, темно-синя тулія, невеликий козирок — був низько насунутий на очі. Його поплічники — не менш живописні червоноармійці у шинелях мало не по п’яти та в гостроверхих козирчастих будьонівках із запненими вухами. Також обмотані ременями та портупеями — грізні й монументально неприступні. Одне слово, стражі. Вони самим своїм виглядом психологічно нищили зляканих селян. Декотрі, боячись фізичної розправи, самі виносили й здавали припасене на зиму, лишаючи собі такий дріб’язок, що й не знали, яким боком до нього потім підступитись, як ділити. До листопада постанови та укази посуворішали (хоча куди вже суворіше). Уряд ставив перед партійцями набагато конкретніші завдання. Тепер треба було не лише зібрати планове зерно, а й не допустити зростання національної свідомості селян, підрізати під корінь, викорчувати будь-які паростки незадоволення. Припекти розжареним залізом націоналістично-хуторянські вибрики, пильніше придивитись до тих, хто співчуває розкуркуленим, і до тих, хто не цілком віддається колективній праці в колгоспах та радгоспах.
***

Згідно зі спеціальною рознарядкою з області Терновий отримував вечірні й вранішні пайки в колгоспній їдальні як сількор. Що не день та пайка гіршала, ставала рідшою й прозорішою баланда, глевкішим та чорнішим хліб. Лесь марою блукав по селу, ніби й хода змінилась — обважніла, стала не такою пружною й стрімкою. Чоловік призвичаївся ховати голову в плечі й гнутися до землі. Та й за місяць наче постарів років на десять, у погляді проблискувала тваринна лють, і той погляд став, як стерня, колючий. Писав по статейці за тиждень, одправляв до міста з посильним. Ті статті були радше замітками, позбавленими колишнього авторського лоску: тоді-то й тоді-то, йшлося в них, як у телеграмах, здали стільки-то зерна, стільки фуражу, стільки худоби, та й усе. Про смерті людей у статтях — анічичирк, знав-бо — все одно не дадуть у друк, а от по нього стовідсотково прийдуть, одберуть життя, оце життя, яке й не вартує теперечки ані ламаного шеляга. Про ті смерті й про ту бісову навалу писав окремо, у таємний блокнот, щоб не забути, щоб пам’ятати. Саме для того, аби закарбувати в пам’яті кожну мить тривожної доби, у яку він мав нещастя оце зараз жити, він усе дивився на звичаї, що оце намагалась призвичаїти нова влада в його Веселівці, всотував побачене мозком, нутром, кожною клітиною організму. Ледь стримувався, аби не вихопити в котрогось із озброєних бузувірів гвинтівку та не перестріляти всю цю братію до біса. Бачив, яким жахливим штибом втілюється в життя те, що він ото день у день писав на папері. Химерні ідеологічні палаци, які він собі набудував за останнє десятиліття, в одну мить перетворились на купку нікому не потрібного попелу. Таку купку, як від тих спалених ним ікон. А тоді одвернуло його від тієї писанини для «Більшовицької правди» — не міг і слова нашкрябати. Передав посильним, що звільняється з роботи. Не забарились і санкції. — З міста наказ прийшов — зняти вас, шановний товаришу Терновий, з довольствія як сількора. А інших наказів не надходило, — вдивляючись у список тих, кого годувати державним коштом, приписано, сказав голова сільради. — Хіба йдіть до колгоспу — тепер така, як то кажуть, пішла п’янка — рук не вистачає. Народ шо-то хворіє. Час такий… Пішов. Допомагав батькові у стайні, а іноді матері — в полі. Самі чорти відали, що вже там, на тому полі було робити, коли весь врожай зібрано. Але до села приходили резолюції й очільники колгоспу розподіляли колгоспників на працю, а до розподілу входили й польові роботи. — Та що ж болото дарма місити на тих полях? — допитувалися незадоволено люди. Йшли визбирувати картопельку розміром зі сливку, бурячки дрібно каліброві, моркву, тонку й вже добряче поїдену чорною гниллю. Усю цю здобич, щедро обліплену масним чорноземом, скидали в мішки. Ті мішки вантажили на підводу, де сидів озброєний Охрім Буженко, що правив за їздового, та в компанії із ним, для більшого «остраху», — насуплений червоноармієць-кацапчук. — Аби, не дай Боже, хто не напав на такий цінний крам, шо ото ми із земельки випорпаємо. Ач, які стражі! Як це ше та картопля під їхнім поглядом сама в воза не стрибає, — жартували через силу жінки. — Цить-но там, — спиняв балакуху бригадир — суворий дядько Тихін. — Бо ще й тебе заберуть, багато будеш патякати. Запізнілий врожай доправлявся в сільську комору, звідкіля, як знали люди, яким очі не заліпиш, усі ті зібрані бурячки й картопельку вивозили поночі кудись у невідомому напрямку. Люди гомоніли, що скидають усе в яр за селом, інші казали, що везуть до міста, аби було з чого борщ варити партійцям, дехто доходив до такого, що молов бозна-що, ніби ту картоплю та ті зморщені бурячки потім держава продає іноземним державам за валюту і лише на тому й тримається. — Збираємо ми оце все, а вони вимінюють на золото за границею, — шепоче, міцно стискаючи тонкі губи, що вони походять на нитку, одна з нестарих ще жінок. — Такого та Мордачиха намеле, — бубоніла, зігнувшись у три погибелі, Лесева мати, випорпуючи із землі невеличку картоплинку й кладучи її до прив’язаного на крижі мішка, що волочився по ріллі за збиральницею. І голосно кричала до молодухи Мордачихи: — Аби ти, Ганю, сказала, шо не іноземці, а наш зголоднілий люд оцю картопельку купує, викладаючи усе своє золото, — я б більше повірила. Жінки озирались навкруги, чи не чує ланкова — комсомолка Ніна. Ні, не чує, ген-ген аж куди подалась — і тут активістка. Комсомолка Ніна працювала швидко, але, йдучи за нею, колгоспниці знаходили ще багато картоплі, пропущеної Ніною. — Давайте, давайте, бабоньки, трудодні за просто так не дають, — кричала Ніна, ніби відчувши, що от зараз про неї говорять. Ксенія Карпівна Тернова приходила з поля виснажена — ледь ноги волокла. Часто син ішов її зустрічати і вже мало не ніс додому. Бо що ж тих трудоднів? На полі за цілий день дають їх лиш як за півдня. Щоб на шматок хліба напрацювати, треба добре горба погнути. Люди по хатах гомоніли про антихриста, що зійшов на землю. Коли збирались біля криниці, лиш про це й мови було. Жінки тулили до грудей дітлахів та злякано дивились на небо. — Повалили безбожники церкву, а ми й не боронили. От і маємо тепер. Відплату. — Кажуть, у Писанні сказано, що помремо всі, кінець світу буде на тридцять третій рік од Різдва Христового. — Так тож не тридцять третій, а тисяча дев’ятсот тридцять… — вгрузав хтось надто розумний у розмову, але ті аргументи не сприймались. — Ой, Боже ж ти, мій Боже, ой Боже, — бідкались молодиці. — Нас ше Бог боронить — не приходять з тими щупами, а куркулі вже виють. — Дасть Бог, Богородиця заступиться за нас, грішних. Не ми ж ті церкви валили, не ми дзвони розбивали. А ці чорношкурі ще візьмуть свого. Жінки стихали й лагідно здоровались із Калюжним та Заболотним, які панками проходили по селу, повз криницю. Калюжний йшов собі далі, а Кузьма Лукич, не приховуючи зневаги, підгрібав до юрбища, яке складалось із беззахисних жінок, та, погрожуючи зброєю, не давав їм розбігатись. — Ну, шо, баби, обсуждаєте, куда зерно ховати? — питав шкірячись. При цьому тримав у роті криву самокрутку й посіпував перетятою шрамом губою. Кузьма Лукич підходить до жіночок та ззаду хапає одну із них в обійми, мацає по налитих грудях долонями, розчепіривши п’ятірню. Жінка стоїть сумирно й крутить повільно корбу. Інші застигли в німому очікуванні. — Ось куда ховать треба, ось куда. Сюди ж по півмішка можна запхати. Ой, баби-баби, в місті роботяги недоїдають, а ви такі всі в тілі. Заболотний відштовхує від себе попередню жертву та суне на наступну, молодшу й привабливішу, тягнеться рукою до її принад. Дівча, якому, може, й п’ятнадцяти не виповнилось, відскакує, як обпечене лоша, чіпляється за відро, наповнене водою, й хлюпає з нього на комнезамівця. Той форкає, багряніє й хапає дівчисько за косу. — Стояти! — наказує їй Заболотний. — Стояти! — здалеку кричить на все горло Калюжний, і Кузьма Лукич одразу скорюється, одпускає дівку й доганяє «вовкулаку», як прозвали селяни начальника буксирки. Вони віддаляються від жінок, начальник незаможників запопадливо розповідає чекісту про тіла обмацаних ним жінок. Вони ще не встигають зникнути за парканом хати, де тепер живе Заболотний, а до нього жив місцевий куркуль Федір Холодач із родиною — забраний органами революційної законності півроку тому, як жінки розходяться швидко по домівках, згадуючи того Федора, який тепер зі своїми синами, дочками, дружиною та батьками гниє у якійсь совіцькій тюрмі, чи на Колимі, чи де там іще люд гниє по тій непрохідній російській тайзі.
***

Терновий, заклавши руки за голову, лежить горілиць у своєму кутку батькової хати. Ліжко м’яке й духмяне, бо під щільним рядном — збите сіно. У тому сіні: волошки, грабельки, або, як ще їх називають, журавлині носики, м’ята, любисток та ще бозна-які квіточки. Малесенькі. І не густо їх у тому сіні, але ж дух дають знаменитий. Лесь вловлює аромат, навіть лежачи обличчям вгору, що вже казати, коли за звичкою уві сні впинається носом у пласку подушку, також набиту не пір’ям — бо де того пір’я набрати, — а сіном. Батько кашляє на своїй лежанці: застудився й тепер ось уже тиждень отримує по півпайки в колгоспі, бо не може осилити на ногах увесь трудодень. Мати зітхає й по півночі молиться тихо, аби нікого не збудити. Лесь усе це чує. За вікном тихо, як у склепі чи у прірві якій. За цією тишею не спиться. Терен підводиться, пересилює запаморочення в голові та човгає до сіней, аби напитись води. Відчуває, що за ним спостерігають дві пари очей або якщо й не вдивляються, то прислухаються до його кроків: мати і батько. Сьогодні цілісінький день не їв. Хліб, який отримав як плату за роботу, віддав Степаниді — жінці, схожій у своїй субтильності на дитину. Степанида другий тиждень з того часу, як їх розкуркулили, бродить у розпачі попід хатами, стукає у двері, у вікна, прикладає губи до шпарин та просить їсти. Просить, сердега, поживи для своїх трьох дітей та чоловіка, який не може з хати вийти, бо нещадно побили його члени червоної валки. Побили, бо боронив майно. Добре, що кулею не приклали. — Якщо то Степанида — гони її, — тихо попросила мати, виставивши голову із печі, де спочивала. Вона думала, що син пішов у сіни, аби відчинити двері, бо видалось старій, що хтось у них грюкнув. — Гнати не можна, то ж не худоба, то людина — Боже створіння, — напоумив дружину Мефодій і закашлявся. — Скажи, що ми самі на ладан дихаємо, — кинув услід синові, й соромно йому стало, що так сказав, то й додав, одтанувши: — А втім, як хочеш, так і чини. То твій хліб. Лесь увійшов до хати з кухликом, наповненим водою. — Що? — запитав, ніби не чув. — Хтось приходив? — про всяк випадок уточнила мати, хоча вже розуміла, що син ходив пити. — Ні, нікого. Лесь вирішив завтрашню пайку залишити собі, хоча знав, що тітка Степанида знову прийде по обіді. Складалось враження, що жінка стоїть на варті десь за рогом хати Тернового та чекає, коли Лесь із родиною сяде до столу. А ще непроханим гостем зачастив до Тернових Кузьма Лукич. Він зазвичай заходив до хати невдоволений і казав щораз одне й те саме: — Товаришу Терновий, єсть новость. Ми викорчували ше одне гніздо. То не можна було б в газетці про це написати? Ви ж, кажиця, тут саме для того й поставлені? — Для того! Саме пишу, — брехав і бровою не вів. Тягнувся до аркуша та олівця, невдоволено клав їх на стіл і готувався вбирати в себе останні зведення від начальника комітету веселівських незаможників. Пересилюючи гнів, огиду, бажання задушити Заболотного, вислуховував довгу тираду цього бандюги. Розповідь його рясніла огидними подробицями, Заболотний смакував деталі й тішився, як дурник на базарі, власними висновками. Лукич оповідав, задоволений собою, а Лесь сидів задумливо над списаним наполовину аркушем, на якому, як мізкував собі Заболотний, народжувалась чергова розгромна стаття. «…Жовтень тисяча дев’ятсот тридцять другого року. Штурмовий декадник у розпалі… Героїчний подвиг буксирних бригад… Куркулі винищуються… Але це справа не одного місяця…» Кузьма Лукич заглядав до аркуша, намагався прочитати написане, кивав ствердно, агакав, без дозволу забирав з-під руки Тернового його незавершену роботу, тягнучись усім тілом через стіл. Перечитував, казав, де внести правку, бо «не дуже хльостко». Терновий не опирався — писав слова, які тепер не пробуджували в ньому такої втіхи, як раніше. Дивувався, як можуть одні й ті самі репліки викликати спочатку повний захват, а згодом цілковиту апатію. Ось лиш обурювало його — оте «хльостко», яке він так раніше любив. Раніше! Здається, роки минули. — І шо ото за робота така, сиди й олівчиком йорзай? — пхинькнув Заболотний. — Не по-пролетарські це, не по-рабочому, — глипнув на старого Тернового, який байдуже роздивлявся його червону зірку, причеплену на вилозі кожуха. Начальник комнезаму ніколи не здоровкався із Мефодієм Гнатовичем та Ксенією Карпівною, ніби їх у цій хаті й не було. Та й старі не надто жалували цього злочинця. І мали на це свої резони. Колись, як Лукич ще не був таким начальником, Мефодій Терновий не раз ловив його на крадіжках. Як молодший був — отримував на горіхи, а як старшим став — з подачі Мефодія Гнатовича й до каземату вперше потрапив. Лесь для годиться щось там писав, а Заболотний тим часом проходжався хатою, заклавши руки за спину, зазирав у піч та підпіччя, водив пальцями по припічку, а потім довго роздивлявся пучки, чи не налипло на них якого борошенця. Ногою відчиняв двері та кидав у сіни гасло на кшталт: «Времня таке — ворог на ворогові». Поважно виходив із чужої хати, як зі своєї. Чути було, що дзенькотить щось у сінях — перевіряв, чи там не заховано від його всевидющого ока продовольчих лишків. — У новій смушковій шапці, — констатував Терновий, як чув, що Заболотний вже посвистує на подвір’ї. — Вчора ганяв селом у подертому картузі. — Та й кожушина новісінька замість шашелем побитої шинелі, — додавав своїх спостережень старий Мефодій. — Залишилось ще чобітьми обзавестись. — Хіба довго? Ще одне кубло розсекретить — і будуть чоботи, — зморено сказала мати. Лесь дивився на хліб, який лежав, як тридцять срібняків на столі. Цей хліб не залишав по собі крихт, виблискував моквою. Не наважувався його їсти, хоча відчував голод. «Оддам Степаниді», — думав і дивився запитально на батька. Той, вловлюючи його німе питання, ствердно кивав. — Піду на горище, — казав Лесь. Він здерся драбиною, аби писати вже не хвалебні оди славним буксирникам, а занотовувати правду у свій таємний записник. Довго не міг налаштуватись на писанину, яка з’їдала зсередини й просилась на папір, — а рука не могла порушити цноту того блокнота. Сидів у запашному торішньому сіні і їв сушню з біленької торбинки. Мати заховала ту сушню ще наприкінці літа, ніби знала, що вона комусь та й згодиться. Лесь нарешті написав: «Лишились гарбузи» — і здивувався, чому саме ця фраза стала першою у його таємному літописі.
У коморі чекали свого часу ті два жовті трохи підгнилі гарбузи, про які написано було на першій сторінці. Коли Лесь приїхав до рідного села, тих гарбузів було три. Один до цього часу з’їли — півгарбуза самі, а іншу половину Терновий віддав Степаниді, яка чекала на нього, влігшись на причілку. Вона, наче якесь звірятко, зістрибнула з лави, схопила здобич, вмить вигризла та з’їла посірілі зогнилі плями. Благословила Леся за те, що поділився, — з-під зморшкуватого лоба світились очі, що колись були схожі на озера, а тепер на глибокі криниці. Вмить заховала півгарбуза під одежину й роззирнулась. Понеслась із роздобутком додому, скидаючись на вагітну дівчинку — дрібненьку й із неприродно випнутим животом, який і не живіт був зовсім, а гарбуз. Потому кілька днів не приходила, бо діти не просили їсти. Гарбуз рятував. Жінка зварила юшку зі шкірки та грубого засохлого бадилиння-хвостика. А із м’якоті — запашну, весело-жовтувату кашу. Другого дня всю вчорашню смакоту заїдали зернятами. Лузали, сидячи на печі, подовгу обсмоктуючи солодке лушпиння й обмірковуючи, чим будуть харчуватись, коли доїдять гарбуза. Степанида не викидала лушпайки, а загортала в шматочок білої ганчірки й клала за припічок, у темний закамарок, на ще чорніший день, на потім.
Аби відкараскатись від надокучливих картинок із чужого життя, Лесь труснув головою — ніби з ким поздоровкався поштиво та розважливо — й взявся смоктати засушені яблучні кружальця. Сушня була невимовно смачна, кисленька й солодкава одночасно. Терновий подовгу тримав відкушені шматочки в роті, вони повільно танули, і солодко-кисла слина смакувала чоловікові більше, ніж отой хліб, що його приніс Лукич як плату за статтю, яку він, Терновий, мав би написати. Від того комнезамівського окрайця так і тхнуло чужою кровицею. Чомусь саме до пайкового хліба, принесеного упирем, молодому робкору несила було доторкнутись. Попри голод, що смоктав, аж чоловік укривався потом, саме цей шматок житнього добра палив йому горло, він-бо давався не просто так, а за чесно зроблену роботу на благо світової революції. Цей хліб ніби був платою за мовчання, тими тридцятьма срібняками, пекельним відкупом. Терновий умить згадав щось важливе, ляснув себе долонею по голові й перегорнув аркуш, аби писати начисто. Не про гарбузи, а про… «…Про події в редакції, — сяйнула згадка. — Треба написати про Юсовицького… і про Юрка… і про Соню». Про цих трьох він так і не написав, заощаджував місце в невеликому блокноті, ніби знав, скільки ще трагічних історій має туди втиснути, скільки загублених доль знайдуть притулок у цьому брунатному непоказному записнику.
***