Annotation 5 страница

Лесь Терновий стояв на порозі батьківської хати, упершись лобом у дерев’яні хиткі двері. Усе не наважувався натиснути на клямку та переступити поріг. У голові не снувало жодної думки, чоловік закляк на одному місті, ніби приріс до ґанку, — не міг ступити й кроку ні вперед, ні назад. У дворі не було собаки, того, що зазвичай не давав «блудному сину» підійти ближче до подвір’я, бо починав гавкати: без агресії, так, що батьки завжди могли б зрозуміти, на кого здійняв бучу пес. Біля собачої будки сиротливо валялась погнута мисочка, у яку вже давно не клали собачого їдла. Хлів, де ще три роки тому стояла худоба, німував напіврозвалений та облуплений, подвір’я позаростало бур’янами, а город, який було видно з порогу і який відділявся від подвір’я хистким парканчиком, був схожий на цвинтар — голий та витоптаний, де-не-де перекопаний глибокими ямами, над якими височіли невеличкі горбочки випорпаного із тих ям масного чорнозему. Двері відчинились самі, Лесь мало не впав до сіней. Навпроти нього стояв батько. Безслівно розкрив свої обійми і прийняв сина, який закляк у неня на плечі. Старий простягнув руку до відра, яке стояло на ослоні в кутку, зачерпнув квартою прозорої холодної водиці та повів молодшого Тернового до хати, обнімаючи його за плечі. Матері в оселі не було. Лесь напився, втер рукавом рота та зопалу бухнувся батькові в ноги, стоячи на колінах попросив пробачення. Старий Мефодій захитав головою, підвів сина, всадовив його за стіл на покуті й мовив без жодних емоцій: — Мати на роботі, а я, бач, ось лиш йду. На минулому тижні схоронив свого коника. Відмучився в колгоспі. Отакісінький став, — батько показав вказівний палець. Лесь опустив важку голову на складені руки й так застиг. Слухав батькову розповідь. Мефодій Гнатович віддав колгоспу все, що просили… що наказав син. Усе! Пішов працювати. І він, і мати, і навіть худоба дуже швидко стали украй немічними. За час, проведений у колективній стайні, охляв, випрацювався молоденький коник, бо ж як проклятий орав землю. — Найбільше надірвався на тих буксирах, — оповідав батько. — Най би їх грім побив. Гнівався старий, що батрачив, гнув спину невідомо на кого й для якої такої вищої мети, якщо все валиться, ламається й дохне. Вірніше, вже тепер відомо! На упиря! Згадував, як ходив під паном і як той пан щедро винагороджував за роботу й дивився, аби люди були ситі, бо що ж то за робітник, якщо він голодний. А ці, теперішні совбарини та радвельможі, що роблять, га? Лесь слухав, і хотілось йому або враз оглухнути, або батькові зашити рота. Це ж якщо хто почує? Це ж тюрма! Каторга за такі слова. Батькові посилання в минувшину як не крути, ніяким боком не підтверджували тих гарячих промов, що їм, колгоспникам, щодня доносили до вух різного штибу пропагандисти, яким у селі ніби медом було помащено. — Ці пролетарії, най би їм повиздихати, мені, старому Мефодію, розповідали, як я до приходу їхнього погано жив. Дають сто грамів їжі на трудодень. Уже й не знаємо, як гроші виглядають, — не дають нам грошей. Трудодні придумали, — старий перевів подих. — І як мені тепер стало добре й привільно жити, розплескуються щоднини. — Наблизився до сина. — А насправді, сину, що не день, то важче жити — страшно жити. Працюємо з матір’ю від рання до смеркання, а поїсти до пуття і нема. А ці горлопани все кричать: «Пятілєтка» та «Дайош», усе вимагають якогось плану, най би їм чорти того плану давали. І все, все, що б не вхопили, тягнуть на зернопункт. А звідтіля не забирають нікуди — нема чим. Транспорту не вистачає, бач, у них. Рук загребущих вистачає, а машин — нє. Все гниє. Ні собі — ні людям. — Мефодій подивився впритул на сина. Пропалив його поглядом, повів далі: — План їм подавай, і то шоб в три роки впоратись… зробити те, що на п’ять запланували. То нащо ж на п’ять планували? Дý рні, дý рні вони і є. І ще — паскуди з паскуд. Людей, що не виконали план, штрафують. І як штрафують — одбирають під опис усе: хату — давай сюди, чоловік з дітьми побіг у хлів — і хлів їм потрібен. Відбирають! Сорочини з дітей знімають та надвір у чому є виганяють. Що це робиться, сину? Га? Ви хоч там у місті про це знаєте? Пишуть ваші газети про те? Лесь сидів і слухав, а його оте підступне «Я» усе більше розправляло крила, аж тисло зсередини. «От, якби можна було зараз утекти, знов податись до міста, у редакцію. Сидіти там, писати. Я ж добре пишу. Нащо мені це село? Нащо мені ці розповіді? » А батько вів далі. Нарешті є кому поскаржитись, вилити душу, почути розраду. Син! Син приїхав! Стане за них, немічних, горою. Це ж селянський син! Він зрозуміє! «Я вже не селянський син», — відмахується товариш Терен подумки. І тут-таки кладе його на лопатки Лесь Мефодійович, селянин, а не товариш, селянин, уроджений в селі Веселівка в тисяча дев’ятсот сьомому дореволюційному році. Батько не спиняючись оповідає — хоче встигнути за короткий час все розказати. Напосідається на сина. Та хіба ж усе втиснеш у хвилини. Тут роками розповідати, та й то не все опишеш до ладу. Коли почались скажені перегони хлібоздач, коли доводили неможливі плани по зерну, м’ясу, молоку, люди, чесні люди, не злодії, не крадії, не душогуби, пішли красти. Вночі вилазили, як ті вужі, на поля та визбирували із колгоспних ланів усе, що так чи так гнило в землі, чого кволі колгоспники не в силах були зібрати й обробити, що випало й от-от мало б пропасти. Та й те видирали із рота, висмикували і ліпили як доважок до того супостатського плану, ще й судом погрожували. — Суд! — задумливо казав батько. — Либонь, буде суд, лиш пізніше. І судитимуть не нас. Ні, не нас. Їх судитимуть! «І мене», — стрельнуло думкою, аж Лесь підхопився й заходив по хаті. — А де Гнатюк. Михайло Миколайович де? — згадав вранішню зустріч з Гнатюками і зазирнув батькові в очі. — Та де ж? Там, де й усі отакі непримиренні та гарячі. На каторгу рік ось буде, як забрали. Гатять людом ту Сибір, а вона все просить і просить ще. А мо’, вже по ньому й слід охолов, закопали десь, та й… — махнув приречено рукою, мовляв, не питай сину. — Та як же так? Та він же комуніст, він же… — і урвав фразу. А батько скаржився на теперішні закони, які ніщо інше як беззаконня та розбій. — Улітку, як зерно ото було дозріло, вже не лиш погрожували, сатани, а й хапали за колосок, за десяток зернин, за побачену прив’язаною до пояса торбинку, що теліпалась зі жменею жита, — перейшов на шепіт. І шепіт цей був гарячим, хворобливим, стриноженим. — У полях тьма людей постріляних, мічених маленькою дірочкою в лобі. Усі як один — з тим тавром. І рівнесенько, стерво, клало, між брови. Акуратно. Працював спеціаліст, стрілок, мисливець… на людину мисливець, живодер. І знають же люди — хто. — Хто? — спитав Лесь, і йому волосся стало сторч, от, відчував, як ворушиться, бо ж знав, що зараз почує чиєсь знайоме ім’я. — Та хто — свої… Кузьма Лукич, либонь, — відповів батько й зітхнув, а затим і перехрестився. — На власні очі бачив, як Філоненка-молодшого… пам’ятаєш хлопчиська з лівого кута? Такого шмаркливого й бистроокого? — Лесь кивнув, мовляв, пам’ятаю, ще як зачув прізвище, але Мефодій ніби спеціально нагнітав: — Тягли його на ряднині аж від поля. Та й то, як тягли? Як брудну цурпалку якусь. А тоді вивалили під сільрадою як різаного кабана — нате, дивіться, якого ми вам ворога встрелили. А в лобі ото відмітина, а в задубілих руках — зерно. В обох долонях затиснуте, — старий показав, як то воно було затиснуте, те зерно. А далі вів крізь зціплені зуби: — Лукич ті долоні розтиснув, ставши коліном на здерев’янілу руку, та зерно вигріб… для плану. Страх прийшов у Веселівку. Люди он гомонять про антихриста, йдуть молитись аж до Києва — просити заступництва. Мефодій перехрестився, дивлячись у порожнє покуття. Лесь відчув у батьковій напруженій спині не висловлене питання, адресоване синові. — Як вам так необхідно, то можна образи` поставити назад, — недоладно бовкнув. — Зараз із цим уже не так строго. Якщо… то… Батько перевів бесіду на інше. — Он, перекопали буксирники весь город, поштрикали щупами. Думали, що ми з бабою пшеницю ховаємо там. Яка пшениця, сину? Де вона? — старий схопив сина за пальто. — Забрали торбинку квасолі, стільки ж гороху. Мати боронила сушню, яка на горищі зберігалась, — старий Терновий показав пальцем на стелю. — А вони жінку стару та прикладом… та у груди. Але шо їм? Мати твоя полежала-полежала та й пішла в колгосп по трудодні, бо ж їсти щось треба, — Мефодій набусурманився, почорнів аж весь. — А ти що сюди прийшов, сину? Це ж нащо? Ти, сину, тікай звідсіля, хоронись у місті. Нема чого. Старий татусь мов навіжений почав виганяти сина з хати, штовхав його у спину, вів під руку до воріт, наказував тікати, просив не сперечатись із «теперішніми» й не потикатись до Веселівки, бо ж сюди вже ступив голод немилостивий. — Заморять нас тут, їй-бо, правду кажу, — шепотів й роззирався навкруги, чи не чує хто. — Дем’ян з провулка… — Мефодій кинув рукою кудись убік, — хотів ото до брата податись в Одесу. Зібрав торби та й з усією родиною й вирушив. Кажуть, бачили їх, обідраних та голодних, — ходять навколо двірця в місті, руки простягають. Чи обікрав хто, чи червона валка дорогою обдерла — невідомо. А люди ж були роботящі, нікому й слова лихого не казали. Йди, сину, йди. Я матері од тебе передам словечко. Так і не зміг пояснити батькові, для чого приїхав. Старий думав, син прийшов побачитись… може, востаннє. А він прийшов агітувати. Терен швидко пішов вигоном, тоді шляхом, тоді не озираючись побіг що є духу. «Агітувати-агітувати-агітувати», — слово билось у скронях і відлунювалось на рівні сонячного сплетіння. Він біг довго, біг на межі можливостей. Ніби од того бігу залежало чиєсь життя. Ніби, якщо він добіжить вчасно, — все ще можна буде врятувати, а як ні, то… Лесь метався, хотів був заховатись у просіці, впасти на землю, запорпатись у багно, аби ніхто його не знайшов, ніхто більше не запитав: «Навіщо ти тут? » Важкі думки витісняли одна іншу. То Лесь мав намір дезертирувати з агітбригади й нісся в бік міста, тоді кидався рятувати батьків і повертав, на півдорозі спинявся, широко розставляючи руки та крутячись, ніби питав у природи, що йому робити. А в голові проносилось страшне: «Най би мій батько вмер, най би матір моя померла, аби не бачили вони, нащо я приїхав». Молодик хапався обома руками за шкіряного кашкета, стягав його та кошлатив непокірне волосся. Не пам’ятає, як ноги занесли його на сільський цвинтар. Бродив, як сновида, між могилами, між свіжими насипами. От, його однокласника Харитона Зубрія могила. Он, муляра сільського Панаса Петровича, ач і дружини його тут-таки, овва і їхньої дочки, Марусі, що була трохи несповна розуму. Довго сидів, замислившись над свіжими хрестами. Як сонце вже тікало за обрій, знесилений, поплентався слизькою від мокви дорогою до сільради. Йшов невпевненою ходою, ноги роз’їжджались на глиняному місиві. Діставшись сільради, зрозумів, що не чує, що йому кажуть якісь невідомі люди у гімнастерках, що йому торочать Кость Юсовицький, Соня й Мойра, про що балакає Петро, надмірно ворушачи губами й втираючи ті губи рукавом. Блимав на них порожніми очима, морщив лоба, сп’яніло кивав. Соня принюхувалась до Леся й висловлювала припущення, що він десь хильнув зайвого й тепер от, п’яньма-п’янючий. Але він, Олесь Терновий, цього не чув, бо суцільна тиша накрила його. «Як добре, — думав чоловік, — як добре бути глухим. Аби ще й німим… до цього ж. А ще й сліпим… аби…» — Його треба вкласти спати. Нумо, товариші, — наказовим тоном мовила Мойра. — Що ви до чоловіка причепились. Товариші, дайте йому спокій. Він, видко, не відпочивав кілька діб, от і виснажився. Мойра відвела знеможеного колегу до окремої кімнати, де стіни були завішані портретами різномастих вождів — від гриватого й задумливого Карла Маркса до вусатого й усміхненого самими очима Сталіна. Були тут зображення Леніна — і самого, й з ходоками. Окрім картин, кімната була вставлена кумачами. На підлозі стояли мішки, мішечки, згортки, вузли з пшеницею, горохом, вівсом та іншими вилученими лишками. Жінка постелила на вузьку лаву ряднину, підклала під голову Лесю мішечок з квасолею та наказала спати. Оскільки Терновий не чув, що вона йому каже, Мойра закрила його очі власноруч, ще й притримала долонею повіки, аби вони не відкрились. «Наче мертвому», — встиг подумати Лесь перед тим, як впасти, мов у глибокий чорний колодязь, у сон. Сновиддя

Посеред всіяної зеленою соковитою травою галявини, оточеної невисокими кущами пахучого жасмину, стоїть довжелезний стіл, запнутий білосніжною скатертиною із гладдю вишитими по обідку блакитними трояндами. Уздовж столу, який тягнеться аж до горизонту, припнуті масивні дубові лави, устелені домотканими ряднами з графічним орнаментом. Велике лагідне сонце висить низенько над тим боком столу, який впирається у горизонт. Над столом, жасмином і навіть над сонцем літають солов’ї. Своїм ангельським співом ці непоказні пташечки приманюють подорожніх. Спочатку люди підходять до дивини серед поля по одному, лякливо ступаючи та озираючись навсібіч, шукаючи когось, хто стане на заваді перебуванню біля святкового столу, хто віджене чи пояснить, що це не для них приготовано. Але жодна жива душа не противиться, аби подорожні сідали на лави. Хтось гладить руками чисту скатертину, хтось милується співом птаства. Коли перші відчайдухи обережно повсідались на краєчки лав, до них почали приєднуватись інші. Вони підходили невеликими гуртами — по двоє дорослих і поруч зграйка малих. Сідали, ширяли поглядами по сусідах і по вишитих трояндах на скатерці, чекали невідомо чого, мружачи променисті очі. Тоді, звідки й невідомо, почувся гул, такий, як буває з наближенням землетрусу. Перелякані люди не наважувались підійматись, аби кудись-то побігти й собі, а лиш безпомічно чіплялись руками за стіл, який почав легенько труситись. Малі й великі, старі й молоді вчепились пальцями за лави, один за одного й, заплющивши очі, чекали покарання за те, що опинились за цим столом, у цій прекрасній оазі. Гості боялись цього панського столу і того гулу, що усе наростав. А ще більше — тих поштовхів, які примушували їх здригатись на своїх місцях. Дехто, закривши вуха долонями, беззвучно кричав. Широко відкривали вони беззубі роти, шамкотіли ними, дехто молився на сонце, склавши долоні одна до одної, дехто голубив своїх дітей та притискав їх міцніше до себе. В одну потужну навалу стіл обліпили орави схожих на хижих звірів людей. Людей без подоби Божої, натомість із гострими іклами й налитими кров’ю очима. Вони гарчали, облизуючись та ковтаючи слину. А затим почали стукати брудними долонями по чистій скатертині, залишаючи на ній відбитки — чорні, сірі, брунатні плями, а іноді червоні, бо дехто так сильно гамселив по дерев’яному столі, просячи їжі, що розбивав долоні. І з них хлюпала кров, бризкаючи на сусідів. Злякане сонце наполовину пірнуло під стіл, і саме цієї хвилини до столу випливли справні молодиці з червоними щоками й товстими косами. В обжинкових вінках на головах. Одна із них — Параска. Вона, як і інші, оголена, але ніхто не зважав на їхні налиті молодістю та бажанням тіла, на звабливі форми й пружні випуклості. У жінок з повних грудей скрапувало молоко. Молодиці навіть не намагались втримати його чи втерти руками. Жінки тримали в міцних руках пригощання: на великих тацях гори голубців, з яких йшла духмяна звивиста пара; у фляндрованих полив’яних тарілках свинячі холодці з зеленою петрушкою та червонястими кружальцями моркви; на розжарених пательнях запечених кролів та курочок із хрусткою скоринкою. Окрім цього: горщики з молодою бараболею, густо посипаною шкварочками та политою тягучим запашним жиром; полумиски з квашнею — жовтуватою соковитою капустою, брунатними порепаними помідорами та цупкими зеленаво-вохровими, всіяними гострими пухирцями огірочками. Люди за столом сп’яніли від самих лиш пахощів, від самого вигляду цього багатства. Вони почали обніматись та цілуватись, посміхались одне одному, дебелим жінкам, сонцю, птахам. Стіл ураз усіявся посудом, наповненим панськими вичудами. Гості хапали руками, загрібали їдло жменями, насолоджувались не лише смаком, а й можливістю відчути їжу на дотик, на нюх, намилуватись дарами природи по самі вінця, до кінця віку, донесхочу. Лесь крізь сон і собі відчуває страшенний голод і нарешті наважується наблизитись до столу, за яким до цього часу лиш спостерігав крізь щільні кущі жасмину. Дивується, чого це він і не він зовсім, а Миколка з хрестиком на нозі. А тут одразу й не Миколка ніби, а білобрисий малий з величезним револьвером у руці та з новеньким орденом на грудях. І чого це він, десятилітній хлопчина, так жадібно дивиться навіть не на їжу, а на ту оголену жінку, яка зветься Параскою. Терновому уві сні паморочиться в голові, світ крутиться перед очима. «Це так жасминовий дух подіяв», — чує пояснення. Виходить із кущів на галявину, де повним ходом йде бенкет. Обходить стіл зі сходу на захід і в протилежному напрямку — шукає й не знаходить вільного місця, щоб і собі сісти та пообідати. Тягнеться через голови до одного із великих, накритих казанів. Казан той, єдиний на весь стіл, стоїть саме посередині. До нього гості ще не торкались. Рука зголоднілого товариша Терена видовжується, як гумка, дотягується до покришки, з-під якої валить густа чи то пара, чи то дим. Хапає за гачечок та, докладаючи чималих зусиль, смикає. Мимовіль Лесь заскакує ногами на лаву, розштовхує тих, хто там сидить, з щирою цікавістю зазирає в казан. У наваристій юшці, яка все ще кипить (хоча під казаном нема вогню), вигулькують та пірнають між бульками якісь довгенькі та грубі ковбаски. Вода вирує сильніше, як той гейзер, і з казана піднімається невеличка, ймовірно, дитяча рука. Ця варена рука із пальцями і нігтями на тих пальцях якусь мить крутиться й пірнає у глибінь велетенського казана. Той, хто заглядав у казан, зойкає, йому сутужно підспівують солов’ї. Умить сонце шубовснулось у безодню чорного неба й зробилось зовсім темно… і тихо. Тоді очі звикають до темряви й можуть розрізнити якісь силуети. Олесь відчуває на собі липкі від жиру дотики тих, хто оце щойно їв. Заклякає од думки, що ці незнайомі йому руки потягнуть і його в той казан. Нестерпно хоче пальнути зі свого револьвера, але той виявляється зробленим із хлібного м’якуша — не стріляє. Ліричний герой Лесевого сну наважується тікати, різко повертається, аби бігти до рятівних кущів, але зіштовхується лоб до лоба із молодицею, яка розносила страви. Придивляється знизу вгору, чи це, бува, не Параска. Ні, не вона. Інша. Її, незважаючи на сутінки навкруги, він бачить доволі чітко. Жінка щиро посміхається та вкладає йому до рук щось, загорнуте в газету. Лесь миттю хапає пакунок та несеться із ним до укриття. Сідає під кущ, судомно розгортає численні шари газети «Більшовицька правда». Шматує її та кидає ту рвань собі за спину. Що далі, то зростає його впевненість: там, під газетними шатами, захована відповідь на важливе питання. Зірвавши останній шар паперу, чоловік клякне. По хвилі мов підкошений падає на спину й бовтає ногами й руками, ніби намагається відплисти далі від того, що бачить. Перед ним, на газеті, — відтята голова дитини із заплющеними очима. І схожа та голова на голову білозубого малого, що ото нещодавно сидів під цими кущами з револьвером у руці. Лесь задихається, хоче вилізти з-під кущів, але несила йому навіть підвестись. Земля тягне його до себе, засмоктує щомиті. І ось він уже наполовину в холодній домовині, лиш голова стирчить назовні… поруч із дитячою відтятою головою. Та ні, не поруч, а замість… — Лесю! Олесю! Товаришу Терен! — шепоче голова синіми губами. А голос ніжний, жіночий. — А-а-а-а! — відбивається від жахів Лесь, і в нього починає боліти плече. 2000-ні

— Сашку! Саш! Сину! — будить Сашка Ліда, шарпаючи його за плече. — Сину, прокинься. Сашко різко піднімається на ліжку… Він у поту, а перед очима все ще стоїть та відрізана дитяча голова. Хлопець на хвилю стуляє повіки. 32-й

— Лесю! — гаркає що є духу й розплющує мертві очі відрубана голова. — А-а-а-а! — горлає не своїм голосом Терновий, і цей крик лине в простір та переплітається з іншим, дуже схожим на його. — А-а-а-а-а-а-а! — відбивається від жахів споглядач, і в нього починає боліти плече. Відчуває, як із нього струшують землю, як хтось тягне його нерухоме тіло вгору, над цим шабашем. Він усе далі й далі і знову чує: — Саш! — десь далеко. — Лесь! — над вухом. — Сашку! — наче згори. — Олесю! — тут, поруч. — Товаришу Терновий! — верещить знайомий жіночий голос. Лесь розплющує очі, над ним знервоване обличчя Соні. Вона боляче щипає його за плече й кричить, мов навіжена, повторюючи його ім’я. — Ой, такого наверзлось, — пхикає Терновий, спинається на лаві й чеше здивовано потилицю.
***

У приміщення, де щойно прокинувся Лесь, за час його вимушеного сну заповзли знадвору сутінки, а із сутінками і якісь чорні силуети. Лишень Терновий буркнув спросоння останнє слово, як хтось чиркнув сірником. Робкор повернув голову на звук і побачив невеличкий вогник, який за хвильку перетворився на більший, впурхнув у гасову лампу та освітив обличчя людей, що зібрались біля столу. Тут були всі ті, з ким Лесь приїхав: агітатори та робітники пролетарської преси. Окрім знайомих, кілька незнайомців — вельми суворих чоловіків. Вони закурили, передаючи один одному цигарку для підкурювання, й кімнату вмить заполонив смердючий дим. — Це вже не те, — прорізав тишу чоловічий голос, голос сумнозвісного Кузьми Лукича. — У Кравченків завжди самосад нікудишній. І брати не треба було. Лише морока. Вчепився в той тютюн, як буржуй у завод. Я до себе — воно до себе. Шо мав робити? Пальнув. Нада ж ревдисципліну підтримувати. До Лукича приєднався начальник сільської міліції Охрім Буженко. Вони вдвох ще трохи помізкували, у кого самосад ліпший, а в кого — гірший, треба було стріляти чи ні. Називали імена, прізвища, прізвиська й кутки, у яких живуть ті, хто колись вирощував добрий тютюн. За кожним іменем Лесеве серце прохромлював біль. Тоді з-поміж цієї братії підвівся один: молодий та приємний на вигляд чоловік у гімнастерці та з планшеткою через плече, кахикнув, підійшов до столу, стукнув кісточками складених пальців по червоній покривці. Обіперся на стіл і розпочав серйозно: — Товариші! Рішення прийнято. Зранку виступаємо. До нас із міста прибули товариші газетники. Приїхали, значить, аби агітувати селянство, скажімо так, напоумити їх… — Та кого тута напоумлювати, голово?! — перебив оратора той, який вважав Кравченків самосад нікудишнім. — Кого агітувати, Іване Петровичу? — Помовчте, Кузьмо Лукичу, — зауважив голова веселівської сільради і тут-таки спохопився: — Вам, товаришу начальник комнезаму, слово буде надано згодом. Згодом. Тож я продовжу, — подивився прискіпливо на Юсовицького. — Якщо хочете допомогти нашій спільній справі, поїдете завтра в складі буксирної бригади. — Вмєсті труситимемо куркулів, — додав Кузьма Лукич. — Це справа не складна. Главне — без дамських емоцій. — Зачекайте, зачекайте, — вплівся в бесіду Лесь. Його голос зі сну звучав неприродно хрипко. — Кожен має займатись своїм. Ми будемо писати, агітувати, а ви — трусіть… якщо вам це подобається. — Він прокашлявся. — Тш-ш-ш, — заспокоїла товариша Соня та потягла його за рукава, аби той не збирав на собі невдоволених поглядів членів буксирки. Буксирники сиділи хто де — хто в кутку, хто на долівці, а хто й на лаві біля Тернового та Соні. — Ми хотіли вранці людей на мітинг покликати, — взяв на себе ініціативу Юсовицький. — Проведемо бесіду… Розповімо людям що до чого… Запалимо їх своїм натхненням… — Юсовицький якось знітився, наштовхуючись на мовчазний опір буксирників. — Ото й усе. Мітинг за нами. Та й назад. У нас робота. На наші кореспонденції чекають читачі. Ми повинні писати, а не експропріаціями займатись. Ми ж так — суто психологічно допомогти товаришам… — Гаразд, — коротко відповів голова сільради і надовго замислився. — Тут з людьми нада говорити з помощю оцього, — головний комнезамівець вихопив наган і, помахавши ним у повітрі, знову поклав його до кишені. — Будете в цьому селі ляси точити, то залишитесь без бошок, — розмірено далі повів. Поки говорив, шкрябав кінчиком Гнатюкового ножа собі під довгим нігтем. — Тут народ дикий, за своє барахло шкуру здере. Ви їм слово, а вони вам — ножаку в спину, — чоловік відточеним рухом махнув ножем якось ізнизу догори і ще й прокрутив у повітрі лезо. — Тут треба по-бойовому, по всій строгості закону… нашого нового робоче-крістянського. Розбалувались люди, землю занюхали, панами забажали стати, — начальник комітету незаможників скрипучо засміявся. — Щось я за цими людьми такого не спостерігав… раніше, — втрутився в розмову Терновий. Кузьма Лукич придивився до Леся, гигикнув і сердито сплюнув. — Оце д-а-а-а, — протяжно завив. — Невже Тернового синок у селі об’явився? Оце так-так. Ну, здастуйті вам. Бачу, у люди вибився. А не пізнав би тебе, ач, як бородою обріс. Чую, шо-то голос ніби знайомий. Придивляюсь — на батька як викапаний схожий. І не ковтнули ж тебе чорти в тому місті? — Кузьма Лукич засміявся. — А ви, товаришу Заболотний, із тюрми та зразу й сюди? — взяв на кпини Лесь. — І одразу в начальники. Кімната якийсь час німувала. Об скляну колбу лампи що є сили бився нічний метелик. Лесь думав про те, де серед глупої осені цей метелик узявся, а тоді якось само собою виринули розмірковування про те, чи їстівні взагалі метелики. Мовчанку перервав заливистий сміх Заболотного. І до чого він, той сміх, був, ніхто й не зрозумів, можливо, й сам Лукич гадки не мав. — Кому із тюрми на виход, а кому-то на вход. Це така інстанція, шо пустувать не буде, — почав свою філософію Заболотний. — Січас времня таке, шо ворог на ворогові сидить. А ви там, у ваших містах, за тим столпотворєнієм і не бачите нічо. Он, ми щодня спроваджуємо куда нада… кого нада. І сьогодні ж без діла не сиділи. «На Гнатюків натякає, однозначно», — розмірковував Лесь. Він знав, що між Лукичем та Гнатюком задавнена неприязнь існувала. Сам-бо Заболотний хотів Лукеру сватати. Лукера відмовила йому, бо урвитель, бандюга й злодій. По весіллі з Михайлом Кузьма допитував Лукеру, чи ж не за такого самого злодія вийшла, чи не подібного до нього обрала. Жінка лиш плечима стенала й не знала, як йому пояснити різницю між злодієм та політичним в’язнем. «От, тепер і він, цей Кузьма Лукич, уже мабуть політичним себе вважає», — думалось робкору. — А я піду з буксиром, — поставила крапку в тираді начальника комнезаму та роздумах свого колеги фейлетоністка Мойра Крум. — Я хочу побачити на власні очі, як воно все робиться, — трохи подумала й пояснила: — як ці, ваші куркулі, за мішки свої хапаються, як не хочуть ділитись із робочим класом. У мене фотоапарат. Зроблю репортаж на вістрі, так сказати. Ніхто нічого не відповів. Затим гучний бас праворуч від Тернового коротко резюмував. — Добре! І в цьому, як одрубаному, «добре» відчувався незламний характер принципового ватажка, головного цієї отари, отамана. Терновий придивляється до чоловіка, який примостився в кутку й від якого, як із льоху, віє холодом після отого басистого схвалення. Простягає руку, просячи цигарку, отримує її, нагинається, аби підкурити, й, допоки запалюється сірник, роздивляється незнайомця. Нічого особливого — чоловік як чоловік, лиш на ньому форма Державного політичного управління. «Чека», — відразу охрестив його Терновий. Цей чека був подібний до залізного Фелікса, хрещеного батька всіх, хто працював в органах держбезпеки, — такий самий сухий та високий, з такими самими залисинами та почорнілими западинами під високими вилицями. Лиш без борідки, важке масивне підборіддя дисонувало із доволі витонченим носом та невеличкими відстовбурченими вухами. — Товариші, поведе вас начальник буксирної бригади товариш Калюжний Степан Степанович. Весь інструктаж на місці. Основні принципи ви знаєте. — Голова сільради пошарудів по столу й підставив до світла аркуш, сам потягся обличчям ближче, аби прочитати. — Нам на допомогу прислали досвідчених людей із області. — Він зиркнув туди, де під стіною сиділи чужинці. — Значить, що ще? Ага, ще міліція буде, — подивився вглиб приміщення, шукаючи очима сизий мундир Охріма Буженка. Замість нього наштовхнувся на юного Октябрина, який виструнчився біля дверей, світячи великою червоною зіркою на пожмаканій вицвілій будьонівці. — Молодь піде — активісти наші. — Октябрин ніжно посміхнувся на знак згоди. — Додаткову зброю, лопати, щупи зранку під розписку видам — спеціальне розпорядження маю. Що ще? Товариші, газетярам пропоную самим визначатись. Як хочуть з бригадами — най ідуть, як хочуть мітинг — можемо організувати. Іван Петрович Паламарчук — голова веселівської сільради, мав майже стільки літ, що й Терновий. У його мрійливому погляді вчувався ідеалізм. Дещо булькаті горіхового кольору очі й подібного відтінку волосся знімали з його двадцяти семи ще років зо п’ять — завдяки чому він виглядав хлопчиськом. Невисокого зросту, але доволі плечистий. Незмінний зеленкуватий військовий френч без погонів та нашивок говорив про його військове минуле. А бліда шкіра — про походження: хоч би скільки стовбичив під сонцем — не брало воно його, не вкривало захисною темінню. Його тонкі пальці підказували — чоловік не робітник і тим більше — не хлібороб. — Інстітут! — казали про нового голову селяни, коли він лиш-лиш приступив до виконання своїх обов’язків. А було це три роки тому. І величали «інстітутом» голову спочатку зі зневагою. Придивлялись. Згодом побачили, що чоловік розумний, дурного не каже, якщо не зважати на його лекції з марксизму-ленінізму. «То таке, — виправдовували Паламарчука мудрі люди, — кожна людина не без ґанджу». Івана Петровича в селі поважали, хоч він і був прийдою, та ще й партійцем. А до таких селяни ставились з осторогою — близько в душу не підпускали. — Так-так, мітинг, — вичавив ніяково Юсовицький. — Після нього ми відразу назад до міста поїдемо, якщо все так… Ми мали інші відомості. Нам сказали, що треба провести роботу… — редактор надто багато жестикулював, що видавало його збудження. — А у вас тут уже… операція… Зброя. Ні-ні, ми люди цивільні — одвоювали свого, — і він багатозначно постукав по протезу. — Чому ж! — вистрибнула наперед Мойра. — Мені як репортеру цікаво бути на передовій. Я хочу лишитись. — Досить теревенити дурно, — підвів жирну риску Калюжний. Він вийшов зі свого темного сховку й вріс посеред кімнати, розставивши ноги на ширину чималих плечей. Промовисто наказав: — Хто хоче бачити все — їде, хто не хоче — тікає к бісовій матері. І що швидше, то краще. Нікчем та шмаркачів тут не стерплю. Серйозне діло робимо, а не в лялечки граємось. Це — класова боротьба. Крапка! Калюжний висмикнув з рук голови сільради Паламарчука аркуш із прізвищами членів двох буксирок — тієї, що лишається у Веселівці, та іншої, яка відряджається до сусіднього села Дружківка. Запитав коротко в Паламарчука, чи забезпечені підводи, та в буксирників, чи готові до жорсткої боротьби. Отримав ствердну відповідь спочатку від голови сільради, а тоді від ватаги. На виході з приміщення гукнув: — Хлопці! — Усі без винятку повернули обличчя на заклик. — Мої хлопці, — пояснив. — Гайда, поговоримо наодинці, без зайвих вух. Схожі на сіроманців дужі чоловіки в захисного кольору суконних фуражах та френчах схопились із місць та поспіхом вийшли за своїм отаманом. Досить тендітний, у порівнянні з чекістом, голова сільради важко сів на стілець та постукуючи ногою замугикав собі під ніс. Мойра, Петро та Юсовицький надто гаряче шепотілися. Мойра й Петро хотіли їхати з буксиром, а Юсовицький бажав повертатись до міста і, користуючись своїми повноваженнями, забороняв лишатись тут підпорядкованим йому працівникам. Кузьма Лукич знову закурив і знову заговорив про якість тютюну. Лесь обмізковував нагоду підтримати батька та матір, залишившись у скрутну годину в селі. «Ти диви, яких сюди відьмаків понаносило, — думав, і самому ставало страшно. — Навіть Заболотного вихвилило, викинуло із кримінального океану. Що вже вони тут нахазяйнують? » — Я залишаюсь! Сількором, — розрізав шепотіння гучною фразою. А тоді Юсовицькому: — Переоформите мене. Раз на тиждень — з мене стаття. Щоб не вступати в полеміку, стрімко вийшов із сільради й впевненою ходою покрокував до батьківського дому. 2000-ні