Annotation 3 страница

Юрко Калитко прибився до редакції наприкінці літа. В обдертій засмальцьованій одежині, брудний, виголоднілий та завошивлений, аж ті воші дибки ставили його відросле світле волосся. Хлопчина в руках мав бляшанку, яку пхав межи очі всім, хто входив зранку до «Більшовицької правди» й виходив звідтіля в передобідню пору. Стогнучи й водячи балухатими очима, просив милостиню. Стояв на одному місці мало не тиждень, а тоді впав прямо під дверима, знепритомнівши від виснаження. Хтось жалісливий затяг юнака до приміщення й поклав на одну із лав. Відлежавшись, малий схопився на ноги і вже хотів тікати, як його втримали, напоїли чаєм. Секретарка запропонувала шматок пайкового хліба. Юрко вхопився в нього пазуристими пальцями, аж вони втопились у вологому м’якуші, з розгону відкусив мало не половину скибки. Знімаючи язиком з губ прилиплі крихти, ковтнув, не жуючи й огледівши всіх присутніх, тих дорослих чоловіків та жінок, які, замість займатись своїми письмацькими справами, оточили щільною стіною й дивились з неприхованим співчуттям. А тоді мов риба відкрив порожнього від їжі рота, здивовано поморщив лоба, переломивши дашком тонкі, мов у дівчинки, брови й схопився обома руками за живіт. А по цьому стогнучи покотився підлогою. Робітники редакції лиш встигали відскакувати від Юрка, який в’юном звивався між столами. — Та підніміть же ж його, товариші! — Соня вивела зі ступору інших й побігла до відра, аби набрати води. До редакції привели лікарку — короткозору дебелу жінку із невеликою валізкою, де зберігались лікарські дрібнички: гумова трубочка для прослуховувань внутрішніх органів, довга пласка паличка для зазирання в ротову порожнину, пінцет довгий та блискучий уже бозна для чого, марля, скручена в сувій, закупорена сургучем скляночка із йодом та сірники. Юрко дивився збентежено на вміст тієї валізи й думав про себе: «А сірники навіщо? », і ця думка трохи стишила його біль. Хліб, який він проковтнув, як удав теля, розмок у зсохлому шлунку й більше не колов хлопчину зсередини. Хіба що нудило й хотілось виблювати той хліб, але Юрко відважно тримав рота на замку й боявся лиш одного, аби лікарка не примусила його сказати «А» та не надумала пхати до рота той плаский патичок. Бо тоді точно вся їжа опинилася б на цій не надто чистій підлозі, а можливо, й на чистих черевиках та черевичках працівників редакції відомої у всій області газети. Оглянувши малого та мацнувши його по круглому й напнутому животу, медичка сповістила, що цього пацієнта конче необхідно госпіталізувати. Отож Юрка — а тоді ще ніхто не знав, що його звати саме так, бо ж хлопчина мовчав і лиш мукав час від часу, — забрали до лікарні. Працівники газети тішились, що змогли врятувати від глупої смерті хлопчину, нагодувавши й надавши йому першу медичну допомогу, і фантазували, як той невідомий юнак, підлікувавшись, піде вчитись на якого літуна, чи капітана, чи вчителя, а може, й лікаря. І тут майже здоровий, і навіть трохи відгодований Юрко знову придибав до редакції та став на своє звичне місце, простягаючи перехожим свою незмінну бляшанку. Ту саму, що й до цього, адже бляшанка весь час лежала під сходами, які вели до редакції, — її туди запхав сам Юрко, перед тим як його спровадили до лікарні. На парткомі, що спішно відбувся, одноголосно підтримали рішення взяти шефство над явним сиротою й розквартирувати його тимчасово в приміщенні редакції. Допоки заслуховували доповідача та голосували, виглядали крізь вікна надвір, де тупцював Юрко, приведений до людської подоби, вдягнений у чуже, вкрите свіжими латками, випране лахміття, яке, певно, лагодили й прали в лікарні. Оформили малого як нічного сторожа й за правилами видали йому під розписку зброю. Ім’я та прізвище хлопчини дізнались не з його вуст, а із писаного. Вирвавши олівець із рук Тернового, юнак нашкрябав доволі гарним почерком на шматку подертої на самокрутки газети: «Юрій Калитко — незаможний селянин, біднота, пролетаріат». Після писанини малий показав рукою на свій рот і жестом пояснив, що він не говорить. З цього допису всі посміялись, поплескали парубка по плечу як свого, рівного, прийнятого до колективу. — Тут або селянин, або пролетаріат, — пояснив Терновий, заглядаючи хлопчині в очі. — Ти ким би волів бути в майбутньому? — і не дочекавшись, поки Юрко щось напише, випалив: — Пролетарієм? Хлопець ствердно закивав і навіть чи не вперше посміхнувся. — Як хочеш, то будеш, — із силою скуйовдив буйного чуба на Юрковій голові Олесь. — Трохи оклигаєш — підеш на завод, там із тебе зроблять справжнього пролетарія. — За індустріалізацією майбутнє! — виголосив хтось з-за свого столу і додав: — Непоганий заголовок, — та взявся строчити на папері, часто вмочуючи у квадратну скляну чорнильницю заквецяне тим чорнилом самописне перо. Потому всі взялись за роботу. Редакцією лунали дивні, як на Юркове вухо, звуки — скрипіли численні пера й стукала, як маленька молотарка, друкарська машинка. Клавіші в ній підскакували й, здавалось, відштовхували від себе липучі пальці секретарки, яка, посміхаючись Юркові час від часу, відводила очі від списаного й уже надрукованого аркушів й підморгувала новому членові колективу. Хлопець за весь час, що жив та харчувався тут, не зронив жодного слова, тому його вважали німим, хоча лікар, який приходив до редакції ще раз оглянути Юрка, вважав, що фізіологічних проблем у нього немає. — Він чує, а отже, може й говорити, — констатував медик. На цю констатацію Юрко ствердно кивнув, що означало, він усе чує, і тут-таки крутнув заперечно головою, що мало б означати — ні, не говорить.
***

Олесь виборсався зі сну, розчахнув повіки й не відразу второпав, чому перед ним якась білувата пелена із розпливчатими літерами. «Ага, лист», — згадав і хотів був зняти його. Спробував поворушити рукою, але не відчував ні лівої, ні правої, а замість них якісь ватяні сувої, що лежали вздовж тіла. Кілька разів грюкнув руками об стіл, і це спрацювало — кінцівки почали оживати й поколювати дрібними остюками. Занімілими пальцями чоловік склав романтичного листа увосьмеро, вивіряючи, аби згинався він по тих самих згинах, що й раніше, та запхав його назад до потаємного місця в кашкеті. Подивився на Юрка, який сидів тихенько в кутку та наминав зачерствілий пайок (не свій, а той, яким із ним, жадібним до їжі, поділився хтось із працівників редакції, йдучи додому), і зітхнув. — Скільки їх, тих сиріт, наплодилось за останні роки, — прошепотів і відразу ляснув себе по щоці, аби не верзти вголос різних дурниць, народжених його думами, подеколи забороненими. Повернувся на бік і плямкнув. Визбиравши хлібні крихти із поли сорочки, Калитко вкинув їх до рота та почав чесно відбувати свою варту — вимірював редакцію широкими кроками від стінки до стінки вздовж і впоперек. І це посеред ночі. Від Юркових (спеціально важких) кроків Терновий, що встиг за коротку мить поринути в липкий сон, схопився зі столів, мало не впавши додолу. Труснув головою, форкнув, мов кінь, потягнувся. Дістав рукою до Юрка, який саме марширував повз лігвище Тернового, та дав йому щигля, але по-доброму, по-братерськи, не боляче й не образливо. Потому вклався на інший бік, потай ласкаво лаючи дурнуватого прищавого прийду, який продовжував крокувати від стіни до стіни, виконуючи, як йому здавалось, свій обов’язок із захисту окремого об’єкта неозорої своєї молодої Вітчизни. Олесь глибоко зітхнув, усміхнувся в неголену зо два тижні бороду. Знав-бо, у Юрковій гвинтівці немає й ніколи не було бойових набоїв. Та що там — навіть холостих не було. Той Юрко, напевно, і не знав, як заряджати рушницю. Носився із нею, як із писаною торбою, як із іграшкою-забавкою, як із брязкальцем. Та показував, що не бавиться — на бойовому посту робився суворий і непідступний. «Най собі грається. Чим би дитя не тішилось, аби не плакало», — підсумував Терновий, і охопив його сум, що він уже виріс із того віку, коли можна просто гратись. Навіть зброєю. — Не виріс ще, аби пуляти, — промовив, позіхаючи, і подумав: «Та й навіщо комусь нападати на редакцію газети „Більшовицька правда“? Що брати? Хіба що пайки… на них охочі знайдуться… та ж вони не залежуються, у робочих кореспондентів мозок кипить, їм пожива потрібна, все їстівне змітають умить». — Нічого, скоро від’їмося! — вже голосно стверджує Лесь, дивлячись пронизливо в шпарину на стіні. По шпарині вгору лізе мокриця, і Терновому якийсь час є чим себе зайняти, окрім як обмірковувати різні філософські питання. Він слідкує за прудкою прозорою комахою, напружує зір, бо в тьмяному світлі, яке заповзає в приміщення знадвору, від вуличного ліхтаря, важко роздивитись навіть власні руки, що вже казати про непомітну сіру істоту, яка любить, на відміну від Олеся, сирість. Аж ураз чоловік відчуває, як нестерпно тхне в приміщенні вогкою, прілою ганчіркою. Він з прикрістю дивиться на свого кашкета, згадуючи ромашковий дух листа. Але тепер не наважується вкриватись ним, бо ж малий Юрко вештається кімнатою і, ймовірно, підніме його, Тернового, на кпини, побачивши, як той нап’яв на лице рожевий папірець. Неприємний запах куди й вивітрився, лишень Лесь згадав про літо. Він понад усе любить серпень. Благословенний час збору врожаю, буйного плодоносіння, засмаглих сильних тіл, оголених рук, запнених жіночих спідниць, з-під яких видніються стрункі м’язисті ноги. Ох, як же він любить річку, широкий та поступливий Південний Буг, у який можна скакати сторч головою з кам’яних приступців крутого правого берега. Подумав про це й ніби занурився та заплю`скався в прозорій воді. Набираєш, бувало, повний рот тієї води й випускаєш цівкою, а якщо й ковтаєш — вона смачна, наче із джерела. Широко махаєш, мов крилами, натрудженими руками, відгрібаєш від себе той Буг, воюєш із ним, перемагаєш, діставшись іншого берега. Відхекуєшся й, кинувшись знову в повільну течію, гребеш у зворотному напрямку. «А на, тобі, на», — б’єш без гніву річку то однією рукою, то іншою й колошматиш її що є духу ногами, з-під яких вириваються веселі бризки. Як добре поплавати після важкого трудового дня! Але обов’язкова умова — день цей має складатися зі справжньої праці, важкої й немеханізованої, такої, яка робить із сухоребрих та тонконогих хлопчиків м’язистих і тим шляхетних чоловіків. І щоб нікому нічого не треба було доводити, виголошувати довгих промов, агітувати за вступ до колгоспу чи зречення Бога. Мовчки робити свою важку роботу. А тоді гай-гай, перепливати річку хоч сто разів, на скільки вистачить сил та запалу. А після купання, коли сонце вже майже сяде за обрій, — лягти під запашну яблуню в дідовому саду, потягнутись рукою до найнижчої гіляки, яка мало не на землі лежить під вагою плодів, зірвати наливну папіровку, блискучу, достиглу, аж білу, медову, витерти її об лляну сорочку, яку мати вишивала ночами, аби на сина дівки задивлялись, вп’ястись зубами в піддатливу шкірку, вичавити зубами сік та проковтнути і його, і те яблучне тіло, й від щастя заплющити очі, підставляючи обличчя під промені вже не пекучого, лагідного та ніжного, мов долоня молодої жінки, умираючого сонця. «Немає тих садків, немає навіть хліба вдосталь», — каже нав’язливо якесь друге Лесеве «Я». І немає від того уїдливого штопора рятунку. Він до болю в скронях свердлить мозок. Те друге, потаємне «Я», обганяючи всі правильні, виважені думки, вистрибує першим і торочить щось таке, чого він, Терновий, і чути не хоче, не те, що тримати в собі й тим більш аналізувати. «Є лінія! — доводить він своєму двійникові і мимохіть розмахує руками й беззвучно ворушить губами. — І по ній треба йти. Зійдеш з лінії, і тебе немає, — хрясь долонею в повітрі. І та долоня падає на груди. — Уже багато хто гнув свою лінію, і що? Де вони? Що вони? » І так він спав — вовтузячись на столах і махаючи руками. Його неспокійний сон охороняв Юрко.
***

Щопонеділка на ранкових політінформаціях один із інструкторів обласного комітету більшовицької партії — жилавий, невеличкий на зріст та з рябим обличчям чоловік — розповідає працівникам газети, носіям нової думки, про тих заклятих ворогів, що стають на заваді хлібопостачанню, про тих, хто встромляє гальмівні патики (що страшніші, ніж бомби й фугаси) в численні колеса, коліщата, шестерінки й болти індустріалізації та механізації. Чоловіка кличуть Хома Веремєєв, і віщає він ламаною українською, яка йому ніяк не дається. Поміж собою його називають Хома-на-якому-чорти-горох-молотили через побиту віспою мармизу. — Відітілі, таваріші, — завжди починав Хома, стукаючи тонкою указкою по розвішеній по всенькій стіні мапі СРСР. — Ворагі віздє! — він обдивлявся всіх присутніх, ніби скануючи, скільки засіло тих ворогів тут, у цілковито пролетарській газетці. — І наша, как і ваша задача — абєззброіть і етім унічтожіть любі поползновєнія. Він дивився на головного редактора й питав ні сіло ні впало: — В малоруском єсть слово «поползновєнія»? Головному було легше погодитись, що таки є, аніж шукати українських відповідників до цього «поползновєнія», тому він ствердно кивав і зиркав на Тернового, чи він, бува, не розколеться й не почне посміхатись собі в бороду. — Кажний дєнь, кажну дабу, — політінформатор прикладав указку до мапи, — на етам прастранствє, — зиркнувши на головного, що стиха щось шепоче Хомі, одразу поправляється: — простарє, — замовкає надовго, похнюпившись, щось обмірковує й виголошує врешті-решт: — Я буду на рускам, ви же всьо і так панімаєтє. Й далі вів зручною мовою, дозволяючи в моменти найвищого ораторського піднесення вставляти матюки, чим виводив із напівсонного стану слухачів, особливо жіночої статі. Лесь завжди вслуховувався у завчені промови Веремєєва й згадував його попередника, якого засудили за контрреволюційну діяльність та шпигунство на користь Англії, бо ж до всіх цих перипетій він викладав англійську мову у жіночій гімназії. Той, тепер уже розстріляний попередник, набагато краще орієнтувався і в географії та політиці. З ним можна було подискутувати, і він завжди правильно показував на мапі той чи інший регіон СРСР. Веремєєву ж дістались ця карта й ця указка в спадок, і він ніяк не міг второпати, що з усім цим робити. Кажучи про українське селянство, Хома-на-якому-чорти-горох-молотили схилявся до думки (яку не барився оголошувати), що селянство — це тупе, неосвічене, темне й безпросвітне бидло. І тут інструкторові у його доповідях не було рівних. «Чому ж він їх так ненавидить? — питав себе Терновий і спохоплювався: — Тобто нас, бо ж…» Із гарячих філіппік Веремєєва виходило, що і його, Олеся, батьки — супостати, вороги, бо ж і вони селяни з дідів-прадідів, а отже, напевно, націоналісти, одноосібники, куркулі, яким важко, практично неможливо пояснити суть позитивних наслідків диктатури пролетаріату, перехідного періоду та воєнного комунізму.
***

Два роки тому Терновий мало не силою записав своїх старих до колгоспних лав. Застосував заборонений прийом — виклав перед батьком та матір’ю усе, що знав з отих документів під грифом «Цілком таємно». І про нещадну боротьбу, і про заслання, і про статті кримінального кодексу, які спішно прописувались спеціально під селян, що не хотіли об’єднуватись під дахом колективних господарств. До безтями, висотуючи із себе всі жили, доводив, кидаючись із боку в бік, перед татусем та мамою, які стежили за ним очима й слухали уважно, що, аби врятуватись, треба йти, куди кажуть, й робити, що просять. «Такі часи! » — спихав усе на важкі часи й відводив погляд із здивованих батьківських облич на їхні натруджені руки. Мефодій Гнатович Терновий, батько — широкоплечий, монументальний чоловік, з міцними руками й ногами, із густими вусами, які ніби й не з окремих волосин складались, та такою ж лискучою гривою, коротко підрізаною під миску, — лиш подивився осудливо на сина, пропалюючи його наскрізь потемнілими від гніву очима. Витримавши довгу й важку, наче пудова гиря, паузу, старий виголосив, ніби вистрелив Олесеві в серце, аж, здалось, задеренчали шибки: — То це й ти, сину мій, моє сім’я, проти свого народу йдеш? Він випростався на всенький свій велетенський зріст та посунув на сина, стискаючи кулаки. Сунув, мов та гармата, й крок за кроком витягав із петельок штанів шкіряного ременя. Це трохи звеселило Олеся: «Бач, надумав прочуханки мені дати. Та виріс я вже для таких екзекуцій». Терновий-молодший позадкував до дверей, поштовхом їх відчинив, переступаючи через поріг, і ще щось доводив своєму батькові й зазирав йому за спину, силуючись побачити мамцю. Ксенія Карпівна подріботіла охкаючи й прикладаючи руки до обличчя за цими двома та все сподівалась, що, хапнувши свіжого повітря, її чоловік напоумиться та відійде від гніву, дослухається до слушних слів сина, який, бач, хоче лиш одного — врятувати їх від загибелі. Надворі, зберігаючи сталу дистанцію, мовчки, мов заціпило йому, старий Терновий відвів погляд від єдиного вцілілого сина (у двадцять першому від голоду померли менші п’ятирічні Олесеві брати-близнюки), показав на хвіртку й ляснув у повітрі ременем. Не дав добра, аби мати заголосила, хитнув легенько головою, і жінка, як дресована, затулила рота кінчиком біленької хустини та й залишилась мов укопана стояти посеред подвір’я. Олесь вклонився батькові й матері до землі, сказав увічливо: «Бувайте здорові» — і пішов до тинка, а вже звідти не голосно, аби ніхто не почув, мовив: «Треба, батьку, треба, хоч-не-хоч, а треба». Мефодій безвольно опустив ременя й заціпав до курчаток, що бігали попід хатою. Мати кинула обнадійливий погляд на сина й перехрестила його. Згодом, подумавши та порадившись між собою, надивившись, що з людьми роблять, які не йдуть до колгоспу, — пішли. А до цього, ще в хаті, ще не вивівши худобу із хліва, мати тихенько плакала й молилась, посилаючи свою молитву кудись крізь вікно чи то до неба, чи то до засадженого городу. Батько, водячи жовнами, мовчки дивився в порожній куток, де мав би бути образ Спасителя та Матері Божої. Ті образи` у великому розпачі після наглої смерті братів, старший, чотирнадцятирічний — зневірений водномить Олесь, виніс за городи та спалив дотла. Дим від тих образів довго не розвіювався, бо й вітер кудись зник. Батько сина тоді не карав і не лаяв, лиш дивився на купку попелу й зітхав, а його нижня щелепа ходила ходором. — Горіть, богомази, горіть! — стрибав над попелищем юний Лесь, а потім тиждень його лихоманило — думали, тиф. Але Бог милував, Лесь видужав, лише відтоді став колючий, мов той терен, — і не підходь до нього, усе про революцію торочить та про нову людину. Нових образів не купували — син погрожував: купите, мене тут не буде. А за якихось п’ять років ніхто тих образів уже й не продавав. Церкву заборонили й оголосили опіумом. Забрали дзвін — країні потрібен був метал. Приїхали великі начальники, командували куди і як кидати, як на воза вантажити, яких коней впрягати, аби подужали. Люди дивились, перешіптувались, чекали, що тих начальників грім поб’є — не побив. Зняли хреста та встановили замість нього на бані кумачевий прапор. Він тріпотів на вітрі, мов той в’юн, що потрапив у сильце. Церкву червоноармійці із блакитної перефарбували на червону. З часом вона стала бура, змило дощем та снігом усю яскравість. За нової влади церква перетворилася на клуб. Люд, звичайно, опирався, гомонів по домівках, але так, щоб війною йти на владу, — того не було. Ще якби отаман який, як за минулих часів, як у громадянську чи й після. Таких козарлюг тут ганяло, аж гай шумів. А так, без проводу, без армії померти ні за цапову душу ніхто не бажав. Повели старі Тернові до колгоспного двору корову та коника. Щільною завісою відділяв той дим від ікон колишнє життя родини Тернових від прийдешнього. Ось до чого дохазяйнувались: ведуть вирощену та виплекану худобу, годувальників, у чужі руки віддавати. Тягнуть на мотузках, як до різника, а худоба відчуває хазяйський страх та впирається, не хоче йти з обжитої місцини. Старий Терновий, а за ним дружина бредуть дорогою до правління колгоспу, мов на страту, — повільно, монотонно, безмовно, ніби людину проводжають у незворотну путь. Записались до колгоспу — усе як треба. Матір зарахували ланковою на поле, а батька призначили конюхом. — Хоч із конем не розлучусь, — сказав старий. — Якщо вже живого сина втратив. За два роки до оголошення першої п’ятирічки Лесь подався із села в місто. Захотів учитись далі. То вчись, хто не дає. Вчився ж до цього. Закінчив чотирирічну трудову школу в Калинівці. Лишень закінчив, як стала вона семиліткою. Можна було б ще довчатись. Та Олесь мріяв досягти висот, прославити в новім часі своє ім’я, аби батько по-іншому подивився на нього, аби не думав, що його син лиш до землекопання та гречкосіяння годен. Хотілось, аби нащадок славного роду козацького підкорив, окрім землі, ще небо й воду. — Не святі горшки ліплять! — підбадьорював себе юний Лесь, йдучи босими ногами дорогою до міста. Ніс взуття на плечах і вже бачив, як наяву, себе поважним трактористом — підкорювачем залізного коня, бачив, як до нього наввипередки біжать найкращі сільські дівки, а першою поміж них із вродливим обличчям та розумними очима — Параска Бідова, яку любив. І бачив, як одна поперед одної тягнуться, аби витерти своїми чистими рукавами його замащений мастилом ніс. А він їх цілує й цим ощасливлює. Не цілує лиш Параску, бо й не знає, як підступитись до неї, така вона гарна та одчайдушна. Колись-бо це чортеня йому вже дало відкоша, і це не марево, а дійсність. Їм було років по шістнадцять, і Олесь хотів був на вечорниці лапнути Параску, як завжди хлопці лапали дівок, ніби ненароком, але насправді вивірено, точно по налитих грудях — мац, і вже знаєш, у кого там що. А воно, це бісове створіння, упередило Олесів рух та й само мацнуло його проміж ноги. Усі засміялись, а він од сорому й не знав куди дітись, лиш докумкав прикрити долонями причинне місце, яке підступно зреагувало на дотик. Нічого іншого йому тоді не лишалось, як податись із вечорниць геть, аби не стати ще більшим посміховиськом. — Ех, Парасю, Парасю! — задумливо промовив, а тоді й закричав на все горло, бо сам ішов дорогою. А по тому крику й заспівав це ім’я на різний лад — і як народну пісню, і як марширову. А одспівавшись та випустивши пару, розмірковував над майбуттям далі. Чи й став би він, до прикладу, не трактористом, а агрономом. Та не копав би, не боронив би та не скородив би дурно ті безмежні поля, а ходив би поважно ними й мацав зерно, зривав би його, роздивлявся б його з усіх боків у променях сонця, нюхав, м’яв у руках та робив би якісь наукові висновки, записуючи їх до спеціального блокнота, які зазвичай бувають у кваліфікованих агрономів. «Та що я все думаю за професії, до землі прив’язані? — обурився своїм приземленим думкам. — Бери, Олесю, вище! » — кинув заклик у простір й дивився зачаровано в небо, прикладаючи дашком долоню, аби сонце не так било в очі. Мріючи, що те недосяжне й незвідане небо, йому, простому селянському синові, тепер, за нової влади, під силу підкорити. — Лиш тут навряд чи є льотна школа, — мовив сам до себе, спинившись посеред дороги й чухаючи потилицю. — То хіба в столиці. «До всього потихеньку, крок за кроком іти треба», — оптимістичні думки підштовхнули хлопця, він пришвидшив крок і навіть взувся, аби його хода була впевненішою. Допоки дійшов до міста, все обдумав та розпланував — спочатку треба влаштуватись на завод, перекуватись із хлібороба на пролетарія, викорінити з себе хліборобське, викорчувати саму сутність хуторянську й наповнитись пролетарським, робітничим, новим, сильним, переможним. Трохи менш ніж рік спину гнув у трамвайному депо, вивчився на слюсаря. Тоді його перекинули на щойно зведений цегельно-черепичний завод, де потрібні були робітники. Відпрацьовував зміну, а замість відпочинку та почав писати. Взяв до рук олівець з надією скласти батькам листа, але писалось щось зовсім інше. Спочатку це були якісь недолугі цидулки, котрі — хоч би Лесь їм що робив — не хотіли виростати в щось більше, ніж два-три скупих речення. Заходився читати різне. Одну-дві книжки втяв старих авторів, уже померлих давно. Аж тут у книгозбірні йому порадили «Капітал». Отут і почав Лесь робити власні висновки, тут і відкрився йому секрет текстотворення. Писав, наче ножем масло різав, меткі статті до заводської стінгазети. Про буржуїв та старорежимників, про переваги колективного господарства над одноосібним, про індустріальне майбутнє та батрацьке минуле. Заводським товаришам подобалось, як, власне, й керівникам. А вже як вступив до комсомолу, по цій партійній лінії його рекомендували в газету «Більшовицька правда» стажером робкора. Обіцяли, як попрацює кілька років, підучиться, нахапається того вміння, то й отримає комсомольську путівку для навчання журналістики на Всеукраїнських курсах аж у самій столиці.
***

За перших два роки пролетарського життя Терновий став таким міщуком, аж-аж. Придбав собі бобрикове півпальто, обріс бородою — зробився солідний. Місто, де він опролетарився, за великим рахунком не можна було назвати індустріальним — усе крамнички, крамнички, усе невеличкі пивоварні та цукроварні, усе якісь скотобійні та аптеки, усе торгаші юдейського роду-племені. Куди оком не кинеш — гендлярі, кооператори, комірники. Ото лиш і пролетарів що на залізниці, у трамвайному депо та на цегельному заводі. Душ, може, зо дві сотні на все місто, й усіх їх Терновий знає — усі вони об’єднані в робітничу профспілку, зв’язані комсомольськими зобов’язаннями, ходять на збори й політінформації. Більшість із них — вихідці з ближніх сіл, а чи й з дальніх, молодь, яка вирішила відхреститись від свого селянського минулого й дивилась гордо в індустріальне майбуття. Мріяли вони, отримавши професію та загартувавшись ідейно, гайнути туди, де з довжелезних та широченних рур стовпами сунув у небо чорний, сивий та фіолетовий дим, де тріскотіли тисячозубо верстати, де люди, мов мурахи, копошились біля гігантських конвеєрів. Туди, де відважних шахтарів спускали під землю на спеціальних ліфтах, де гуділо й ревло, де ламались старі халабуди й будувалось нове височезне, що впиралось у самісіньке небо. Усе це робітнича молодь бачила в хроніках, які раз на тиждень ходили дивитись до клубу пролетарської молоді. У тих кінозведеннях часто показували не лише великі будівництва та нові заводи, а й нелегку працю хлібороба. Олесь, як і усі, хто споглядав контрастні відблиски на шматку білого саморобного екрана, після схвальних вигуків, хорових нашіптувань, голосних підбурювань «Давай! Давай! » молотобійців і сталеварів: міцних м’язистих чоловіків та жінок — ураз стихав, коли до нього визирали знайомі, трохи сумні, хоча й усміхнені очі людей, схожих на його батьків та й на нього самого. Ті люди, хлібороби, колгоспники, трударі од паші, великими замашними рухами загрібали сіно, в’язали снопи, кидали лопатами зерно з величезної купи до автомобільного кузова. Вони витирали перемішаний із пилюкою піт з облич, білозубо шкірились, швидко ходили. Взявши в репані долоні зерно, показували операторам як воно, те зерно, вродило, як заврожаїло. Підписані ці кадри були просто: «Село на сторожі революції…» Одразу по тих життєствердних кадрах йшли інші. Кожен знав цю закономірність — спочатку здобутки, за ними — ворожі прояви. Більшість робітників автоматично втягували голови в шиї, напружувались та, здавалось, припиняли дихати і впинались іскристими очима в екран. Боялись-бо побачити там своїх рідних чи бодай знайомих. Інші закурювали, посміхались один до одного якось неприродно, вдавали, що їм усе це не цікаво або, навпаки, що вони вже до того засуджують усіх, кого зараз покажуть. Після титрів: «Винищити кулака як клас» — на екрані в постановочних кадрах починав бігати якийсь пузатий дідок. Він кружляв навколо добротної садиби й усе ляскав себе як не по стегнах, то по голові. Аби пояснити сюжет, картинку було підписано: «Кулак шукає, куди сховати зерно». Усі сміялись. Сміялись відверто, видихаючи разом зі сміхом побоювання, що це кіно може бути документальною хронікою. Ні, цей товстопузий дідок однозначно був актором і добре виконував роль куркуля. На нього вдягнули всю куркульську атрибутику — справний, без жодної латки жупан, лискучі чоботи, чомусь широкі шаровари, хоча ніхто вже в селі у шароварах не ходив, у руці він тримав смушкову шапку і то надягав її на голову, то знімав, даючи зрозуміти глядачам, що він трохи пришелепуватий. Ураз по тому, як «куркуль» оббіг будинок, з обійстя випурхнула огрядна молодиця і її одразу підписали білими літерами: «Кулачиха-Куркулиха», а за нею повистрибували, як горобці, троє дітей — «Куркулята». Уся ця братія взялась витягати із хати зерно в чималих лантухах, роззиратись хижо довкола й тягнути кудись за хату. Інші кадри показували, як ті бісові душі насипають зерно в труни й закопують у ями. Інтригу зненацька спиняло чорне тло з мерехтливими літерами: «А в цей час». У той час, як куркулі ховали зерно, замурзаний, як і годиться каенесу, у залатаному лахмітті хлопчисько, років, може, десяти, сидів у засаді в кущах неподалік. Малий шепотів і гнівно кривився. Чорне тло — напис: «Не бувати по-вашому. Буде лиш по-нашому». Хлопчина витягає із кишені револьвера, чи не вдвічі більшого за його руку, й суворо, широкими кроками, якось бокаса, йде на куркулів. Останній кадр: вся родина куркулів стоїть спинами до стіни будинку. Без гарних кожухів, сап’янових черевичків, смушкових шапок та віночків, у самих спідніх сорочках. Вони, ці колишні пани, благають товариша комісара: «Запишіть нас у КНС». А той не зважає. Нагороджує хлопчика дуже почесним і дуже великим орденом. Фільм уривався, а глядацька зала, видихнувши хором, аплодувала. — Ех, що з тої провінції? — питали один в одного хлопці, лежачи на скрипучих ліжках у робітничому гуртожитку. Вони закладали мрійливо руки за голови й дивились журно крізь відчинене вікно в густо всипане зірками небо, мріючи про Харків, де минулого року звели майже сімдесятиметрову споруду, і про це писали в усіх газетах як про небачену звитягу будівельників, інженерів та науковців. — Подумати лишень — сімдесят метрів заввишки, — й свистіли протяжно. Гомоніли про місто Сталіно, колишню Юзівку, — батьківщину шахт, металургів та коксохімічних підприємств — от де дим валить, от де небо здригається, от де життя! Згадували Запоріжжя — козацьку вотчину, де тепер, ось зараз, коли вони лежать на своїх ліжках, повним ходом будується величезна, небачена донині гідроелектростанція. Знадвору донісся дівочий голосок, який виводив пісню «Через море широке». — А Одеса! Хлопці, а Одеса? — раптом згадував хтось перлину на березі Чорного моря й оповідав, які там здоровезні кораблі, який там порт, яке галасливе місто. — От, де розвернутись можна! За весь час, що жив у місті, до рідного села Тернового аніскільки не тягло. Лиш іноді, коли серце ні сіло ні впало починало тріпатись й перед очима стояла заплакана мати, приїздив чи й приходив пішки на малу батьківщину. Але до батьків не йшов, ховався у буйних кущах глоду та здалеку тишком дивився на хату, що примостилась на горбочку в самому початку села. Якщо щастило, міг побачити батька та матір, які з дня їхньої розлуки занадто швидко постаріли, згорбились. Не було видно на їхніх обличчях посмішок, не було вишитих сорочок та квітчастих хустин, справних чобіт. Навіть тин покосився й позбавився пасльону, що обвивав колись той тин та прикрашав його. І солом’яний дах над хатою виглядав похнюпленим, почорнілим та набубнявілим. Йшов Терновий від рідних, несвідомо потираючи груди, ніби там, у грудях, хтось забув розжарену каменюку. Дорогою міркував і знову сварився зі своїм другим «Я». «Що я міг зробити? Аж нічого! Проти такої машини не попреш. Сказано — колгосп, значить, колгосп». Кілька разів через знайомих, які їхали в село у справах чи проїздом, намагався передати батькам свою пайку, що її давали на роботі, — хліб, цукор, чай. Не брали… Знайомі привозили все назад, а Лесь віддавав харч Юркові — не міг-бо їсти те, від чого відмовились його старі. Й на думку йому не спадало, що завертали вони подарунки не через гнів, а щоби вся та пожива синові дісталась. Лесь був упевнений в одному: його старі сердяться на сина й не пробачать ніколи, бо від землі відцурався. Від землі своєї. «То все минеться, — заспокоював себе. — Головне, що вони в Україні, що з хати не вигнали, що не в Сибіру далекому й безмежному».
***