Annotation 11 страница

— Гази, гази! — кричав, біжучи, боєць. Він хрипів і захлинався кашлем. З очей у нього навіть не котилися, а летіли сльози, з носа текли руді шмарклі, а на губах виступила руда піна. Боєць промчав повз них, стрибнув через підвіконня й упав на злітку лицем донизу. — Не пи…ди! Які, на х…р, гази? — загорлав натомість Салам. — Зараз не Перша світова. І тут щось приземлилося прямо біля ніг Салама й Олексія, перед тілом мертвого Свєтіка. — Атас! ВО-О-О-О-О-Г! — устиг крикнути Салам перед стрибком. Олексій вивалився за підвіконня, на поле, на спину. Здоровезний Салам долетів тільки до «холодильника» й упав на трупи «днювальних». Заліг на них, каскою до вибуху, руки вниз: якщо вб’є — то зразу, а поранить — щоби кисті не посікло. Вибуху не вийшло. ВОГ виявився невідомою вистрілюваною з АКМного підствольника касетою, яка не розірвалася, а тихесенько сипіла, як проколоте колесо. З касети вгору піднімалася спочатку цівка, потім уже клуби рудавого чи то диму, чи то газу. Олексій устиг залізти назад у термінал, і тут вони із Саламом одночасно відчули різь в очах. Дихання лише на півподиху. Паніка. Обидва знали про війну майже все, але такого ще не відчували, хоча кожен із них і пройшов свого часу через садистське навчання у наметі з хлорпікрином. Проте буквально через секунду те «веселеньке» випробування здалося грою «Зарниця» порівняно з цим лайном. Залягли на підлогу, обличчям униз. Кашляли обидва, як туберкульозники, до блювоти. Треба терміново промити очі, але нема чим. Останню воду Олексій зі Свєтіком устигли випити до його смерті. Олексій поквапливо дістав вологу серветку, спробував закрити ніс, протерти очі. Стало ще гірше. Потрібна була вода, багато води. І тоді він, лежачи, повернувся на бік, розстібнув зіпер на джинсах, які йому купив Арсеній. На внутрішній відкидній стороні зіпера було надруковано великими літерами Lucky You! ^[186] Цей підбадьорливий напис могла прочитати лише людина, яка розстібувала тобі зіпер, стоячи перед тобою на колінах. На крижаній бетонній підлозі термінала не було кому в такий спосіб випробовувати свою удачу (це була не студентська вечірка), і задиханий Олексій просто дістав член і помочився відразу на три серветки в руці. Сеча була застояна, темна. Олексій раптом із чорним гумором подумав, що, можливо, востаннє робить це самостійно, — поки протирав очі та притискав серветки до носа й рота. Одразу полегшало. — Б…дь! Як я сам не здогадався? — кмітливий і досвідчений Салам, дивлячись на Олексія, теж повернувся на бік і розстібнув штани. — Дядьо Льошо, не виходить у мене ні х…ра, — закричав він, давлячись від газу й бризкаючи рудою слиною кілька секунд потому. З прищулених очей Салама текли руді сльози. — Нема чим сцяти! Олексій без слів простягнув йому пару своїх іще мокрих серветок. Салам вирвав їх у нього з руки й міцно притис собі до носа й очей. — Відпускає, — прошепотів він майже відразу і знову зайшовся кашлем. Страшна різь в очах відпустила й Олексія. Він спробував подивитися вбік і побачив, як газ піднімається вгору під неіснуюче вже склепіння термінала. Якби протяг заносили до Книги рекордів Гіннеса, то новий термінал точно вийшов би переможцем. Газ швидко відносило вгору й убік на злітку. Паніка в терміналі, однак, тривала. Солдати каталися по підлозі, хрипіли, кашляли, блювали. Багато хто вистрибнули з вікна на злітку, але швидко влетіли назад, коли по них відкрили прицільний вогонь. Поранені, які вже не могли рухатися, просто лежали лицем униз, хто в мішку, хто без, і хрипіли, готуючись до смерті. — Хлопці, хорош помирати, — голосно, але сипло прокричав Бандер. — Усі до мене за протигазами. Усі, хто могли, поквапилися до командира в центр зали. Той сидів на речмішку поряд із відкритим великим зеленим ящиком. У ньому були невдягані протигази прикордонників. На всіх однаково не вистачить. І командир роздавав кому маску, кому балон. Маска оберігала очі й ніс. Дозволяла затримати дихання й забитися кудись, де газу було менше. Ті, хто отримував балон, охоплювали губами горлечко, закривали ніс і очі й дихали через балон. — Це газова атака, — сказав Бандер, коли газ розсіявся й дихати стало легше, — вони ще раз спробують. Першого разу в них майже вийшло. У Степана були звірячі, налиті кров’ю очі. Його щетинистим підборіддям і грудьми сповзала коричнева блювотина. Перед атакою він насолодився кухлем розчинної кави. — Суки, суки кацапські! — викашлював кожне слово Тритон, сидячи прямо на підлозі поряд із Бандером. — Не можуть із нами по-пацанськи, б…дь, розібратися. То, б…дь, ху…чать нас вибухівкою, то гази пускають. Ох…ли вкрай! — Не п…ди, Тритон, — засипів зовсім зірваним голосом командир. — І без тебе гидко. Віднеси краще ось фотографу повний комплект і біжи на пост. Йо…ний Сталінград! Кому рушницю, кому набої, кому маску, кому балон! Тритон бігцем поніс Олексію протигаз, але перечепився об щось, випустив його, наступив і полетів уперед через себе. Коли підвівся й простягнув руку до протигаза, виявилося, що одне вічко тріснуло. — Ось, дядьо Льошо, це вам, — Тритон простягнув Олексію маску й балон, коли добрався до їхнього з Саламом кутка, і вів далі з винуватим виглядом: — Усе, що залишилося. Суки, брак підсунули. — Нічого, спасибі, — усміхнувся Олексій, — щось придумаємо. Задихаючись і помираючи від газу, він устиг зробити кілька божевільних знімків загальної паніки, і тепер, задоволений, переглядав їх поряд із Саламом на їхньому вже звичному місці біля холодильника. Хазяйновитий Салам устиг вибігти на злітку, відшукати там вилетілі під час «атомного» вибуху дверцята від холодильника й повернути їх на місце, накривши смердючих «днювальних» і всівшись поряд. Спроби газових атак повторювалися ще разів чотири, але здійнявся вітер, він продував кіборгів до кісток, забираючи із собою невідому БОР^[187] до того, як вона могла завдати відчутної шкоди. Паніка припинилася. На війні солдат швидко звикає до всього, якщо хоче жити. У житті солдата, як і в житті космонавта, найголовніше правило — Don’t panic! Останні два слова Олексій вимовив вголос. — Не зрозумів, — перепитав його Салам. — Головне — не сцяти, — Олексій переклав для нього фразу людською мовою. — Це точно, — погодився Салам, потім поглянув на Олексія червоними, ще сльозавими очима і додав: — Але іноді не завадить. Обидва розсміялися, але сміх швидко переріс у новий приступ кашлю. Єдиним, хто ніяк зовні не панікував і на кого, схоже, не діяв газ, був Мойсей Соломоновим Гриневич, сорокатрирічний художник із Феодосії. Він утік разом із дружиною й чотирма дітьми до Дніпропетровська відразу після анексії. На фронт пішов у червні добровольцем. Сказав, що не хоче більше нікуди тікати. Він був євреєм-ортодоксом і тим самим ідеальним жидобандерівцем, яким у Росії лякають дітей. А воював він у складі «Правого сектора», тобто за російськими мірками він іще був і євреєм-гестапівцем. Мойсей Соломоновим, позивний Раввін, був радий, що приїхав у Дніпропетровськ, бо там «найкрасивіша синагога в Україні». «Я таки проти того, щоб її осквернили казаки, — сказав він, ідучи на фронт під благальний плач свого величезного сімейства. — Не хочу, щоби Дніпропетровськ перетворився на Бабин Яр». Він і з вигляду був як рабин, лише у формі, через що вважався найбільш ефектним персонажем в Аеропорті. Олексій навіть подумав, що класне могло бути кіно із сюжетом, де Раввін залишився б останнім пасажиром в Аеропорті. Заснув, спізнився на рейс і його накрило цунамі війни. Як він учився воювати й т. д. «Треба комусь продати цей божевільний сюжет, коли повернуся», — сказав собі Олексій, усміхнувся й проспівав під носа улюблені рядки з Галича: Коли повернуся, не смійся, коли повернусь,
Коли пробіжу, не торкнувшись лютневого снігу,
Тим слідом, помітним ледь-ледь — до тепла і нічлігу —
Щасливий, на поклик пташиний я твій озирнусь —
Коли повернусь… О, коли повернусь!.. ^[188]

Якщо хто не знає, Олександр Галич не повернувся… Волосся Раввін мав коротке, а бороду — мистецький витвір — довгу і з косичкою. Під бронежилетом він цілодобово носив таліт катан — ціціт^[189]. У бою для зручності й маскування своєї «фашистської» сутності він акуратно ховав бороду в балаклаву. Йом Кіпур, священне іудейське свято Судного Дня, яке у 2014 році припало на ніч з 3 на 4 жовтня, він зустрів в окопі на передовій у Пісках. А на початку січня приїхав добровольцем в Аеропорт. Поки в багажному відділенні всі «пасажири» корчилися від газу, Раввін спокійно сидів біля вікна, поклавши АКМ перед собою на підлогу й надівши на голову й руку чорні коробочки. Якби кіборги відволіклися від судом і вихаркування своїх легень, вони б вирішили, що Раввін використовує якийсь секретний ізраїльський захист. Але це був лише Тфілін зі шкіряними ременями^[190]. На плечі поверх форми й броника він накинув Таліт га доль^[191], у руках тримав сидур — молитовник. Він похитував головою, як маятником, швидко-швидко, і беззвучно читав молитви. Коли орки пішли в атаку з трьох сторін із вогневою кулеметною підтримкою з третього поверху, Раввін першим зустрів їх вогнем і першим загинув у цьому бою. Так і лишився лежати біля вікна, поклавши руку й голову на своє чорно-біле покривало, по якому розтікалася кров’яна пляма. Тритон став до бою другим і швидко з ДШК змусив тих, хто йшов на них зліткою, залягти та повзти назад. — Імітація атаки, — сказав Олексій, — перевірка вашої боєздатності після газів. Надвечір, ще завидна, стався другий і останній «атомний» вибух. Так само незліченна кількість вибухівки, як і першого разу, а може, й більше, рвонула тепер уже в підвалі, прямо під руїнами КСП. На місці вибуху утворилася гігантська воронка, яка засмоктала в себе не менше десяти бійців, серед яких опинилися Чикатило і Сєргєїч-Айболить, а також увесь запас БК й медикаментів. Знову в повітрі стояли дим, пил і чад. Кілька колон багажного відділення впали й потягли за собою рештки стелі другого поверху. Усі живі оглухли. Вони сиділи або лежали на підлозі та ледь чули стогони поранених і помираючих, що долинали з-під плит і знизу, із самої воронки. Олексієві, що ледь стояв на тремтячих ногах, знову саднило почуття, яке вже навідувало його на війні — коли замість самому допомагати пораненим, він знімав, як це роблять інші. З носа і з вух на його груди й на камеру скрапувала кров. Руки дрижали. Серце витанцьовувало скажену лезгинку. Другу, останню камеру від пилу тепер уже ніколи ні протерти, ні продути. Потрібна нова. «Кому? » — усміхнувся він сірими від пилу губами. Навколо нього люди відкопували самих себе й товаришів. І потім перш за все шукали патрони. Вибух був такий сильний, що зігнув ствол одного з автоматів і триногу ДШК, яку взагалі неможливо зігнути. — Відкопуємо товаришів, кого зможемо, потім перевірка БК та секторів^[192] по периметру, — спокійно, мов нічого й не було, командував Степан. Він був живий, навіть не поранений. Голос повернувся до нього. — Тритон, Тритон, витягни мене, — стогнав Паровоз, на якого впала плита, притиснувши ногу по коліно. Друга метлялася поверх плити й була зламана. Треба було поквапитися. Згори щомиті могла впасти ще одна величезна плита, що повисла над ними на сухожиллі арматури, як Дамоклів меч. Тритон спробував. Нічого не вийшло. Олексій, Салам, Скерцо, Людоїд і ще три бійці, роздираючи руки об холодну плиту, надриваючись, викашлюючи пил і матюкаючись, намагалися зрушити її всі гуртом. Марно. Вони лежали поряд і задихалися від зусилля. Юрчик зрозумів, що не вибратися. Він перестав стогнати й раптом спокійно промовив: — Тритон, ріж мені ногу. Мене дружина додому не пустить, якщо я не повернуся. Ніхто не засміявся. Тритон уколов хлопцю свій тюбик буторфанолу, а Салам пішов до Степана по горілку й ножівку. Наче в нього колись була. Цієї миті згори пролунав скрегіт — і плита вагою в тонну, не менше, зірвалася вниз і поховала під собою самого пораненого, а з ним Тритона й Людоїда. З-під неї не було ані звуку. Усі троє загинули на місці. Знизу, з воронки, і далі благали про допомогу. Одного витягли звідти з проломленою головою й перебитою рукою. Він був живий і притомний. Серед інших, що лишилися під завалами, тільки троє подавали ознаки життя. Вони досі кричали, кликали на допомогу. Сєргєїч мовчав. — Пацани, пацани, поможіть, не залишайте нас, — благав знизу Чикатило. — Тримайтеся, пацани. Ми вас витягнемо, — брехали згори. А що ще вони могли сказати? Степан відкликав Салама вбік, обійняв його за плечі й тихо сказав: — Саламе, уся надія на тебе. Ти мусиш піти й пригнати сюди МТЛБ з лебідкою. Ми мусимо витягнути звідси усіх. Одна надія на тебе. Крім тебе ніхто не зможе. — Так, командир, — коротко відповів Салам. Степан простягнув йому стопку споряджених магазинів. — У мене є чотири, — відповів Салам. — Вам самим згодиться. Вони обнялися. Салам рушив до Олексія. — Давай, дядьо Льошо, не хворій, — сказав он. — Ти куди? — спитав Олексій, відриваючись від камери. — Як куди? Рятувати світ. Може, і тебе врятую. Прощавай! Салам легко перестрибнув підвіконня й побіг по злітці в напрямку Пісок… Якихось три кілометри під вогнем… По пересіченій місцевості… Дрібниці. Усі дивилися йому вслід. Хто заздрячи, хто сподіваючись. Салам біг легко, наче на тренуванні, невеликими зигзагами, наче ухилявся від куль. — Кіборг, — прошепотів Олексій йому навздогін і відразу почав дивитися, як він його зняв. У цей момент пробилася зона. І всім пішли повідомлення та дзвінки. Навіть у Олексія задзвонив телефон. Він, не дивлячись, різко схопив його. Це була не Ніка. Це була Кетлін. — Ні, Аlexei. How are you? Are you still inside the Airport? ^[193] — Yes^[194]. — They say on the Russian news that the Airport has fallen. So it is not true? Is it? ^[195] — No^[196]. — Are you doing OK? ^[197] — I am fine, thank you. Just can’t transmit photographs any more. No signal most of the time^[198]. — That’s OK. Right now we don’t need photographs, we need news^[199]. — The news of the day being that the Airport is still holding^[200]. — Thank you so much. Everybody says the Ukrainian troops at the airport have surrendered^[201]. — It’s a lie^[202]. — Great. Could you do me a favor and describe the atmosphere inside the Airport^[203]. — It’s jubilant^[cciv]. — ОК. I see. Could I speak over your phone with one of the defenders if you could help me and translate what he would say? ^[205] Тут орки пішли в нову атаку. Запрацювали автомати й кулемети. — Listen, Cathlyn, why don’t you go fuck yourself? ^[206] Олексій вимкнув телефон і далі знімав війну. Війна тривала хвилин п’ять. БК залишалося на годину. Атаку відбили. Потім була танкова атака. Танк прасував багажне відділення хвилин п’ять. Потім усе стихло. Тримати великий периметр уже було неможливо. Підтягли два кулемети ближче до центру, зібрали в терміналі та на злітці всі стрічки й цинки з БК, все, що можна було використовувати для барикади: речмішки, залізні балки, обломки стін, трупи товаришів. Усе пішло в діло. У строю залишалося шестеро тих, хто ще міг стояти, ходити, стріляти. Не рахуючи Олексія. Ще троє могли стріляти сидячи й лежачи. Ще четверо були важко поранені. Решта вбиті або замуровані живцем у підвалі або на нульовому поверсі. Після танкової атаки настала тиша, яку раптом розрізав голос із гучномовця, що долинав з оранжевого залу. — Фашисты, парни, у вас только одын виход — сдаться, — голос із сильним кавказьким акцентом видався Олексію знайомим. — Мы даем вам пят минут подумат, потом пойдем в атаку и будэм вас рэзать, как баранов^[207]. Далі — тиша. Степан підвівся в центрі зали з автоматом напоготові та сказав російською так, щоб усі почули: — Как говорится, лучше стоя, чем на коленях. Кто еще может стоять? ^[208] П’ятеро стали з ним поряд, утворивши коло, спина до спини, автомати й один ПКМ у руках. Поранені підповзли до їхніх ніг і теж зайняли позиції. Олексій із захватом і подивом знімав усе це й раптом зрозумів, що знімає не фото, а своє улюблене кіно і що зараз командир скаже: «Нас шестеро», — а він скаже: «Ні, семеро». — «Але ви не мушкетер». — «Душею я мушкетер», — відповість він. Пролунає його улюблена музика з «Трьох мушкетерів» 1961 року^[209]: «Та-татата- та-та! ». І вони всі разом підуть пити анжуйське. Але ніхто нічого такого не сказав, а кіно наче поставили на паузу. Раптом пауза закінчилася й заграла інша музика. Це була українська народна пісня у виконанні Вакарчука «Ой, чий то кінь стоїть…». На всю гучність, у тиші, вона вилітала, наче з-під ніг, з розгрузки одного з убитих. Так дзвонив його телефон: Ой, чий то кінь стоїть,
Що сива гривонька.
Сподобалась мені,
Сподобалась мені
Тая дівчинонька.

Ті, хто стояв і сидів почали потихеньку підспівувати, спочатку тихо, невиразно й не до ладу, потім впевненіше, голосніше, а тоді всі гуртом, на повен голос, майже в унісон. Тільки Скерцо не підспівував, він дістав свою флейту й награвав. Не так та дівчина,
Як біле личенько.
Подай же, дівчино,
Подай же, гарная,
На коня рученьку.

Кіборги стояли й співали, а американський москаль-фотограф знімав усе це, не вірячи своїм очам. Це була і його улюблена пісня. Єдина українська пісня, яку він знав напам’ять. Дівчина підійшла,
Рученьку подала.
Ой, краще б я була,
Ой, краще б я була
Кохання не знала.

Олексій раптом зрозумів, нарешті, навіщо він їхав в Аеропорт, навіщо невмолима доля несла його сюди, звідки виходу не мало бути й не було. Він це відчув іще кілька хвилин тому, коли послав на х. р старшого іноземного кореспондента The Los Angeles Herald Кетлін Дж. Вотерс. А тепер остаточно з’ясувалося. Йому стало легко, вільно. Він був майже щасливий. Він повертався додому, до своїх. Олексій витягнув із запиленої камери флешку, поклав її в нагрудну кишеню, зняв із себе камеру, поцілував її й поклав на підлогу. Підняв автомат одного з убитих, перевірив магазин, затвор і підійшов до кіборгів. Вони розступилися. Він став плече до плеча з ними й теж заспівав. Кохання-кохання
З вечора до рання.
Як сонечко зійде,
Як сонечко зійде,
Кохання відійде.

Коли пісня закінчилася й телефон замовк, Степан запитав його російською: — Ты с нами? Почему? ^[210] — Пісня дуже гарна, — відповів Олексій українською. Орки пішли в свою останню атаку. Вони були всюди. Їх були сотні… Вони накочувалися й відкочувалися хвилями. Кіборги відстрілювалися. БК кінчався. Степан сів на коліно позаду тих, хто стріляв, зв’язався по мобілці з Майком і викликав вогонь на себе. — Бандер, ти впевнений, що так хочеться курити? — перепитав Майк. — Так, просто зараз, просто зараз, — уже кричав Степан крізь автоматне тріскотіння. — Нам край, Миша! Нам край! — Плюс, плюс, Стьопа! Зараз вишлемо! Ловіть! Термінал уже практично не мав ні стін, ні даху, коли надвечір 20 січня налетів «Град», розметав своїх і чужих і обвалив усе, що ще стояло в Аеропорті. Олексій отямився, коли вже темніло. У повітрі були чад і пил. Щось іще догорало. З усіх сторін досі лунали стогони. Він озирнувся й побачив Скерцо. На ньому не було каски, і він упізнав його за косичкою. Скерцо схилився над командиром. Той був живий, але поранений. Осколочні поранення обох ніг. Одне важке, вище коліна. Велика крововтрата. Скерцо зупинив кров. Степан був при тямі. Олексій не мав ані подряпини, лише ще одна, вже котра заліком, контузія. Він підійшов і схилився над Степаном поряд зі Скерцо. Підняв край бинта. Все ясно. Негайна госпіталізація. Перекинувся поглядами зі Скерцо. Вони зрозуміли одне одного без слів. — Де наші? Найближча позиція? — спитав Олексій. — Метеостанція. Тисяча шістсот метрів он туди, — Скерцо чітко показав напрямок рукою. — Інші як? — Я нарахував п’ять поранених тут і двох там, унизу, які досі відгукуються, — відповів Скерцо. — Я зрозумів, — відповів Олексій, нахилився, взяв два валетом перемотаних скотчем споряджених магазини з розкиданої пірамідки поряд зі Степаном і пристебнув до автомата в себе на грудях замість порожніх. Степан лежав із заплющеними очима. Дихав рівно. Скерцо вколов йому нафлубін — усе, що мав із собою. Він знайшов рюкзак Сєргєїча, але ще не встиг дослідити його вміст. Олексій підвівся й пішов по терміналу, переступаючи через трупи, зброю, стельові плити й гори всякого непотребу. У багажному і в оранжевому залі виявив до сорока тіл орків. Багато були ще живі. Теж стогнали й кликали на допомогу. Олексій дійшов до ще однієї величезної воронки в підлозі й почув знайомий голос, що долинав звідти. — Брат, брат, помоги! — кричав Шаміль Бараєв, притиснутий невеликою плитою на дні воронки. — Я денег дам, мамой кланус! ^[211] — Я сам тебе должен, Шамиль, — крикнув у відповідь Олексій, присівши над воронкою за метр від обличчя Бараєва, й показав тому свою кисть без мізинця й безіменного пальця. — Прости, что убил твоих родных. У меня не было выбора^[212]. Бараєв упізнав його, загарчав, потягся рукою до автомата, але дістати не міг. Олексій підвівся й повернувся спиною, збираючись іти. — Жюрналыст, жюрналыст, я тибэ тайну сыкажу! Сыкажу, кто дома в Москве взорвал, жюрналыст! ^[213] — загарчав Бараєв йому в спину. — Это и так все знают^[214], — Олексій зупинився, повернувся до краю воронки. — Нэт, нэт. Ты нэ понял, брат. Я скажю, кто прыказ отдал, кто заказал, скажю, брат, а? ^[215] — Это больше никому в мире не интересно^[216], — сказав Олексій, підняв автомат і короткою чергою стрілив ватажку бандитів і офіцеру МВД Росії в лице. Степан був проти того, щоби його намагалися врятувати. Він хотів залишитися з «пацанами». — Я тобі наказую залишити мене тут, — сказав він Олексію. — Ти мені нічого наказати не можеш, Стьопо, — сказав Олексій. — Я не твій підлеглий. Ти маєш жити, Стьопо. Подумай про Ніку. Вона мені не пробачить, якщо я тебе не витягну. Скерцо залишиться на господарстві з пацанами. У нього на всіх є ліки. Вони з ним дочекаються допомоги. Ти лише заважатимеш йому й сам помреш за пару годин. Степан заплющив очі. Скерцо завдав його на плечі Олексію. Степан обхопив рукою його шию, і Олексій у згуслому мороці, з автоматом на грудях, поніс свій хрест через злітку. Їх, здавалося, ніхто не помічав. Олексій ішов повільно, розуміючи, що, якщо він перечепиться й упустить Степана, то більше його не підніме. Степан то втрачав свідомість, то приходив до тями. Олексій відчував це по його руці навколо своєї шиї. Олексій, незважаючи на його добру фізичну форму, не зміг би без відпочинку пронести Степана, та ще й у бронежилеті, і п’ятиста метрів. Тому, щойно вони дійшли до першого згорілого танка, Олексій поклав Степана на броню, а сам сів на коліна поряд унизу, намагаючись віддихатися. — Слышал вот этот анекдот? — чистою російською раптом заговорив Степан. — Значит, командир несет раненого бойца на себе с поля боя и рацию за спиной, ну, целый ящик такой, как раньше, с антенной. Раненый стонет: «Брось, командир, брось». Тот шмяк его на землю. Раненый стонет: «Да не меня, командир, а рацию! »^[217]. Обидва засміялись як могли, один — долаючи біль, інший — втому. — Зачем мы вообще защищали этот Аэропорт? — спитав Степан. — Кому это было надо? Смысл, б…дь? ^[218] — Вам это нужно было, — відповів Олексій. — Потому и защищали. Должны же были украинцы хоть что-нибудь защитить, вот вы и защитили. Жальтолько ребят^[219]. «Обмін нерівноцінний, навіть якщо один до десяти, — подумав Олексій, встаючи й повертаючись спиною до Степана на броні. — Росія позбувається свого людського лайна, шлаку, сміття. А Україна втрачає свою еліту. Своїх найкращих хлопців». — Жаль — не то слово, — Степан і далі говорив російською: — Такие пацаны. Панас, Светик, Дракон, Профессор, Сергеич, Людоед, Чикатило, Паровоз, Тритон…^[220] — А как ты хотел, Степа? Чтоб война и чтоб все живые? ^[221] — Я не хотел войны^[222]. — Ты солдат, Степа, ты должен родину защищать и иногда умирать. Но не каждый день, конечно. Понимаешь? ^[223] — Понимаешь, когда вынимаешь^[224], — прошепотів Степан і замовк. Олексій знову взяв його собі на спину, і тут його пронизав гострий біль під лівою лопаткою, наче голку встромили. Він майже скинув Степана назад на броню. Навіть не сів, а впав на бетонну плиту. Голку різко витягли, біль зник. «Мабуть, повернувся якось не так», — подумав Олексій. Дихання поверталося до нього. Степан мовчав. Знову непритомний. Олексій звівся на ноги й побачив їх. Ледь помітні в темряві, двоє, скрадаючись, пригинаючись і озираючись, як тіні, бігли зліткою із сепарського боку в бік їхнього танка. Свої? Чужі? Олексій перевів автомат на одиночні. Якщо доведеться стріляти, чергою позицію легше видати. Спалах довший. — Дядьо Льошо, це не наші, це орки, — прошепотів над його вухом Степан, він отямився. — Допоможи мені пістолет дістати. Ті, що бігли, метрів за десять зупинилися, пригнулися. Почули Степана? — Восемь, — неголосно крикнув один із них. Це був пароль. У кіборгів уже три доби паролів дня не було. Усі були разом. Отже, справді орки. — Четыре, — відповів Олексій. Тримати паузу було ніяк. Тиша говорить більше за слова. Раптом вгадаєш відповідь. Та й додаткова крихта часу на реакцію. Олексій не дав їм цієї крихти. Він так і не дізнався, чи вгадав він пароль, чи ні. Він стрілив двічі від корпусу. Одиночними. У голови. Обидва впали. Один мовчав, другий стогнав. Олексій, не кажучи й слова, підійшов до них і з розмаху прикладом розтрощив голову тому, який стогнав. Той затих. На його грудях ворушилася георгіївська стрічка, мов жива. Олексій повернувся до танка. — Розвідники, — прошепотів Степан. — Ти де так стріляти навчився, дядьо Льошо? — У тирі. — Ну-ну, — хмикнув Степан. — Ти, взагалі, журналіст чи хто? — I am bad guy, Styopa, — відповів Олексій англійською. — A very bad guy^[225]. — Отож-бо я й дивлюся, — прошепотів Степан. Англійської він не знав зовсім. Вони насилу дісталися до наступного привалу — згорілого БМП. Знову двічі кольнуло й відпустило. Степан лежав на броні, дивився на зірки. Олексій сидів на бетоні, притулившись спиною до крижаного траку машини. — Навіщо ти рятуєш мене, дядьо Льошо? — почав Степан. — Хтось же має розповісти, як усе було. — Ти й розкажеш. — Я говорити не вмію. Лише знімати. — І стріляти ще, і кров зупиняти, і поранених виносити. — Стьопо, помовч. Тобі не треба напружуватися зараз. — Добре, останнє запитання. Тільки поклянися, що не збрешеш. — Клянуся. — Ти ж розумієш, що мені кінець. Скажи мені правду. — Не розумію, але скажу. — Ти спав із Нікою? — Ні. Я вже говорив тобі. Степан знову знепритомнів. Залишалося ще метрів сто. Олексію здавалося, що він уже розрізняє в темряві обриси метеостанції. «Тепер головне, щоби свої не підстрелили», — подумав він. * * * Снайпер Шакал замерзав у своєму лігві. Він обклав його двома «віджатими» кожухами, і все одно холод був собачий. Приклався ще раз до прицілу з тепловізором і побачив рухомий живий хрест. «Так-так-так, працюємо, Сергійко, — сказав він сам собі, потер руки, подмухав на них. Мисливський азарт повертався до нього. Прицілився. Підняв голову. — Надто просто. Надто тупо. Не спортивно, Сергійку. Дай йому шанс, як оленю. Вистріли йому в броник. Якщо не проб’є, нехай іде собі, герой. На цій відстані п’ятдесят на п’ятдесят». Постріл. Куля снайперської гвинтівки Драгунова діаметром 7, 62 мм пройшла між двома пластинами бронежилета на боку, пробила наскрізь обидві легені й застрягла в краю передньої пластини на виході. Живий хрест упав. До метеостанції залишалося п’ятдесят із лишком метрів. «Ну от, тепер сотий, і по-справжньому, — сказав сам собі снайпер Сергій, поцілував холодний приціл, почав збиратися, і тут небо над метеостанцією висвітилося зеленою ракетою. Це Степан, отямившись від удару об бетон, вистрілив зі своєї ракетниці й знову відключився. * * * Ніка сиділа біля ліжка Олексія у військовому шпиталі в Дніпропетровську. Степан у сусідній палаті ще не відійшов від операційного наркозу. Олексій втратив менше крові. Його мали оперувати через кілька хвилин. Ніка схудла, змарніла за ці вісім годин, поки їхала в машині з Києва. Їй подзвонив комбриг і сказав, що Степана й відомого американського журналіста везуть із Пісок у шпиталь. У тяжкому стані. Але надія є, як сказав йому лікар. Олексій прийшов до тями, усміхнувся до Ніки, потім простягнув їй руку й розтиснув долоню. Там лежала флешка. Ніка взяла її, поклала в сумочку. — Не віддавай у газету, — тихо-тихо, наче видихнув, прошепотів Олексій, — покажи людям. — Ти сам покажеш, — відповіла Ніка й уже не могла стримувати сліз. До палати зазирнула сувора медсестра. — Прощайтеся. Зараз повеземо в операційну, — сказала вона й знову зачинила двері. Ніка схилилася над Олексієм, поцілувала його в запечені губи та сказала: — Я кохаю тебе. Я кохаю тебе. Я кохаю тебе понад усе на світі. Хлопчику мій сивий. Хлопчику мій… Увійшли лікарі й медсестри. Олексія почали відвозити. Він був при тямі. Ніка тримала його за руку до останнього. Перед тим як вона забрала руку, Олексій усміхнувся їй, як тоді, найпершого разу, вночі в кав’ярні «Мафія» на Європейській площі в Києві, а потім ще й підморгнув. Ніка перейшла в палату до чоловіка. Той був без тями. Ніка беззвучно ридала, сховавши лице в матрац у ногах його ліжка, намагаючись не торкатися поранених ніг. За півгодини до палати зазирнув професор-хірург, попросив її вийти в коридор. — Перепрошую, але я маю вам повідомити… — рівним голосом сказав він, виказуючи своє хвилювання лише тим, що крутив у руках окуляри. — Ми навіть не встигли почати операцію. Ваш знайомий помер. Великий інфаркт. Ми боролися. Зробили все, що могли. Але… Схоже, що він нещодавно переніс інфаркт на ногах. Ніка ридала вголос, сидячи в палаті чоловіка. Степан прийшов до тями. Побачив ридаючу дружину й тихо прошепотів: — Нікулю, не плач, я живий. * * * За два кілометри від термінала вранці наступного дня з катакомб оперативного штабу української армії в сіре світло холодного дня вийшов генерал з охороною. За формою й озброєнням він нічим не відрізнявся від своєї охорони. Подивишся здалеку — звичайний солдат з автоматом на грудях. Натомість начальник охорони, вищий за всіх на зріст, навпаки мав на собі сяючий білий маскувальний костюм і чорну розгрузку поверх нього. Відволікаючий маневр. Чим не мішень. Показний офіцер, що вирізнявся на фоні решти, мов тінь, слідував за генералом. У складі групи були також фотограф і журналіст, обидва теж військові. Напередодні вночі сепаратисти зробили спробу прориву в напрямку Водяного в районі Краснокам’янського аеропорту, але були розсіяні українською артилерією, «зазнали значних втрат у живій силі й техніці». Генерал, незважаючи на протести начальника охорони, вирішив на власні очі побачити поле битви, а заразом прогулятися по холодку. Коли генерал і його почет, місячи багнюку, що подекуди підмерзала, крокували розбитим, у глибоких воронках шосе до бронемашин, танків і вантажівок учорашнього супротивника, що димилися за сто метрів від них, над головами одна за одною просвистіли дві міни. Усі пригнулися, стали на коліно. І лише генерал не ворухнувся. Потім, коли прилетіли й вибухнули вже ближче ще дві міни, охорона кинулася займати позиції в сусідній лісосмузі. Начальник охорони благав генерала йти за ними. Генерал спокійно, не підвищуючи голосу, наказав йому піти «на х…й» і відступити в кювет — наказ, який офіцер не міг ігнорувати. Журналісти й усі охоронці, включно з їхнім командиром, лежали або сиділи в лісосмузі зі зброєю напоготові, утворивши щось на зразок півкола. Генерал і далі стояв посеред шосе сам-один. Він закурив. Ще дві міни промчали над його головою й гухнули зовсім близько, обдавши охоронців багнюкопадом із липких грудок не повністю замерзлої глини. Генерал стояв, наче глухий, наче чекав, коли міна, нарешті, прилетить до нього і для нього закінчаться всі скрути й поневіряння військової служби на такій високій посаді. Але обстріл припинився. Охорона й журналісти вибралися на дорогу, обтрусили багнюку й рушили за генералом далі. Зупинилися біля підбитого Т-72. Поряд із ним лежали два чорних, як головешки, ще задимлених трупи. Генерал постукав долонею по холодній броні танка. — Можемо ж, коли схочемо, — сказав він уголос, схоже, сам до себе. — Більше не відступатимемо. Не маємо права. Якщо полізуть знову, для них тепер усюди буде суцільний Аеропорт. Журналіст із блокнотом на цей момент наздогнав генерала й почув останню фразу. — Що сталося в Аеропорті? — вдихнувши глибше морозне ранкове повітря, наважився спитати журналіст. — Яка там зараз ситуація? Генерал зупинився, байдуже подивився на співбесідника й так само байдуже відповів: — Нічого особливого в загальній ситуації не сталося. Ми контролюємо частину території Аеропорту. Супротивник контролює іншу частину. Лінія фронту зараз проходить посередині. Якщо ви хотіли спитати конкретно про термінал^[226], то, з огляду на відсутність доцільності й далі утримувати цей абсолютно зруйнований об’єкт, наші вояки організовано залишили його… Орки зайшли в термінал без пострілів. Вони забрали своїх поранених і вбитих, і всіх живих кіборгів. Вони не стали нікого відкопувати, бо ніхто більше під руїнами не стогнав. Над задимленим терміналом до смерку кружляли дві пташині зграї. Одна велика, чорна, друга — маленька, біла. Вони не кричали. Кружляли мовчки. Потім обидві зграї розлетілися в різні боки. * * * Олексій ішов до берега річки. На березі, спиною до нього, сиділа жінка. Він одразу впізнав її, навіть не з рудого волосся. Він упізнав би її з мільйона. Тихо підійшов іззаду, хотів закрити їй очі долонями, але вона, наче знала, сказала йому: «Сідай». Він сів поряд. Вони не дивилися одне на одного, вони дивилися на тиху воду перед ними. Мовчали. — Хлопчику мій, я так сумувала за тобою, — раптом сказала вона. — Я вже зачекалася тебе тут. Я сама не донесу. І простягнула йому руку. Біля її ніг на піску стояв чималий плетений кошик, повний білих і підосичників. Молодих і міцненьких, один до одного… Епілог