Annotation 9 страница

Вони мовчки лежали в ліжку й уважно вивчали стелю, наче десь там нагорі завитим курсивом от-от випливе відповідь на неозвучене питання кожного з них: як жити далі? Коли стало ясно, що жодного штурму Солегорська не буде, бо «жидобандерівскі карателі, послані київською хунтою»: а) не готові воювати в місті і б) не готові воювати в принципі, — Олексій отримав від редакції дозвіл повернутися до Києва, щоби відпочити й «перезарядити свою обойму». Ксюша його не дочекалася й повернулася в Даллас рейсом через Франкфурт, бо, мовляв, не може пропустити візит до лікаря, «нічого-серйозного-жіночі-справи». Вони дуже мило поговорили по телефону, запевнили одне одного у вічному коханні й у тому, що безмежно сумують одне за одним, що, загалом, і було чистою правдою. Коли він зателефонував до Ніки з Харкова (саме тоді найкращий друг Орловський, що сам потрапив до диркінського розстрільного списку і втік із Солегірська, привіз Олексію його речі і, найголовніше, камери), та просто відповіла: — Моя подруга поїхала до батьків на тиждень. Ти можеш зупинитися в мене, якщо хочеш. Саме це «якщо хочеш» — перевірена й безвідмовна зброя жіночого шантажу — і переважило всі інші розмисли. Олексій зупинився в неї, хоч у готелі мав заброньований номер. Він зв’язався по телефону з ресепшн і попросив чергову ні з ким не з’єднувати його, сказати, що «в них на поверсі щось із лінією», і попросити того, хто телефонуватиме, набрати його мобільний український номер. Тож у маленькій затишній квартирі на Тарасівці, у центрі Києва, на широкому зручному ліжку Олексій і Ніка суворо виконували настанови його редакції — «перезаряджали обойму». Усе бурне, фізичне, біологічне, емоційне, з відкиданням черевичків, зриванням одягу, покривала, ковдри, простирадла, подушок, із криками, стогонами й навіть сльозами було вже позаду. Вони вже встигли віддихатися. Почуття трохи притупилися. І розум знову почав ставити одне й те ж кляте питання: що далі? Час простих відповідей закінчився. Почався час простих питань. Він, зазвичай, завжди настає відразу після love-making, як темний ранок після світлої ночі. Можна, звісно, ось так, в обіймах одне одного, провести ще годину, ще ніч, іще день. Та все одно рано чи пізно доведеться відповідати на телефонні дзвінки, дзвонити самому, брехати, з’ясовувати, дивитися у ванній собі в очі й обов’язково читати собі вголос осоружну коротку мораль: «Який же ти козел! ». Найстрашніше та найнеприємніше — це з’ясувати все із самим собою, коли всі карти розкриті й крити нема чим. Олексій зазирнув собі в очі. Зрозумів раптом, що немає жодної заповіді, яку б він не порушив. Відвів погляд і повернувся до кімнати, де його, сивого, одруженого мужика, люблячого чоловіка, що розміняв шостий десяток, досвідченого журналіста з глибокими шрамами на тілі й у душі, чекала в ліжку дівчинка, віком молодша за його сина. Яку він хотів, за якою сумував, заради якої повернувся до Києва. У якій йому подобалося все і від якої він не міг відірватися. Там, у ванній, коли дивився в дзеркало, він, як злочинець на суді, виступив перед самим собою з черговим безмовним останнім словом: «Я люблю свою дружину, я не можу без неї жити. Я обожнюю Ніку. Я не можу жити без неї. А тепер кидайте в мене каміння…». «Но знаешь, хоть Бога к себе призови, разве можно понять что-нибудь в любви?.. »^[171] Олексій дуже любив цю пісню Булата Шалвовича й часто співав її Ксюші й друзям, але лише зараз зрозумів, у чому зізнавався поет і про що він співав… Він поцілував Ніку в губи, потім ліг поряд на живіт і обхопив руками подушку. Вона піднялася, сіла на нього, охопивши його боки своїми колінами, і почала водити руками по його спині, вгору й униз. — А що це в тебе за два круглі шрами, ось тут? Наче опіки. — Я в дитинстві був хирлявим хлопчиком і потерпав від фурункулів. Мама купувала мені пивні дріжджі. — Зрозуміло. А що таке пивні дріжджі? — Це неможливо пояснити. Ніко, мила моя, якщо вже ти це робиш, чи не могла б ти випустити кігтики, як кицька, і почухати мені під правою лопаткою. Ага, ось так. Трохи вище, трішечки нижче. — Слухай, їжачок, може, тобі в лазню сходити? — Я щойно звідти. Обидва засміялися зі старого анекдоту. Це був той період стосунків, коли ніщо не дратує, нічого не приїдається, коли можна все. Він повернувся до неї лицем, руками затримав її… Двічі дзвонив телефон, але він не брав слухавку. Коли вона нарешті накричалася, так, що мешканці будинку мали б викликати міліцію, вона так і залишилася над ним, випроставшись, заклавши руки за голову. Сам він досі не міг віддихатися й мовчки, не відриваючись, у всіх значеннях цього слова, дивився знизу, як піднімаються й опускаються її груди. — Тобі добре зі мною? — поставила вона зрештою класичне риторичне питання. — Дуже. А тобі? — А ти як гадаєш? Інакше мене б тут не було. — Дуже тобі дякую за шефство над Ксюшею, поки вона була тут. — Нема за що. Вона така класна, така жива, справжня. Така красива. На нас із нею на вулиці озиралися. — Ти сама красуня, не прибідняйся. На тебе й без неї озираються, як я встиг помітити. — Ну, гаразд. Хай буде, як ти кажеш. — Так і є. Про що ви з нею говорили? — Це наш жіночий секретик. — І все-таки? — Про тебе, мій сивий юначе. Про тебе, коханого. — І що вона сказала? — Що ти найкращий чоловік на світі. — Сподіваюся, ти не кивала у відповідь? — Я сказала, що ти неймовірний професіонал. І ми обидві реготали. Ми випили забагато шампанського в «Канапі». Потім п’яні гуляли по Андріївському узвозу. Я показала їй дім Булгакова. Наступного дня водила її в Лавру, а ще через день ми їздили в «Межигір’я». Ти кохаєш її? — Так. — А мене? — Тебе обожнюю. — Ага, її ти кохаєш, а мене обожнюєш. А в чому різниця? — Ні в чому. — Так ти кохаєш мене чи лише обожнюєш? — І те й інше. — Отже, ти кохаєш двох. Я так не можу. — Усі люди кохають по-різному. — Я скасувала весілля. — Чому? — Тому що я кохаю тебе. — Хіба ти не кохаєш Степана? — Кохала, та перекохала. — Так он чому він поліз до мене битися… У цей момент знову задзвонив його телефон. Це була Ксюша. — Так, кохана, як добре, що ти зателефонувала. Ніка підвелася з ліжка, загорнулася в широкий рушник і повільно, хитаючись, пішла в душ, не забувши озирнутися у дверях. — Я дзвонила тобі двічі, — сказала Ксюша. Зв’язок був не дуже, але голос її все одно здався йому дивним, не таким бадьорим і теплим, як завжди. — О, так, тепер я бачу. Я вимикав телефон, коли летів із Дніпропетровська, і забув увімкнути. — Але він у тебе дзвонив. — Це український МТС, він так працює. — Я телефонувала в готель, там сказали, що на твоєму поверсі щось із лінією. — Так, після пожежі в сусідньому будинку тут на двох поверхах досі не працює лінія. — Мені сказали, що на одному. Утім, неважливо. Ти де? — Як де, у номері своєму. Редагую портфоліо на предмет чергової премії. — Чудово. Ти можеш відірватися від редагування портфоліо й вислухати мене? — Я слухаю тебе, кохана. — Альошо, у мене пухлина. — Яка пухлина? — Найімовірніше, злоякісна. Аналізи ще не готові. — Пухлина чого? — Шлунку. За годину Олексій був у Бориспільському аеропорті, очікуючи рейс на Париж, аби потім долетіти до Нью-Йорка й звідти до Далласа. Довелося купити бізнес-клас. З Парижа Олексій подзвонив Ксюші: — Я кохаю тебе. Усе буде добре. Нічого доброго не було. Пухлина виявилася неоперабельною. Четверта стадія. Найгірший рак із можливих — низькодиференційований. Майже на три чверті шлунку. Майже без симптомів. Неймовірно. Так, була відрижка після їжі. Але це треба бути американцем, щоби бігти з відрижкою до лікаря. Так, Ксюша худла. Але вона дотримувалася посту щозими й щовесни, не через релігійний фанатизм, а заради здоров’я. Ну трохи більше схудла, ніж зазвичай. Болі й відчуття швидкого насичення їжею почалися тільки наприкінці квітня. Найкращий американський онколог сказав, що оперувати не можна. Буде лише гірше. Уся надія тільки на ударну хіміотерапію. Три тижні в лікарні. Крапельниці й таблетки. Син Арсеній, його дружина Джейн і Олексій змінювали одне одного біля її ліжка. Ксюша танула на очах. У перерві між першою й другою хімією Ксюшу привезли додому. Вона ще ходила, але їй дедалі важче було ковтати їжу. Одного разу, повернувшись із крамниці, Олексій застав її у своєму кабінеті. Вона сиділа, не ворухнувшись і не обертаючись, навпроти його увімкненого комп’ютера. — Любий, нам доведеться з’ясувати стосунки, — сказала вона майже байдуже. Ідучи, він забув закрити пошту й вимкнути комп’ютер. На екрані світилося їхнє останнє листування з Нікою. Ніка: «Я обожнюю тебе». Олексій: «Я теж». — Вибач, я не хотіла залазити в твою пошту. — так само відчужено сказала Ксюша, дедалі більше схожа на свою тінь. — Я хотіла подивитися погоду. Вона повернулася до нього й подивилася так, як ніколи ще не дивилася. — Як ти міг? Я так тебе кохала. Так вірила тобі. — Це було один раз. Так вийшло. Була війна. — У тебе було двадцять п’ять війн. І завжди так виходило? Я мала здогадатися ще в Києві, коли вона сказала, що ти «справжній професіонал». Так, Альошо, ти справжній професіонал, і не лише б…дства, але й брехні. Він почув від неї матюк уперше й востаннє в житті. — Прости мені. Це була помилка. Емоційний зрив. Війна. Ксюшо, прости мені. Він сів перед нею й уткнувся головою їй у коліна. Вона почала автоматично гладити його волосся. Потім зупинилася. Відвела руку. — Бог простить. Я не хочу більше жити. Ксюша заридала й закашлялася. Олексій подав хустинку. Ксюша надривно кашляла й випльовувала в хустинку частинки пухлини, яка розпадалася. Він стояв поруч і обіймав її. Їй сказали: це гарний знак, що пухлина розпадається, — отже, хімія діє. Йому лікар сказав, що це кінець. Коли напад минув, вона раптом різко піднялася, обійняла його й закричала йому на вухо: — Я кохаю тебе, я кохаю тебе! Врятуй мене, врятуй! Він одніс її в ліжко, і вони знову були щасливі разом. Коли вона заснула, Олексій вийшов у двір і набрав Ніку. Та відразу взяла слухавку. — Так, коханий. Ну, як у вас справи? Як Ксенія? Їй краще? — Ксенія помирає. — Як же це? За що? Чому? — Ніка заплакала в слухавку, і її сльози були щирі. — Ніка. — Так, коханий? — Олексій чув, як вона сякалася в хустинку. — Вона знає про нас. Мені довелося їй усе розповісти. Ніка перестала плакати, довго мовчала, потім, нарешті, вимовила таким тоном, якого він від неї ніколи не чув, наче його вухо доторкнулося до крижаної криці: — Це дуже жорстоко щодо до неї. Це дуже жорстоко щодо мене. Більше ніколи мені не дзвони. — І вимкнула телефон. Він спробував передзвонити, але почув автовідповідач, що говорив так само крижаним тоном: «У абонента не лишилося місця для запису повідомлень». * * * Як дивовижно часом підвішене життя — на такій тонесенькій ниточці, що багато, якщо не більшість, подій у житті відбуваються абсолютно випадково. І часом шанси на те, що щось відбудеться, мізерні, і подія видається абсолютним дивом. Але дива трапляються. У далекому 87-му році, спекотного й задушливого московського серпня, він повернувся з офіцерських таборів — засмаглий, зубастий, підтягнутий, мускулястий і веселий. Він не був тверезий жодного дня цього літа. Якщо бути до кінця чесним, він не був тверезим жодного дня відтоді, як повернувся з армії в 1984 році та вступив до священного ІКАА, Інститута країн Азії й Африки при МДУ, який зазвичай всі називали по-старому — Інститутом східних мов. На третій парі, а іноді й на другій він був уже фактично й хімічно напідпитку, і решта дня, а дні тоді були нескінченні, складалася з портвейну, дівчат, гітари, портвейну, дівчат, жінок, портвейну й знову дівчат. Або жінок. Утім, під вечір ця непевна грань стиралася начисто. Уранці, ніби нічого й не було, він пробігав свої п’ять кілометрів берегом Хімкінського водосховища, робив свої коронні тридцять шість підйомів із переворотом на турніку й не мав ані найменшого уявлення про те, що таке похмілля. У його жилах замість крові був портвейн, а в голові були тільки дівчата й жінки, або навпаки, і більше взагалі нічого. Цього серпневого вечора він випивав зі своїм приятелем Сашком Філімоновим у маленькій потайній комірчині. Двері до комірчини відчинялися через стінку шафи в диспетчерській готелю «Супутник», де Сашко, його однокурсник, що через здоров’я відкосив від таборів, підробляв черговим. Сашко відлучився на годинку в якихось справах (бігав по портвейн; за тих билинних радянських часів портвейн не лише був найпопулярнішим напоєм передової радянської молоді, але й зазвичай несподівано закінчувався на найцікавішому місці). Сидячи в зашаф’ї, він прийняв кілька телефонних дзвінків за Сашка і, сам того ще не розуміючи, став володарем інформації, яка вже за кілька хвилин переверне все його життя й життя інших людей. Невдовзі Сашко повернувся, пиятика продовжилася, і от уже забігав-заковзав нестійкий палець по Раях, Наташах, Оленках і Ольгах у засмальцьованому записнику, але тут у головній кімнаті раптом утворилася чиясь присутність у вигляді стукоту в двері, шелесту кроків і сукні. Сашко вийшов із шафи й долучився до розмови з невідомої дівчиною, яку цікавив час прильоту гурту німецьких туристів із ФРН. Сашко не знав про це анічогісінько. Його друг, що володів тією самою інформацією, отриманою під час короткої телефонної бесіди з невстановленою особою, гучно вигукнув із шафи: «Їм скасували рейс з Іркутська. Вони завтра прилітають, о цій же порі». — Ой, а хто там у вас у шафі? — живо, з непідробним інтересом спитала гостя. — Це в нас песик балакучий у шафі живе, — пожартував Сашко. — А цього вашого песика часом звуть не Альоша Молчанов? — наполегливо і з якоюсь надією в голосі вела далі дівчина. Заінтригований Альоша, похитуючись, вийшов із шафи. Після вигуків, сповнених подиву, захвату, насолоди, передчуття й обіцянок, міцних обіймів і дружніх, але в процесі перетворюваних на щось нове, взаємних поцілунків, дівчина-гід-перекладач, а за сумісництвом писана красуня, далека родичка Льва Толстого й просто комсомолка-спортсменка, яку звали Таня, була затягнута до шафи. І після того, як Сашко ще разок зганяв за портвейном, бенкет продовжився. Таня й Олексій ходили до одного дитячого садочка (вона навіть пам’ятала, як він очолював у садочку гонки на горщиках — історичний епізод, що зовсім випав із його пам’яті), а потім навчалися шість років у паралельних класах, аж допоки його сім’я не переїхала до іншого району. Одного разу, років у тринадцять, вони двома класами ходили в похід. Там біля вогнища Альоша співав усі поспіль пісні Висоцького, поки зірвав голос на «Парусі», який «порвали». «Каюсь, каюсь, каюсь…» — хрипів Альоша, і всі дівчата включно з Танею дивилися на нього схвильованими, якшо не закоханими очима. Кожній із них цієї миті хотілося зануритися рукою в його пишні кучері… І волею випадку й долі після тривалої розлуки Тані судилося впізнати в кількох словах, що долинули з шафи, знайомі хрипаві нотки Альошиного голосу. Після трьох годин, двох пляшок портвейну, двадцяти поцілунків, тисячі анекдотів і моря спогадів Таня й Альоша мчали з Південно-Західної, самі, у темному салоні інтуристського автобусу. Його виписав задля цього Сашко незадовго до остаточної втрати свідомості. Мчали вони крізь темну дощову Москву на вулицю Правди, у будинок з ідіотичним, але нестерпно символічним номером 1/2, де для Олексія назавжди й безповоротно закінчувалася перша п’яна половина його життя та починалася друга, не надто тверезіша, звісно, але зовсім інша, сповнена кохання, щастя й найрізноманітніших супутніх проблем. Сувора Танина мама, удова, викладач гірничого інституту, була у відпустці в Криму. Танина сестра Ксюша, на два роки молодша за неї, теж була у відпустці, в Абхазії. А Танин трирічний син від першого швидкоплинного шлюбу, Єгорка, відпочивав і лікував слабкі легені в санаторії в підмосковному Звенигороді. Таким чином, у розпорядженні заново віднайдених, але зі швидко мінливим статусом друзів дитинства було трикімнатне… ліжко, гаряча вода, три пляшки портвейну та дві «Кассісу», — і вся решта ночі, що тривала ще два чи три дні. Якоїсь рідкісної миті просвітлення посеред алкогольно-тестостеронового сп’яніння, коли Альоша, похитуючись, вибрався в довгий коридор, він раптом зустрів там граційно сором’язливу тінь рудоволосої дівчинки, яка втиснулася в стіну, наче намагаючись пройти крізь неї спиною й назавжди зникнути з його життя, як геній швидкоплинного видіння. Так відбулася перша зустріч Альоші та Ксюши, тієї самої Таниної молодшої сестри. Через кілька днів після остаточного пробудження Таня повідомила Альоші, що вона їде у відрядження, і попросила за її відсутності навідати Єгорку, що нудився в санаторії під Москвою. До слова, запальний Альоша на той момент уже встиг зробити Тані пропозицію руки й серця, і Таня мала вибрати між ним і десятком інших женихів, що оббивали пороги будинку першої красуні Москви. Вибір вона, звісно, уже зробила, і зрозумію який, але заявила, що повідомить своє рішення за тиждень, після повернення з поїздки. У цьому «конкурсі», звісно, не працював принцип fair play, оскільки Альоша вже певний час безвилазно перебував, так би мовити, усередині дому й мав неспростовну перевагу практично свого поля перед тими претендентами на руку, які маялися від невизначеності назовні. На час їхньої розмови й передачі доленосних інструкцій на кухню нечутно ввійшла, а точніше, впливла повітрям, наче в режимі уповільненої зйомки, легка, граційна, хоч і трохи заспана, ботічеллівська Ксюша, що складалася переважно з веснянок, вогняно-рудого волосся й підсліпуватих очей за товстими скельцями окулярів. І тут Таня зробила фатальну помилку: вона недооцінила підступність Альоші, її рідної сестри та Долі. Вона спитала Ксюшу, яка обожнювала Єгорку й за частої відсутності Тані виховувала його, як рідного сина, чи не хоче та за компанію з Альошею з’їздити у Звенигород. Ксюша, з якої моментально злетів сон, змінившись, щоправда, певним трепетом, без роздумів погодилася. Таня, не відчуваючи підступу, не вагаючись і не думаючи про наслідки, радісно розцілувала обох і зникла за дверима, духами дишачи й туманами. Альоша нарешті поїхав додому в Тушино, де сказав мамі, що одружується. Мама перехрестилася й зварила йому пельмені. Уранці наступного дня спекотний п’яний серпень змінився на прохолодний тверезий вересень. Ксюша й Олексій, як і було домовлено, зустрілися біля Білоруського вокзалу (обидва прийшли хвилина в хвилину), звідки й вирушили порожньою електричкою в бік Звенигорода, попередньо припасши газети й журнали з кросвордами у привокзальному кіоску «Союздрук». Дорогою Олексій демонстрував освіченість, а Ксюша, не підводячи очей, вписувала нерівні літерки в рівні клітинки. А за «пропиленим дряпаним склом» тим часом миготіли станції з дурнуватими назвами — Робітниче селище, Тестівська… У звенигородському дитячому санаторії оголосили карантин, і Єгорку можна було побачити лише через високе вікно на першому поверсі пошарпаної старовинної будівлі ядучо-салатового кольору. Ксюша стояла, залізши на Альошине коліно, і спілкувалася з Єгоркою через скло. Альоша, своєю чергою, бережно підтримував Ксюшу за талію й інші частини спини для стійкості конструкції, й вони обидва вже починали відчувати ці зростаючі вольти й ампери електричних розрядів, що сполучали їхні тіла, життя й долі того прохолодного вересневого опівдня. Через півгодини вони вже сиділи в якійсь звенигородській «склянці». Сміялися, пили тепле «Советское шампанское» на Альошині останні кишенькові (інших у нього ніколи й не було) гроші та були щасливі. Так само, як і всі наступні двадцять сім років. Мов одна мить, минув тиждень, і коли Таня повернулася, Ксюша чесно розповіла їй про те, що сталося. Таня суворо подивилася їй в очі й сказала тоном схвильовано-гарного гіда-перекладача: «Ксюша, ти збожеволіла! Подивися на нього! Йому ж у голові самі жінки й випивка! Він же тебе за тиждень покине! ». «Танюшо, навіть якщо він кине мене через тиждень, я буду щаслива всю решту життя», — вимовила Ксюша тремтячим голосом, і веснянки попливли наввипередки її блідим, схвильованим обличчям… * * * Двадцять сім років потому, помираючи в найкращому техаському онкологічному шпиталі, Ксюша, неймовірно виснажена й схудла за короткий час хвороби, але досі така ж молода й гарна, неслухняними пальцями набирала повідомлення для Альоші. Той вийшов із лікарні чогось перекусити в сусідній В. В. Q. -забігайлівці. Допиваючи свій еспресо без цукру, Олексій прочитав повідомлення від Ксюші, у якому було тільки одне слово — Zvenigorod! Коли він повернувся до Ксюшиної палати й вона отямилася від забуття, то найперше спитав її про це дивне смс в одне слово. Ксюша взяла його руку своїми довгими, холодними й висхлими пальцями, з яких уже давно сповзли всі кільця й персні, притисла її до своєї ще холоднішої щоки й прошепотіла: «Хоч ти нічого і не пам’ятаєш, я все одно так кохаю тебе, дурника! ». Ксюша померла наприкінці червня в нього на руках. Її поховали на затишному зеленому просторому кладовищі неподалік їхнього будинку. Навколо не було ні хрестів, ні надгробків. Лише суворі могильні плити. На її сірій мармуровій плиті ви карбувано два імені: Ксенія Верховська, дати народження й смерті, та Олексій Молчанов, дата народження… * * * Через дев’ять днів Ніка та Степан повінчалися в Михайлівському соборі в Києві. Степан був у парадній військовій формі, вона в стриманій чорній сукні. Церемонія теж була сувора, як і сукня нареченої, і найменше нагадувала весілля. З гостей були тільки родичі. Наступного дня Степан повернувся до себе на війну. Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила

9 жовтня 2014 року. Піски Олександр Сергійович не помітив, як заснув, і не зрозумів, де прокинувся. Зрозумів лише, що живий. Поки що. Стеля підвалу ходила ходором, струшуючись разом із землею. На голову сипався сухий дощ із пилу. Спочатку він подумав, що в нього так б’ється серце. Потім зрозумів, що це розриви снарядів нагорі. Він освітив телефоном підвал і потроху почав згадувати. «Ах, де вчора я був, не знайдеш, хоч убий…» Олександр Сергійович не був з похмілля. Він не пив учора. Він взагалі вів тверезий спосіб життя. Зокрема, і через роботу. Колишній інженер на Дніпропетровському машинобудівному заводі, він уже п’ятнадцять років сидів за баранкою. Спершу таксував, а останні п’ять розвозив весілля й похорони на мікроавтобусі «Мерседес», якого пестив і беріг, хоч той і не був його власністю, а належав приватній транспортній конторі «Поїхали». Випивав Олександр Сергійович, якщо це можна назвати випивкою, раз на тиждень, суботнього вечора, перед вихідним. І лише пару пляшок «Львівського» (пива, звісно). І лише якщо в неділю не працював. До випивки, на відміну від усіх його рідних і знайомих, давно не тягнуло. П’ятдесятичотирирічний водила «відпив своє» після армії, коли років зо два бив байдики, повернувшись з Афгану й доводячи всім, що він герой і за них кров лив. Так би й спився остаточно, якби не зустрів жінку своєї долі, Надю. З нею він і жив досі душа в душу, виховуючи спочатку дочку й сина, а тепер уже трьох онуків на вихідні та свята. Життя вдалося. Крім Надійки він мав у житті ще одну полум’яну пристрасть — рибальство. Рибалив щосуботи, незалежно від сезону й погоди. Був час, коли він навіть власні гачки для риболовлі виточував, не кажучи вже про грузила й поплавки. Він, як ніхто, знав усі до єдиного рибні місця довкіл. Початок жовтня в їхніх краях випав теплий і сонячний. До шаленого рибальського кайфу на хисткій першій кризі було ще далеко, і він мріяв просто розслабитися в останніх теплих сонячних променях. Просто «на поплавок подивитися». Надійка вже склала все в дорогу — поїсти й попити, і чекала його в п’ятницю ввечері перед телевізором. Робота того дня випала не бий лежачого. Відвезти підрозділ солдат на війну. Усього й клопоту. І не в Паншер триклятий чи Саланг^[172], а в Красноармійськ. Три години дороги від Дніпра, як усі тут називали їхнє велике гарне індустріальне місто, яке давно було у стагнації. Солдати вантажилися біля будівлі міської адміністрації. Виносили звідти свої величезні, з них завбільшки, рюкзаки, зброю — автомати, кулемети й гранатомети, цинки з патронами, ящики з гранатами тощо. Їх було дванадцятеро. Усі, крім одного, були в новенькому камуфляжі, без знаків розрізнення, із жовтою ізострічкою на рукаві. Усі були в бронежилетах, навіть той один цивільний, сивуватий сумний чоловік років п’ятдесяти п’яти, як не шістдесяти. До чорного броника в нього була пристебнута синя каска. На шиї висіли дві величезні камери, якими він і знімав із різних ракурсів посадку в автобус. А трохи раніше — двох заплаканих жінок, що уважно читали вивішені у вестибюлі будівлі роздруковані списки з тисячі прізвищ: загиблих і пропалих безвісті. Досі Олександр бачив багато фотографів на весіллях. Але цей сумний фотограф із запалими неголеними, а тому сріблястими щоками, з вусами та бородою, відрізнявся від тих, кого він бачив за роботою раніше. І не через те, що він був у бронику й касці, а тому, що робив свою роботу спокійно й майже непомітно, наче його тут і не було. А якщо й був, то являв собою просто складову частину вулиці, автобуса. — Ну що, по конях? — бадьоро промовив невисокий сухоребрий військовий, коли всі, викуривши під час вантаження пачку цигарок кожен, уже були в автобусі. Водій «Мерседеса» був єдиним в автобусі, хто не мав при собі ні каски, ні броника, не кажучи вже про зброю. А навіщо? День теплий. Надвечір він повернеться. Солдати вийдуть у Красноармійську, останньому мирному місті перед Пісками, Водяним і Краснокам’янським аеропортом, де проходила лінія фронту, і вирушать далі своїм ходом на БТРі на свою війну. Саме на свою, бо принаймні по цей бік Дніпра, у самому Дніпропетровську й у Києві особливо, жодної війни не відчувалося взагалі. Наче й сліду її не було. Діти ходили до своїх садочків і шкіл, студенти — до своїх університетів, дорослі — на свою роботу, літні сиділи в тихих двориках або біля під’їздів, просвічуючи своїм рентгеном усіх, хто входив і виходив із під’їздів, усіх, хто проходив повз. Вулиці були забиті машинами, що сигналили одна одній, ресторани й кав’ярні заповнені натовпами більш-менш молодих людей, театри й філармонії ломилися від жінок із біноклями й кашлем, із зачісками та без. І лише солдати їхали на свою війну, наче це розважливе, а часом невгамовне й шумне життя саме витискало їх із себе, як небажані, зайві елементи. І забувало про них одразу, щойно остання жінка переставала дивитися «з-під руки у круглі ці потилиці»^[173]… Вечорами по телеку нудний, застібнутий на всі гудзики штабний офіцер із порожніми холодними очима і з так само байдужим голосом недорікувато читав із папірця сухі цифри втрат, перекручуючи українську мову. Якийсь політик усоте повторював заклинання про гібридну війну й агресію. А потім горлала реклама, яку змінював серіал про ментів-бандитів, що їх не відрізниш, ток-шоу про свободу меншин і знову та сама або інша реклама. Люди не хотіли війни. Вони хотіли жити. І жили. Солдати теж хотіли жити. І помирали. А поки що вони їхали в мікроавтобусі «Мерседес», за кермом якого сидів Олександр Сергійович, на війну. В автобусі було тихо, їхали мовчки. Нікому не хотілося розмовляти. Вони навіть не дивилися у вікна. Кожен дивився всередину себе. Зокрема й Олексій. Він провів три місяці в Техасі, з родиною. З тим, що залишилося від них усіх після смерті Ксюші. Син Арсеній, його чарівна дружина Джейн, п’ятирічна онучка Зоя й трирічний Максим. Ну й кицька з трьома кошенятами. Олексій проводив багато часу з онуками, грав із ними у дворі у футбол і баскетбол. Вони обожнювали дивитися, як він смішно падає під час гри у сокер^[174]. Увечері пили чай, яку Росії, — з варенням, сиром і медом. Вина майже не пили. Не пилося зовсім. «Напевне, усе випили з Ксюшею», — думав Олексій. Вона обожнювала гарне червоне вино. Вона взагалі обожнювала життя, чоловіка, Арсенія, Джейн, онуків, рідних, друзів. Вона була, як прийнято в Росії, хлібосольною й обожнювала готувати. Любила гостей. При Ксюші дім завжди був живим. Їхній дім, який наче помер разом із нею. Олексію тепер було важко в ньому. Спершу він усюди чув її кроки, дихання, сміх. Він усюди ловив її аромат. Він прибрав усі її фотографії, крім одного портрета, де вони вдвох на фоні фінського середньовічного замку. Десять років тому. Молоді, гарні, вічні. Закохані одне в одного й у життя. Він роздав усі її речі. Тоді дім перестав звучати й пахнути нею. Дім помер. Для нього. Тиждень він провів із другом Ренді на форельній риболовлі, на White River в Арканзасі. Вони піймали багато форелі. Щоправда, жодного «екземпляра», як він говорив. Олексій трохи розважився, але все одно в очах, ніздрях і вухах стояла їхня з Ксюшею щорічна щуча риболовля у Фінляндії, до якої вони починали готуватися відразу після останньої пійманої рибини. Вони завжди були щасливі одне з одним, але Фінляндія була королівством їхнього кохання. Разом вони рибалили, він чистив, вона готувала. Разом збирали ягоди й гриби. Вони завжди залюбки гукали одне одного в лісі, щоби подивитися на кожний новий білий гриб. Фіни не збирають білі й підосичники, тому ті виростають до казкових гігантських розмірів. «Завжди були щасливі? Щось із пам’яттю твоєю стало, Альошенько», — наче долетіло до нього здалеку відлуння її голосу. Йому важко було дивитися в синові очі. Очі, які теж часто були на мокрому місці. Тому Олексій намагався якомога більше часу проводити з онуками. Удома він мав велику колекцію східного мідного, срібного й латунного посуду. І стару любительську колекцію монет, яку вони збирали ще разом із маленьким Арсенієм, поки той у п’ятнадцять років не поїхав навчатися до Америки, де й залишився. Перед від’їздом в Україну Олексій подарував онукам живу піратську історію. Усе вийшло дуже правдоподібно. Спочатку в дуплі дуба дідусь знайшов пожмаканий, пожовклий, надірваний аркуш старовинного паперу (А4), де були намальовані черепи з кістками й кострубатим піратським почерком було надряпано кілька слів із помилками, а саме «каштовності», «влісі» «камяний хрест». А ще була накреслена примітивна карта лісу (Арсеній недавно прикупив невелику ділянку дубового лісу, що межував із його землею) з нерівними стрілочками й кривуватим хрестом наприкінці. Записку явно писали кров’ю. Мабуть, у пірата був розбитий ніс. Збуджені знахідкою онуки в супроводі батьків і дідуся вирушили на пошуки й скоро знайшли притрушений сухим дубовим листям, нерівно викладений камінням хрест. Почали копати. Як часто трапляється в таких випадках, не надто глибоко під шаром землі знайшли срібний арабський чайничок, невеликий, але ваговитий. На денці була арабська в’язь, яку дідусь, що знав мови, одразу, без словника й без окулярів, переклав: «Скарби Алі-Баби». Коли чайник нарешті відкрили, він виявився вщерть наповненим золотими та срібними монетами минулих років і країн, які тепер навіть на карті не знайдеш. Наприклад, Польська Народна Республіка, Німецька Демократична Республіка, якась СРСР, ІІІ Рейх тощо. Одне слово, неждано-негадано привалило багатство. Макс і Зоя миттєво стали найбагатшими дітьми Північного Техасу. Довго не могли заснути. Розглядали свої незліченні скарби, й уява малювала їм однооких і одноногих піратів у трикутних капелюхах із папугами на плечах. Уранці, поки вони спали, він поцілував їх, поцілував Джейн, обійняв і поцілував Арсенія, уперше поглянувши в його очі так, наче прощався надовго. Притиснув його до себе, й Арсеній притиснувся до батька, обійняв його. Олексій раптом згадав, як шестирічний Сеня (так вони його звали вдома) сидів на його колінах за столом. Олексій малював війну. А Сеня її озвучував — бух, бух, бух, тррррр-тррррр-трррр! І от він знову мусив їхати на війну, і він обіймав дорослого, вищого за нього на зріст і ширшого в плечах, сина. Обіймав його і за себе, і за маму. Вони обидва раптом подумали про одне й те саме. У обох дорослих і гарних мужиків очі стали вологі… Ксюша, навіть мертва, пов’язувала їх своєю любов’ю і їхньою любов’ю до неї… * * * У редакції були проти його поїздки. Хотіли дати йому ще місяць оплачуваного відпочинку, але він наполіг. Сказав, що українська війна — головна новина десятиліття, якщо не століття, і вони погодилися. До того ж за цей час сталися драматичні події, у яких «через трагічну випадковість» загинув його гарний московський друг і колега. Семен Саприкін, спеціальний кореспондент The Los Angeles Herald у Москві, поїхав в Україну ще в червні, щоби замінити і Кетлін і Олексія. Семен, якого друзі називали ЕсЕс, давно працював у московському бюро газети, почавши як перекладач. Потім став репортером, а згодом і фотографом. І дуже непоганим. Це визнавали всі знайомі професійні фотографи. Він, як і Олексій, наїздився по війнах. Тільки редакції він коштував значно дешевше. На нього не оформлювали військову страховку. Просто питали, чи хоче він поїхати, чи ні. І він завжди погоджувався, і, по суті, був і залишався до кінця гарматним м’ясом для газети. Йому й платили удвічі менше, ніж американцям. Він так і не став у газеті по-справжньому білою людиною. Тому з ним відбувалися дивовижні речі, які б ніколи не сталися з американцем на його місці. Наприклад, він просидів усю війну 2003 року під американськими ракетами й бомбами в Багдаді, особисто пробивши саддамівську акредитацію для себе й другого кореспондента газети, американця Джона Банишевського, який згодом по-своєму відплатив йому за послугу. Коли Джон приїхав у Багдад, Семен був уже там. Вони почали писати статті разом із подвійним авторством. При цьому Семен їздив під бомбами містом і країною, а Джон майже постійно сидів у готелі й писав, переважно використовуючи репортажі Семена. Зрештою, того дня, коли американські морпіхи увійшли в Багдад, у квітні 2003 року, Семен цілий день провів на вулиці, узяв масу інтерв’ю, зокрема й у морпіхів. І віддав увесь матеріал, як було заведено, своєму старшому колезі. Той практично весь день не виходив із готелю. Наступного дня на першій сторінці газети була стаття від першої особи (! ), підписана Джоном («Я прийшов, я побачив, я поговорив, мені сказали тощо»). Джон потім виправдовувався, нібито був «емоційно» так вражений, що переплутав записи Семена зі своїми. Семен завжди був тихим і згідливим. Але тут його терпець урвався. Він поскаржився редактору іноземних новин. Та попросила Семена «не виносити сміття з хати», а газета через пару номерів помістила маленьку поправку в підвалі двадцятої сторінки. Після цього скандалу Семена відправили додому в Москву, а Джон повернувся в Америку героєм і пішов на підвищення. У 2004 році інша американська кореспондентка — Кора Брайтлі, з тієї ж газети, поїхала в маленьке містечко в Каракумикії, детерористи захопили дитячий садок і тримали в заручниках кілька десятків дітей, вихователів і деяких батьків. Семен знову був під рукою, але йому вдалося взяти історичне інтерв’ю в матері, яка разом із двома дітьми опинилася в заручниках. Історія буквально повторила сюжет блокбастера Вільяма Стайрона «Вибір Софі». Коли під час перемовин терористи вирішили відпустити заручниць із маленькими дітьми, одній матері запропонували вибір: узяти з собою на свободу або маленького сина, або школярку-доньку. Вона вибрала сина. Треба сказати, що донька зрештою вижила під час штурму, коли десятки дітей загинули. Але не дай, Боже, нікому мати такий вибір… Семен узяв у неї вражаюче інтерв’ю й надіслав його Корі. Кора була розлючена, вона намагалася знайти цю жінку й знову поговорити з нею сама, але та відмовилася. З людьми треба вміти розмовляти. Семен умів. Урешті наступного дня, коли сенсаційна стаття з’явилася на першій шпальті й основна частина базувалася на інтерв’ю Семена, у заголовку було тільки ім’я Кори. Участь Семена в статті була позначена дрібним шрифтом наприкінці статті на четвертій сторінці: «Спеціальний кореспондент Семен Саприкін брав участь у зборі матеріалу для статті». Ще й яку! За всіма американськими законами професії Кора була зобов’язана поділитися авторством цієї сенсаційної статті з Семеном, та не зробила цього. Нехай тішиться, що йому взагалі дозволяють працювати в їхній газеті, а про етичні норми щодо нього можна забути. Адже він не здійме скандалу, бо він, по суті, для неї й для газети як був, так і лишився non-person. Він і не здійняв. Проковтнув і змовчав. Наступного року за маленьку серію статей, у якій головним був матеріал про нещасну мати, поставлену перед вибором, Кора отримала Пулітцерівську премію. Могла б і грішми поділитися, таки ж 10 тисяч доларів, але навіть «дякую» Семену не сказала. А Семен утерся й далі гарував на них за маленьку за американськими мірками зарплату, робив усю чорнову роботу, без вихідних і без контракту (його могли звільнити будь-якої миті, що потім, по суті, й зробили), тягався для них із війни на війну. Коли Олексій поїхав до Америки лікувати, а потім ховати свою дружину, а Кетлін Дж. Вотерс вирушила в чергову відпустку на Багами, війна в Україні, хоч як дивно, тривала. Щоби не відстати від інших, а заразом і зекономити гроші, The Los Angeles Herald спитала, чи не хоче Семен поїхати на війну. Він сказав, що хоче, і поїхав саме вчасно. Був збитий пасажирський «Боїнг», потім російські війська вторглися в Україну й узяли в кільце тисячі українських солдат під Іловайськом. Сотні з них загинули в оточенні та при трагічному виході з нього. Семен в обох випадках проявив себе неймовірно. На місці падіння «Боїнга» він був уже наступного ранку. А з Іловайського котла він взагалі виходив разом із розбитими українськими частинами й описав у деталях їхню трагедію та героїзм. Але найголовніше: у своїх статтях він переконливо довів, що під Іловайськом воювали російські десантники, а ніякі не «ополченці». Настільки переконливо, що в Росії почали погрожувати його життю й життю його сім’ї. Уночі в одне вікно його квартири на другому поверсі кинули вихлопну трубу, а в друге димову шашку. Керівники газети зобов’язані було негайно вивезти принаймні його сім’ю з Росії, але для них його родина не існувала, а самого Семена вони й далі тримали в Україні, поки не підоспіла «допомога», звідки не чекали. Під час відпустки Кетлін читала кожну статтю Семена й кусала лікті, а потім використала улюблений американський прийом — відшукала в їхньому розумінні «компромат» і настукала на Семена начальству. Він, бачте, порушив їхній внутрішній етичний кодекс. Був надто відвертий у соцмережах, явно зайняв «проукраїнську» позицію. Семен був активним і популярним блогером у Фуйсбуці. В одному відвертому пості, що отримав тисячі лайків, він, зокрема, мав необережність написати таке: Гадаю, що Путін буде оголошений міжнародним воєнним злочинцем, якщо розслідування аварії пасажирського «Боїнга» доведе, що лайнер був збитий або «ополченцями»-сепаратистами, або російськими військовими. У всякому разі зброю їм дала Росія, тобто Путін. Інших варіантів не буде. Дозвольте мені, однак, виступити адвокатом диявола й захистити Путіна, наскільки це можливо. Цей малий чоловічок, з випадково отриманою необмеженою владою, спонуканий і роздертий комплексами й фобіями, цілком міг обмежитися нескінченною війною з тероризмом усередині Росії, що насправді — усі розуміють — є нічим іншим як боротьбою нанайських хлопчиків. Путін не може запропонувати своєму народу нічого позитивного, тому, аби утриматися при владі, він весь час уже п ’ятнадцять років пропонує одне й те ж — війну. Спершу з бандитами й терористами, яких сам же творить і пестить, а тепер і з рештою світу. Цього ніколи б не сталося, якби народ сказав НІ на виборах так, що підтасовувати марно. Але російський народ весь час говорить путінський владі ТАК. Саме тому головним винуватцем і творцем беззаконня й злочинів у своїй країні та за її межами є насамперед не Путін, а народ, ті самі 86 %, які його підтримують. У Адольфа Гітлера підтримка в народі була меншою, але все одно німецький народ був винен у злочинах нацизму. Так і російський народ, створений шляхом негативної генетичної селекції протягом майже ста років (83роки того століття й 14 цього), винен у путінських злочинах проти самого себе, проти інших країн і народів. Тому санкції проти Росії не повинні бути точковими й націленими проти вузької групи осіб, а мають спрямовуватися проти всього російського народу як головного винуватця злочинів, про які ми говоримо. Росіянам треба заборонити в їзд в Америку та країни Євросоюзу. Крім того, слід уводити санкції проти кожної країни, яка дозволить в’їзд росіянам. Треба припинити експорт у Росію всього, навіть ліків і препаратів, за винятком хіба презервативів. Треба арештувати все майно Росії й росіян за кордоном, а також всі банківські вклади. Хай варяться у власному соку ненависті. Тільки такі рішучі заходи щонайшвидше приведуть до зміни режиму в Росії, задовго до того, як Путін сам відкине копита. Будь-які дипломатичні контакти з Росією слід заборонити, доки в Росії не поміняється влада, поки не припиниться війна на Донбасі й поки Крим не буде повернуто Україні. І не треба боятися ядерного шантажу з боку Росії. Це в гіршому разі виявиться блефом. Насправді російські ракети, навіть якщо Путін вирішить покінчити із собою в такий апокаліптичний спосіб, нікуди не долетять. Просто не зможуть. Розваляться на землі чи в повітрі. Це просто ядерний брухт часів «холодноївійни» — і не більше. Тільки сам російський народ може відправити Путіна принаймні у відставку. Але для цього народ має дозріти, і решта світу зобов’язані йому в цьому допомогти. Так, ризикував ЕсЕс, коли постив такий текст, не тільки роботу втратити, але й життя. Але такою вже він був людиною. Кетлін, яка побоювалася, що її більше не пошлють в Україну через відмінну роботу Семена, зробила своє домашнє завдання прекрасно: вона стежила за кожним постом надто відвертого Семена у Фейсбуці та ось знайшла, що шукала. Кетлін швиденько переклала фейсбучні відвертості англійською й подала їх своїм керівникам як доказ необ’єктивності Семена та як причину погроз йому і його родині в Росії. Йому погрожують у Росії не тому, що він щось не так у газеті пише, а тому, що він займає однобоку політичну позицію в соцмережах, резюмувала вона. Насправді гарний начальник мав би послати Кетлін куди подалі з її смердючим доносом, та тільки не в Америці, де подібне стукачництво, навпаки, заохочується. Головні редактори прийняли «правильне» рішення. Вони відсторонили Семена від роботи в Україні. Так і сказали йому: «Ти необ’єктивний. Ти проти Путіна, і ти за Україну. Ми не можемо дозволити собі бути упередженими. Читач скаржиться». При цьому, щоправда, вони забули додати, що цим «читачем» була Кетлін. Поки йшла війна, Семен тягав для них каштани з вогню. Коли означився хоч якийсь крихкий мир, Семен виявився необ’єктивним. Семен поїхав назад у Москву, а Кетлін — назад в Україну, і наче виходило в них усе як по писаному: Семен сам кругом винний. Семен Саприкін, прекрасна людина, чудовий журналіст і фотограф, загинув під Москвою у вересні 2014 року. Офіційна версія: заснув за кермом. The Los Angeles Herald послала його родині 12 тисяч доларів, його чотири місячні зарплати. Ніхто з редакції навіть на похорон не приїхав. Ніхто з колег, крім Олексія, не подзвонив його дружині. Олексій їхав в Україну, зокрема, й через це. Він хотів подивитися Кетлін в очі й поставити їй кілька питань. Але не застав її в Києві. Вона, як ведеться, була зовсім поруч (! ) з війною. У Харкові. Але просила його дістатися принаймні Пісок, аби зробити воєнні action-фото для її статей. У Києві Олексій не втримався й набрав Ніку. Вона не взяла слухавку, а потім вимкнула телефон. Олексій не намагався аналізувати свої дії, просто хотів її бачити. Пізніше він подзвонив їй з номера, по готельному телефону. Вона взяла слухавку, упізнала його голос, сказала: «Вас не чути. Передзвоніть». Навіть через телефонну слухавку Олексій чув, як у неї перехопило подих. Він написав їй лист на імейл, просто хотів «дізнатися, як вона». Ніка не відповіла. І ось тепер він сидів у автобусі, який їхав на війну, думав про Ксюшу, про Ніку, про те, як раптом розбилося все його життя на дрібні незрозумілі шматочки, наче кришталевий бокал, який не можна ні зібрати, ні склеїти. Уже затемна вони доїхали до Красноармійська. Стали чекати на бронетранспортер. Стояли на узбіччі, курили в кулачок, переговорювалися впівголоса, наче вже були на передовій. У кожного з них це була далеко не перша ходка на війну. На окраїні Красноармійська в будинках світилося, лунали звуки телевізора, чийсь безладний спів. А попереду була непролазна ніч. Там були селища й села, але не було ні світла, ні життя більше ніякого. Лише суцільна пітьма війни. Солдати стояли між світлом і тьмою, як давні вікінги на березі океану. Куди їх винесе хвиля? Чи всі повернуться додому? Аж у глибині чорної діри виднілися короткі спалахи. Ще беззвучні. — Усі в автобус, — різко сказав командир. — Розвантажуємося? — поцікавився хтось. — Ні. Усі в автобус! Олександр Сергійович, у футболці з короткими рукавами, тонкій літній жилетці, легких штанах і так само легких, але добре нагуталінених черевиках, стояв разом із бійцями, і його вже пробирав холод жовтневої ночі. Він був радий повернутися в теплу кабіну. Зараз прийде транспорт, повезе бійців. Він подзвонить дружині, щоби не турбувалася, вип’є чайку з термоса, закусить пиріжком і поїде додому. У цей момент пасажирські дверцята розчахнулися так, наче хтось хотів зірвати їх. У хмарі перегару й порохового диму на сидіння біля нього бухнувся військовий у брудному подертому камуфляжі, у бронику й без каски. У розгрузці поверх броника в нього гримав весь арсенал армії Берега Слонової Кістки. Волосся було скуйовджене й стирчало в різні боки, як у дикуна. — Значить, так, — почав прибулець, і весь автобус наповнився димним перегаром. — Відтак переходите під мою команду. Обстановка бойова. Зброя — до бою. Я капітан спецназу, позивний «Дикун»! Драстуй, дядя, Новий рік! — повернувся він до водія. — Слухати сюди! Їдемо без світла. Виконувати тільки мої команди. Один неправильний рух — і ми всі двохсоті. Ласкаво просимо до пекла! Поїхали! Олександр Сергійович не зрозумів, як так вийшло, але він завів движок і без слів рушив із місця. — Прямо сто метрів, потім бери лівіше трохи, — горлав команди спецназівець. — Додай газу, дядя! На такій швидкості нам усім п…дець! Зараз через п’ятдесят метрів буде згорілий танк. Нам би в нього не в’ї…тися! На вулиці, у суцільній темряві — близькі звуки кулеметної й автоматної стрілянини. — Усі на підлогу, б…дь! — спецназівець кричить у салон і сам втискається в сидіння. — Зараз мертва зона — двісті метрів. Якщо виявлять — все, гаплик, б…дь! Усі в салоні падають один на одного, брязкаючи зброєю й матюкаючись. Олексій залишається сидіти. Він намагається зняти цю картинку. Автобус трусить. Стрілянина ближчає. Темінь жахлива. Тріск розбитого скла. Холодний вітер свистить усередині. На плечі й на голову збоку сиплються осколки. Попали. — Ще п’ятдесят метрів, б…дь! — горлає Дикун. — Давай, давай, дядя! Тріскається ще одне скло. Автобус в’їжджає в Піски. — Стоп, машина, — кричить спецназівець і зразу — в салон: — Трьохсоті є? Мовчанка. — Нема, чудово. Тепер ми прикриті будинками. Вмикай габарити, дядя. Вітер у салоні вщух. Чутно, як дихають солдати. — Це не зйомка, а х…рня якась, — шепоче Олексій. — Ну справді, ні х…я не видно. На війні часом виривається нецензурних слів на секунду більше, ніж за місяць мирного життя. «Невже це лайно так міцно сидить усередині й вилазить, коли гарненько натиснуть? — питає себе Олексій. — Якість життя диктує культуру спілкування». За командою Дикуна автобус знову рушає. Габаритні вогні вихоплюють силуети танків і бронемашин, що ховаються за будинками. Ніде нема світла. Неподалік падають міни. Одна за іншою. Потрапить така в хату — і братська могилка готова. Олексій нараховує сім близьких розривів, які освітлюють вулицю й великий напівзруйнований будинок попереду. — За цією руїною стаємо на якір до ранку, — спокійно говорить спецназівець. Схоже, він уже протверезів. — Виходимо, вивантажуємося. БК залишаємо всередині до ранку. Нам ще двісті метрів іти. За моєю командою. Ідемо один за одним, крок у крок. Дистанція — метр. Коли всі вивантажилися й нав’ючили на себе все що можна, Дикун підходить до вікна водія й каже неголосно, але жорстко: — А тобі, дядя, особливе запрошення? Ти хочеш тут у залізній могилі залишитися? Олександр Сергійович дістає НЗ — пачку цигарок із бардачка (друга — в кишені), і в темряві прилаштовується останнім до групи, забувши в автобусі торбинку з термосом і пиріжками. Спецназівець веде шеренгу по багнюці, якої подекуди по коліно. Чого-чого на війні аж із лишком, то це багнюки, наче її навмисне завозять сюди невидимі вантажівки, поки солдати воюють. Ось Дикун довів їх до якогось перехрестя. Чекає, доки всі підтягнуться. — Значить так. Перебігаємо вулицю по одному. Вулиця вся прострілюється. На іншому боці — другий будинок ліворуч ваш. Розташовуйтеся, хто як може, до ранку. Уранці буде хавчик і буде поставлена задача. Питання є? Питань нема. Поки один за одним перебігають те, що називається вулицею, а насправді селевий потік багнюки, поряд падають чотири міни. Спалахує дах будинку праворуч. Стає світліше й зрозуміліше, куди йти. — Сепари освітлюють нам дорогу, — жартує один із солдатів. У будинку, куди врешті дісталися на нічліг, у чотирьох кімнатах уже сплять або просто валяються без сил чоловік десять. «Легко» розміщуються ще десять. У темряві розстилають на підлозі каремати. Запалили на всіх один налобний ліхтарик. Уночі й у хаті світло помітне. Валяться, хто куди. Хтось одразу починає хропти. Бувалий. За вікнами в саду й на сусідніх ділянках одна за одною падають міни. — Вісімдесята, фігня, — коментує хтось. — О, а це вже серйозно — сто п’ятдесят два міліметри — гаубиця, не х…р собачий. Олексієві й водію виділяють підвал, у якому вже сплять, похропуючи, троє. Олексій вмикає свій ліхтарик, відстібує від рюкзака килимок, стелить його в кутку: Дістає спальник. Протягує його водієві. Той спершу відмовляється, потім погоджується прийняти. У Олексія светр і штани теплі. Олександр Сергійович взагалі нічого теплого не має. На підлозі знаходять ще один килимок, укладаються. Обстріл припинився. * * * Прокинуся Олександр Сергійович так само несподівано, як і заснув. Від холоду. Устав, походив по підвалу, переступаючи через тіла. Звик до темряви. Знайшов сходи. Піднявся в хату, де значно тепліше, але замало кисню. Стараючись нікого не збудити, вийшов надвір, аби подихати… димом своєї цигарки. Згадав про Надю, про те, що збирався ввечері повернутися, про риболовлю. Поспіхом дістав телефон. Зони покриття нема. Зарядка в автобусі. Як його зараз знайти й де? Як він узагалі по такій багнюці сюди дістався? «От що значить німецька якість, — подумав він і жахнувся, згадавши прострелені вікна. — Хто їх ремонтуватиме? За чий кошт? «На війні був? — спитають. — А хто тебе туди посилав, дорогенький? » А й справді? Чому він поїхав? Чому погодився? Адже він не злякався, врешті-решт, захмелілого Дикуна. Клієнти різні йому траплялися. І страшніші за цього. То чому поїхав? Нема відповіді. Олександр кидає недопалок на землю, обхоплює плечі руками, щоби зігрітися, сходить із ганку й іде до вітру в глиб саду. Відходить метрів на тридцять між добряче посічених осколками яблунь і груш. Світає. — Стій, мужик! — несамовитий крик іззаду. — Не ворушись! До нього біжить якийсь рудий солдат років тридцяти, без каски, без зброї, з перев’язаною кистю правої руки. Добіг, обдав водія перегаром, відсунув його рукою назад і показав йому дріт на рівні щиколотки, між двома яблуневими стовбурами. — Розтяжка, дядя! — переводячи подих, говорить рудий. — Ще б один крок — і все. Аля-улю. Ми тут поставили парочку проти нежданчиків із флангу. Оно в тій лісосмузі сепари. Рудий вказує рукою на чорну лінію дерев майже на горизонті. У світанкових сутінках здається, що далеко, а насправді — лише кілометр. На головній вулиці, яку вночі перебігали, раптом починається автоматна стрілянина. Вибухає поспіль кілька гранат. — Бувай, дядя, — кричить рудий, — бережи себе тут. Він біжить назад до будинку, навіть не спитавши, що взагалі тут робить беззбройний цивільний і хто він такий. Із зусиллям відливши (спробуйте попісяти під обстрілом), він рушає назад до будинку, з вікон і дверей якого вистрибують озброєні хто чим солдати й біжать на вулицю, за рудим. Олександр повертається в будинок, аби спитати когось, що далі, як йому бути, де його автобус. У будинку вже нікого нема. Усюди розкидані килимки, рюкзаки, чоботи, черевики, шкарпетки, відкриті й закриті консервні бляшанки, пляшки й бутилі, порожні та з водою, газові пальники, цинки з патронами різного калібру, коробки з гранатами, парочка автоматів і гранатометів. У кутку однієї з кімнат — каністра з бензином для генератора. Меблів майже нема, пішли на обігрів як дрова (усі кімнати сполучені масивною пічкою на дровах). У даху над однією з кімнат зяє велетенська діра. Добре, що вночі дощу не було. Над усім цим бедламом височіє чорний телевізор з кульовим отвором посеред екрану. На вулиці триває справжній бій. Олександр свого часу відслужив строкову від дзвінка до дзвінка, спочатку рік у десантній учебці в Рязані, рядовим і сержантом. А потім ще рік в Афгані, у Паншері, був кулеметником на справжній війні проти самого паншерського лева — Ахмад-Шаха Масуда. Тобто відчуття знайомі, але не з приємних. Стрілянина трохи вщухла. Чути лише одиночні. І то — не близько. Олександр обережно виходить надвір, аби подивитися, де його автобус. Рудий надягнув каску. Лежить в укритті прямо на вулиці. Перед ним димиться кулемет. «Та це ж рідний «дегтяр»! ^[175] Оце вже не очікував, що зустріну, — дивується Олександр. У нього був такий в армії, але й тоді, у 80-х, він був уже застарілою моделлю, таки з 40-х років машинка. — Скорострільність так собі, сто п’ятдесят пострілів на хвилину. Якщо не дати вчасно охолонути, то дуло перегрівається після трьохсот пострілів», — приходять Олександрові з глибин пам’яті спогади про те, чого його старшина в караулі навчав. Ніхто тоді не пробував на стрільбищі триста пострілів зробити, та й не дали б. Так, пару черг. А у рудого, схоже, вже перегрівся. Навколо середини дула хмарка чи то диму, чи пари. — Щас знову попруть, — кричить рудий водієві, — оно їхній танчик крутиться. За спиною рудого стоїть український танк Т-64. Без руху. І, схоже, без команди. — Движок накрився, — спокійно веде далі кулеметник. — Але се- пари не знають. Нехай думають, що в нас є танк. Узагалі-то, було два, але перший ще на тому тижні спалили, там, на краю села. Рудий невизначено показує рукою кудись удалину, водить стволом зліва направо, не підводячись. У повітрі характерний свист, кулі пролітають над головою Рудого. Стріляють метрів із трьохсот. Прямо з середини поля за селищем. Олександр присідає на коліно, глухне від звуку кулеметної стрілянини. Це Рудий починає «працювати». — Ось вони, ось вони, падли сепарські, — кричить Рудий, не відриваючись від кулемета. Потом різко повертається до водія: — Дядя, поможи! Ні, він не поранений. У магазині закінчилися стрічки (дві стрічки по п’ятдесят патронів на магазин). — Оно коло паркану, коло кільця бетонного, бачиш пару магазинів, — кричить збуджений кулеметник. — Піднеси мені хоч один. Кулеметник врятував йому життя, там, у саду. Як не допомогти? Олександр із зусиллям піднімає обидва споряджені вже магазини (двісті патронів, по сто в кожному — у такому щільною бою — п’ять хвилин, якщо з передишкою), біжить до Рудого, пригнувшись, і падає поряд на купу ще теплих гільз. Перед ними бетонна будівельна плита з кватирковим отвором збоку. У нього й виставлене дуло кулемета. — Спасибі, друже, — не озираючись, говорить Рудий. — Мене Ваня звуть, позивний «Рижий». — Мене Саша, — автоматично відповідає водій. — Просто Саша. Без позивного. В Афгані в нього був позивний «Хохол». Але він його не назвав. Над головою свистять кулі. Кулі стукотять по бетону перед ними. Ваня не припиняє стріляти. Коли він нарешті зупиняється, Саша на секунду визирає через плече Рижого у віконце. Нікого там не видно. Посеред поля здіймається дим. Олександр лягає спиною на сотні гільз, дивиться в сіре небо. — Що у вас за війна тут така, що х…р розбереш? — говорить він. — Позиційна називається, — відповідає Рижий. — Стріляємо одне в одного тут уже пару місяців. Але в них «арта» серйозно прибавила останнім часом. Стодвадцятки, САУ, «Град», б…дь. «Так, а якого х…ра я тут роблю? — раптом із жахом думає Олександр. — Риболовлю проґавив, гаразд. Надюша нервує, розберемося. Але як мені взагалі звідси вибратися? Як у пастці, б…дь. І виходу нема». Рижий Ваня пристібає другий магазин. * * * Олексій сидить в окопі на околиці Пісок. Зараз із ним двоє бійців. Двох уже забрали. Трьохсоті, слава Богу, — міна поряд упала. В його бронику прямо під шиєю стирчить осколок. Гарячий ще. Уже зверху впав, без сили. А то міг би ключицю зламати. Олексій згадує про зламане ребро на Майдані того дня, коли він закрив Ніку своїм тілом. Хай би про що він думав, усі його думки й спогади починалися із Ксюші, а завершувалися Нікою. Дістає телефон. Вона не говоритиме. Та й зони нема, слава Богу. Ховає його знову до кишені. Щоби відволіктися, починає гортати на екрані камери зняті за ранок фото. Чудовий кадр із рудим кулеметником. Рука перев’язана. У роті цигарка. Каска набік з’їхала. Кулемет допотопний, весь у диму. Навкруги море стріляних гільз, на хвилях якого й хитається кулеметник у такт своєму кайфу. Видно, що він кайфує. Ось боєць випустив автомат у багнюку. Стоїть на колінах, витирає автомат об розгрузку. Позаду нього спини бійців. Вони біжать до окопів, під обстрілом, пригнувшись. Боєць упівоберта дивиться на них. Він не боїться війни. Він боїться залишитися з нею сам-на-сам. Ось іще боєць сидить на дні траншеї, закривши лице руками. Між брудними пальцями з вугільною шахтою під обкусаними від болю й страху нігтями скрапує темна кров, наче він витискає її з обличчя. Збоку від нього лежить другий, поранений. У кадрі неможливо почути, як він стогне, але зігнуте коліно наче пронизано болем. «Чистий тобі Спілберг», — усміхається Олексій і зразу ловить себе на думці, що він зняв чужий біль і радіє йому, як великому успіху. — Пощастило мужикам, — наче почувши ці думки і заспокоюючи його, говорить один із двох бійців, які залишилися в окопі. — В одного наскрізне в щоку, у другого — в стегно. Кістки не зачеплені, мізки, серце, яйця й інші життєво важливі органи теж. Вже ї…атися зможуть через пару днів. Обережно. А щас поїдуть додому героями, а ти тут сиди в цій багнюці поки не підстрелять, б…дь. — От у мене влітку випадок на кордоні був, під Слов’янськом, — раптом продовжує перервану розмову інший боєць із позивним «Чижик», який і справді схожий на чижика: кругле дитяче лице з довгими віями. Щоправда, Олексій чижиків ніколи в природі не зустрічав. — На висотці закріпилися чоловік двадцять наших. А сепари думали, що ми пішли, що там нікого… Ранок, виправ усе, форма сохне, я в шортах… До висотки під’їжджають пара мікроавтобусів метрів сімсот — вісімсот від нас. Якісь люди… Подумав, за нами, або їжу хтось привіз! Усі хлопці з іншого боку в окопах. Я взяв на всякий випадок «лимонку», до кишені поклав і пішов глянути, хто там… Іду… Підходжу ближче, не можу роздивитися, хто в чому, наші чи свої?.. Кричу: «Мужики! Я свій, свій!!! ». Бачу на одному рясу… Священик! Значить, свої!.. Звідки у сепарів священик? Вони, не зважаючи на мене (у шортах і брудного), сперечаються між собою й махають руками… Підходжу ближче, священик повертається до мене лицем… А в нього АКМ колорадською стрічкою перемотаний! Дивлюся — в інших теж… У голові думка: попався, кінець мені… Вони питають: «Чего тебе? ». А я гранатку тихенько так намацав у кишені, дістав обережно й у долоні за спину… вусики… кільце… Сміюся, не знаю, що сказати. І вони сміються чомусь. Я гранату їм під ноги — і ходу до своїх… Вибух! Падаю й повзу щосили до своїх, а наді мною кулі — вжик, вжик! Але тут наші з окопів їх побачили й кулеметом поклали всіх. А я от приповз без жодної подряпини, хіба що лікті позбивав! * * * — Ви водій автобуса? — спитав Олександра високий військовий, років сорока, у новій, чудово підігнаній формі й затягнутій касці, коли Рижий і водій закінчили стріляти й уже були вирушили до будинку в пошуках «жрачки». — Прекрасно. Я — майор Михайленко, тутешній комбат, позивний «Макс». Нам терміново треба евакуювати в Первомайськ шістьох поранених і двох двохсотих. Ви ж усе одно маєте додому їхати. — А що ж у вас військової «швидкої допомоги» нема? — спитав Олександр. — Уявіть собі, нема. Якби тільки цього не було, а тут за що не візьмися… — А як же ви поранених евакуюєте? — Отак і евакуюємо, принагідно. На чому пощастить… Сьогодні ось — із вами. Перебіжками майор і водій дісталися автобуса. Чотири вікна були розбиті, один бік продірявлений осколками. Олександр відчинив дверцята. Четверо бійців внесли поранених і вбитих, самі зайняли місця біля розбитих вікон із автоматами напереваги. Майор сів поруч із ним у кабіну. Їхати вдень було ще небезпечніше, ніж уночі. Майже півкілометра нічийною землею. Як виїхали на відкрите місце, одразу почалася стрілянина. Незрозуміло чия, бо четверо солдат і двоє поранених, які могли стояти, сидіти й стріляти, зайняли місця біля розбитих вікон і відчинених дверей і без упину палили по невидимому ворогу. Проїхали, точніше, пролетіли повз спалений танк. Стрілянина припинилися. Вже за хвилину вони з усього маху влетіли в мирне життя. По узбіччю назустріч одна одній ішли дві баби — одна з відрами й коромислом, інша з козою. Олександр був щасливий бачити їх, як нікого й ніколи досі в житті. Війна була в минулому. Війна була позаду. Біля величезного знаку «Красноармійськ» їх чекали дві міські «швидкі допомоги». Поранених і вбитих швидко перевантажили в них. На підлозі в салоні розтікалася велика кривава пляма. «Видно, когось під час перестрілки ще разок полоснуло», — вирішив Олександр. Майор почав тиснути йому руку, прощатися, перепрошувати за затримку. І тут у нього запрацювала рація. — Слухаю тебе, Цунамі, — майор відійшов убік. — Добре. Плюс, плюс. Він повернувся до Олександра. Вираз його обличчя з привітного й спокійного змінився на сумний і стурбований. З таким лицем просять у борг грошей у жебрака… — Ви, звісно, можете послати нас на х…й, і правильно зробите, — тактовно почав майор. — Але там, на самій окраїні Пісок, там, де ми проїжджали, двох цивільних щойно підстрелили. Вони їхали майже слідом за нами на своїй «дев’ятці». Чоловік і дружина, немолоді. Обоє поранені. Вона — тяжко. Транспорту іншого зара нема. Що скажете? — Х…лі тут говорити, — Олександр сів за кермо і почав розвертатися. — Слухаюсь, товаришу командир… Майор залишився в Красноармійську, а з Олександром поїхали четверо солдат із автоматами для прикриття. Дивно, але танк проїхали без стрілянини. І лише потім уже кілька снарядів приземлилися десь за ними, але далеко. Одне слово, проскочили. На самому в’їзді в Піски назустріч їм летів БТР із синьо-жовтим прапором на башті і, не зупиняючись, промчав повз, злегка зачепивши бік автобуса. На початку головної вулиці димилася покорчена червона «дев’ятка». Поряд стояли п’ятеро військових. Пригальмувавши біля «дев’ятки», Олександр відчинив вікно й спитав у солдат, де поранені. «їх забрали хвилину тому на бетеері «правосеків», — не повертаючись, кинув кремезний офіцер, без каски, зі скуйовдженим волоссям. Потім раптом різко обернувся до автобуса. Олександр із жахом упізнав у ньому Дикуна. — Дядя! От ти-то мені якраз і потрібний! — радісно загорлав Дикун. * * * Олексій ішов назад по багнюці через Піски. Стрілянина й обстріли припинилися, наче обидві сторони за взаємною домовленістю почали обідати. Будинки на окраїні села, де проходила лінія фронту, стояли повністю зруйновані. Навіть дерева були наче спиляні осколками. Далі, в глиб села, руйнувань було менше. Подекуди в стінах і дахах зяяли величезні діри від снарядів і мін. На вулиці й навколо будинків було повно сміття, наче мешканці весь рік вивалювали його з осель, перш ніж остаточно виїхати. Цілого скла не було в жодному вікні. Зрідка вікна були затягнуті целофаном або тканиною. Це означало, що там міг залишатися ще хтось із цивільних. Біля одного з таких будинків він і почув голоси й дитячий плач. Хвіртка була зірвана й валялася на землі. Він увійшов у двір і побачив скорботну картину: хлопчик років десяти лежав долілиць, ридав на повен голос і обіймав мертвого собаку, видно, щойно вбитого осколком. Поряд стояли чоловік і жінка, обидва років сорока. За ними — стара «Волга» з вибитим склом і вся в дірках від осколків, мов решето. Метрів за п’ять від них, у саду, ще димилася в землі велика воронка. — Вот скажите этим освободителям из Киева, какого хрена они сюда пришли! — одразу почав, побачивши камеру, чоловік. — Мы тут жили нормально, никто никого не обижал. Они заняли здесь дома, как позиции. Напьются пьяные, выйдут на улицу ночью, хирак из гранатомета, а те в ответку по ним. Но мы-то здесь живем! Это ж, б…дь, не Курская дуга. Хотят воевать, пусть вон в поле воюют. Зачем здесь? ^[176] Дружина підняла сина, обняла його і разом з ним почала ридати вголос. — Мы, дураки, остались, думали дом сберечь, барахло сберечь от разграбления, — вів далі чоловік. — Вот дождались. Спасибо вам, ребята! Освободили нас! Спасибо, товариш Президент! Только вот кто за это все заплатит? Кто вернет нам машину, собаку, дом отремонтирует? ^[177] * * * Дикун наказав Олександру їхати з ними на інший край села, «шукати коректувальника вогню». — Надійшов сигнал, — сказав Дикун. Перегар за ніч не випарувався, а лише став густіший. — А ось і вони, голубчики. Стій, стій! Олександр різко загальмував, і Дикун з іншими вибігли з автобуса й кинулися за двома сільського вигляду мужиками (на війні якось усі цивільні набувають сільського вигляду), які зникли у провулку. Олександр заглушив мотор. Ударив себе долонею по лобі. Вилаявся міцно. Він знову забув подзвонити дружині! Дістав телефон. Блимає остання паличка, і зони нема. * * * Надія не спала всю ніч. Під ранок вона почала телефонувати в міліцію, обдзвонювати лікарні й морги. Олександра або схожого на нього чоловіка ніде не було. Це зовсім не заспокоїло її, а навпаки. Вона випила таблетку, увімкнула телевізор, послухала місцеві новини, вимкнула. Руки трусилися. Обличчям котилися сльози. Вона вся зразу якось стислася й постарішала. Вона знала, що вінповіз кудись якихось військових, але не знала, кого й куди. Була субота. Телефон диспетчера в його конторі не відповідав. * * * — Стоять, б…дь! — Олександр почув голос спецназівця, що долітав із початку провулку. — На землю, б…дь! Лицем вниз, б…дь! Руки за спину! Лежать, б…дь! Кому сказано! Далі він чув крики, які не міг розібрати, і стогони, які не треба було розбирати. Через кілька хвилин обох чоловіків підвели до автобуса. У одного з носа сочилася кров. У другого розпливався синець на всю щоку під лівим оком. Того, що з розбитим носом, з вигляду старшого, завели в автобус. Олександр сидів, не рухаючись і не обертаючись. Дивився в дзеркало заднього виду. — Так, документи в тебе місцеві, я дивлюся, і з собою, а телефон де? — спитав Дикун. У голосі його затриманий, хоч би як старався, не зміг би вловити для себе жодної надії. — Удома залишив, — відповів хлопець років двадцяти п’яти, сплюнувши кров у калюжу крові на підлозі. — Тут же все одно вже зони нема. — Я, б…дь, тобі щас зроблю зону! — загорлав Дикун страшним-престрашним голосом. — На підлогу, лицем вниз, б…дь. Мабуть, скинув, гад. Якщо щас його знайдемо, я тобі точно, б…дь, яйця відстрелю, сука йо…на! Карась і Шкет, б…дь! Подивіться там у траві по ходу їхнього руху. Точно, мобільні скинули, підараси! — крикнув Дикун у розбите вікно автобуса. Ті скоро повернулися й доповіли по формі, що «ні х…я підозрілого не знайшли». Двоє солдат поклали затриманого лицем вниз прямо в калюжу крові, що застигала на підлозі. Дикун сів на коліно позаду, дістав із розгрузки мисливський ніж. І так натиснув вістрям на задню частину стегна затриманого, що в того на сірій штанині проступила кров. Хлопець застогнав, засмикав головою. Усе його лице було в крові. Своїй і чужій. Спецназівець прибрав ножа. — Коротше, ми залишаємо ваші документи собі й брата твого затримуємо, — прогарчав Дикун. — Якщо до вечора ти, б…дь, не принесеш нам інформацію про коректувальника, ти дуже пошкодуєш. Ми знаємо твою адресу. Ми прийдемо з твоїм братом, з тим, що від нього залишиться, до вас у гості. Як зрозумів мене, прийом? — Усе зрозумів, зрозумів, — стогнав і плювався кров’ю хлопець. Його підняли, підвели до дверей, дали копняка. Він упав у багнюку так, що не міг одразу підвестися. Він сидів задом у багнюці. Він був увесь у багнюці й крові. Він плакав. Ні, скавчав. У цей час автобус розвернувся й поїхав у «штаб», що розташувався в місцевому клубі. Другого брата повезли туди. Біля штабу Олександр вийшов з автобуса, оглянув його з усіх боків, похитав головою. Чалапаючи вже без розбору по багнюці, пішов на інший бік місцевого майдану, до колонки. Раптом у ній є вода? Води не було. Але тут засвистіли міни. Вони вибухали навколо щохвилини. Десятки вибухів. Олександр лежав біля колонки, закривши голову руками. Вибухова хвиля возила його по багнюці з боку в бік. Обстріл тривав, здавалося, цілу вічність. Аж ось він закінчився. У стіні штабу була велика пробоїна. Звідти вивели й винесли чотирьох поранених і вбитого. Убитим був Дикун. Його Олександру було не шкода. Вперше за цей найстрашніший день війни в його житті він відчув щось на зразок задоволення. Серед поранених був і той цивільний хлопець. Завантажили їх усіх разом із двохсотим у його «Мерседес», чи в те, що від нього лишилося… На зворотному шляху, у мертвій зоні, осколок пробив йому заднє колесо. Але він вирулив на диску, і вони доїхали до Красноармійська. Там Саша поміняв колесо. У Пісках під час останнього обстрілу Саша залишив у багнюці черевик і навіть не намагався його відшукати. Так він і їхав до кінця в пораненому закривавленому автобусі, босий, знявши для зручності другий черевик. Коли поранених і вбитого забрала «швидка допомога», Олександр залишився з молодим офіцером, який теж їхав у Дніпропетровськ. Олександр намагався подзвонити дружині, але батарейка в телефоні остаточно сіла. Офіцер запропонував свій, але Саша не пам’ятав номер телефону дружини. Прикурювач в автобусі більше не працював. Зарядити акумулятор він не міг. По дорозі штабний офіцер між іншим розповів йому, що вони сьогодні хотіли відправити Дикуна додому, бо той «зовсім з котушок з’їхав на цій війні». Доїхали до Дніпропетровська, як уже споночіло. — Я все хотів спитати, а де ваша каска й бронежилет? — прощаючись, спитав офіцер. — Я їх зняв, — усміхнувся у відповідь Олександр. — А то в них їхати незручно. Війна ж закінчилася, так? У нього не лише не було бронежилета й каски, він цілий день нічого не пив і не їв. Про термос і пиріжки згадав уже біля гаража. Цигарки у нього теж закінчилися. Він ішов додому босий, в самих шкарпетках, уже зовсім сивий. Йому більше не було холодно. Він усміхався. Він виконав свій обов’язок пред Батьківщиною. Він допоміг солдатам на війні. Як міг. А автобус — дрібниці. Відмиє й відремонтує. Головне, щоби не було війни. З цими думками, з усмішкою на обличчі він дійшов до будинку, піднявся пішки на п’ятий поверх своєї старої «хрущовки» й подзвонив у двері свого минулого та завтрашнього, нового життя. Коли Надійка отямиться й почне ставити питання, його єдиним, але в прямому значенні залізним алібі буде понівечений автобус, без якого в його історію з пригодами на війні ніхто не повірить. Не лише дружина. Глава XVII. Панас і Свєтік