Annotation 4 страница

Навіть на самоті він намагався возсідати, а не сидіти на стільці. Спину тримав прямо, зиркав на своє відображення праворуч у дзеркалі. Стілець був зависокий на його зріст, але маленький лисуватий худорлявий чоловік таки дотягувався ногами до підлоги. Було недуже зручно, але дуже важливо для нього. Він був одночасно і низько і високо. Він був маленький і водночас дуже великий чоловік. Його так і звали — Маленький Великий Чоловік. За доби, коли навколо всі великі люди, навіть якийсь зачуханий, хоча й кривавий, Салах ед-Дін Ахмед Бокаса, були президентами, а дехто навіть обирався народом, він був царем. Царем гори, як він полюбляв жартувати, але, якщо серйозно, він був царем величезної Азійсько-Європейської Держави. Спершу називали її Європейською, а потім, коли з усіма сусідами, ближніми й дальніми, пересварилися, стали називати так. Сусіди стисло називали їх просто Мордор. Мешканці АЄД ображалися за таке прізвисько й натомість відмовлялися купувати в цих країнах квіти, а ще — сир, сметану, вершки, шпроти. Мало хто з них пам’ятав, як раніше називалася їхня країна, бо підручники історії переписувалися при кожному новому тирані, батькові народів, який приходив у палац ненадовго, а залишався назавжди, поки сам не помирав. З усіх лише один пішов сам. І тільки він був президентом. Решта були царі й королі, включно з нинішнім «царем гори», якого й привів за ручку той єдиний президент. У палаці не було жодної жінки. Але озброєної охорони було стільки, що в разі непередбачуваних обставин і табакерка виявилася б зайвою. Він відігнав цю думку, як набридливу муху від парової котлети, яку, ретельно прожувавши, заїв шматочком білого хліба й запив ковтком теплої «Боржомі». Тепер, після дивовижного й багато в чому випадкового відновлення нормальних стосунків із Грузією, цар не відчував незручності від того, що п’є політично неправильну воду. Він чесно намагався перейти на вітчизняні Єсентуки, перепробував усі номери. Але організм відмовлявся приймати цю пересолену воду з-під крана, бутильовану в підвалі сусідньої підсобки. Його величність витер тонкі безбарвні губи теплою вологою махровою серветкою, підвівся і з певним зусиллям, по-качиному перевалюючись з ноги на ногу, рушив у бік дверей. Щойно охоронець відчинив перед ним двері, він вийшов у коридор уже майже прямо, одну руку тримаючи нерухомо, а іншою відмахуючись у такт крокам, наче при боці в нього висіла шабля чи кортик. Йому навіть колись сказали, шо ходою він нагадує Колчака. Видно, у кіно побачили. Думали, що це прозвучить як комплімент, адмірал усе-таки. — У мене б Колчак і до Іркутська не дістався, — відповів він тоді. — Максимум до підвалу в Єкатеринбурзі. Маленький Великий Чоловік уніс себе до малої зали для конференцій і відразу подивився на своє відображення у величезному дзеркалі, яке висіло в золотій рамі на стіні навпроти входу. Він пильнував кожен власний рух, кожен жест, дихання, слово. У залі на нього вже чекав таємний радник Жмурков. Ніхто не знав, як звали Жмуркова на ім’я. Це було таємницею (він же був таємним радником). Усі знали його просто як Жмуркова. Він ні з ким ніколи не розмовляв, окрім МВЧ, якому таємно щось радив, після того МВЧ спочатку стирав на порох будинки, селища й цілі міста у своїй країні, а потім перейшов на цілі півострови та волості в сусідніх країнах. Жмурков стояв, прихилившись спиною до каміну, у позі Мефістофеля. Одна нога, ледь зігнута в коліні, спиралася на мисок. Рука підтримувала лікоть іншої, на кисть якої опиралася голова із задумливим, зануреним у себе лицем з орлиним носом і чорними, бездонними, як вугільна шахта, очима. Жмурков, як зазвичай, був одягнений у все чорне, мов капелан, починаючи з чорного трико. Комірець-стійка антрацитово-чорної сорочки разом із великим і вказівним пальцями правиці підпирали точене пещене підборіддя з глибокою ямочкою. «Господи, шпаги бракує для повноти картини», — подумав МВЧ, коли Жмурков, вийшовши з образу Мефістофеля, відвісив йому шанобливий уклін, схожий на придворний реверанс. МВЧ навіть трохи пересмикнуло від того, як Жмурков швидко-швидко перебирав білими пальцями зімкнутих перед собою рук. Цареві на мить здалося, що у радника в паху корпається клубок товстих білих хробаків. Подолавши хвилинний блювотний рефлекс, МВЧ ледь кивнув йому у відповідь і покрокував до трону, притримуючи невидимий кортик. Возсів на трон і поглянув на годинник Blancpain Lé man Aqua Lung Large Date на правій руці. Він любив цей годинник більше за інші зі своєї колекції, але потай заздрив Патріарху, годинники якого мали властивість у потрібний момент ставати невидимими, як Чеширський кіт. Одного разу обідали в Патріарха. Якраз подали запечених лебедів, фаршированих вітчизняними трюфелями й маслинами. Владика пригубив зі свого келиха Shiraz Rosemount^[43] вітчизняного виробництва й зиркнув на годинник, а МВЧ одразу пожартував у своїй особливій манері: — Махнемося не глядячи? — Чим, сину мій, душами? — пожартував у відповідь Патріарх. — Ні, Владико. Ви ж знаєте, що це неможливо. Махнемося годинниками? Владика знову змахнув, мов лебединим крилом, парчевим у позолоті рукавом. І — о диво! — годинник зник! МВЧ, сам великий любитель, поціновувач і в якомусь сенсі колекціонер наручних годинників, ніде ні до, ні після більше не зустрічав такого безслідно зникаючого Breguet, як у Патріарха. «Ну, нічого, — виснував монарх подумки. — Треба бути скромнішим. Скромність… страшить». — Щось наш шановний Воєвода сьогодні запізнюється, — стиха, наче до себе, промовив Жмурков, чим перервав царські заздрісні й мрійливі роздуми про годинники та філософські — про скромність. — Схоже, новини не надто радісні. Насправді, обидва знали, що сьогодні Воєвода, виряджений, як щось середнє між пріснопам’ятними Піночетом і Каддафі, понад дві години промучився в кімнаті очікувань на першому посту. Після чого за спеціальною вказівкою МВЧ був підданий принизливому випробуванню. А саме — його кілька разів прогнали через рамку металодетектора, змусили викласти з кишень усе, включно з дріб’язком і трьома мобільними, жуйкою, двома презервативами й цукеркою «Корівка», а також попросили відчепити з грудей і живота всі ордени, включно зі значком ГТО та медаллю «За відвагу на пожежі», яку він отримав за згорілий дощенту Манеж. Хай понервує. Хай відчує нарешті «надзвичайність ситуації». Царю сподобалося це словосполучення (до свого останнього підвищення Воєвода відповідав у країні за надзвичайні ситуації). І государ повторив його вголос, трохи присвиснувши на початковому «ч», — легкий дефект, на який він не звертав уваги в дитинстві та якого потім, коли потрапив у «контору» й почав «на землі працювати з людьми», не міг позбутися, хоч як старався. І особливо це заважало тепер, за царювання. Не так давно йому навіть склали середнього обсягу промову, у якій майже на вісімдесят шість відсотків (його улюблена цифра, бо, за останніми опитуваннями, його підтримували вісімдесят шість відсотків населення країни) виключили всі шиплячі та свистячі. Але після двох репетицій, між польотом на дельтаплані із журавлями й чіпуванням полярного ведмедя (обидва епізоди знімалися самим Кареном Бронтозавровим у павільйонах «Мосфільму»), йому здалося, що промова дещо втратила в образності й виразності. Образність. Виразність. Скрепи там, шмепи. Він не вірив своєму колезі Штірліцу, що особливо запам’ятовується остання фраза. Він свято вірив: усе, що він говорить, має запам’ятовуватися. А говорив він із країною, з народом щодня, іноді, на великі свята, навіть годинами. Йому було важливе кожне його слово, наче їх висікав для нього сам Берніні^[44]. Словом, від затії із шиплячими довелося відмовитися. Тим паче придворний дефектолог-логопед, що був посвячений у цю державну таємницю й присягнув на Біблії, Корані й Конституції зберігати мовчання, стверджував, що така легка, ледь помітна шепелявість (він, хоч як бився, не міг дібрати іншого слова, менш образливого, тому вимовив його швидко-швидко, як змія) радше приховує в собі плюси, ніж мінуси: додатковий шарм, упізнаваність, звичність, «тепло лягає на жіночі вушка», «додає державному образу природної, прямо від серця, людяності». Звісно, порівняно з Воєводою, у якого взагалі була постійна каша в роті, сам монарх був просто Демокрит (яке лайливе слівце), ні, Диклофенак (взагалі не з тієї опери). «Демосфен! » — радісно згадав цар-государ, коли захеканий, спітнілий і почервонілий Воєвода показався нарешті у дверях, майже брязкаючи на знак ревного служіння невидимими шпорами. — Не звели карати! — запричитав Воєвода, бухаючись у ноги МВЧ і припадаючи своїми розбухлими від вологи липкими губами до персня на одному з тонких пальців у білій лайковій рукавичці. — Звели слово мовити! Дорогий Вадим Вадимич, милий Мій Великий Чоловік! МВЧ зупинив Воєводу жестом і поглядом, і той слухняно потік за інший край столу, де йому вказали на стілець. Жмурков як арбітр, як царева чорна тінь, із тим самим таємничо-замисленим виглядом присів не поряд, а трохи віддалік, збоку від столу. — Чув, чув, — мовив МВЧ спокійно-породистим, як йому здавалося, тоном персонажа з якогось, скажімо, «Горя з розуму». — Кіборги, кіборги, кіборги… Орки, орки, орки… Що це за Братство Кінця якесь? — Кільця, — пробурмотів собі під носа Жмурков. — Саме кінця, а не кільця, — майже огризнувся МВЧ. Він полюбляв гострословити і хотів, щоб одразу доходило. Навіть до воєвод, не кажучи вже про таємних радників. Але гострословив він дуже своєрідно. Йому подобалося, що оточуючі сміються з його жартів, простих і народних, завжди влучних і доречних. Так подобалося, що він сам часом не міг стримати усмішки. МВЧ розвинув це почуття в курилці «контори», де він починав своє кар’єрне зростання. Він не курив, але любив поспілкуватися з колегами, як то кажуть, подихати солодким і приємним димом вітчизни, і, ніде правди діти, анекдоти послухати, для загального, так би мовити, розвитку та й, не передусім, звісно, по роду служби якоюсь мірою. — Дорогий МВЧ, вислу… — Та ні! Це ви мене вислухайте, шановний! Жоден м’яз на обличчі МВЧ не ворухнувся. Не виключено, що вже просто не дуже міг (ботокс-шмотокс! Придумають же євреї всяку х…рню! ). Але маленькі, близько посаджені білясті оченята налилися таким свинцем, аж Воєвода весь стиснувся. І приготувався до того, що цей розпечений важкий метал заллють йому в глотку, як у картині «Андрій Рубльов», що раніше вважалася формалістичною й ідеологічно чужою, а нині — шедевром світового кіно, чорно-білою гордістю вітчизняного кінематографу. — Що там, врешті-решт, у вас відбувається в цій республіці, у цьому доброякісному, так би мовити, утворенні, чи як воно у вас там називається? — ККНР, — вимовили в унісон Воєвода й Жмурков і подивилися один на одного. — Красно-Кам’янська Народна Республіка, — пояснив Жмурков. При дворі Жмуркова не любили й боялися. Вважали інтелігентом (читай: ворогом). Цей термін використовували для негативної характеристики особистості й до нього часто додавали означення «гнилий». Незважаючи на те, що оточувала його погано приховувана, м’яко кажучи, нелюбов, Жмурков так увійшов в образ інтелігента, що колись навіть написав п’єсу «Нуль на нуль не ділиться» під псевдонімом Жмуріков, аби ніхто не здогадався. П’єсу поставили всі державні театри країни. Глядачів на вистави автобусами привозили звідти ж, де набирали учасників проурядових демонстрацій, маршів ненависті та інших шабашів. Після початку війни в Україні його взагалі всі придворні, депутати, сенатори та інші державні мужі ненавиділи. Вважалося, що війна була його ідеєю. І от тепер, після введення санкцій західними країнами, їм усім урізали зарплату аж на десять відсотків! І за кордон не пускають!!! А в них же там будинки, вілли, яхти, діти, собаки, лікарі з ліками. Рахунки, знов-таки… Б…ді… Казино… — Добре, що не демократична, — жартонув цар, і його слухачі улесливо розсміялися з жарту, один голосно, другий тихо. — Бо вийшло б ККНДР, так чи не так? Цар знову всміхнувся. Воєвода, прийнявши це на свій рахунок, акуратно посовав своїм широким і водночас кістлявим задом по краєчку стільця, так, щоби не рипіти, і спробував перевести подих. МВЧ обома руками, як крісло-гойдалку, посунув трон на коліщатках ближче до столу й почав двома пальцями повільно барабанити по його поверхні, укритій кумачевим сукном, наче награвав на фортепіано свою улюблену мелодію «С чего начинается Родина? ». Але тут він згадав іше одну хохму: «С картинки в твоем букваре, с хороших и верных товаришей, зарытых в соседнем дворе…» — і знову всміхнувся. Він, узагалі, крім гумору любив і гарні душевні пісні. Соціально близьким йому колективом був гурт «Бо-Бо». Йому, по-перше, подобалося, що всі вони були перетягнуті з голови до ніг такими садо-мазо портупеями. Особливо йому полюбився шлягер «Прогулянка з віслюком». Глибокий, символічний, слів мало — легко запам’ятати. Іноді під час їхніх концертів, а він туди походжав, він навіть підспівував разом із хором Алєксандрова: Мы пойдем с ослом
По полю с веслом.
Мы пойдем с веслом
По полю с ослом.

І так далі. Красиво співають, чортяки. Незважаючи на приємні музичні ремінісценції, свинець, однак, так і не витік до кінця з очей, коли він підвів їх на Воєводу, наче бачив того вперше в житті, і коли тихо й зловісно вимовив: — Отже, що там відбувається на театрі військових дій? Чому Аеропорт, який, за чутками, утримують якісь невідомі кібернетичні організми, досі не взятий звитяжними ополченцями? Чи в останніх не вистачає сил і засобів? Воєвода спробував був щось заперечити, але слова змішалися в нього в голові й у роті, і все, що він у підсумку видав, було радше схоже на приступ задухи. — Коротше, друже мій, — МВЧ знову всміхнувся, згадавши, що на цьому місці в конторській курилці зазвичай наввипередки докидали «коротше в сусіда» (ах, які безтурботні, світло-пивні були часи), але зусиллям волі зупинив ці осяйні спогади молодості. Спробував зосередитися на «громадянській війні на сході України», яка розвалювалася на очах. — Зрозумійте ви нарешті, дорогі мої стратеги кабінетні, генерали ви паркетні, дурилки ви картонні! — Жмуркова покоробив був особовий займенник «ви», і лице його пересмикнулося разом із червами рук, але, будучи знавцем російської мови, він відніс його ввідразу до неозначено-особових і заспокоївся. — Громадянську війну мають виграти громадяни, що воюють із несправедливістю, місцеві герої-гопники на зразок Вахи та Ламборгіні, чи як їх там, а не Краснознаменний ансамбль пісні й танцю Радянської Армії!!! — МВЧ встав, щоб остаточно дивитися на міністра згори вниз і ще суворіше спитав: — Пане донедавна майбутній маршал! Я не зрозумів, то чи вистачає народним ополченцям цієї вашої КНДР сил і засобів, чи ні? Вони, здається, обіцяли світовому співтовариству, що візьмуть Аеропорт до світлого свята Сьомого листопада? Чи я щось забув? — Точно так, Ваше… — Воєвода затнувся, мало не ляпнувши «високоблагородіє». Він не згадав одразу те слово, яким у подібних випадках вимагалося величати государя-імператора, й замовк, утупившись у товсту чорну муху, що, мов ворона, розгулювала по криваво-червоному сукні столу. — По-перше, не «точно так», а «так точно». А по-друге, відповідатимемо на конкретно поставлене питання, чи й далі вмикатимемо дурника? До яких пір ці карателі, чи, по-вашому, кіборги, будуть безкарно розстрілювати з Аеропорту мирні квартали Красного Каменя, убивати мирних мешканців, наших співгромадян, зрештою? — МВЧ щиро вважав, що всі російськомовні люди врешті світу були його співгромадянами й потребували постійного захисту будь-якими способами, з танками й «катюшами» включно. — Це не зовсім так-с, Ваша Величносте, смію зазначити, — тихо, ніби собі під ніс, заперечив Воєвода. — Заданими нашої розвідки, у них в Аеропорті нема артилерії… — Знаєш що?! — МВЧ уперше за час розмови перейшов на «ти» й підвищив голос. — А нема бажання засунути дані розвідки сам знаєш куди?! Хто тоді день і ніч довбе снарядами й ракетами місто бойової та трудової слави, убиває наших дітей, батькам яких, росіянам і українцям, не припала до смаку київська хунта, керована, як відомо, з Держдепу? Ти не полінуйся, увімкни ящик для ідіотів, подивися, шо там показує наше азійсько-європейське телебачення, НТВ^[45], усі канали. Хочеш сказати, брешуть? На чий млин воду ллєте, товариш міністр? — Так-так, мені як-к-краз сьогодні доповіли, що у кіборгів усередині Аеропорту, можливо, сховано дві батареї гаубиць. Винен, забувся. МВЧ узяв паузу, розмірено крокуючи залом туди-сюди позаду Воєводи, який не наважувався озирнутися. Той зрозумів мовчання шефа як можливість додати ще щось на своє виправдання. — Мені повідомили, що днями ополченці з числа шахтарів, комбайнерів та інших роботяг, які там часто й густо з солдат і офіцерів запасу різних років (там колишніх танкістів взагалі хоч греблю гати), змогли сформувати дві власні прстовські повітрянодесантні бригади й одну танкову бригаду. — Які-які бригади? — МВЧ пошкодував, що залишив маузер у спальні та не може якщо не застрелити, то хоч би вибити руків’ям дур із довбешки цього так званого міністра, «нечаянно пригретого славой». Пушкін у переліку цитат — обов’язкове читання МВЧ на ніч — був першим рядком. — Я й к-к-к-кажу: дві п-п-п-п-п-просто бригади ПДВ, — вичавив із себе нарешті Воєвода, буквально обливаючись холодним потом. Далі, вже майже не затинаючись, Воєвода скоромовкою доповів, що в різних сховищах військової техніки, гаражах і ангарах українські військові, поспіхом і панічно відступаючи, кинули сотні бронетранспортерів, реактивних установок «Град» і «Ураган», самохідних артилерійських установок, мінометів усіх видів, гаубиць, танків Т-64 і Т-72, які вони зосередили там, готуючись до віроломного вторгнення в АЄД. — Так, так, так, — МВЧ повернувся на трон, а Воєвода знову перевів подих. — А звідки в українській армії танки Т-72, дозвольте вас спитати, дорогенький? Вони ж наче не були в них на озброєнні, за вашим же звітом, до анексії, тьху ти, до добровільного приєднання Криму. — У них… так… нема… — промимрив Воєвода, зрозумівши, що знову бовкнув зайве. — Але, розумієте, корупція… Купили потай у нас… Ще до нас… Тобто до вас… Ну а форму вони купили у воєнторгах своїх. Ви й самі про це говорили, що кожен дурень може її купити. МВЧ знову зупинив на Воєводі свинцевий погляд і по складах, мов розстрільний вирок, вимовив: — Коли буде взято Краснокам’янський аеропорт? Ополченцями. — Дуже, дуже скоро. Буквально справа кількох годин. Зараз до нас, тобто до них, ополченців, прибула серйозна підмога у вигляді строкових відпускників-добровольців із каракумикського окремого батальйону «Південна північ», на своїх же танках і бронемашинах, щоби зекономити на квитках. Ці, з дозволу сказати, хлопці налаштовані більш ніж рішуче й уже йдуть в атаку. Присягаюся, скоро ви ніколи і нічого більше не почуєте про них! — Про хлопців, про ополченців чи про добровольців? — А-а-ха-ха, про кіборгів цих, — щиро розсміявся Воєвода. Він обожнював жарти господаря. Він знав: якщо «папа» жартує — бити не планує. — Так, а ще от що, — МВЧ обійшов Воєводу й знову зазирнув йому в очі. — А хто ж їм завдання поставив? — Кому? Кіборгам? — Та, ні, хлопцям вашим. Ополченцям вашим і добровольцям. — Так ніхто. Тобто самі собі поставили, — Воєвода урвав сміх, дістав із кишені хустку, витер лоб. — Усе, шановний, продовжуйте стежити за розвитком ситуації. Вільний, — і, коли двері за Воєводою зачинилися, додав: — Як шмаркля в польоті. Витираючи піт із лоба широкою оренбурзькою пуховою мереживною хусткою, шмаркля в польоті на нетвердих ногах волоклася до виходу, скиглячи собі під носа: — То, може, нам зовсім не воювати, а зекономити особовий склад, якщо все можна потелеку розрулювати? Бахнувши за собою дверима палацу, він плюхнувся на заднє сидіння чорного «Мерседеса» й загорлав на водія-полковника, як поручник Дуб на бравого вояка Швейка: — Ну! Кому сидимо? Вези вже на дачу, чи як! Ні, краще до циганів у Яр! У палаці МВЧ жодні накази ніколи вголос не віддавалися, жодні завдання вголос не ставилися. Пряма розмова була просто неприпустима. Діалог із підлеглим складався винятково з вигуків, натяків, алюзій і недомовок. Справжнім придворним мистецтвом було вчасно й правильно зрозуміти, що від вас вимагають. Усі добре пам’ятали, як мало не погорів на справі неприкаяного журналіста Ґонгадзе колишній президент України Кучма. Неперевершеним майстром кремлівського ньюспіку заслужено вважався покійний прем’єр Віктор Степанович Держимордін. «Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди». «Та що тут говорити! Таких уже не роблять», — зітхнув МВЧ. МВЧ був надто мудрий, аби віддавати накази, до того ж, Боже збав, у письмовій формі. Останній свій підпис колишній підполковник поставив ще в Установі, коли приймав кабінет начальника з портретом академіка Сахарова на одній стіні й Фелікса Дзержинського на іншій, за що й розписався. Пізніше архівісти за таємним наказом пропустили цей унікальний опис майна крізь шредер, а обрізки спалили спеціальним напалмом точкового застосування — вітчизняним ноу-хау, гордістю вітчизняної наукової думки, яка ще не виїхала, поряд із таким геніальним винаходом, як полонієвий чай, висунутий на «Нобелівку» з хімії. Цар знав, що, незважаючи на непорушність свого положення, будь-який його підпис приховує в собі різного ступеня відповідальність, не кажучи вже про нечувані накази підривати будинки чи збивати «Боїнги». (Як відомо, будинки підірвали злі кавказці, а літак, щонайгірше, збили «мавпи з «Буком» із числа диких не підлеглих йому ополченців ККНР. ) Але десь усередині нього дрібне чортеня голосом Мілошевича казало йому, що в цьому світі, особливо в Гаазі, можливе все. Адже Маленький Великий Чоловік не завжди жив у палаці. Хлопчиком він мешкав (життям назвати це було неможливо) в брудному пітерському дворі, більше подібному на пустир, де хлопчаки, піднімаючи клуби пилу, днями й ночами ганяли в дир-дир^[xlvi] м’ячем зі шнурівкою, який дуже боляче цілив в обличчя. У дитинстві МВЧ не був таким спортивним, як зараз. У футбол взагалі грати не вмів і не любив, особливо коли його як найслабшого ставили на ворота, де йому однаково не подобалося як ловити м’яч, так і ухилятися від нього. Майбутній цар був радше відлюдькуватим хлопчиком. Ровесники не помічали його через кволість і маленький зріст. Книгами — універсальними ліками від самотності — він також не перейнявся. Удома книжок не було, у бібліотеці була черга. Першу і, схоже, останню «серйозну» книгу він прочитав класі у восьмому. Називалася вона «Щит і меч». Він випадково виявив її у стосику макулатури. Цим романом для МВЧ, навіть незважаючи на професійно-формальну університетську освіту, особисте знайомство зі світовою класикою завершилося. Продовжувати його спочатку не було бажання, а потім часу. З дев’яти до дванадцяти років він любив грати у війну сам із собою. Підходив до столу доміношників і в них під ногами серед плювків і соняшникових лушпайок збирав палені сірники. Коли набирав понад сотню, ішов на край пустиря, де була купа піску, втикав сірники в пісок обгорілими голівками догори, шикуючи уявні взводи, роти й полки ворогів «фашистів». МВЧ із дитинства вирізнявся ярим антифашизмом, що й наклало драматичний відбиток на все його життя, й особливо повоєнні роки, коли фашизм, згідно з останньою службовою запискою, поданою йому в якості новин, «зовсім краї згубив». Потім набирав тут же, поряд, кілька невеликих каменюк, відходив метрів на десять і, надуваючи щоки й губи, зображуючи постріли та вибухи, жбурляв їх у сірникових «фашистів», аж поки всі вони виявлялися вбитими. Так він міг грати цілий день, аж до смерку. Усіх уже загнали додому, а його ніхто не гукав. Батько з ним майже не розмовляв. Курив і читав на кухні «Правду». Мати весь час щось готувала або мила. Телевізора в нього до дванадцяти років не було… Одного разу, кидаючи снаряди в чергових фашистів, він побачив пацюка, який стрибнув у під’їзд. МВЧ схопив пару каменюк і половинку довгої зламаної штахетини, яка випала з паркану, кинувся слідом за пацюком. Входу в підвал у парадному під’їзді не було. Ліфта теж. І сміттєпроводу не було, як і світла цього дня. Пацюк, схоже, відразу зрозумів, що потрапив у глухий кут і вже кинувся назад до виходу, але там його чекав озброєний до зубів, хоча й миршавий МВЧ. Пацюк розвернувся із заносом і, швидесенько перебираючи ніжками, задріботів угору сходами. МВЧ біг за ним, махаючи палицею й стискаючи в кулаку каменюку — зброю дітей пролетаріату. На майданчику останнього, п’ятого поверху пацюк зрозумів, що і тут виходу нема, розвернувся й вишкірився. Сіра шерсть на його загривку стала сторч. Тепер уже МВЧ, кинувши палицю й каменюку, біг, чи радше скочувався, сходами. Йому здавалося, що щур не біжить, а летить услід за ним і от-от уп’ється йому в шию гострими як бритва, величезними зубами. Обидва майже одночасно вилетіли надвір і розбіглися в різні боки. Відтоді пацюк із його зубастим посміхом снився хлопчику дуже часто й дуже довго. МВЧ прокидався в холодному поті, аж доки зрозумів, що пацюк просто вчив його, як поводитися, коли життя проти тебе, і він уже не боявся своїх пацючих снів. На столі лежав стосик документів, покликаний підтвердити необхідність такої старовинної графи в розкладі, як «робота з документами». Наче не існувало ні комп’ютера, ні айфона, ні Інтернету. МВЧ неохоче пробіг очима один документ, потім другий. Кинув аркуші назад, і в його обличчі з’явилося щось невловно пацюче. Губи розпливлися у найбільш пацючій подобизні усмішки, оголивши дрібні рівні жовтуваті зуби. Очиці звузилися й знову налилися свинцем. — Грьобані піндоси! Вони змушують усіх наших партнерів бойкотувати Парад Перемоги! Ці тварюки копають під наш чемпіонат! — він мав на увазі чемпіонат світу з футболу. МВЧ раптом згадав, як його герой і незаперечний авторитет (незважаючи на перегини на місцях) товариш Сталін колись сказав Надії Костянтинівні Крупській, яка зарвалася у своєму критиканстві: «Ми можемо знайти товаришу Леніну іншу вдову». «Що ж, ми знайдемо інших переможців війни. Святе місце не пустує. І у футбол знайдемо з ким грати. Пепсикольну Олімпіаду у вісімдесятому провели, незважаючи на бойкот, і нічого. Усі були раді. І зараз обійдемося. Було б сказано, як бабуся говорила. Яка була б дідусем, якби в неї…» Він знову заусміхався, маленькі оченята його засвітилися. Але усмішка швидко злетіла з його тонких губ, а пацюк усередині Маленького Великого Чоловіка знову вишкірився й знов приготувався до стрибка. Глава VIII. Мишко-Професор

17 січня 2015 року Поки розвантажують усе необхідне й намагаються розмістити поранених усередині МТЛБ, Тритон і Професор біжать зліткою, стрибаючи через перешкоди та інтуїтивно ухиляючись від куль, адже вони мають не так багато життів, як у комп’ютерній стрілялці. — Стій, це десь тут, — кричить Професор, і вони завмирають, присівши за обгорілим остовом танка Т-64 і переводячи подих. — Ось він, танкіст! — Професор показує рукою в бік темного закіптюженого предмета, з якого стирчить товста обламана жовта кістка і який схожий на дуже пересмажений брудний окорок. — Як живий! Тритон кладе на землю дерев’яний ящик від РПГ-26^[47], відкриває його. Професор у матерчатих рукавичках підхоплює стегно танкіста, кидає його в ящик. Вони замикають ящик, хапаються за залізні ручки по боках і на «раз-два-три» біжать назад. Куля проходить крізь ліве передпліччя Професора. Той випускає ящик, падає на бетон, стогне й матюкається. Тритон уже повзе до нього, лишивши ящик позаду. — Мишко, ти як? Куди тебе? — У ліву! А-а-а-а-а. Б…дь. Доведеться ручками помінятися. — Мишко підводиться. Вони, пригинаючись, знову підхоплюють ящик, тепер помінявшись сторонами, і біжать до своїх. Лівий рукав у Мишка вже весь чорний від крові. Він, як пробитий радіатор, залишає на злітці свій темний мокрий слід. Добігши до машини, вони впускають ящик. Миша падає поряд лицем угору. Дихає голосно, стогнучи. Тритон нахиляється над ним. — Давай я подивлюся. — Потім, Тритоне! В’яжи танкіста, бо я даремно помру! Тритон шукає вільну раму, розсуває в різні боки руки й ноги вбитих, знаходить місце, із зусиллям піднімає ящик, прикручує його припасеним для цього діла дротом. Тепер він поїде додому до мами, чи до дружини, чи до кого там має їхати цей шматок ноги нікому не відомого мертвого танкіста… Професор підводиться, щоби йому допомогти — й отримує сліпу кулю у скроню, прямо під каску. Наповал. — Мишо, Мишо, — кричить Тритон, чаклує над ним. Кличе Сєргєїча. Сєргєїч прибігає, знімає каску й хитає головою. Миша-Професор помер, рятуючи ногу мертвого танкіста. У цей час Степан Бандер розуміє, що всіх поранених у МТЛБ уже не запхати. Розуміє й те, що це може бути остання «чайка» на «материк». Рахує тих, хто залишився зовні. Ще шестеро! Стрілянина з обох сторін не вщухає. — Так, мужики! Це останній ваш шанс залишитися живими. Поїдете на броні! Лягаймо акуратно. Сашко, тягни з каптьорки броники двохсотих! По додатковому бронику на ноги, від поясу! Тримаймося за рами! Поїдете як катафалк. Знімаймо з наших двохсотих мішки, щоби краще було бачити, що веземо. Бійці, поранені й цілі, відмотують мішки від рам, витягають мертвяків і абияк примотують їх знову до рам і одне до одного. Тритон плаче, примотує Мишу. Мишкина тепла кров стікає по його обличчю, по розплющених очах на руки Тритону. Тритон падає на коліна, зриває з себе каску, щосили кидає її на бетон, зриває з себе автомат, щосили гахкає ним об каску, закидає голову й кричить, зриваючи голос: «Йо…на війна!!! Ненавиджу!!! Ненавиджу, б…дь, ненавиджу!!!! » У нього істерика. На війні це може статися з кожним у будь-який момент. Кіборг має одне життя, і запасної голови у нього нема. Сєргєїч обнімає однією рукою Тритона, що б’ється в істериці, іншою надіває на нього каску й підносить йому до губ свою фляжку зі спиртом. Потім сам робить швидкий ковток і витирає свої мокрі очі зворотнім боком долоні. Механ стоїть поряд, жадібно п’є гарячу каву з жерстяного кухля. Лице чорне. Очі… навіть не сказати, які… Нелюдські. — Козак, викликай мені п’ятдесятого росіян на їхній частоті. Будемо терти за перемир’я. Іншого виходу немає. Бандер хоче поговорити напряму з командиром прстовської десантної бригади росіян, яка окопалася по периметру, відсікає транспорт і підтримує вогнем вилазки сепарів і чеченців. Через пару хвилин помічник командира, здоровенний чубатий хлопець із позивним «Козак» доповідає, що зв’язку нема. — Так, ясно, перешилися вже… Айболіт, закінчуй стріляти. Знімай свою куртку. Здаватися будемо. Ззаду на куртці лікаря Сєргєїча велике біле коло з червоним хрестом у середині. Бандер сам розрізає куртку Сєргєїча, примотує жовтим (свій-чужий) скотчем до кривуватого, але довгого шматка залізної віконної рами, використовуючи його як древко. Древко встановлюють в отвір кулеметної башти, один із поранених на броні має підтримувати його рукою. Усі якось розташувалися. Зображають трупів. Видовище апокаліптичне. Останній інструктаж механу, якого звуть Семенич. — Дивись, Семенич, жодних ривків. Дрейфуєш повільно на першій. Уже розвиднилося. Вони мають роздивитися, що в нас за машина, якщо флаг не роздивляться. Як смикнешся, вони вас спалять! І тебе разом з усіма! Як мене зрозумів, герою? — Зрозумів. Легкою риссю, як на параді. Механ зникає в люку. Машина з ривком торкається з місця, так що дехто з поранених мало не падає на злітку. Ті, хто залишається, проводжають поглядами найдивовижнішу машину, яку вони будь-коли бачили на війні. МТЛБ, обвішаний рухливою бронею з живих і мертвих, повільно повзе в туман, який швидко розсіюється. Про що думає кожен із поранених на броні, притулившись до холодного металу машини або до холодної плоті мертвяків? Страшно навіть уявити, що в них у голові, які молитви шепочуть їхні губи. Туман остаточно розсіюється, коли вони виїжджають із-за другого посадкового рукава на злітку. Знамено з червоним хрестом тримають на правильному боці. Стрілянина вщухає. — Двадцатый, двадцатый, что у вас за х…рня? Почему не рабо- таете по объекту? Мне докладывают движение! ^[48] — підполковник Сивко, командир прстовської десантно-штурмової бригади, родом з українського Херсона, викликає командира батальйону. — Товарищ пятидесятый, посмотритесами. От вас объектсейчас тоже виден. Им еще пятьсот метров пилить. Жду приказа^[49], — порушує статут комбат м-р Іконніков. Наказ він давно має. Цілком зрозумілий. Стріляти в усе, що рухається і не рухається на злітці в термінал і назад. Підполковник піднімається на бруствер КПП, бере у спостерігача бінокль, налаштовує різкість, опускає бінокль: — Что за..? Такої військової техніки він ще не зустрічав. — Двадцатый, двадцатый! По целине работать. Один-два предупредительных в воздух, чтобы знали, что мы здесь. Выполнять, — Сивко опускає рацію, виходить назовні, сідає у свій «Газ-2330-Тигр» і кидає водію: — В город, б…дь! ^[50] Поки машина стрибає по вибоїнах прифронтової смуги, здіймаючи хвилі бруду й гаркаючи, підполковник дістає з кишеньки сидіння перед ним заповітну фляжку і, не скривившись, робить пару ковтків. — Е…аная война. Будь она проклята! Ненавижу! ^[51] Трохи заспокоївшись, він дістає мобільник, читає останнє повідомлення: «Знову недоступний. Діти так забудуть батька. Що це за навчання без кінця? Люблю, цілую, жду». Він робить іще ковток і не встигає наклацати відповідь. На під’їзді до міста дві ракети «Ураган», одна за іншою, з пристрілюваних п’яти, перетворюють «Тигр» підполковника на груду димного покорченого заліза. Підполковник «загинув на навчаннях на полігоні в Ростовській області». Через тиждень вантажівка так званого «гуманітарного конвою» доставить у Красний Камінь боєприпаси й провізію для фронту. І забере на батьківщину спотворене, наполовину згоріле тіло підполковника й ще дев’яносто тіл російських військовослужбовців. У «гумконвої» буде сім вантажівок… Три з них — із морозильними камерами. Тим часом по злітці МТЛБ зі швидкістю катафалка везе до своїх на броні й під бронею чотирнадцять (ні, вже п’ятнадцять) убитих і вісімнадцять поранених. Це остання «чайка». Більше не буде… Російські десантники підводяться на повний зріст у своїх окопах і дають хто один, хто два постріли, а хто й чергу в повітря з усіх видів зброї. Механік Семенич безперервно хреститься всередині «мотолиги» вільною рукою. Він не знає, що це салют… * * * — Чортівня, Степан! — сказав Налим, укотре підносячи до очей Бандера, що сидить за столом у напівтемряві КСП, шматочок лінійованого паперу зі шкільного блокнота, на якому сім разів одне за одним написане число «13». — Як хочеш, але це чортівня чистої води, що ж іще? Старший сержант Свєтлов з позивним «Налим» до кінця залишався у вежі за командира. Закіптюжений, як і всі, що не видно веснянок на щоках і на носі, без каски, з брудним скуйовдженим рудим волоссям, він обвів поглядом усіх, хто сидить за столом, включно з журналістом, і слово в слово повторив свою дивну розповідь, наче переказуючи короткий зміст Гоголевого «Вія». — Перший батальйон, третя рота — тринадцять, так? — Його чорний палець зупинився на перших цифрах аркуша, який він тримав високо над столом, ближче до лампочки. — Потім перший взвод, третє відділення. Ще тринадцять! Тепер БТР номер сто тридцять один, командир відділення сержант Златко, буква «З» як трійка, так? Ще два рази тринадцять, тобто вже чотири рази! Ще! При виході в мене тринадцять магазинів — це вже п’ять! У вежі тринадцять поверхів — це шість! Кімната, у якій ночували, виходжу — на дверях номер тринадцять! Що найцікавіше, тринадцять повторюється тут сім разів! Сім! У нас якраз сім двохсотих. Було. Ось так. Усі мовчали. Усі вже чули це двічі чи тричі. У групі Бандера з особового складу залишилося тринадцять чоловік, не рахуючи фотографа. — Чому ти не поїхав? — Степан відводить убік Олексія. — Це був наказ! — Я не твій підлеглий, Стьопо. Ти сам бачив, на цьому рейсі всі місця зайняті. — Ну що мені з тобою робити, дядю Льошо? Ніка мене з’їсть! Я їй обіцяв! — Обіцяного три роки чекають. — Три роки! Нам би три години зара протриматися! — Протримаєтеся. Вони ж не знають, скільки нас залишилося. Тобто вас, — виправився Олексій. * * * У Донецьку відлунь салюту чути не було. Зате під камери й без особливих фанфар головною вулицею йшов парад. Парад військовополонених. Медвідь, його маленька група й ще чоловік п’ятнадцять, захоплених у різний час в інших місцях, дибали столицею ККНР, опустивши голови, під дулами автоматів десятків сепаратистів, виряджених задля нагоди в новісінькі однакові камуфляжі. Жалюгідні, брудні, побиті переможені «фашисти» — і горді, чисті, ситі, праведні переможці. Але чогось явно бракувало в усій цій класиці російської воєнно-телевізійної науки. Вулиці були порожні. Бракувало головного — народного гніву, осуду та зневаги. Нечасті перехожі зупинялися на узбіччі, між калюжами й купками побутового сміття, яке вже ніхто не прибирав, понуро дивилися на печальну процесію. У сумних поглядах багатьох із них, певно, було більше тривоги й співчуття, ніж того, на що розраховували організатори. Під ногами перехожих плуталося кілька так само понурих бродячих собак. — Все. Стоп, стоп! Ждем наших. Картинки нет пока^[52], — діловито й неголосно кинув старшому по параду військовому молодик у синій касці з написом «ПРЕСА» і в такого ж кольору новенькому бронежилеті з написом «Лайк ньюз». Процесія зупинилася. Сепари поставали навколо групками, курили, сміялися й розмовляли між собою, наче полонених уже не треба було охороняти. І справді, майже всі з них були поранені, багато хто ледь тримався на ногах. Вони потребували термінової медичної допомоги, постелі й догляду, а не виконання ролі фашистів у черговому телевізійному проекті російського телебачення. Уся голова Медведя була в згустках крові, праве око зовсім затекло, так що його не було видно, коло лівого розповзався чорний синець. Уся права щока залилася червоногарячим опіком. Форма на ньому була драна й брудна, знаки розрізнення зірвані. Праву ногу йому перебили шматком арматури нижче коліна під час побиття напередодні в ангарі, вона нестерпно боліла, і він волочив її, притримуючи рукою. І навіть у такому стані Медвідь вирізнявся з натовпу полонених своєю природною міццю й статурою. І з віку видно було, що не рядовий, а командир. У цей момент колону наздогнали два автобуси, з яких почали поспіхом виходити чоловіки й жінки середньо-літнього віку. Одні розгортали плакати «Фашизм не пройдет! », «Долой киевскую хунту! ». Інші відразу почали шукати підручні засоби — каміння й палиці, з чим на вулицях Красного Каменя проблем не було. Один молодик у синьому бронежилеті, без каски, який теж приїхав автобусом, намагався якось вишикувати «розгніваних» уздовж колони, поки марш не відновився. — Товарищи, товарищи, проходим дальше, — керував він прибулим натовпом, допомагаючи собі руками. — Всем места хватит, не толпимся в конце, не толпимся^[53]. — Все, начали! — режисер чи кореспондент гучно крикнув комусь, і процесія рушила. Двом операторам тепер було що знімати: натуральна картинка народного гніву й ненависті до переможеного ворога. — Работаем, работаем, только без мата, пожалуйста. Помните, вы в эфире. Ведем себя, по крайней мере, прилично^[54]. Одна камера знімала процесію, друга — включення кореспондента в синій касці, який боком вправно рухався вздовж параду, щоби не відстати. Прибула група цивільного гніву скандувала: «Позор! Позор! ». — Еще вчера эти фашистские каратели, посланные нелегитимной киевской хунтой, обстреливали из систем залпового огня жилые кварталы Красного Камня, — почав працювати на камеру «синій». — А теперь они должны посмотреть в глаза родным тех, кого они убили и искалечили! Тем, кто потерял жен, мужей, стариков и детей в этой варварской войне, которую прислужники заокеанских хозяев, окопавшиеся в Києве, вероломно развязали против собственного народа! ^[55] «Позор, позор! » — горлав натовп, під камери розпалюючись дедалі сильніше. Жінки верещали й кидали в полонених каміння. Чоловіки підбігали до колони й били вояків палками по спинах іголовах. Охоронці ухилялися від особливо ревних протестувальників, ліниво відштовхуючи їх убік. Тепер картинка була як слід. «Синій» світився щастям. Через хвилину він уже брав ключове інтерв’ю на фоні хвоста колони. — Они убили моего маленького сына Мишеньку-у-у-у-у-у- у-у! — голосила повненька, грубо нафарбована жінка середніх років із начосом. — Нет прощения извергам. Ненави-и-и-и-и-и-жу. Будьте вы прокляты! ^[56] Уважно придивившись до матері, яка втратила сина, поціновувачі жанру могли б упізнати в ній сестру хлопця, спаленого торік фашистами живцем в Одесі, а також біженку зі Слов’янська, яка своїми очима бачила, як «изверги бандеровские» розіп’яли на центральній площі трирічного хлопчика. «Надто театрально завиває, дурна, — роздратовано відзначив про себе синій. — Утім, х…й із нею. І так піде. Не в театрі. Піпл схаває». Море народного гніву й ненависті до країв заливало вулиці Красного Каменя. * * * Настя, тридцятидворічна мати трьох хлопчиків, огрядна й міцна, класична дружина офіцера, помішувала однією рукою пельмені на кухні їхньої двокімнатної квартирки на окраїні Харкова, а другою налаштовувала маленький телевізор на стіні. У них на балконі стояла супутникова антена, яка ловила заборонене російське телебачення, чиї репортажі про війну вона старалася не пропускати. На українських каналах інформації майже не було, не кажучи вже про картинку, а Сергійко майже нічого не розповідав, говорив, що все «нормально». Він уже два дні не дзвонив і не писав повідомлень. Настя починала хвилюватися. — Нет прощения извергам! Пусть их семьи испытают такое же горе, что выпало мне! ^[57] — голосив жіночий голос з екрана, де полонених українських солдатів вели вулицями Красного Каменяпід гнівні крики й улюлюкання жорстокого натовпу місцевих мешканців. Ось камера вихоплює крупний план якогось довготелесого мешканця в кепці з важкенькою дошкою в руках. Той підбігає до процесії та з усього розмаху гатить нею по широкій спині одного з полонених. Полонений обертається, намагаючись затулитися від нового удару… Настя випускає ложку й сповзає вздовж плити на підлогу, втрачаючи свідомість. * * * Вона приходить до тями в лікарняній палаті. Лікар усміхається їй, тримає за руку. — Не треба хвилюватися. Таке трапляється у вашому стані, — м’яко говорить він. — Вітаю, ви вагітні! Глава ІХ. Дніпро