Annotation 2 страница

16 січня 2015 року Ранок у сраці світу, як називали Аеропорт самі кіборги, почався спокійно, а закінчився трагічно. Андрій із позивним «Боксер», красунчик двадцяти трьох років, був єдиним, хто не схотів, аби дядя Льоша (так Олексія називали майже від першого дня його перебування в Аеропорті) зробив його портрет. Усі решта кіборгів залюбки позували й знімалися в перервах між боями — «на щастя» героїчний бекграунд шукати не доводилося. Їм навіть не треба було входити в образ. Вони щойно вийшли з одного бою й ще не пішли в наступний. Очі кіборгів розповідали їхню історію краще за них самих. Обличчя вояків були закіптюжені, очі світилися так, що, здається, підсвічували денний півморок поміж руїн Аеропорту. Форма на кожному — саме те, що треба для героїчного портрета на фоні війни: брудна, подерта, бронежилет запаскуджений. Поверх нього — розгрузка як у черепашки-ніндзя, з якої стирчав, схоже, повний арсенал усіх захисників сталінградського дому Павлова, разом узятих. Каски теж були героїчні, зі слідами куль та осколків. Маскувальна тканина вибивалася з касок жмуттям і сповзала на очі. Олексій ніколи не лаштував, або не ставив, портретну зйомку. Але в КАПі виходило так, що об’єкт зйомки, і так дуже колоритний, враховуючи обставини, в одній руці обов’язково мав автомат, кулемет чи гранатомет. У другій сигарету — мабуть, щоби пускати дим у кадр і скидатися на американського солдата в Іраку з обкладинки Time. В КАПі була пара ПТРС (протитанкових рушниць). Їх теж іноді брали на плече для більш геройського вигляду. Але найприкметнішою деталлю портрета були руки воїнів, руки війни — закіптявілі, замаслені так, що нагадували рукавички з грубої нефарбованої шкіри. Такими могли користуватися, скажімо, середньовічні мисливці на кабана й ведмедя. — Дядь Льошо, будь ласка, не треба мене крупним планом, я забобонний, — сказав Андрій. Олексію шкода було втрачати такий образ. Андрій наче зійшов із полотна Дейнеки^[16] або з екрану німецької кінохроніки зразку 1941 року. Такий собі істинний арієць: під метр дев’яносто заввишки, широкі, але не широчезні плечі, блакитні очі, високі гострі рівні вилиці й світле, майже солом’яне, пряме коротко стрижене волосся. — На мене наречена чекає. Це моя третя ротація. За тиждень — додому. Третя ротація в перекладі на людську мову означала, що Андрій проводив уже третю зміну в КАПі й був при цьому справжнім щасливчиком. Жодного поранення й навіть жодної контузії. Коли тиждень тому Олексій приїхав в Аеропорт, його рюкзак з усіма необхідними речами — змінним одягом, шкарпетками, светром, карематом (спальним килимком), спальним мішком і набором ліків, якими можна було врятувати від епідемії Еболи африканське село середніх розмірів, — так і залишився на броні. І поїхав назад у Піски, селище на окраїні міста, яке разом з Аеропортом було переднім краєм оборони українських військ. Найнебезпечнішими в битві за Аеропорт були вхід і вихід — приїхати й поїхати, скинути БК, «хавчик», воду, рюкзаки й десантувати поповнення. Бійці вистрибували з люків БМП і БТРів під постійним обстрілом, щоби замінити своїх щасливіших товаришів. Половина захисників КАПу (а на середину січня їх лишилося близько шістдесяти) у такі моменти вишиковувалися біля вікон і гатили з усіх стволів у бік противника, який окопався на іншому краю злітки (близько 700 метрів чи й до кілометра від термінала). Друга половина допомагала новоприбулим розвантажувати машини. Біля нового термінала відразу перед першим посадковим рукавом був «причальний» майданчик, який прострілювався лише з двох сторін, а не з усіх, як у старому терміналі, наприклад, або біля диспетчерської башти. Туди й прилітали «чайки», якщо долітали, звісно. Хлопці, які вирушали додому, на базу, старалися міцніше закріпити свої рюкзаки на рамах на броні, потім втискалися в усьому озброєнні в тісні люки. І там їх миттю оглушав дріб великокаліберного кулемета на башті, який безупинно працював по невидимому супротивнику. Крім цього смертельного номера у виконанні групи кіборгів, треба було зробити дві не менш небезпечні мандрівки злітним полем — близько трьох кілометрів до термінала і, якщо пощастить, назад у Піски. Основна частина шляху проходила відкритою місцевістю й під постійним обстрілом. В аеропортах дерев і кущів, як правило, нема. Коли будували Аеропорт, ніхто не міг уявити, що він стане полем брані, і цього не врахували. Особливо розпиналася сепарська обслуга НСВ^[17], яка розташувалася в келії монастиря неподалік. Грізний «Утьос» постійно торохтів пацанам по броні на вході й виході. Кулі його були здатні пробивати броню БМП, калічити й убивати бійців усередині, навіть підпалювати машини. Не всі добиралися до мети. На злітці стояли з десяток попалених БМПшок, БТРів і кілька танків Т-64 й один Т-72 російської армії. Це були обпалені коричнево-руді сталеві склепи, з командами й десантом, що згоріли всередині. Тих, хто встигав вилізти й був поранений або вбитий, підбирали свої — якщо пощастить. Якщо ні — чужі. Утім, убитим те вже було байдуже. Хай ти успішно відвоював і відтрубив цілу зміну в КАПі (від семи до десяти днів), аж ніяк не факт, що доїдеш назад живим і неушкодженим. «Українська рулетка — російські гірки», — жартували кіборги. Механи (водії-механіки) — справжні герої-сталкери, здійснювали такі рейди туди й назад тричі на тиждень. Найлегендарнішим серед них був хлопець із позивним «Доберман». Він був настільки крутий, що працював на цьому маршруті з першого дня оборони КАПу. Тоді, у травні, десантники, які вибили з Аеропорту першу «чеченську орду», могли собі дозволити тамувати спрагу не тільки й не так водою, як незліченними лікеро-горілчано-винно-пивними запасами місцевих «дьюті-фрі». Золота була часинка. Захмелілий гарнізон старого термінала при цьому страшенно заздрив не менш п’яному гарнізону нового термінала. Адже там було відразу кілька «дьюті-фрі», а не один, як у них, та й вибір напоїв був цікавіший. Доберман не дурний, він і з місця не рушав, поки не отримував свою рідку пайку — черговий Jack Daniel’s, або на лихий кінець Camus, або, якщо вже геть не щастить, White Horse. Олексія, до речі, в КАП теж привіз Доберман, встигнувши між іншим стрільнути в нього пару пачок Marlboro. Журналіст не курив, але завжди у відрядження (а знімав він по всьому світу виключно війну) возив із собою пару чергових блоків. Бо «давай закурим, товарищ, по одной» — і пішло-поїхало, усі навкруги свої… Коли «чайки» від’їжджали після завершення вивантаження й завантаження, бійці жбурляли на поле кілька димових шашок і притьмом бралися збирати розсипані навколо предмети першої, другої та третьої необхідності. Вистрибнувши з люка з увімкненою камерою, не зважаючи на стрілянину з усіх боків, Олексій почав знімати свою чергову війну. Він був у своїй тарілці. Він був удома. Після смерті Ксюші колишнього дому в нього більше не було. Залишилася тільки війна — мать родна. Тут він знову наче виходив із наркозу. І отримував кайф. І знову жив… Коли всі «мухи», інші гранатомети, цинки з патронами, ящики з гранатами, бутилі з водою, мішки з харчами й рюкзаки нових кіборгів були зібрані й складені в більш-менш безпечному місці всередині термінала, виявилося, що його рюкзака нема. Але, на щастя, найголовніше — обидві камери, обидва об’єктиви, телефон, зарядка, лептоп — залишилися при ньому, в кількох підсумках, які він всюди носив із собою, дотримуючись найголовнішої заповіді фотографа: Omnia mea mecum porto^[18]. У КАПі не було радіо, телевізора й нормального зв’язку, але всі новини — і погані й хороші — поширювалися миттєво, зі швидкістю куль і осколків, які безперестанку гули навколо набридливими металевими мухами. Головна новина дня: приїхав американський фотокореспондент, а його лахи поїхали назад у Добермана на броні. — Excuse me, sir, — доволі стерпною, можливо, ретельно тренованою англійською, промовив високий худорлявий боєць на ім’я Ігор. Він підійшов до Олексія, коли той знімав саперів, які встановлювали міни на сходах, що ведуть у підвал. Звідти іноді пробиралися сепари. — I am going into battle right now but you are welcome to use my pad and sleeping bag while I am gone and certainly if I don’t return^[19]. Олексій засміявся й відповів чистою російською: — Усе гаразд. Спасибі. Повертайтеся з перемогою! В очах бійця промайнуло ледь помітне розчарування. Він розвернувся й знову пішов воювати. За пару днів, після півсотні кружок чаю, півтора блоку сигарет і з десятка солдатських анекдотів, Олексій став своїм серед кіборгів. Тепер вони, що важливо для його роботи, майже не звертали на нього уваги. Вони займалися своєю улюбленою справою, тобто намагалися лишитися в живих і при цьому відправити на той світ якомога більше орків. Колега Олексія, старший іноземний кореспондент Los Angeles Herald Кетлін Дж. Вотерс, писала статті про війну в розкішному (по мірках КАПу) київському готелі. Співробітники називали її позаочі Гарі (але про це пізніше). Олексію не обов’язково було знімати багато портретів для її статей. Два-три — для галереї на сайті, та зазвичай лише один із них потрапляв у друкований номер. Американський газетний бізнес переживав важкий період. Печатні формати й закордонні кореспондентські бюро всюди скорочувалися. Часи, коли в газеті на додачу до кольорового фото на першій сторінці виходило п’ять-шість кольорових на внутрішньому розвороті, навіки канули в Лету. Нещодавно Олексій мав цікаву розмову з одним із гуру газетного фотосвіту, своїм другом Сашком X., лауреатом двох Пулітцерівських премій (сам Олексій мав лише одну — у 2003 році, за фоторепортажі про війну в Іраку). — Льош, чому ти портрети не знімаєш? — запитав Сашко, який час від часу стежив за його публікаціями. — Та якось не дуже треба, не просять… — А ти знімай на війні більше портретів, хоч по два кадри на кожного бійця клацни. — Навіщо? — Його, не дай Боже, вб’ють, а люди матимуть можливість зазирнути йому в очі… — А якщо я не хочу, щоб його вбили? — Тоді не знімай. Але його і без тебе вб’ють… Ще у жовтні в Пісках Олексій зняв чудовий портрет кулеметника Івана. Забинтована рука, сигарета в зубах, каска з’їхала на одне вухо — Іван на фоні підбитого танка лежав на розсипу кулеметних гільз і строчив із допотопного кулемета зразка 50-х років, огорнутого пороховим димом. Капа нервово курив осторонь^[20]. У західному світі є кліше для визначення таких знімків — iconic. Перекласти його українською адекватно не виходить. Щось на кшталт «епохального» або «знакового»^[21]. Через пару тижнів вийшла стаття Кетлін. Вона, як завжди, була від Пісків далі, ніж від Місяця. Портрет Івана містився на першій сторінці. Але сам Іван за день до цього загинув під мінометним обстрілом. Олексій дізнався про смерть Івана телефоном від його командира. І повісив на своїй сторінці у Фейсбуці інше фото Івана, повідомивши про його загибель. Один із відгуків явно виділявся на траурному фоні всіх інших. «Не’ві-і-і-і-і-і-і-рю! » — написала молода дружина кулеметника, мати трьох дітей із Дніпродзержинська. Вона дізналася про смерть чоловіка з Фейсбуку. Командир їй тоді ще не додзвонився. У цей момент Олексій почувався ні багато ні мало — винним у смерті її чоловіка. Цей кадр, на його власну думку, був у професійному сенсі одним із найвдаліших за його багаторічну кар’єру військового фотографа. Так вийшло, що знімав він переважно війну. І в нього це добре виходило. Він розумів її краще за багатьох інших. Цим розумінням Олексій, своєю чергою, завдячував власному досвіду солдата на справжній війні. Випускник московського інституту східних мов, ветеран війни в Афганістані — першої й останньої війни, у якій він брав участь зі стрілецькою зброєю в руках, а не з камерою, — Олексій не любив про це розповідати. Відповідав лише, якщо питали, що служив там офіцером-перекладачем із фарсі при штабі в Кабулі. Про його «справжню війну», як він її називав, ніхто нічого до пуття не знав, навіть Ксюша. Олексій досі починав свій день (не на війні) з ранкової п’ятикілометрової пробіжки, з підтягувань на турніку, з віджимань від підлоги, з холодного душу. Але, крім відмінної фізичної форми, він мав безцінну якість військового кореспондента — ніколи не панікував. Don’t panic! з роману Дугласа Едамса було його воєнним кредо. Один відомий американський журналіст, його гарний знайомий, якось перед самісіньким початком американських бомбардувань Іраку раптом зламався, зірвався, поїхав, або просто втік, із Багдада прямісінько в Йорданію. Їдучи, він лишив ключ від свого номера Олексію, який ділив номер у цьому ж готелі з іншим фотографом. Коли Олексій увійшов у поквапливо залишений його колегою номер, то був вражений кількістю та якістю амуніції, яку той привіз із собою в Багдад. Явно готував себе до справжнього Армагеддона, ні більше ні менше. Там було достатньо спецодягу й обладнання, щоби пережити справдешній ядерний удар чи масовану хімічну атаку. На столі Олексій знайшов товстелезну книгу-самовчитель «Як вижити на війні», відкриту на сторінці, яка починалася главою під назвою «Ваші дії, якщо ваш колега при вас учинив самогубство». Жодна теоретична база, найбільш наукова й просунута, не підготує вас до війни так, як власний бойовий досвід. Але найпершим, якщо не найголовнішим правилом поведінки в подібних ситуаціях має бути саме — Don’t panic! Олексій зберігав спокій, коли падав у машині в прірву в передгір’ях Паміру під час громадянської війни в Таджикистані. Він не панікував і не втрачав надії, коли у 2000 році ватажок банди чеченських бойовиків Шаміль Бараєв особисто відрізав йому кусачками по дві фаланги на мізинці та безіменному пальці лівої руки. Олексій не любив розповідати, як йому вдалося втекти з полону, не дочекавшись викупу. Казав, що просто пощастило. Він жодним м’язом не видав свого страху, коли у 2001 році під час американської операції в Афганістані таліби поставили його до кам’яної стіни й хвилин п’ять стріляли йому під ноги й над головою. Дивом вибираючись живим з усіх подібних «замісів», він ані разу ще не чув, щоб Її Благородіє пані Кмітливість прошепотіла йому, як у старому анекдоті про кмітливого солдата: «Пи…дець тобі, Альошо». У КАПі Олексій залишався гранично спокійним. Згадавши трагічний епізод із кулеметником Іваном, він раптом зрозумів, про що раніше говорив його більш досвідчений товариш. В Аеропорті життя на терезах долі не переважувала смерть, скоріше навпаки. Олексій просто зрозумів, що хоче, щоби на його кадрах люди побачили очі кіборгів такими, якими бачив їх він.
Андрій Боксер, хоч і відмовився від зйомки, проте покликав його на «завдання» разом із двома іншими товаришами по службі. Потім, звісно, виявилося, що ця нерозважлива ідея була не завданням, а самовбивчим навіженством, що закінчилося трагедією. Минуло вже тижнів зо два, як українські частини залишили старий термінал, що на той час внаслідок постійних обстрілів перетворився на безформну димну груду руїн, яка нагадувала Олексію Спітак — вірменське місто, зруйноване страшним землетрусом у 1988 році (там, звільнившись з армії та серйозно зайнявшись фотографуванням, Олексій блискуче відпрацював своє перше відрядження в якості фрілансера Associated Press). Після відходу кіборгів у новий термінал російські командос зі спецгрупи «Вимпел» ГРУ Генерального штабу РФ встановили над руїнами старого термінала два прапори — триколор Російської Федерації й недоладне багатоколірне полотнище ККНР, так званої Красно-Кам’янської Народної Республіки. За даними розвідки, після цього «подвигу», прирівняного російським телебаченням мало не до встановлення червоного прапора над фашистським Рейхстагом у травні сорок п’ятого, російські спецназівці, що видавали себе за відморожених сепаратистів, колишніх шахтарів, відступили. І окрім двох прапорів жодної присутності ворога у понівечених обгорілих розвалинах старого термінала, за відомостями розвідки, не спостерігалося. Проте «кацапський» і ККНРівський прапори викликали в Андрія, таксиста зі Львова, та двох його друзів несказанне обурення. Вони вирішили пробратися через нескінченну двохсотметрову смугу смертельних перешкод до старого термінала, скинути «ганебні ганчірки» й знову встановити там український синьо-жовтий стяг. Олексію сказали, що на те є наказ. Раннього ранку в тумані всі четверо вирушили до старого термінала. Дісталися без пригод. Швиденько скинули два ворожі прапори, потім, скориставшись одним древком, установили на ньому свій. Зробили селфі для своїх подруг і друзів у Фейсбуці, а потім двоє Андрієвих друзів попросили Олексія «сфотать» їх разом. Олексій, який, звісно, зняв усю цю героїчну епопею від самого початку в найдрібніших деталях, погодився без слова. Він узагалі мало говорив, виправдовуючи своє прізвище — Молчанов. У компаніях Олексій охочіше грав на гітарі, пив і співав, ніж розмовляв. І цього разу він просто сказав: «No problem! » — і звів камеру. У цей час за чотириста метрів від них товстожопа червономорда зірка російського кіно на ім’я Алєксандр Порєбріков у бронику й касці з великими примітними написами «ПРЕССА» на них тулився своєю брезклою щокою до холодної сталі кулемета «Утьос». На камери російського телебачення й під схвальне гоготання сепарів. У своєму останньому, шалено популярному серіалі він віртуозно зіграв провідну роль ретельно законспірованого фашистського шпигуна. Мав завдання: підняти фашистське повстання відразу після Другої світової війни в південному українському містечку, населеному переважно євреями, щоби допекти маршалу перемоги тов. Жукову. Не минуло й трьох-чотирьох років, як нарешті улюбленець публіки, кіношний фашист стріляє сам у реальному житті з реальної великокаліберної смертельної зброї реальними патронами по реальних «фашистах». З тієї самої келії монастиря, що виходила єдиним вікном на злітне поле. — Все чотко. Жми на газ, дядя! — весело загорлав колишній ростовський мийник машин, а нині борець за незалежність Донбасу від київської хунти, командир загону сепарів і герой російського телебачення на прізвисько Ламборгіні. Порєбріков натиснув на курок… Він не думав нікого вбивати. Він просто стріляв, як йому здавалося, в нікуди. Або не здавалося. Коротше, просто мудак на війні. Наче там бракує своїх з обох боків. Одна куля поцілила Андрію в живіт, друга пробила ногу навиліт поряд зі стегновою артерією. Як з’ясувалося, з них чотирьох лише фотограф знав, як зупинити кров, що він і зробив, використовуючи аптечку одного з бійців і підручні засоби, а потім вколов напівпритомному Андрію знеболююче. — Рани серйозні, мужики. Терміново треба в лікарню, на операцію. Терміново, інакше… Мужики мобілою зв’язалися з командиром Степаном-Бандером і на його законно агресивне питання: «Якого х…я ви там робите? » — відповіли, що Боксер при смерті. — Тягніть його бігом сюди, чортяки! Ми прикриємо! — прокричав він у слухавку й став відкритим зв’язком викликати «чайку». Один із хлопців незадовго до цього тиждень провів у старому терміналі. Як майже «місцевий», він швидко пробігся по руїнах і повернувся з подертими брудними ношами. Вони вклали непритомного друга на ноші і побігли зліткою назад. Олексій біг упівоберта, на крок попереду, і знімав кадр за кадром, наче з автомата стріляв… Злітка являла собою декорацію до четвертої серії «Скаженого Макса». Покорчені шматки заліза, болванки від «Граду», нерозірвані міни й снаряди, розставлені обома сторонами розтяжки, купи битого скла та скловати. Під ногами було страшенно слизько. Уночі випав сніг, який подекуди розтанув, а місцями перетворився на чорний лід. Секунд через двадцять їх помітили сепари й відкрили по них частий автоматний і кулеметний вогонь. Із нового термінала натомість пішов щільний вогонь прикриття. Бандер тримав слово. Напевно, Бандеру вдалося також викликати «арту», і ті спробували накрити противника мінометним вогнем. Кілька мін зі специфічним вищанням приземлилися й вибухнули недалеко від тих, хто продовжував свій смертельний забіг. Дитиною Олексій часто бачив один і той же, повторюваний до найменших подробиць, сон. Наче він біжить болотом, яке кишить отруйними зміями. Їх багато, уся поверхня болота буквально сплетена зі змій, по головах і хвостах яких він, власне, й біжить. При цьому Олексій усвідомлює: варто йому на секунду затриматися, уповільнити крок — змії вкусять його. Зазвичай усе кінчалося тим, що він прокидався в холодному поті, так і не діставшись сухого берега, і вирушав шукати в нічній кімнаті маму. Він раптом зрозумів, гранично ясно розшифрував для себе, про що його, хлопчака, попереджав цей віщий сон. Але зараз прокинутися він би не міг. Піт прошибав його не від жаху, а від напруги. Незважаючи на гарну фізичну підготовку, серце вистрибувало у нього з горла, азбукою Морзе стукаючи в глотці, на кінчику язика, у вухах. Він боявся лише одного — що не донесуть Андрія живим, а його самого зараз нарешті пристрелять, і він не встигне передати фотографії. Жодним чином неможливо підготувати себе до цього, якщо в тебе ще не стріляли, щоби ти чітко розумів, що стріляють саме в тебе, і не одним патроном, не двома, а чергою. Якщо тобі пощастило і, сидячи в затишному й недорогому київському ресторані чи в незатишному й дорогому московському, ти не можеш згадати нічого такого зі свого життя, то ти ніколи не зрозумієш, що відчував Олексій. Що відчували ці два бійці, які не кинули товариша, а тягнули його до кінця під градом куль, хоча й самі вмирали біжучи. До речі, про сни. Олексій, приміром, мав стійке враження, що вони аж ніяк не біжать, а переміщуються вповільнено, як уві сні. Коли ти не лише чуєш свист куль, а й бачиш боковим зором їхній повільний красивий політ, наче стежиш за шлейфом надзвукового винищувача високо в небі… Так у хвилину граничної небезпеки, коли твоя доля балансує на дроті удачі й ніяк не визначиться, жити тобі чи померти, усі твої почуття загострюються. Секунди буття стягуються, наче вони останні в твоєму житті. Наче більше ніколи нічого не буде, крім цього заворожливого польоту свинцевої кулі біля твоєї скроні… Коли вони нарешті з розбігу влетіли в розбите вікно нового термінала й приземлилися, кашляючи, матюкаючись і задихаючись, на брудній підлозі, заваленій битим склом, шматками бетону й заліза, гільзами всіх калібрів та іншим непотребом, Андрій був мертвий… Над старим терміналом майорів український прапор. Олексію здалося, ніби він чує, як ляскотить на вітрі це тріпотливе синьо-жовте полотнище, і звук цей відлунює в його вухах дзвоновим гулом. Але цього разу подзвін був не по ньому, а по відчайдушному, хоча й забобонному красунчику Андрієві, якого чекала наречена. Чекала, чекала, та так і не дочекалася. Як сотні інших наречених, дружин і тисячі матерів. Трохи отямившись, Олексій сів на каміння, оперся мокрою спиною на шматок стіни (через броник не відчував її крижаного холоду), надів окуляри й почав прокручувати фото на екрані камери. До нього нечутно підійшов командир, сів поруч навпочіпки, закурив і прошепотів йому у вухо: — Я викликав «чайку». Вона прийде хвилин за десять. Забере двохсотих і трьохсотих^[xxii]. Збирайся, дядя Льоша. Поїдеш із ними. — Я нікуди не поїду. — Поїдеш. Ти мусиш, хоча б заради того, аби один із нас двох лишився живим. Ніка помре, якщо ми обидва… той-во… — Вона тобі пише? — Так! Благає, аби я тебе відправив додому. — Добре. Так і буде. Ані мертвим, ані живим цього дня не судилося, на жаль, дочекатися своєї «чайки». «Чайка» Добермана згоріла. Усі всередині загинули, крім нього самого. Він вижив, утратив руку й потрапив у полон. Глава IV. Олексій-Фотограф

17 січня 2015 року, Краснокам’янський аеропорт Напередодні ввечері південно-східну частину нового термінала «полірував танчик»: заглушив вогневі засоби гарнізону, зробив пролом у стіні, куди відразу полізли «таргани». «Вимпел» (спецназ російського ГРУ) крізь пролом пробився на третій поверх. Сепари й «чечени», загалом до роти, не менше, пішли в психічну атаку (іншої вони не знали) залами першого поверху. Аллаху акбар! Кулеметні черги з ПКМ та «Утьоса». Просування. Аллаху акбар! І знову кулемети й ВОГи. ВОГ у ближньому бою — штука погана, особливо стрибаючий. Потрапляючи в грунт, підстрибує до метра вгору й розривається на рівні грудей. Два абсолютно безбашенні кіборги з позивними «Людоїд» і «Чикатило» зустріли їх в оранжевому залі, підпустили ближче й покришили кулеметним вогнем упритул. Якби нападники знали їхні позивні, вони взагалі не полізли б в атаку, але кіборги відрекомендуватися не встигли. Бандер нарешті зв’язався з Майком мобілою й попросив вогонь «Градами» або мінометами прямо по захопленому рогу будівлі — тонка хірургічна робота. — Увага, через п’ять хвилин підуть «сигарети», — відповів Майк. Це означало, що через п’ять хвилин — рятуйся хто може від свого ж «Града». Бандер дав команду всім залягти за будь-які прикриття: свій вогонь на війні іноді страшніший за чужий. Чикатило й Людоїд підхопили свої ПКМи й відступили метрів на п’ятдесят. — У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У! — запрацювали «Гради» навіть раніше обіцяного. Російський танк Т-72 згорів одразу. Не встиг ретируватися. Частина будівлі, де щойно тривав бій, та прилегла злітка перетворилися на суцільне вогненне пекло. Секції третього поверху, ближче до пролому, куди прорвалася група «Вимпела», зникли. Весь південно-східний кут наче затягло в одну велику чорну діру. Поки тривав обстріл, ніч устигла змінити день, дим розсіювався вже в абсолютній темряві. Бойові дії припинилися. Ні сепари, ні чечени, ні «Вимпел» не подавали ознак життя, не кажучи вже про якісь тактичні дії. Із задимлених руїн іще з годину лунали стогони, але потім і вони затихли. У Бандера з шістдесяти чоловік за останні два дні в ході виснажливих для обох боків боїв вісім солдатів було вбито, чотирнадцять поранено, троє з них важко. Пораненим, кому було необхідно, зупинили кров, промили, як могли, рани, прикрили їх пов’язками. Усе в напівтемряві й у такому холоді, що з рота валувала пара. Поранених, як, утім, і вбитих, розмістили у спальних мішках у дальньому від столу кутку КСП, з тією лише різницею, що на вбитих мішки були застібнуті з головою. Поранених треба було вберегти від переохолодження на бетонній підлозі. Убитих зручніше було транспортувати в мішках, коли і якщо прийде «чайка». — Хлопці, в мене до вас є розмова, — почав Бандер, коли всі незайняті в чергуванні на бойових постах зібралися в КСП і відразу на п’яти чи шести пальниках розігрівали собі воду для розчинної кави й чаю в пакетиках. Про заварну каву й чай можна було хіба мріяти. — Гарна новина: Майк завтра вдень обіцяв трьох «чайок», аби забрати нарешті поранених і вбитих… А зара погана новина, — він затнувся, переводячи погляд із кіборгів на стіл із паруючими чашками, відкритими консервними бляшанками, ложками, виделками, усілякими пакетиками з рештою «жрачки» й газовими пальниками. На них кип’ятилася нова порція води в почорнілих металевих чайниках і кухликах. — Коротше, сьогодні Професор, — такий позивний був у Мишка, студента Київського університету, що мав енциклопедичні пізнання про всі види озброєння, — знайшов на полі стегно того самого третього танкіста. Так ось, ми всі давно погодилися, що танкіста треба відправити додому, як знайдемо. Отож знайшли, чи не так? Тиждень тому український танк Т-64 був підбитий на злітці недалеко від нового термінала. Команді з трьох чоловік удалося вибратися з охопленої полум’ям машини до того, як вибухнув БК і башта, мов задимлений вертоліт, пролетіла в них над головами. Те, що вона їх не накрила, було недовгим щастям. Було це вдень, і сепарський снайпер методично трьома пострілами поклав усіх трьох, а потім іще кількома пострілами спокійно добив їх, доки розвідники з Аеропорту короткими перебіжками просувалися до танкістів. Талановиті на Донбасі шахтарі: напевно, у вільний від роботи час вони відвідували не лише місцеву школу водіння танків Т-72, артилерійські курси, але й гурток ворошилівського стрілка, не інакше. Розвідники закидали місце, де лежали танкісти, димовими шашками. Але тут почався мінометний обстріл. Коли він завершився, хлопці повернулися лише з двома тілами. Третього, найвірогідніше, розірвало прямим потраплянням міни, сказали вони. Поряд знайшли свіжу воронку. — Хлопчики, рідненькі мої, — неголосно продовжував Бандер, опустивши очі, дивлячись на кухоль кави, що стояв перед ним на столі. — Я наказу такого дати не можу. Він узагалі не з нашої бригади. Я не можу посилати своїх людей під кулі, аби відправити додому шматок тіла танкіста, з яким ви навіть не знайомі. Які думки будуть? Професор, високий, худий і сутулий, встав, прокашлявся, зняв окуляри, навіщось протер їх брудною ганчіркою зі столу і сказав: — Танкіст ішов нам на підмогу, знаємо ми його чи ні. І взагалі, я б, хоч і мертвий, не хотів би так по шматках лежати на злітці, поки собаки не порвуть. Я завтра за ним піду. — Треба знайти скриню від набоїв, дерев’яну. Я їх багато на злітці бачив. Упакувати, прикрутити до броні — і катафалк готовий, — сказав Бандер. — Потрібна про всяк випадок ще одна людина. Хто піде? Усі підняли свої чорні, як головешки, руки. — Ну, ось і вирішили, — Бандер видихнув і простягнув руку до свого кухля. — Тритон піде з Професором. Ти в нас тут самий верткий. — Слухаюся! Чудово! — мало не закричав Тритон — верткий, як ртуть, хлопчак із «Правого сектора». Він видавався таким юним, що йому й вісімнадцяти років не давали. Натомість він стверджував, що йому двадцять чотири, що він тракторист із Вінниці. Ніхто не бачив його документів, крім Бандера. Ніхто не міг перевірити, чи вміє він водити трактор або танк. Нічого такого в КАПі не водилося, крім хіба що вже спалених екземплярів неподалік. Бандер розповів, що був у КАПі в травні, коли звідти вибили чеченський загін. У ті дні не менш ніж сотня міцних кавказьких парубків у замороженому вигляді, штабелями, як коров’ячі туші, вирушили в рефрижераторах додому через відкритий кордон. — Тепер пригнали нових, типу кровна помста, — вставив слово Чикатило, смачно відкусюючи половину яблука, яке він підняв з-під столу. — Так і будемо з усією Чечнею тепер воювати? — І останнє. У нас тут війна з чеченами сьогодні була. І завтра буде за розкладом. Там понтів багато. Ці хлопці тільки на вигляд такі собі герої, ніби біснуваті. Я їх знаю. Він, як свою кров із носа побачить, свідомість втрачає. Тож не ведіться на їхній «Аллаху акбар». У мене все, — закінчив Бандер і почав шумно сьорбати свою швидкорозчинну й швидко вистигаючу каву. Олексій пішов у кут, де були розетки, щоби забрати вже заряджену батарейку для камери. Він хотів підзарядити телефон, але генератор на ніч не вмикали, щоби не виказувати себе. Світло вночі горіло лише в КСП. Налобні ліхтарики були в усіх — волонтери підвезли серед іншого, — але і їх уночі не вмикали. Курити на постах вночі було заборонено. Снайпер стріляв на третю затяжку. Але всі й далі курили, навіть на постах. В руку. Думали, так не видно. Повертаючись, Олексій наступив на щось м’яке, ногу чи стегно, у спальному мішку долі. — Ой, вибачте, будь ласка, — озирнувшись, сказав він квапливо. — Зажмурився він, — пролунав чийсь хриплий голос неподалік, знизу. — Йому тепер по х…р. І мені, по ходу, теж. — Усе буде добре, — сказав Олексій, зупинившись. — Завтра «чайка» прийде. Виїдете. — До завтра можна сто разів зажмуритися, — простогнав голос. Олексій роздивився в напівтемряві, як чоловік зарухався в мішку, видно, зручніше вмощуючись. — Може, вам щось принести? Чаю? — спитав Олексій. Голос мовчав. Заснув? Чи?.. Олексій нахилився над мішком, аби помацати шию пораненого, і, почувши хропіння, пішов у свій кут. Дістав із маленького заплічного ранця лептоп і почав заливати фотографії з флешки. Серед присутніх вояків після травневих боїв у КАПі спеціалістом із чеченців вважався тільки Бандер. А якщо хтось у цій кімнаті й був реальним об’єктом кавказької кровної помсти, то це Олексій. Ну, якщо вже про це пішла мова, то тут слід узяти паузу в оповіді й розповісти про те, що відбувалося в Чечні — одній із північнокавказьких, переважно мусульманських провінцій спершу, у XIX столітті, Російської імперії, а потім Радянського Союзу та Росії. Війна 1999–2000 років була другою за п’ять років у цій республіці і явно мала дві мети. Перша — привести до влади в Росії нового президента. Того, рейтинг довіри якого за часів перебування його в статусі кандидата-спадкоємця першого президента пострадянської Росії Бориса Єльцина, у перші ж дні після сенсаційного призначення, зашкалював аж за цілих два проценти. З цим терміново треба було щось робити. Зробили війну. Другою, супутньою задачею було жорстко й максимально криваво покарати непокірну Чечню для науки інших, аби відчули, що в хаті з’явився новий господар. Чечня прагнула незалежності від Росії скоріше для того, щоби створити свою маленьку середньовічну феодальну державу, яка живе по поняттях, за так званими племінними адатами — зводом місцевих неписаних законів, які по-своєму трактують іслам. Ідея війни з Чечнею була вкрай непопулярна в народі після нищівної поразки в першій війні 1994–1996 років. Тоді, у 1996-му, Росія, ні політично, ні економічно не готова до «довгограючої» війни, була змушена підписати принизливу мирну угоду, фактично гарантуючи Чечні незалежність. Хоча формально повстала республіка залишалася у складі Росії. Щоби народ підтримав нову війну, потрібні були нечувані звірства, і вони на диво вчасно, напередодні нової президентської кампанії, сталися. Восени 1999 року протягом кількох ночей були підірвані житлові багатоповерхівки — дві в Москві й одна у Волгодонську. Десятки людей загинули. Тиждень потому мало не злетіла в повітря ще одна багатоповерхівка, тепер уже в Рязані. Але пильні мешканці вчасно виявили негаразд і викликали міліцію, а невдовзі на місці злочину з мішками з гексогеном і бойовим підривником у підвалі будинку затримали двох зловмисників, чоловіка й жінку, які виявилися (оце так сюрприз! ) чинними офіцерами Федеральної служби безпеки Росії. За годину після сенсаційного затримання директор ФСБ оголосив по телевізору, що це були просто секретні антитерористичні навчання, що в мішках був не гексоген, а цукор, що підривник був муляжем. Повірили йому глядачі чи ні — не мало жодного значення, — російські літаки вже бомбили Чечню. У ході подальшої російської антитерористичної операції десятки тисяч мирних мешканців Чечні, тисячі російських міліціонерів, військовослужбовців і місцевих бойовиків загинули. Грозний, столиця Чечні, був стертий з лиця землі. Головні канали російського телебачення подали цю бійню як славну й швидку перемогу Кремля. І невдовзі в цьому самому Кремлі поселився новий президент, чий рейтинг довіри розпух на виборах до п’ятдесяти двох відсотків, якщо вірити підрахункам. По телеку все закінчилося якраз до виборів блискавичною перемогою російської зброї. Поза телевізором війна, однак, тривала ще довго, розлютивши всіх до такої осатанілості, що воєнні злочини, а інакше кажучи звірства, з обох боків, уже нікого не дивували. У червні 2000 року загін російських морпіхів на трьох БМП потрапив у засідку під Веденом. Олексій був із загоном. Йому пощастило. Він був у цивільному, без зброї. Усіх інших убили. Йому лише розбили голову прикладом. Він знепритомнів. Отямився на дні смердючого зіндана з нестерпним болем у всьому тілі, особливо в голові. Засідкою керував відомий командир особливо зухвалої банди бойовиків Шаміль Бараєв, родом із Ведена, куди й доставили Олексія. Вони прочитали, що за документами він американський фотограф. А за паспортом — росіянин. Паспорт переважив. Били по ньому. І по морді теж. Сказали: шпигун — і кинули в яму. Годували послідками. З ями не піднімали. Сказали, попросять викуп. Уперше підняли нагору тижнів за три, привели в якийсь сарай, що гостро пахнув свіжим гноєм. Двоє тримали його за руки, коли увійшов третій, кривоногий, з рудою бородою й лисою головою. Увійшов розвальцем, наче краб, розставивши ноги й руки. Так ходять на Кавказі, якщо на тобі військова форма, а в руках автомат або кулемет. Якщо ж цих необхідних для «правильного» гірського життя предметів нема й ти не поїхав навчатися в московський університет, тоді ти просто цілими днями сидиш орлом навпочіпки в самострочних треніках «Адідас» із віддутими колінами, — не надто політкоректно розглядав місцеву гнітючу економічну ситуацію Олексій. — Лускаєш насіння й діловито куриш одну за іншою ліві сигарети біля якоїсь лівої бензоколонки чи смердючого придорожнього шалмана, поки хтось зі старших не дасть тобі форму, пістолет чи автомат і ти не станеш одразу ходити по-краб’ячому, як Шаміль Бараєв. А це був саме він. Далі Олексій згадувати не хотів. Та й читач пробачить, якщо його, заради нього самого, позбавлять надміру натуралістичних подробиць того, що відбулося. Якщо зовсім коротко, то Бараєв особисто садовим німецьким секатором, призначеним для середнього розміру хмизу та гілок, без жодного наркозу, як кажуть наживо, відрізав Олексію мізинець і безіменний палець на лівій руці. Сказав, що один відправить додому, а другий — у Лос-Анджелес, на роботу, «если, правда, там работаешь, рюский». Олексію припалили обрубки пальців розпеченим ножем, чимось намастили й перебинтували. Знепритомнів він лише тоді, коли його знову кинули в яму… Він не знав, скільки спливло часу. Отямившись, зрозумів із запаху, що чеченці смажать нагорі щось м’ясне. — Невже мої пальці так смачно пахнуть? — пожартував Олексій уголос для самого себе, щоби хоч усміхнутися розбитими губами, на яких запеклася кров. Сказати, що рука боліла нестерпно, — це нічого не сказати. Чеченці смажили шашлик зі свіжої баранини на вугіллі. Коли м’ясо було готове, один із них із мангалом у руці підійшов до краю ями й різким рухом перевернув мангал. Розпечене вугілля полетіло вниз на Олексія. Він спробував прикрити голову руками й одночасно розкидав у різні боку ще гарячі головешки. Яма зразу наповнилася димом. Олексій закашлявся й спробував затримати дихання, поки дим підніметься вгору. — Ты, брат, горишь там, что ли? — гукнув униз бойовик. — Подожди, брат, щас ми потушим тебя, брат^[xxiii]. Четверо чи п’ятеро чеченців підійшли до краю ями, спустили штани й, регочучи, стали мочитися прямо на Олексія. Здавалося б, нічого особливого. Просто тупе кровожерне звірство. Однак саме воно врешті врятувало Олексію життя. Протягнуло соломинку. Через два дні, коли Олексій із тиші нагорі зрозумів, що основна група знов кудись вирушила, він закатав собі лівий рукав курточки, взяв найбільший вуглик із тих, шо на нього скинули, і старанно натер ним руку майже по лікоть, поки вона рівномірно почорніла. При цьому він старався не зачепити білий, хоч і брудний бинт на опухлій лівій кисті. Коли охоронець учергове приніс у відрі якусь варену бурду зі шматками жовтого баранячого жиру, які плавали на поверхні, і почав був опускати в яму цю страву східної кухні, Олексій показав йому почорнілу руку, високо піднявши її над головою, і прокричав: «Смотри, у меня гангрена! Я умираю! »^[24]. Охоронець зрозумів лише останню фразу, схопив відро й кудись побіг. Скоро він повернувся з кимось, кого Олексій раніше не бачив. Той був у окулярах і без бороди. — Что случилось? ^[25] — чисто й без акценту російською спитав новоприбулий, хоч і виглядав він як кавказець. — Гангрена, — повторив Олексій ослабленим голосом. Через хвилину йому кинули вниз кінець товстої мотузки з петлею, яку він надів собі під пахви, потім якомога міцніше схопився за мотузку. Олексія витягнули нагору, відвели водну з кімнат великого просторого будинку, з килимами, величезним телевізором на стіні, столом і диваном. Увійшов очкастий, у білому халаті й хірургічних рукавичках, із ножицями. Всадовив його на диван, щось сказав охоронцю і, коли той вийшов, присів перед Олексієм на коліна, акуратно розрізав бинт, потім поклав довгі гострі ножиці поряд на стіл і зняв пов’язку, щоб оглянути рану. Він не встиг нічого оглянути. Він не встиг і слова сказати. Різким рухом лівої руки Олексій обхопив йому голову, припіднявши її, а правою блискавично, наче цим усе життя лише й займався, схопив зі столу ножиці й устромив очкастому в шию, вдало потрапивши відразу в сонну артерію, куди й мітив. Нема на світі інструментів точніших, ніж руки фотографа. З-під ножиць фонтаном хлинула кров. Звільненою правою рукою Олексій затиснув очкарику рота, а ліву й далі міцно тримав навкруг шиї. Через пару хвилин, коли судоми вщухли й ноги жертви перестали відбивати п’ятами лезгінку по килиму, вкритому тепер уже криваво-червоними узорами, Олексій обережно опустив тіло на підлогу. Перевірив пульс убитого, щоб уникнути сюрпризів, на які часто-густо здатні погані хлопці, особливо в кіно. Оглянувши кімнату, він не знайшов нічого більш підходящого для подальших можливих дій, ніж старовинний залізний годинник із зозулею й маятником на товстому металевому ланцюгу. Він швидко зняв годинник зі стіни, перевірив ланцюг на міцність і, доклавши всю решту сил, вирвав його з годинника. Зозуля вискочила й заспівала свою останню пісню. Олексій узяв ланцюг в обидві руки й став за дверима напоготові. Охоронець постукав у двері хвилин через п’ять, щось голосно спитав по-чеченському, відчинив двері й увійшов. Наступні п’ять хвилин Олексій душив його ланцюгом. Вони каталися по килиму. Охоронець двома руками намагався звільнитися від ланцюга, кричав і хрипів. Потім смикнувся разів десять, щоразу слабше, і зрештою затих. Олексій намацав у нього на поясі кобуру і, відкривши її, виявив те, що шукав, — пістолет Макарова. Він не тримав зброю в руках уже багато років, але руки все пам’ятали, і пальці — ті, що залишилися, — рухалися самі. Олексій перевірив магазин, який виявився повним, зняв запобіжник, звів гачок і знову підійшов до дверей. Постоявши без руху кілька секунд, Олексій відчинив двері. Він стояв збоку, не підставляючись одразу всім тілом. За дверима, вочевидь, прийшовши на крик, стояла худа бабця в хустці з важкенькою сокирою в руках. Він, не роздумуючи, вистрілив жінці в лоб. Та впустила сокиру й упала навзнак, не зронивши й звуку. Поряд, біля стіни будинку, стояв АКСУ, короткоствольний автомат без приклада. У гарному бою річ непотрібна, бо, як стверджують самі військові, він не стріляє, а просто плюється кулями, особливо коли розігрівається ствол. Та жебраки не мають вибору. Олексій був певен: в будинку ще повно всілякої зброї, але часу на пошуки не було. Він підхопив ствол і почав шукати засіб пересування. За браком вертольоту Олексій був щасливий, виявивши за рогом «Джип пажеро» другої свіжості, без номерів, із затемненими вікнами. Ключ запалювання був у замку, і машина завелася з півоберта. Олексій раптом зрозумів, що він босий, і штани на ньому ледь тримаються через його худорбу й відсутність ременя. «Вагу потім наберемо і зі взуттям визначимося», — подумав він, поклав автомат на коліна, а пістолет на шкіряне пасажирське сидіння, натиснув на газ і, вибивши ворота, рвонув униз по дорозі. Він без проблем проїхав на блатній машині чотири чи п’ять чеченських блокпостів, де бородаті, обвішані всіма видами зброї мужики незмінно привітно махали йому руками. А коли махати перестали, почавши не дуже влучно стріляти (отже, росіяни), зупинив джип посеред роздовбаної дороги. Різко вискочив і став поряд на коліна з піднятими руками, щосили загорлавши: «Я свій, свій! ». Йому знову пощастило. Його почули. Згодом з’ясувалося, що бабця, яку він убив, була тещею Бараєва по першій дружині, а очкарик, гордість сім’ї, випускник московського Першого медичного й перспективний хірург (дуже престижна й прибуткова професія, на Кавказі особливо), був молодшим братом бандита. На пишних велелюдних похоронах Бараєв заприсягся знайти російського американця хоч на краю землі. Знайти й помститися цьому «шакалу»! Ось на цьому місці читач, який усе життя насолоджувався гарною літературою, можливо, замислиться, навіщо йому читати цю х…рню і навіщо автор псує книгу й образ, опускаючись до рембування героя. У літературі, якою розпещений читач, герой ніжний, жалюгідний, рефлексивний, фізично слабкий, морально виснажений і дивиться на все «очима клоуна». Там усе, як у житті, де гарні хлопці гуляють із дівчатами по мосту, а їх убивають пострілом у спину. Гарні хлопці вкрали п’ять копійок, а їх саджають за мільйон. У реальному житті часто-густо трапляється, що один поганий хлопець може вбити, посадити у в’язницю, заморити голодом, кинути в топку війни мільйони гарних людей, нацькувати одне на одного цілі країни й народи — і йому за це нічого не буде. Більше того, мільйони тих, хто вижив, боготворитимуть його навіть після його смерті, довічно обиратимуть на царство й битимуть камінням усіх, хто говорить про нього правду. Усіх, хто взагалі говорить правду. Починаючи з найголовнішої книги — Книги Буття, — гарних людей розпинають і через століття, і це вимушене чи добровільне непротивлення злу насильством давно стало чи не найголовнішим законом їхнього короткого життя. А коли позитивному раптом, через хворобу голови, успадкованої від автора, припече, наприклад, убити гидку старушенцію, яка «над златом чахне», а заразом перевірити, «чи твар він тремтяча», він наступним ударом убиває «сестру її Лізавету». В усьому зізнається і страждає решту життя, намагаючись очиститися від духовної скверни в товаристві ще більш людяної дівчини Соні. Однак часом трапляються серед читачів і такі, яким страшенно не до душі раз-у-раз читати, як гарні хлопці проводять життя в зінданах і смиренно чекають, коли їм відріжуть не тільки пальці, а усе інше по черзі. Олексій, навіть якщо він узагалі й був іноді гарним хлопцем, хоч убий не любив проводити час у холодній смердючій ямі. Він цю справу просто ненавидів, так, що «їсти не можу». Він виріс на глухій московській окраїні, на тушинській вулиці Свободи, і завжди бив першим, незалежно від розміру, ваги й віку супротивника, знаючи, що перша кров (із носа) може багатьох, навіть дуже крутих і дуже сильних, напоумити й остудити. Можливо, читач дорікне й тим, що, мовляв, герой, бачте, не справжній журналіст, що він порушив моральний кодекс журналістики, узяв до рук зброю й т. д., про що товкмачать їм на першому курсі цієї неіснуючої в природі науки. Так, не справжній журналіст. Так, він політично не коректний. А чи не пішли б ці читачі лісом із усією цією лабудою? Олексій любив життя, любив дружину й сина і хотів вижити й повернутися додому. Навіщо відмовляти йому в цьому дивному бажанні, навіть якщо він журналіст? Скільки журналістів залишилися б живими та здоровими, якби в Іраку, Сирії, Афганістані та інших чорних дірах вони не йшли, як барани, на забиття, а боролися б за своє життя до кінця, як мужики? Олексію набридло сидіти в ямі й бути об’єктом знущань дикунів, і, так, він узяв і вбив трьох із них і вибрався на свободу. Тож не будемо його й автора за це засуджувати. Якась найвідданіша читачка тихо скаже: так не буває, або — так буває в поганому індійському чи в гарному американському кіно про Рембо. А як, б…дь, буває? Нехай він сидить у ямі? Нехай йому, як барану, глотку переріжуть, і всі журитимуться й хвалитимуть автора за гірку «правду життя»? Звісно, якщо повернутися до цього епізоду й уважно прочитати його ще раз, пліз, то можна помітити, що з трьох убитих героєм відносно безневинною жертвою, можливо, і була та «бабця Ізергіль». Так, звісно, в її руках була сокира, але, може, вона йшла колоти дрова, як жінки роблять усе життя в їхній культурі. Адже він міг не вбивати її. Просто навести ствол, налякати, щоби вона випустила сокиру, — і все. Але герой цього не робить. Він холоднокровно стріляє в лоб своїй Лізаветі. Більш того, в пропонованих обставинах він не просто її вбив, він хотів її вбити, що й зробив. Після того, що з ним сталося, він якраз і палав бажанням у цьому населеному любителями шашликів-машликів пункті вбити кожного, хто потрапить під руку. І йому тепер із цим злочином проти людяності жити. Як лейтенанту Вільяму Келлі зі своїм Сонгмі^[26]. Ну а коли ще трохи підняти завісу таємниці над аж ніяк не мирним минулим героя, то виявиться, що це взагалі були не перші люди, чи нелюди, яких він убив. Олексій не любив розповідати про свою службу в Афганістані, казав, що служив у штабі, підхопив жовтуху, був комісований — і все. Він ніколи нікому не розкаже, що перед відправкою в Афганістан у 1988 році його протягом двох місяців в Акваріумі й у полі, на базі Рязанського повітрянодесантного училища навчали вбивати людей, що в жодному штабі, незважаючи на «п’ятірку» з фарсі, він ані дня не служив. А служив він у спецназі армійської розвідки й полонених допитував «теплими» або навіть «гарячими» на полі бою, як навчали, — за допомогою кулака, чобота, ствола, ножа й запальнички, щоб не сказати зайвого та не перетворити цілком позитивного до цього епізоду героя на доктора Менгеле. Олексій ніколи не розкаже, як він прокидається вночі від жахливого сну, іде до бару, одним ковтком випиває свою добову дозу віскі, намагаючись забути, як він першим заходив у спалений кишлак у Паншері, переступаючи через трупи жінок і дітей, як застрелив із пістолета смертельно пораненого старого, щоби звільнити його від страждань. Як він… Утім, багато чого він би волів забути. Тому він вибрався із зіндана так, як зміг, убив свою класичну бабцю, як зміг і хотів, чим дав, принаймні не надто вимогливому, читачу можливість і далі з інтересом стежити за тим, «як розвиваються долі героїв, які припали нам до душі». Відтоді збігло чимало води. Олексій поїхав в Америку, змінив громадянство й у Росії більше не з’являвся. Бараєва через рік судили в Москві за тероризм, але з певних причин визнали невинним. Олексій на суд не приїхав, його ніхто не запрошував, і за процесом він не стежив. Бараєв став одним із перших бандитів, які перейшли на бік Рамзана Кадирова після того, як батько останнього, Ахмат Хаджі, був убитий — підірваний на стадіоні в Грозному за дивних обставин. На той час Кремль обрав тактику чеченізування конфлікту й, власне, зробив ставку на один клан, який розправився з багатьма непідвладними Кремлю й до співпраці примусив теж багатьох. Тисячі бойовиків вийшли з лісу й долучилися до фактичної армії Рамзана, що формально підпорядковувалася Кремлю, а насправді допомагала встановити авторитарну владу в республіці, яка існувала та далі існує на гігантську кремлівську контрибуцію. Своєю чергою, на знак лояльності Кадиров заприсягся у вірності Кремлю й послав сотні своїх бойовиків воювати на схід України на боці так званих сепаратистів. Олексій був чудово про це поінформований. Чого він до часу не знав, то це того, що його грізний «кровник», тепер уже підполковник МВС Росії, Шаміль Бараєв у січні 2015 року керував чеченським батальйоном і де-факто штурмом Краснокам’янського аеропорту. Глава V. Снайпер Сергій