Присвячується К. М. Ж. 4 страница

- Тобі в більший порт треба, в Кердіган або Ланпаст. З відти і до торговців підсядеш. Деречі, якщо моя память мені не зраджує завтра до Кердігану пливе “Швидкий Джек” - випадково підслухавши розмову сказав Брендон який повертав штурвальний румпель.

- Вірно, вірно о півдні відпливає і йде на Даханлау не минаючи затокових портів. Я колись його маршрутом плавав — продовжував капітан що збирався відати команду “Підняти сіті! ”

Так і було, дзвінкий голос капітана розігнав моряків по місцях на яких вони тягнули сітки, а після сортування риби вони ще два рази закинули їх повільно міняючи курс і повертаючись в гавань на легкому попутному вітрі.

Попрощатись із командою було складніше чим він гадав, за цей час вону втигли привикнути один до одного і навіть подружитись. Джорах похлопав по плечі із своєю непритворною усмішкою а капітан побажав безбурьного плавання, про ссебе обурюючись що треба буде шукати нового моряка. Після чого Якім попрощався з остальними, і відшукав де стоїть “ Швидкий Джек”. Все було вірно, корабель відпралявся завтра в полудень тому він повернувся до таверни щоб виспатись, зібрати речі і приділити час грі на арфі.

Записи в щоденнику:

У кожній мрії є сторона яка краще дійсності, так і в дійсності є сторона яка краще мрії. Щастя ж є еднання першого і другого. Мрії є чимось посереднім між добрим і поганим, поганим же стають мрії якщо не докладати ніяких зусиль залишаючи їх на самотік. І коли вони єднаються з нашім теперішнім ми знаходимо щастя.

Всі речі, всі події, і всі моменти залежні, міш ними всіма є звязок. Тому щоб щось отримати, треба щось віддати, щоб щось прийшло щось треба відпустити. Все в цьому житті закономірно, і підпорядковується якимось невидимим законам світу. Тому не страшно залишати привичне життя, і прощатися з друзями вирушаючи в нову дорогу. Варто лише вірити і дивитись що краще за це взамін дасть тобі життя.

Елізбар огорнула золотава тканина з під якої виглядала її різблена колона. Недавно прикуплений одяг в торговців складений разом з щоденником, картою та остальними речами лежав в лляному мішку з яким молодий ірландець приїхав в Валійське містечко. Шлунок гріло ранкове рагу, а голову гріли мрії про скоре повернення на рідний Ейрін.

Якім навіть не думав куди саме він збирається відправитись, чи що збирається там робити. Йому просто безтямно тямно хотілось потрапити туди де ранок пахне дитинством, а вечір повниться піснями. Хоть там їх завжди утискали англійці, забираючи майно і стираючи традиції з легендами насівуючи їхню мову із власними законами. Жити було пригноблено, і зовсім не добре як здавалось тоді Якіму. Та зараз, цього ранку в “Ситому Ельфі” він розуміє що поміж того всього що там було поганого, між тим всім були неоціненно прикрасні моменти, посправжньому дивовижні речі які розмальовували його життя в дивовижні кольори. Які тоді, він просто не замічав, з наче закритими очима, а цього зараз так не вистачає. Він вирішив, покинути це місце і повернутись туди де хоче бути.

- І нехай буду що буде. - думав Якім притискаючи до плеча арфу коли йшов зі своїє кімнати до низу. Він зупинився, і оглянувшись на пройдені двері повернувся туди через почуті й уже привичні нервні кроки. Двері були не замкнені і відкинувши їх хлобчина побачив в кімнаті містра Доріана що як завжди був одягнутий в темний одяг з поодинокими срібними прикрасами.

- Люди це не їх думки, не їх переживання і точно не їх страхи. Не усвідомлення цього робить їх слабкими, дозволяючи емоціям брати верх. Правда в тому що сила людини не в поривах а в її спокої. Не сильний той корабель що пережив бурю, сильний той що не піддався їй залишаючись у тихій гавані, саме в такій в якій можна досягти мети. Містере Доріан будьте вищими за звої стархи, будьте сильнішими чим перешкоди на вашому шляху. - Сказав Якім дивлячись в бліде видовжене обличчя яке до якогось моменту наливалося обуренням а в якийсь ставало спокійніше. Після чого він зібрався йти вхопивши гачкувату ручку дверей.

- Ваші речі.. Ви кудись їдете.. - Ледь тихо вимовив Доріан холодно дивлючись на Якіма з лляним мішком що зникав за дверима.

- Вірно, “Швидким Джеком” в порт Кердіган для початку.

- Заждіть!.. - на тон голосніше сказав Доріан після чого підійшов до свого стола, на якому лежали листи пергаменту і горів фітиль масляної лампи. Щось пописавши і змочивши край пергаменту сургучем відбив перстнем на руці печатку і віддав складений лист паперу Якіму:

- Будьте любязні.. передайте це капітану Флітту як тільки підніметесь на судно “Швидкий Джек”.

Після чого Доріан тихо закрив за ним двері, не пронанивши жодної емоції на своєму холодному обличчі.

В цей час як трактирщик містер О”Кінел наспівував під ніс ірладські мотиви.

- Містер Ейдон, я буду скучати за вашою випічкою і за вашими піснями, доречі ця дуже схоже на “Осінній лист” який мені співала мама..

- Це саме вона, ти правий. Щасливої дороги, ах.. і ще дещо.. передай Ейріну вітання від старого ірландця Ейдона О”Кінелла. - Говорив меланхолічно трактирщик подаючи йому солодкі родзинкові булочки завернуті в лист чистої і тонкої тканини.

- Чому ви мені нічого не говорили?

- Е, то занадто довга історія для твої молодих вух. Така це тобі в дорогу, побільше лимону як ти любиш. Все а тепер не затримуй мене. - сказавй Ейдон, нахилившись над підкисаючим тістом яке готувалось для для кровної запіканки, післячого щераз глянув на Якіма на цей раз з усмішкою і міцно потиснув йому руку на прощання.

Не оглядаючись на таверну “Ситий Ельф” Якім покрукував цінно обнімаючи арфу, до пристані дивлячись на хмарне небо що предвічало дощову зливу. Бажаючи змінити дорогу він пішов навпростець, і непомилився бо через десяток хвилин він вийшов неподалів торгового причалу де стояв його корабель. Ним виявилась новенька, наче щойно вилита із дерева і бронзи, трьох шпильна каравелла з глибоким трюмом верх якогого всівали віконця з більш темного дерева. На середньому шпилі виже трьох ще не піднятих вітрил майорів червоний стяг, на якому можна було розпізнати червоно зеленого дракона з своєрідним дзюбатим хвостом. Вчасно згадавши про прохання містера Доріана, Якім подав листа капітану що стояв біля корабля і міг легко впізнатись по увазі яку приділяли йому всі остальні люди на причалі.

Капітаном Фліттоном виявився високий темноволосий чоловік із пишною шевелюрою що зходила вниз по обличчі трохи нище вух. Та говдовитою осанкою, що підпирала доргий мундир.

- Мартон, проведи цього хлобця в мою каюту, поки не знайдеш підходящого місця для нього. - Сказав Фліттон говорячи до товстого моряка на борту вказуючи на Якіма.

- Сер, я просто хочу доплисти до Кердігана сплативши звичайну ціну. - Нерозуміючи що робиться сказав Якім.

- Все вірно, містер Доріан велів вас доправити в найкращих умовах, і ще.. - поглянувши щераз в листа, на якому Якім побачив печатку з дзюбозвостим драконом, добавив:

- Він передає вам.. “Дякую”

Здивованого Якіма моряк по імені Мартон проводив до меленької кімнатки в трюмі, стіни якої увішували карти, золотаві шаблі і картина в пишній рамі на якій впізнавався уже знайомий капітан. Пізніше, коли корабель спустивши паруса відчалив його провели до сусідньої кімнати яка нічим не віднізнялась від попередньої хіба що не могла похвалитись настінними прикрасами. В ній було два ліжка прислонені до стінок які були трішки довші за ліжка, і залишали лише вуський прохід між ними. Другого жильця не було і Якім витяг чорнильницю із пером що були завернуті поверх записника. :

Є щось що піклується про нас, будь це магічним, звичайним чи чимось не поясненним. Та якщо уважно придивитись за тим що стається в протязі життя, мимоволі починаєш розуміти що воно прагне рішити твої проблеми повертаючи світ так як тобі саме найкраще. Ти можеш не знати про нього, не вірити в нього та воно не перестає піклуватись про кожного. Варто просто довіряти йому вірючи що воно дасть тобі рішення проблеми настільки добре що ти навіть і уявити не міг.

Клаптики землі скривався за горизонтом стаючи все меншими і меншими, а вітрила трепотіли неначе вперше зустрілися з вітром. Новенька палуба блистіла на сонці добре змочена і неоднаразово вичищена шітками моряків, на якій Якім стояв спершись на лакований борт корабля із сусідом по кімнаті. Ним виявився казначей губернатора Кердігана, худощавий молодий чоловік по імені Варгіс який повертався із Старого Аберарона по дорученні губернатора. Він говорив на стільки гордовито і завзято що здавалось ніби в його лиці представлений весь Кердіган. І був чоловіком спалахливим, тому було дивно як він з уважністю і терпеливістю спостерігає як його сусід щось довго виводить в записнику. Рідко перебиваючи його, бажаючи розказати ще одну захоплюючу історію в його лиці яка як завжди закінчувалась його славою. Та Варгіс був не єдиною людиною з якою Якіму цього дня довелось познайомитись. Англійський торговець Генріх Фольтверт з широким обличчям і товстою шиєю велів Якіму допомогти перенести багаж що складав собою два сундуки і десяток великих та малих коробок. Які Якім ще з трьома моряками переносив в інший трюм який здався містеру Фольтверту більш безпечним для його багажу. Було видно що ніхто з моряків не радий Генріху стараючись як найшвидше виконати роботу під час якої торговець ходив за ними провожаючи їх поглядом від трюму до трюму, навіть дозволяючи собі вираховувати медяка за невдало поставлену чи впущену коробку. Сам же містер Фольтверт трусячись над багажем скидався на побиту гієну, що настроєм виглядала нещасно. Після чого зайшов до своєї каюти зжимаючи в руках бархатний гаманець що був підвішений до пояса декількома шнурочками і захлопнув двері коли Якім піднявся на палубу. Палуба була непривично високою, і краєвид видавався ще виразнішим в якому світло смарагдове море зливалося з блакитно білим небом під яким Якім цього дня записав:

Ніхто не обіцяє що кожний день буде чудовим, та за те щось чудове можна знайти в кожному дні. Варто лише раз спробувати пошукати, і вже наступні рази будуть даватися лекше, самі по собі приділяючи увагу чудовим моментам щоб віднайти кольори в пучині днів.

Деякі люди настільки бідні, що все що них є це тільки гроші. В них вони покладають свої цінності що рано чи пізно приводить до душевної бідності. Такі люди самотні і нещасні в глибині своїй, адже медяки не гріючть їхні серця а тільки віддаляють їх від всіх інших людей. Якби такий торговець знав що принесе йому з собою багацтво, то доклав би таких самих зусиль що не отримати його, яких докладає щоб його отримувати.

Від губернаторського казначея Якім дізнався що пропливши два дні на Швидкому Джеку сьогодні в день при попутному вітрі вони мали б зайти в порт Кердігану. Який згодом почав виднітись на горизонті, міражем манючи очі молодого ірланця який весь вільний час на короблі старався приділити Елізбар, що тепер краще піддавалась його пальцям роблячи пісні більш мелозвучними та ритмічними.

- Ось і він, нарешті... — вголос вимовив Якім виглянувши на палубу коробля перед яким як на долоні лежало велике розкинуте мітечко із довгими причалами на яких пришвартованими стояли дракари, шхуни, корвети і подинокі каравелли що чекали свого часу. З палуби корабля в очі кидались гострі верхи церков та дзвінниць і широкі баштові стіни фортеці що займала четвертину всього міста. Піднімаючись в вись над морем і прилеглими будинками.

І ось, здавалося б за мить швартувальні канати були натягнуті а вітрила опущенні, коли Якім вперше ступив на причал містечка Кердіган.

- Щось особливе є в цьому моменті, в моменті коли вперше потрапляєш туди де ніколи раніше не був. – подумав він ідучи по причалу в пошуку реєстратів, які як повідомив його сусід по каюті повинні знати коли буде корабель на Ейрін.

Сивувато руса борода прикрашала обличчя низькорослого чоловіка вдягнутого в пишний бархатрий наряд, біля якого метушився його помічник щось приписуючи в важкій оплетеній шкіряною обложкою книзі.

- Швартування в гавані сім пунтів! Прошу сплатити сім пунтів молодий чоловіче! – говорив реєстр до капітана щойно причалого корабля.

- Сер, не підскажете мені як потрапити по ту сторону ірландського моря? – Чисто Валійською спитав Якім підійшовши блище до нього і відірвавши його увагу від причалившого судна.

- Куди саме?

- Чудово було б попасти в мис Корк, але погоджуся в будь яке місто.

- Ну... за тиджень на припливі сюди причалить каравела «Лінда» ось з її капітаном і домовляйсь а не займайте мій час. – Відрізав сивобородий чоловік, з пристальною увагою до дракара що заходив у гавань.

Сонце наливало залив і місцевий порт золотисто червоним сявом як келих наливає вино. Альбатроси і чайки приземлялися на морі розбурюючи сонячне проміння на воді заповняючи простори своїми дзвінким клекотанням. А потім зривались з води гордо піднімаючи рибини в свої дзьобах напрямившись в гнізда наскельного причалу.

Помилувавшись морськими просторами і зеленими лісами що огинали місто навколо оплітаючи його як оплітає дерево плющ Якім рушив в середину. Вулиці були живими і гомоніли сотнями голосів, що перегукувались зі звоном колоколів який з стін фортеці про щось сповіщаючи.

Зайшовши до ринку хлопець прикупив декілька хлібів, вяленої риби та козячого сиру і склавши це в мішок, вирішив що хоче обдивитись місто прогулявшись його околицями. Він взяв в руки Елізбар і закинув на плечі мішок, під його ногами почала витись кмяна стежина вистелена оброслими мохом булижниками. Кінець якої переходив в глиняну дорогу і впирався у високий, яскраво зелений ліс що майорів широким листям на сполоханому вітру. Від перехожого Якім дізнався що цей ліс зветься «Фолкденд» і тягнеться навколо Кердігана закінчуючись і починаючись біля моря. Та більш за все йому хотілось відпочити, і провести тиждень очікувань корабля в гармонії з природою і самим собою.

Якім присів на коріння старого розлого дуба і вдихнувши всю повноту яскравого лісу поодиноко затонув струни і заграв:

Барвисті феї порхають крилами

Над озером, лісом і зерном,

В гілках дерев в танку вітрилами

Вкривають ліс магічним сном.

Може бути дощ, заплачуть ріки

А може ельф скопив свічей,

Попавшому в біду принесуть ліки

Все в владі вічних фей...

І в ніч і в день, чарують небеса

І ждуть в піснях прихід весни

Повнять ліси незримі чудеса

А лише феї бачуть віщі сни …

- Браво! знаєш, у тебе чудовенько виходить – озвався чоловічий голос з за спини Якіма в якому чулося захоплення.

- Дякую.. так ти слухав всю мою гру?

- Та нє тілько трохи почув, я просто тут недолік жеву. А.. Я не приставився мене звут Нек, можна Неккі

- Ну а мене Якім, просто Якім, ти сказав що живеш не подалік, виходить ти живеш в лісі. – представився Якім оглянувшись довкола в пошуках якогось будинку.

- Егежбо, хоч хьоди за мною я тобі покажу, єкщо маєш шо їсти звісно.

За густішою дібровою, що складалось із чотирьох близько пророслих дерев виднілась деревяна лачуга із вогнищем біля неї. Низенький чоловічок і кошлатим зарослим волоссям, одяг якого більше нагадував зшиті докупи латки що приймали форму сорочки чи штанів йшов пред ним.

- Захьоди, я тобі покажу як зиву. – говорив Нек заходячи в лачугу яка виявилась настільки низькою що прийшлося добре зігнутись щоб пролізти в двері за якими на дрібних галуззях були постелі два ліжечка із обшивок і клаптів тканини.

- Ти цьо не зважай, я колись із другом жив, поки він не почав на мої медяки зазирати. А ти мож лишатись якщо хоцеш, уі місті за те щоб спати платити треба і за те щоб їсти тоже треба.

Розвівши плечами Якім, трохи провагавшись вирішив залишитись. Некі пожарив на вогні дикого кролика а Якім достав хліб, сир і ще одну булочку що залишилась від Ейдона хоть вже і встигнула під черствіти.

За розмовою Якім дізнався що його новий приятель безбатченко, який скидається з місця на місце постійно бродячи лісами, час від часу підзаробляючи в конюшнях чи в міському полі. Заробляючи за свою роботу пунти, які тут називають фунтами і складає їх до купи вважаючи злочином їх тратити.

Розмова видалась нудною та Якім зміг дізнатись що є в Фолькленді і чим особливе це містечко, приділяючи особливу увагу фортеці що була для нього непривичною і викликала цікавість. А опісля наносив хворосту до лачуги і прогулявся лісом до річки стараючись зловити його мелодію намотуючи ноти на слух, поки не почало сутеніти.

Вирішивши щось записати Якім доглянув що внього майже не залишилось листів пегаменту, тому некваплючись ліг на імпровізоване ліжечко навпроти Неккі. На якому спати було досисть твердо та подорожна втома зробила своє, прикривши його сном як пухким покривалом.

- Гей, всьо вставай, кілько можна спати? - чувся голос Некка який вже давно прокинувся, тай не дивно адже він набагато раніше заснув находячи складені гілки досить зручними.

- Ти кудись йдеш? - оглянувши його спитав Якім

- Егеж, стайні трєба ще до посного сходу сонця почистети.

- О, стій це за ринком правда? Прикупи мені по дорозі жовтого паперу, так не хочеться ліс полишати, тут так спокійно. - Говорив Якім шукаючи в речах шкіряний мішечок із фунтами в якому їх було більше ста пятдесяти.

- Ню та добре... - відповів Нек завмерши пристальним поглядом, коли Якім достав із нього пять-шість фунтів щоб дати на папір, а потім різко добавив:

- А ти цьо, візми казанок і сходи до ріки за водою, поснідаєм тай я піду.

Ранок в лісі був холодним, тому Якім добре закутувся в плащ накидаючи каптура на голову стараючись неупустити ні капельки тепла. По дорогі виднілись сліди диких свиней які вночі розпорпували коріння дерев, Якім бачив декількох з них вечером коли виходив потушити багаття, як сказав йому Нек, трохи поспостерігавши за ними. Річка віддавала ще більшим хоходом, чекаючи сонця щоб хоть трохи потеплішати, коли він спершись рукою на річкове каміння зачерпав води що була на диво чистою, і повернувся до лачуги.

- Неееек, Нееекііі!.. ти де? - вигукував Якім, не знаходячи свого нового знайомого ні в лачузі ні в околицях.

- Певно.. пішов провірити пастки на зайців — подумав Якім, так і вважав далі, поки щераз не зайшов лачугу і не придився в середину.

Речей Некка які вранці були в лачузі, як і його самого вже не було. Постіль забрана а одяг Якіма як він помітив був перекинутий. Елізбар, вірний правді, чорнильниця, карта, одяг все було намісці окрім його шкіряного мішечка до якого вранці припав погляд його нового знайомого.

- Неможе бути... - невірливо лунало в його голові, щераз переглядаючи речі тепер з деякою іронічною усмішкою.

Якім почувався обманутим, та не довго, зовсім скоро місце його думок зайняла твереза освідомленість того що зараз у нього немає ніяких грошей, без яких на “Лінду” його ніхто не візьме, не говорячи про те що в цей час в лісах немає ніяких ягід чи грибів якими можна було б якось підкріпитись.

- Ейрін... я мушу потрапити на корабель, - голосно лунало в голові як дзвін фордових колоколів. Думки про рідні краї до яких він так стримиться навіяли йому мелодію яку він оживив взявши Ейрін:

Земля моя рідна...

Пограбована й бідна

Проснись із глибокого сну,

Впусти в своє серце весну

Напийся річками й струмками

Наповнись ситними думками

Вдихни всю свіжість світанку

Яснішай під небом до ранку

Сонця зігрійся теплом

Розсійся добром а не злом

А опісля окутавшись плащем від пронизливого вітру спостерігав як благотворна Літня Діва покинула світ йдучи на всю зиму у камінь, у землю, а її місце зайняла Темна Старуха Кейлех, повелительниця хуртовини і хазяйка холодних зимніх вітрів, що прийшли після Сейману.

Якіму було прохолодно, та більше його турбувало теяк потрапити на корабель який зовсім скоро причалить до Кердігану. Потрібно було щось робити, він взяв всі свої пожитки з лачуги і пішов до міста перд цим скуштувавши вяленої риби і хліба що залишився.

Перд вхідними воротами фотреці що майоріли військовими в червоних мундирах розкидався ринок із привичним гомоном і смородом. Якім поміш вивісок шукав ближайщий паб, плітки в якому завжди були найсвіжіші, і водились ті хто знає де є робота за яку можуть заплатити.

- Вітаю незнайомця, сідай якщо в кишені тісно! - викрикнув з усмішкою від вуха до вуха худощавий чорноволосий хазяїн пабу коли Якім підійшов до його стійки.

- Сер, в тому і справа що в кишені худо, хотів вас спитати де тут можна підзаробити, сам ж не тутешній, недавно приплив.

- Ох, ну малий не вчасно ти, як податок ввели, так у всіх медяків обмаль, хто може то все сам робить, а моряки так взагалі поврізали команди, щось то заробляти треба. Ох, на краще випий — відповів сумнозвісно чоловік подаючи йому деревяну чарку, а опіся з усмішкою добавив:

- Так, випивка не рішає проблем, але молоко теж не рішає!

Нехотівши видатись невдячним Якім скуштував шейму що видався на прочут міцним і подякувавши хазяїну пабу вийшов на вулицю.

Ще декілька годин опісля Якім говорив з містянами і блукав вуличками в пошуках місця де йому можуть заплатити за виконану роботу. І незнайшовши нічого, вирішив повернутись до Фолкленду тепер уже будучи змученим, адже інших варіантів ночлегу він не знаходив. Лачуга була постою настільки наскільки Якім її залишив, і доставши вірного правді, ловлячи мряклі промені що пробивались між дерев записав:

Так це правда, людина будучи обманутою стає менш довірливою, адже обманють її не тому що вона дурна а тому що вона довіряла більше чим було потрібно. Та всеж, скорбити за цим не бачу ніяких причин, принаймі більше, що з того якщо я буду жаліти про це і далі, це также безглуздо як і розказувати один і тойже жарт одній людині по декілька развів, так і скорбити довго за втраченим, як пішло так прийде.

Вовчий вий що доносився з глибини лісу розбудив Якіма на світанку. Він переливався то самотність то люттю то зовсім затихав за вкритих туманом деревами. Хлопець піднявся і оглянувся стараючись розібрати пору, спати йому вже не хотілось а сонце ще не піднялось, тоді він взяв арфу і вслухуючись в вий заграв:

Вийма виє вовкулака
Лютим виттям серед ночі,
В темнім лісі хижим знаком
Світять очі, вовчі очі...
І від виття завмирає
Звір і птиця в темнім лісі,
В хижій люті потопає
Вовче сонце – ясен місяць...
Чому виєш, вовкулако,
Чому люттю очі світиш?
Знаю, сірий, то від жаху,
Що один у темнім лісі.

Та недовго вовкулаці
В темнім лісі лютувати,
Та недовго сіромасі
Виттям спокій розтинати, -
Лють, розлита по усюдах
Вовчим виттям серед ночі,
Повернеться в лютих кулях,
Тих, що згасять вовчі очі.
Повернеться сухим колом,
Шкура на якім напнеться...
Якщо плещеш лють навколо –
Нею сам і захлинешся...

Коли дзвін останньої струни затих в глибині лісу а поодинокі промінці сонця почали падати на лачугу Якім думав про те що магія музики це те у чому він знаходить свою душу.

- А чому б ні! - тихо з усмішкою вигукнув молодий ірландець і почав збирати речі щоб відправитись до міста.

Вулиці Кердігану саме прокидались і починали наповнятись гомоном і голосами, залишаючи місце для колоколів що кликали до ранкової молитви. Тут діяли уристиції і не було утисків церкви, мало того були дозволині і інші віроісповідання такі як друїдавство і уельське протистанство які в малій мірі знаходили відклик серед міщан. Лавки ринку саме відкривались, торговці зносили тканини різних кольорів, полотна пергаменту, ковані мечі, лати і шоломи, телячі бурдюхи, шкури та безліч харчів для яких був зібраний цілий ринок. Якім старався уникати такі лавки від яких голод ще більше прокидався, так як самий запах спеченого хліба що доносився з пекарні на окраїні ринку був нестерпно хорошим. Та згодом він дойшов туди куди прямував: до фортечних воріт, на яких стояли двоє вартових і ще декілька таких ж біля воріт які піднімались на десять-дванадцять футів над землею маючи перед собою камяний мурований міст що перегинав яр навколо фортеці.

- Так, мені не видалось стати філіном, але ніщо не заважає стати бардом. І мало того, відмінним бардом. - впевнено прозвучало в його голові коли він дістав арфу і сів на один із каменів що тримали підніжжя моста який нагадував звичайнісфнький пеньок.

Барди — бродячі музиканти були набагато нижчого статусу чим професійні співці, і за традицією не мали права виконувати стариннні передання, міфи і поетичні пророцтва. Валійськи барди різнились від тих що він зустрічав дома, грали частіше на бузуці чи гуслях і рідко виконували свої авторські пісні на арфах яких в цих краях було зовсім мало. Барди грали для господарів вихваляючи їх, чи сороамлячи суперників в своїх піснях, за що отримували від них на проживання, рідше грали в багатолюдих місцях і на дорогах з розкритим мішечком на землі в який прохожі вкидали пені.

Воротами фотреці входило і виходило безліч придворних людей зходячись із перехрестя двох доріг на узбіччі однієї з яких Якім вирішив облаштуватись. Він взяв Елелізбар, та перд тим як притиснути її до плеча вслухався: перехресні дороги наповняли безліч звуків, голосних, тихих чи зовсім дзвінких та чим більше Якім прислухався тим менше він щось замічав, та все голосніше чулась мелодія що доносилась десь зглибини яку ледь уловивши він заграв оживляючи кожну ноту срібними струнами Елізбар.

До стін фортеці заходили заможні люди та не дуже люди, в чистих сорочках і в заморських сукнях що вигравали на сонці як піря пересмішника. Дехто зних сповільнював ходу прислухаючись до гри молодого ірландця а дехто не замічав її й зовсім. Порою люди не помічають красу життя, змішуючи його із щоденною суєтою, і якщо їх вуха не чують прикрасного співу що вмить зачаровує то як же багато вони упустили чудового.

Чорнявий чоловік в пишному кердюгані вкинув пятдесять пені, ще декілька прохожит із ринку не поскупились на чверть фунта а той на пів, та найціннішими слухачами для Якіма залишались діти, іх щирий слух був непідмінний а цікавість світилась в очах, вони зупинялись послухати відбившись від батьків які замітивши їх пропажу повертались за ними, зупинялись і дорослі чоловіки, один з таких довго спостерігаючи як прохожі кидають дрібні монети видав:

- Ох, якіж і скнари ці валійці. Памятаю якось йошов я по вулиці і тут один валієць виранив пенні. Так зібралась така товпа шукаючих пенні що я пів години не міг рушити з місця.

- Що так зажали з усіх сторін? -спитав з легким здивуванням Якім.

- Ні, я просто стояв на монеті.. - з легка відповів чоловік.

Як же часто люди бува не помічають своїх вад, знаходятьчи їх в інших. Нерозуміючи того що вони бачать через те що в нихце є... -Подумав Якім усміхнувшись на слова прохожого що зупинився біля нього.

Із перестів вулись до фортеці входило багато людей так же і виходило ростворяючись в вулицях морського містечка, з берегів якого дуйнув солонуватий вітер який завіяв волосся ірландського барда.

І Якім заграв пісню вітру на мотивах морського повітря на яку заслухались прохожі вбираючи холодну солодкість вітру і так би слухали як би гра Якіма не обірвалась одну мить..

Із довгої старинної вілиці що повнилась десятками сірих облич Якім завмерло дивився в одне що цілком полонило його увагу. По камянистій дорозі граційно йшла дівчина. Огорнута світло зеленим платтям із косим низом край якого ледь дотикався землі та круживними плечиками на які як язики полумя спадало хвилясне вогняно-риже волосся. Та світло блідовате обличчя із яскравими видними з далека як два смарагди очима. Її граційна хода мимоволі перебила Елізбар магічним поглядом привязавши всю увагу до обличчя риси якого йому впізнавались знайомими. Якім не помітив того як піднявся із камяного уступу і зробив крок до дороги, зупинився лише тверезим питанням, він не бачив причини підійти блише хоть мимомолі хотів цього тому повернувся на мостове каміння споглядаючи як вогниста постать зникала в стінах фортеці а вулиці замитушились валійцями і поодинокими англічанами в яких на відміну від міщан молодий ірландець не любив. Незабуваючи всього того що вони вчинили з його сімєю та усім народом.

Його задоволенню не було границь, вперше весь день він робив саме те що йому по справжньому подобається що не беснословно приносило йому радість. Просто віддаючи всього себе грі, покидаючи будь які думки, переживання, плани. Він настільки цим захопився що грав до самого вечора не залежно чи були в нього слухачі чи ні, єдиним і важливим слухачем було його серце.

День видався вдалим хоть і його часом тривожили докори через те що він не підійшов до незнайомки, та покінчивши з цим вв вечері він поглянув на землю: у його шкіряному гаманці опинилось трохи більше шести пунтів днібними монетами частину яких він залишив в трактирі за запашне овочеве рагу та у торговця за декілька листів паперу жовтоватого кольору, на яких повернувшись до пустої лачуги в пошуках прихистку записав:

Кожний день -це маленьке життя, і в цьому житті відбуваються сотні виборів кожного разу. Та не буває поганого вибору чи хорошого. Просто кожний вибір створює нове життя, відмінне від всіх інших і не повторне, тому кожний вибір як і кожна дорога заслуговує на те щоб бути пройденою. Неможна сказати що ця дорога погана, чи он та хороша, вона унікальна. Вона твоя..

З тої миті як очі барда зустрілися з промінцями вранішнього сонця йодумки мимоволі повертались до вчорашньої незнайомки настільки назойливо, що він поспішив повернутись до мостових воріт щоб знову нею помилуватись. Очі самі шукали зустрічі шукаючи її..

Першу свою пісню він вирішив присвятити тому до чого так стримиться до рідної серцю землі.