Присвячується К. М. Ж. 1 страница

Гавриїл Волощук

Записки арфаря

( чорновик )

Важливо постійно залишатися в гармонії

з природою і всім світом

а найголовніше із самим собою.

Безглуздо шукати спокою

в віддалиних куточках світу

якщо його немає в

куточках твого серця.

Присвячується К. М. Ж.

Пролог

Стояв теплий недільний вечір, долину Лаприконів і пагорби кедрових лісів повільно огортола темрява росіюючись тільки перед золотаво відданим вівчарем що починав випасати зоряну отаву. А під ним за небосхилом саме вився поодинокий димок що вів до до деревяного будиночка із черепним дахом в якому батько з приготовлених дубових дров розводив великий камин, ніби завчасно приготовиши їх до цього вечора. Дубові поліна вже ігриво потріскували коли батько покликав синів, щось обдумуючи він велів принести червоний зверток який мав лежати в деревяній скрині із залізним днищем на горищі. Батькова серйозність зацікавила двох хлопчаків і вони один на перед одного піднялися крутими сходами що звивались наче змія в прокутку стін. Старший з них штовхнув від себе пологу деревяну дверцю і опинився на горищі, на якому розвішані павутини і сонний шар пилюки розповідали що сюди ніхто не навідувався добрий кусень часу. Тай самі вони леше раз бували тут, знайшовши це місце надто моторошним віришили сюди більше не заходити. Підсвічуючи масляним ліхтарем хлобці надткнулися на скриню що самотньо лежала біля стіни, ніби чекаючи поки по неї прийдуть, старший попросив потримати світилькик і вікрив на його погляд важку кришку. Піднею в тмяному світлі ліхтаря виднілися дзюбать чобітки лаприкона, срібні чаші, стрий пістоль декілька книг, кубки і зверток червоного полотна який по вигляду був схожий на той що вони шукали. Худко вернувшись на перегонки до батька вони усілися на деревяні тебуретки біля старого камяного камину що обріс наче мохом темною золою, а за цей час мати принесла гарячої медовухи з корицею і сіла біля них.

Згорток було розвернуто і між червоним шовком що зі сторони нагадув пелюстки троянд лежала стара книга. Обкладинки не було а сторінки були пожовклі і з видними потертостями, та всеш можна було прочитати два слова на першій сторінці. Перегорнувши яку батько соьрбнувши медовухи і добре вмостився на кріслі провівши очима по слухачам які уважно дивились на нього, і взявся читати:

Глава І

Хлобчину було звати Якім. Уже починало сутеніти як він з другом Арланом соломяними іграшками прикрашав травневий кущ із гілок рябини. Що посохло стояв на розі двох вулиць.

- Було би ще добре прикрасити косяки дверей - подумав він, та за браком часу вирішив цього не робити тай травневого суку не так просто знайти.

Коли домашні приготування до Белтейну були зроблені хлобці зайшли до будинку щоб взяти сухого хворосту, де їх в дверях їх зустрів “джентельмен що платить ренту”. Добряче хрюкнувши джентельмен поступився і відправився спати до великої кімнати перехиляючись з боку на бік.

Взявши приготовлений хмиз, і накинувши на плечі теплі оливкові плащі хлобці руши в дорогу до найблищої гори. Вечір був тихим і ледь прохолодним земля ще не достанньо напилася сонцем і віддавала холодом. Вони ішли мовчки тримаючись ледь

видної стежини, подекуючи перекидуючи буденними фразами і уже за декілька хвилин опинились біля сріблястого потічка що брав початок з декількох ждерел зеленої гори. Арлан ішов попереду несучи два пучки хмизу прискорючи крок з кожним поворотом потічка, ідучи все дальши і дальше. В далечині лунали пісні над якими вилися стрічки диму, сьогодні вершина гори була не зеленою а забавленою в десяток вогнищ що розгорались все вищим полумям. Із кожним кроком по пологому схилі музика ставала все голоснішою. Навколо найбільшого вогнища взявшись за руки кружляли дівчата в довгих лляних сукнях і зелених вінках які вершили темне і руде волосся розпущене по плечах. Хлобці прийшли не останніми і було видно як посхилі підімаються люди. Де за ними відкривався безкраїй краєвид що зникав в далечині під покровом ночі, лише відніючись по пагорбах такими самими вогнищами що нагадували великі зірки які прикрашали увесь острів Ерін. Якіму подобалось його так називати так його називав батько і на його погляд так звучало красивіше ане як казали колоністи на нього Ірланд. Хоча це не мало ніякої різниці. Хлобчина усміхнувся, він відчув знайомий запах що чув кожного Белтейну, замах вкинутої пижми в багаття що відганяла злих духів.

- Хоть цього вони в нас не забрали. Промовив про себе Якім.

А музика не замовкала, як і пісні і танці, що ставали все чисельнішими і чисельнішими, ніщо так нелюбить його народ як танцювати і співати, подумав він дивлючись як дівчата співаюсь хвалебні пісні і просячи про урожай і тепле літо. Старий трактирщик розливав по келихах ель що були прикрашені трилистниками ще з минулого Патрика, хлобчаки перестрибували вогнища, і проводили корів між ними щоб ушанувати беленуса. Це було щорічне свято літа, свята вогню і щасливої любові.

Якім озирнувся, і не побачивши Арлана зробив ковток із деревяного келиха, скинув плащ і пішов шукати друзів серед натовпу. Та не знайшовши нікого вирішив посидіти поки на великому камені що вде давно обріс синюватим мохом сто футів нище гори. Тут не товпились люди і можна було посидіти в тишині яку він шукав із самого дитинства. Будай декілька хвилин на одинці були для нього нагородою, в які він міг прислухатись до вечірнього неба, теплого вітру, зеленої трави чи граційної води що вигравала чудодійними мелодіями. Та найкрасивіша мелодія лунала з середини, Якім ще давно збагнув що почути її можна тільки коли перестаєш чути все навкруги. Коли ні птахи в лісі, ні вітер в полі, ні каплі дощу, ні моря прибій не можуть порушити цю тишину в ній заново народжується мелодія феніксом оживляючи все навкруги. Вона була чимось мимовільним і непідвладним та в одночас красивим і неповторним, чимось таким що він був ладний слухати цілу вічність. Та як він не страрався заставити себе її чути було не можливо, і всі його спроби з дитинства записати цю мелодію були марними.

- З цього місця чудово видно зірки

неочіковано роздався поряд з ним жіночий голос. Він підняв голову і побачив перед собою дівчину чисто гельської вроди із довгим і прямим золотаво русявим волоссям та тьмяно голубими очима. Що відзеркалювали в собі світло тринесеного нею ліхтаря.

- Вони завжди видні, ось би тільки вміти дивитис

Доброзичливо відповів Якім, посуваючи на камені щоб вона сіла. І так слово за словом вони провели в розмові на їх погля не багато часу. Вона розказувала що життя в неї скучне і давно уже мріє вирватись із цієї домівки. А Якім розказував про дивні подорожі про які чув від батька та про зоряне небо яке так подобалося Ланері

Він розказував про далеі зорі що вбилися над ними як золоті цвяшки в темно синє простирадло, а вкінці показавши на велику зірку що лягла під край небосхилу навзвав її зорею оправданих ній, і добавив що деб люди не були достатрьо подивитись на неї і вони опиняться поряд.

- Де ти цього всього навчився? Спитала Ланера

- Де і всі, в придворній школі філідів

- Значить ти вмієш грати як настоящий філід?

Якім не волівши відповідати почав говорити про щось інше. Він вважав що не достойний зватись філіном таким яким був його батько. Хлобчина все розказував про чудеса сходу, про легенди і міфи чи то про далекі зірки. Ланера то дивувалась, то заслухувалась вони сміялись і час йшов не заімтно настільки що і вони самі забули для чого сюди прийшли.

- перестрибнемо через вогнище?

- Вставщи спитала Ланера, усміхнено вивлячись на нього.

Якім безмовно кивнув головою, взяв її за руку і повів на вершину гори я якої помало як ріки розтікалися люди, хто куди. Велике вогнище уже затухало, та декілька малих ще ясніло жовтавими язиками, вони весело покружляла навколо багаття, і взявщись за руки перестрибнули його.

- Очищення, і благословення

- подумав Якім

Щорічний Белтейн уже закінчився, і до наступного залишався рік, та цей не був схожий на інший, Якім не хотів щоб цей день закінчувався, він бажав щоб час просто зупинився. Та була пізня година, люди розійшлися по домах, всюгору огорнула темрява захлиснувши її аж до зірок з відки світив майже повний місяць. Якім накинув оливкового плаща і вони почали спускатися. По дорозі він розповідав про синів Миля про Атергина, першого арфаря зупяняюсь аби оглянути небосхил, ніби він кожного разу ставав іншим. Та невспівши договорити вони опинились біля роздоріжжя на підніжжі зеленої гори. Ланера зробила два кроки в темноту обернувшись на прощання блиснувши з відти темними очима в яких відзеркалювався повний місяць.

- Ми ще побачимось? - Сполохано спитав Якім ледь вигукнувши.

- Загадай бажання, і побачиш — сказала незнайомка таючи в нічній темноті, безслідно, так само як і прийшла.

Постоявши хвилину на роздоріжжі ніби чекаючи що вона повернеться, Якім поправив плаща завязавщи його на два лляних вузлика, радісно здихнув і рушив до дому. Він ішов швидко, йому було тепло і затишно серце його гріли спогади а сьогоднішній вечір застигав посмішкою на його губах. Відваливши калитку подвіря побачив що батько і мати заснули, - ну і затримався я — подумав хлобчина коли заходив до дому. Свині в хліву спали, по черзі хроплючи а двері батьківської кімнати були зачинені, він піднявся на горище три — чотири рази скрипнувши сходами. Запаливши масляного ліхтаня і діставши із стінки печі записника обтягнутого шкірую зробив запис. Він нуб не схожий на інший, він був короткий і лаконічний. Запис у вечір Белтейну:

“Я відчув себе цікавим, себе комусь потрібним, та хоч би я помилявся я знаю одне, я закриваю очі і бачу її. Певне весною розкрвітаю не тільки трави й сади, певне весною розквітають серця”Ти кудись їдеш?

Тривожливо спитав Якім, спускаючись по сходах і направивши погляд на батька що вдягав нову сорочку.

- Мендор скликає всі доми і старшин із кожного акру.

- Сказав батько із обличчям литим із бронзи, білим і чимось занепокоєним.

Якім спустився кінця сходів, в дверях побачив на вулиці був впряжений в сідло сивогривий кінь, готовий рушити в дорогу. Батько прихопив зверток, поцілував маму і обняв Якіма провівши рукою по голові певне перший раз за день всміхнувшись, заліз на старого коня і поскакав не оглядаючись в сторону Кьорку.
- Ох і не до добра це, не до добра..

- сказала про себе мати, нервно товчучи їду для свиней, на мить зупинивши погляд на синові

Батько не раз бував на таких зборах будучи хранителем Оленроссу посіши його ще з того часу як англічани зайняли ці землі назвавши себе правителями, і часто їдить на скликання. заспокоївши себе цим, намотавши це як істину навколо срця він пішов в кінець вулиці що вела що лісу. Нагадавши собі що завтра вранці батько приїде з міста він вирішив прогулятися по ще не висохлій росі вбираючи її ногами вдихаючи всю дивну чарівність вранішнього лісу. Він пройшов по втоптаній стежині що вилась як змія в далечінь крислатих дерев, поряд з якими неочікувано вилетів яструб міцно стиснувши в кіхтях молоду гадяку що вилась і скручувалась в польоті,

- це хороший знак — подумав він сідаючи на зелену траву при вході до лісу з якого замить він почув переспів пташок, що розлітався між деревами змішуючись з навколишнім світом і ростворяючись в полі перетвовюючись в музику. Якіму це навіювало спокій, його не торбували думки він начи залив їх в дома, а залишився тут щоб лише слухати.

В вечері прихопивши пару пунтів, нагадав матері що йде до Арлана, побіцяв що вернеться до заходу і пішов до таверни де його чекали друзі. По дорозі між вулицями на причал впізнав дядька і підняв вказівний палець правої руки щоб привітатись, на що дядько Берн зробив те саме. Розминувшись з ним він опинився біля вивіски з чорної кішкою на вході до пабу що значило що вона власниця таверни, отже і всі притензії до неї. Двері були відчинені, Якім ледь не запізнився на день народження Арлана, голосно вигукнувши привітав друга обнявши його по традиції раз в рік, всі друзі були на місці тому можна було починати, вони вийшли на середину пабу, двоє друзів разом з Якімом підняли іменинника перевернувши його в верх ногами міцно тримаючи за ноги почали легко стукати його головою до деревяної підлоги пабу скільки, скільки сьогодні виповнялось Арлану. Коли його вже перевернули він потер голову струсивши пелюку сів з усіма до столу. Свинятина з медом була ще гарячую і власник тавверни саме подавав тушені овочі, друзі почали заказувати випивкку по колу, пригощаючи іменинника. У пабі людей не було багато декілька пияк що наповняли животи, один странник в капішоні, десяток друзів іменинника і ще пару дам. Скрипло двері відкрив чоловік, який поволі храмаючи заходив до середини, це був Педді Охейн, права рука на перевязі, ніс зломаний, нога волочиться, все лице в синяках і кровопотьоках.

- Що сталось Педді — спитав хазяїн паба

- Ми випадково зустрілися з містером Оконнаром, і він мене побив.

- Вот сволоч! Ну не міг же він тобі так голими руками надавати!

- Ні звісно. Він бив мене кочергою, лопатою — всім що попало під руку.

- Но втебе під рукою щось було. Чому ти не захищався?

- Під рукою у мене була грудь місіс Оконнор штука звісно красива, але в бійці безкорисна...

Паб ззірвався сміхом, ччоловік з кутка вигукнув

- Дайте білоласі пива!

Так всі сиділи весело, і не кмітливо, посьорбуючи пиво і заказуючи знов його по колу, Арлан був ледь пяний порою жартував, щось борпотів а потім сам заливався сміхом. В пабі було шумно лиш на мить стало тихо як странник розповідав що бачив зо вісемдесять англійських солдах недалеко лісім Оленроссу, чи то правда чи то видумка, подумали вони про себе та вирішили без доказів не хвилюватися.

Запис зроблений по поверненні з лісу:

Якаже всеж таки дивовижна природа, яка ритмічна і спланована, вона жде моменту і сама дає його, сама забирає і сама наділяє. Вній можна знайти відповіді на питання, і тільки варто прислухатись як вона вислухає і відповість.

Буря не всчухала ще з самого ранку, холодний вітер пронизував тонкий плаш Якіма розвіваючи довге, темне волосся що плеталось перед обличчяв в поривах вітру. Він стояв довго, упершись поглядом у горизонт наче зачарований, очі його не відводились від двох кедрів що виднілися ген на краю горизонту між якими проходила вузенька глиниста дорога.

Через годину Якім відчув як йому стало тепліше, він таки дочеекав свого. В далечені поволі на коні ступав його батько Джонат. Якім хутшіш рушив на проти, на землі була роса яку він відчував шморгаючи по ній шкіряними сандалями, аона була холодна як і вітер що віяв з сторони моря.

- Ну щож тобі дома не сидиться, завжди десь гуляєш. - Усміхнено і радо сказав батько по даючи руку сину щоб той заліз до нього на коня.

- Тебе довго не було, ми з мамою хвилювалися на не жарт. - Сказав Якім вмощучись в шкіряному сідлі

- Я думав подарити дому, ну раз ти тут то тримай — Джонат зігнувся відвязуючи зверток бараньочої шкіри що був причеплений з правої сторони від сідла.

- Тату Дякую, дякуюю! - голосно і радісно вигукнув Якім розгортаючи добре звязанийзверток. В його руках опинилася букова арфа із сивими срібними струнами що блистіли наяскравіше з усього що він бачив навколо.

Він знав цю арфу, він впізнав її по клеймі в намому правому нижньому куточку що нагадував листочок трилистника, це був знак майстера Гаєра, віробив їх з молодого буку прикрашаючи орнаментом з остролиста та символом першого сина Мейріна першого музиканта, на таких гради філіни коли приїзджали через Оленрос.

Якіму було уже не холодно, він був радий такій неочікуваності і потратив усю дорогу назад щоб придумати їй імя, як сказав батько кожна велика арфа має якось зватися.

“Серцелов” - так було звати арфу його покійного учителя — Подумав Якім спускаючись з коня

- Хвала Богу ти дома — сказала мами швидко ідучи на зустріч їм.

- Ти запізнився на півтори дня, що сталося?

- Розповім згодом а зараз давай поїмо

- Ти купив арфу? - перехопливо спитала мати дивлючись в руки Якіму,

- Таж вона кожтує як... - почала говорити і враз замовчала мама, дивлючись на щиру усмішку сина.

- Нейла, люба, його зовсім стара і строю не тримає тай душка давно пересохла і трісла,

За мить вони усі сіла за стіл, за хвилину тарілки двох мущин були наповнені смаженими свинним ребришками з медом, печеним сиром з духмяним чорним хлібом і молодою ридискою.

Батько вкусив свинного ребра та мати не відводила від нього погляду, вона мовчки благала розповісти все. Джонат покачався на кріслі і з під лоба випалив:

-Не можна більше терпіти, все йде далі і далі, а ми зволікаєм, не можна щоб наші діти жили як ми, хватить служити англічанам, Еріх закликав на зборі почати нове, цього разу більше повстання.

Якім ніколи не бачив його таким, збентежений, повний переживань та думок що боли не на місці, та на диво його обличчя було впевнене, як би було щось що давало йому впевненості.

Всі троє хвилини дві мовчали, ніхто не знав що сказати, вім було в більшій чи меншій мірі страшно. Тишину перервав бадьорий стукіт в двері, це був дядько Бенет, що жваво заходив до кімнати. Побачивши його батько зтягнув зі стола листа що приніс його перед вечерею

- Привіт сестричко, привіт Джонате, як поїздка, для чого збирались?

- Сказав дядько піднімаючи вказівний палець десь на рівні голови і сідаючи до столу

- Нічого особливого, говорили про святкування Святого Патріка і таке інше.

- Швидко сказав батько переходячи на іншу тему, почав розпитувати про будещину

Вони сиділит так ще зо годину, палючи свічки та вичищуючи казанки і глиняні миски що вже починали блистіти у вогні воскових свічок. Дядько Бенет уже пішов, Якім піднявся сходами несучи в руках світильник з однією свічкою. На дворі співали цвіркуни і поодиноко куколи пугачі, Якім подумав про те чого батько не розказав нічого про повстання братові мами, та пригадав як не раз він нарікав на те що Бенет спілкується з колоністами, а може й шпигує для них. Так Якім лежав ще довго, природа з двору наспівувала йому повільну маршову пісню що ніяк не підбадьрувала його, та хвилювання переповняли його, хоть тоді він ще був дитиною та добре памятав обличчя людей що лижали по вулицях, спалені будиннки і крики і виски по місту, мурашки пробігли по шкірі його ще більше наповнили переживання. Перевернувшись на бік він став слухати природу що доносилась з відчиненого вікна поки не піднявся і не запалив свічку

Запис зроблений того дня:

Позбавитись хвилювань не можливо. Якщож спробуєш притупити його, і не чути воно починає кричати все голосніше. Але можливо з ним співіснувати контролюючи його, тоді воно буде діяти на користь, не даючи забути щось важливе і буде підігрівати інтерес до важливої справи.

Дописав Якім і задувши свічку на решті заснув.

Арлан і Якім швидко вийшли з кузні, нище по вулиці стояло чоловік 50 а перед ними пять англічан в багряній формі на конях в стальних черепахах із вузькодзьобими шоломами, двоє з них мали дещо вущі лати і довгі мушкетони на плечах, говорив той що стояв по середині, він вирізнявся від них білою з гулобими рукавами сорочкою що прикривалась новеньким блискучим нагрудником, хлобці підійшли блище і уже через пару метрів до них доносились його слова:

-... до маршанського лісу, та всі землі від границь Коренхоллу до устя ріки Меєр, влючаючи землі церкви, і сам храм Патріка назначається в користування анлійлької корони за наказом Короля Анлії та всієї Ірландії Карла I Стюарта

-. Вся власність церкви включаю прикраси, картини та чаші мають бути негайно передані англійським збирачам данини. З третьої неділі цього місяця всім жителям Оленросу та прилежащих земель забороняється появлятися на церковних та вище згаданих землят, та під страхом смерті відправляти служби в храмах відімінних від протистанських. - Гордо і з долею призерства сказав всадник і новому нагрудику тримаючи в білих рукавицях сувей з якого звисала соргучева пичатка з коронованою буквою “G” всі присутні обурювалися, хто в слух хто в відлунні стиснутих зубів, та ніхто з присутніх нічого не сказав армійцям що саме збиралися відходити, памятаючи як ще не давно горів Оленрос омитий кровю противників корони.

- Та скільки ж можна! - закипаючи сказав Якім, з обуреним та стальним обличчям

Невже ім мало щомісячної данини? Чи їм...

- Добре що лиш це - перебиваючи мовив Арлан, спокійно стрісаючи сажу з свого капелюха

Могло бути гірше.

- Могло бути гірше? .. могло бути гірше кажеш — тихо сказав Якім, натикаючить на нерозуміння в його очах. Нічого не сказавши він почав підніматись в верх по вузькому перевулку до кузні лишивши Алана на площі.

- Він просто боїться щось поміняти — сказав він собі сідаючи деревяний лихенький стілець. І збираючись приступити до роботи. Та його зупитив пакунок що лежав прямо на формах з яких він вибивав жилізні прути. Він був подовгуватий, обгорнутий полотняною тканиною кольору багряної руди, і перетягнутий шкіряним ремішком під яким Якім замітив клапт паперу.

“Якіму, справжньому філіну” написано дрібним закрученим почерком, якого він раніше не бачив.

Скрипнули старі завіси дверей і повільно до кузні зайшов Арлан, світло з привідкритих дверей освітлювало його маленьке світле обличчя із чодними як жучки очима. Якім скинув пакунок під плащ що лежав заді нього ще до того як зачинилися двері.

- Як ти можеш бути таким спокійним, чи не стояв ти зі мною коли зачитували свіжий указ? - Випалив Якім з долею осуду, дивлючись другу прямо в очі.

- Ну а що мені було слухати, землі під Маршаном в нас і зроду не було, ну а церква мене і не хвилює — монотонно пробормотів Арлан беручи до рук ломату і направляючись до гори гугілля біля стіни

- Так ну нехай хтось буде казати нам якою мовою говорити, які традиціх виконувати і що вибирати, то що нехай хтось чужий буде казати і тобі і мені і всім навколо як вони мають жити - з стиснутими зубами сказав Якім піднімаючись з стільця, він був обурений і це явно чулося в його голосі

- Ну а що ти скажеш, піти проти корони, з чим? З вилами і шаблями проти мушкетів, ну з чим? Щоб знову знову програти як дванадцять років назад? - Гордо, впевнено і швидко проговорив Арлан, проглядаючи ухлилкою з освітленої сторони кузні

- Ну а якже твоя свобода?

- Свобода, яка мені ще потрібна свобода, я маю що вдосталь поїсти де виспатись і вільно піти.

Якім промовчав в друге, йому здавалося що він говорить з іншою людиною, не тою яку він знав з дитинства, і навіть намагаючись в думках його хоть якось оправдвти він не волів далі стояти тут. Він підняв пакунок огорнутий плащем і вийшов скрипнувши дверима.

- Може це просто я так серйозно це прийняв.. подумав він ідучи по вулиці не вибравши навіть куди йти. Та зараз його більше цікавий стиснутий в руці пакунок, щось йому підказувало що може бути таємне, і йому кортіло як найшвидше відкрити його. Не дочекавши дому Якім звернув за високим дубом в рощу і оглянувшись спутив шкіряний ремішок. В його руках опинилась карта, що явно не оправдала його очікувань. Він оглянув її, в нижньому правому кутку вув підпис “Еєрін” написаний англійською, як і всі підписи на карті на якій він явно впізнавав Ірландію. Карта була на цупкому полотні накладеному на плоскі деревяні палочки що були скріплені одна до одної. Що можна було її скручувати, ще раз оглянувши її і не замітивши нічого особливого Якім скрутив карту і попрямував до дому.

- Хто міг її мені передати, та і взагалі для чого мені карта, щей на англійській. - пробормотав він під ніс. Звертаючи з рощі короткою дорогою до дому.

Коли в місті уже стемніло і над зеленою горою запалав багряний місяць, всі місця в домі займали люди. Більшість сиділи у великій кімнаті, їх окремо запросив Дженет зсилаючись на терміновість і секретність.

Якім перехилившись через перила сходів і настромивши вуха як лісовий кіт перед нападом став слухати що вони збираюсь говорити за зачининими дверима за які його відправила мати як тільки пчали приходити перші запрошені. В кімнаті було тихо, уже декілька хвилин не доносилось з відти а ні звуку і тут хриплий голос проговорив

- Я знаю для чого ти нас зібрав, всі знають для чого ти нас зібрав, та всіх кишка тонка язик з кубів випутити, як тільки чують про повстання. А от мій батько “нехай з морем спочине” казав..

- Мій батько, мій батько, починається... — ледь чутно пробормотів писклявий старий голосок із кінця кімнати.

- Заткнись Матильдо- ще з більшим запалом сказав хриплий голос в якому Якім впізнавав Варкара високого бородатого із зелиними очими нащадка вікінгів що лишились в Оленроссі після втрати коробля на рифах.

- Мій батько був мущиною якого ти і не видала, він би ніколи не став служити англійським собакам. Яким давно вже пора дати прочухана

- Прочухана, кому? Англійській короні, та ви браття певно рихнулись, хочете на той світ, і нас з собою забрати. - Возмущено вибухнув голос, на перший погляд знайомий, після чого зашуміли голоса і розмови. Якім прислухався ще більше як почув батьків твердий голос

- Я попрошу тишини. Як ви знаєте два дні назад я був в Кьорку, де зібралися управителі з усього графтцтва, і ось що я привіз від Еріха графа Кьоркського і приморського “ Ми народжені вільні, у вірі єдиній і скокон віку на своїй землі, на якій не буде спокою і щастя поки англійські башмаки топчать священну землю. Ми звами народжені щоб покласти цьому кінець, а не всохати гнучи голову під новими наказами само придуманого короля. Щоб сини наші і сини синів жили вільно нікого не боючись на своїй Богом даній землі. Я закликаю всіх і кожного: старого, молодого, тих хто вміє впрвлятися з мечем і хто його ніколи його не тримав, всіх тих хто не боїть вистояти за своє і як треба буде покласти життя за свободу і силу великої Ірландії.

Граф Еріх Оленклоус

В кімнаті запанувала безсловесна тишина, яку врешті решт передив батьків голос

- Так, вони можуть забрати наші землі, забрати нашу церкву і віру нашу мову і перших жон та ніхто, чуєте ніхто не може забрати нашої волі! Ніхто не забере наш дух, і свооду.

- Те ще не вмирає забрати не можна. Хех.. та хай краще я помру з кулею в грудях чим буду жити з вонючою англійською рукою навколо горла. - почувся Якіму ще один не знайомий голос, на цей раз голосний і дзвінкий. Після якого спочатку по одиноко, а потів в унісон пролунало “Свободу Ірландії”!

Опісля ще якийсь час вони обговорювали плани і загальне зібрання та за якись час в домі залишивля тільки Якім з батьками та троє свиней в загорожі. Він піднявся в кімнату і змучено ліг на ліжко, спати йому уж точно не хотілось надто багато думок плихлинуло за сьогодні. Тоді Якім достав записника і під вогнями свічок записав

“Рано чи пізно кожному життя кидає виклики, великі і серйозні чи малі і не замітні. Ставлячи перед вибором прийняти випробування чи уникнути його. Багато хто боїться поразки і тікає від нього, заспокоюючи себе тим що він не програв жодного випробування. Та втім він і не може сказати що виграв хоч одне. Кожному життя приносить виклики, і тільки прийнявши їх ми можемо рухатися далі, не боячись поразки а визнаючи її як досвід. ”

Худий і високий з гострим гачкуватим носом чоловік двічі поправив сорочку, перевірив в руках папері і лиш тоді відчинив високі з округлим верхом двері. Перед ним сидів на ниському кріслі в одних штанах повний чоловік із обличчям що йому з самої першої зустрічі нагадувало бегемота. Біля нього метушився хлобчина намилюючи не побриту частину обличчя.

- Ваша благородносте! -Ледь заїкуючись проговорив худий гість що став по швам посеред кімнати навпроти нього.

Чоловік якого щойно величали благородність явно не був радий бачити його знаючи що той приніс нові погані новини, та всеж порухав товстими як в хомяка щоками що б відповісти.

- А Вільгейм, знову ти. Що на цей раз?

- Епідемії потниці невсчухають, мені повідомляють ще 20 померлих і це лище за ніч. Його світлість король на час епідемії переїхав до огіддя Хереллі де їм з дружиною буде беспечно. Хочу привернути вашу увагу що є померлі серез солдат, тому я негайно сказав ізолювати всіх підозрілих. - Розумкувато з бажанням почути похвалу проговорив Вільгейм, і ще може би щось сказав як би не в відкриті по заним двері ввійшов ще один чоловік. Він ішов швидко не вконяючись прив ході, і минувши його півобертом сказав

- Менше паніки, лікар сказав що потницю можна запобігти фізичнити вправами, а при хворобі вилікувати кровоспусканням. Тому прошу не жужати навд вухами вашою епідемією. Ви вільні — добавив він, дивлючись як худий гачконосий чоловік покидає кімнату. А обернувшись заговорив.

- Ваша благородність, на наших землях є інші епідемії, одна іх них бунтується передаючись як гнійна виразка по всіх підконтрольх землях.

- То який з вас військовокомандуючий ящо він може таке допустити? Знову.. - бурмотів товстун витираючись від залишкім мильної піни.

- Не такий як я, ваша благородність, рахуйте що ви уже забули про це — влоняючиь ледь нахиливши голову відповів другий гість і вийшов з кімнати спокійно крокуючи з високо піднятою головою.