V — вартість необхідного продукту (вартісний еквівалент заробітної плати);

V — вартість необхідного продукту (вартісний еквівалент заробітної плати);

M - вартість додаткового продукту (приріст вартості щодо вартості необхідного продукту).

Звідси — формула капіталістичних витрат виробництва, яка має такий вигляд:

К = С + V,

де К — капітал, авансований підприємцем у виробництво.

Але Маркс розрізняв авансовані затрати капіталу і виокремлював їх від поточних витрат виробництва. Останні — це витрати на виробництво даної готової продукції на відміну від одноразових затрат, пов’язаних з авансуванням капіталу, який потрібний для первісної організації виробничого процесу. У другій половині XX ст. в розвинутих країнах відносини найманих працівників і підприємців дедалі більше набували цивілізованих форм співробітництва, тобто відбувалися зміни в соціально-економічному змісті витрат виробництва.

Сучасна економічна теорія значно поглибила і конкретизувала аналіз витрат виробництва, що знайшло своє відображення і в навчальній літературі (див. підручники американських економістів Кемпбела Р. Макконнелла і Стенлі Л. Брю; Едвіна Дж. Долана і Дейвіда Е. Ліндсея та ін. ). Названі автори зміст, місце і роль витрат виробництва розглядають не просто в абстрактно-теоретичному, а в прикладному аспекті — як складовий елемент ціни, котра формується в ринковому механізмі на основі змін попиту і пропозиції. Під поняттям «витрати виробництва» вони розуміють економічні витрати, які включають усі платежі власникам ресурсів, щоб гарантувати стабільні поставки цих ресурсів для відповідного виробничого процесу. До них належать і зовнішні витрати, виплачувані на користь постачальників, незалежних стосовно даного підприємства, а також внутрішні витрати, які становлять компенсацію за самостійне використання власних ресурсів. (Одним з елементів внутрішніх витрат, з точки зору їх трактування в економікс, є нормальний прибуток підприємця, що розглядається як винагорода за виконувані ним функції. )Західні дослідники (в т. ч. й сучасні) розглядають витрати виробництва під кутом зору підприємця-господарника. Розв’язанням теоретичних завдань щодо обґрунтування оптимальної стратегії фірми досягається ще одна мета, яку свого часу відмітив К. Маркс, — обґрунтувати принцип одержання рівного доходу на кожну грошову одиницю (долар, франк, марку і т. п. ), вкладену в будь-який фактор виробництва. Таким чином, сучасні дослідники ринкового господарства отримали той самий результат — утворення середньої норми прибутку. При цьому політична економія зблизилась з математикою, де часто трапляються випадки розв’язання однієї і тієї ж задачі різними способами.