1вопрос. 2вопрос. 3 вопрос. 4вопрос. 5вопрос. 6вопрос. 7вопрос. 17вопрос. 12вопрос. 22 Ознаки поліархії

1вопрос

Політична еліта як частина політичного класу володіє низкою особливих рис, які вирізняють її з-поміж інших елементів політичного класу та суспільства в цілому. До таких рис належать: 1) престиж соціального статусу політичної еліти; 2) можливість реального впливу на прийняття політичних рішень; 4) діяльність представників політичної еліти спрямована на досягнення влади, участь у політиці є самореалізацією осіб; 5)відносна інтеграція еліти, спільні політичні інтереси, спрямовані на здобуття влади; 6) можливість інституційного та правового впливу на інститути політичної системи; 7) визначення ціннісних рамок політичного дискурсу в суспільстві: поняття та символи, які використовує політична еліта, стають поняттями й символами в процесі комунікації між індивідами та суспільними рисами. Політична еліта є багатоаспектним явищем: у науці накопичилося багато підходів до розуміння політичної еліти, трактувань цього поняття. Для вивчення політичної еліти застосовується низка наукових методів дослідження, які дозволяють розкривати різні аспекти явища політичної еліти. Системний метод. Суспільство є системою, тобто сукупністю взаємопов’язаних елементів, зв’язків між ними, що є цілісним утворенням та демонструє здатність до саморегуляції. Цей метод дозволяє визначити політичну еліту як один з елементів політичної системи, що володіє лише їй властивими функціями. За допомогою системного методу можна виявляти імпульси політичної системи та реакцію на них, взаємообмін інформацією між суспільством та політичною елітою, ефективність якого впливає на діяльність політичної еліти. Особливі перспективи перед вивченням політичної еліти відкриває синергетика – теорія про універсальні закономірності розвитку складних динамічних саморегульованих систем. Синергетичний метод дозволяє стверджувати, що розвиток системи – це зміна стабільних станів системи короткими хаотичними періодами –точками біфуркації, що обумовлюють подальший стабільний стан. Саме в ці періоди найімовірнішою є зміна політичних еліт. Структурно-функціональний метод загалом дозволяє визначити складові елементи явища, яке вивчають. Саме завдяки цьому методу з’ясовуємо структуру політичної еліти, визначаємо взаємозв’язки між елементами еліти. Цей підхід також дозволяє вивчити закономірності функціонування, механізми відновлення цілісності політичної еліти, а також дозволяє з’ясувати функції політичної еліти як елемента політичної системи, порівняти їх із функціями інших елементів системи та політичної системи в цілому. Біхевіористичний метод забезпечує дослідження поведінки політичної еліти, дозволяє сформувати перелік стимулів, які впливають на політичну поведінку, прогнозувати її реакцію. Особливо актуальним є метод для вивчення кризових ситуацій, станів зміни політичної еліти, укладання елітних пактів. Комунікативно-кібернетичний метод дозволяє досліджувати діяльність політичної еліти крізь призму інформаційних потоків, побудованих на принципах зворотного зв’язку й мережі цілеспрямованих комунікативних дій, що забезпечує зв’язок між керівниками та керованими. Окрім цього, цей метод дозволяє визначати політичну еліту як групу, що формує дискурс у суспільстві, прагне за допомогою влади контролювати інформаційні потоки.

2вопрос

Політична еліта: поняття і суть. В будь-якому суспільстві існує і повинне існувати меншина населення, яке ухвалює найважливіші рішення в суспільстві і править більшістю. Ця меншина, що здійснює функції управління, володіє специфічними особовими особливостями і професійними якостями, що допомагають перебувати при владі і утримувати її. Цей особливий прошарок людей називають правлячою або політичною елітою.
Під політичною елітою можуть розумітися, наприклад, правляча каста, середньовічна аристократія, правлячий клас Нового часу, елітні групи сучасного суспільства. Всі ці прошарки розрізняються за своїм походженням, способам і джерелам рекрутування, способу життя, проте мають і ряд фундаментальних загальних ознак - займають привілейоване положення в суспільстві, мають більш високий рівень життя, а головне - контролюють основні важелі влади.
Політична еліта - це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади.
Еліти ( в перекладі з французького - «краще», «вибране»):

представляють в політиці групові інтереси;

створюють оптимальні умови для їх реалізації і узгодження;

формують мету і перспективи розвитку суспільства;

ухвалюють стратегічно важливі рішення і використовують ресурси державної влади для їх реалізації.

Причини утворення еліти:

суспільство, як всі складно організовані системи, потребує професійної управлінської дії, що викликає необхідність в розподілі праці на керівниках і керованих;

необхідні люди, що володіють спеціальним знаннями, навиками, досвідом, здатні здійснювати управлінські функції;

політична нерівність в суспільстві, обумовлене нерівністю психічних, соціальних і інших умов, створює різні можливості займатися політикою для різних соціальних груп і індивідів;

управлінська праця високо оцінюється і стимулюється в суспільстві, а близькість до влади відкриває широкі можливості для реалізації індивідуальних потреб. Це примушує багато людей прагнути у владні інститути;

пасивність широких верств населення, які, займаючись рішенням власних повсякденних проблем, звичайно вважають за краще триматися далі від політики.

3 вопрос

Концепції елітизму досить різноманітні. Вже у період розпаду первіснообщинного ладу виникають погляди, згідно з якими суспільство поділяється на вищих і нижчих, аристократію і простолюд. Платон, наприклад, вважав, що державні функції можуть виконувати тільки ті, хто дістав особливе виховання й має достатній досвід управління державними справами.
Перші сучасні класичні концепції еліт виникли наприкінці XIX — на початку XX ст. Вагомий внесок у розвиток вчення про еліти зробив італійський соціолог і політолог Гаетано Моска (1858—1951). У системному вигляді концепцію еліт Г. Моска виклав у роботі «Панівний клас» (1896).
У ній стверджується, що за будь-якої форми правління влада завжди перебуває в руках організованої меншості — «владного класу». Дві тенденції властиві суспільству: аристократична — збереження влади в руках нащадків тих, хто управляє, й демократична, згідно з якою політичний клас поповнюється за рахунок представників нижчих верств. Аристократична тенденція зумовлює «закритість і кристалізацію» владного класу, його виродження і, як наслідок, суспільний застій. Демократична тенденція забезпечує спадковість, стабільність і якісне оновлення владного класу.
Усі політичні формули, вважав Г. Моска, можна поділити на два різновиди. Одні з них засновано на вірі у щось надприродне, а інші ґрунтуються на принципі раціональної очевидності.
Важливою для теорії Г. Моски є категорія «юридичного захисту», яка є похідною концепції правової держави. Остання спирається на «баланс соціальних сил» і, відповідно, на право, яке забезпечує відносну справедливість між тими, хто управляє, і тими, ким управляють.
Отже, концепція Моски передбачає: постійний поділ на тих, ким управляють, і тих, хто управляє; існування політичного класу, який управляє державним механізмом у результаті такого поділу; політичний клас спирається на принцип законності, що використовує цінності та ідеї, які сприймаються тими, ким управляють, тобто на політичну формулу «юридичного захисту».

4вопрос

Засновник теорії еліт - В. Парето (1848-1923) (саме він ввів в політичну науку термін «еліта»). Теорія еліт висловлена ним в «Трактаті загальної соціології» (1916), в якій В. Парето:

намагався виявити чинники і передумови динамічної рівноваги суспільства і значення в цьому процесі політичної влади, мотивів політичної поведінки;

обгрунтовування ролі еліти виводив з концепції соціальної рівноваги, якої прагне суспільство як система.

Стан рівноваги забезпечується взаємодією безлічі сил, які він назвав елементами. Вони утворюють чотири групи - економічні, соціальні, політичні і інтелектуальні. Особлива увага учений уділяв мотивації людської діяльності. На його думку:

мотивами людської діяльності і двигунами історії є психологічні стимули, які він називав «залишками» - «резидуа»;

«резидуа» - вічні і незмінні основи діяльності людини, що відображають його індивідуальність; вони зводяться до біологічних інстинктів, нелогічних, ірраціональних відчуттів, емоцій;

соціальна рівновага і форма суспільства виявляють сукупну взаємодію людських відчуттів, яки відбиваються в «резидуа».

Тому політика в значній мірі є функція психології. Використовуючи психологічний підхід в аналізі суспільстві, В. Парето:

пояснював різноманіття соціальних інтересів і статусів психологічною нерівністю індивідів;

визначав еліту за її природжених психологічних якостей і вважав, що вона складається з тих, хто демонструє видатні якості або довів щонайвищі здібності в своїй сфері діяльності.

5вопрос

В. Парето був автором теорії круговороту еліт, згідно якої:

соціальні зміни в суспільстві є слідством боротьби і «циркуляції» еліт;

еліта ділиться на правлячу і не правлячу (контр еліту): правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, володіючи харизматичними властивостями лідерів; контр еліта є потенційною елітою за здібностями, особистим якостям, але позбавлена можливості ухвалювати політичні рішення;

розрізняють два типи еліт, послідовно що зміняли один одного:

- «леви», для яких характерні відвертість, рішучість в управлінні, опора на силові, авторитарні методи владарювання. Вони добрі для стабільних ситуацій, оскільки украй консервативні;

- «лисиці», що володарюють за допомогою використовування різних засобів маніпуляції, обману, демагогії. Вони частіше вдаються до підкупу, роздачі винагород, ніж до загрози застосування насильства. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, перехідності, коли потрібні енергійні, прагматично мислячі і здібні до перетворень правителі;

суспільство, в якому переважають «леви», приречено на застій; суспільство, в якому переважають «лисиці», відрізняється динамічністю розвитку;

поступальність і стабільність в розвитку суспільства можуть бути забезпечений при пропорційній притоці в еліту першої і другої орієнтації.

6вопрос

До основоположників елітаризму відноситься Р. Міхельс (1876-1936) з його «залізним законом олігархічних тенденцій». Суть його концепції полягає в тому. що «демократія», щоб зберегти себе і досягти відомої стабільності, вимушена створювати організацію. А це пов'язано з виділенням еліти - активної меншини. Необхідність управління організацією (зокрема, політичною партією) вимагає створення апарату, і влада концентрується в його руках. Партійна еліта володіє перевагами перед рядовими членами - має більший доступ до інформації, можливість чинити тиск на масу. Маси через «некомпетентність і апатію» не можуть і не хочуть брати участь в політичному процесі. У великих організаціях демократична структура неможлива - немає способу організації системи так, щоб голос простого її члена був почутий. Професійні функціонери профспілок, партій соціалістичної орієнтації, що особливо стали членами парламенту міняють свій соціальний статус, залучаються до правлячої еліти і починають захищати її інтереси, власне привілейоване положення.

В процесі функціонування партії її апарат відривається від рядових членів і підпорядковує політику власним інтересам, перетворюється на правлячу еліту. Отже на певному етапі демократія неминуче обертається олігархією. І чим крупніше організація, тим більше виразно виявляється цей закон. Демократія, отже, перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». У всіх партіях незалежно від їх типу «демократія веде до олігархізації». Це закономірність розвитку політичної організації, так званий «залізний закон олігархії».

7вопрос

М. Я. Острогорський (1854-1919) – заклав основи політичної соціології як самостійної наукової дисципліни, сформував висновки, які отримали в науці характер парадигми. Поряд із такими вченими як М. Вебер та Р. Міхельс він визнаний одним із засновників політичної соціології, перш з все теорії політичних партій. Його фундаментальна праця “Демократія та політичні партії” була вперше опублікована в Парижі у 1898р. Вже в рукописному варіанті вона перекладалася для видання в Лондоні та Нью-Йорку. Після її виходу автор отримує запрошення очолити кафедру в Клівлендському університеті, однак відмовляється у зв’язку із обранням депутатом Першої Державної Думи (1906). Займався політичною діяльністю в партії кадетів. Помер незабаром після жовтневої революції в Росії.

Для М. Острогорського демократія це не статичний стан суспільства, а його розвиток, який виражається в безперервній боротьбі інтересів різних соціальних верств, груп, організацій, партій. Через це зрозуміти всяку демократію можливо лише шляхом аналізу політичної поведінки широких мас, формальних інститутів, що їх представляюють, особливо політичних партій. Суть праць М. Острогорського заключається якраз в тому, що він зробив партії предметом спеціального наукового дослідження і розкрив загальні тенденції і навіть перспективи їх розвитку.

На відміну від багатьох дослідників він не ставить питання про те, що собою представляють партії чи як працює партійна система. Його швидше цікавило питання про загальні характеристики політичних партій в умовах демократії. І хоча М. Острогорський, як відзначав американський дослідник його творчості С. Ліпсет, і не був соціологом в сучасному значенні цього слова, однак до аналізу суті поставленої проблеми він підійшов значно глибше ніж інші політичні аналітики. Він послідовно намагався сформувати теорію партійної організації. І саме в цьому заключається його основний вклад у розвиток політичної соціології. У історичній еволюції останньої М. Острогорський є своєрідною ланкою, що зв’язує класичні політичні доктрини минулого (А. Токвіль, Дж. Міль, Ш. Монтеск’є) з політичною соціологією ХХ ст. (М. Вебер, Р. Міхельс, М. Дюверже). І саме цим пояснюється величезний інтерес до його наукової спадщини.

“Він, - пише відомий французький дослідник творчості М. Острогорського П. Розанваллон, - показав, що демократія – це швидше проблема, ніж рішення”. У своїй праці він виразно акцентує увагу на проблемі існування трьох типів соціальних конфліктів 1) конфлікт між суспільством в цілому та політичною партією, яка відстоює інтереси окремої соціальної верстви, 2) конфлікт між партійними масами (електоратом) і партійним апаратом, 3) конфлікт між партійним апаратом і тією частиною партії, яка у випадку перемоги на виборах обіймає державні керівні посади.

В центрі наукового дослідження М. Острогорського – проблема внутріпартійного механізму влади, ролі та місця кокусу в діяльності партій нового типу. Під кокусом він розумів таку первісну партійну ланку, яка забезпечувала зв’язок політичного керівництва з масами. Сам факт утворення такого єдиного центру, який отримав назву головного кокусу, в концепції М. Острогорського виступає як вирішальна стадія консолідації партії, початок її бюрократизації та централізації.

”Кокус, який групував навколо себе всіх передових і відданих членів партії – скоро стає фракційною фортецею для групи, яка наповнена сектантським духом, і кокус був тим більш нестерпним і претензійним, що народна форма його організації давала йому привід видавати себе за єдиного і законного представника ліберальної партії. - пише М. Острогорський. - Цей дух кокусу не забарився проявити себе в здійсненні ним свойого першого завдання: призначенні кандидатів для парламентських виборів”. Дане положення М. Острогорського знаходить своє продовження у теорії плебісцитарної демократії М. Вебера.

На відміну від традиційних носіїв влади, кокус, не лише не старається афішувати свій вплив в суспільстві та партії, а навпаки, намагається приховати його. Виникнувши спочатку як спеціалізований орган, що забезпечує зв’язок між парламентською фракцією та групами виборців, кокус з часом перетворюється у інститут, що займається мобілізацією населення на підтримку тієї чи іншої програми, координацією всієї партійної роботи в масах, підбором і призначенням функціонерів на керівні посади в центральному та місцевому апараті, і нарешті пропагандою партійної ідеології. Суть влади кокусу полягає в маніпулюванні матеріальними ресурсами, кадрами, інформацією. З самого початку свого існування кокус заявив про себе як про грізну силу, яка для зміцнення своєї влади та престижу не рахується ні з чим і може усувати навіть достатньо авторитетних політичних діячів.

Таким чином кокус представляє собою механізм, який дозволяє невеликій групі людей контролювати і направляти поведінку мас. Як говорить М. Острогорський достатньо купки людей, щоби створити могутню організацію, яка охоплює своїм впливом тисячі виборців. Кокус протиставляється реальним і живим політичним силам. Створюючи ілюзію реальності, умовні сили впливають на свідомість та поведінку людей. Удосконалення техніки ідеологічного впливу на маси зробило можливості кокусу практично безмежними. Неформальний центр керує організацією виборчої кампанії в суспільстві, пресі та парламенті, що дозволяє йому повернути громадську думку зразу ж в діаметрально протилежному напрямку.

З утворенням кокусу процес концентрації та централізації влади на цьому не зупиняється, а іде значно далі. Розвиток транспортних засобів та засобів комунікації ще більше посилюють ці тенденції. Під контролем центрального кокусу опиняється вся країна. Партійна організація набирає форми “партійної машини”. “Життя партії, - писав М. Острогорський, - зводиться до добре розіграного шоу. Жодної гнучкості, еластичності в рухах, по всій лінії строга гра, причому все наперід відредаговано, виключаються будь-які прояви ініціативи. Поширення ідей, конфлікти поглядів, демонстрації політичних почуттів… - все це є предметом виробництва, як на якій небудь Манчестерській фабриці чи на Бірмінгемському заводі”.

Розроблена М. Острогорським концепція кокусу була гідно оцінена і продовжує відігравати важливу роль і в сучасній соціології політичних партій. Таким чином М. Острогорський достатньо чітко визначив протиріччя між демократією і політичними партіями. Криза демократії, прояку писав М. Острогорський, стала таки реальністю там, де повалення абсолютизму в ході народних революцій ХХ ст. привело не до створення ліберальних режимів, а до панування масових монолітних політичних партій із вождистською структурою влади. Типовим прикладом цього була Веймарська республіка.

Значне місце у праці М. Острогорського займає обгрунтування позитивної програми виходу із існуючої ситуації. На місце політичних партій старого типу, які мають постійну структуру і організацію, що захоплені лише боротьбою за владу він пропонує створити вільні громадські асоціації, рухи, ліги, які ставлять перед собою більш конкретні завдання. Вони повинні бути дуже гнучкими і членство у одній із них не повинно виключати членства у іншій. З появою такого роду громадських асоціацій, які сприяють залученню громадян в політичне життя, М. Острогорський пов’язував великі надії. Він виступає проти ідеї Ж. -Ж. Руссо про “загальну волю”, яка веде до уніфікації людей. Загальна воля, на думку М. Острогорського, є втіленням різних переконань.

“Завдання, яке слід виконати – колосальне – потрібно повернути громадянину владу над державою і відновити дійсні цілі цієї держави; потрібно ліквідувати поділ між суспільством і політичним життям і анулювати розрив між політикою та мораллю; потрібно, щоб громадянська байдужість поступилася місцем активній і пильній громадській свідомості; потрібно, щоб свідомість громадянина звільнилася від формалізму, який її опанував, щоб виборці і вищі керівники влади підпорядкували свою політичну діяльність суті справи, а не умовності фраз; потрібно, щоб переваги характеру і розуму, іншими словами істинне управління лідерів, витіснене політичним механізмом, було відновлене у праві очолювати собою управління республіки; в політичному суспільстві необхідно відновити як авторитет так і свободу, які узурповані людьми, що торгують суспільним благом під прапором партії та ім’ям демократії”.

Фундаментальним недоліком парламентської демократії на який так переконливо вказав М. Острогорський є відчуження суспільства від управління і державної влади. Він показав яким чином при наявності рівного виборчого права основна маса населення тим не менше витісняється із активного політичного життя, стає об’єктом маніпулювання зі сторони партійної еліти.

Праця М. Острогорського справила значний вплив на формування поглядів іншого теоретика політичних партій – Роберта Міхельса. Його основна книга “До соціології партій в сучасній демократії” (1910) була присвячена проблемі олігархічних тенденцій в масових партіях нового типу. Загалом Р. Міхельс повязував діяльність партійних структур із “загибеллю демократії”.

Своє вчення про партії він будує на узагальненні досвіду німецької соціал-демократії перед першою світовою війною. Вчений аналізує розвиток масових партій і процес перебудови партійно-політичних інститутів в умовах виходу на політичну арену широких мас трудящих. Його концепція відображає переломний момент в життєдіяльності партій – перехід від вільних об’єднань однодумців елітарного типу до організацій з розгалуженим бюрократичним апаратом, націленим на вербування масової членської бази, завоювання максимального числа голосів.

“Без організації демократія немислима. - зазначає Р. Міхельс, - Всякий клас, що пред’являє суспільству певні вимоги… потребує як економічної так і політичної організації, як єдиного засобу для здійснення сукупної волі. Організація, заснована на принципі найменшої трати сил, тобто на максимально можливій економії сил, є готовою зброєю слабих у боротьбі із сильними”. Безпосередня реалізація сукупної волі неможлива в силу формально-технічних причин. “До прийняття навіть самих необхідних рішень безпосередньо і самостійно суверенні маси є не здатними. Неможливість прямої, як і можливість представницької демократії визначаються насамперед чисельністю. Та ж сама постановка питання і відповідь на нього можуть сьогодні бути віднесені і доорганізації партії. У великих промислових центрах робітнича партія нараховує сотні тисяч членів, і ведення справ цієї гігантської корпорації вже неможливе без представницької системи. Очевидно, що використання такої величезної маси людей, які належать до єдиної організації, як основи прямого прийняття рішень, практично неможливе. Так виникає потреба у делегатах, які виступають в підтримку інтересів мас і полегшують останнім виконання їх волі. ”

Однак політично необхідний принцип організації таїть в собі серйозну небезпеку і веде до серйозних змін у діяльності самої організації. У всякій, навіть найбільш демократичній групі, підготовка і здійснення будь-якої акції потребує лідера. Спочатку даний лідер є лише слугою мас. Основу організації складає принцип рівноправності всіх членів, який гарантує максимальній кількості її членів участь у прийнятті рішень. Всі мають право обирати і бути обраними. Всі посади в організації є виборними. Партійні чиновники підкоряються виконавчим органам масової волі і знаходяться в постійній залежності від всієї партії і можуть бути нею відкликані. По відношенню до своїх вождів маса членів партії є всесильною. Однак далі, в міру ускладнення завдань і зростання індивідуальних вимог до партійного керівництва розвиток партійної організації відбувається в напрямку обмеження природнього відбору лідерів і посилення ролі останніх в житті організації. “Ініціатива і здатність формувати точку зору стають таким чином професією вибраних, в той час як масам залишають можливість проявляти таку більш пасивну чесноту як дисципліну. Вожді, які спочатку були лише виконавцями волі мас, стають незалежними, звільняються від мас. Визнання організації – це завжди вираження тенденції до олігархії. Суть всякої організації (партії, профспілок і т. д. ) містить в собі завжди глибоко аристократичні риси. Організаційна машина, яка створює масивні структури викликає в організованих масах серйозні зміни. Відношення вождя до мас вона перетворює у свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ всякої партії чи профспілки на меншість, що керує і бльшість, якою керують. З посиленням організації демократія починає зникати. За правило можна вважати наступну закономірність: влада вождів зростає пропорційно росту організації”.

17вопрос

Теорія " рис лідерства" та теорія функцій

Дослідження проблем лідерства посідає значне місце в західній психології, особливо в американській. Нараховують сотні статей і монографій, присвячених розробці теорії лідерства і їх застосуванню на практиці різних організацій. Розглянемо деякі з них.

Серед найкращих спроб побудови теорії лідерства — пошук рис особистості, які належать лідерові. Вважають, що особистість виявляє себе як лідер унаслідок своїх фізичних або психологічних характеристик, які надають їй перевагу над іншими. На думку прихильників цієї теорії, деякі люди " народжуються лідерами", а інші, ставши керівниками, ніколи не можуть досягнути успіху.

Витоки таких теорій можна знайти у працях філософів Стародавніх Греції і Риму, які розглядали історичний хід подій як результат дій видатних людей, котрі мають покликання відповідно до своїх природних рис керувати масами. На підставі подібних поглядів була сформована теорія еліти: обов'язковою умовою життя суспільства є поділ його на дві частини — групу, члени якої апріорно мають покликання керувати, і другу групу (пасивну масу людей), яка сліпо іде за лідером, тобто наслідує його.

У XX ст. психологи, які відстоювали позиції біхевіоризму, стали схилятися до думки про те, що риси лідера не можна вважати цілком вродженими, деяких з них можна набути шляхом навчання і досвіду. Проводили численні емпіричні дослідження з метою виявлення універсальних рис, які повинні бути властиві лідерові. Аналізували, як психологічні риси лідерів (інтелект, воля, впевненість у собі, потреба в домінуванні, комунікабельність, здатність до адаптації тощо), так і конституційні (зріст, маса, будова тіла).

До початку 50-х pp. було проведено понад сто подібних досліджень. Було виявлено широку різноманітність рис лідера. Лише 5 % цих рис були спільними для всіх досліджень:

• Інтелект. Він повинен бути вищим від середнього, але не на рівні геніальності. Особливо важлива здібність до вирішення складних і абстрактних проблем.

• Ініціатива. Самостійність, винахідливість і кмітливість, здатність усвідомити потребу в діяльності і наявність відповідного мотиву.

• Упевненість в собі (достатньо високі самооцінки компетентності і рівня домагань).

Наведено немало даних, які свідчать про те, що поведінка, якої вимагає ситуація, може не відповідати вимогам іншої ситуації. Лідер постійно ефективний в межах ситуації одного типу і безпорадний в інших умовах.

Дослідники Є, Гізеллі і К. Браун як приклад розглядають людину, котра не має здатності перебувати в умовах невизначеності. Такій людині для успішної діяльності необхідний певний перелік фіксованих правил. У випадку, коли функціонування групи, яку ця людина очолює, є регламентованим, вона буде ефективним лідером. Але у випадках, коли організаційна структура характеризується мінливістю, ця людина не зможе виконувати роль лідера. І, навпаки, людині, котрій властива потреба у виявленні ініціативи, виконуватиме функції лідера найкраще саме в умовах мінливості, гнучкості організації, а не жорстких регламентацій.

Отже, для ефективного лідерства в одних умовах лідер повинен володіти одними рисами, а в інших умовах — рисами, які прямо протилежні.

Оскільки ситуація в кожній групі здебільшого зазнає тих чи інших змін, а риси особистості більш стабільні, то й лідерство може переходити від одного члена групи до іншого. Отже, залежно від вимог ситуації лідером буде той учасник групи, риси особистості якого в певний момент відповідатимуть цим умовах.

На підставі результатів досліджень в одній з міжнародних компаній Ч. Хенді додає до вищезазначених рис так званий фактор гелікоптера, тобто здатність підніматися над частковістю, поодинокістю ситуації і сприймати її відповідно до ситуації або обставин оточення.

В інших працях подано інший перелік найважливіших рис лідерів. Хоч у цих переліках і збігаються поодинокі риси, все ж серед прихильників цього підходу немає достатньої згоди. Найбільше розбіжностей виникає з питань про те, які риси лідера є найбільш значущими, а які найменш. Практика засвідчує немало випадків, коли ті чи інші особи, не володіючи " найважливішими" рисами, незважаючи на це, успішно справляються з усіма функціями лідерів. Водночас наявність цих рис у якогось індивіда далеко не завжди " робить" його ефективним лідером.

Такі розбіжності у виявленні рис особистості, котрі були б пов'язані з успішним лідерством, привели до формування інших теорій.

Концепція лідерства основується на функціях, які необхідно здійснювати для того, щоб група досягла своїх цілей і залишилася життєздатним і згуртованим утворенням. Увага дослідників спрямована від рис особистості лідера до його поведінки. Відповідно до цього погляду, функції, які виконує лідер, залежать від особливостей ситуації. З огляду на це акцентується на необхідності врахування так званих ситуаційних змінних.

Як бачимо, риси особистості лідера розглядають лише як одну із " ситуаційних" змінних поряд з іншими. До таких змінних належать також очікування і потреби керівних осіб, структура групи і специфіка ситуації певного моменту, ширше культурне середовище, в яке залучена група.

А. Філл і Г. Хаус виокремлюють так звані ситуаційні змінні, котрі впливають на ефективність лідерства:

— історія певної організації;

— термін керівника на цій посаді;

— вік керівника і його попередній досвід;

— суспільство, в якому функціонує певна організація;

— специфічні вимоги, пов'язані з роботою, яку виконує група;

— психологічний клімат групи;

— види робіт" котрі необхідно виконувати і якими потрібно керувати;

— величина групи;

— ступінь необхідної кооперації членів групи;

— " культурні" (такі, які штучно формуються) очікування підлеглих;

— особистісні особливості підлеглих;

— необхідний час, який надається для прийняття рішення;

Отже, наводять велику різноманітність чинників, які впливають на лідерство, але у своїй сукупності не становлять обґрунтованої теорії. Немає також достатньої кількості емпіричних даних, які дали б змогу аргументувати роль перерахованих " ситуаційних" змінних. Зазначимо, що такий підхід принижує роль активності особистості, " піднімаючи сукупність тих чи інших обставин у ранг вищої сили", яка визначає поведінку лідера.

12вопрос

Поліархія (Др. -греч. О ОїО»П…О±ПЃП‡ОЇО± - В«Багатовладдя, влада багатьохВ») - політична система, заснована на відкритій політичної конкуренції різних груп в боротьбі за підтримку виборців.

У сучасну політологію термін був введений у вживання в 1953 році Робертом Далем для позначення сукупності базових інститутів, загальних для ліберальних демократій. Термін використовується, щоб відрізняти сучасні реалізації демократії в національних державах як від ідеалу, так і від історичних різновидів демократії в містах-державах. Даль розглядає поліархію як В«очищенийВ» варіант існуючих систем і приходить до висновку, що її інститути необхідні (хоча, можливо, недостатні) для досягнення ідеальної демократії. Модель поліархії також використовується в якості стандарту для вимірювання рівня демократії. br/>

22 Ознаки поліархії

Згідно сучасним теоріям демократії, поліархія позначає систему, яка включає наступні сім інститутів:

1. Виборні державні посади. Сучасні демократії є представницькими: згідно з основними законами, безпосередній контроль над прийняттям нормативних актів і політичних рішень здійснюють обрані громадянами особи.

2. Вільні, чесні і регулярно проводяться вибори, в яких має право брати участь кожен громадянин (як виборець і як кандидат), у поєднанні з безперервним відкритим політичним суперництвом між громадянами та їх об'єднаннями.

3. Чуйність уряду. Проведена політика залежить від результатів виборів і від уподобань виборців.

4. Свобода самовираження. Громадяни мають право безкарно висловлювати свої думки, втому числі, критикувати владу, політичну систему, суспільно-економічний порядок і переважну ідеологію.

5. Доступ до альтернативних і незалежних джерел інформації. Громадяни вправі шукати та отримувати інформацію від інших громадян, з книг, ЗМІ і т. п. Альтернативні джерела інформації повинні існувати, бути доступні і не підконтрольні небудь однієї політичної групи.

6. Автономія громадських організацій. Громадяни вправі засновувати відносно незалежні спільноти або організації, втому числі, політичні партії.

7. Загальне охоплення громадянства. Кожен постійно проживає в країні і підкоряється її законам дорослий житель повинна мати всі права громадянина.

У Нині, навіть з урахуванням тієї обставини, що не всі з перерахованих вище семи ознак поліархії розвинені в сучасних демократичних державах з однаковою ступенем рівномірності, у багатьох країнах її досягнення істотно ускладнено. Так, за підрахунками фахівців, в 1993 році з 186 країн лише 67 держав можна було розглядати в якості поліархічних або близьких до таких.

У цьому зв'язку Р. Даль виділяє такі умови, при яких можлива стабільність поліархії:

- політичні лідери для завоювання влади та її забезпечення не повинні вдаватися до засобам насильницького примусу, тобто використання силових структур (армії, поліції);

- необхідно наявність сучасного, динамічного суспільства, організованого на плюралістичних принципах;

- конфліктний потенціал субкультурного плюралізму повинен врівноважуватися високим рівнем терпимості;

- серед громадян держави, особливо політично активних шарів необхідно наявність політичної культури та системи переконань, тяжіють до ідей демократії і поліархії: вкрай незначним, або позитивно сприяти встановленню і розвитку поліархії.

Істотним гальмом демократії Р. Даль вважає надмірну концентрацію і централізацію влади. Тому важливим фактором розвитку поліархічної демократії є розосередження економічних і політичних ресурсів.

19вопрос
Проблема лідерства розглядалася в різних соціальних і політичних теоріях (Геродот, Плутарх, Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Р. Емерсон, Г. Тард та інші). Проте теорії лідерства оформилися в рамках соціології малих груп і соціальної психології, тому в них домінує аналіз психологічних і соціально-психологічних якостей ліера.
• " Теорія рис" обґрунтовує висунення лідерів за їхніми особистими якостями (розум, хоробрість, знання і таке інше). В рамках " теорії рис" лідерство пов'язують із специфічними рисами індивіда і, зокрема, з проблемами ствердження Я-концепції: орієнтовані на владу люди звичайно володіють ідеалізованою Я-концепцією, а їхнє прагнення до лідерства — спосіб компенсації низького рівня власної чесноти. " Ситуаційна теорія" обумовлює ініціативну поведінку особистості потребами соціальної ситуації, що склалася (історичні умови, особливості сфери групової діяльності, специфіка групових завдань, цілей і т. п. ). " Ситуаційна теорія" аналізує поведінку лідера, який робить зусилля до визнання їм влади тільки при виникненні сприятливих можливостей або при гострій необхідності в лідері, наприклад, в екстремальній ситації.
" Харизматична" концепція розглядає дії " природних лідерів", тобто видатних людей з нетиповою індивідуально закладеною сукупністю рис (" харизмою" ).
Концепція " сублімаційного" або " ідентифікаційного" лідерстканалізує дії суб'єкта, який у пошуках влади і визнання ідентифікує себе з " великою" справою і присвячує їй життя. Релігійні і політичні рухи налічують багатьох мучеників і героїв, відчужених від самих себе. Боротьба за велику справу стає для них боротьбою за досягнення самоповаги: такі лідери персоніфікуються як праведні люди, які віддали своє життя за інших. Сублімація може приймати і інші форми: спроби зробити вагомий внесок і стати лідером в мистецтві, науці, спорті і т. д.
Теорія " провідної ролі послідовників" розглядає лідерство як результат групової орієнтації на висунення лідера і готовності слідувати за ним.
" Синтетична" (комплексна або реляційна) теорія розглядає лідерство як складну функцію ситуації, очікувань послідовників і якостей самих лідерів. Продуктивні в аналізі взаємин в малих групах теорії лідерства не можуть претендувати на науковість в поясненні проблем соціального лідерства в масштабі великих співтовариств.
Однією з кардинальних проблем соціології управління є проблема лідерства і керівництва. Спочатку лідер трактувався як член групи, який висувається в результаті взаємодії членів групи при вирішенні конкретного завдання. Він демонструє більш високий, ніж інші члени групи, рівень активності, участі, впливу в виконанні даного завдання. Іншими словами, лідер висувається в конкретній ситуації, приймаючи на себе певні функції. Інші члени групи приймають лідерство, тобто будують такі відносини з лідером, які передбачають, що він буде вести, а вони погоджуються. Причому, якщо в зарубіжній соціології поняття " лідер" і " керівник" ототожнюються, то для вітчизняних дослідників є характерним виділяти керівництво і лідерство як два різні явища, властивих організованим спільнотам. Основні відмінності між лідерством і керівництвом зводяться до наступних моментів:
за виникненням: керівництво є закономірний і необхідний атрибут процесу виникнення офіційної організації, тоді як лідерство виникає спонтанно як наслідок взаємодії людей;

за типом висунення: керівник звичайно або призначається офіційно, або обирається, а лідер висувається стихійно;

висунення лідера більшою мірою залежить від настрою групи, тоді як керівництво — явище більш стабільне;

за змістом понять: керівництво передбачає організацію всієї діяльності групи, а лідерство характеризує психологічні відносини, що виникають в групі " по вертикалі", тобто з точки зору відносин домінування і підкорення;

по функціонуванню, керівництво виступає як процес правової організації і управління спільною діяльністю членів організації, а лідерство — процес внутрішньої соціально-психологічної організації і управління спілкуванням і діяльністю; керівництво підлеглими на відміну від лідерства володіє більш певною системою санкцій, яких в руках лідера немає;

за регламентацією діяльності: діяльність керівника регламентується відповідним правовим забезпеченням, діяльність же лідера забезпечується морально-психологічними нормами спільної діяльності;

залежно від соціальної ролі: якщо керівник виступає посередником соціального контролю і влади, то лідер — суб'єктом групових норм і очікувань, які спонтанно формуються в міжособистісних відносинах;

за режимом зовнішніх зв'язків: керівник представляє групу в зовнішній організації і вирішує питання, пов'язані з її офіційними відносинами зовні, а лідер в своїй активності обмежений внутрі- шньо-груповими відносинами;

за стабільністю: керівництво — явище більш стабільне, менш схильне до перепадів в думках і настроях членів організації, ніж це звичайно відбувається з лідерством.

Таким чином, керівництво — це процес правової дії, шо здійснюється керівником на основі влади, наданої йому державою або групою (у випадках, якщо керівник обирається).

Керівництво більшою мірою виступає як соціальна характеристика відносин в групі, перш за все з точки зору розподілу ролей управління і підкорення. Керівництво засновано на принципах правових відносин, соціального контролю і застосування дисциплінарної практики.

У свою чергу, лідерство — це процес психологічного впливу однієї людини на інших, який здійснюється на основі сприйняття, наслідування, навіювання, розуміння один одного при їхній сумісній життєдіяльності. Лідерство представляє собою чисто психологічну характеристику поведінки одного з членів групи. Лідерство засновано на принципах добровільності підкорення, взаєморозуміння і вільного спілкування.

Отже, управлінську діяльність в широкому розумінні слова може здійснювати не тільки керівник, але і лідер. Соціально прийнятним і ефективним в сучасних умовах є керівництво людьми, здійснюване у формі лідерства.

28вопрос

Кадрові партії, які є об'єднанням невеликої за кількістю групи значних людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство (немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і нестабільність складу. Активність кадрових партій проявляється переважно під час виборів і направлена на організацію підтримки виборцями своїх кандидатів. Прикладом подібних партій, як правило, наводять Республіканську і Демократичну партії США (правда, сам М. Дюверже відносив їх до напівмасових). Кожна з цих партій нараховує дві-три тисячі професійних партійних функціонерів.

29вопрос

Масові партії відрізняються від кадрових набагато більшою кількістю членів; більш високим ступенем організованості; наявністю певної партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Ці партії, що працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і численну мережу місцевих організацій, партія орієнтується на рекрутування нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою незалежність віл грошових мішків.

30. вопрос
У більшості підручників на теренах України за основу типологізації партій обрано трикомпонентний підхід — виокремлено:
А) кадрові партії (партії нотаблів - люди, чиє становище в суспільстві забезпечується досягненнями, авторитетом у політичному житті), у яких домінують партійні фукціонери;
Б) партії масові, що складаються з достатньої кількості рядових членівпартії, які можна вважати продуктом загального виборчого права;

В) " партії виборців", виведені як ідеальний тип політологами США Венєром, Пал амба ра та іншими наоснові того, що партія утворюється лише для виконання головного поточного завдання — перемоги у виборах, об'єднуючи навколо популярних гасел достатню кількість населення. Судячи з попередніх політичних подій, такі партії утворились в Україні восени 2007 року на дострокових парламентських виборах — " партія Л. Кучми", " блок Людмили Супрун" та інші.

В основу типології ми поклали більш широке коло ознак:

1. Соціальна база;

2. Політична ідеологія;

3. Політична програма;

4. Форма участі у діяльності парламенту;

5. Організаційні засади.

За критерієм соціальної бази партії поділяються на пролетарські, буржуазні, селянські, мілко буржуазні тощо. Вважається, що соціальні групи, інтересам яких відповідає програма діяльності партій, складають її соціальну базу — остання скоріш об'єктивне, ніж суб'єктивне явище. Так, впевненість лідерів компартії України має основу не у відповідній агітаційно-пропагандистській та організаційній роботі, а у наявності стабільної групи колишніх комуністів, людей похилого віку, пенсіонерів, що живуть минулими спогадами та складають „не спалиму" базу партій комуністів.

Згідно із політичною ідеологією, яку розробляють та дотримуються партії, вони можуть кваліфікуватись як комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, націоналістичні, фашистські. Проблема сучасних ідейно-політичних течій буде розглядатись у окремій лекції. Зауважимо, що ідеологічна платформа партії може бути розпливчатою, нестандартною, як наприклад, у партії " Пора".

Програмні положення партій дозволяють поділяти їх на революційні, консервативні, реформістські і т. д. Це означає, що партії виступають або за рішучі зміни існуючого соціально-політичного устрою шляхом революції, або вимагають поступових, плавних змін деяких сторін суспільного життя (реформи), або за збереження (консервацію) основ існуючих порядків.

Поформі участі у діяльності парламентів партії можуть поділятись на парламентські, опозиційні та альтернативні — анархісти принципові противники участі у парламентській боротьбі.

За організаційною ознакою партії можна поділити на кадрові, масові, нелегального стану, закритого типу та інші.

Партійна система є сукупність взаємозв'язаних політичними відносинами партій певної країни, що об'єднана загальними підходами до вирішення найважливіших політичних проблем і складає підсистему політичної системи.

32вопрос

Функції політичних партій. Партії виконують численні і різноманітні функції. Хоча вони тісно переплітаються, їх можна згрупувати по наступних п'яти головних напрямах:
Соціальна функція полягає в тому, що партія узагальнено виражає і захищає інтереси тієї або іншої соціальної групи і доводить до рівня державної влади її вимоги, іноді беручи участь в розробці заходів щодо їх виконання. При цьому в останні десятиріччя, прагнучи розширити свою соціальну базу (тобто число своїх прихильників), багато партій прагнуть представляти в суспільстві інтереси не однієї, а декількох близьких соціальних груп.
Ідеологічна функція партії виявляється (1) в розробці партійної ідеології (теоретичних концепцій, партійної програми, соціально-економічних і політичних стратегій, оцінок подій, гасел і т. д. ), а також (2) в розповсюдженні, пропаганді цієї ідеології, в політичній інформації і виховній роботі.
Політична функція полягає, перш за все, в оволодінні державною владою. Для виконання цієї головної задачі партії підбирають і «вирощують» своїх політичних лідерів, готують фахівців по різних проблемах суспільного життя, висувають кандидатів на виборні і невиборні посади, активно працюють в парламентах і інших державних органах.
Управлінська функція характерна для партій, що стоять у влади (особливо в комуністичних суспільствах). Такі партії перетворюються в свого роду державних. Вони організовують і направляють дії держави, ініціюють соціальні і політичні зміни в суспільстві, керують різними сферами суспільного життя.
Електоральна функція партій виявляється в тому, що вони беруть активну участь у виборах, організовують виборчі кампанії, проводять інформаційно-пропагандистську роботу з своїм потенційним електоратом, виступають з передвиборними програмами, контролюють хід виборів і так далі.

31вопрос

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;
бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

Інколи бюрократичний апарат може відособлюватися від інших ланок партії і навіть брати партійне керівництво у свої руки.

Класичний приклад: висунення в 20-і pp. в РКП (б) секретаріату ЦК на чолі з Й. Сталіним на перше місце у структурі партії.

активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу бюрократії;
пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;
соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази партії, яка не тільки підтримує її програму, але й постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом даної партії.

33вопрос

ПАРТІЙНА СИСТЕМА – це сукупність політичних партій, пов'язаних з іншими елементами політичної системи та між собою певними упорядкованими відносинами.

Існують різні класифікації партійних систем, більшість з яких ґрунтується на кількісному критерії. М. Дюверже та послідовники виділяють одно-, дво- та багатопартійні системи. Дж. Сарторі поширив цю типологію, виокремивши однопартійну, гегемоністську, з домінуючою партією, двопартійну, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізовану системи. В основу цієї типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована – ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами залежно від ступеня розвитку й варіантів ідеологічного плюралізму в діяльності партій розташовуються решта п’ять партійних систем.

34 вопрос

Під партійною системою розуміють сукупність існуючих в суспільстві політичних партій і їх взаємозв'язок. Партійна система пов'язана з соціальною природою влади, методами її здійснення, історико-національними традиціями, політичною і правовою культурою відповідної країни, що і породжує специфіку і різноманітність партійних систем в різних країнах.
Партійні системи розрізняються за кількістю партій і їх якісним ознакам. Наприклад, однопартійні, двопартійні, двох з половиною партійні, багатопартійні. Структура партійної системи і її функціональна визначеність багато в чому залежить від типу політичного режиму. Можна говорити про демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи.
Однопартійна система є найхарактернішою для тоталітарних і авторитарних політичних режимів. Однопартійна система володіє низкою достоїнств:

вона здатна інтегрувати соціальні групи, гармонійно поєднувати їх різні інтереси;
концентрувати ресурси і направляти їх на рішення актуальних проблем.

Ця партійна система характеризується монополією на владу з боку однієї партії. Створення інших партій заборонено законом. В такій системі партія зростається з державою. Відсутність опозиції прирікає правлячу партію на застій, бюрократизацію. Досвід соціалістичних країн, де монопольно володарювали комуністичні партії, підтверджує небезпеку політичної монополії, яка обертається відривом керівництва партії від мас.
Двопартійна система (біпартизм) припускає наявність двох сильних партій, кожна з яких здібна до самостійного ухвалення влади і її здійснення в результаті виборів. Ці партії періодично зміняють один одного у влади.
Біпартизм не виключає існування в країні і інших, менш впливових партій. Вони також беруть участь в політичному процесі, але не в змозі реально претендувати на владу.
Двопартійна система:

складається з декількох партій з помітним переважанням двох найвпливовіших;
забезпечує можливість створення стабільного уряду, що спирається на підтримку парламентської більшості, оскільки що перемогла на виборах партія володіє абсолютною більшістю депутатських мандатів.

До сильних сторін двопартійної системи відносяться такі чинники як:

стабільність політичної системи;
високий ступінь керованості державою;
передбаченість політичної діяльності.

До недоліків двопартійної системи можна віднести те, що:

така система достатньо консервативна, нездатна адекватно виражати все різноманіття соціальних інтересів різних суспільних груп і класів;
закрита для входження в політику «свіжих альтернативних сил»;
правляча партія зрощується з державою.

Класичними прикладами двопартійної системи є Великобританія, з чергуванням у влади лейбористської і консервативної партій, і США - республіканської і демократичної.
Двох з половиною партійна система - по суті різновид двопартійної моделі. Вона має місце, коли поряд з двома основними партіями з'являється третя - відносно слаба, але здатна допомогти першою або другою отримати владу. Наприклад, одна партія набрала 46% голосів, інша - 42%. А для формування уряду необхідно мати 50% плюс один голос. В цій ситуації декілька відсотків голосів, які має якась малозначима проміжна партія, стають вирішальними для політичної перспективи будь-якої з двох основних партій.
Доброю ілюстрацією тут може послужити ФРН 1969-1982 рр. – періоду коаліційного правління двох партій: Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПГ) і Вільної демократичної партії (СвДП). Візьмемо, наприклад, вибори 1976 р. Дві основні партії країни СДПГ і блок ХДС/ХСС (Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз) - отримали тоді відповідно 42, 6% і 48, 6% голосів виборців. І якби не коаліція з «маленькою партією» СвДП (7, 9% голосів), СДПГ не отримала б владу. Недаремно в жовтні 1982 р., коли вільні демократи вийшли з даної коаліції, в країні вибухнула урядова криза, і влада після дострокових парламентських виборів перейшла до ХДС/ХСС (правда, знову-таки з коаліційною допомогою СвДП). Подібна система існує також в Канаді, Австралії, де «треті партії» мають свій в розпорядженні можливість виступати як регулятор влади.
Багатопартійна система складається з трьох і більш одно порядкових за своїм впливом політичних партій. Жодна з цих партій не має свій в розпорядженні достатньої підтримки з боку виборців і не в змозі без вступу до коаліції перемогти на виборах і формувати уряд.
Багатопартійна система більш диференційований відображає різноманітні інтереси різних соціальних груп. Ця система є відкритішою для різного роду інновацій. Приклад багатопартійності виявляють країни Західної Європи, в яких економічні, національні, релігійні, ідеологічні відмінності породжують різноманіття партій. Так, в Італії налічується 14 партій, в Голландії – 12, в Швеції, Данії, Норвегії - більше 5 і т. д.
Проте багатопартійна система також має певні недоліки. Вона менш стабільна і створені нею уряди також нестійкі. Розбіжності між партнерами по коаліції не завжди сприяють створенню ефективного і легітимного уряду. Пошуки компромісів під час формування уряду і в періоди ухвалення важливих рішень можуть привести до великої витрати часу і засобів на узгодження різних проблем, конфліктам і навіть розколу (розпуску) уряду.

35 вопрос

Воснові типологізації партійних систем лежить застосування “суто політичних” критеріїв. На цій теоретичній базі можуть бути запропоновані такі групи класифікації партійних систем:

· 1) системи, в яких партії мають власне політичний характер, та системи з переважанням партій, що за своєю природою є псевдополітичними і являють собою побудовані на комунальних сімейственних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угрупування “ad hoc” тощо;

· 2) такі, що відіграють провідну роль у формуванні реальної політики держави і суспільства, та такі, що грають другорядну роль у політичний системі (через суто декоративність політичних партій або їх недостатню розвиненність);

· 3) системи з “вирізанням певного сегменту політичного спектру” (тобто з забороною партій певних ідеологічних напрямків) та ліберальні (у суто політичному, не економічному розумінні цього терміну) - без встановлення досить суворих ідеологічних критеріїв для надання офіційного дозволу на функціонування конкретних політичних партій;

· 4) однопартійні, двопартійні, багатопартійні;

· 5) революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні;

· 6) плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні;

· 7) націоналістичні та полікультурні;

· 8) релігійні та світські;

· 9) марксистські, “національного” (“арабського”, “африканського” тощо) соціалізму та несоціалістичні;

· 10) соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі (можуть бути застосовані й інші критерії та теоретичні підходи для визначення “історичних типів” партійних систем, як і політичних систем в цілому, наприклад, можна розрізняти партійні системи доіндустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства).

Наведений вище перелік можливих класифікацій партійних систем не є вичерпуючим, охоплючим все різномаїття теоретичних підходів (та їх комбінацій), що застосовуються до аналізу цих систем. Крім того, треба зазначити, що тут були вказані лише теоретично виділені так би мовити “чисті” (“рафіновані”) типи партійних систем, поміж яких розташовується багато змішаних та проміжних типів, які відповідають реаліям тих чи інших країн. Конкретні критерії класифікації (типологізації) партійних систем у межах кожної з наведених вище класифік ися на прийнятті до уваги її зовсім різних сторін:

· а) її сутності та

· б) зовнішньої видимісті або декларованої форми.

Характеристика системи як двопартійної може даватися на підставі:

· а) офіційного закріплення у конституційному законодавстві країни припустимості існування лише двох політичних партій і відповідно - забороні всіх інших партій, або

· б) визнання факту переважання у політичному житті конкретної країни двох партій, які час від часу змінюють одна одну при владі (при цьому законодавство країни може офіційно надавати цим двом традиційним партіям формально-юридичні та фактичні переваги перед будь-якими третіми партіями, хоча і обмежувати загальну кількість легальних партій).

Якщо продовжити цей аналіз партійних систем та узагальнити й дещо деталізувати найпоширенішу в сучасній політичній літературі типологію партійних систем, в основі якої лежать два критерії - кількість існуючих партій та наявність приципу альтернативності (можливості ротації, зміни правлячих партій), то можна запропонувати тику комплексну класифікацію партійних систем:

· 1. Відсутність партійної системи. Вона може виникати у випадках: а) панування у суспільстві такої політичної культури, що не пердбачає існування та діяльності політичних партій в їх сучасному розумінні (таким у докапіталістичні часи було становище в більшості феодальноих країн); б) введення вищою державною владою заборони (тимчасової або, виходячи з принципових засад”, - “назавжди”) на створення будь-яких політичних партій. Приклади “тимчасового запровадження” безпартійної системи представлені низкою африканських країн безпосередньо після багатьох військових переворотів 60-х - 80-х років (Дагомея, Верхня Вольта, Нігер та інші), а приклади режиму постійного функціонування безпартійної системи - Саудовська Аравія, Оман тощо. При цьому перший тип ситуацій може іноді характеризуватися такими досить цікавими (для дослідників) моментами, за яких певні політичні сили намагаються утворити політичні партії й відповідно - партійну систему, але традиціоналістичне суспільство фактично відкидає та зводить на нівець ці потуги, перетворюючі новостворені “ніби-то” політичні партії на кліки, клани та інші неполітичні за своєю природою (а скоріше за все комунальні) соціальні утворення. А в другому типі ситуацій можуть за певних обставин виникати нелегальні партії, причому нерідко їх основна діяльність зосереджується або за кордоном, або в тих регіонах країни, що виходять з-під контролю правлячих у державі сил (це сталося, наприклад, в Омані в 70-х роках).

· 2. Однопартійні системи. Вони представлені двома головними і зовсім несхожими один на одного варіантами: а) системи, в яких всі інші, крім правлячої, партії недвозначно офіційно забороні, або їх створення де-факто унеможливлюється; б) системи, за яких в умовах плюралістичної демократії, але при переважанні непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії просто ще не робились, або зазнали невдачі через хиби дій самх ініціаторів, а не через протидію їм з боку політичної влади. Прикладами першого різновиду однопартійної системи є СРСР до 1989 року, сучасні Вьєтнам та Куба, низка інших країн. Фактично такою ж могла би бути визнана й “безпартійна” система в Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії, якби не офіційна характеристика в “Зеленій книзі” М. Каддафі (одному з основних документів лівійської революції) будь-яких партій як організацій, що не відповідають духу ісламу та принципам народовладдя. Дуже всеж-таки схожі за своєю роллю та місцем у суспільстві лівійські “революційні комітети” на правлячу в умовах однопартійної системи єдину політичну партію. Другий варіант - вкрай специфічний різновид однопартійної системи, якмй по суті був нічим іншим як різновидом безпартійної системи (існуючої через специфіку домінуючої традиціоналістської політичної культури), являв собою на початку нинішнього десятиріччя острів Мен, на якому офіційно існувала лише одна Лейбористська партія - невеличка і аж ніяк не правляча (але й зовсім не підпільна) політична організація. Слід зазначити, що серед класичних різновидів однопартійних систем треба розрізняти два основні стани цих систем (тобто правлячої партії): а) наявність широкої внутрішньопартійної демократії та свободою політичних дискусій; б) з нав'язування офіційнох одноманітності.

3. Двопартійні системи. Серед багатьох її варіантів найхарактернішими є такі: А). Неальтернативна ротаційна суто двопартійна. Так, у 1957 році у Колумбії дві традиційні партії (Консервативна та Ліберальна), підписавши угоду про “паритетне правління”, домовилися про те, що по черзі і без виборів через кожні чотири роки посада президента буде переходити від однієї до другої партії й буде діяти паритетний (для цих двох партій) принцип формування уряду, регіональних та місцевих органів влади, - створювалася двопартійна система Національного фронту, яка проіснувала до 1970 року. Б). Неальтернативна неротаційна суто двопартійна система з партією-гегемоном. Прикладом її була Болгарська Народна Республіка в якій існувало дві легальних партії - правляча Комуністична партія та її “молодший партнер”- Болгарський землеробський народний союз. В). Альтернативна ротаційна суто двопартійна. Його проголосили, але невдало намагалися реалізувати в Нігерії через деякий час після одного з військових переворотів у 80-х роках, коли офіційно державою було декларовано створення двох політичних партій і на період “стабілізації демократії” в країні заборонялася діяльність будб-яких іншиз партій. Г). Де-факто двопартійна при формальному існуванні багатопартійності з відсутністю обмежень на чисельність партій. Приклади - США й до певного моменту в недавньому минулому - Великобританія, яка зараз поступово відходить від цієї моделі.

4. Неальтернативні багатопартійні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій і з інституціоналізованою роллю партії-гегемона. Раніше вони існували в Польській Народній Республіці, Чехословацькій Соціалістичній Республіці, а зараз існують в Китайській Народній Республіці, Іраку. Багато в чому схожими на цей різновид партійних систем є ті системи що деякими дослідниками називаються “обмеженими партійними системами” 6 (6 Див.: Вятр Е. Социология политических отношений. - С. 334). Їх головна риса полягає в тому, що хоча в них офіційно визнається той чи інший ступінь свободи діяльності політичних партій (при цьому фактично не має значення ані наявність законодавчих обмежень кількості або ідеологічного спектру партій, ані характер їх взаємовідносини та співвідношення сил між ними), однак всі найважливіші політичні питання громадського та державного життя вирішуються не в результаті боротьби та співробітництва між політичними партіями, а через прийняття вольових рішень іншою силою, яку можна умовно назвати інституціоналізованою “безпартійною партією влади” (і це є найсуттєвішим). Роль цієї “партії влади (специфічної партії-гегемона без традиційних ознак партії) можуть виконувати: а) сточення монарха або президента-автократа; б) рада духовенства; в) військова рада (хунта); г) революційний уряд тощо.

5. Альтернативні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій. Одним з її прикладів є своєрідна трьохпартійна формально альтернативна система, яка свого часу (в період правління А. Садата) була офіційно запроваджена в Єгипті після поділу на три частин колишньої єдиної правлячої партії - Арабського Соціалістичного Союзу. Однак фактично (нелегально або напівлегально) в цій країні існували й інші політичні партії. При цьому одна з трьох офіційних партій набула ролі партії-гегемона, хоча така її роль не була формально закріплена в законі. На Мадагаскарі, де в 70-і - 80-і роки на підставі “хартії Малагасійськой революції” в умовах обмеженого політичного плюралізму дозволялося функціонувати лише восьми політичним партіям, також існував такий різновид партійної системи. Там роль партії-гегемона не була формально інституціоналізована, а час від часу “проходила перевірку” на загальних виборах.

6. Де-факто неальтернативні плюралістичні партійні системи з наявністю партії-гегемона. Така система довгий час існувала у Мексиці, Італії, Японії, її намагався створити в СРСР М. С. Горбачов після скасування положень статті 6 Конституції про “керуючу та спрямовану роль КПРС” у радянському суспільстві.

7. Двоблокові багатопартійні системи, в яких жодна з партій не може самостійно здіснювати владу, а основне політичне суперництво йде між двоа групами політичних партій (приклад - Малайзія). При цьому така система може характеризуватися як наявністю постійного блоку-гегемона, так і періодичною ротацією правлячих блоків.

8. Багатополюсна система багатопартійної роздробленості, за якої правлячі коаліції політичних партій не є стабільними і часто змінюють одна одну (прикладом є Таіланд). У чітко стратифікованому суспільстві партійна система (й відповідно політична система в цілому) розподіляється на такі головні соціально-політичні блоки (які не слід плутати з партійними блоками): а) блок правлячих сил; б) блок опозиційних сил; в) блок проміжних та нейтральних сил. Однак у певних ситуаціях - при тих чи інших (як демократичних, так і авторитарно-автократичних) формах майже всезагального соціального консенсусу опозіційний блок на деякий час може практично зникати. А при максимальному посиленні конфлікту між правлячим і опозиційними блоками та відносній рівновазі їх сил може зникати сама єдина партійна система (і єдина політична система в цілому), розпадаючись на дві або цілу низку повністю відокремлених одна від одної систем. При цьому деякі з компонентів старої спільної партійної системи на всій або частині території країни нерідко перетворюються у нелегальні, підпільні. Результатами такого розколу (й навіть атомізації) на рівні політичних структур часто бувають громадянська війна (в тих чи інших її формах), перемога сепаратистських або іредентистських рухів тощо. Наявність (або відсутність) єдиної партійної системи є одним з показниківяк конкретного стану і стадії розвитку того чи іншого суспільства, так і певного типу самого суспільства й існуючої в ньому політичної системи.

36вопрос

39вопрос
МАЖОРИТАРНА ВИБОРЧА СИСТЕМА отримала назву від французького “majorite” – “більшість”. На виборах за мажоритарною системою перемагає кандидат, який одержав більше голосів, ніж усі інші його суперники.
За цією системою відбуваються вибори у 76 країнах світу. Серед розвинених країн мажоритарна виборча система є традиційною для Великої Британії, Франції, Канади та США. Як правило, мажоритарна виборча система застосовується у країнах, де існує суперництво двох сильних політичних партій.
Розрізняють мажоритарні виборчі системи абсолютної та відносної більшості.
В умовах мажоритарної системи абсолютної більшості перемогу на виборах одержує кандидат, який набрав 50% +1 голос громадян, які взяли участь у голосуванні (Франція, Білорусь). При мажоритарній системі відносної більшості перемагає кандидат, який просто отримав більше голосів, ніж усі його суперники, навіть якщо це менше, аніж 50% голосів виборців (США, Велика Британія, Канада, Індія та ін. ). У деяких країнах, які використовують мажоритарну систему, практикується встановлення відсоткових бар’єрів: – перший бар’єр стосується кількості виборців, яка має взятии участь у виборах, аби вони вважалися такими, що відбулися (наприклад, на початку 90-х років в Україні “поріг явки” становив 50% виборців виборчого округу); – другий бар’єр стосується мінімальної кількості голосів, якунеобхідно набрати кандидату, щоб вважатися обраним (як правило, це 50%+1 від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні). Якщо перший бар’єр виявляється не подоланим, то, як правило, через певний час відбувається процедура повторних виборів. У разі, коли жодному з кандидатів не вдається подолати другий бар'єр, то через короткий термін (зазвичай 1-2 тижні) проводиться другий тур голосування. Втакому разі два кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів у першому турі, виходять у другий тур, де змагаються між собою. Після цього виборці знов голосують, приймаючи остаточне рішення.

Світова практика показує, що мажоритарна виборча система сприяє формуванню стабільного уряду. Це пояснюється тим, що на виборах за цією системою перемагають політичні сили, які мають потужні регіональні структури та міцну матеріально-фінансову базу. Крім того, за умов мажоритарної системи існує тісніший зв’язок між виборцями і депутатом, якого так би мовити “знають в обличчя”. Це особливо актуально для пострадянських країн, де депутата часто сприймають не як законотворця, а як людину влади, до якої можна звернутися з проханням щодо вирішення тих чи інших питань мешканців виборчого округу – від забезпечення підручниками сільської школи до прокладки автомобільних доріг.

Поряд з безперечними перевагами, мажоритарна виборча система має низку серйозних вад.

Насамперед, існує проблема точного відображення волі виборців, що спричинена особливостями підрахунку голосів.

У тих країнах, де вибори проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості значна частина голосів виборців просто втрачається. При цьому меншість в цілому по країні може сягати сотень тисяч, а то й мільйонів осіб.

Наприклад, партія А, партія Б і партія В конкурують між собою на виборах у трьох виборчих округах по 10 тисяч виборців в кожному. Припустимо, кандидат від партії А на виборах в першому виборчому окрузі одержав 9 тисяч голосів, тоді як кандидат від партії Б одержав 100 голосів, а кандидат від партії В – 900 голосів. В другому окрузі за кандидата від партії А проголосувало 900 виборців, за кандидата від партії Б – 5 тисяч виборців, за кандидата від партії В – 4 тисячі виборців. Нарешті, в третьому окрузі голоси розподілились таким чином: кандидат від партії А – 2 тисячі голосів, кандидат від партії Б – 5 тисяч голосів, кандидат від партії В – 3 тисячі голосів. В підсумку маємо ситуацію, коли партія А, що зібрала 11, 9 тисяч голосів, одержує лише одне місце у парламенті, партія Б, за яку проголосувало 10, 1 тисяч виборців, матиме два депутатських мандати, а партія В, за яку було віддано 7, 9 тисяч голосів, взагалі не буде представлена у виборному органі.

В умовах мажоритарної системи відносної більшості воля виборців може бути спотворена ще більше. Адже за цією системою можуть перемогти (і часто перемагають) ті кандидати, яких підтримує менше половини виборців, тобто перемогу отримує воля меншості, а воля більшості не знаходить свого вияву.

Наприклад, у тих самих виборчих округах конкурують ті ж самі три партії. У першому виборчому окрузі партія А зібрала 9 тисяч голосів, партія Б – 100 голосів, партія В – 400 голосів. В другому окрузі голоси розподілилися так: партія А – 5, 5 тисяч голосів, партія Б – 5 тисяч голосів, партія В – 4, 5 тисячі голосів. В третьому окрузі результати були такі: партія А – 3, 5 тисяч голосів, партія Б – 4 тисячі голосів, партія В – 2, 5 тисячі голосів. В такому разі партія А, що набрала 18 тисяч голосів, одержить одне депутатське місце, партія Б з результатом 9, 1 тисяча голосів – два мандати, а партія В, за кандидатів від якої було подано 7, 4 тисячі голосів, – жодного.

Характерним прикладом виборів, які продемонстрували недоліки мажоритарної виборчої системи, були парламентські вибори у Великобританії 1970–1980-х років, коли лейбористська партія, одержуючи підтримку абсолютної більшості виборців країни, задовольнялася лише 40 відсотками місць у парламенті.

Такі самі аномалії продемонстрували парламентські вибори у Франції 1995 року, коли Національний фронт на чолі з Ле Пеном здобув у південних районах країни понад 30 відсотків голосів, але жоден кандидат цієї партії не пробився до парламенту.

У 1998 році під час виборів Президента США найбільша кількість американців проголосувала за Альберта Гора, проте через особливості системи підрахунку голосів державу очолив Джордж Буш-молодший.

В сьогоднішній Україні випадки, коли меншість обирає владу, доволі часто трапляються на місцевих виборах. Так, у 2007 році Леонід Черновецький вдруге обійняв посаду Київського міського голови, заручившись підтримкою лише 26% киян, що мають право голосу.

Крім того, мажоритарна виборча система дозволяє правлячій політичній силі шляхом маніпуляцій з “нарізанням” (визначенням меж) виборчих округів створювати собі переваги на виборах.

Слід зауважити також, що вибори по одномандатних округах закривають доступ до парламенту національним меншинам, що розселені не компактно.

Нарешті, мажоритарна виборча система, особливо для молодих демократій, стримує розвиток політичних партій, розмиває політичну дисципліну і створює грунт для проявів політичної безвідповідальності.

Саме ці прогалини мажоритарної виборчої системи завжди були об’єктом критики, що викликало свого часу появу іншого типу виборчої системи – пропорційної.

40вопрос
При застосуванні ПРОПОРЦІЙНОЇ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ виборці голосують за список кандидатів від політичної партії (блоку партій). Підставою для вибору є підтримка політичної платформи чи програми розвитку держави, задекларованих зазначеним політичним об’єднанням. У такому разі мандати розподіляються між політичними силами пропорційно до кількості голосів, відданих за них. Вибори за пропорційною виборчою системою відбуваються у 49 країнах світу, з яких 25 – європейські. Найтиповішими прихильниками пропорційної виборчої системи є Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Словаччина, Чехія, Естонія, Латвія. З 2002 року пропорційна система застосовується на виборах до Верховної Ради України. В усіх країнах, де застосовується пропорційна виборча система, діють кілька впливових партій, жодна з яких історично не одержує сталої більшості в парламенті.
Існують три різновиди пропорційної виборчої системи: – з використанням жорстких списків; – списків з преференціями; – напівжорстких списків. При застосування пропорційної виборчої системи з жорсткими списками (наприклад, у Португалії, Ізраїлі) кожне з політичних об’єднань-учасників виборів (партія, блок, коаліція тощо) пропонує свій виборчий список, самостійно визначаючи послідовність розташування у ньому прізвищ кандидатів в депутати. Отже, якщо це об’єднання склало список зі 100 кандидатів і отримало на виборах 10 відсотків голосів, то перші 10 осіб із списку автоматично стають депутатами. При цьому виборець ніяк не може вплинути на персональний склад партійної парламентської групи – фракції. Інакше кажучи, за такої системи громадянам пропонується обрати не особистостей, а політичні платформи партій. Пропорційна виборча система з преференціями (застосовується у Фінляндії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах) дає можливість враховувати персональні вподобання виборців. Тобто громадяни мають право не тільки проголосувати за конкретну партію чи коаліцію, а й позначати у списку номери тих кандидатів, яких вони особисто хотіли б бачити в парламенті. Якщо, наприклад, кандидат, який знаходиться у списку під № 20, має більший успіх серед електорату, ніж його колега, який має № 5, то саме № 20 буде обраний у першу чергу.

Пропорційна виборча система з напівжорсткими списками (застосовується в Австрії) надає виборцеві можливість за його бажанням проголосувати або за партійний список загалом, або віддаючи перевагу (преференцію) комусь із кандидатів у списку. Практика свідчить, що більшість виборців схильна обирати перший варіант, не вдаючись у деталі. Тому, відповідно, більше шансів обратися мають кандидати з першими порядковими номерами.

До безперечних переваг пропорційної виборчої системи слід віднести те, що вона сприяє розвиткові політичних партій, підвищує їх відповідальність перед суспільством, а також дає шанс різним політичним силам у чесній передвиборчій боротьбі здобути місця у представницькому органі державної влади.

Разом з тим існує небезпека, що робота парламенту, обраного за пропорційною системою, так само як і сформованого ним уряду може бути вкрай неефективною через надмірну розпорошеність представлених у ньому політичних сил.

Щоб уникнути згаданої небезпеки, у багатьох країнах застосовують спеціальний запобіжник – так званий виборчий бар’єр. Йдеться про встановлений відсоток голосів, набравши який, партія отримує право на мандати. Залежно від країни, зазначений відсоток зазвичай коливається в межах від одного (Ізраїль) до десяти (Туреччина).

У країнах, де діє подібний запобіжник, політичне об’єднання, що заручилося підтримкою достатньої для подолання бар’єру кількості виборців, одержує мандати пропорційно до набраних голосів. Якщо ж голосів виявляється менше, ніж установлено бар'єром, то об'єднання залишається без парламентського представництва, а його потенційні мандати знову ж таки пропорційно розподіляються між політичними силами, яки пройшли до парламенту.

Водночас існує думка, що встановлення виборчого бар’єру обмежує демократію, оскільки позбавляє окремі партії, яких підтримує немала кількість виборців, права на участь у розподілі парламентських місць, тобто воля цих виборців взагалі ігнорується.

Наприклад, візьмемо країну, де парламент складається з 300 депутатів, а виборчий бар’єр встановлено на рівні 3%. Припустимо, що у голосуванні на парламентських виборах взяло участь 10 мільйонів виборців. Виборчий бар’єр подолали 5 партій, за яких сукупно проголосувало 60% виборців (6 мільйонів громадян), зокрема і партія А з результатом 3, 1% (310 тисяч громадян). Водночас зазначений бар’єр не підкорився 10 партіям, які разом отримали підтримку 40% виборців (4 млн. громадян), в тому числі і партії Б, яка показала результат у 2, 9% (290 тисяч громадян). В підсумку партія А отримує мінімум 10 депутатських мандатів, партія Б, програмні засади якої поділяє не набагато менша кількість виборців, залишається поза межами парламенту, а декілька мільйонів громадян зовсім не отримують виразників своєї позиції у законодавчому органів країни.

Противники пропорційної виборчої системи в якості одного з її недоліків вказують також на знеособленість партійних списків, що особливо відчутно за наявності жорстких (закритих) списків. Адже виборці фактично голосують за лідера (лідерів) політичної сили, часто не знаючи, кого ще вони обирають. Так, в Україні в бюлетені вказуються прізвища п’ятьох перших кандидатів в депутати – “перша п’ятірка”. Інший бік медалі полягає в тому, що за такої ситуації депутат незрівнянно більше залежить від партійної волі, аніж від волі виборців. Також часто постає проблема повноцінного представництва у парламенті регіональних еліт.

За пропорційної системи формується багатопартійний парламент і, як правило, у ньому триває гостра політична боротьба. Уряд також зазвичай формується як коаліційний, що іноді ускладнює прийняття рішень.

Досягти компромісу між принципом представництва різних політичних сил у парламенті та стабільністю сформованого ним уряду з урахуванням інтересів регіонів країни дозволяє змішана виборча система.

41вопрос
Змішана виборча система поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної виборчих систем.

Найпростішою схемою змішаною виборчої системи є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша – за пропорційним принципом. Прикладом може виступати Німеччина, де нижня палата парламенту – Бундестаг – на 50 відсотків обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а ще на 50 відсотків – за партійними списками. За таким самим принципом обирають парламенти у Литві, Грузії, Словенії. Угорський парламент третину місць відводить депутатам-“мажоритарникам”, решту – депутатам-“списочникам”.

Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування:

парламент має дві палати, одна з яких обирається за мажоритарним принципом, інша – за пропорційним. Типовими прикладами застосування такої системи виборів є Австралія та Польща.

Яка ж з виборчих систем є кращою? Однозначної відповіді на це питання бути не може. Справа втому, що будь-яку виборчу систему, її недоліки і переваги, можна оцінити лише у взаємодії з типом політичної системи, формою правління, характером політичної культури громадян конкретної країни, природою діючих у ній політичних партії, станом громадянського суспільства тощо. На кожному історичному етапі виборча система може або сприяти демократичному розвитку країни, або гальмувати його. Тому виборчі закони перестають відповідати своїм цілям мірою того, як розвиваються інші інститути суспільства і держави. Не випадково в умовах великих суспільних змін виборча система змінюється досить часто.

Однією з головних передумов проведення демократичних виборів є високий рівень виборчої культури громадян.

ВИБОРЧА КУЛЬТУРА – складова демократичної політичної культури, що базується на усвідомленні громадянами важливості виборів для визначення стратегії майбутнього розвитку країни та передбачає сукупність знань про виборчий процес, а також обумовлену цими знаннями поведінку.

Виборча культура громадян починає формуватися ще під час навчання у середній школі. З метою створення у майбутніх виборців уявлення про вибори як демократичну, відкриту та чесну процедуру, забезпечення позитивного ставлення щодо участі у виборах до навчальних планів багатьох шкіл включено вивчення основ виборчого права.

Важливе значення також має розвиток учнівського самоврядування, адже воно формується шляхом виборів. Під час їх проведення школярі оволодівають практичними навичками здійснення виборчого процесу і голосування, вивчають програми кандидатів і складають з цього приводу власну думку. Голосування дисциплінує учнів, підвищує їхню відповідальність за свій вибір. В подальшому ця відповідальність переростає у відповідальність за долю країни, усвідомлення цінності голосу кожного виборця в день голосування.

42вопрос
Сформовані М. Дюверже закони відразу ж викликали бурхливу полеміку. Адже в соціально-культурних умовах різних країн, і навіть в різні соціально-політичні періоди однієї країни, вплив виборчих систем на функціонування і появу партійних систем може бути різним. Сам М. Дюверже з цього приводу зауважив: " Взаємозв'язок між електоральними правилами і партійними системами не є механічним-і автоматичним. Особливий електоральний режим не прямолінійно відтворює відповідний тип партійної системи; він просто підсилює рух у напрямку до тієї чи іншої системи; він є сила, яка діє поряд з силами, частина з яких діє в абсолютно протилежному напрямку". Заслуговує на увагу і ідея М. Дюверже про " механічний" та " психологічний" ефекти виборчої системи. Дію першого можна відстежити, проаналізувавши результати одиничних виборів. І сутність його в тому, що будь-яка виборча система підсилює представництво сильних за рахунок слабших. Для того, щоб почав діяти психологічний ефект, потрібно, щоб відбулися мінімум ще одні вибори. Під дією " ефекту втрачених голосів" політичні актори на наступних виборах починають об'єднуватись. А виборці знову віддають голоси сильним партіям і об'єднанням. Таким чином відбувається структуризація політичного простору.

43вопрос
Обґрунтовуючи суть політики як суспільного явища, функціонування політичної системи, зміст і ефективність політичної діяльності пересічного громадянина та політичного лідера, не можна оминути поняття суспільного інтересу.
Інтереси — це об'єктивні відносини між потребами й середовищем, у якому потреби реалізуються внаслідок певної діяльності. Суспільний інтерес — спонукальні сили діяльності соціальних груп, мас людей, спираючись на які суспільство може вдаватися до необхідних управлінських впливів на цю діяльність. Соціальний інтерес спрямований на соціальні інститути, установи, норми взаємовідносин у суспільстві, від яких залежить розподіл предметів, цінностей і благ, що забезпечують задоволення потреб. Вихідним пунктом аналізу суспільних інтересів є категорія суспільних потреб. Потреби як спосіб реалізації суспільних відносин становлять іманентну сутність особистості; інтереси — це " зовнішня" форма суспільних відносин. Зміст інтересів формується на основі як потреб, так і соціальних засобів, залучених до реалізації останніх. Людина задовольняє потреби лише в суспільстві, інтереси реалізуються тоді, коли вирішуються протиріччя, спричинені потребами різних соціальних верств і груп. Інтереси мають об'єктивний характер, тому одним із суттєвих питань є їх усвідомлення. Успішність реалізації інтересів різних соціальних верств, класів, груп безпосередньо пов'язана зі ступенем їх усвідомленості: якщо об'єктивні інтереси не усвідомлені або усвідомлені незадовільно, будь-яка соціальна група може або досягти мети, що об'єктивно не відповідає її інтересам, або взагалі не прагнути вигідного для себе рішення. Усвідомлення інтересів передбачає також їх диференціацію на поточні й фундаментальні. Перші відображають умови існування суб'єкта, пов'язані з задоволенням елементарних потреб; другі тісно пов'язані з основними умовами існування індивіда, з суттю цього соціально-економічного ладу. Абсолютизація інтересів у масовій свідомості сприяє появі політичних лідерів, які у своїй діяльності можуть виявити певні інтереси, але не осягнути суспільно значущих цілей. Загалом варто відзначити, що функціонування політичної влади — складний процес, який базується на усвідомленні соціальних інтересів. Групи інтересів та групи тиску існують впродовж усієї історії людства, відтоді, коли почали формуватися системи влади. Специфіка конкретної групи інтересів виявляється в тому, що, по-перше, саме конкретний інтерес відрізняє цю групу від інших суб'єктів господарської діяльності; по-друге, ці інтереси можуть виходити за межі норм, правил, навіть закону; по-третє, вони повинні мати можливість представити свої прагнення державним структурам. Специфіка інтересу є однією з базових ознак групи. Інша характеристика — можливість реалізувати свій інтерес. Соціальна структура суспільства призводить до складної конфігурації різноманітних групових інтересів. Основоположником теорії груп інтересів вважають американського політолога А. Бентлі, який першим визначив групи інтересу та їх діяльність як предмет політологічного аналізу. Проте А. Бентлі та Д. Трумен трактували групи інтересів та їх вплив на соціально-політичні процеси як винятково американський феномен, де групи були єдиними рушіями політичного процесу. Група інтересів — це свідоме об'єднання людей на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне впливати на владу задля відображення своїх інтересів у курсах державної політики. Групи інтересів — це переважно добровільні організації різного спрямування (професійні, молодіжні, феміністські, релігійні, культурні тощо), які мають значну автономію. Такі організації, не претендуючи на політичну владу, прагнуть впливати на неї для забезпечення своїх специфічних інтересів. Взаємодія груп інтересів із владними структурами та між собою через систему формалізованих і неформалізованих зв'язків є основою налагодження і підтримання консенсусних відносин у межах демократичного політичного устрою. Діяльність кожної групи інтересів важлива, оскільки всі вони спільно створюють плюралістичне середовище для вироблення державної політики. За умови представлення інтересів лише невеликої кількості груп позитивний ефект їх діяльності фактично втрачається, оскільки вже не можна казати про них як про канал зв'язку між суспільством і державними органами та про забезпечення ними представництва інтересів суспільства. Одну з перших класифікацій груп інтересів запропонував Г. Алмонд, який поділяв їх на: — дезорієнтовані групи, які не мають жодних інституційних основ та об'єднують людей, що протестують проти конкретної політики; — групи, які не мають характеру асоціацій, тобто ті, які ґрунтуються на класовій, культурній або етнічній ідентичності, висловлюють свої інтереси безпосередньо через індивідів, сім'ю та релігійні інституції; — інституційні групи інтересу — групи, які фактично наявні у більших організаціях, зокрема, політичних партіях і законодавчих органах влади; — асоціації — специфічні групи інтересу висловлення інтересів (профспілки, організований бізнес). Політологи також виокремлюють спонтанні, організовані та інституційні групи інтересів. За ступенем гласності в їх функціонуванні групи поділяють на відкриті (явні) та приховані (латентні); за тривалістю існування — на стійкі та тимчасові. Долучаючись до політичної діяльності, спонтанні групи є базовими суб'єктами політики, на основі яких створюються вторинні суб'єкти — асоціації, спілки, об'єднання, які: — по-перше, забезпечують функціональне представництво інтересів спонтанних груп; — по-друге, захищають власні, значно вужчі інтереси, котрі згодом можуть отримати домінуюче значення в їхній діяльності. Ці групи називають організованими групами інтересів. Коли вони чинять безпосередній тиск на владні структури; то водночас є групами тиску. Групи тиску — це об'єднання громадян, які безпосередньо не борються за владу, але наполягають на врахуванні своїх інтересів при здійсненні політики (профспілки, підприємницькі об'єднання тощо). Західні політологи під групами інтересів розуміють саме ті, вторинні утворення, що виявляють політичну активність, репрезентуючи й захищаючи певні інтереси за допомогою різноманітних акцій тиску. Визнаючи, що в деяких випадках ці два поняття повністю або частково збігаються, вочевидь, доцільно розмежувати " групи інтересів" як ширші спільноти людей, що усвідомлюють специфіку своїх інтересів і ставлять завдання їх захистити, та " групи тиску" — організації та об'єднання, що безпосередньо зайняті захистом групових інтересів за допомогою активних дій у сфері політики

44 вопрос
З-поміж організованих груп інтересів і груп тиску виокремлюють: — захисні групи, що створюються задля захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують (профспілки, об'єднання підприємців, творчі спілки, організації ветеранів тощо); — функціональні (проблемні) групи, що створюються задля просування певних програм на політичну арену, привернення до них уваги громадськості та урядів. Вони об'єднують громадсько активних людей, котрі прагнуть вирішити проблеми, не обов'язково щодо їхніх власних інтересів (захист прав людини, захист довкілля тощо).

Серед організованих (захисних і проблемних) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Останні виникають переважно тоді, коли людей об'єднує якась одна особливість їх суспільного становища, яку вони прагнуть змінити або нейтралізувати політичними засобами, або хвилює певне питання, спонукаючи їх до політичної участі (біженці, прихильники проведення референдуму з якогось конкретного питання тощо).

Проміжне становище між спонтанними та організованими групами інтересів посідають так звані інституційні групи інтересів (військові, бюрократія, церква).

45вопрос

“Лобізм” – це спроба організацій або окремих громадян впливати не тільки на ухвалення, відхилення, чи зміну законів у парламенті, а також спроба впливати на адміністративні рішення уряду, спираючись на підтримку не тільки обраних депутатів, а й різних політичних партій, державних і недержавних установ та підтримку громадськості через засоби масової інформації. До лобістів належать передусім представники профспілок, ділові асоціації, громадсько-політичні об'єднання, комітети, комісії. Лобістські організації ставлять своєю метою здійснювати вплив на законодавчі акти, діяльність партій, результати виборів.

Виокремлюють три типи лобізму, як сфери задоволення інтересів: “тіньовий” (“закритий”); демократичний (“відкритий”); інституалізований (законодавчо-регульований) лобізм, що безпосередньо поєднаний з демократичним лобізмом і часто з ним асоціюється.

46 вопрос
Політична ідеологія — складне і суперечливе духовне утворення. Вона покликана розкрити специфіку двох видів розвитку — політичного та ідеологічного — і водночас показати їх взаємодію, вплив політики на ідеологію та ідеології на політичний процес. Наукове осмислення сутності ідеології почалося тоді, коли вже набули розвитку ідеології лібералізму, консерватизму, а згодом і марксизму. Ніколи політика без ідеології не існувала (і не буде існувати), бо ідеологія є необхідним структурним елементом політики. В традиційному (аграрному) суспільстві ідеологія, як правило, збігалася з релігією і розвивалась у релігійній оболонці. Завдяки секуляризації, тобто відокремлення церкви від держави, влади духовенства від світської влади, ідеологія дедалі набувала світського характеру. З'являлись її різновиди, що і спричинило посилення впливу ідеології на політичну поведінку громадян, посилило політичне розмежування в суспільстві, сприяло інституційним змінам.

47вопрос
Основними функціями політичної ідеології є: оволодіння суспільною свідомістю, впровадження в нього власних критеріїв оцінки минулого, сьогодення і майбутнього, створення позитивного образу в очах громадської думки пропонованих нею цілей і завдань політичного розвитку. При цьому політична ідеологія покликана не стільки поширювати, пропагувати свої цілі та ідеали, скільки добиватися цілеспрямованих дій громадян на виконання поставлених нею завдань.
З точки зору політичних функцій, ідеологія прагне згуртувати, інтегрувати суспільство або на основі інтересів якої небудь певної соціальної (національної, релігійної та ін. ) групи, або для досягнення цілей, які не спираються на конкретні верстви населення (наприклад, ідеологія анархізму, фашизму).

48 вопрос

Лібералізм

Виникнення лібералізму відноситься до періоду кризи феодалізму, епосі першихбуржуазних революцій XVII – XVIII ст ст і пов'язано з боротьбою третього стану, буржуазії проти станових буд, феодальних обмежень, утисків аристократії, абсолютистської держави, духовного панування церкви, що зароджується. У витоків ліберальної ідеології стоять англійські просвятители XVII ст Т. Гоббс і Дж. Локк і XVIII ст А. Сміт і І. Бентам,, французькі Ш. -Л. Монтеськье, Же. Ж. Руссо, німецькі – І. Кант іСт Гумбольт, американські, - Т. Джефферсон, Д. Медісон Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали в XIX ст. М. Дрогоманов, Би. Кистяковський. *)

Сутнісні риси лібералізму визначаються етимологією самого слова (лат. Liberaly - вільний). Найголовнішими принципами лібералізму є в політичній сфері:

- свобода особи, пріоритет індивіда по відношенню до держави, визнання права всіх людей на самореалізацію. Слід зазначити, що в ідеології лібералізму індивідуальна свобода збігається з політичною свободою і " природними правами" людини, найголовніші з яких – право на життя, свободу і приватну власність;

- обмеження сфери діяльності держави захищеність приватного життя – раніше від свавілля держави; «приборкання держави за допомогою конституції, яка гарантує свободу дій особи в рамках закону;

- принцип політичного плюралізму, свобода думки, слова, переконань.

- розмежування сфери діяльності держави і цивільного суспільства, невтручання першого в справи останнього;

- у економічній сфері – свобода індивідуальної і групової підприємницької діяльності, саморегулювання економіки за законами конкуренції і вільного ринку невтручання держави в економічну сферу, недоторканість приватної власності;

- у духовній сфері – свобода совісті, тобто право громадян сповідати (або не сповідати) будь-яку релігію, право формулювати свої етичні обов'язки і ін.

У своїй завершеній класичній формі лібералізм затвердився в державному пристрої Великобританії, США, Франції і ряду інших європейських держав в другій половині XIX ст Але вже в кінці XIX – початкуXX в. в. виявляється спад впливу ліберальної ідеології, перерісший в кризу, що тривала до 30-х роківXX ст, що було пов'язане з новими суспільно-політичними реаліями цього періоду. З одного боку, залишена без державного контролю вільна конкуренція вела до самоліквідаціїринкової економіки в результаті концентрації виробництва і утворення монополій, розорених дрібних і середніх підприємств з іншою, необмежене право власності викликало потужний робочий рух, економічні і політичні потрясіння, що особливо виявилися в кінці 20-х – початку 30-х рр. XXв. Все це і змусило переглянути ряд ліберальних установок і ціннісних орієнтирів. Так в рамках класичного лібералізму формується неолиберализм, зародження якого багато учених пов'язують з діяльністю американськогопрезидента Ф. Д. Рузвельта(1933-1945). Переосмислення торкнулося перш за все економічної і соціальної ролі держави. У основі нової форми лібералізму – ідеї англійського економіста Д. Кейнса.

Неолібералі́ зм (від давньогрец. ν έ ο ς neos «новий», та лат. liberalis «вільний») — варіант ідеології лібералізму. Як термін, фр. né o-liberalisme, вперше використаний 1938 р. французьким економістом Бернаром Лаверне (фр. Bernard Lavergne), і того ж року запропонований німецьким економістом Олександром Рюстов (нім. Alexander Rü stow), для протиставлення ідей класичного лібералізму домінуючим, на той час, колективістським та егалітарним тенденціям в ліберальній ідеології.

Неолібералізм має широке значення, та охоплює: 1) ідеологію; 2) спосіб урядування; 3) пакет політичних програм

Принципиед.

Можна навести такі засадничі принципи неолібералізму

Наголос на важливості ринку як механізму ефективного розміщення ресурсів та забезпечення особистої свободи. Спираючись на методологію індивідуалізму класичної школи економіки, прибічники неолібералізму вважають, що ринки створюють природній порядок в суспільстві через добровільний обмін товарами та послугами, що сприяє підвищенню ефективності виробництва, добробуту та свободі. Ринкова економіка краще координує діяльність децентралізованих економічних агентів, які пристосовуються до невизначеності та невпинних змін в розпорошеній інформації. Хоча існування хиби ринку і визнається прибічниками неолібералізму, хиба державних втручань, на їхню думку, може мати значно гірші наслідки.

Необхідність розбудови правової держави (нім. Rechtsstaat або верховенства права). Влада правової держави обмежене фундаментальними принципами верховенства права. Спираючись на Кантівське розуміння свободи, закону та розуму, правова держава є інструментом законності для регулювання конфліктних взаємовідносин автономних індивидів на ринку. Функція такої держави полягає у підтримці цілісності та стабільності суспільства через захист особистих свобод.

Мінімізація втручань держави. Прибічники неолібералізму вважають, що ліберальна держава має бути сильною, але невеликою: вона повинна мати політичну владу, але, в той же час, влада має бути конституційно обмежена. На відміну від принципів чистого laissez-faire, на державу покладена відповідальність забезпечення законності та ладу, надання публічних благ та захист положень конституції, які забезпечують існування ринку. Представники неолібералізму виступають проти всеохоплюючої держави-корпорації.

Існування приватної власності. Приватна власність є незамінною частиною неоліберального суспільного порядку. Для представників неолібералізму приватна власність та вільний ринок є механізмами децентралізації ухвалення рішень. Словами Людвіга фон Мізеса «Якщо спробувати передати ідеї лібералізму одним словом, то це слово буде власність, або приватна власність на засоби виробництва. Решта випливає з цього принципу. »

49вопрос
Консервати́ зм (фр. conservatisme, від лат. conservo — «охороняю», «зберігаю») — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революційта радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.

Вперше термін «консерватизм» вжив у 1891 році французький політик Франсуа-Рене де Шатобріан. У західній політиці консерватизмом часто називають школу мислення, започатковану Едмундом Берком, Бональдом та подібними мислителями.

Погляди консервативних партій у світі дуже різні. Основними консервативними політичними силами в своїх країнах вважаютьсяліберально-демократична партія Японії, Республіканська партія США, Консервативна партія Великої Британії, Ліберальна партія Австралії. Світогляд і політика всіх цих партій сильно різняться.

Неоконсервати́ зм (від грец. ν ε ο ς — новий і лат. conservo — зберігаю, охороняю) — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалійпостіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»).

Кредо «нового консерватизму» в економіці — заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.

Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи у світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму.

50вопрос
Соціал-демократія — політична ідеологія лівих та ліво-центриських партій на політичному спектрі.

Соціал-демократія відділилась від соціалістичного руху в другій половині XIX століття й досі має вплив у всьому світі^[1]. Концепція соціал-демократії зазнала змін з часів появи. Основною відмінністю ідеології соціал-демократії та інших проявів соціалізму, таких як ортодоксальниймарксизм, є віра у верховенство політичної дії на противагу верховенству економічної дії або економічний детермінізм. ^[1]

Історично, соціал-демократичні партії відстоювали соціалізм в строгому сенсі, досяжний через класову боротьбу. На початку XX століття, однак, деякі соціалістичні партії відмовились від революції та інших традиційних ідей марксизму, таких як класова боротьба, та стали на поміркованіших поглядах. До цих поміркованіших поглядів належала віра в те, що реформізм є бажаним способом побудови соціалізму. Однак, сучасна соціал-демократія відхилилась від соціалізму, та підтримує ідею демократичної соціальної держави, що містить елементи як соціалізму так і капіталізму.

51вопрос

Соціалі́ зм — поняття, що має багато значень. Під цим терміном у першу чергу розуміють:

· соціально-економічні ідеї, «вчення» та ідеології, основним гаслом яких є соціальна справедливість;

· політичні рухи, різноманітні утворення та партії, що в Новітній час відносять до «лівого» політичного спектру;

· в переносному значенні в політичній лексиці — політика економічного перерозподілу національного продукту країни, спрямована на соціальний захист найслабших верств населення; підтримка бідних за рахунок багатих

· самоназва економічного, суспільного та політичного ладу в СРСР та країнах, що в ХХ столітті були вільними або невільними сателітами СРСР.

52вопрос

Комуні́ зм (від лат. communis та фр. communisme — спільний, загальний) — політична ідеологія, заснована на ідеї суспільства загальної рівності та свободи, суспільної власності на засоби виробництва та безгрошового перерозподіла майна^[1].

Первинні ідеї комунізму походять від ранньо-християнських громад, які додержувались принципу суспільного майна. Пізніше - від середньовічних сект, які ґрунтувалися на христовій ідеї «любові до ближнього». Також часом під поняттям «первинний комунізм» мається на увазі примітивні суспільні форми доісточної людності^[2].

В новий час, в ХІХ ст. внаслідок впливу Французької революції з її гаслами загальної «Свободи, Рівності та Братерства», скасування соціальної нерівности людей та збудування безкласового та безвладного суспільства через скасування приватної власності, або щонайменше власності на засоби виробництва. Розвиток ціх ідей в Європі привів к кінцю ХІХ ст. до формування окремої спеціальної теорії - «комунізму». Класиками цієї теорії вважаються К. Маркс та Ф. Енгельс. Їх послідовниками у ХХ ст., які втілювали ідеї класиків на практиці, додаючи чимало від себе, вважаються наступні політичні діячі: Ленін, Троцький, Сталін, Мао Дзедун та ін.

В наш час, з точки зору власної апологетики, комунізм — це суспільний лад (або особлива суспільно-економічна формація), що ґрунтується на усуспільненні засобів виробництва; це також наукове і філософське вчення про майбутнє безкласове суспільство, в якому відсутня приватна власність на засоби виробництва та експлуатація людини людиною; а також це практика втілення цього вчення у життя.

З точки зору критики ідея комунізму вважається утопією, спроба втілення якої у життя у ХХ столітті (так званий «комуністичний експерімент») коштувала світовому людству кілька сотень мілліонів людских жертв. Внаслідок існування комуністичних режимів найбільш постраждали, як в абсолютному так і у відносному значення, населення таких країн, як СРСР (нині це Казахстан, Україна, Росія), Китай («культурна революція», «великий стрибок»), Камбоджа (диктатура «червоних кхмерів»), В'єтнам, КНДР, Куба та багато інших.

Комуністична державна політична практика зазнала засудження в більшості країн Європи, де раніш існували «комуністичні» політичні режими. З цього приводу зокрема була прийнята Резолюцію Ради Європи № 1481 щодо засудження комунізму.

Різноманітні форми комунізму умовно поділяються на:

· суспільно-політичні вчення та філософію (див.: марксизм)

· політичну ідеологію та доктрину (див.: «науковий комунізм», «реальний соціалізм»)

· політичні рухи, партії, державні утворення та міждержавні угрупування (блоки), що ідентифікували себе як «комуністичні», (див. КПРС, КПК та ін. )

53вопрос

Фаши́ зм (італ. fascismo, від італ. fascio — «зв'язка», «об'єднання») — різновид політичного режиму, концепція, а також радикальнаавторитарна імперіалістична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея постійної війни й панування. Спочатку — самоназва політичного руху в Італії під Беніто Муссоліні, який правив з 1922 по 1943 рр. Уже в 1920-і роки, супротивники фашизму поширили поняття на інші праві, авторитарні, тоталітарні і націоналістичні режими, диктатури та на політичні групи, в тому числі на німецький націонал-соціалізм хоча вони самі себе не називали словом «фашизм» та за своїми ідеологіями і політичними практиками дуже відрізнялися від італійського фашизму.

Фашизм зазвичай описується як «ультра праві», ^[1]^[2] хоча, деякі автори акцентують увагу натому, що знаходження розміщення фашизму на звичайному поділі політичного спектру лівий-правий є важким. ^[3]

Фашизм з італійської — «зв'язка», «об'єднання», що означає об'єднання в єдине ціле правих і лівих політичних спектрів.

8 ВОПРОС
Сучасні теорії еліт різноманітні. Можна виділити ряд напрямків. Історично першою групою теорії еліт, що не загубила сучасної значимості, стали концепції макіавеллістської школи (Моска, Парето, Міхельс, Гелбрейт, Дюверже, Ліпинський та ін. ). Їх об'єднують спільні риси. По-перше, визнання існування еліти в будь-якому суспільстві, її поділ на привілейовану владну, творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість. Цей поділ закономірно випливає з природи людини і суспільства, особливих психологічних якостей еліт (природні обдарування, виховання та ін. ). Подруге, групова згуртованість. Еліта - згуртована група, об'єднана не тільки спільністю професійного статусу і соціального становища, але й самосвідомістю, сприйняттям себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством. Структурна постійність еліти, її владних відносин (зміна вождів племен, монархів, бояр і дворян, парламентаріїв і міністрів тощо, але відносини панування і підкорення між ними і простим людом зберігаються). По-третє, легітимність еліти; більш-менш широке визнання масами її права на політичне керівництво, формування і зміну еліт у ході змагання за владу. Природно, макіавеллістські теорії еліт не позбавлені недоліків: у них перебільшуються психологічні фактори, ігноруються свободи і права особи, переоцінюється часто-густо і роль керівників, які управляють, і недооцінюється активність мас, не враховується і еволюція суспільства і т. п.

Утворені вже у XX ст. ціннісні теорії еліт намагаються подолати слабкості теорій еліт макіавеллістської школи. І хоча в ціннісних теоріях еліт головною конструктивною силою суспільства вважається еліта, все ж пом' якшуються позиції у ставленні до демократії, робиться спроба пристосувати теорію еліт до реалій сучасних демократичних держав. Однак, за ступенем аристократизму, у ставленні до мас, демократії та ін. різноманітні ціннісні теорії еліт розрізняються. Але їх об' єднують загальні риси. По-перше, в цих теоріях утверджується, що еліта - найцінніший елемент суспільного життя, який володіє високим хистом, умінням, відданістю справі, спроможністю вчасно оцінити обстановку в суспільстві, враховувати суспільну думку та ін. По-друге, панівне становище еліти відповідає, немовби, інтересам суспільства. По-третє, формування еліти - не стільки результат жорстокої боротьби за владу, скільки результат природного відбору суспільством найбільш цінних представників. Елітарність випливає з рівності можливостей і не суперечить сучасній пред-

ставницькій демократії. Ціннісні теорії еліти претендують на найбільшу відповідність реальностям сучасного демократичного суспільства. Справжня еліта не володарює, а керує масами з їх добровільної згоди, що висловлюється на вільних виборах. В основі ж концепцій демократичного елітарізму знаходяться положення і настанови про ціннісні якості еліт. У працях соціологів Роберта Даля, Сеймура Мартіна Ліпсета, Людвіга Хармона Зігле-ра та ін. обґрунтовуються теорії елітарної демократії. Використовуючи запропоноване Йозефом Шумпетером визначення демократії як конкуренції між потенційними претендентами на довіру і голоси виборців, соціологи відзначають важливу роль еліт в управлінні, вважаючи, що тільки керівна верства здатна стримати частину притаманних масам ірраціоналізму, емоційної неврівноваженості і радикалізму.

Концепції множинності, плюралізму еліт істотно збагачують і розвивають деякі демократичні настанови ціннісних теорій еліт. Соціологи Отто Штаммаєр, Давід Рісмен, Сеймур Келлер, Роберт Даль та інші розцінюютьконцепції множинності еліт як заперечення елітарної теорії. Вплив кожної з еліт обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя. Плюралізм еліт визначається складним суспільним розподілом праці, різноманітністю соціальних структур. За допомогою різноманітних демократичних механізмів: виборів, референдумів, опитувань, преси та ін. обмежується або взагалі відвертається дія залізного закону оліга-рхізації, однак еліта залишається під контролем народу. Існує конкуренція еліт, яка відображає економічну та соціальну конкуренцію в суспільстві. В сучасному демократичному суспільстві влада розпорошена між різноманітними суспільними верствами і владними структурами. Концепція множинності еліт - важлива складова ідейно-теоретичного арсеналу плюралістичної демократії.

Співвідношення еліти і демократії розглядається не тільки в спектрі протиставлення їх одна одній. Відсутність у західному суспільстві раціональної еліти розглядається як одна з головних причин кризи демократії. Необхідність елітарного правління зумовлюється самою демократією. Для збереження і зміцнення демократії вважається необхідним відродження консенсусу, для чого слід відновити авторитет еліти. Тому постійно уточнюється зміст понять еліта і демократія. Дедалі частіше робиться висновок, що демократія в сучасному розумінні - це не правління народу, а уряд, схвалений народом (Йозеф Шумпетер). По суті, обмеження участі мас у політичному процесі пояснюється тим, що нібито масам властиві антидемократичні тенденції. Маси слабо уявляють цінності та принципи демократії і, піддаючись впливу демагогів, можуть їх порушувати. Елітаристи вважають, що демократія діє ефективніше, якщо створена еліта забезпечує буфер між ірраціональною громадськістю і державою. Поєднання елітаризму з демократією вважається природним уже тому, що еліта, яка управляє, керує, визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного. Елітарна демократія передбачає плюралізм еліт, що забезпечує дисперсію, тобто розклад влади на основі протиборства і балансу політичних сил, представлених різноманітними елітами. Йде конкуренція еліт у боротьбі за владу. Маси, вибираючи між елітами, що конкурують, мають можливість повністю впливати на політику, виявляти свою волю і почуття. I взагалі, елітарна демократія не відкидає ідеї народного суверенітету - управління еліти в ім'я добра народу, суспільства.

13вопрос
Типологія політичної еліти (за М. Васіліком, С. Рутаром):
- за місцем в політичній системі: правляча й опзиційна, або контреліта;
- за способом рекрутування: відкриті й закриті;
- за структурою: об'єднані й роз'єднані;
- за ступенем соціального представництва: високий і низький;
- за сферою впливу: широка й обмежена;
- за характером влади: централізована й дифузна;
- за результатами діяльності: еліта, псевдоеліта, антиеліта;
- за стилем правління: демократична, авторитарна, тоталітарна;
- за ідеологічними цінностями: ліберальна, консервативна, соціал-демократична, комуністична;
- за соціальною базою: етнічна, конфесійна, демографічна, професійна.

15вопрос
Лідер (англ. leader - ведучий) - провідний, авторитетний член організації або групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати суттєву роль у політичних процесах. Лідерство - це не просто той чи інший лідер, не їх сума, а соціальна інституція. Лідерство є багатоаспектним явищем.
Під поняттям " політичний лідер" можна вважати будь-кого, незалежно від формального рангу, учасника політичного процесу, який бажає і здатний впливати на оточуючих і регулювати процес для досягнення висунутих ним цілей.
Лідерство має ознаку універсальності, тобто це явище повсюдне. Крім того, воно має групову природу: виникає там, де формуються тимчасові або постійні групи.

24вопрос

Функції політичного лідера (за І. Дзюбком):
- об'єднання громадян, суспільства навколо спільних цінностей і завдань;
- пошук і прийняття оптимальних політичних рішень;
- соціальний патронаж, підтримка суспільного порядку;
- налагодження політичного контакту та взаємодії влади й населення;
- мобілізація мас на реалізацію політичних цілей;
- легітимація суспільно-політичного ладу.

22вопрос

Політичне лідерство - це процес взаємодії, в ході якої одні люди (лідери) знають і виражають потреби і інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші (їх прихильники) добровільно віддають їм частину своїх владних повноважень для здійснення цілеспрямованого представництва і реалізації власних інтересів.
Типологія політичних лідерів визначається за такими характеристиками:
- ставленням лідера до підлеглих: авторитарні, демократичні, відсторонені;
- масштабами лідерства: загальнонаціональні, певного класу, соціальної групи, регіону;
- стилем лідерства: прапороносець, послідовник, торговець, пожежник, актор (демагог);
- ставленням до існуючої політичної системи: функціональний, дисфункціональний, конформіст, нонконформіст;
- соціальною природою авторитету: традиційний, бюрократичний (раціонально-легальний), харизматичний.
Типологія політичного лідерства. Загальновизнаною і зберігаючою свою актуальність є типологія лідерства М. Вебера. Він виділив три типи лідерства:

Традиційне лідерство – спирається на механізм традицій, ритуалів, силу звички. Звичка підкорятися заснована на вірі в святість традиції і передачі влади за спадком. Право ж на панування лідер придбає завдяки своєму походженню. Цей тип лідерства втілює правління вождів, старійшин, монархів.
Харизматичне лідерство припускає виняткові якості самого лідера, якими він володіє насправді або які приписуються йому його оточенням і всіляко роздуваються засобами масової інформації. Харизматичними лідерами були В. І. Ленін, І. Сталін, А. Гітлер, Мао Цзедун, Р. Хомейні та ін. Основою легітимності харизматичного лідера є його перевага над іншими.
Раціонально-легальне (демократичне) лідерство засновано на існуючій в суспільстві нормативно-правовій базі. Наприклад, відповідно до конституційних норм громадяни обирають президента своєї країни, довіряючи йому на певний термін вищий пост в державі. Основою його легітимності є президентський статус (державна посада).

27вопрос
Партії різних країн неоднакові, що зумовлено рядом історичних, соціокультурних та економічних чинників. В цьому зв’язку важливою є проблема типології політичних партій. В залежності від критерію, який дослідники брали за основу, вони виділяли різні типи партій.
Французький політолог М. Дюверже уроботі „Політичні партії. Їх організація і діяльність у сучасній державі” за признаком відношення до демократичних цінностей розрізняв партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій головне в політичному процесі – це завоювання місця у політичних структурах і легальні форми діяльності. Для непарламентських партій, для яких характерний централізм у структурі, наявність політичного центру і жорсткої програми, головна мета – досягнення влади будь-яким способом. Непарламентські партії, загалом, недооцінюють парламентську систему правління.

20вопрос

Особистісно-ситуаційні теорії лідерства

Концепції лідерських та ситуаційних рис намагаються пояснити феномен лідерства як результат впливу на сам процес лише одного фактора. Процес взаємодії індивідуальних та ситуаційних причин ігнорується. Це спонукало до появи і розвитку концепцій особистісно-ситуаційних теорій, авторами яких стали Є. Уесбур, К. Кейс, Дж. Браун, Г. Герт, С. Міллз та інші.

Є. Уесбур визначає лідерство як взаємозв’язок емоційних, інтелектуальних та активних рис лідера з специфічними умовами, в яких він діє.

К. Кейс стверджує, що лідерство є наслідком єдності трьох факторів: особистісних рис лідера; природи політичної структури та її членів; політичних завдань, які має вирішувати лідер і його організація.

Дж. Браун запропонував п’ять динамічних законів лідерства: 1) бути членом організації, в якій індивід має намір бути лідером; 2) репрезентувати сферу вищих можливостей в соціальних питаннях; 3) адаптуватися до існуючої соціальної структури; 4) реалізовувати довгострокові тенденції, притаманні політичній системі; 5) визнавати, що й для інших осіб також існують можливості стати лідером.

В концепції Г. Герта і С. Міллза визначено фактори, які слід враховувати при вивченні проблеми лідерства. Серед них: 1) риси та політичні мотиви лідера як особи; 2) постать лідера, яка існує у свідомості послідовників, мотиви поведінки послідовників, що спонукають їх іти за лідером; 3) риси (характеристики) ролі лідера в організації і суспільстві; 4) інституційний контекст, в який лідер і його послідовники можуть бути втягнуті.

Ситуаційний підхід до лідерства, який з’явився біля п’яти десятиріч тому і значно потіснив теорії рис, не поставив останню крапку у виробленні концепцій лідерства. Багато дослідників дотримуються думки, що сама по собі ситуація не є достатньою для визначення феномена політичного лідерства. Тому процес концептуального обґрунтування лідерства триває.

25вопрос
Політика - це специфічний спосіб взаємодії держави і суспільства. З'єднуючою ланкою між ними виступають політичні партії і суспільно-політичні рухи. Будучи елементом громадянського суспільства, вони дозволяють йому ефективно впливати на політику держави.
Політична партія- це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

38вопрос
У сучасній політичній науці є ряд підходів до трактування виборчої системи. По-перше, виборча система ототожнюється з виборчою формулою, механізмом перетворення голосів у мандати. По-друге, виборча система асоціюється з трьома елементами: структурою виборчого округу, структурою голосування та виборчою формулою. По-третє, з точки зору конституційного права. В даному разі під виборчою системою розуміють сукупність встановлених законом правил проведення виборів, регламентів здійснення конкретних процедур виборчої кампанії, способів визначення результатів голосування.
Нині існує понад 150 різновидів виборчих систем. Головною ознакою, що відрізняє одну виборчу систему від іншої, в порядок визначення результатів виборів. Якщо взяти дану ознаку за критерій класифікації, то можна виділити наступні основні типи виборчих систем: мажоритарну, пропорційну та змішану (дехто погоджується лише з мажоритарною і пропорційною). Інші модифікації утворюються в результаті поєднання цілого ряду факторів: наявність преференцій, одиночне чи кумулятивне голосування, структура виборчих округів та інші.
Мажоритарна виборча система. Суттєвою ознакою мажоритарної (від франц. " majorite" — більшість) виборчої системи є те, що результати голосування визначаються за ознакою більшості. Мажоритарна система передбачає поділ території країни на одно- чи багатомандатні округи, в кожному з яких балотується певна група кандидатів. Найпоширенішими різновидами цієї системи в сучасних демократичних і перехідних державах є мажоритарна система абсолютної та відносної більшості, система альтернативного голосування та система обмеженого голосу. Відповідно до мажоритарної системи абсолютної більшості, обрання кандидата стає можливим, якщо його підтримали щонайменше 50% виборців, які брали участь у голосуванні, плюс ще хоча б один голос.

Згідно з мажоритарною системою відносної більшості (називають її також плюральною) перемогу здобуває кандидат, який набирає відносну більшість голосів виборців. її часто називають системою " першого, хто прийшов і дістав пост" (" first past the post" ). Дана система використовується при виборах президента (Колумбія, Коста-Рика, Домініканська Республіка, Ісландія, США), виборах нижньої палати парламенту (Великобританія, Канада, США, Японія).

Система альтернативного голосування поєднує в політичному аспекті особливості однотурової системи відносної більшості та абсолютної більшості при двотуровому голосуванні. А оскільки в умовах балотування трьох чи більше кандидатів набрати більше 50% голосів малоймовірно, то за такої системи кожен виборець повинен не вибирати з багатьох кандидатів одного, а проранжувати (1, 2, 3, п) всіх кандидатів. Якщо жоден з них не дістане абсолютну більшість (50%+1) перших місць, то з боротьби виключається кандидат, котрий здобув найменше перших преференцій, а інші позиції розподіляються між тими, хто залишився у списку. І ця процедура відсіювання аутсайдерів триває доти, поки один із кандидатів не набере більше половини голосів. Ця система передбачає дуже складну схему підрахунку голосів, а тому потребує потужного комп'ютерного забезпечення виборчих дільниць.

Система обмеження голосу передбачає утворення, наприклад, п'ятимандатних округів (Японія). При цьому виборець має тільки один голос, тобто може обрати тільки одного кандидата.

Пропорційна виборча система. Проекти пропорційних виборчих систем вперше були запропоновані в 40-х роках XIX ст. американцем Т. Джильпіном та швейцарцем В. Консідераном.

Пропорційне представництво виходить з ідеї, що вплив партії має відповідати числу виборців, які голосують за неї. Пропорційна виборча система вперше була застосована в Бельгії у 1889 році, а з кінця XIX ст. вона набула поширення в багатьох країнах світу. Ця система ґрунтується на пропорційній відповідності між кількістю завойованих голосів та числом отриманих мандатів. За пропорційної системи утворюються великі багатомандатні округи. Вибори є суто партійними, тобто партії, які беруть участь у виборах, формують виборчі списки, за які і голосують виборці. У певних випадках громадянам надається можливість окремо визначити своє ставлення до кандидатів всередині списку однієї партії. Найбільш поширеними є пропорційні системи закритих загальнонаціональних списків та закритих регіональних списків, а також пропорційна система з преференціями.

Пропорційна система регіональних партійних списків чи регіонального розподілу мандатів (ПСРПС). Застосовується в Данії, а також при виборах половини депутатів нижньої палати парламенту Німеччини. Особливістю цієї системи є те, що виборці голосують за представників однієї партії чи блоку, але в кожному регіоні мандати розподіляються окремо, відповідно до набраних партіями у цьому регіоні голосів та відповідно до кількості мандатів, які припадають на цей регіон. За такої системи партії змушені включати до партійних списків якомога більше місцевих політиків, а отже — регіони будуть представлені в парламенті. Таким чином, дана виборча система сприяє поєднанню партійної структуризації суспільства з традиційною системою територіального представництва.

21вопрос

Інтегративна теорія — лідерство є результатом сукупного впливу цілої низки факторів (суб’єктивні якості, ситуація, взаємозв’язок з послідовниками).

Лідерство постає явищем

багатомірним, що визначається цілим комплексом змінних величин, серед

яких: індивідуальні риси лідера (суб'єктивні якості, мотивація, яка

визначає прагнення до лідерства), фактори зовнішнього стосовно індивіда

середовища (ситуація, характеристика послідовників), а також механізм

його взаємозв'язку з послідовниками.

22вопрос

Розумінню проблеми політичного лідерства сприяє знання типологізації даного феномену. Складність і багатоманітність суспільно-політичного розвитку, політичних процесів і політичної діяльності зумовлюють багатоманітність типів лідерства. У науковій літературі існують типологізації політичного лідерства, які базуються на різних критеріях.
Одна з перших спроб типологізації лідерства належить М. Веберові, який здійснив її з урахуванням типів владарювання. На цій основі Вебер виділив три основні типи політичного лідерства.
1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. Цей тип лідерства становлять основу існування всякої монархічної влади.
2. Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність. Цей тип лідерства відповідає республіканським формам правління Нового і Новітнього часів. Його характерними ознаками є наявність легальних процедур обрання, відповідність особистості претендента бажану наборові необхідних професійних якостей, конкурентність і періодичність змін лідера.
3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси (харизма — винятковий, містичний Божий дар, властивий людині). Харизматичне лідерство характеризується режимом необмеженої влади лідера, яка ґрунтується на ідеї служіння мас інтересам суспільства і держави, уособлених персоною лідера; повними особистими відданістю й довірою, зумовленими наявністю у лідера уявних якостей пророка, месії, вождя; некритичним ставленням мас як до лідера, так і до його політики. Як свідчить історія, умовою харизматичної влади є не лише фанатична відданість мас лідерові. Харизма досить часто в нинішніх умовах має формально-юридичну захищеність у вигляді процедур канонізації постаті вождя, президента, висування «батька нації та народів» єдиним кандидатом на виборах тощо.
Характеризуючи означені вище типи лідерства, Вебер підкреслював, що якщо перші два типи притаманні стабільним соціальним спільнотам, то харизматична влада завжди виникає на переломних етапах розвитку суспільства, пов'язаних із радикальною зміною соціально-економічних структур і культурно-ціннісних орієнтацій, з активізацією масового ентузіазму. Харизматичне лідерство несе в собі заперечення минулого державного досвіду, ідею революційності й месіанізму. Однак у процесі об'єктивної стабілізації воно може набувати рис традиційного (монархічного) та бюрократичного типів.
Для докладнішого аналізу проблем типології лідерства сучасна політологія застосовує такі критерії: функції і роль лідера в суспільстві, стиль та методи діяльності, ціннісні орієнтації, характер участі лідерів в організації політичної влади, масштаб і рівень їхньої діяльності тощо.
Застосовуючи критерії функцій і ролі політичного лідера всистемі владних відносин, цікаву класифікацію політичних лідерів запропонував відомий західний політолог М. Герман. Він поділяє лідерів так:
а) лідер-«комівояжер» — сенс своєї діяльності він вбачає у вираженні й задоволенні інтересів своїх послідовників;
б) лідер-«пожежник» — його діяльність — це ланцюг реакцій на початкові умови ситуацій;

в) лідер-«маріонетка» — ним керують його прибічники.
Подібну типологію політичного лідерства застосовує Р. Такер, виділяючи лідерів «реальних» і «менеджерів». Перші — це лідери-герої, революціонери, реформатори. Другі — ті, що майже не впливають на хід подій.
Проаналізувавши стиль політичної поведінки американських президентів, професор Дж. Фарбер запропонував чотири можливі стилі реалізацій лідерських обов'язків:
— активно-позитивний стиль, зорієнтований переважно на продуктивну діяльність, раціональне розуміння лідером своїх обов'язків і здібностей, своїх можливостей;
— активно-негативний стиль, зорієнтований на задоволення власних амбіцій, самолюбства, честолюбства;
— пасивно-позитивний стиль, зорієнтований на збереження лідером своїх попередніх ціннісних орієнтирів, уявлень і кола прихильників, які змушують лідера приймати політичні рішення в межах існуючих традицій;
— пасивно-негативний стиль, що передбачає мінімальне виконання лідером своїх обов'язків у межах існуючої системи думок і відносин. Для такого лідера характерне або передоручення ведення справ своєму оточенню, або приймання імпульсивних, непродуманих рішень.
Використовуючи цей критерій, Л. Р. Стогділ виділяє такі типи політичного керівництва: авторитетний, переконувальний, демократичний, інтелектуальний, виконавчий.
Найбільш поширеною в політології класифікацією за стилем є поділ лідерства на авторитарний і демократичний типи.
Оскільки в лідерстві завжди проявляються певні ціннісні орієнтації, то його типологія часто здійснюється на основі ставлення лідера до панівних у суспільстві культурних та ідеологічних цінностей. За цим принципом лідерів поділяють на такі типи:
— лідер-консерватор, діяльність якого спрямована на відродження й збереження усталених цінностей і традицій, норм і правил соціальної поведінки. До них відносять переважно керівників консервативних, республіканських та християнсько-демократичних партій і рухів;
— лідер-ліберал (реформатор), який, не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін політичної ситуації. Це лідери партій ліберального і соціал-демократичного напряму;
— лідер-революціонер, діяльність якого спрямована на заперечення існуючих цінностей і утвердження нових. До цього типу належать керівники революційно-демократичних, комуністичних і анархічних партій;
— лідер-реакціонер, який відстоює застарілі, віджилі цінності і традиції. Це переважно вожді ультраправих і ультралівих партій, які тяжіють до тоталітаризму й диктатури і дуже часто породжують харизматичний тип лідера.
У теоретичній і практичній політології поширеним є поділ лідерства на формальне і неформальне за критерієм характеру участі лідерів в організації суспільно-політичного життя. Формальне лідерство пов'язане з встановленими правилами висування і призначання лідера-керівника, неформальне виникає як результат особистих взаємин лідера з певною спільнотою завдяки завоюванню власного авторитету. На цій основі в політології розрізняються поняття «лідер» і «керівник». Різниця між політичним керівником і лідером полягає в тому, що керівник найчастіше призначається «згори», а лідер висувається стихійно «знизу». Звичайно, в деяких випадках керівник може бути чи може стати і неформальним лідером. Проте керівник часто не володіє необхідними якостями лідера. Це здебільшого «номенклатурник», слухняний рупор верхів.
Велике значення має здійснення типології за масштабом лідерства. Розрізняють лідерів загальнонаціонального, регіонального і місцевого рівнів, а також лідерів певних класів, груп і етнічних спільнот.
Одним із складних і важких аспектів, пов'язаних з типологізацією політичного лідерства, є проблема вождизму. Вождизм слід розглядати як різновид політичного лідерства, характерний для ідеологізованих, жорстко організованих (тоталітарних) суспільств, що проявляється певним типом владних відносин та ієрархії установ влади корпоративного плану. Це тип владних відносин, які ґрунтуються на особистій відданості персоні вождя, що володіє нічим не обмеженою верховною владою. Характерними рисами вождизму є ірраціональне сприйняття політичних відносин носіями буденної свідомості, харизматизація й атрибутизація вождя. У сучасному світі зовнішніми формами прояву вождизму виступають месіанізм, теократизм, не-потизм, трайбалізм та ін.
Завершуючи розгляд проблеми типологізації політичного лідерства, слід нагадати положення Вебера про те, що типів лідерства в чистому вигляді немає. Вивчення різноманітних методик типології політичного лідерства виявило взаємопереплете-ність типів. Це потребує застосування під час їх дослідження конкретно-історичних підходів. Однак і на цій основі неможливо знайти остаточних відповідей на безліч питань, пов'язаних з типологією політичного лідерства, із сутністю, функціями й тенденціями його розвитку, з пріоритетністю певних типів. Це зумовлюється тим, що з одного боку, лідерство є творчим процесом і кожен лідер виступає творцем власного стилю, власної політичної програми і шляхів здійснення її, а з іншого — лідерство значною мірою залежить від рівня розвитку суспільства, його типу і політичного устрою, політичного режиму, рівня розвитку політичної культури і свідомості мас, від історичних і національних традицій та від інших чинників.
Серед сучасних політологів немає єдиної позиції щодо пріоритетності певного типу лідерства в умовах сучасного світу. Одні, як, наприклад американський учений Д. Белл, вважають, що умови сучасного технотронного, інформаційного, пост-індустріального демократичного суспільства вимагають лідерів демократичного типу, лідерів-професіоналів, меритократів. А інші небезпідставно роблять висновок, що нинішня доба — це доба харизматичного лідерства. На думку багатьох фахівців, саме харизматичний лідер здатний вивести сучасну цивілізацію з кризового стану, подолати наступ бюрократизації й масовизації суспільних відносин, суспільну «атомізацію», відчуженість мас від політики й держави.
Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції, а саме: об'єднувати суспільство навколо загальних цілей; згуртовувати маси на реалізацію компетентних політичних рішень; створити в суспільстві злагоду, консенсус, взаєморозуміння.
Отже, проблема політичного лідерства складна, багатогранна й багатовимірна. Тільки застосування комплексу різних методів дослідження дає змогу охопити всі грані політичного лідерства.

37вопрос

Ви́ борча систе́ ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних, представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними.

Існує три розуміння цього поняття:

— Вузьке;

— Нормативно-правове;

— Широке;

Вони не заперечують одне одного, а розглядають з різних боків.

1. Виборча система — спосіб переведення голосів виборців в мандати депутатів та владні посади. (2 способи: мажоритарний та пропорційний).

2. Виборча система — порядок формування виборчих органів держави, спосіб, у який розподіляються депутатські мандати.

3. Виборча система — сукупність суспільних взаємовідносин, взаємодій, процесів, інститутів, цінностей, норм, які обумовлюють формування виборних органів держави.

Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) наоснові Конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.