Барбара КОСМОВСЬКА 8 страница

— Він теж вам не підходить? — підхопив дідусь тоном, сповненим зрозуміння.

— Вальдекові не підходить, — Маньчакова не встигла образитися, бо перейнялася долею поляків у Сибіру й важко розставалася з непотрібними речима. — Або той смугастий светр? — продовжувала вона дуже обережно.

— Дайте спокій, — дідусь почав швидше роздавати карти. — Їм, там у Сибіру, потрібні кожухи, а не светри!

— Кролячу шубу не віддам, — про всяк випадок попередила пані Віолетта, беручи карти.

— Я знаю, — дідусь уже підраховував очки й упорядковував масті. — Ця прив’язаність до тварин дійсно зворушлива й свідчить про ваше добре серце, — урочисто заявив він.

Маньчакова перестала замислюватися над дідусевими словами, щойно виявила відсутність винової масті.

— Але щось-таки мені перепало, — її щирість, без сумніву, пояснювалася прекрасним набором чирви.

— Е-е-е, — зневажливо поставився дідусь до гарних намірів Маньчакової. — Краще не треба. Вона лише вдає даму, їй буде прикро… Ну, і Павел неодмінно подбає про якісь подарунки.

— Ой, не знаю, не знаю, — у пані Віолетти на цю тему явно була власна думка. — Останнього разу він образився на нас через два дурних млинчики. А млинчики — це вам не кожух!

— Винова шістка, — озвався дідусь, поклавши край дружнім намірам Маньчакової, яка ладна була відкрити свою шафу перед гостею з Казахстану.

Буба за звичкою подумки посміхалася. У своїй уяві вона бачила, як бабця Рита, що користувалася виключно «Шанель № 5», нюхає одеколон Маньчака. Уявила також її, одягнену в екстравагантне пончо пані Віолетти та пілотку із чорного каракуля. І дійшла висновку, що ніхто не народжується Фелліні. Зате ним може стати кожен, хто вміє дивитися. Реконтруючи винову шістку, вона була впевнена в результаті гри. Особливо потому, як на полірованій поверхні дідусевого столу вгледіла, що в Маньчака повністю відсутні козирі, які могли б загрожувати їхньому чудовому шоломові.

— Не розумію, як це сталося, — зіщулилася пані Віолетта під грізним чоловіковим поглядом. — Ми ж завжди вигравали в них з такими картами.

Вираз Маньчакового обличчя був такий, немовби він щойно довідався про заслання в Сибір. Пан Вальдек у відчаї запхнув свого записника до кишені посткомуністичної куртки й насунув на очі капелюха.

— Когось ви мені нагадуєте, — дідусь не міг відірвати погляду від його кремезної статури.

— Певне, бубнового валета, — посміхнувся Маньчак усмішкою переможеного.

— А от і ні! Ви нагадуєте мені пана Перелку. Головного бухгалтера, який у тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостому році запроторив свого сина до в’язниці. За розтрату, — вів своєї дідусь.

— Успіхи в грі вам шкодять, — відрізав сухо Маньчак. — Наступного разу ми вас так не скривдимо.

У кінці коридору замаячіла постать бабусі Рити, яка мовчки спостерігала за всією компанією. Пані Віолетта непомітно штурхнула чоловіка, й обоє заусміхалися найбільш співчутливою посмішкою, на яку лише спромоглися.

— До сві-да-ні-я, — голосно й виразно промовила Маньчакова.

— До сві-да-ні-я, — повторив Маньчак.

Здивована бабця лише через хвилину прийшла до тями.

— До свіданія, — відізвалася вона з бездоганною вимовою.

І в коридорі зробилося тихо.

— Дуже дивні люди, — заявила бабця, — але знаєте, що? Я відразу підозрювала, що це якісь репатріанти. А тим, кого так скривдили доля й Вітчизна, я ладна пробачити все!

КУХОННЕ ПЕКЛО

Дідусь стояв у супермаркеті біля своїх улюблених полиць і захоплювався смаковим букетом шампанських вин. Буба перелякано помітила, що він сховався в тісному колі слухачів, і витягнути його з юрби шанувальників було неможливо. Наблизившись настільки, щоб скидатися на ще одну жертву переконливої оповідки пана Генрика, дівчина із жахом помітила серед пальт, кожушків та шубок, котрі оточили дідуся, знайому зелену куртку, у кишенях якої були не менш знайомі руки. Буба подалася геть, коли власник зеленої куртки серйозно поставив дідусеві запитання.

— Скажіть, чи на вашу думку, — звертався він до старенького, дивлячись на нього як на експерта в галузі алкогольних напоїв, — молода людина має право випити келих вина, чи навпаки, рекламу й дегустації серед молоді треба суворо заборонити?

— Браво, юначе! — дідусь схвально ляснув у долоні. — Влучне, розумне питання. Чому щось хороше й корисне повинно дозволятися тільки після вісімнадцяти років? Дамо молодим приклад розумної поміркованості, вишуканості в поводженні з божественним трунком! — виголошував він на весь магазин. — Виховаймо майбутні покоління бувальцями винарень, а не смердючих барів «під кущем»! Покажімо нарешті, що йдеться не про кількість, а про якість, бо там, де існує культура пиття, там є й розум життя… — решта дідусевого монологу потонула в бурі оплесків. Аплодували продавчині й пенсіонери. Аплодувала молода пара з дитиною в «кенгуру». Аплодував пан Леон, кочегар супермаркету, знавець менш вишуканих напоїв, зате частий бувалець барів, про які згадував дідусь. Аплодував Мілош, задоволений відповіддю на своє запитання.

— Нічого не поробиш, — подумала Буба. — Доведеться сказати, що дідусь стоїть у черзі по ліки. — І тихенько, навшпиньках, попрямувала до виходу.

Удома вона застала бабцю, що тупцювала біля телефону, відійти від якого не дозволяв закороткий телефонний шнур.

— Я не розумію тебе, бо ти плачеш, а не говориш! — кричала вона до слухавки. — Повільніше, Марисю. Яка Сильвія? Ой, ти перебільшуєш! І що з того? Ну, що танцював? Не будь дріб’язковою! Може, тільки тому з нею, бо нікого іншого не було? Ох, ти дружина, а це зовсім інша справа! Який котик? Говори голосніше! Павел знайшов котика? Але він мав у дитинстві алергію на шерсть! Послухайся мене, Марисю, не привозьте цього кота, бо пошкодуєте, — бабця замовкла й утупилася в мовчазну слухавку. — Добре, Бубо, що ти вже повернулася. Якщо твоя мати пише так само, як говорить, то воно й не дивно, що ніхто її не читає.

— А що сталося?

— Звідки я знаю? — бабуся стенула плечима. — Не досить, що вона без причини весь час плакала, то ще й говорила такі дивні речі.

— Які речі? — допитувалася Буба зі зростаючим занепокоєнням.

— Ну, що вони були на вечірці в будинку відпочинку й Павелек танцював. Якщо вони пішли на танці, то це ж цілком зрозуміло, що він не в хокей грав…

— Може, він танцював не з мамою? — здогадалася Буба.

— Але ж, дитино моя, — бабця глянула на онуку зневажливим поглядом, — такого мужчину, як твій батько, жінки просто обожнюють, і в цьому немає нічого дивного… Але навіщо їм кіт?

— Кіт? — перепитала Буба. — Бабцю, ти, певне, щось не так зрозуміла.

— Якраз навпаки! Я добре чула, як твоя мати, весь час ридаючи, говорила, що до Павла причепився котик.

— Котик?

— Киця чи котик. Щось таке. Я лише одного боюся. Павелек міг забути, що в нього алергія на котів. Він завжди реагував на шерсть. А твоя мати наполягає, щоб цю тварину привезти.

— Чому ти вирішила, що вона цього хоче? — Буба приховала усмішку.

— Бо вона чітко сказала, що коли вони повернуться, то твій тато із цим котиком може жити в мене.

— Це справді проблема, — погодилася Буба.

— Авжеж, що проблема, — бабця виглядала занепокоєною. — Я взагалі ненавиджу котів…

— А собак? — Буба раптом усвідомила, що хоча й пам’ятає бабусю змалку, але майже нічого про неї не знає.

— Навіть не згадуй! Якби у вас був пес… — у бабчиному голосі зростало напруження, — ноги моєї тут не було б.

— Зрозуміло, — відповіла Буба й пішла слухати новий диск Миськевича.

Дідусь повернувся в чудовому настрої, із пляшкою дешевого вина під пахвою.

— Рито, — погукав він з порога, — а в мене сюрприз!

— Буба сказала, що ти пішов до аптеки по ліки. А це що? — бабчин погляд негайно спинився на пляшці з дешевою кришечкою.

— Сироп, — не змигнувши оком відповів дідусь. — Тільки за рецептом, — попередив він, побачивши в її очах недовіру.

— Е, ні! — імпульсивно заперечила бабця Рита. — Коли вже я тут господиня, то не дозволю таких сиропів! … Ну, хіба що це з Божої аптеки… — знайшла вона компроміс, уникаючи сяючого дідусевого погляду.

— Саме так, Рито! — дідусь голосно поставив підозрілу пляшку на столі. — Ця мікстура не одному пенсіонерові життя врятувала, а про пенсіонерок я взагалі мовчу… Проте, — додав він урочисто, — ти, Рито, сьогодні виглядаєш, як квітуча троянда. Ніяка ти не пенсіонерка!

І за енергійною ходою, з якою бабця рушила до кухні, Буба зрозуміла, що дідусь підшукав собі дуже химерну компанію для споживання гиденного вмісту вже відкоркованої пляшки, з якої долітав нудотний запах.

* * *

На календарі в Бубиній кімнаті меншало днів, позначених червоним хрестиком, а це віщувало швидкий бабчин від’їзд, повернення батьків, а разом із цим стабілізацію кулінарних призвичаєнь. Буба не могла зрозуміти, чого вона прагнула більше, хоча потайки мріяла, передусім, про те, аби Бартошова могла безперешкодно хазяйнувати в їхній маленькій кухні, і щоб до їхньої хатньої робітниці нарешті повернувся спокій.

Проте вже протягом тижня, тобто від появи бабці Рити в домі, обличчя Бартошової марніло й перетворювалося на великий зморщений апельсин, викривлений терпкою ба, навіть болісною усмішкою. Бубі від неї теж робилося гірко на душі й дівчина дивувалась, що їхнє велике помешкання стало замалим для двох жінок, які з однаковою пристрастю люблять готувати й мити посуд.

Вона прокинулася занепокоєна, бо вдома панувала тиша, а це неодмінно віщувало якусь бурю. Щоб довідатися, яку саме, треба було встати й почистити зуби. Дорогою до ванної Буба наштовхнулася на усміхнену бабцю у фартусі Бартошової.

— Бубо, — заговорила бабця тоном особи, яка про все знає якнайкраще, — у мене тільки чудові новини. Бартошова не прийде. У неї вихідний, а я займуся твоїм здоров’ям. Сніданочок на столі!

Побачене Бубою свідчило про те, що її улюблена яєшня теж отримала вихідний, бо на тарілці височіла гора овочів, які треба було запивати біойогуртом. Єдине, що в ньому нормальне, це термін придатності, — подумала Буба після трьох ковтків і почала похапцем пакувати рюкзак. У неї не було найменшого бажання вислуховувати коментарі дідуся, чий сніданок складався з таких самих овочів, чвертки помаранчі та якогось смердючого трав’яного чаю. Перш ніж Буба встигла відчинити двері, почувся жалібний дідусів плач.

— Ти не можеш так зі мною вчинити! — кричав дідусь. — Я прохав яєшеньку. Одненьке манюнє яєчко! Нічого мені більше від тебе не треба, лиха ти жінка!

— На обід буде французький багет з овочевим фаршем, — мстиво процідила бабця, і Буба тихенько вийшла із квартири, розуміючи дідусів смуток.

Його розпач чутно було навіть на першому поверсі. Пан Коцютек тричі підводив голову, задоволено посміхаючись.

— Сцо, Бубо, — озвався він, застібаючи пальто. — Нас доблодій цимсь невдоволений? Так голосно клицить, аз ляцно! — він злостиво засміявся, бо не любив дідуся, і подався в незастебнутому пальті до свого банку. Буба стенула плечима.

— Навіть пан Коцютек «смієцьця з насої лодини», — мстиво подумала Буба, вливаючись у ранковий вуличний рух.

На перехресті зустріла Адася. Бубине серце зробило кілька сальто назад (шкода, що Шварценегер не міг цього побачити) і зайняло звичне місце. Гірше було з руками, бо дівчина не могла опанувати їхнього тремтіння.

— Привіт, — кинув Адась, сповільнюючи сягнисті кроки.

— Привіт, — промурмотіла Буба.

— Польську маєш? — Адась вочевидь волів триматися безпечних тем. — Ну, певне, що так, — додав він за мить. — Хто-хто, а ти точно написала, сторінок, мабуть, на п’ять.

— Написала. На п’ять, — присоромлено погодилася Буба.

Вона підсвідомо розуміла, що за цим крився вчинок, якого Адась не схвалював.

— А ми не написали, — віднедавна Адась про все говорив у множині.

Навіть, коли він сам, то поруч Йолька, — подумала Буба, відчуваючи, як крихітне зернятко ревнощів поступово зменшує радість від прогулянки з Адасем. Певна річ, що вона б ніколи в цьому не зізналася.

— Тема була неважка, — Буба спробувала виправдати свою працьовитість.

— Я б сказав — банальна, — Адась зневажливо закопилив губу й навіть не глянув на Бубу. — У нас просто не було часу на такі дурниці. Ми були на сесії.

— На сесії? — уява Буби змалювала Адася з Йолькою в перших рядах університетської аудиторії. — В університеті?

Адась закопилив губу ще більше.

— На фотосесії. У справжній телестудії. У Йольки є шанс стати ведучою такої собі молодіжної передачі «Самі про себе» чи щось таке. У кожному разі, про молодь, — Адась зібрав усю свою мужність і закінчив. — Вона виглядала в сто разів краще, ніж інші кандидатки.

— Я в цьому не сумніваюся, — підхопила Буба з доброзичливістю, якої сама в собі не підозрювала. — А коли вона говорила на камеру, то як було?

— Ну… Розумієш… Це вже другорядна справа. Але теж непогано… Цілком пристойно. Я б не вимовив жодного слова, а вона! Кілька речень, причому так, імпровізуючи. Коли Клінтон її побачить на каналі, ото здивується.

— Вона говорила англійською?

— Польською, але зате на телебаченні, — відрубав Адась, і Буба полегшено привітала двері школи, які досі не надто любила.

Відтоді, як Йолька почала зустрічатися з Адасем, Буба більшість перерв проводила в ліцейській бібліотеці. Інші дівчата теж були симпатичні, але Буба не відчувала якоїсь особливої потреби шукати подруг. Особливо тому, що продовжувала відчувати, як їй бракує колишньої дружби з Йолькою. Не кажучи про відсутність розмов з Адасем, якого вона знала найдовше, ну і взагалі… Вона здивувалася, коли побачивши її, Агата відійшла від стіни в класі й радісно підбігла до неї.

— Глянь, що в мене є, — вона витягла з рюкзака книжку. — Мабуть, ти ще не читала? — запитала Агата з такою надією, що Буба відчула обов’язок її ошукати.

— Ні. Не читала, але хотіла б.

— Тоді бери, швиденько прочитай, бо я пообіцяла братові. Він молодший, тому почекає.

— То, може, спершу… — Буба вже пошкодувала про свою нещирість.

— Ти що! Я її здобула спеціально для тебе, і Кайтек про це знає.

— Спасибі, — відповіла Буба й уперше помітила, що в Агати дуже гарні очі. Такі усміхнені, без тіні якихось поганих думок. І такі чисті.

— Моя бабуся, про яку я тобі нещодавно розказувала…

— Та, що мала приїхати? — Агата могла похвалитися справді ідеальною пам’яттю.

— Атож. Вона приїхала й почала порядкувати в нашій кухні. І знаєш, що сталося? У мене в шлунку сира морква, зерна пшениці й півлітра йогурту, а мій дідусь… Невідомо, що з ним діється, бо я втекла з дому подалі від цієї кулінарної катастрофи. Я тобі розповідаю все, як воно є, бо пригадую, як ти заздрила мені, що в мене є бабця.

— Я й досі тобі заздрю, — зітхнула Агата, — але на великій перерві почастую тебе пончиком із кремом. Цей крем допоможе тобі повернути любов до всіх бабусь на світі. Мені принаймні завжди допомагає.

Сівши за парту, Буба засмутилася. Подумала, що було б значно приємніше, якби Агата стала її подругою. На щастя, є ще великі перерви, — сказала вона собі, перш ніж енергійна вчителька польської, із чарівним прізвиськом Редбулька, розпочала складний монолог про святого Олексія. Невідь чому, святий видався Бубі героєм середньовічного мультика й протягом усього уроку дівчина ледь стримувала дурнувату посмішку.

Удома панувала атмосфера важкої мовчанки. Якби її тягар завдати собі на плечі, можна було б не ворухнутися до кінця життя. Або тягати цей вантаж, як Сізіф свою жахливу каменюку. Саме так оцінила Буба ситуацію вдома. Дідусь ледь підморгнув утомленими повіками. Бабця не озвалася з іншої причини. Нещасна запіканка перетворилася на шматок вугілля, а сморід паленого вчувався аж на сходах.

— Нічого страшного, бабцю, — переконувала Буба, згадуючи смак крему в шкільному пончику, — зараз придумаємо якийсь інший обід.

Дідусь відразу пожвавішав.

— Ідемо до ресторану! — він зрадів, як дитина. — Рито, я частую! — негайно попередив старенький, — але й вимагаю: кожен їсть те, що сам захоче, — він змовницьки підморгнув онуці й швиденько подався по свої стоптані черевики.

Буба підбадьорливо глянула на бабусю й зрозуміла, що мають на увазі люди, коли говорять про розпач і нещастя.

— Зовсім недалеко є китайська забігайлівка, — лагідно обняла вона засмучену бабусю. — Там теж є багети з овочевою начинкою.

— Але китайські, а не французькі! — дідусь скривив губи в злостивій усмішці, а бабця Рита, не намагаючись більше показувати свою зневагу, покірливо подріботіла до кімнати по капелюшок, який купила спеціально для урочистих нагод.

Жир стікав дідусевим підборіддям, а старенький час від часу витирав його долонею. Величезна голяшка, оточена віночком капусти, уперто асоціювалася в Буби з бабусиним капелюшком. Обидві зі здивуванням, щоправда, викликаним різними причинами, дивилися на пана Генрика. Буба захоплювалася його апетитом, неначе дідусь раптом знову відчув смак життя. В очах бабусі крилася, швидше, відраза. Таку саму відразу викликала в неї тарілка із сайгонками, що нагадували невдалу спробу повалення Великого китайського муру.

— Співчуваю, Рито, — дідусь говорив з ротом, повним гірчиці, — тобі завжди дістається якась гидота, що нею не можна пригостити навіть бездомного собаку. Не кажучи вже про те, що ти їх ненавидиш, — в’їдливо додав він, не витираючи рясно вкритих гірчицею вусів.

Бабця мовчала, але Бубі здалося, що крім відрази до дідового обжерства, у її очах зблискувала й гасла якась дивна сумна іскорка. Буба ладна була заприсягтися, що коли б сайгонки могли перенести її в незнану далечінь, бабця негайно сіла на одну з них, і вирушила назад, додому. До своїх капелюшків, туфель і лікувальних сиропів, які очікували на неї в ідеально чистій кухні її молодшого сина.

— Я так від усього цього втомилася, — зітхнула пані Рита безпорадно, підтверджуючи Бубині припущення. — Час повертатися, — додала вона, зиркнувши на годинника.

Дідусь прискорив процес жування, але Буба знала, що бабусі йдеться про зовсім інше повернення. Про звичайнісіньку втечу від дідуся.

* * *

Батьки розпаковували речі в цілковитій мовчанці. Бабця Рита сиділа на валізках, а дідусь навіть не намагався вдавати, що його цікавить щось, крім привезених з моря подарунків.

— Немає чого нишпорити в моїй торбині. Тут нічого нема, — буркотіла мати, щойно дідусева рука жадібно залазила до чергової сумки.

— А бурштин? — нагадував дідусь, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу.

— Ви, тату, уже зовсім на дитячий розум зійшли, — промурмотіла вона сердито, вручаючи йому пляшку пива.

— Це моє пиво! — заперечив батько, чий голос звучав зовсім не так, як на телебаченні. Його немовби ув’язнили в горлянці.

— Твоїми будуть спогади, — цього разу мати засичала ще сердитіше.

Вона покинула речі гамузом і промовисто тюкнула дверима до спальні.

— Пробач, синку, але я їду, — нагадала про себе бабця Рита, ніби попереджаючи, що не збирається втручатися в альковні справи подружжя.

— Це найкраще, що ти можеш для нас зробити, — похвалив її дідусь. — Що швидше, то краще.

— Бабусю, уже приїхало таксі! — Буба повернулася з балкону, намагаючись надати обличчю вираз, який найкраще передавав би атмосферу ніжного прощання. Але бабця вочевидь забула про цей ритуал. Диригуючи транспортуванням своїх валіз, вона квапливо покидала пост командувача. Коли її капелюшок зник у салоні таксі, а дідусь послужливо хряснув дверцятами, Буба машинально помахала рукою. Батько зробив те саме з балкону. Мати не з’явилася взагалі, що примусило діда виголосити лаконічний коментар.

— Дивися, Бубо, як воно буває, — зауважив він, кумедно ворушачи вусами, — щойно позбулися одного нещастя, а вже маємо чергову драму. Ромео на балконі, а Джульетта в сльозах. Як чудово, що на цьому найкращому зі світів існують карти.

Бубі не завадило, що дід спародіював цитату із драми Шекспіра, бо якщо чесно, то з ним важко було не погодитися.

— То що, дідусю? — вона жартома примружилася. — Канаста чи бридж?

— Бридж, дитино моя, тільки бридж, — замріяно відповів дід і лагідно глянув на онуку.

* * *

Новина про пані Сильвію, офіціантку із центру відпочинку, яка, на думку батька, дуже непогано танцювала, а на думку матері була справжнім опудалом і шльондрою, голосною луною прокотилася помешканням і цілим будинком.

На морі мати звикла якось особливо гучно висловлювати свою думку про опудало. А батько мовчав. Чим довше це тривало, тим голосніше плакала мати, скаржачись, що вже тиждень, як не вмикає комп’ютер.

— То ввімкни, — порадив дідусь, і ці слова викликали в домі справжній шторм.

— Я не можу творити в атмосфері зради та приниження! — мамин голос легко досягав верхнього писклявого «до», навіть Бартошова визирала з кухні, щоб переконатися, чи він належить її господині. — Так мене зневажив… Мене, відому письменницю. І хто? Такий… такий собі другорядний телеведучий із кривим зубом.

— Тільки не другорядний! — заперечував батько, вочевидь байдужий до стану власних зубів. — Будь ласка, без образ! — вимагав він. Але нерішуче й чимраз слабше. — Навіть, коли пані Сильвія приносила прибори, ти їй дошкуляла й намагалася шпигнути!

— Досить того, що ти аж занадто упадав коло неї! Фотосесія!! Ха, ха, ха, — мати легко перейшла в контрнаступ. — Твій батько, Бубо, запропонував цій кощавій шкапі кастинг. Мабуть, на головну роль в екранізації роману Конопницької! Сказав їй: «Я вважаю, що ви дуже телегенічна! ». А я після таких компліментів мала б удавати, наче мені страшенно смакують телячі котлети!

— А хіба що? — здивувався дідусь. — От якби вони були з конини, то інша справа… — співчутливо зітхнув він.

Коли ввечері Буба слухала свій улюблений диск із найкращими скрипковими концертами, їй спало на думку, що домашній оркестр трохи «розстроївся». Ця відсутність гармонії не була новою, але чомусь дивно її засмутила. Уперше в родинній опері з’явилася анонімна солістка, якій удалося цілковито вивести матір з рівноваги. Досі батьки ніколи не відкривали перед Бубою своїх слабинок. Були настільки зайняті собою, що навіть не помічали решту членів оркестру. Тим часом хтось сфальшивив, з’явилася зайва нота, когось підвів смичок, і першокласний оркестр почав грати, як дует музик-самоуків. Подумавши про дует, вона раптом побачила перед собою Адася з Йолькою, які танцювали самбу на безлюдному пляжі. Рухалися важко й неритмічно, ніби зовсім не чули скрипки, чиї ідеально злагоджені звуки розливалися Бубиною кімнатою, тихенько розповідаючи якусь важливу й сумну історію одного знайомства. І Буба чомусь зраділа, що скрипка грає не для батька з матір’ю, і не для Адася з Йолькою. Вона грає для неї, для зіщуленої клубочком Буби, ледь наляканої несподіваним відкриттям, що іноді краще бути самій, аніж із кимсь, хто зробить твоє життя сірим і безрадісним.

* * *

— Чому не приходиш на зібрання? — Адась не рахувався з маленькими Бубиними кроками, і навіть не зауважив, що вона мусить підбігати, аби почути його запитання. Хлопець і не чекав на її відповідь. Просто собі говорив. — Тепер у нас так класно, дивись, шкодуватимеш! Йолька придумала харцерський театр. Навіть сценарій сама написала, такий, знаєш, про кохання.

— Харцера до харцерки? — встигла запитати Буба, прискорюючи кроки.

— То ти вже читала? — Адась уперше глянув на Бубу, причому з повагою. — Нізащо не вгадаєш, хто яку роль виконуватиме!

— Йолька буде харцеркою, — цього разу Буба швидше ствердила, аніж запитала, і знову її відповідь зустрілася з Адасевим схваленням.

— Ну, — підтвердив він задоволено. — У нас є ще одна маленька роль. Така другорядна, дівчини з харцерського хору. Навіть говорити нічого не треба. Якщо це тебе цікавить…

— Я у хвості не плентаюсь, — пояснила Буба Адасевій спині, бо сам хлопець уже увійшов у двері ліцею. — Зрештою, я взагалі не вмію грати.

— От за це я тебе й люблю, — заявив Адась, трохи сповільнивши кроки. — За щирість. Не кожна дівчина в цьому зізнається.

— У чому це я зізнаюся? — Буба вже знала, що Адась думає виключно по-своєму, а її слова, які насправді були протестом проти будь-якої фальші й нещирості, незрозумілі йому так само, як будова космічного корабля.

— Ну, у тому, що ти гірша за Йольку.

— Авжеж, — дурнувато відповіла Буба, гірко подумавши, що навіть урок математики приємніший, ніж розмова з Адасем.

Після математики вона вже точно знала, що це саме так. Отримала четвірку за декілька доречних зауважень, які стосувалися систем рівнянь, а решта класу дивилася на неї мало не перелякано.

— Як тобі це вдалося? — зацікавився Мілош, чесно ділячи яблуко на дві половинки.

— Якщо тебе цікавлять подробиці, — відповіла Буба, відкусивши шматок, — то заскоч після уроків. Там справді немає чого робити.

— Це Сокирі й тобі. Але якщо мені трохи поясниш, що й до чого, я щодня приноситиму тобі яблука.

— Звучить майже як обітниця раю, — усміхнулася Буба й дивно порожевіла.

Вона й сама не знала, чому такі звичайні, найзвичайнісінькі яблука можуть так помітно впливати на її шкіру. І на те, що на її вуста знову повернулася усмішка, до якої Мілош приглядався з явним задоволенням. Аж до останнього уроку.

З ліцею поверталися разом.

— Ти вже чув про харцерську виставу? — спитала вона, силкуючись удавати байдужість. — Йолька грає головну роль. Мабуть, вона непогана…

— Хто це непоганий? — Мілош витягнув два батончики й почастував одним Бубу. — Оця наштукатурена швабра на дибах? Там хіба що диби й мають відношення до театру. Ну, і ще, може, те, що ці виконавці — справжня трагедія. Про ліричний монолог я взагалі мовчу, бо він, на жаль, схожий на комедію, — говорив Мілош, наминаючи батончик.

Буба глянула на нього спершу з радісним здивуванням, а за мить з виразом німого співчуття.

— Певне, Йолька тебе відшила, тому ти про неї так погано говориш, — прошепотіла вона з відчаєм у голосі.

Мілош ледь не вдавився батончиком і здивувався ще більше, ніж Буба.

— Відшила? Вона мене? Ти що, здуріла? Мої старі мало не змінили номер телефону, щоб від неї відкараскатися! Я ховався в льоху, щойно стукіт її підборів лунав на нашій вулиці… Слухай, — Мілош раптом зупинився й запхав руки до широких кишень куртки, — те, що я дебіл у математиці — це факт, те, що я колекціоную одиниці, як філателіст марки — теж, але не порівнюй мене із кретином, який збирає ляльки Барбі. Я ними охоче бавився, коли був малим, але в молодості кожен помиляється, — промовив він тоном дорослого. А тоді тихо додав: «Не порівнюй мене з Адамом».

У його очах залишилася дивна іскорка смутку. Або невисловленого бажання, щоб вона, Буба, усе ж таки трохи порівнювала його з Адамом. Або принаймні глянула на нього так, як часом ще дивилася на Адася.

ГУРУ НА ТЕЛЕФОНІ

— Це пані Астріда, — гордо проказала мати.

Буба, батько й дідусь стояли в передпокої, зацікавлено спостерігаючи за маминою гостею. У свою чергу, незнайомка не дивилася ні на кого, зате цікавими очками роззиралася довкола.

— У вас шкідлива аура в помешканні, — невдоволено заявила вона, трохи помовчавши. — Завтра підемо до галереї фен-шуй. Купимо декілька дрібничок, — слова призначалися матері, яка захоплено притакувала.

— Фен-шуй, — повторила мати, і в її голосі пролунала нотка обожнювання.

Вона закохано глянула на свою химерну гостю й провела її до кабінету.

Коли за пані Астрідою безшелесно зачинилися двері, наша трійця продовжувала непорушно стояти, явно вражена жахливою материною знайдою.

— Маньчакова в порівнянні з нею — то дрібничка, — порушив тишу дідусь. — Давно я не бачив такої великої й такої владної жінки.

— Мене вона теж налякала, — зізнався батько голосом, якому бракувало мужності.

— А може, вона приємна? — несміливо висловила надію Буба, але зовсім непереконливо. Мовби не довіряла сама собі.

— Цікаво, звідкіля Марися її витягла… — роздумував дідусь, зав’язуючи серветку на шиї.

Навіть поява пані Астріди не вплинула на його апетит.

— Певне, із цієї галереї «фуй-фуй», бо звідки ж іще? — припустив батько, розрізаючи виделкою котлету. — Такі жінки не ходять зазвичай вулицями, не сидять у кав’ярнях і не працюють на фірмах. Вони перебувають, як мені здається, або в якихось химерних релігійних громадах, або, — батько стишив голос до зловісного шепоту, — у сектах!

— Сектах? — нажахано повторили дідусь із Бубою.

Буба отямилася перша.

— Якщо оцінювати людей на підставі їхнього зовнішнього вигляду, то наша Маньчакова повинна бути якимсь гуру, а вона ж собі лише звичайна жінка.

— Маньчакова грає в бриджа, отже вона досить нормальна, — кажучи це, дідусь дивився на рештки батькової котлети й був готовий кожної миті її поцупити. — А тут про гру аж ніяк не йдеться!

— Вона може бути… — Буба глибоко замислилася, — перекладачкою.

— Якщо вона перекладачка, то я — поет, — не погодився дідусь. — Швидше, якась перекупниця. У неї шахраюваті очиці й червоні захланні лапи. Одурить нашу Марисю, а та й не помітить. Але цікаво, як?

Жах, який дідусь посіяв у всіх присутніх, зріс ще більше потому, як двері материного кабінету знову відчинилися, і в них з’явилася спина пані Астріди, котра тягнула з матір’ю величезну коробку.

— Ти що, виїздиш, люба? — батько спантеличено дивився на коробку, навіть не намагаючись опанувати знервованість, проте це погано йому вдавалося.

— Ти продаєш комп’ютер? — перелякалася Буба.