Барбара КОСМОВСЬКА 2 страница

* * *

Давно в домі Буби не снідали в такій радісній атмосфері. Батько з матір’ю зазирали одне одному в очі й наввипередки виявляли свою уважність, просто хоч до рани прикладай! Дідусь скористався цим моментом. Випрохав собі похід на футбольний матч і пообіцяв, що коли йому куплять пляшку бренді, він не цупитиме алкоголь з домашнього бару. Отримав також гроші на тютюн і нагадав про належну йому косметику після гоління.

— Я особисто все вам куплю, татку, — обіцявся Бубин батько, весь щасливий і помолоділий.

— Правда, Павло чудово виглядав учора по телевізору? — Бубина мати ніжно погладила чоловікові розкошланого чуба.

— Учора, кохана, я не вів передачу.

— Ну, тоді позавчора, — миролюбно погодилася мама. — Тільки наша Буба якась сумна. Що трапилося, сонечко? — вона ніжно глянула в пригаслі доньчині очі.

— Я не отримала кишенькових за тиждень, а мені треба заплатити свою частку за вікна.

— За вікна? У вас що, вікон у ліцеї немає? — перелякалася мати.

— Міняємо…

— Це не проблема! — перебив батько й легко сягнув по гаманець. — Такі справи, донечко, треба швидко залагоджувати.

— Крім того, будуть батьківські збори, — отримавши право голосу, Буба зрозуміла, чому людям так подобається перебувати в центрі зацікавлення. — За два дні. Було б добре, якби хтось із вас пішов на них, бо це все-таки ліцей, — серйозно підкреслила вона.

— Звичайно. Можемо піти разом! — зраділа мати.

— За два дні я буду в Гданську, — батько виглядав щиро засмученим. — А в тебе, Марисю, стільки справ…

— Я обов’язково піду. А до якого класу ліцею ти ходиш, доню? — поцікавилася мати.

— До першого, — Буба була вражена таким невіглаством батьків щодо цілком очевидних речей.

— Ой, — схаменулася мати, — це ми знаємо. А буква яка?

— До першого «А». Я ж вам казала…

— Літери можуть переплутатися, — дідусь несподівано став на захист власної доньки. — Адже твоя матуся перебуває у віці, коли деякі факти забуваються.

— Але, батьку! — мати аж нетямилася від обурення. — Я не забула! А коли йдеться про мій вік…

— То вас, тату, заздрість гризе, бо ви вже забули, як воно бути молодим! — батько надав матері невідкладну словесну допомогу, за що й отримав сповнену пристрасті усмішку.

— Щось давно Маньчаків не було, — весело мовила мати. Вона завжди була радісна, коли відчувала себе коханою. Її слова урвав довгий сигнал домофона.

— А от і вони, — скривився батько, відчиняючи двері.

— Ви так пізно снідаєте? — здивувався Маньчак, знімаючи свого турецького кожушка.

— Млинчики їсте? — зраділа його дружина.

Її біла кроляча шубка впала дідусеві на коліна. Маньчакова теж впала б на них, якби дідусь її не підтримав.

— Щиро кажучи, ми не голодні, — нагадав Маньчак дружині.

Завдяки його втручанню пані Віолетта поглинула тільки три млинчики. Біля останнього заходився її чоловік.

— Ми хочемо витягнути вас на ковзанку, — шамкотів він з повним ротом, уважно спостерігаючи, яке враження справила його пропозиція.

— То ви прийшли по Бубу? — запитала мати цілком серйозно.

— Ні-і-і. Ковзанка це не бридж. Це розвага для дорослих. Зараз така мода, піти на ковзанку, сісти за столик, випити замороженого чаю…

— А гарячого не дають? — дідусь цікавився всім, що стосувалося питва.

— Ну, і дивитися, — закінчила Маньчакова.

— На що? — не міг уторопати батько.

— На тих, що катаються на ковзанах, — терпляче пояснював Маньчак. — Треба тільки якось цікаво одягнутися.

— Із цим, дорогенька, у тебе ніколи не буває проблем, — злостиво прошепотіла мати в бік гості.

Лише зараз усі помітили, що Маньчакову щільно вкриває шкура пантери, кокетливо протерта в кількох стратегічних місцях.

— Та дайте спокій, батьку, із цим розгляданням, бо аж соромно, — рознервувалася мати.

— А це що? — дідусь не міг відірвати погляду від галузки, котра стирчала з викоту пані Віолетти.

— Мотив, — гордо відказала та. — Лісу, — додала вона, зрозумівши, що її пояснення не доходить до дідуся. — Це, пане Генрику, така екоброшка.

— Еко… що? — пан Генрик продовжував тупо дивитися на гілку.

— Прикраса. Асоціація із традиціями лісу, гаю… Йдеться, любий пане, про певну природну відвертість та мужність… — Маньчакова ще не впоралася з останнім млинчиком і говорила невиразно.

— Ви і є мужня. І сильна, — додав дідусь, захоплений прикрасою Маньчакової. — Тягати таку гілляку на грудях…

— Тату! — благально вигукнула мати. — Невже тобі конче треба при Бубі виявляти свої еротичні фантазії?

— Перепрошую, — дідусь негайно посерйознішав. — 3 усією повагою до пані Віолетти, але вона не викликає й ніколи не викликала в мене еротичних фантазій.

— А це вже негарно, — утрутився мовчазний досі Маньчак. — Я гадав, пане Генрику, що ви лише в бриджа кепсько граєте, але у вас і з етикетом серйозні проблеми.

— Так чи сяк, а на ковзанку ми не підемо, — припинила мати цю суперечку. — Хіба що Буба…

— Буба не поміститься. Особливо, як заткне собі за викот нашу пальму, — пожартував дідусь. — Щоб на ту ковзанку їхати, треба мати «ЗІЛ»-а, а не малолітражку!

— А вас ніхто не питався! — урвала мати. — Може, вип’єте з нами кави? Я могла б її поставити в холодильник.

— Власне кажучи… — Маньчакова роззирнулася кухнею. — Але Бартошова приготувала вам обід, цей чудовий м’ясний рулет з яблуками, — палець пані Віолетти пірнув у соус для печені. — А ми навіть не уявляємо, що будемо їсти сьогодні.

— Я не проти м’ясного рулета, — швидко попередив Маньчак.

— То пообідайте в нас, — розчаровано прошепотів батько, який уявив кілограм рулета в роті у Маньчакової й дійшов висновку, що він таки герой. Людина, здатна на жертву заради ввічливості й гарних манер.

Буба мовчала. Вона й досі недовірливо дивилася на солідний бюст пані Віолетти, на якому зараз, коли та щомиті вибухала сміхом, трусилася галузка. Нічого більш екологічного, хіба що крім фігового листка, людство не могло вигадати. А Маньчакова — тим більше, зробила висновок Буба.

ХЛІБ НЕ НАДТО НАСУЩНИЙ

Мати повернулася з батьківських зборів знервована, бліда й сердита.

— Бубо! — холодно кинула вона в бік доньчиної кімнати. Напружено сіла в кухні на стільці.

— Ти про англійську? — Буба вирішила послабити удар. — Я ж вам казала, що в мене проблеми. Але ж не такі серйозні? — вона перелякано дивилася на маму. Не пригадувала, щоб та виглядала такою обуреною. Хіба що, коли сварилася з батьком…

— Бубо, виставу закінчено, — мамин голос драматично переходив у плач. — Я вже давно підозрювала щось жахливе. Ти так швидко з того ліцею поверталася або так пізно йшла на уроки… Я відчувала, що ти щось приховуєш…

— Але ж ти ніколи не знаєш, о котрій я виходжу чи повертаюся. Тебе ніколи немає, або ти спиш…

— Я працюю ночами, — перебила її мати, — тому можу собі дозволити. Як ти могла мене не попередити, наразити на таку ганьбу, завдати такого сорому?! — 3 маминих очей ринули потоки сліз.

— Але що сталося? — Бубі вривався терпець.

— Мовчи! — закричала мати. — Тобто — розповідай! — зажадала вона. — Поясни, будь ласка, чому ти так підло нас ошукала. Ти ж не ходиш до жодного ліцею! Ти брехуха! Донька відомої письменниці з незавершеною середньою освітою! — мати витирала накрохмаленою скатертиною то очі, то носа. — Я перевірила журнали в усіх класах. Навіть у четвертих! Ніде про наше прізвище навіть не чули!

— Ну, із четвертими все зрозуміло. Мені ще до них рости й рости, — бовкнула Буба. — Але в першому «А» про мене, мабуть, щось-таки знають.

— Вони навіть не знають, як ти виглядаєш. Я показала їм фото! Ніхто з учителів тебе на очі не бачив!

— Хвилиночку, а в якому ліцеї ти була? — Буба зморщила носа й напружено дивилася на маму.

— Як це — у якому? У твоєму. Ось, будь ласка, — вона відкрила записника з календариком і підсунула Бубі під носа. — Ось адреса. Що, не твій? На площі Вашингтона. Імені, здається, 303-ї Дивізії.

— Не мій, — спокійно відповіла Буба. — У тому, що на площі, були якісь літературні зустрічі з тобою. Рік тому. Мій — імені Костюшка, двісті метрів звідси, біля бібліотеки. А з ліцеєм імені 303-ї Дивізії в нього спільного лише те, що цей ліцей, як із пташиного польоту, видно з вікна нашої кухні.

Мама завмерла.

— Справді, Бубо? — запитання пролунало драматично. — Ти розумієш, що це значить? Що я знову можу повністю тобі довіряти! Ох, дитинко! — Буба опинилася в маминих обіймах, але перш ніж її притулили й обцілували, дівчині спало на думку, що в цій ситуації не все настільки смішно, як хотілося б зараз мамі.

* * *

Пообіддя було сонне й ледаче. Навіть жвавий останнім часом дідусь впадав у зимову сплячку, про що свідчило його гучне хропіння. Мати ходила по хаті знервована, у розхристаному халаті й шукала натхнення.

— Я ніколи не закінчу книжку під такий акомпанемент, — нарікала вона під дідусевими дверима. — Через це хропіння не напишу еротичної сцени на європейському рівні, — скаржилася вона чоловікові, який виявився байдужим до галасу й спокійно вправлявся перед дзеркалом.

— П-а, и-е, о-у, — відповів він їй, викрививши губи, показуючи ледь кривуватого зуба.

— Тобі ніхто не казав, що його треба вирівняти? — мама відкопилила чоловікові губу й зацікавлено глянула на зуб. Торкнула його пальцем.

— Ау-у-у! — залементував батько, не залишаючи сумнівів, що із зубом трапилося щось дуже серйозне.

— Твій зуб — твої проблеми, — прокоментувала мама. — Але не розраховуй, що по телебаченню тебе покажуть беззубого. Ну, хіба що в рекламі неякісної пасти, — додала вона, залишаючи батька з болючим зубом та іскоркою надії.

— Бубо, — мати увірвалася до її кімнати, — рятуй польський любовний роман від повної катастрофи! Придумай, що жінка повинна сказати закоханому чоловікові в певній, так би мовити, інтимній ситуації? Але це не може бути щось банальне!

Буба глянула на маму квадратними від подиву очима.

— Не знаю, — відказала стиха, — я ще в такій ситуації не опинялася. Подзвони до Ольки. Вона таким займалася ще в ліцеї.

— Не обмовляй сестру, — обурилася мама й додала примирливо. — Олька напевне запропонує якісь заяложені фрази, а я шукаю чогось природного, чистого, нечуваної досі любовної пісні.

— Подумай про нас, — порадив матері батько. — Може, тобі спаде на думку якийсь витончений приспів. Колись, скажу я тобі, ти вміла співати.

— Колись? — у маминому голосі забриніла образа. — А вчора?

— Учора ми співали дуетом, але це не те, — сперечався тато. — Інша річ, що ти мене дивуєш. Запитуєш у Буби про такі речі…

— Про які? — матуся вочевидь прагнула посваритися. — Буба майже доросла й настав час із нею поговорити про… ці справи, еге ж, Бубо?

— Щиро кажучи, я збиралася повчити фізику.

— А й справді, доню. Якщо опануєш її, то світ тебе нічим не здивує, — переможно заявив тато.

— Більш доречною була б філософія, бо це — королева наук, — мама не соромилася банальних фраз, коли їй кортіло докинути свої п’ять копійок. У результаті вона забувала про причину суперечки.

— А може, мамо, у цій сцені, — Буба делікатно намагалася повернути її до попередньої теми, — спробувати обійтися без слів?

— Це книжка, а не порнофільм! — обурилася мама.

— Я мала на увазі, звичайно, опис почуттів, — не здавалася Буба.

— Опис, кажеш? — мати замислилася, а тоді задоволено скинула своїми густими кучерями. — Авжеж, донечко! Це буде так незвичайно! Адже бувають миті, коли слова лише заважають, а я саме пишу про такий момент.

— Я теж! — гукнув, прокинувшись від дрімоти, дідусь. — Усе життя ніщо не заважало мені більше, ніж твої, Маріє, крики біля мого вуха! У цьому домі буде бодай хвилина спокою?

— Якщо ти знову заснеш, то звичайно, ні! Ти хропеш, як ведмідь! — не залишилась у боргу мати і, гордо піднявши голову, повернулася до свого роману.

Буба разів з п’ять проходила повз телефон, перш ніж наважилася подзвонити.

— Адась? — запитала вона спокійно. Намагалася приховати хвилювання, котре її дуже непокоїло. — У тебе є підручник з фізики? Так, я ще не встигла купити. Заскочиш? — хвилювання поступилося місцем радості. — Ну, чекаю, — закінчила вона розмову.

Миттю повернулася до своєї кімнати. Схопила відкриту книжку й крадькома віднесла до кухні. Заховала її в хлібниці. Приготувала сік і, прихопивши склянки, повернулася до себе. Вилила на голову трохи маминих парфумів і придивилася до свого відображення в дзеркалі. Три прищі лише на мить затьмарили її радість. Відкриваючи двері, вона вже була готова полинути назустріч великій пригоді.

— Я зніму черевики, — запропонував Адась.

— У нас не роззуваються, — пояснила Буба, піднімаючи погляд на висоту метра дев’яноста сантиметрів. На самому вершечку, увінчаному їжачком волосся, дівчина помітила приємну посмішку.

Здоровенні Адасеві черевики голосно протупотіли паркетом цілої квартири. Буба з гордістю відзначила, що це справило враження навіть на батька, який, задивившись на Адасеві ноги, не встиг кинути йому свого звичного «хай». Адась злегка пригнувся і, на татове здивування, вписався в двері Бубиної кімнати, які негайно зачинилися.

— Ти бачила те саме, що я? — батько недовірливо дивився на маму, увагу якої привернули звуки армійського марширування по її килимах.

— Не зовсім. Ця жердина — то хто?

— Гадки не маю. Уперше його бачу. У нього така широченна куртка, що під нею сховався б цілий кавалерійський полк. Він не озброєний, як ти думаєш?

— Це Адась, — озвався дідусь. — Малий Адась Куницький з Бубиного дитсадочка.

— Тієї Куницької, що співає?

— Ні, тієї, що грає, — пояснив дідусь.

— На чому грає?

— Не на чому, а в що! У спортлото, — дідусь схилив голову нижче, занепокоєний тим, що зацікавлення Адасем несподівано перейшло на нього. — Між нами кажучи, — продовжив він, — яка ж вона чарівна жінка, його мати! Я переконаний, що в її жилах тече не одна краплина чистої арабської крові.

— Як у коня?

— Батько мав на увазі блакитну, — пояснив Павел. — Не знаю, скільки там у ній тече блакитної крові, але здогадуюся, скільки нашої готівки протікає між її пальців.

Дідусь вороже глянув на зятя.

— Завжди ти, Павлику, про справи, навіть тоді, коли йдеться про майбутнє твоєї доньки.

— Як це — майбутнє? То все зайшло аж так далеко? — мати відчула обов’язок з’ясувати всі подробиці.

— Далеко чи ні, пильнувати треба. Ти повинна зайти до них, вигадай якийсь привід. Вони начебто фізику вчать, але доки не переконаєшся, нічого не відомо.

— Зайди, зайди! — порадив батько. — Може, якраз побачиш сцену, яка пасуватиме до твого роману. — Остання фраза пролунала погрозливо.

— Я приготую їм бутерброди й чай, — мати блискавично прийняла рішення. — Але занесемо разом, — попередила вона. — Не хочу, щоб Буба подумала, що лише я їй не довіряю.

— Я нічого не нестиму, бо в мене тремтять руки, — застеріг дідусь.

— А вас ніхто й не просить, — відказала донька.

— Звичайно. До мене тут ставляться гірше, ніж до Бартошової. Як до непотребу, — захлипав несподівано дідусь.

— Татусю, допоможіть робити бутерброди.

* * *

— Ну, і що ви на це скажете? — мати тріумфувала. — Я простягаю руку по хліб, а там — підручник з фізики, яку вони саме вчать! Ха! Ми мали рацію!

— Дозволь нагадати, хто її мав, — дідусь цілковито оговтався. — Ви підете з бутербродами, а я — із книжкою, — прийняв він сміливе рішення.

* * *

— Залишся ще, — несміливо попрохала Буба. — Якщо, звісно, у тебе є час.

— Я домовився з Йолькою. Шкода, що ти не подзвонила раніше, — знітився Адась. — Але якщо матимеш проблеми із задачами, забіжу післязавтра. Йолька їде на якісь курси для модельок, і я буду вільний цілий день.

— Пробачте, — у дверях стояла вся родина. Мати тримала чашки з паруючим чаєм, батько — таріль з бутербродами, а за його спиною дідусь вимахував підручником з фізики.

— Ми тут подумали, що коли ви вчитеся, то гарячий чай вам не зайвий, — мати, усміхаючись, простягнула руки із чашками.

— І під’їсте трохи, — докинув батько, поставивши таріль на столі. — А як підживитеся, можете братися до фізики. Глянь, Бубо, що ми знайшли в хлібниці! Підручник, важкий, як буханець!

— Дуже дякую, — дурнувато посміхнувся Адась, — але мені вже треба йти. Добре, Бубо, що ти все-таки маєш цей підручник. Тоді я свій заберу.

Трьома кроками Адась подолав помешкання й зник у передпокої. А Буба сиділа над двома чашками чаю й розмірковувала, чи в її віці можна так голосно плакати.

НА ЗАХИСТІ ШЕДЕВРУ

Маньчаки виглядали, як із хреста зняті. Принаймні так Буба уявляла собі людей, знятих із хреста. Маньчак перехнябився на лівий бік і тримався за сідниці, а його дружина ледь згорбилася й ніяк не могла випрямитися. Обоє Маньчаків були вбрані в яскраві блискучі спортивні костюми, а на додачу мали на собі веселенькі шарфики й шапочки з дитячими малюнками. На комплекті Маньчакової видніли зображення Міккі Мауса, а на шарфику Маньчака — маленькі руді білочки.

— Ми були на спуску, — з порога пояснила пані Віолетта, силкуючись обтрусити сніг зі своїх хутряних чобітків.

— Нічого собі спуск! — бовкнув дідусь. — У вас такий вигляд, ніби ви спожили всі запаси алкоголю під час сухого закону.

— Пане Генрику, про це навіть незручно говорити, але ви не відрізняєте п’яного від… утомленого лижника! — трохи нерішуче промовив Маньчак. — Ми саме займалися зимовими видами спорту.

— От визирніть у вікно й подивіться на наш «Трабант», — зажадала Маньчакова.

— О, знову загородили вихід пані Короповій! — зрадів дідусь. — Значить, не засидитеся в нас.

— Коропова сьогодні на нічному чергуванні, — пояснила Буба. — Певне, цього разу вам минеться, — додала вона гірко.

— Не йдеться про жодну Коропову. Гляньте, що в нас на даху машини! — Маньчакові вривався терпець.

— Лижі, — сказала Буба.

— Авжеж, — пані Віолетта обвела присутніх переможним поглядом. — У мене ще й досі таке відчуття, неначе вони в мене на ногах.

— Воно й видно. Вас так гарно перекосило, — дідусь зміряв Маньчакову поглядом ортопеда. — А ви впевнені, що нічого не зламали?

— Пане Генрику! — засопів Маньчак обурено. — Моя дружина народилася з лижами на ногах. Так кажуть про когось, хто добре катається, — швиденько докинув він, зрозумівши, що дідусь приготувався до чергової словесної атаки. — От зі мною гірше. Це був мій дебют.

— Справді, гірше, — охоче притакнув дідусь. — Вам, певне, довелося занадто збочити вліво.

— Не занадто, але збочив.

— Він міг з’їжджати абсолютно прямо, але, мабуть, не хотів, — стала на захист чоловіка Маньчакова. — Що це у вас так смачно пахне?

— Як би це вам сказати, — щоб виграти час, дідусь глибоко замислився.

— Голубці, — випалила Буба. Вона знала, що чим довше пані Віолетта аналізуватиме кухонні аромати, тим більший матиме апетит.

— Обід, — голос Бартошової пролунав, неначе смертний вирок.

Маньчаки насилу дочалапали до їдальні, але коли сіли до столу, Буба між черговими добавками отримала нагоду вислухати захоплюючу, сповнену спринтів, слаломів і стрибків, розповідь про лижні подвиги Маньчаків.

— А де наші голубці? — поцікавилася мати, оглядаючи ввечері кухню. — Адже Бартошова сьогодні крутила голубці?

— Так, але Маньчаки їх з’їли.

Батько поблід.

— Це вже занадто, — несміливо почав він. — Тиждень тому вони вихлебтали весь бульйон, ум’яли відбивні, тоді…

— Перестань стогнати, — мати вступилася за Маньчаків. — Ти ж знаєш, як воно в них. Нічого з нами не станеться, якщо один раз замість обіду буде яєшня.

— Яйця в нас позичили.

— Хто позичив?! — мати теж поступово втрачала погідний настрій.

— Маньчаки, — утрутився до розмови дідусь. — Вони хотіли пекти пончики й запросити вас на дегустацію.

— Як це мило з їхнього боку, — прошепотіла мати.

На відміну від свого чоловіка, вона швидко зворушувалася, навіть тоді, коли була голодна.

— Павле, ходімо.

— Куди о цій порі? — батько був страшенно сердитий. Шукав у холодильнику якоїсь їжі, і Буба могла б заприсягнутися, що коли б знайшов там Маньчакову, то вп’явся б у неї зубами. Навіть, якби вони в нього боліли.

— Ідемо до Маньчаків. Ти ж сам чув, що нас запросили на пончики. Купимо до них щось невеличке, символічне.

— Та припини, — батько в рекордному темпі досягнув стану екстремального роздратування. — Будь ласка! — кепкував він. — Купуй шампанське, можеш навіть щось аж ніяк не символічне, а до всього ще якийсь букетик, і на додачу подякуй, що вони виявилися такі ласкаві й зжерли наші голубці, — не втримався він.

— Ти стаєш точнісінько таким в’їдливим, як мій тато, — мати осудливо глянула на свого чоловіка. — Одягни нового плаща. Вони ще тебе в ньому не бачили.

— Навіщо? Це звичайний плащ, тож Маньчаки мене лише висміють. Навіть червоного капюшона немає, — розсердився батько.

— Ну, знаєте, — мати театрально заломила руки. — Щоб через два нещасні голубці отакий шарварок здійняти?

— Через чотири, — буркнув тато.

— Чотири, Марисю, — жалібно підтакнув дідусь. — Але ж пончики, Павле, можуть у них вийти дуже смачні.

— Ходімо, — скомандувала мати. — А ви тут стережіть кухню, щоб не зник наш посуд і масло.

— Дідусю, — озвалася Буба, коли кроки батьків стихли в передпокої, — але ж вони ці яйця позичили для яєшні. І нікого не запрошували…

— Це вже не наш клопіт, Бубо, — дідусь гордовито випнув груди. — Прогулянка на них гарно вплине. Нагуляють апетит, — помешканням прокотився диявольський дідусів сміх. — А Маньчаки, можливо, допетрають, що до півлітри годилося б подати якусь вечерю.

— А як не допетрають? — тривожно запитала Буба.

— Що ж, тоді мені справді шкода твоїх батьків, дитино. Пити натщесерце — велике мистецтво, але, на жаль, ще більша проблема.

* * *

Мати сиділа на кріселку, яке називала «Людовиком», і плакала.

— Мамо, ти перебільшуєш, — намагалася переконати її Буба. — Одна погана рецензія — це ж не кінець світу! Навіть найкращі книжки критикують! А твої романи всі читають, затамувавши подих…

— Твій батько жодного не прочитав. Зате знає напам’ять усі ці жахливі рецензії цілої зграї перодряпів!.. А моїх книжок навіть не погортав!

— Бо він не жінка.

— А ти? Чому ти їх не читаєш?

— Я їх знаю. Ти ж завжди розповідаєш про них, сторінку за сторінкою, перш ніж їх написати.

— Але ж це не одне й те саме, — сперечалася мати крізь сльози.

— Гаразд. Я їх читатиму.

Плач не вгавав.

Буба вже багато разів давала собі раду в таких ситуаціях. Однак сьогодні відчувала, що мамина депресія сягає глибше, ніж драми її любовних романів. І поглиблюється з кожною хвилиною.

— А знаєш, що казала дружина м’ясника?

— Яка? — мати ледь утерла сльози. — Ота косоока?

— Умгу, саме вона.

— Ну, і що вона там казала?

— Що як дорвалася до «Блакитного птаха», то читала до ранку, і чоловік відібрав у неї книжку, бо вона вдома нічого не робила.

— У нас ще є кілька примірників. Треба їй віднести, — рішуче сказала мати. Солідарність із читачками була її вродженою рисою. — Але що ти робила в м’ясника, Бубо?

— Купувала… сосиски.

— Сосиски? Чому сосиски?

— Бо я їх люблю.

— Але ж це так вульгарно. Любити сосиски. Ти помітила, щоб котрась із моїх героїнь любила сосиски? Звісно, ти ж просто не знаєш цих прекрасних жінок… — згадала мати й простягнула руку по наступну хусточку.

— Дівчата в нашому класі теж тебе читають. На уроках.

— Сподіваюся, ти такого не робиш? Ну, звичайно! Знову я забула, що моя рідна донька нехтує книжками власної матері.

Мати саме збиралася розплакатися знову, але її зупинив таємничий голос, що почувся з дідусевої кімнати.

Линули тихі слова:

— А потім ніжно обійняв її й потягнувся до малинових вуст. — О ні! — захищалася вона слабким голосом. — Ви не можете так учинити! Ви кандидат на пост сенатора, публічна особа. Якби про це дізналася ваша дружина, ця потвора… — Моя дружина померла, — відказав він.

— Померла? — з надією перепитала вона. — Отже, ми можемо бути разом? О, коханий, я чекала цієї хвилини відтоді, як побачила тебе в службовому «Вольво» з мобільним телефоном у руці. Я вже тоді мріяла, щоб твої вуста колись торкнулися моїх…

— Це уривок з моєї «Службової сонати», — блискавично впізнала мати.

— Дідусь її читає, — Буба намагалася, щоб її пояснення виглядало природно.

— Як це — читає? Ти ж не маєш на увазі, що бере «Сонату» і задля приємності заглиблюється в почуття секретарки сенатора Польмана?

— Ну, певне, що заради приємності! І сенатор Польман йому подобається… — Буба рятувала ситуацію, доки на порозі не з’явився дідусь власною персоною.

— О, ти вже вдома, Марисю? — озвався він шанобливо. — Сподіваюся, ти не матимеш нічого проти. Два дні тому я прочитав «Посланця пекла», а сьогодні дозволив собі взяти наступну книжку. Чуд-дова!

Мати недовірливо приглядалася до Буби й дідуся, але не побачила на їхніх обличчях нічого підозрілого. Лише зітхнула, підвела губи помадою й заявила, що мусить ще попрацювати над «Машиною кохання».

— Ви й гадки не маєте, які критики беруться зараз оцінювати шедеври, — пояснила вона похмуро, але обличчя її поволі проясніло. — Збіговисько недоучок з дипломами, купленими через інтернет! — пирхнула вона з погордою випускниці Кембриджа, а тоді зникла у своїй кімнаті.

Мати не зауважила потиску двох рук. Меншої, дівочої, і великої, старечої, яка тримала під пахвою примірник «Службової сонати».

ЧАС НА СЦЕНУ

— Зіграємо, Бубо, у бриджа? — улесливо запитав дідусь. — Не обов’язково на гроші, — швиденько попередив він. Буба знала, що напередодні дідуся впіймали на здійсненні таємних грошових операцій з пані Куницькою. — Щиро кажучи, до кінця місяця я залишився без копійки, — гірко зізнався він.

— Не можу, — зітхнула Буба, намагаючись, щоб її голос звучав трагічно. — Я домовилася з батьком. Хтось повинен провести з ним нинішній вечір.

— А чому саме ти? — ревниво запитав дідусь. — Адже для цього є твоя мати!

— Мама не може. У неї зустріч із перекладачем.

— А що ж це за така багата країна, яка здатна купити всі ці машини кохання? — дідусева відвертість, здавалося, не мала меж. — Сидить, напевне, десь у поганенькому барі з якимсь занюханим журналюгою, що цілує їй ручки й захоплюється польськими любовними романами. Якби побалакала з Павлом, він би її теж поцілував. Та ще й у першокласному ресторані!

— А що скажеш, якщо ми разом зустрінемося з татом? — Буба таємниче посміхнулася.

— Відпадає, — скептично покрутив головою дідусь. — Твій батько не може мене витримати навіть у товаристві Маньчаків.

— Стерпить, бо він буде по той бік екрану, а ми обоє сидітимемо на дивані. Увечері прем’єра його програми.

— Розкаяння грішників у студії? — пожвавився дідусь. — І твій батько в ролі янгола? Певне, що подивимося! Обожнюю такі шоу.

— Дідусю, — Буба ледь докірливо глянула на нього, — ти до всього ставишся з упередженням. Ми повинні об’єктивно оцінити батькові здібності миротворця.

— Цього разу, моя дорогенька, ти перебільшуєш! — дідусь аж затрусився. — Не звертайся до мене цією жахливою мовою кар’єристів, як твої нещасні батьки. Ти що, вирішила в майбутньому піти їхніми слідами? Писати поганенькі романчики або мавпувати на екрані на очах усієї Польщі? — дідусь не на жарт перелякався, уявивши, що Буба стане авторкою еротичних книжок або сидітиме, утупивши напудреного носа в об’єктив телекамери. — Твоє майбутнє повинно бути іншим, — заявив він. — Я бачу тебе, — почав він пророчим тоном, — на міжнародних змаганнях за титул королеви бриджу. Через декілька років станеш найкращою. — Ага, — раптом пригадав він собі. — Бартошова зварила сьогодні розсольник? Учора вона обіцяла.

— Обід! — Бартошова внесла супницю в простягнутих руках, намагаючись не торкатися накрохмаленого фартуха, і Бубі спало на думку, що із цією супницею і своїм непроникним виразом обличчя Бартошова могла б грати у фільмах Фелліні. Проте вона не вимовила цього вголос, бо Бартошова зневажала десяту музу. Можливо, вона зневажала їх усі, окрім тієї, що відповідала за кухню, якщо така муза взагалі існувала. А на обід і справді був розсольник.

Голос батька, що линув з телевізора, певне, було чути в сусідів. Буба подбала про децибели, сподіваючись, що в таких ідеальних акустичних умовах дідусеві вуха в певний момент не відключаться.

— Зроби тихіше цей базар! — дідусь намагався перекричати екзальтовану розмову усміхненого зятя з огрядною офіціанткою, яка привселюдно зізнавалася у своїй схильності до дешевого вина й пов’язаних із цим проблемах. — Мене не хвилюють різні пиячки, які двадцять років ошукували клієнтів, не доливаючи пива, а тепер готові висповідатися перед світським священиком, — дідусь не втомлювався коментувати. — Знайди-но краще якийсь бразильський серіальчик. Буде не менш смішно, — зажадав він, байдужий до трагічної біографії жінки, що саме схлипувала на екрані.

— Нещодавно, коли батьки поїхали до Лондона, ти теж дивився якийсь «бразильський серіальчик», — Буба пронизала дідуся поглядом детектива, що має всі докази вчинення злочину.

— Нема чого іронізувати, моя дорогенька, я ж бо запеклий противник порнографії. А цю еротичну програму я дивився з метою боротьби з розпустою.