Тепер я знаю, що є примара. Незавершена справа, ось що. Салман Рушді. Сатанинські вірші Shine bright like a diamond… Rihanna. Diamonds 62 9 страница

Нам усе ж довелося зустрітися до вильоту. Дитячий закордонний паспорт Теодора був готовий 23 червня. Наступного дня, в середу, мені зателефонували з посольства Сполучених Штатів і повідомили, що формальності вирішено, я можу забрати візу. Єдина проблема полягала в тому, що я не міг вивезти сина за межі країни без письмового дозволу його матері. Я повернувся з Києва у четвер увечері та — знадобилося кілька годин, щоб побороти себе, — зателефонував Єві. Набрехав про родичів у Сполучених Штатах, про те, що везу Тео на якийсь час на лікування, й пояснив, що мені потрібна її формальна згода. — Я хочу побачити Теодора, — позбавленим емоцій голосом проказала вона. — Забудь, — я ледве говорив, так сіпалось обличчя. — Після того що сталося, я не віддам його тобі. Просто забудь! Ти навіть не торкнешся до нього! — Я не прошу багато, — її голос ламався. — Дозволь мені зустрітися з ним до виїзду. — Ні! Як ти можеш просити про таке після того, що сталося? Єва схлипнула: — Те, що відбулося між нами, його не стосується. — Його викрали! — закричав я. — Його викрав той непотріб, з яким ти спала! Якби в малого був нежить, він би задихнувся зі скотчем на роті в тому довбаному ліфті! Як це, на хрін, може його не стосуватися?! — Я не хотіла! — Я тебе ненавиджу! Ми все дужче й дужче розпалювалися. — Невже ти думаєш, що я… — Єва, захлинаючись, ридала. — Якби я знала, я б не змогла… Я не думала, що все так обернеться… Я все підпишу, зроблю, що захочеш, але дай мені побачитися з ним. Один раз — і все. Я прошу тебе — єдиний раз! Щось усередині мене обірвалося. Гнів вичах. — Одна година. Завтра ввечері. — Добре, — вона по-дитячому безпорадно шморгнула. — Він буде з моєю матір’ю. — Так. — І спробуй лише відмовляти його від поїздки! — Я не буду. Обіцяю, що не буду. Я розірвав зв’язок і відкинув телефон подалі від себе. У п’ятницю ввечері Єва, Теодор і моя мама повечеряли в ресторані New York Street Pizza в торговому комплексі «Злата Плаза». Після вечері Єва завела малого на третій поверх до «Леопарку», втім, Тео не мав бажання гасати лабіринтом чи з’їжджати на гірках. О 21: 00 мама з малим уже були вдома. Наступного ранку, в суботу, ми з Євою зустрілися в нотаріуса. Щойно я побачив її, м’язи грудей, живота й стегон болюче напружилися, а стравохід обпекло щось гаряче, немов ковток віскі. Вона прийшла в легкому платті блідо-рожевого кольору з тонким білим паском і в бежевих туфлях на високому підборі-шпильці. Гарна, як завжди, і водночас якась наче розчавлена. Якби замість рожевого вдягнула чорне плаття, хтось сторонній, напевно, припустив би, що повернулася з похорону. Вона мовчки підписала папери, після чого ми разом вийшли на вулицю. — Я закрив кредит, — сказав я. Над нами розкинулося небо кольору вилинялих джинсів. Повітря аж світилося, звідкись долітав запах квітів. Я не дивився на Єву, тож не знав її реакції. — Звідки гроші? — зрештою озвалася вона. Я спершу хотів відповісти «нізвідки», та передумав. — Це не мої. Вважай, що гроші Тео. Вона не стала розпитувати. За мить я таки відважився повернути голову й поглянути на неї. Розфокусованим, незрячим поглядом Єва тупилася поперед себе, обома руками стискаючи тонку ручку бежевої, під колір туфлів і плаття, сумочки. — Не говори йому про мене погано, — тремтячим голосом попросила вона. — Я не говоритиму йому про тебе взагалі. Вона не зронила більше ні слова. Не виказала розчарування чи обурення, не поцікавилася, коли ми летимо та коли я планую повернутися. Нічого більше. Все. Кінець. Ще кілька секунд я постояв упівоберту до неї, чекаючи невідомо на що, а потім закрокував геть. 60

Ліза Торнтон замовила квитки на 29 червня. «Австрійські Авіалінії» зі Львова до Вашингтона з пересадкою у Відні. До цього часу Теодор достатньо зміцнів, щоби витримати трансатлантичний переліт. Принаймні мені так здавалося. Я поступово розтлумачував йому, що ми їдемо до іншої країни, за океан, що летітимемо літаком, що там, де житимемо, люди розмовлятимуть іншою мовою, й узагалі там будемо лише я та він і більше нікого знайомого. Проблем не виникало. Тео довіряв мені та, схоже, вважав майбутню подорож чимось на кшталт чергового спільного виїзду в місто, лишень не машиною, а літаком, і трохи на довше, ніж ми зазвичай каталися. Важче було пояснити, чому ми не можемо взяти із собою його маму. Ніч із 28-го на 29 червня я пролежав без сну. Рано-вранці ми потягом вирушали до Львова. Мама з Теодором спала на дивані в кімнаті. Я крутився на розкладачці в кухні. Після півночі, збагнувши, що заснути не вдасться, потягнувся до ноута. Півгодини переглядав старі фотографії — випускний у школі, Острозька академія, Китай, прогулянки з Тео, — а потім чогось згадав про записи, що стосувалися Пейтона Норвуда, в історії пошуку Google. Як і два тижні тому, розкрив розділ «Історія активності в Інтернеті та додатках», вибрав 10 червня та прокрутив історію до запитів про агента Норвуда. Секунд тридцять дивився на них, після чого взявся прокручувати записи. 9 червня… 8 червня… 7 червня… Запитів виявилося небагато (тими днями я мало сидів за ноутбуком), і серед них — жодного мені цікавого. Я поступово дійшов до 31 травня й уже хотів закрити історію, коли раптом наштовхнувся на низку фраз, які ніколи не вводив у Google. Просто не міг уводити. пошук alvaro llorente 17: 57 пошук san juan de la costa firefight 17: 44 пошук diego medran san juan de la costa 17: 42 пошук diego medran dead 17: 41 пошук diego medran 17: 41 Розгорнувши нову вкладку, я зайшов у Google та по черзі повторив усі запити. Лише на один — san juan de la costa firefight[41] — сервер видав осмислені результати. Першими йшли кілька раніше переглянутих статей про сутичку між ФБР і наркоторговцями під час операції з вилучення кокаїну в затоці Каліфорнія неподалік мексиканського селища Сан-Хуан-де-ла-Коста. Я пробіг очима ще кілька статей із другої, третьої та четвертої сторінок результатів, але нічого нового не довідався. Решта запитів виводили на Facebook- і Twitter-акаунти два десятки розкиданих по світу людей. Навіть якщо серед результатів і була цінна інформація, я не мав жодного шансу виокремити її з фонового шуму. Попри це у записнику на смартфоні занотував: Дієго Медран, Альваро Льйоренте. Відчував, що імена знадобляться. Потім іще майже годину вивчав історію пошуку. Дійшов аж до 13 березня, та більше нічого не виявив. О пів на четверту я вимкнув ноут, прийняв душ, заварив міцної кави та почав збиратися. 61

Виліт із Відня затримували. Посадку завершили вчасно, проте о 15: 20, коли ми вже вирулювали на зліт, літак несподівано зупинився. Пілот по інтеркому оголосив, що виявив незначну несправність і змушений повернутись до термінала для перевірки. Велетенський Boeing 767 незграбно розвернувся та посунув до аеропорту. Було трохи спекотно — система охолодження ще не встигла охолодити нагрітий полудневим сонцем фюзеляж, — і я нишком спостерігав за Тео. Малюк не виглядав утомленим, навпаки — чи не вперше за два тижні він неспокійно крутився в кріслі, з цікавістю визираючи в ілюмінатор. Михалич сидів праворуч від малого, під поясом безпеки, тобто, як і Тео, — пристебнутий. Нам пощастило з місцями — біля вікон, одразу за правим крилом. Лайнер проминув пасажирські термінали й зупинився біля ремонтного ангара. До крила з нашого правого боку підкотив механічний підйомник з одягненим у синю спецівку технічним працівником у металевій люльці. Теодор буквально приклеївся до ілюмінатора. Двигуни затихли, ремонтник зник під крилом і не з’являвся хвилин десять. Зрештою підйомник від’їхав, капітан перепросив за затримку, й Boeing попрямував назад до злітної смуги. Тео повернувся до мене: — Що ти слухаєш? — Джаз. Хочеш дам тобі послухати? — я вийняв і простягнув йому навушник. Хлопчак кивнув. — Твоєму дідові дуже подобався джаз. Я вставив навушник у його ліве вушко. — Дід Лаврентій? — Ні. Дід Лаврентій — це мамин тато. У тебе є ще один дідусь… ну… — я не зміг договорити. — Твій тато? — замість мене доказав малий. — Ага. Його ім’я Євген. Дід Женя. — А де зараз дід Женя? — Я… не знаю. Він пішов. Одного дня він просто пішов від моєї мами — твоєї бабусі Каті. І мені невідомо, де він зараз. — Так, як ми пішли від мами? Я збагнув, що прикусив нижню губу лише тоді, коли відчув у роті сталево-кислий присмак крові. — Десь так. Приблизно… 767-й застиг, вирівнявшись уздовж осі злітної смуги. Салоном прокотилося скрипуче: «Cabin crew, seats for departure^[42]». Двигуни заревли, літак затремтів, рвонув уперед. Прискорення м’яко втиснуло моє тіло в крісло. Тео висмикнув навушник із вуха, неначе заспокоюючи, погладив Юаня Михайловича та прикипів до ілюмінатора. За хвилину лайнер став на крило та почав набирати висоту. Частина 3

Тепер я знаю, що є примара. Незавершена справа, ось що. Салман Рушді. Сатанинські вірші Shine bright like a diamond… Rihanna. Diamonds 62

Шасі широкофюзеляжного літака «Австрійських Авіаліній» торкнулись асфальтового покриття злітно-посадкової смуги 33L у міжнародному аеропорті імені Тарґуда Маршалла[43] о 20: 05 за східноамериканським часом. Незважаючи на формальну приписку аеропорту до американської столиці, він обслуговував і Вашингтон, і Балтимор, причому був розташований значно ближче до останнього. Посадка пройшла м’яко — ні хмари, ні вітер не заважали. Торкаючись головами, ми з Тео визирали крізь ілюмінатор. Занурене в оранжеву імлу призахідне сонце вкривало позолотою вигнуті в різні боки «лапи» терміналів А та В. Попід довжелезними скляними будівлями стояло сім чи вісім синьо-червоних Boeing 737 компанії Southwest Airlines[44]. Наш лайнер загальмував, розвернувся та потягся на північний схід. Він проминув термінали C та D, крунув на північний захід і через хвилину зупинився навпроти одного з вільних ґейтів міжнародного термінала Е. Під час десятигодинного перельоту я трохи поспав. Тео, на відміну від мене, за майже двадцять годин у дорозі ні на мить не склепив очей. Стоячи в черзі перед лінією паспортного контролю, малюк позіхав і тицявся носом мені в ногу. — Втомився? Хлопчак заперечно мотнув головою. А потім, подивившись на затиснутого під пахвою плюшевого коалу, сказав: — Юань утомився. «Отже, таки втомився». Ми без проблем пройшли паспортний контроль і митницю, за чверть години забрали багаж і о 20: 50 опинилися в залі прильотів термінала Е. Там на нас чекала Ліза Джин Торнтон. Американка помітила мене першою та помахала рукою. Я махнув у відповідь і попрямував до неї. — Вітаю! Як почуваєтесь? Як подорож? На ній була синя приталена блузка, вузька чорна спідниця до колін і чорні балетки. — Нормально, — кисло відповів я. Ліза перевела погляд на Теодора й, посміхнувшись, нахилилась. — Привіт! — простягнула руку, але Тео, заплющивши очі та скулившись, заховався за моєю ногою. Ліза випросталась. — У вас чудовий малий. Як він? — Краще, ніж очікував. Зважаючи на те, що він витримав два тижні тому, й на те, що ми вже майже добу в дорозі. — Ходімо, — жінка повела нас за собою. Перед виходом із термінала Ліза Торнтон подала мені невеликий, завбільшки з коробку для компакт-диска яскраво-оранжевий картонний пакунок із написом AT& T. — Це вам. — Що це? — Американська сім-карта. Кивнувши, я взяв пакунок. Передаючи, Ліза затримала його на мить довше, ніж це того потребувало. — Я рада, що ви приїхали, — сказала вона. 63

На одному з рівнів велетенської багаторівневої стоянки, що підпирала аеропорт імені Тарґуда Маршалла із заходу, біля масивного Chevrolet Suburban чорного кольору піджидав Ґарет Джонсон. Чоловік привітався зі мною за руку, зміряв зацікавленим поглядом Теодора та допоміг закинути сумки до неосяжного багажника. Ліза зайняла переднє сидіння, ми з малим — заднє. Невдовзі після дев’ятої вечора Suburban, загарчавши потужним восьмициліндровим двигуном, вирушив зі стоянки. За кілька хвилин позашляховик звернув на балтиморсько-вашингтонську автостраду та помчав до центру Балтимора. Ліза Торнтон обернулась: — Будинок, де ви житимете, вже готовий, але оскільки він за містом, то план такий: ми всі разом вечеряємо, після чого веземо вас до готелю, де ви сьогодні ночуєте. Вже ніби не година пік, але дороги на виїзді все одно забиті, а я не хочу, щоб після трансатлантичного перельоту ви застрягли в заторі де-небудь на півночі Балтимора. — Ми їдемо до Балтимора? — я зиркнув на неї. — Так. — Чому не до Вашингтона? Американка на хвильку задумалась. — Бо ваш будинок біля Балтимора, та й більшість часу ми проводитимемо в Балтиморі. Завтра після сніданку все покажу. Зовсім швидко ми опинилися в місті, і на півночі забовваніли багатоповерхівки даунтауна. Видовище зачаровувало. Із ледь роззявленим ротом я спостерігав, як масивний автомобіль викотився на шосе І-95[45] і майже відразу однією з гілок немислимо переплутаної трирівневої розв’язки попрямував наліво — на північ. Праворуч, позаду та просто під нами розкинулася Чесапікська затока. Сонце зайшло, й вода здавалася пофарбованим у темне металом. Попереду громадилася стіна із хмарочосів, горішні вікна яких ще втримували на собі останні відблиски сонця. Тео із цікавістю витягував голівку. Я взяв його на руки й посадив на коліна, щоб він краще бачив. — Цікаво? Малюк закивав. — Бачите он той, найвищий? — Ліза показала рукою на сіро-коричневу квадратну в плані будівлю, єдиними виразними ознаками якої були висота й схожі на амбразури вікна. — Це сорокаповерховий Transamerica Tower. За ним трохи менший хмарочос із верхівкою у вигляді усіченої піраміди — це тридцятиодноповерховий Commerce Place. А та будівля в стилі арт-деко — це Bank Of America, хоча банків там давно немає, будівля житлова. Ми проскочили кілька кварталів на північ, після чого Ґарет Джонсон узяв направо на Вест-Малберрі-стрит і невдовзі зупинив Suburban біля невеликого, розташованого у напівпідвальному приміщенні італійського ресторану Sotto Sopra. Їжа була смачною. Ми повечеряли пастою, запиваючи її недорогим вином. Теодор без умовлянь ум’яв повну тарілку. О десятій Ліза Торнтон розрахувалась, і ми повернулися на вулицю. — Можемо прогулятися, — запропонувала американка, — до готелю рукою подати. Ґарет відвезе ваш вантаж. Я не заперечував. Узяв Тео за руку, й ми закрокували на північ, залишаючи висотки за спинами. Через п’ять хвилин дісталися до Вест-Маунт-Вернон-плейс, де повернули наліво, опинилися на Катедрал-стрит і, перетнувши вулицю, вперлись у багатоповерхову цегляну будівлю з написом WYNDHAM над центральним входом. — Ваш готель, — сказала Ліза. Ми вступили досередини. Біля рецепції Ґарет Джонсон про щось розмовляв із дебелим чоловіком із рудим, ретельно зачесаним назад волоссям. Обидві мої сумки стояли біля їхніх ніг. Ліза, побачивши рудого, здивовано підняла брову: — Оу… — Хто це? Торнтон не відповіла. Оминувши мене, наблизилася до чоловіків. Здоровань побачив її та, вищирившись, ступив крок назустріч. — Чудовий вечір, Лізо! — Що ти тут робиш? Я тримався віддалік, розглядаючи незнайомця. Важка, із по-бульдожому обвислими щоками голова здавалася завеликою навіть на плечах громіздкого, наче ведмежого тіла; блідо-жовтуваті, немов виліплені з тіста очі ховалися глибоко під навислими надбрівними дугами; а з-під світлих, схожих на варені молюски губів, що різко контрастували із червоною шкірою, пробивалися жовті зуби. — Мені що, не можна побачити людину, яка ледь не схопила за яйця самого Серхіо Вігліоне? У кутиках його губів біліли пуп’янки слини. — Боїшся втратити роботу? — глузливо видав Ґарет. Ліза Торнтон мовчала. Рудий нарешті встромив погляд у мене, посміхнувся: — У вас є знайомі чи родичі в Мексиці? Його виставлена вперед щелепа нагадувала екскаваторний ківш, прикрашений парою крихітних, схожих на зів’ялі квітки вух. Я задивився на його подібні на жовту крейду зуби та не відповів. Не знав, що відповідати. — Він, на хрін, не говорить англійською? — рудий ображено зиркнув на Ґарета. — Він говорить краще за тебе, — озвалася Торнтон. Я підійшов достатньо близько, щоб розгледіти веснянки й темні печінкові бляшки, що рясно вкривали його обличчя — від щік аж до скронь. Складалося враження, ніби хтось розмахнувся й ляпнув пригорщу бруду просто йому в обличчя. — То чого він мовчить? — чоловік насупився. Глипнув на Ґарета, перевів очі на Лізу. — Дай угадаю: ти вже промила йому мізки, так? — Торнтон німувала. Рудий змахнув своїми ручищами: — Та годі вам, я розумію, що згідно з правилами програми із захисту свідків я не маю права… — Він не свідок, Пейтоне, вгамуйся! Цей чоловік під час каліфорнійської операції перебував на протилежному боці планети. — Але ж він мусив якось дізнатися про цю херню! — Пейтоне! — Що, в сраку, Пейтоне? — його очі з блідо-жовтих стали темно-рудими. — У чувака кращі інформатори, ніж в усього довбаного Розвідувального відділу, а я не можу сказати йому «хелоу»? Торнтон різким жестом наказала йому вгомонитися. Повернулася до мене: — Пробачте. Його дуже недолюбили в дитинстві. — Я все чую, агенте Торнтон! Вона пропустила вигук повз вуха та провела мене до рецепції: — Реєструйтесь. Я привітався з консьєржем, виклав на стійку паспорт і заповнив анкету. Ліза Торнтон тим часом щось сердито торочила просто у вухо рудого, після чого той обурено пирхнув і, не попрощавшись, почовгав на вулицю. Я отримав ключ від кімнати та, не відпускаючи руки Теодора, попрямував до ліфта. Ліза супроводжувала мене. Потому як стулки дверей роз’їхалися, я повернув до неї голову: — То був Норвуд? — Так, — відказала вона, — спеціальний агент Пейтон Норвуд. Не зважайте на нього. Пейтон холостяк, і в нього кепський характер, але це не заважає йому залишатися одним із найкращих працівників ФБР. Ми іноді жартуємо, що агент Норвуд для Бюро — як дірка в задниці для людини. Ні для кого не найулюбленіша частина тіла, та без неї ніяк, бо за лічені дні все заб’ється лайном. Я вступив до кабіни ліфта. Малюк став поруч. Готельний ліфт так відрізнявся від ліфтів житлових багатоповерхівок в Україні, що хлопчик навіть не напружився. — Відпочивайте. На ранок я замовила вам сніданок у номер. А о десятій ми по вас заїдемо, — Ліза всміхнулась і тицьнула пальцем у картонний пакунок із сім-картою, який я досі стискав у руках. — Раптом що — телефонуйте. — Дякую. Вона підняла на прощання руку, й двері зачинилися. 64

Номер був на одинадцятому поверсі. У кімнаті переважали пастельно-коричневі тони: світло-жовті стіни, гірчичного кольору крісло, дерев’яні меблі темно-бурих відтінків. Більшу частину простору займали двоспальне ліжко під світло-коричневою ковдрою та висока старомодна шафа. Я відсунув установлені на коліщатка двері та зазирнув до ванної: сіро-молочного кольору мармур, скляна душова кабіна, велетенське дзеркало над умивальником. Симпатично. Тео валився з ніг, тож я не став заганяти його в душ — простежив лише, щоб хлопчак почистив зуби, — після чого малий сам заліз під ковдру. У номері було трохи задушливо. Я підійшов до задрапованого важкими гардинами вікна та розчахнув його навстіж. Знадвору війнуло прохолодою й терпкими запахами висушеного літнім сонцем великого міста. Я вихилився та визирнув із вікна. Кімната розташовувалася зі східного боку будівлі, а сам дванадцятиповерховий Wyndham Baltimore височів у центрі історичного району Маунт-Вернон. Завдяки тому що інших висотних будинків довкола не було, Балтимор постав переді мною як на долоні. У темряві просто навпроти вікна — посеред Маунт-Вернон-плейс — проступала колона з білого мармуру зі статуєю Вашингтона на вершечку, один із перших в Америці пам’ятників батькові-засновнику. (Певна річ, тоді я ще цього не знав; на ту мить уявлення не мав ані про унікальність монумента, ані навіть про те, чия статуя вивищується на колоні. ) Мармуровий Джордж знаходився практично на рівні зі мною — колона була такої самої висоти, що й готель. На півдні сяяв вогнями даунтаун. Серед збитих докупи висотних будівель я впізнав сорокаповерховий хмарочос Transamerica Tower, який показувала Ліза Торнтон. Центр був настільки щільно забудованим, що за висотками не було видно Чесапікської затоки. Я повернув голову та подивився перед собою. На сході, метрів за триста від готелю, біліли бетонні естакади. Дістав із кишені телефон, під’єднався до готельного wi-fi і зайшов на Google Maps. Програма підказала, що то шосе І-83[46], яке тягнулося від даунтауна на північ міста й далі, аж до сусідньої Пенсильванії. Перемкнувшись на Google, я відшукав сторінку з інформацією про Балтимор і став не так читати, як проглядати навскоси, вихоплюючи з тексту лише найважливіше: «Великий порт… найбільше місто в штаті Меріленд… населення — 623 тисячі осіб… завдяки великій кількості передмість Балтимор називають містом околиць… відомі жителі: Едгар Аллан По, Біллі Холідей[47]… місто- побратим — Одеса… расовий склад: афроамериканці — 62, 5 %, білі — 28, 2 %, латиноамериканці — 4, 6 %… впродовж останніх років є лідером у США за кількістю вбивств на душу населення… з 2000 року відбулося скорочення населення на 4, 5 %». Відірвавшись від смартфона, окинув поглядом блискуче від вогнів місто. Я був утомленим, усе ще непокоївся за Тео, та не почувався пригніченим. Дихалося напрочуд вільно. Груди розпирало від непояснимої впевненості в тому, що все буде добре. Якимось дивним чином переліт підживив мене, витіснив зайве та примусив забути про проблеми, що в тепер уже такій далекій Україні здавались абсолютно нерозв’язними. Коли я зачинив вікно й озирнувся, Тео, влігшись на живіт і розкинувшись зірочкою, вже спав. 65

Рівно о десятій ранку 1 липня 2015-го чорний Chevrolet Suburban із Лізою Торнтон і Ґаретом Джонсоном з’явився перед парадним входом до готелю Wyndham Baltimore. Ми з Тео вже чекали у вестибюлі. Ґарет допоміг із речами. Ми завантажились у позашляховик і рушили — спочатку по Вест-Медисон-стрит на захід, а потім по МакКаллох-стрит на північний-захід у напрямку виїзду з міста. Що далі від’їжджали від центру Балтимора, то біднішими ставали квартали. Траплялися переважно дво- та триповерхові будинки, і всі як один із темно-червоної цегли. У якомусь місці ми промчали повз довжелезну будівлю якогось складу з велетенським реалістичним графіті на стіні — зображенням молодого афроамериканця в червоній футболці із сердито зведеними на переніссі бровами й укритими зморшками лобом. Через півкілометра після складу Ґарет звернув ліворуч. — Чому не по Рейстерстаун-роуд? — поцікавилася Ліза. — По міжштатному буде швидше, побачиш, — відказав Джонсон. Невдовзі ми вискочили на міжштатне І-795[48] — шосе виглядало помітно кращим, ніж дорога у передмістях, — і Ґарет збільшив швидкість до сімдесяти миль за годину. — Я вчора прочитав, що Балтимор не надто спокійне в плані криміналу місце, — зазначив я. Ліза Торнтон із переднього сидіння відповіла: — Загалом від початку 2000-х ситуація ще була терпимою. Більш-менш. До квітня цього року. — А що сталося у квітні цього року? — Загинув Фредді Ґрей. Двадцятип’ятирічний афроамериканець, виходець із Ґілмор Хоумз, не дуже благополучного району, який ми щойно проминули. — Бачили графіті на стіні складу ліворуч від дороги? — піймавши мій погляд у дзеркальці заднього огляду, запитав Ґарет Джонсон. — Так. — Це він. — У квітні місцеві копи заарештували Ґрея, — продовжила Ліза, — по суті, ні за що, й, арештовуючи, трохи перестаралися. Хлопець провалився в кому та через тиждень помер, не прийшовши до тями. Копи, зрозуміло, були білими. Місто почало лихоманити. 27 квітня відбувся похорон, який переріс у демонстрацію, а та — у погроми поліційних відділків. За ніч ситуація вийшла з-під контролю, тож на ранок 28 квітня в Балтимор увели підрозділи Національної гвардії. Заворушення вдалося придушити, та відтоді криміногенна ситуація різко погіршилася, — Ліза Джин зітхнула. — До кінця року ще далеко, а в місті вже скоєно 327 убивств, що близько до рекорду 1993-го — 353 людини. Хоча Західний Балтимор і до загибелі Ґрея не можна було назвати променадом. Нещодавно місцева влада прийняла акт… — жінка глянула на Ґарета. — Коли це сталося? Рік тому? — Так. У серпні 2014-го. — У серпні 2014-го набув чинності муніципальний закон про комендантську годину для молоді. Він забороняє тинейджерам віком до чотирнадцяти років перебувати на вулиці без супроводу батьків після дев’ятої вечора. Мер вважає, що це дасть змогу втримати дітей подалі від небезпечних місць і знизити рівень злочинності. Я подивився на неї: — І ви привезли мене сюди, щоб подбати про безпеку мого сина? Кутики її губів ледь піднялися: — Якщо ви не помітили, ми щойно виїхали з міста. — Але ж… — Ви житимете не в Балтиморі. — А де? — У будинку на березі водосховища Ліберті. Це на північному заході від Балтимора, зовсім поряд із мальовничим парком Patapsco Valley. Формально водосховище є частиною міста, бо належить балтиморському Департаментові громадських робіт, проте сама водойма знаходиться далеко за межами міста. — Чому Балтимор, а не Вашингтон? — Тому що незважаючи на все розказане мною про кримінальну ситуацію, майже чверть робочих місць у Балтиморі пов’язані з наукою та новітніми технологіями. Тут багато хороших шкіл і коледжів, а тому не виникає проблем із кваліфікованими працівниками. Ліза Джин замовкла. Мене її відповідь не вдовольнила: — І? — І я думаю, що окремі з цих кваліфікованих працівників допоможуть з’ясувати, яким чином ваш син дізнався про доставку наркотиків із Колумбії та теракт у метро. За нашими спинами сонце дряпалося до зеніту. Нагріте повітря мерехтіло й іскрилося, хвилями підіймаючись над розпеченим асфальтом. Де-не-де у неглибоких вибоїнах на дорозі промені заломлювалися, перетворюючи заглибини на калюжі сріблястої ртуті. — Хто такий Дієго Медран? — запитав я. — Перепрошую? — озирнулась американка. — Ви знаєте, хто такий Дієго Медран? Це ім’я вам відоме? Ліза заперечно мотнула головою: — Уперше чую. — А Альваро… — я забув прізвище, — чекайте. — Швидко дістав смартфон, підглянув і доказав: — Альваро Льйоренте? — Ні, — відповіла Ліза. — Можна перевірити, — кинув Ґарет Джонсон. Він витягнув із-під сидіння потертий планшет, поклав його на праве стегно й увімкнув. Не дивлячись, увів пароль. Потім, торкнувшись екрана пальцем, запустив якийсь додаток. За мить на планшеті відкрилося синьо-сіре діалогове вікно із рядком для запитів у лівій частині та синьою з жовтими зірками печаткою — логотипом ФБР — у правій. Ґарет зиркнув на мене у дзеркальце заднього огляду: — Продиктуйте по літерах. Я продиктував перше ім’я: — Ді-ай-і-джі-оу Ем-і-ді-ар-ей-ен. Ґарет літера за літерою заповнив пошуковий рядок і натиснув кнопку зі стилізованим зображенням збільшувальної лупи. Менш ніж за секунду на екрані зринула фотографія давно нестриженого чорнявого латиноамериканця зі шрамом над правою бровою та низкою сережок у нижній губі. Я подався вперед, просунувши голову в проміжок між передніми сидіннями, та праворуч від фотографії прочитав: DIEGO MEDRAN CARTEL: Cá rtel de Tijuana ALIASES: El Bará n DOB: April 21, 1979 ALT. DOB: December 11, 1977 POB: Tijuana, Mexico NATIONALITY: Mexican CITIZENSHIP: Mexico HEIGHT: 6 feet 1 inch WEIGHT: 198 pounds HAIR COLOR: Black EYE COLOR: Brown[49] Нижче йшов текст дрібнішими літерами, проте сфокусувати на ньому погляд не вдавалося. Заважала вібрація автомобіля, що через ногу агента передавалася на планшет. Утім, дещо я все ж помітив. Зліва під фотографією червонів напис: eliminated[50]. — Притримай кермо, — попросив Ґарет. Ліза зосереджено кивнула й поклала ліву руку на кермо. Джонсон підніс планшет до очей і, насупившись, пробіг очима текст. Потім різко озирнувся на мене: — Яке друге ім’я, що ви назвали? — Альваро Льйоренте. На початку подвійне «ел». Джонсон кивнув, надрукував ім’я й повторив запит. Система миттєво вивела на екран потрібний профайл. Я витягнув шию. З фотографії на мене зухвало щирився лисий здоровань із жовтими зубами та підплилими кров’ю витрішкуватими очиськами. Жирові складки, неначе здохлі змії, грубими кільцями огортали колоноподібну шию. Щоки, вилиці, скроні та лоб здавалися фіолетовими від витатуйованих візерунків. Із написів розрізнив небагато: праворуч від фото — ALVARO LLORENTE, Cá rtel de Tijuana, під фотографією — eliminated. Також ліквідований. — Що там? — запитала Ліза, не знімаючи руку з керма. — Це бійці Тіхуанського наркокартелю. Обоє загинули під час спецоперації біля Сан-Хуан-де-ла-Коста. Льйоренте застрелив снайпер, Медран отримав поранення в шию та помер до надання допомоги. Джонсон узяв кермо у свої руки. Ліза повернулася до мене. — Звідки вам відомі ці імена? — ще не дочекавшись відповіді, жінка глянула на Тео. — Ваш син?.. Я знизав плечима: — Перед викраденням Тео хтось на моєму ноуті шукав інформацію про федерала, якому було надіслано попередження про теракти у Вашингтоні. Я виявив записи в історії Google. Перед вильотом вирішив більш детально вивчити історію пошуку й натрапив на цих двох, Медрана та Льйоренте, проте уявлення не мав, що вони наркоторговці. Інформацію про них намагалися знайти за день після стрілянини в бухті біля Сан-Хуан-де-ла-Коста. Ліза переводила погляд із мене на сина й назад. Теодора наша розмова не цікавила. Він тримав спину рівно, ліву руку — на підлокітникові й без особливої цікавості спостерігав за деревами на узбіччі. У такій великій машині хлопчак здавався особливо маленьким. Ми промчали повз трирівневу розв’язку — одна дорога промайнула попід нами, ще одна, трохи далі, естакадою вигиналась над трьома смугами I-795. Знаки вказували на наближення до Рейстерстауна[51], проте будівлі не проглядалися. — Запитів було п’ять, — продовжив я, — й у мене склалося враження, наче той, хто шукав інформацію про мексиканців, хотів переконатися, що вони мертві. Ґарет Джонсон пирхнув і похитав головою. Я зустрівся з його очима в дзеркалі заднього огляду. «Нібито те, що відбувалося до цього, тебе не бентежило». — Чому ви так вирішили? — промовила Ліза. — Я бачив запити на кшталт diego medran dead, san juan de la costa firefight. Ліза та Ґарет обмінялися поглядами. — Треба поговорити з Норвудом, — сказала американка. Джонсон кивнув. Потім, не обертаючись, поцікавився: — А запитів, пов’язаних із терактами, не знайши? — Ні. Я прогорнув історію аж до початку березня. І-795 поступово забирала на північ. Ми проскочили знак Hampstead — Manchester — EXIT 9A, через кілька сотень метрів з’їхали з магістралі на виїзді 9B й повернули на захід — на шосе MD 140. Ще за кілька кілометрів Джонсон з’їхав з MD 140 та скерував Chevrolet Suburban на південь. Дорога стала вужчою — по одній смузі в кожен напрямок, — а краєвид за вікнами іншим. Дерев поменшало, а ті, що лишились, видавалися протиприродно випещеними. «Підстрижені, мов пуделі перед виставкою», — подумав я. Вузька асфальтівка тягнулася поміж плескатими пагорбами, вкритими одноманітним, насичено-зеленим трав’яним килимом. Через ядучий колір і майже повну відсутність відтінків, трава, як і дерева, виглядала штучною, немов намальованою. У тих місцях, де дерева відступали від дороги, Suburban начебто котився щойно обробленим газонокосаркою полем для гольфу. Де-не-де траплялися гравійні чи асфальтовані доріжки, що відходили від основної асфальтівки та зникали поміж дерев. Біля кожного відгалуження на півметрових дерев’яних стовпчиках стояла типово американська поштова скринька, подеколи — дві, одна біля одної, з намальованими чорною фарбою номерами та прапорцями, що сигналізували про наявність чи відсутність пошти; поруч зі скриньками — баки для сміття. Ми віддалилися від шосе 140 на кілометр, коли я побачив перший котедж. Ошатний, обсаджений деревами будинок із двома автомобілями перед ґанком і невеликим басейном із південного боку. Що далі просувалися на південь, то більшими й багатшими на вигляд ставали котеджі. Утім, згодом доглянуті дерева знову поступилися місцем неторканому лісу. Приблизно через п’ять кілометрів ми опинилися на перехресті, де Джонсон повернув направо, і ми знову рушили на захід. Цього разу їхали недовго. Обрамлена заростями дорога за півтори сотні метрів обірвалася. Від її закінчення відходили дві присипані гравієм стежки, кожна з яких вела до будинку. Ближчий, у приємних коричнево-воскових тонах, мав два поверхи (якщо не брати до уваги мансардних кімнат) і два несиметричні, та дуже довгі крила. Другий, що стояв трохи далі, — теж двоповерховий, але менший, акуратніший і більш щільно вкутаний у зелень. — Приїхали, — Джонсон розвернув позашляховик і заглушив мотор. Я прочинив масивні дверцята, зіскочив на гарячий асфальт і допоміг вийти Теодору. — Ось той, що далі, — ваш, — махнула рукою Ліза. — Тут ви житимете, — вона стежила за моєю реакцію, безмовно запитуючи, чи мені подобається. Я промовчав, хоча будинок був гарним. На початку стежини стояла поштова скринька. До стовпчика під нею було прибито дощечку з адресою: 171 °Content Ln Джонсон забрав із багажника сумку з моїми речами, й ми подалися до будинку. Наближаючись, я відчув запах води й уловив невиразний — очевидно не морський — шепіт прибою. — Відразу за цими хащами починається водосховище, — Ліза Торнтон показала на захід. — Біля будинку басейн, тож я не думаю, що вам захочеться купатись у водоймі, та раптом що — тут є стежки до води. Вона вручила ключі, і я відімкнув вхідні двері. Учотирьох ми зайшли до просторої вітальні. Повітря всередині було прохолодним і сухим. Пахло деревом, шкірою та чистою постільною білизною. Відчувалося, що в будинку довго ніхто не жив. Я роззирнувся. Більшу частину першого поверху займала вітальня. З меблів — диван, пара крісел, шафа для одягу, журнальний столик із ноутбуком на ньому, висока ваза та велетенський, на півстіни, плоский телевізор. Праворуч розташовувалася кухня, крізь широкий арковий прохід я бачив довгий стіл, високі сріблясті стільці, холодильник; з іншого боку — відкрита напівкругла веранда, за якою виблискував на сонці чималий басейн. — Нагорі — дві спальні, туалет і ванна, — впершись руками в боки, Ліза стояла за моєю спиною, — в холодильнику є продукти. Раз на день до вас приходитиме кухарка, двічі на тиждень — садівник, який також чиститиме басейн. Одну зі спалень нагорі перероблено під дитячу кімнату. Там є іграшки, — вона посміхнулася Теодору, але той не дивився на неї, — багато іграшок, але якщо ваш син захоче чогось конкретного, ми все підвеземо. Мій номер ви знаєте. Як буде щось потрібно — телефонуйте. Я обернувся. Тео тулився до моєї ноги та підозріло зиркав на сходи, що вели на другий поверх. — Що мені робити? — я почувався розгубленим. Ліза з Ґаретом перезирнулися. Чоловік знизав плечима. — Можете порибалити. На кухні вхід до підвалу, там має бути кілька вудок, — він глипнув на мене. — Вам подобається рибалити? Я не ворушився та мовчав, механічно погладжуючи голівку Теодора. «Яке, в сраку, порибалити? » Ґарет продовжив: — У будинку є Інтернет, телевізор, якщо треба, привеземо книжки. Відпочивайте. Завтра по вас заїдуть. «Завтра по вас заїдуть — і що? — подумав я. — Що далі? » Ліза сказала: — Завтра в мене справи, ми з вами не побачимось. Я надішлю агента, який відвезе вас до неврологічної лабораторії в Балтиморі. Хочу, щоб ви познайомилися з доктором Далтоном. Просто поспілкуйтеся, нічого більше, — останню фразу вона промовила так, наче розмовляла з обвішаним вибухівкою ісламським терористом. — О десятій буде зручно? — Так. — Щось іще? Я заперечно мотнув головою. Ґарет розвернувся та, заклавши великі пальці за пояс, вийшов на заллятий сонцем ґанок, зате Ліза Джин затрималась, і наші погляди зустрілися. Зачепившись за її золотаві з димчастими вкрапленнями очі, я вирішив, що зараз саме час з’ясувати дещо, що на ту мить чомусь здавалося важливішим за візит до доктора Далтона. Ліза знала про Аймонта, я розповідав їй, а Ґарет — ні. Ґарету довелося б пояснювати. Тож на язику крутилося запитання про те, чи не дивно, що Аймонт замість дізнаватися про результати операції шукав інформацію про двох, очевидно далеко не найважливіших членів Тіхуанського картелю. Це виглядало якось… неправильно. Я старався про це не думати та водночас не міг позбутися набридливого відчуття, що цей факт ніби перевертає все догори дриґом. Присягаюся, Ліза чекала на це запитання. Але я так і не розтулив губів. Була ще частина мене, яка насправді не бажала — боялася? — почути відповідь. Ми ще постояли, споглядаючи один одного, а тоді американка кивнула та вийшла за Джонсоном. 66

Ми з Тео залишилися самі. Я заходився розпаковувати речі, проте незабаром почуття самотності, що невпинно важчало й розросталося відтоді, як Ліза та Ґарет поїхали, зовсім відбило охоту що-небудь робити. Я ввімкнув телевізор, відшукав американський Discovery — українською нічого не знайшлося, — потім під’єднався до Інтернету та перевірив пошту. Утім не допомагало ніщо. Куди б не йшов, за що б не хапався, будинок дихав мені в спину ворожістю та смутком. Зрештою ми з Тео взяли з холодильника по баночці Pepsi, вийшли на обсаджений кущами задній двір і розляглися в шезлонгах перед басейном. Припікало. Тео ще не вмів плавати, а без нього я не хотів лізти у воду. Якийсь час уявляв, як учитиму малого триматися на воді, прикидав, скільки часу знадобиться, щоб він навчився плавати кролем; потім зателефонував мамі з американського номера, сказав, що в нас усе добре, й дав поговорити з онуком; потім подумав, що було б непогано почитати разом із Теодором, але згадав, що не привіз із собою книг. Опівдні розігрів у мікрохвильовці дві порції рису з овочами, після чого ми з малим там же, біля басейну, й пообідали. О пів на третю у невеликій тумбочці біля телевізора я побачив ігрову консоль Xbox One. Відтоді й аж до вечора ми з Тео ганяли в Need for Speed. Зважаючи на різницю в часі, спати ми пішли рано — відразу по восьмій за місцевим. Тео — що мене не здивувало — відмовився лягати в дитячій кімнаті. На щастя, на ліжку в «дорослій» спальні вистачало місця для двох. Засинаючи, я думав про те, що перший повний день в Америці минув безглуздо й марно, та чомусь не переймався цим. Мені було начхати навіть на те, що всі наступні дні можуть виявитися такими самими. 67

У четвер, за чверть до десятої ранку, біля поштової скриньки з написом 171 °Content Ln зупинився темно-синій кросовер-позашляховик Ford Edge. За водія був кремезний афроамериканець, який, показавши значок спецагента ФБР, назвався Каеліном Уестом. Він не став заходити до будинку й чекав на ґанку, поки ми з Теодором збиралися. Перед тим як рушили до Балтимора, Уест вручив мені конверт. На моє запитання, що в ньому, Каелін відповів, що це від Торнтон і всередині банківська картка, на яку мені щомісяця нараховуватимуть гроші на кишенькові витрати (пізніше, вже в Балтиморі, я дізнався, що на рахунку сімсот доларів). На в’їзді до Ґілмор Хоумз ми втрапили в затор, що, проте, не завадило кросоверу зануритись у покремсане тінями від висоток черево міста відразу потому, як на годиннику висвітилось 11: 00. 68

За півгодини до полудня, залишивши позаду кампус Балтиморського політехнічного інституту, ми під’їхали до фасаду модернової чотириповерхової будівлі на півночі міста. Зліва від непоказного центрального входу побачили огороджену височенним дротяним парканом напівпорожню стоянку для машин, праворуч — газони із ретельно підстриженими кущами, також огороджені. Ми з Теодором вийшли з машини, Каелін залишився в салоні. Хоч сонце лупило нам у спини, ми мусили мружитися через виняткову яскравість відбитого від вікон світла. Вікна будівлі здавалися велетенськими, займали більшу частину фронтальної стіни. Я приставив долоню дашком над очима, обдивився фасад, але не знайшов ні назви вулиці, ні номера будинку. — І що ми… — озирнувся з наміром запитати в Каеліна Уеста, що нам робити, і з подивом побачив, що кросовер, розвернувшись, безшумно котиться до виїзду на дорогу, якою ми прибули. Я сторопіло застиг, проводжаючи машину поглядом. Із заціпеніння мене вивело тихе дзижчання електронного замка. Озирнувся на звук і вперся поглядом у середнього зросту смаглявого латиноамериканця зі стрижкою «британка» — ретельно виголені скроні, недбало скуйовджене волосся на тім’ї, — мутними жовтувато-бурими очима та чималою, завбільшки з п’ятицентову монету, сережкою у лівому вусі. Притримуючи однією рукою двері, він усміхнувся мені: — Mister Belinsky? Come on in! [52] Ми з Тео опинилися у прохолодному просторому холі. Проціджене крізь тоновані вікна світло більше не обпікало. — Привіт! — латиноамериканець простягнув руку. — Моє ім’я Джено, я — лаборант-технолог, — він був у білому халаті, накинутому на сіру футболку, та простих синіх джинсах. — Радий вас бачити! Я кивнув, потиснув руку та почув, як, дзизнувши, прочиняються напівпрозорі двері, розташовані зліва від основного входу. У проході постала висока, нордичного типу дівчина. Пишногруда, з опуклими рельєфними вилицями та м’яким підборіддям. Виглядала, як і латиноамериканець, не більше як на тридцять. — А це, — Джено показав рукою на білявку, — Меллорі, асистент доктора Далтона. — Пробачте, що не зустріли вас, — перепросила Меллорі. — Нас не попередили, що вас привезуть раніше від дванадцятої. Вона спробувала заправити неслухняне волосся за вуха, та окремі цупкі пасма все ж вибилися й опали хвилями вздовж обличчя. Її широкий рот розтягнувся в посмішці, зробивши вилиці ще більш м’ясистими. Я подумав, що Меллорі була би з біса гарною, якби не заширокі, як для жінки, плечі та надто червона помада на губах. — Йеп, — підтакнув Джено, — доктор Далтон ще в дорозі, проте з’явиться з хвилини на хвилину, бо я йому телефонував, — він заметушився, жестами запрошуючи мене пройти. Їхні імена здавалися незвичними — тобто незвичними для українця, — тож перед тим, як рушити далі, я ковзнув поглядом по нагрудних табличках. Geno Cardona. Mallory Hardison. Мимоволі пригадав Джорджа Меллорі, британського альпініста, який загинув 1924-го під час першої в історії людства спроби піднятися на вершину Евересту. Потому зловив себе на думці, що якби натрапив на ці імена в електронному листі чи в якому-небудь документі — тобто не бачачи власників, — я б, напевно, вирішив, що Джено — це дівчина, а Меллорі — чоловік, а не навпаки. Вголос, звісно, нічого такого не казав. Вузьким коридором ми пройшли до дверей у північній частині будівлі. Меллорі, скориставшись магнітним ключем, відімкнула їх і пропустила нас досередини. Приміщення, що відкрилося огляду, нагадувало університетську лабораторію: потерті столи, вишикувані комп’ютерні монітори попід стіною, кілька мікроскопів і більш масивних установок незрозумілого призначення. — Присядьте, — білявка показала на вільні стільчики, — зачекаєте на доктора Далтона тут. Ми з Тео слухняно присіли. — Це ваш син? — Джено Кардона опустився навпочіпки перед Теодором, який навіть на стільчику не відпускав моєї руки. — Як твоє ім’я, приятелю? Я нахилився до Тео й прошепотів українською: — Дядько питає, як тебе… — Теодор. — Як? — перепитав Джено. Я повторив англійською: — Theodor. — О, це ж як президента, так? — латиноамериканець злегка поторсав малого за плече. — Приємно познайомитися, містере презид… ой… — награно приклав долоню до губів. — Теодоре! Як тобі в Америці? — Він не знає англійської, — сухо констатував я. Джено зиркнув на мене знизу вверх: — Але ж він щойно сказав своє і… — лаборант затнувся й умить посерйознішав. Меллорі продовжувала всміхатись, зате Джено, схоже, збагнув, що Теодор не такий, як усі, тож якби малюк був «нормальним», то ніколи не опинився б в цій лабораторії. Поправляючи джинси, лаборант устав: — Ви гарно говорите англійською. Я навіть акцент не вловлюю. Тому мені здалося, що ваш малий теж… ну, ви розумієте. — Я працював оператором англомовного кол-центру в Україні. Але не вчив Теодора англійської, бо… думав, що він іще малий. Або якщо відверто, ніколи не ставало на це часу. — Зрозумів. — А в нас не виникне проблем під час… — Меллорі поглянула на Теодора, потім на мене, — спілкування? Я штрикнув її холодним поглядом: — Не виникне, бо я не маю наміру залишати його. 69

Доктор Далтон з’явився за п’ять до дванадцятої. Високий, білявий (але темніший за Меллорі), із засмаглим обличчям і чіпкими, допитливими очима. Губи та кутики очей обрамляли тонкі зморшки, а на носі сиділи окуляри, що, втім, не допомагало встановити вік. Точно більше ніж тридцять п’ять. Водночас, якщо припустити, що він правильно харчувався та стежив за здоров’ям, чоловікові могло бути далеко за п’ятдесят. Він привітався з асистенткою та лаборантом, а тоді відрекомендувався: — Доктор Енді Далтон, — усміхнувся, подаючи руку. Джено й Меллорі спостерігали за нами й теж усміхались. Я випромінював похмуру настороженість. — Мирон Белінський. — Приємно познайомитись, — злегка нахилив голову Далтон. Його пальці, попри спеку, були холодними. — Мені справді приємно. Ліза стільки розповідала і про вас, і про вашого сина, що я зараз почуваюся, наче зустрів давнього друга, якого востаннє бачив чверть століття тому. Кілька секунд, не відпускаючи руки, я роздивлявся його обличчя. Далтон не здавався слизьким, нічого фальшивого чи тривожного в ньому не проглядалося, та чомусь — так само, як і з віком, — я не міг визначитися, який він насправді. — Напевно, міркуєте, де чули моє ім’я? — примружився він. — Насправді ні, хоча… чекайте, — я клацнув пальцями: — Стівен Кінг, «Доктор Сон». Там, якщо не помиляюсь, був якийсь Далтон, доктор Джон Далтон, так? На мить сірувато-блакитні очі Далтона трохи розширились. Я помітив кинутий на нас погляд Джено Кардона та його — вже, мабуть, соту, хіба ні? — посмішку. — Не вгадали, — виблискуючи доглянутими зубами, проказав лаборант. — Ага, — кивнув Енді Далтон. — Пробачте, пане Белінськи, я не читаю Кінга, і, якщо відверто, мене вперше асоціюють із кимось із його героїв. Насправді моє ім’я збігається з іменем і прізвищем того рудого засранця, квотербека[53] Cincinnati Bengals[54] Енді Ґреґорі Далтона. Не те щоб мене з ним плутали, я для цього недостатньо рудий, але якщо ви стежите за НФЛ, то, гадаю, уявляєте, що з таким іменем мені дуже непросто жити в хоум-тауні Ravens[55], — Енді Далтон і Джено Кардона розсміялися. Поки ми обмінювалися люб’язностями, я краєм ока спостерігав за сином. Малюк не здавався напруженим. Він сидів на стільчику, підклавши долоні під стегна, та розглядав лабораторію. Кілька разів його погляд упирався в Меллорі Хардисон, дівчина щоразу йому підморгувала, проте Тео поспіхом відвертався. — Давайте до справи, — Далтон глипнув на Тео, а потім м’яко запитав: — Джено ще не розповідав вам? — Про що? — Про те, чим ми тут займаємось. — Я не встиг, — не обертаючись, повідомив лаборант. — Зрозуміло, — доктор зробив невиразний жест рукою та попрямував до дверей. — Ліза Торнтон попросила мене ввести вас у курс справи. Я поясню, що можу, а потім ви самі вирішите, як ми вам можемо допомогти. Лише після того, як Далтон зупинився біля виходу з лабораторії й озирнувся на мене, я збагнув, що жестом він кликав мене за собою. Я підвівся, взяв Теодора за руку. — Залиште хлопчика тут, — Далтон провів магнітною карткою по замку. Я наїжачився: — Ні. — Не хвилюйтеся, ми йдемо до сусідньої лабораторії. Десять кроків далі коридором. Тео, задерши голівку, дивився на мене. — Побудеш тут, чемпіоне? Малюк не відповів. — Мені треба поговорити з отим дядьком, — я показав на доктора Далтона. — Його ім’я Енді, чудне, правда? А ти залишишся з Меллорі. — Я не заважатиму вам, — утиснувши голову між пліч, прошепотів Тео. Я присів, злегка скривившись, коли хруснуло в коліні: — Ти мені ніколи не заважаєш, чемпіоне, та той дядько, — я махнув рукою в бік Далтона, що, вичікуючи, тримав двері напівпрочиненими, — соромиться перед тобою розмовляти. Уявляєш? Такий дорослий і соромиться, — попри те що малюк притиснувся до мене, настрашеним не виглядав. — Я вийду до сусідньої кімнати й швидко повернусь. А ти поки можеш посидіти за комп’ютером, — я підняв голову й англійською звернувся до Меллорі Хардисон: — Увімкніть йому щось на комп’ютері. Та кивнула, розтягнувши повні вуста у посмішці: — Без проблем. — «Ніндзяґо», — так само пошепки попросив Тео. — Йому подобається «Ніндзяґо», — сказав я. — Знайдіть йому на YouTube. Не обов’язково мультики, можна про конструктори, а далі він уже перемикатиметься серед рекомендованих відео. Кремезна білявка підтягнула до себе ще один стільчик. Я вмостив на нього Теодора та погладив його по голівці. Малюк мовчав. — Я недовго, — запевнив я й на порозі озирнувся. Хлопчак сидів, викрутивши голову заледве не на 180°, і мовчки проводжав мене поглядом. 70

Завдяки трьом широченним, на всю стіну, вікнам лабораторія, куди привів мене Енді Далтон, здавалася значно більшою, ніж була насправді. Коло підвіконня стояв стіл із комп’ютером і лотками для паперів, на стіні навпроти висіла інтерактивна дошка. У глибині стриміла химерна конструкція, яка складалася зі схожого на стоматологічне крісла з металевими опорами для ніг і півдесятка моніторів з екранами різного розміру. На кріслі, неначе скальп якогось робота, лежав гумовий шолом зі жмутком тонких чорних дротів, що відходили від його нижньої частини. — Учора весь день думав, що вам розповідати, — почав американець, скидаючи жакет. — Непросто втиснути у півгодинну лекцію все напрацьоване впродовж трьох років. Зрештою вирішив спочатку показати, а потім пояснювати. Так буде легше. Він накинув халат, підійшов до стола та захопив із лотка біля монітора кілька аркушів із кольоровими малюнками. Вказав рукою в бік крісла. — Надягайте. — Що надягати? — Гумовий шолом з електродами. Натягніть його на голову. Я підозріло зиркнув на американця. — Це цілком безпечно, — смикнувши краєчками губів, зауважив Далтон. — Усі лікарі так кажуть. Я підступив до крісла й узяв те гумове чортзна-що до рук. Шолом був важким, відчувалося щось заховане в гумі. Щось металеве. Далтон наблизився до мене, нетерпляче виблискуючи очима з-під рідких брів: — Ну? Притримуючи рукою дроти, я обережно насунув шолом на голову. Поправив волосся, глипнув на американця. — Не тисне? Важкі дроти пригинали голову донизу, та особливого дискомфорту це не викликало. — Ні, нормально. — Чудово! — і доктор Далтон розклав переді мною аркуші. Усього їх було чотири: Велика червона пляма на Юпітері^[56], єнот, що тримає в руках шматок яблука, сфотографований крупним планом бедрик на ромашці й Кеті Перрі на червоній доріжці в чорному платті з глибоченним вирізом — звичайні, що нічим особливим не вирізняються, фотографії з Інтернету. Далтон натиснув кілька кнопок під екранами. Під кріслом щось рівномірно загуло, а монітори почали один за одним спалахувати. — Станьте спиною до стола, — попросив він, — і не обертайтеся. Стійте так, щоб я не бачив ваших очей, домовились? — Навіщо? — Зараз дізнаєтесь, — він повернувся до робочого стола. Через секунду я почув звук увімкнення комп’ютера. — Відверніться і… е-е… зачекайте хвилинку, мушу дещо налаштувати… — клацання клавіатури, — так… отак… чудово, — Далтон прокашлявся: — А тепер, пане Белінськи… е… Мироне, гляньте на одну з фотографій перед вами. Виберіть одну будь-яку, сфокусуйте на ній погляд, але не повертайте голову, щоб я зі свого місця не міг здогадатися, на який знімок ви дивитеся. Готові? Хоч це здавалося дурнуватим розіграшем, я погодився: — Так. — Тоді починаємо. Стоячи перед кріслом спиною до вікон, спершу глянув на Кеті Перрі, та відразу потому перескочив на Юпітера. У в’язкій, ледь розбавленій тихим гудінням апаратів тиші спливло півхвилини. — Як довго мені дивитися? Доктор Далтон не відповів. Я переступив із ноги на ногу та, карбуючи кожне слово, повторив запитання: — Як довго я маю… — Ви зараз дивитеся на картинку з Юпітером. Не відволікайтеся, будь ласка. У вас так багато всього в голові, що я ледве розрізняю, на чому ви сконцентровані. Я глитнув слину, подумав — насправді нічого я тоді не подумав, навпаки, на секунду завис — і зиркнув на бедрика. У ту саму мить: — А тепер на комаху на квітці, — впевнено виголосив американець. — Уже краще! Я повів очима вбік і втупився поглядом у Кеті Перрі. Значно старший за мене доктор Далтон по-хлопчачому гигикнув: — На виріз плаття співачки. Гарні цицьки, погоджуюсь! Дивно, що ви аж за третім разом звернули увагу. Секунду повагавшись, я повернувся до Юпітера. — А зараз знову дивитеся на планету. Я видихнув і заплющив очі. Спершу Далтон здивовано крекнув, а тоді резюмував: — Схоже, ви заплющили очі, пане Белінськи. Він підвівся, підійшов до мене та, відсунувши ілюстрації, вмостився у крісло. Склав руки між колінами: — Ну як? Що скажете? Американець дивився на мене примружившись, наче крізь дірки в ґудзиках. Я тихо пирхнув: — Я маю бути враженим? — мене самого пересмикнуло від жовчі в моєму голосі. — Не розумію, на що ви очікували. Що я після цих фокусів заплескаю в долоні? — Це не фокуси, — вивчаючи мене поглядом понад скельцями окулярів, заперечив Далтон. Його тон не змінився, але з того, як смикнулися, витягнувшись у риску, тонкі губи, я збагнув, що мої слова зачепили його. — Ви могли сховати де-небудь камеру й потай спостерігати за мною. Він закотив очі: — І, звісно, примусив вас натягти цей шолом лише для того, щоб позбиткуватись. Я зиркнув на дроти, що тяглися від мого тімені та зникали поміж моніторами: — Хочете сказати, що дізналися про те, яке зображення я вибирав, через ось це? Далтон кивнув: — Так. Саме так. За сигналами з вашого мозку. Цього разу я не пирхав, усвідомлюючи, що вченому немає сенсу розігрувати комедію. Утім, загалом скепсису ні на крихту не поменшало. — Ви не вірите, — Енді Далтон устав із крісла, заховав руки до кишень штанів і довго, ледь схиливши голову, дивився на мене. Його обличчям блукала не так посмішка, як радше тінь від посмішки, а очі по-юначому задерикувато світилися. Та невловна, майже невидима посмішка змінювала все. Коли Далтонові очі посміхалися, він здавався моїм однолітком. — Просто не бачу, в що саме я повинен повірити. — Гаразд, тоді вчинімо інакше. Лягайте, — вчений згріб ілюстрації рукою та поклав її мені на плече, примушуючи опуститися в крісло. Коли я дозволив себе всадовити, він лівою натиснув на важіль під кріслом і відкинув спинку. Я витягся горизонтально. Він сказав: — Заплющіть очі та розслабтеся. Заплющуйте, заплющуйте, — тільки потому, як я заплющив очі, Далтон відійшов від крісла й сів за робочий стіл. — Тепер, не розплющуючи очей, спробуйте пригадати який-небудь приємний момент, щось таке, що потішило чи розвеселило вас, щось хороше, яскраве, що відкарбувалося в пам’яті. Я глибоко вдихнув і спробував уявити личко всміхненого Теодора. Мені вдалося, проте образ утримався у свідомості не довше ніж секунду. Думки галопом помчали далі — я пригадав переліт до Америки, останню розмову з Євою, викрадення, потім знову Єву, потім чомусь лист від колекторів і насамкінець Блакитного Монстра. — Пане Белінськи, будь ласка, зосередьтесь, — невдоволено, із притиском промовив доктор Далтон, — у вашій голові така каша. Я вчепився за останнє, що промайнуло перед внутрішнім поглядом, — блакитний «фольксваген». Річ украй далека від «чогось хорошого та яскравого, що мене потішило», проте добряче відкарбована у пам’яті. — М-м-м… — долинуло від стола. — Ви зараз думаєте про щось… синє. Я здригнувся. — Тільки не розплющуйте очей! — вигукнув Далтон. Його вигук відкинув зайве і дозволив зосередитися винятково на Блакитній Жабі. Я пригадав день, коли натрапив на нього в автосалоні Рівного: компактний автомобіль, що звабливо виблискував булькатими фарами в навскісних променях призахідного сонця. — Це автомобіль? — припустив Далтон. І тут-таки з певністю: — Так, це машина! От тільки не можу вгадати марку. На одну мить — поки переляк і здивування не почали брати гору — я уявив, наче стою перед Блакитним Монстром і схиляюсь над капотом. Моє обличчя зупиняється за півметра від сріблясто-блискучого знака WV і… — Це «фольксваген», — безапеляційно заявив американець, — невеликий блакитний «фольксваген». Це ж Beetle! Я вгадав, пане Белінськи? У «фольксвагена» немає інших таких лупатих компакт-карів! — Що за?! — Будь ласка, не хвилюйтеся, не треба… Утім, пізно, бо я вже розплющив очі й кілька секунд безтямно блимав, туплячись у стелю. Потім рвучко сів і тремтячими руками стягнув шолом із голови. — ЩО ЦЕ ЗА ФІГНЯ ТАКА БУЛА?! — Обережно! — скрикнув доктор Далтон. — Не повідривайте дроти! Він подався у протилежний куток лабораторії, приніс звідти стілець і підсунув його до стола. — Сідайте. З осторогою відклавши гумовий шолом, я пройшов до стола й опустився на стілець навпроти Далтона. — Тепер вірите? — запитав він. Я не відповів. — Девід Коперфільд заплатив би за цю штуку мільярд доларів, не менше. Я ж навпаки маю пояснити вам, чому зроблене мною не має нічого спільного з магією. — Американець дістав із шухляди пакуночок жувального драже Mentos і, надірвавши обгортку, простягнув мені: — Будете? — Ні, дякую, — я все ще не міг заспокоїтись після того, що сталося. Далтон знизав плечима, вкинув до рота дві цукерки та розжував їх. Хвилину чи дві мовчав, потім, посерйознішавши, подивився на мене: — Що ви знаєте про те, як ми, люди, бачимо? — Не розумію. — Ну, як у голові — тут, — доктор постукав пальцем по лобі, — формується картина світу, що нас оточує. Я стенув плечима. Мені здавалося, що запитання більше стосується філософії, ніж нейрофізики. — Не знаю. — Гаразд, — Далтон кивнув із таким виглядом, наче нічого іншого й не очікував, — тоді поясню на пальцях. Отже, все, що є в цій кімнаті, — американець обвів рукою лабораторію, — всі речі, відображені вашою свідомістю, ви бачите тому, що на них падає світло. Ось цей стіл, мій комп’ютер, операційний стенд, стільці, стіни, стеля — їх видно, бо вони освітлені. Світло надходить звідси, — Далтон показав на вікна, — надходить від комп’ютера, надходило б від ламп під стелею, якби їх було ввімкнено, тощо. Якби за вікном стояла беззоряна ніч і я вимкнув освітлення, всі ці предмети зникли… е-е… тобто зникли б із вашої свідомості. Це зрозуміло? — Так. — Чудово. А тепер: що таке світло? Це діапазон електромагнітного випромінювання, який здатні сприймати очі людини. Розумію, що це, мабуть, складно осягнути неспеціалісту. Скажу простіше: світло — це така сутність, яка поширюється у просторі як хвиля, але поглинається і випромінюється окремими часточками, фотонами. Вам важливо запам’ятати, що світло, яке падає на об’єкт, взаємодіє з ним не як електромагнітна хвиля, а як потік фотонів. Я кивнув. Він правив далі: — Отже, я бачу свій стіл, бачу вас, бачу крісло під вами, бо фотони відбиваються від них і потрапляють мені в очі, — Далтон підніс указівний палець до ока. — Фотони подразнюють клітини моєї сітківки, що вистилає внутрішню частину кришталика, після чого зорові рецептори перетворюють енергію фотонів на нервові імпульси. Далі інформацію — а нервові імпульси, безперечно, несуть у собі інформацію — зоровими нервами через середній і проміжний мозок отримують зорові зони кори головного мозку. Фактично, фотон передає оку інформацію про стан окремо взятої точки простору, тієї точки, з якої він надійшов. І попри те, що клітини людського ока складні, ця інформація досить примітивна. Вона стосується лише кольору та яскравості точки. Ну, і ще переміщення, якщо об’єкт у полі зору рухається. Тобто якби ми перехопили згенерований зоровими клітинами сигнал ось тут… — Далтон пробігся пальцями по клавіатурі — й на цифровій дошці справа від мене з’явилося зображення людського мозку. Потому взяв цифрове перо й, утримуючи грифель за міліметр від планшета, домалював стрілку, що вказувала на зоровий нерв, — на початку зорового нерва, то ми б одержали приблизно таку картинку.

Далтон щось натиснув на клавіатурі. Зображення мозку зникло, натомість з’явилась абстрактна картина — хаотичний набір різнобарвних крапок і кіл.

— Безладна мішанина рухливих цяток різного кольору та відмінної інтенсивності, — прокоментував учений, — це те, що в буквальному сенсі бачать наші очі. Але нервові імпульси не зупиняються на зоровому нерві. Вони йдуть далі, до кори, де закодована в них примітивна інформація обробляється. І тут починається найцікавіше. Після оброблення вінегрет із яскравих, але беззмістовних цяток перетворюється в безумовно осмислене зображення, в майже завжди недвозначну картинку, що дає нам 90 % інформації про навколишній світ. Я досліджую це більше ніж десять років, але досі не можу позбутися відчуття, що це якась магія. Подумайте тільки: відразу за моїм оком ви є набором плямок і лише в корі перетворюєтеся на людину. Так, я бачу, що ви людина, відрізняю вас від портрета чи фотографії, — він підняв перед собою цифрове перо, — відрізняю вас від ось цього пера, розумію, що перо знаходиться ближче, а ви, відповідно, далі, ніж перо, та ближче, ніж, скажімо, операційне ліжко, на якому ви щойно лежали. Це дивовижно, хіба ні, пане Белінськи? — він раптом по-дитячому ніяково всміхнувся. — Я, мабуть, забагато про це розказую. Найважливіше, що ви маєте збагнути: робота моєї системи ґрунтується на імітації того, як зорова зона кори головного мозку перетворює потік примітивних електричних імпульсів на об’ємну картинку всередині нашої свідомості. Тобто я не намагаюся розкодувати, яким чином мережа із сотень мільйонів нейронів обробляє електричні сигнали. Цей механізм є результатом сотень мільйонів років еволюції, та я гадаю, що мине ще багато десятків років, перш ніж хтось принаймні спробує його розшифрувати. Я лише навчаю програму імітувати це розкодування: брати імпульси та відображати на екрані комп’ютера те, що зорова кора вибудовує у свідомості. — Як навчаєте? Енді Далтон почухав пальцями підборіддя: — Ви чули коли-небудь про машинне навчання або системи розпізнавання візуальних образів? — Ні. — Штучні нейронні системи^[57]? — Я лінгвіст, пане Далтон. — О’кей, — він забарабанив тонкими пальцями по столу. — Машинне навчання — це математична дисципліна, частина теорії штучного інтелекту, яка займається розробленням методів навчання штучних систем. Тобто це теорія, яка показує, як зробити так, щоби штучна система, наприклад, комп’ютер, навчилася аналізувати приклади та робити узагальнення, ну… — помітивши, як скляніють мої очі, він розсерджено змахнув рукою, — навчилася генерувати досвід, витягуючи із цих прикладів знання. Можу сформулювати ще простіше, та пробачте за каламбур: машинне навчання — це наука про те, як навчити машину вчитися. Я повільно поводив головою з боку в бік, показуючи, що не розумію. Пальці Далтона потягнулися до підборіддя. — Ну, гаразд, продемонструю на прикладі. Скажімо, антиспам-фільтр, — він тицьнув пальцем у монітор. — Ми стикаємося з такими щодня. Це захована у поштовику програма, яка за допомогою закладених у неї алгоритмів машинного навчання навчилася відрізняти важливі повідомлення від небажаних. Звідки узявся цей досвід? На початку програма вміла лише аналізувати текст. Потім її почали навчати. Проганяли сотні, тисячі, десятки тисяч різнопланових повідомлень, щоразу зазначаючи: ось це — спам, а це — не спам. Убудований у програму аналізатор на основі математичної статистики, методів оптимізації, дискретного аналізу, теорії ймовірностей тощо виявляв і запам’ятовував закономірності у повідомленнях, позначених користувачами як спам. Після завершення навчання програма починає роботу: сканує повідомлення й на основі отриманих знань вирішує, які з них небажані, а які важливі. Часом спам-фільтр припускається помилки, проте відсоток помилок зникаюче малий. Це зрозуміло? — Загалом так. — Добре. Системи розпізнавання візуальних образів працюють певною мірою схоже. Вони повсюди, ми використовуємо їх давно, та, як це завжди буває, не помічаємо. Наприклад, — Далтон став по черзі загинати пальці, — сканери для зчитування штрихових чи QR-кодів, програма розпізнавання облич у Facebook, програма розпізнавання автомобільних номерів під час автоматичної фіксації порушень правил дорожнього руху, розпізнавання та класифікація овочів і фруктів у супермаркетах, — доктор труснув переді мною кулаком із відстовбурченим великим пальцем. Я звів брову: — Розпізнавання овочів та фруктів? «На дідька комусь розпізнавати овочі та фрукти? » — Не чули про такі системи? Я мотнув головою: — Ні. — 2014 року у трьохста німецьких супермаркетах було встановлено системи розпізнавання будь-яких із наявних у продажу фруктів чи овочів. Це класичний приклад розпізнавання образів! Технічно система складається зі сканера, який «промацує» лазерами об’єкт, що підлягає розпізнаванню, й аналізатора із запрограмованим алгоритмом машинного навчання. Як і в ситуації з антиспам-фільтром спочатку систему навчають. Мета — навчити її самостійно класифікувати різнопланові візуальні образи за визначеними істотними ознаками. На початку навчання сканеру показують, скажімо, помідори — строго по одному за раз — різного розміру, форми та кольору, а програмі щоразу «повторюють»: перед тобою помідор, помідор, помідор. Аналізатор зчитує надіслані сканером образи, виокремлює повторювані ознаки, обробляє їх і формує у пам’яті програми характерну криву, співвідносну з формою та кольором об’єкта за назвою «помідор». Аналогічно систему примушують «запам’ятати» інші овочі та фрукти: сканеру сотні разів демонструють картоплини, капустини, морквини, апельсини, кабачки, банани тощо, щоразу «іменуючи» їх. Унаслідок цього в тілі програми формується масив кривих, які відповідають усередненим значенням кольору та форми низки овочів і фруктів. Коли навчання завершено, система починає працювати. Сканеру показують, наприклад, зелене яблуко. Тобто, ну, ви розумієте: нове зелене яблуко, яке програма раніше не бачила. Система сканує його, порівнює з кривими в пам’яті й на основі отриманого досвіду видає результат: сканований об’єкт із імовірністю 98, 3 % є зеленим яблуком. Тепер покупцям не потрібно чекати на продавця та зважувати фрукти чи овочі на окремих вагах, вони несуть усе до каси, де система розпізнавання визначить, що вони мають намір придбати з імовірністю 99, 8 % — один ананас, з імовірністю 98, 7 % — три огірки тощо, й сама сформує чек. Сподіваюся, ви зрозуміли. — Так, — я схопив суть, але не міг збагнути, як це стосується мого сина. Енді Далтон наче прочитав мої думки. — Тепер до основного. 2007-го молодий професор Каліфорнійського університету в Берклі Джек Ґеллент першим здогадався застосувати алгоритми машинного навчання для розпізнавання образів, згенерованих зоровою зоною кори головного мозку. Те, яка частина кори відповідальна за формування візуальних образів у свідомості, відомо давно. Джек Ґеллент першим подумав, що з активності в корі можна витягти щось більше, ніж різнокольорові плямки на схематичному зображенні мозку. Він написав програму, що давала змогу фіксувати активність нейронів чи, якщо бути точним, зміну активності нейронів у корі залежно від простих геометричних ілюстрацій, на які дивиться піддослідний, потім порівнювала цю активність із картинками й таким чином навчалася. Для вимірювання мозкової активності Ґеллент скористався методом функціональної томографії — фМРТ. Принцип фМРТ простий: шляхом визначення концентрації кисню в окремих зонах мозку можна встановити активність нейронів. Річ у тім, що активні нейрони споживають багато енергії, їх розряджання спричиняє підвищення потоку крові у прилеглих капілярах, що, у свою чергу, призводить до посилення концентрації кисню, а це легко вдається зафіксувати томографові. Далтон пробігся пальцями по клавішах: — Ось типове зображення мозку під час функціональної томографії. Оранжевим позначено зони з підвищеною активністю нейронів. Я кинув погляд на інтерактивну дошку. У центрі розгорнувся сірий зріз мозку з яскравими та дуже чіткими — піксельними — плямами в потиличній частині. Пікселі у плямах відрізнялися різними відтінками — від світло- оранжевого до майже коричневого. Повернувшись назад до Далтона, я невпевнено проказав: — Як саме система того професора навчалася? — Зараз поясню. Джек Ґеллент не мав шолома, подібного до нашого, йому доводилося заштовхувати піддослідного (наче в якийсь тубус) до велетенської МРТ-труби. Утім, працював за аналогічним принципом. Він вмикав магніторезонансний томограф, показував піддослідному прості геометричні зображення, наприклад, смужки з різними кутами нахилу, та фіксував зміни активності нейронів у ділянці мозку, що відповідає за первинний аналіз зорової інформації. Метод функціональної томографії не дає змогу отримати доступ до окремих нейронів. По суті, апарат фіксує усереднену активність багатьох тисяч клітин у межах певного мінімального об’єму. Через це Ґеллент розбив мозок піддослідного на тисячі уявних вокселів. Воксель — це як піксель, лише для об’ємних картинок. Подібно до того як ми формуємо двовимірне зображення з маленьких кольорових квадратиків-пікселів, 3D-модель можна представити у вигляді набору крихітних кубиків-вокселів. Із цим усе гаразд — уявляєте? — Ну… — я повільно підняв і опустив плечі. Доктор Далтон поклацав по клавіатурі й вивів на дошку наступне зображення. — Це 3D-модель мозку у вигляді набору вокселів. На малюнку вокселі не мають кольорів, але під час досліду вони, як і пікселі, стають кольоровими, причому колір відповідає рівню усередненої активності нервових клітин, що ніби як утиснені у воксель. Фактично, воксель — це мінімальний, замкнений у крихітному кубі об’єм мозку, зміну активності якого може сприйняти томограф. — Тепер о’кей.

— Чудово! Спочатку Джек Ґеллент демонстрував піддослідному серію паралельних вертикальних рисок. Потім — діагональних, помалу змінюючи кут їхнього нахилу. Потому — горизонтальних. Томограф фіксував зміну активності вокселей у зоровій зоні кори. Звісно, нам, ученим, хотілося б, щоби зміна активності нейронів у певному вокселі відповідала конкретному куту нахилу рисок, на які дивиться піддослідний, але це було не так. Виявилось, що свідомість може сприймати один і той самий візуальний образ через різні групи нейронів. Важливими були комбінації або візерунки активності вокселей. Саме їх Ґеллент застосував для машинного навчання своєї програми. Він провів безліч дослідів за різних кутів нахилу рисок, примусив програму аналізувати візерунки, утворені з активних вокселів, і зрештою отримав комп’ютерну модель, у якій різним кутам нахилу рисок відповідали різні візерунки активації вокселів. Модель була реверсивною, тобто уможливлювала зворотну операцію — тепер, зафіксувавши візерунок активних нейронів, Джек Ґеллент міг угадати кут нахилу рисок, які споглядає його піддослідний. Я незчувся, як розповідь американця захопила мене, і несамохіть нахилився ближче. Помітивши рух, Далтон усміхнувся. Попри зморшки, що на засмаглому лиці здавалися радше подряпинами, він виглядав хлопчаком, безмежно щасливим тому, що його історія захопила однолітків. — Це був тільки початок, — продовжив він. — Професор Ґеллент не припиняв навчати програму. Він набрав більше добровольців, а після рисок зосередився на складніших геометричних зображеннях. Відчувши, що програма накопичила достатньо досвіду, Ґеллент запустив зворотній процес: почав показувати піддослідним картинки, які вони (а отже, і програма) раніше не бачили, потому фіксував візерунки активних нейронів, завантажував їх у програму та примушував її «вгадувати», тобто вибудовувати на екрані те, що, на її думку, в цю мить бачить людина. Енді Далтон схилився над клавіатурою. — Наприклад, піддослідним демонстрували ось такий чорний квадрат на білому тлі, обрамлений чорною рамкою. Я повернув голову до дошки.

— А ось що після зчитування сигналів із мозку вибудувала програма. На місці попереднього виникло, на перший погляд, невпорядковане зображення із пікселів різних відтінків сірого.

Я не мусив придивлятися, щоб збагнути: попри видиму хаотичність, зображення загалом подібні. У центрі чітко проглядався темний квадрат в обрамленні більш світлих пікселів. — Це не єдиний приклад. Ось іще кілька зображень, побудованих програмою під час експерименту, — на дошці з’явилося шість чорно-білих квадратів, розташованих у два ряди. — У верхньому ряді — малюнки, які Ґеллент показував піддослідним, у нижньому — їхні відповідники, намальовані програмою.

Я не зводив очей із дошки. Зображення нижнього ряду виглядали наче притуманеними та водночас достатньо виразними, щоби безпомилково зіставити їх із відповідниками, розміщеними у верхньому ряді. — У складнішій версії експерименту, — розказував далі доктор Далтон, — яку 2008-го зреалізувала команда японських учених під керівництвом Юкіясу Камітані, прості чорно-білі фігури замінили на білі й дещо спрощені літери на чорному тлі. Схожу програму тривалий час вивчали, після чого різним піддослідним показували просте слово з шести літер. І кожного разу програма генерувала картинку, з якої експериментатори без особливих зусиль могли прочитати вихідне слово, — чудово усвідомлюючи, як прозвучить наступна фраза, Енді Далтон підняв указівний палець, а з-під розтягнутих у широкій посмішці губів блиснули по- голлівудському доглянуті зуби. — І слово було neuron. Я також усміхнувся. Далтон перемкнувся на інший малюнок: — Це малюнок зі статті, опублікованої японцями. Угорі, як ви розумієте, — те, що демонстрували піддослідним.

Посмішка на моєму лиці поступилася місцем здивуванню. Я прикипів очима до нижнього рядка. Як і в попередніх прикладах, літери виглядали розмитими, вони наче мерехтіли, та я ні на мить не сумнівався, що зміг би прочитати «neuron» навіть у тому разі, якби не бачив верхнього напису. — Дивовижно, — зірвалося з губ. — Згоден, — коротко мовив доктор Далтон. — Уперше в історії людській істоті вдалося прочитати слово, на яке дивиться інша людська істота, винятково за сигналами з мозку останньої. Так, я з вами згоден, пане Белінськи, це дивовижно. Але й це ще не все. Джек Ґеллент не мав наміру зупинятися, він пішов далі. Значно далі за японців. Я нетерпляче заворушився на стільці. На мить згадав про Теодора — як він там? — але потім мою увагу знову прикував американець. — Три роки професор Ґеллент ламав голову над тим, як удосконалити систему. Зрештою він зрозумів, що слід змінити. У новій версії програми було заакцентовано не на декодуванні інформації, а на більш точному моделюванні особливостей сприйняття мозком візуальних образів. Для цього Джек Ґеллент із двома колегами з Неврологічного інституту ім. Хелен Уіллз розробили дві окремі математичні моделі. Перша симулювала поведінку нейронів залежно від змін у сигналах, отриманих зоровими нервами від очей. По суті, вони створили штучну нейронну мережу, що моделювала зорову ділянку кори головного мозку. Друга модель розраховувала, як поведінка великої кількості таких нейронів позначиться на яскравості окремих вокселів на фМРТ. За вихідні дані, як і в попередніх дослідах, Ґеллентом і колегами було обрано кути та швидкість руху окремих точок відтворюваного зображення. Я відчував, що не встигаю за його думкою. Енді Далтон перевів подих, махнув рукою: — Простіше кажучи, професор Ґеллент змінив програму так, що її можна було більш тонко налаштовувати. Як наслідок — програма набула можливості відтворювати не лише чорно-білі зображення розміром 10 × 10 пікселів, але й повнорозмірні кольорові динамічні картинки, тобто… — він ще раз підняв указівний палець. — Відео? — блимнув я. — Так, відео. Звісно, спочатку програма потребувала навчання. Джек Ґеллент і ті двоє його колег зголосилися виступити добровольцями. Вони годинами пролежували в томографі, переглядаючи старі голлівудські фільми та відеокліпи з YouTube. Потім ці ж фільми було завантажено у програму. Система зіставила їх і в підсумку набула достатньо досвіду, щоб із обмеженою точністю відтворювати відео або будь-який інший рухомий образ, на який дивиться піддослідний. Доктор Далтон запустив на дошці відео. Ліва його частина відображала відеокліп, продемонстрований піддослідному, права — анімаційний ролик, відтворений програмою професора Ґеллента за сигналами з мозку. Першим ішов короткий фрагмент із кримінальної комедії «Рожева пантера» 2006 року. Ліворуч Стів Мартін[58] кривлявся та розводив руки врізнобіч. Справа миготіли невиразні тіні. Далі з’явилася краплина, що падала та розтікалася брудно-жовтою поверхнею. Цього разу анімаційний ролик у правій частині дошки з великою точністю передав оригінал. За краплиною знову виринув Мартін — у поліцейській уніформі, в ролі інспектора Жака Клузо[59]. Стів говорив, хоча звуків, певна річ, не вчувалося. На його грудях на біло-блакитній стрічці теліпалась якась нагорода. Я примружився. Справа від актора на розмазаному й мерехтливому сіро-блакитному тлі постав розмитий силует. Я розрізняв тулуб, голову, частково риси обличчя. Було видно, що силует одягнутий у жакет чи куртку такого ж, як і уніформа Клузо, темно-синього кольору. Й основне — я чітко бачив блакитну смужку навколо обтягнутої комірцем шиї. Силует у правій частині дошки рухався синхронно з Мартіном у лівій. Навряд чи хто-небудь, розглядаючи обрис, міг би вгадати в ньому інспектора Клузо, але те, що на відео поставала людина, видавалося сумнівним. Перед моїми очима пробігли й інші фрагменти: слони, що йдуть; папуга, що летить; літак, який заходить на посадку, а також кілька людських облич крупним планом (обличчя програма відображала найточніше[60]). Та попри все, коли відео обірвалося, я почувався розчарованим. Більш ніж у половині випадків зображення у правій частині дошки здавалися такими хаотичними та нечіткими, що вирізнити із них що-небудь було немислимо. — Якось… — я поводив губами з боку в бік, добираючи правильне слово, — не завжди воно, ну… збігається з оригіналом. — Знаю, — сказав Далтон. Його очі лукаво виблискували. — Та не забувайте, що відео відзнято 2011-го. — Чотири роки, так, це немало. І як далеко з того часу зайшов Ґеллент? — На жаль, цього я теж не знаю, — лукаві вогники в очах Енді Далтона спалахнули яскравіше. — І мені направду байдуже. І вас це не має хвилювати. Для вас важливіше, як далеко зайшли ми, — він легенько ляснув долонею по столу перед клавіатурою, — ось тут, у стінах цієї лабораторії. Фраза здалася надміру пафосною. Вона й була пафосною, тож я лише стримано кивнув: — О’кей. — 2011-го, вперше побачивши результати команди Ґеллента, я загорівся страшенним бажанням займатися декодуванням візуальних образів з мозку людини. Неврологія на сьогодні є однією з найбільш динамічних галузей. Крім того, зроблене Ґеллентом зі співавторами взагалі варто визнати золотою жилою. За рік мені пощастило потрапити сюди, — Енді Далтон обвів рукою кабінет, — де я отримав доступ до ресурсів, незрівнянно багатших за ті, які мав у своєму розпорядженні Ґеллент. Ви ж розумієте, чому відео Ґеллента були такими непевними? Це через те, що функціональна томографія не може вимірювати активність окремо взятого нейрона, апарат фіксує усереднене значення водночас для кількох тисяч нервових клітин, обмежених вокселем. Що менший розмір вокселя, то більш складні зв’язки розкриє машинне навчання й, відповідно, більш точним стане відтворюване відео. Протягом чотирьох років мені вдалося в сотню разів, тобто аж на два порядки, зменшити розмір вокселя. Якщо в Ґеллента система розбивала зорову зону на кілька тисяч вокселів і кожен воксель апроксимував активність для тисяч клітин, то моя установка працює з сотнями мільйонів вокселів, а це вже близько до масштабу клітини. Я проводжу усереднення для кількох десятків, максимум — двох-трьох сотень нейронів. Ми також відмовилися від «тубусоподібного» томографа, розробивши зручний шолом. Крім того, ви бачили мою асистентку, пані Хардисон. Вона невролог, але також і програміст, дуже хороший програміст, а відтак змогла відчутно вдосконалити програму. Як наслідок — ми вимірюємо точніше, навчаємо краще та розкриваємо глибші зв’язки, — доктора Далтона розпирало від гордості, — достатні, щоб розпізнати фірмовий значок концерну «фольксваген», щойно ви про нього подумали. Зізнаюсь, я був вражений. — Зменшення вокселя у сто разів дало змогу відчутно покращити достовірність розшифрування, — Енді Далтон не міг зупинитись. — Ось погляньте, — він щось запустив на комп’ютері, потім зірвався з місця, підійшов до «стоматологічного» крісла та натренованим рухом натягнув на голову гумовий шолом. Притиснуте гумою пасмо білявого волосся кумедно стирчало над збуджено вигнутою бровою. Електроди, наче тонкі чорні дреди, спадали на його плече. — Подивіться на монітор. Я повернув голову до інтерактивної дошки. — Ні, ні, на монітор, що на столі! Можете сісти на моє місце. Я встав, обігнув кут стола. Ще тепле шкіряне крісло м’яко рипнуло піді мною. Далтон заплющив очі й увімкнув апарат. — Що ви бачите? Діалогове вікно, розгорнуте на весь екран. Заголовок — BrAD Pro Scanner V4. 1. 0. 15. Під ним — рядок меню з розділами File, Edit, Scanning, Animation, Voxels, View та Windows. У правій частині та внизу вікна тулились один до одного не менше ніж три десятки елементів керування: перемикачі, повзунки-регулятори, крихітні кнопки, а також шість продовгуватих інтерактивних панелей із графіками. Графіки змінювалися — рухалися справа наліво, нагадуючи кардіограму людини з нападом аритмії. Я здогадався, що це електричні ритми ЕЕГ, подібні до тих, що бачив у висновку за результатами обстеження Теодора ще в Рівному. Справа до панелей тиснулися колонки з цифрами. Цифри теж постійно змінювались. Окремі час від часу блимали червоним. Проте основним елементом інтерфейсу була велика панель з повзунком, як для прокручування відео. Вона займала більшу частину діалогового вікна, через що додаток нагадував програму для редагування відео на кшталт Adobe Premiere Pro. Коли Енді Далтон заплющив очі й активував апарат, головна панель з чорної стала багряною. Зображення плавно, рівномірно пульсувало. У різних місцях то з’являлися, то зникали мерехтливі світло-сині хробаки. — Якесь мерехтіння, — сказав я, — все темно-червоне. Багрянець тим часом посвітлішав, і на пурпуровому тлі проступили темніші елементи. Несподівано я розрізнив обрис стільця, на якому сидів за хвилину до того, а також стіл, монітор і світлі, майже рожеві, прямокутники вікон. А потім побачив себе у кріслі доктора Далтона з лівою рукою на клавіатурі. Я відсмикнув руку й тут-таки змазаний, густо-червоний силует на екрані прибрав руку зі стола. Я збагнув, що дивлюся сам на себе — з того місця, де стояв Далтон, — тільки немовби крізь просякнуту кров’ю плівку. Щойно розтулив рота, щоб описати це, американець знову озвався. — А тепер? — і він широко розплющив очі. Багряні й пурпурові тони миттю щезли. На панелі з’явилося зображення лабораторії — ті самі стіл, монітор, крісла, вікна. Картинка все ще подригувала, де-не-де пробивалися синьо-сріблясті артефакти, ледь згорблена перед монітором фігура здавалася намальованою акварельними фарбами, та всі деталі — картатий візерунок на моїй сорочці, темно-русява кучма скуйовдженого волосся й навіть риси обличчя — проступали чітко. Я повів головою до Далтона, не припиняючи краєм ока спостерігати за зображенням на екрані. На мить голова мене-фігури розплилася, проте за секунду зображення сфокусувалося, і тепер я бачив на екрані обернене до камери обличчя. Далтон обвів поглядом лабораторію: почав із дальнього кутка, зупинився на вхідних дверях, перескочив на робочий стіл, ковзнув по вікнах і зрештою прикипів до кута за спиною. Картинка на екрані зазнавала відповідних змін. — Думаєте, в шоломі заховано камеру? Ні, я так не думав. Чорт забирай, я вже давно так не думав. — Я зараз знову заплющу очі. І він склепив повіки. Ви коли-небудь бачили дорослого чоловіка, доктора наук, із міцно заплющеними очима, придуркуватим гумовим шоломом на голові та невитравною посмішкою на вустах? Ще те видовище. Зображення у BrAD Pro Scanner застигло й знову стало багряним. — А тепер розплющу. Чимось він нагадував Тео, який демонструє можливості щойно подарованої іграшки. — Бачите? — Так. «Бачу, бачу. Достатньо! Я все зрозумів». Далтон стягнув шолом. Я звільнив його місце, й ми знову всілися за столом. — Ну і я не сказав найважливішого, — він клацнув мишею, закривши діалогове вікно, — хоча ви, напевно, вже самі здогадалися. За допомогою цієї установки ми зазирнемо в голову вашого хлопця під час сну та спробуємо визначити, що його так турбує. Я кажу «спробую», бо зі снами не все так просто. По-перше, до цього часу ні я, ні Ґеллент, ні Камітані не впевнені, що нейрофізіологічний механізм реалізації сновидінь такий самий, як і в усвідомленого бачення. А по-друге, сни самі по собі нечіткі. Втім, якщо вони все ж виявляться чіткими, я вірю, що і ви, і пані Торнтон отримаєте відповіді на всі запитання. Мабуть, не менше ніж півхвилини я сидів насупившись і обмірковував почуте й побачене. Зрештою звів погляд на американця: — Яка мета ваших розробок? Тобто навряд чи ви працювали три роки в очікуванні прибуття з-за океану чувака з п’ятирічним хлопчаком, якого мучать кошмари. Для чого ви використовуєте чи плануєте використовувати ці системи? Я хотів знати, що такого Далтон пообіцяв своїм роботодавцям, що йому дали грошей більше, ніж Ґелленту. І скидалося на те, що він зрозумів, бо несподівано зам’явся: — Тут така справа… методику зчитування візуальних образів з кори ще не остаточно відпрацьовано. Ми змінюємо систему, вдосконалюємо її, тож, ем-м, вона поки що не готова до застосування в реальному проекті. Спершу в голові проскочило: якого біса, невже ці телепні сподіваються, що я дозволю тестувати систему на моєму синові? Проте відразу збагнув, що це дурня, американець брехав мені. — Півгодини тому ви змогли розгледіти в моїх думках блакитний Volkswagen Beetle. П’ятнадцять хвилин тому повідомили, що вокселі вашої системи на два порядки менші ніж вокселі системи Джека Ґеллента. Це, по-вашому, «остаточно не відпрацьовано»? Обличчя Далтона ледь витяглося. Чи то нервовим, чи то злегка роздратованим жестом він поправив прим’яте після шолома волосся. — Одна з можливих сфер застосування… — він насупився й опустив погляд, — ми плануємо «проганяти» через таку систему пілотів комерційних авіаліній, чий психічний стан викликає занепокоєння, — я звів брови. Далтон зиркнув на мене: — А чого ви дивуєтесь? Тільки впродовж перших п’яти місяців цього року сталися дві великі авіакатастрофи, причиною яких був психічно неврівноважений пілот. 12 січня сорокашестирічний Мігель Суеро, пілот рейсу XL516 компанії LAN Ecuador, під час заходу на посадку в Міжнародному аеропорту Маямі ввігнав свій Boeing 767 в один із терміналів. Загинуло двісті тридцять сім людей: сто сімдесят дев’ять пасажирів борту, двадцять одна людина в терміналі, ще тридцять сім згоріли в літаку American Airlines, що стояв перед терміналом і якого той 767-й фактично розрубав навпіл. 24 травня Андреас Любіц, другий пілот рейсу 9525 компанії Germanwings, дочекався, поки командир екіпажу вийде до туалету, зачинився в кабіні та скерував лайнер у піке. Літак на повній швидкості врізався в землю десь у французьких Альпах. Загинуло 150 людей. Пізніше виявилося, що Любіц страждав від затяжної депресії. Ми віримо, пане Белінськи, що людина нездатна вчинити самогубство, попередньо не «прокрутивши» його в голові. Відповідно, якщо авіакомпанії надсилатимуть нам неблагонадійних пілотів на перевірку, таких катастроф вдаватиметься уникнути. Цього разу він не обманював, але я однаково відчував, що це не вся правда. І раптом я несподівано дещо осягнув. Пригадав, що на вході до будівлі не побачив жодної вивіски. — Ви постійно згадуєте Джека Ґеллента та його дослідження. Але чи знає професор Ґеллент про існування цієї лабораторії? Енді Далтон укотре посміхнувся — по-хлопчачому задерикувато та самовдоволено, так, наче під час забігу на стометрівці обігнав найкращого шкільного друга. — Професор Джек Ґеллент дуже здивувався б, якби побачив, як далеко ми просунулися. — Тобто ніхто з його команди не підозрює, що ви… — я не знайшовся, як завершити фразу. Займаєтеся подібними розробками? Рухаєтеся паралельним шляхом і вирвалися далеко вперед? Доктор Далтон поклав руку на моє плече. — Пане Белінськи, ви ставите багато непотрібних запитань. Річ не в тім, що я не маю права на них відповідати, річ у тім, що вам насправді не потрібно цікавитися. Так, ми розвиваємо ідеї Джека Ґеллента, і так, професорові Ґелленту нічого невідомо про це. Але в цьому немає нічого протизаконного чи неетичного. Ти не повинен бути Ейнштейном, щоб шукати розв’язок рівнянь Ейнштейна. Джек Ґеллент започаткував напрочуд привабливий напрям у нейробіології, та в нього немає монополії на дослідження в ньому. — Ви з ФБР? Енді Далтон зміряв мене невдоволеним поглядом, мовляв, я про що лишень говорив, але все ж відповів: — Ми не з ФБР, пане. Я представляю дещо іншу організацію. Але іноді федерали роблять нам послуги, ну… — американець прикусив нижню губу, обдумуючи, що сказати, — наприклад, прикривають нас. Я маю на увазі, юридично. Формально діють разом із нами, коли ми… м-м-м… працюємо в межах цієї країни, а не за її межами, як мало би бути згідно із законом. Розумієте? — він примружився й трохи знущально подивився на мене. Схоже, я розумів. Починав розуміти. — Тож іноді ми вдаємося до послуг їм у відповідь. Як ось зараз, пане Белінськи, з вами та вашим сином, — Енді Далтон підвівся, показуючи, що розмову завершено. — Гадаю, нам уже час іти. Я підвівся. — Але я не дав дозволу на спостереження за снами свого сина. Доктор ковзнув по мені поглядом, так, наче я став йому нецікавим. — А я й не прошу вашого дозволу. Я лише розказав усе, що мав розказати. А тепер ви самі мусите вирішити, чи ми можемо вам допомогти. Ми пройшли до дверей. Уже в коридорі Далтон озирнувся й, потираючи скроню, додав: — Ні, ще не все. Оскільки ваш син іще маленький, замість шолома ми розробили для нього спеціальну бездротову шапочку. Щоби дроти не заважали спати. На жаль, я вам її не покажу — ще не закінчили. Буде готова за день-два і, сподіваюся, не тиснутиме. Але якщо тиснутиме, переробимо, — чоловік повернувся та подав мені руку. — Було приємно познайомитися, пане Белінськи. Дуже надіюсь, що ми ще побачимось. Як надумаєте, приїжджайте, матиму за приємність працювати з вами й вашим сином. Я потиснув простягнену руку, проте дивився вбік. Ми зупинилися навпроти дверей до кімнати, в якій залишив Теодора. Крізь напівпрозорі двері з електричним замком було видно, як Тео і Меллорі Хардисон схилилися над столом, ледь не торкаючись лобами, та щось малювали. 71

Ліза Джин Торнтон не лукавила, коли казала, що на мене ніхто не тиснутиме. Впродовж наступного тижня ми бачилися чи не щодня, та вона жодного разу не запитала, про що ми домовилися з Енді Далтоном чи як швидко я дозволю зазирнути в Теодорові сни. У п’ятницю, 3 липня, американка навідалася до будинку на березі Ліберті разом із охайно вдягнутим, приємним на вигляд чоловіком років шістдесяти. Ним виявився Пакстон Харват, дитячий психолог із Нью-Йорка. Пакстон — наполовину українець — розмовляв українською, щоправда, дещо спотвореною галицизмами й американізмами. Тео неохоче відповідав на його запитання та майже нічого з того, про що попросив лікар, не намалював. Утім, Харват пояснив, що це радше через природну сором’язливість, а не внаслідок психічної травми. Загалом я не побачив якого-небудь ефекту від його візиту. Напередодні я розпитував Лізу про дитячі книги — будь-які, бодай і англійською, — бо з собою нічого не прихопив. Американка не пожалкувала часу, відшукала у Вашингтоні українську книгарню та, схоже, скупила там усе. Невдовзі після від’їзду Торнтон і Харвата в будинку з’явився Каелін Уест і привіз паперовий ящик із книжками. Всередині лежало півтора десятка ілюстрованих видань від «Видавництва Старого Лева», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» та видавництва «Грані-Т». Передаючи книжки, Уест не привітався та навіть не глянув на мене, напевно, почуваючись розлюченим через покладені на нього обов’язки посильного. У суботу темношкірий сорокап’ятирічний садівник (попросив називати його Джеремайя та викликав у Теодора справжнє зацікавлення, бо виявився першим афроамериканцем, якого мій син мав можливість торкнутися) розчистив обабіч басейну майданчик розміром 2 × 2 метри й засипав його річковим піском. Ні я, ні Ліза Торнтон не казали йому, садівник сам вирішив, що Теодорові потрібно десь гратися (припускаю, що Джеремайя дуже пожалкував про свою вигадку: ще до наступної суботи половина того піску перекочувала до басейну). До початку нашого другого тижня в Америці ми з Тео більш-менш призвичаїлися. У понеділок подалися до Плумптонського паркового звіринця, у вівторок вирушили до музею залізниці B& O Railroad Museum, у середу Каелін Уест звозив нас до комашиного зоопарку Carrie Murray Nature Center, у четвер Ліза Торнтон разом із нами сходила до Національного акваріуму в Балтиморі. Останній сподобався Теодору найбільше — через можливість гладити дельфінів (насправді спілкуватися з дельфінами дозволяли дітям, які не молодші від восьми років, але Ліза показала посвідчення агента ФБР, тож нас пропустили). Ми багато відпочивали, засмагали, годинами залипали з Xbox One, я почав учити Тео плавати. Утім, безтурботність була лише завісою. Теодор іноді виглядав захопленим, але практично не посміхався. Мені ж не вдавалося забути про розмову з Енді Далтоном і про те, чому ми опинилися в Америці. Не знаю, як довго я ще вагався б, якби в суботу, 11 липня, все не вирішилося саме по собі. 72

Вітер задував крізь вікно, нишком шурхотячи шторами. Я вимкнув світло, і ми з Тео, повкривавшись легкими ковдрами, простяглися на ліжку. Тео лежав на боці, мовчав, проте я бачив, що він не спить. — У тебе незабаром день народження, — нагадав я. Малюк закивав. — Що ти хочеш, щоб тобі подарували? Він замислився: — Хочу знову до дельфінів. — О’кей, думаю, я це влаштую. А що ще? — Ще машинку з великими колесами. — Джип? — Ага, джип. Щоб по піску їздити. — Добре. — А ще? Він перекрутився на інший бік і подивився на мене. У спальні було темно, та ми майже торкалися носами, тож я добре бачив його очі. — Мама приїде на мій день народження? Я ковтнув слину: — Ні, Тео. — Чому? Я німував, мабуть, хвилину. — Вона нас не любить більше? — напосідав малюк. — Це тому, що я кричав? — Ти про що? — спершись на лікоть, я підтримував голову долонею. — Коли ви забирали мене… — Коли це? — я збагнув, що він згадує викрадення лише після того, як слова злетіли з язика. Тео сховав підборіддя, показуючи, що більше не бажає говорити. — Тео, ні, зовсім ні! — я обійняв його. — А Ліза прийде? — Запитаю в неї, але гадаю, так. — А Меллорі? Дивно, що запам’ятав. — Гадаю, теж треба буде запитати. Хлопчак по-дорослому скрушно й тяжко зітхнув. — Я хочу до мами… Я не знав, що сказати, тож розмова непомітно згасла. Через п’ять хвилин Тео заснув. Вітер посилився. Я тихо підвівся, зачинив вікно. Потому трохи постояв, розглядаючи пошарпані темрявою дерева навколо будинку, й знову ліг у ліжко. Довго думав про Єву, втім, якимись чорно-білими, безкровними думками: я не відчував злості, що переповнювала перед вильотом до США. Раніше чи пізніше доведеться розлучатися. Чи можна буде все владнати, не повертаючись до України? Було б чудово, та навряд. Крім того, як бути з Тео? Що говорити йому? Як пояснити п’ятирічній дитині, що його мама не варта суму за нею? Глибоко в душі я розумів, що пояснювати немає чого, що Єва зрадила мене, а не Теодора, та це ще дужче заплутувало й дратувало мене. Я провалявся без сну до півночі, після чого поринув у неспокійне марення без сновидінь. 73

До сьогодні не знаю, що мене розбудило. Приблизно о пів на третю ночі щось ривком вихопило мене зі сну. Я розплющив очі й тієї самої миті сіпнувся так, що ледь не з’їхав на підлогу. Теодора на ліжку не було. Відгорнувши ковдру, я сів і секунду прислухався, відчайдушно сподіваючись уловити звук від зачинених туалетних дверей або тупіт у коридорі. Нічого. Страх гарячими пухирями рвався крізь шкіру. Я ввімкнув світло, вискочив зі спальні, зазирнув до дитячої. Тео там не виявилось. Важко сапаючи, метнувся на перший поверх. У темряві спотикнувся на сходах і пролетів до центру вітальні, де вдарився об підлогу так, що аж зуби клацнули. Грубо вилаявшись, став навкарачки та набрав у легені повітря, намірившись покликати сина, коли щось тихо стукнуло позаду мене. Тук-трак. Крик застряг у горлі. Я по-котячому перекрутився й утупився в двері, що вели на задній двір. Вони були розчинені. Вітер шарпав їх, неголосно вистукуючи об раму. Тук-трак… тук-трак… «Басейн! » — на секунду щось чорне заслало мій погляд. Гарикнувши: — Тео! — я вибіг надвір. Підходячи, боявся дивитися на воду. Боявся, що серце розірветься, лопне, неначе переповнена гелієм кулька, щойно очі натраплять на зависле у товщі води худеньке тільце. Затамувавши подих, я застиг на краю басейну. Пробігся очима по зморшках на воді, побачив кілька листочків і гілочку, що плавали на поверхні, розгледів власне відображення у глибині — ще блідіше за мерехтливий півмісяць, що визирав з-за вуха, — і… більше нічого. Кілька секунд телющився на басейн, а тоді підняв голову й роззирнувся. Де він може бути? Теплий, насичений вологою вітер із водосховища зі злостивим шипінням торсав дерева. У темряві здавалося, мов вони нахиляються та повзуть, тягнучись покрученими гілками до моєї горлянки. Стало страшно, мене лякали зарості, що аж кипіли від вітру, мовчазне громаддя будинку за спиною, та найдужче жахала думка про власне безсилля в такій темряві. Куди йти? Де його шукати? Напевно, Тео подався до водосховища. Та на що я спроможний навіть без крихітного ліхтарика на руках? Я обігнув басейн, склав долоні рупором і, перекрикуючи незлагоджене бурчання вітру, заволав: — ТЕ-Е-О-О-О! «Я не вберіг його! Як же я після всього, що сталося, його не вберіг?! » Я весь тремтів. Дивився на чорний ліс і примушував себе зрушити з місця. А що як Тео не там, а у підвалі будинку? А що як я відшукаю його, та вже мертвого? А що як знайду його, але то вже буде не Тео? Зрештою скрипнув зубами: «Треба йти». Вибору не залишалося. Я не міг більше стовбичити на місці та витріщатися на те, як вітер мотлошить стіну з дерев переді мною. Я віддалився від басейну не більше ніж на двадцять кроків, коли щось підштовхнуло мене озирнутися. Прямуючи до заростів, я відхилився ліворуч (пам’ятав, що десь у тому боці має починатися стежка до водойми), і тепер з того місця, де став, вдавалося побачити білу поштову скриньку на під’їзній алеї. Котедж більше не затуляв її. Місяць був великим і, висячи достатньо високо, заливав перламутровим сяйвом галявину перед будинком. Тож я озирнувся — й серце пропустило удар: біля скриньки виднілася невисока постать в самих лише трусиках. Тьмяна, як привид. Шкіру обсипало холодними колючими мурахами. Я змигнув, щоб упевнитися, що мені не привиділося, а тоді стрімголов метнувся до скриньки. За п’ять секунд упав навколішки перед сином. — Тео! — обійняв малюка. — Що ти тут робиш? Ледь нахиливши голову, він тупився в табличку з написом 171 °Content Ln. — Чому ти не озивався? Він не поворухнувся та не повернув голови, тому спершу мені здалося, мовби відповідь долинула не від нього, мовби слова вимовляв хтось невидимий, хто сховався, присівши навпочіпки за Теодором: — Не знаю… Я буквально захлинався від страху: — Це Аймонт? Він знову приходив, так? Малюк мовчав. — Скажи мені! Ти бачив поганий сон?! — Не знаю… Я міцніше притиснув сина до себе й здивувався тому, як спокійно, заледве не ледачо, б’ється його серце. — Ти ж не спиш? Ти… — схопивши пальцями за підборіддя, повернув його обличчя до себе, — Тео, ти чуєш мене? Хлопчак глипнув на мене, зазирнув просто у вічі — ні, він не спав і цього разу не плакав — і нічого не відповів. — Господи, як же ти мене налякав! Я взяв його на руки, підвівся й поніс до будинку. 74

Наступного ранку, 12 липня 2015-го, я зателефонував Лізі Торнтон і сказав, що згоден. Вона перенабрала за півгодини. Повідомила, що завтра ввечері доктор Далтон та його асистентка чекатимуть на мене й Теодора в неврологічній лабораторії на півночі Балтимора. 75

— Ви вже тут? — Далтон, затримавшись на порозі кабінету, окинув нас поглядом і лише потім ступив досередини, на ходу знімаючи світло-сірий лляний жакет. Під жакетом мав тонку білу футболку. — Меллорі вже показала вам спальню? Сонце сіло півгодини тому, й надворі повільно сутеніло. — Ні, ще не показувала. — Пробачте, що затримався. На дорогах чортзна-що. Це наче прокляття якесь: коли б не вирушиш, однаково прибудеш на двадцять хвилин пізніше. — Усе о’кей. Він пройшов до стола й знову завагався, скоса глипнув спершу на мене, потім на Тео, що сидів, сховавши підборіддя в хутрі Юаня Михайловича. Зрештою повісив жакет на спинку свого крісла, дістав із кишені п’ять упаковок із жувальним драже Mentos — дві фруктові, дві полуничні й одну м’ятну, — а тоді, зосереджено насупившись, узявся вилущувати драже в невисоку скляну миску. — Хочете? — Ні, дякую. — А малий? — Будеш «Ментос»? — я запитав українською. Малюк підняв голівку та сторожко глянув на мене. Я пояснив: — Це така жувальна цукерка. Хлопчак ледь помітно похитав головою. Далтон знизав плечима, вкинув до рота з півдесятка драже, ледь скривився, розжовуючи, й сказав: — Ходімо, — та перед виходом із кабінету відсунув шухляду робочого стола, видобув непрозору пластикову теку та затиснув її під пахвою. Ми спустилися на другий поверх. Енді Далтон, скориставшись електронним ключем, відімкнув широкі скляні двері та впустив мене й Тео до просторого коридора. Праворуч тягнулася низка вікон, що виходили на автомобільну стоянку та розкреслене вузькими газонами подвір’я. Ліворуч, рівномірно вздовж сліпучо-білої стіни розташувалися четверо дверей. На відміну від першого поверху двері були непрозорими, темнішого за стіни кольору, а замість магнітних замків мали звичайні ручки. У дальньому кінці, перед пожежним виходом, стояли темно-сірий кавовий автомат і кілька стільців. На лівій стіні я нарахував п’ять акуратних тьмяних півсферичних світильників. — Ви не голодні? — обернувшись, запитав доктор Далтон. — Повечеряли перед приїздом. — Добре, — він підступив до других від входу дверей і, натиснувши на ручку, штовхнув їх від себе. — Тоді ласкаво прошу! Переді мною постала невелика, проте затишна кімната. Холодні сіро-сині кольори коридора поступилися приємним пастельним тонам і м’якому, ніби відчутному на дотик освітленню. — Трохи нагадує готельний номер, — немовби перепрошуючи, промовив Далтон, — але це краще, ніж якби вона скидалася на лікарняну палату, хіба ні? — чоловік награно розсміявся. — Ось тут, — він відсунув рухому стулку зліва від себе, — душ і туалет. Ми з Тео пройшли хідник і спинилися перед поставленим перпендикулярно до правої стіни двоспальним ліжком. Воно перегороджувало кімнату навпіл. Майже всю стіну над ним займала блискуча темно-коричнева панель не менше ніж два з половиною метри завдовжки та півтора метри заввишки, що на три сантиметри виступала над обклеєною димчасто-жовтими шпалерами стіною. Справа й позаду височіла шафа коралового відтінку, з іншого боку від ліжка, попід лівою стіною, знаходився стіл на ніжках із нержавіючої сталі, під ним — пуфик, а під ногами м’яко стелився ворсистий килим ніжно-зеленого, неначе весняна трава, відтінку. Над столом висів LCD-телевізор, праворуч від нього — видовжене вертикальне дзеркало, а понад дзеркалом — плаский електронний годинник. Під затягнутим зеленкуватими шторами вікном притулився диван, а праворуч від нього в куток втискалася ще одна вузька шафа такого ж, як і диван, сніжно-білого кольору. Я зауважив витончену вазу із гладіолусами, поставлену між диваном і шафою, а також кілька елегантних торшерів. Утім, перше враження швидко минуло. Я тримав Теодора за руку й думав, що кімната лише здається затишною. Ні, на фото вона виглядала б найкращою спальнею у світі, а наживо враження псував непривітний запах нових меблів, свіжої фарби та незайманих, ще ні разу не праних тканин. — У шафі, — Енді Далтон постукав пальцями лівої руки по шафі за моєю спиною, — іграшки та постільна білизна. Меллорі сказала, що ваш син фанатіє від «Ніндзяґо». Там є кілька конструкторів. Якщо знадобиться, ми дістанемо окреме ліжко для Теодора. — У цьому немає потреби. Біля узголів’я стояла тумбочка. Далтон поставив на неї миску із Mentos, відкрив течку, витягнув звідти невелику пластикову картку й простягнув мені. — Це вам. — Що це? — Магнітний ключ. На першому поверсі, якраз під цією спальнею, розташовано кімнату для відпочинку. Там завжди є кава, чай, печиво, пластівці. Можете брати все, що бачите. На завтра на ранок я замовив вам сніданок. Яєчня з сосисками. Добре? — Звісно. — О’кей. Наступного разу замовите самі. Якщо раптом захочете залишитися, вам принесуть обід і вечерю. За бажанням вільні побути тут кілька днів. Лише попередьте, щоб не голодувати, — він передав магнітну картку. — Картку запрограмовано так, щоб не пускати вас туди, де перебувати не варто. Ви можете піднятися до мого кабінету, спуститися на перший поверх до лабораторій і кімнати відпочинку, а також вийти та зайти через основні двері. Маєте право заходити й виходити, коли заманеться, мені потрібно лише, щоб ви і ваш син тут заночували. — А це що? — я показав рукою на темно-коричневу панель, у якій віддзеркалювалася моя постать. — Однобічне вікно, — пояснив Енді Далтон. — Як у кімнатах для допитів? Далтон укинув до рота світло-блакитне драже: — Якщо вам так подобається. За вікном — кімната для спостережень, де ми проведемо сьогоднішню ніч. — Мені можна приєднатись? — А чому ні? Після того як Теодор засне. Він обійшов мене, зупинився з лівого боку лицем до вікна спостереження: — Меллорі, ти мене чуєш? Над правим верхнім кутом темної панелі спалахнула й одразу згасла крихітна червона лампочка. Я б і не помітив її, якби в ту мить не стежив за поглядом Далтона. — Зайди сюди. Через кілька секунд у хіднику постала Меллорі Хардисон. Доктор Далтон устромив течку під пахву та забрав миску з тумбочки. — Ви не проти, якщо Меллорі залишиться з Теодором? Ми будемо поряд, та й крізь скло ви все бачитимете, — він раптом трохи стишив голос. — Просто, гадаю, не варто, щоб ваш малий знав про кімнату для спостережень. Я легенько стиснув долоню Тео. — Побудеш тут із Меллорі? Малюк задер голівку — очі стали круглими, безмовно промовляючи «ні», — та вголос не заперечив. Я спробував його підкупити: — У шафі знайдуться конструктори «Ніндзяґо». В очах зблиснула цікавість. — Відкривай, не соромся, починайте складати, а я за кілька хвилин приєднаюсь, — а тоді звернувся англійською до Меллорі: — Допоможіть йому з конструктором. Посмішка ледь видимими зморшками розтеклася по вилицюватому обличчю білявки. — Не переймайтеся, ми не будемо нудьгувати. Енді Далтон вийшов у коридор, після чого, прочинивши переді мною двері, пропустив до кімнати для спостережень. Приміщення виявилося чи не втричі меншим за спальню. У правому, дальньому від входу куті громадилися кілька сталево-чорних, схожих на системні блоки ящиків із перемикачами та безліччю світлових індикаторів. Від ящиків відходили різнокольорові дроти, частина з яких зникала в стіні між коміркою та спальнею, а частина підіймалася до двох моніторів і ноутбука на столі. Монітор, той що ближче до входу, був велетенським — із діагоналлю не менше ніж 35 дюймів[61]. Справа від стола стояли два крісла — глибоке шкіряне та просте без билець. Ще один простий стільчик тулився в лівому дальньому куті. Коли я звик до півтемряви — під стелею висіли довгі лампи, проте їх було вимкнуто, працювали лише два настільні світильники, припасовані поміж дротами й моніторами на столі, — то зауважив, що стіни комірки вкрито дірчастим звукоізоляційним матеріалом, від чого сама кімната нагадувала ефірну студію якої-небудь радіостанції. Я перевів погляд на однобічне вікно. З нашого боку скло було цілковито прозорим. Меллорі й Тео, залізши з ногами на ліжко, розпаковували коробку з конструктором. Теодор із захватом крутив у руках крихітну чорну фігурку Коула, одного з чотирьох мультяшних ніндзя. Хлопчак щось проказав — я не розібрав, — але розчув відповідь Меллорі: — Так, це Коул. Зараз я дістану ще Зейна. Дістати тобі Зейна? Якось вони розуміли один одного, спілкуючись різними мовами. — Торшери обабіч ліжка, а також той, що за диваном, мають по три позиції на вмикачах: вимкнено — звичайне освітлення — нічний режим. Бажано, щоб перед тим, як ляжете спати, хоча би два з них ви ввімкнули на нічне освітлення, — Енді Далтон поставив мисочку з Mentos під великим монітором. — Щоб ми бачили не лише сон, але й те, що відбувається у спальні. — Без проблем, — погодився я. — Присядьте, — він показав на високе шкіряне крісло, розкрив течку, витягнув із неї два аркуші з дрібно надрукованим текстом і поклав переді мною. — Мусите підписати перед тим, як почнемо, — підтягнув до мене одну з ламп. — Звичайна формальність, але ви краще прочитайте самі. Я схилився й став уважно, речення за реченням, продиратися крізь текст. Утім, доктор Далтон говорив правду: нічого особливого там не знайшлося. Лише підтвердження, що мені пояснили та я розумію суть технологій, які буде використано під час спостереження за моїм сином, а також зобов’язання не розповідати ні про записаний сон (якщо, звісно, нам щось удасться записати), ні загалом про те, що відбуватиметься під час сеансу моніторингу в стінах лабораторії. — Такий лист ми підписуватимемо щоразу, коли ви ночуватимете в лабораторії. На цьому наполягла Ліза Торнтон. — Давайте ручку. Далтон видобув з-за монітора ручку та простягнув мені. Передаючи її, ненароком зсунув відкриту течку. Тепер тека частково лежала в кружальці світла від настільної лампи. Я взяв ручку й нахилився, нібито видивляючись місце для підпису, та при цьому кинув погляд на вміст течки. Мені вдалося прочитати заголовок на одному з документів: CIA THE DIRECTORATE OF SCIENCE AND TECHNOLOGY (DS& T) BALTIMORE BRANCH[62] Підписавши папери, я віддав Далтонові ручку. Він зиркнув на годинник: — Не зосереджуйте увагу сина на тому, що відбувається. Навіть якщо розпитуватиме, уникайте прямих відповідей і вдавайте, що це звичайна ніч. Не варто його лякати. Ми ж не хочемо всю ніч розглядати мультяшних монстрів, правда? — Мені вже йти? — я кивнув у напрямку однобічного вікна. — Так, — доктор Далтон відступив, звільняючи дорогу. — Меллорі допоможе із шапочкою. 76

Тео не опирався, дозволивши Меллорі Хардисон одягти собі на голову гумову шапочку з мікроелектродами. Я стояв і спостерігав. У самих лише трусах і в світло-синьому гумовому ковпачку хлопчак скидався на маленького плавця, що наготувався пірнути в басейн. Меллорі старанно розрівняла складки та поцікавилася, чи йому не тисне. Я переклав, Теодор заперечно мотнув головою. Шапочка під гумою мала лише два потовщення завбільшки з фалангу вказівного пальця, та їх було розміщено під потилицею, тож вони не заважали. Наостанок асистентка додала, що виставила кондиціонер на 65 градусів[63], щоби шапочка не парила під час сну, та пішла. Після того малий ще цілу годину грався з конструктором — не хотів влягатися. Мені вдалося затягти його під ковдру лише за двадцять до одинадцятої. Я вимкнув світло й ліг поруч із сином. — Ми більше не поїдемо до озера? — запитав хлопчак. — Поїдемо. Ми тут лише на одну ніч. Чи тобі не подобається? — Подобається, — особливої впевненості в його голосі не вчувалося. Я подумав, що якби не LEGO, йому зовсім не сподобалося б. — А це нащо? — Тео торкнувся долоньками шапочки. «Почалося». — Е-е… це щоб ти краще спав, — викрутився я. — А де твоя? Я хмикнув. — Я вже дорослий, мені не допомагає. — А-а… Раптом згадав про прохання Енді Далтона — вистромив із-під ковдри руку й увімкнув один із нічників. Лампа затопила спальню ледве вловним зеленкуватим світлом. — Тату, дивися, — Тео показав рукою на стелю. — Зірки! Задерши голову, я вгледів, що стелю обклеєно флуоресцентними зірками, з яких склалося кілька химерних сузір’їв. У млявому світлі нічника зірки палали, наче справжні. — Ага, бачу. — Клас! Ми не пролежали мовчки й хвилини, коли Тео смикнув мене за руку. — Тату… — Що? — Хочу туди, де дивляться на зірки. — До обсерваторії? — я вражено спостерігав сина. — Так! В ос… ос… — він не зміг повторити слово, тож знайшовся: — Там, де зірки. — Ми зараз поспимо, а завтра я поговорю з Лізою та Меллорі, щоб вони нас відвели до обсерваторії, домовились? Малюк діловито кивнув: — Домовились. Через хвилину знову: — А ще хочу до Діснейленду. Я подумав про те, чи він коли-небудь припинить мене дивувати. — Звідки ти знаєш про Діснейленд? — З телевізора. — Ну, Діснейленд в іншому місті, дуже далеко звідси, туди довго їхати. Тео насупився й благально зиркнув на мене: — Але ж ми поїдемо? Я відчув, що краще не сперечатися: — Так. — Клас! — А тепер спи. Тео пересунув Юаня Михайловича ближче до подушки й пригорнувся до мене. О пів на дванадцяту хлопчак нарешті спокійно засопів. Я обережно встав із ліжка, ввімкнув іще один нічник і вислизнув із кімнати. Коли зайшов до спостережної комірки, Меллорі Хардисон сиділа навпроти меншого монітора, а Енді Далтон, заклавши руки за голову й ногу на коліно, розвалився у шкіряному кріслі зліва від неї та знудьгованим поглядом тупився у великий екран. Я зупинився за їхніми спинами. На меншому моніторі плинули хвилі ЕЕГ. Більшу частину основного екрана займало вікно BrAD Pro Scanner’а. Панель, призначена для відображення Теодорових снів, залишалася чорною. — Щось є? — озвався я. — Почалася фаза повільного сну, — сказала Меллорі. Я глянув на Далтона й тицьнув пальцем у основний монітор. — А тут? Чому він чорний? Він неактивний? Чи це щось означає? Чоловік ліниво знизав плечима. Замість нього відповіла Меллорі: — Це означає, що ваш син не бачить сновидінь. — Поки що не бачить, — поправив її Далтон. — Так, — кивнула білявка, — поки що не бачить. 77

Мене розбудило Далтонове цокання язиком. За годину до того я переставив вільний стільчик у куток біля входу та непомітно закуняв на ньому. Виринувши зі сну, сів рівно та роззирнувся. Далтон ще раз, дивлячись на мене, цокнув язиком, а потім, переконавшись, що я звернув на нього увагу, поманив рукою. Я скочив на ноги й підступив до основного монітора. — Що? — Почався швидкий сон, малому щось сниться. Меллорі відсунулась і тепер одночасно стежила за екранами обох моніторів. Біля неї на столі стояла напівпорожня чашка з кавою. Я розташувався за доктором Далтоном, сперся на спинку його крісла та нахилився до екрана. Сформоване програмою зображення нагадувало щось середнє між наповненим бульбашками синім гелем і зрізом стеблинки під мікроскопом: тисячі біло-блакитних бульбашок і темно-зелених вакуоль[64] штовхалися, то розпадаючись на декілька менших цяток, то зливаючись у невиразні плями. Я напружився, марно намагаючись вирізнити з того мерехтіння що-небудь осмислене. — Нічого не розрізняю. Енді Далтон витягнув із миски жовтувате драже, поклав на язик і почав жувати. — Знаю. Почекаємо. Я глянув на електронний годинник у спальні — 00: 53 — і саме завдяки цьому зафіксував момент, коли Теодор несподівано сів у ліжку. Серце важко скинулось у грудях. — Він сів у ліжку! — в герметичній тиші тісної кімнати мій, у принципі, не дуже голосний вигук прозвучав неначе постріл. Ні Меллорі, ні доктор Далтон не промовили ні слова, та я відчув їхнє раптове напруження. — Спить? — не поворухнувшись, зронив Далтон. Його асистентка кинула погляд на менший монітор. — Так. На головному моніторі все ще клубочилась мішанина синіх бульбашок і пульсуючих зелених вакуоль. Зо дві хвилини Тео сидів, а потім тихенько запхинькав. — Він спить? — повторив запитання Енді Далтон. — Так, дельта-ритм[65] як під час сну. — Він плаче вві сні. Зненацька плач урвався. Я витягнув голову, вгризаючись очима у півтемряву спальні. Теодор стих, але назад у ліжко не ліг. Протягом хвилини він продовжував сидіти, а тоді рвучко повернув голову до вхідних дверей. Кілька секунд тримав її в такому положенні — дивився? — після чого повільно повів нею вздовж шафи, телевізора, дзеркала до вікна справа від ліжка. Мою спину обсипало мурахами. Малюк поводився, достоту як тієї ночі, коли прийшов до спальні. Він ніби реагував на нечутні для мене звуки або ж на присутність чогось, для мене невидимого. Спливло ще трохи часу, й Тео спритно сповз на підлогу. Став зліва від ліжка. — Що там? — Енді Далтон не зводив погляду з монітора. Миготіння вгамувалось, із синьо-зеленого хаосу почали вихоплюватися обриси облич і якихось дивних місць, усе ще залишаючись надто розпливчастими для їхньої ідентифікації. Тео розвів руки й завмер, наче людина, що балансує над прірвою. — Він устав із ліжка, — сказав я. Далтон недовірливо звів брови: — Він усе ще спить? — Підтверджую, докторе Далтон. — Дивно. Аж тут Тео голосно скрикнув: — Ні! — потім ще двічі, голосніше: — Ні! Ні! — і відскочив, ударившись спиною об невисоку шафку. — Що він говорить? — Далтон у скаженому темпі працював щелепами. — Каже «ні» українською, — я не міг відірвати погляду від однобічного вікна. Моя шкіра горіла: — Досить. Такого ще не траплялося. Його треба розбудити. — Зачекайте, будь ласка. Я вас дуже прошу! — Далтон показав пальцем на екран. Я на мить опустив очі й побачив, що зображення поволі світлішало й одночасно зеленішало, а тоді перемкнувся на спальню. Тео відійшов від шафки та, притискаючись боком до ліжка, сторожко, неначе сліпець, крутив головою. Доводилося боротися з наростаючим бажанням ускочити до спальні та розбудити його. — Що це?! — зойкнула Меллорі. Від несподіванки я сіпнувся: — Де? — Що він бачить? — асистентка тицяла пальцем у головний екран. — Це кімната, — промимрив Енді Далтон. Тепер ми втрьох прикипіли до монітора. BrAD Pro Scanner відображала шафу, куток ліжка, частину стола, телевізор на стіні й… «От лайно! — я ледь не заверещав. Серце пораненою пташкою затріпотіло в грудях, шкіра від страху вкрилася такими пухирями, що стала схожою на шорстку та зморшкувату шию індика. — Курва! КУРВА! » Найдивніше, що першим я впізнав не шафу чи стіл, а димчасто-жовті шпалери з простим геометричним візерунком. — Це ж спальня, — вимовила Меллорі Хардисон, — кімната, в якій він спить! Он стіл, телевізор, розкидані довкола стола деталі LEGO. Я зазирнув до спальні крізь однобічне вікно. Тео рухався. Тримаючись рукою за матрац, повільно крокував уздовж ліжка. Я втупився поглядом у екран. Картинка змінювалася відповідно. Складалося враження, наче зображення транслювали із закріпленої на голові Теодора веб-камери. — Що за?.. — доктор Далтон ще дужче вигнув брови. — Зміни зображення зумовлені його рухом, — він покрутив головою, ніби шукаючи підтримки в мене та Хардисон. — Це так? Це-е-е… — він торкнувся плеча асистентки: — Хей, йому це справді сниться? — Дивіться, — не відводячи погляду від монітора, прошепотіла Меллорі, — кошик для сміття, пульт від телевізора, пуфик, — вона торкнулася пальцем екрана, показуючи на розмиті, та знайомі обриси елементів інтер’єру. — Пульт якраз у тому місці… на столі… саме там, де він лежить! Вона мала рацію. Розташування меблів і предметів із Теодорового сну з дивовижною точністю відповідало розміщенню меблів і предметів у кімнаті. — Що в нього з очима? Хтось бачить, що в нього з очима? — Енді Далтон совався, ледь не звиваючись у кріслі, та прихрипував від хвилювання. — Хей, ви! — він махнув рукою в мій бік. Хвиля збудження змила підкреслену чемність і добродушність. — У малого розплющені очі? — Не видно. Теодор стояв упівоберту до вікна між кімнатами. — Чорт забирай, він спить чи ні? — роздратовано вигукнув Далтон. — Він спить, докторе, — не дуже впевнено зронила Меллорі. Поклавши руку на бильце ліжка, Теодор повернув голову. Зображення на моніторі попливло. Тепер обличчя було спрямоване до тонованого вікна, що відділяло нас від нього й у півтемряві здавалося матово-сірим. У ту саму мить на екрані проступив змазаний сірий прямокутник на тлі жовтуватої стіни. — Очі? — Енді Далтон закинув до рота цілу пригорщу жувальних драже й узявся гризти олівець, який до того прокручував між пальцями. Я підійшов до однобічної шибки, нахилився. — Не знаю. — Два нічні світильники давали в кімнату надто слабке світло, тож я ледве розрізняв риси синового обличчя. — Здається, повіки напівопущені. Не можу сказати точно. — Напівопущені, — луною вторив Далтон. Крутнув голову до асистентки. — Меллорі, що на ЕЕГ? — Дельта-хвилі завбільшки з цунамі. ЕЕГ як у людини в глибокому природному сні. — То це сон? — Енді Далтон тицьнув олівцем у екран. — Якого дідька все змінюється так, наче в хлопця розплющені очі? Занадто реалістично як для сну! Меллорі Хардисон не відповіла. Теодор відвернувся від непрозорої шибки та продовжив обходити ліжко. Кольори на екрані зрушились, невдовзі з них випливли обриси правої частини пристосованої під спальню кімнати — білосніжний диван, біла подушка на ньому, висока скляна ваза з білими й блідо-рожевими гладіолусами. Праворуч від дивана височіла вузька шафа, кремово-біла, під колір дивана. — Диван, квіти, шафа… — шепотіла Меллорі. — Він не спить, — вона глянула на екран з ЕЕГ і розгублено заперечила сама собі: — Він не може не спати. Тео дійшов до краю ліжка, розвернувся та попрямував до високої білої шафи. Я мусив притискатися до вікна, щоби розгледіти його. — Щоб я здох! — вигукнув Енді Далтон. — Що це, на хрін, таке?!! Ненароком він перекинув миску, й залишки драже розсипалися підлогою. — Будити?! — я рвучко обернувся, та все ще стояв біля однобічного вікна. Монітор, із виведеними на ньому результатами візуалізації сигналів із мозку мого сина, було повернуто під кутом, тож картинка на екрані не потрапляла в моє поле зору. — НІ! — гаркнув американець. — Хто це такий? Там хтось стоїть? Я не зрозумів, про кого він питає, і відступив на крок, щоб поглянути на монітор. У центрі позначився куток, де шафа прилягала до стіни. Якраз те місце, куди в ту мить дивився Тео (якщо, звісно, припустити, що він дивився). Зліва від шафи проглядалися диван і ваза, справа вистромлювався край ліжка з плюшевим Юанем біля подушки. Все виглядало достоту так, як мав би бачити Тео з того місця, де знаходився. За винятком того, що біля шафи хтось стояв. Високий сіро-коричневий силует чітко проступав на тлі кремових шафи та стін. Я розрізнив руки, ноги та розмите, втім, безперечно, людське обличчя. Гаряча хвиля страху й збудження накрила мене. Здавалося, наче час кинувся повзти в інший бік. — А щоб вам усім! — Далтон відсахнувся від монітора й поглянув на мене. Його очі розгублено кліпали, щелепа перелякано відвисла. — Там хтось є? Я перевів погляд на Меллорі Хардисон. Вона дивилася на картинку й розгублено молотила віями. Висока шафа стояла в кутку кімнати. Її можна було розгледіти, лише наблизившись упритул до вікна кімнати для спостережень. Я стрепенувся й притиснувся лівою щокою до скла. Тео зупинився за три кроки від шафи, між білим диваном і ліжком, обличчям до того місця, де на згенерованому комп’ютером зображенні хтось стояв. Я спершу уважно подивився на сина, а потім — в куток між шафою та стіною. Там нікого не було. Я скинув очі на причеплене до протилежної стіни дзеркало, проте й там нікого не знайшов. Ледь задерши обтягнену гумовою шапочкою голову, Тео телющився в порожнечу. — Нікого, — тремтячим голосом повідомив я. — Там порожньо. Меллорі не втрималася, скочила на ноги та підбігла до вікна. — Але він когось бачить! — вигукнула вона. — Він нікого не бачить, — заперечив я, — він спить. Повіки Теодора залишались опущеними. — У нас ще ніколи такого не відбувалося, містере Белінськи. — Підійдіть сюди, — нервово чавкаючи, покликав Енді Далтон. Ми з асистенткою підступили до основного монітора. — Що? — нахилився я. — Цей, — доктор тицьнув пальцем у коричневу постать у центрі екрана, — він щось говорить. Він щось каже вашому синові. Я не міг розрізнити рис, але помітив, що те обличчя роздирала придуркувата посмішка. Потім стрельнув сторожким оком на вікно, відшукав у дзеркалі Тео. Малюк залишався на місці, стримів нерухомо поміж диваном і ліжком, не відводячи застиглого личка від лінії дотику шафи та стіни. Слухав. Слухав? «Ні, ні, ні, так не має бути! » Я затремтів. А тоді вискочив з кімнати для спостережень, вихором улетів до спальні та закричав: — ТЕО! Малюк сіпнувся й озирнувся. Якусь мить — таку коротку, що потім мені здавалося, ніби й не було нічого, — його очі залишалися порожніми й пласкими, неначе два великі ґудзики, а далі личко засмикалося, і хлопчик прокинувся. Побачивши мене, Теодор скулився, притиснув ручки до грудей і заплакав. 78

У вівторок уранці ми повернулися до будинку на березі Ліберті. Безхмарне небо аж іскрилося від сонця, та прохолодний західний вітер розм’якшував промені й утримував температуру на прийнятному рівні. Я сходив у душ, а потому сів на веранді з новою книгою Кінга (дорогою з Балтимора я попросив Каеліна Уеста зупинитися біля книгарні Normal’s Book & Records на 31-шій Східній вулиці й купив там Finders Keepers[66]). Тео, захопивши іграшкових солдатиків і набір пластмасових танків із дитячої, вовтузився неподалік у піску. Я розгорнув книгу, та не встиг дочитати до кінця перший абзац, як почув пілікання, що долинало з вітальні. Прислухався. Крізь напівпрочинені двері пробивалася характерна мелодія Skype-виклику. Відклавши роман, я попрямував до будинку. Кілька секунд постояв, відвикаючи від осяяної сонцем веранди, і побачив ноут, що лежав на підлозі під телевізором, поруч із консоллю та джойстиками Xbox One. Після приїзду я не вмикав його, отже, ноутбук, якогось біса не перейшовши у сплячий режим, простояв увімкненим добу. Присівши, поглянув на екран. Виклик був від Єви. «От чорт…» Хвилину я не рухався, чекаючи, що виклик припиниться, проте Skype не затихав. Зрештою я роздратовано торкнувся пальцем тач-пада. За мить програма налаштувала відеозв’язок. — Чого тобі? — Привіт… Я впізнав свою квартиру. Єва сиділа на дивані в залі, обличчям до вікна. — Чого тобі? — повторив я. — Хотіла дізнатися, як Тео. — У нас усе нормально. — Де він зараз? — її очі забігали, вона роздивлялася кімнату за моєю спиною. — Що це за будинок? — Будинок під Балтимором, — відрубав я. — Тео грається надворі. Пробач, у мене немає ні часу, ні бажання теревенити з тобою. Чого тобі? — У Тео завтра день народження… Я грубо обірвав її: — Пам’ятаю й без тебе. — Я хотіла привітати його, — краєчки брів поповзли вгору: — Він же і мій син також. — Після того що ти зробила, він більше не твій син, — процідив я. — Якщо буде потрібно, я готовий відстоювати це в суді. Погляд потьмянів, Єва опустила голову: — Я просто думала привітати його… — День народження завтра, — констатував я. Вона помовчала. Потім підняла голову, і я зауважив на її віях сльози. — Я зателефонувала, щоб попросити тебе… щоби завтра… ти дозволив із ним поговорити… хоча б кілька хвилин… Невідомо, як Тео дізнався. Відчув щось? Аж від басейну почув її? А може, то я своїм підвищеним тоном голосу привернув його увагу. Не знаю. Хай там як, але тієї миті я кинув погляд на двері веранди й побачив на порозі Теодора. Темно-карі очі хлопчака були широко розплющеними, в лівій руці він стискав обліпленого піском пластмасового солдатика американської армії. — МАМО! — вереснув він і протупотів до мене, залишаючи на вимитій до блиску підлозі сліди з піску. — Тео! Хороший мій! — Єва наблизила лице до камери, щокою збігла сльоза. — Як ти там? Мені так сумно без тебе! Малюк сів перед ноутом, склавши ступні перед собою, й почав захоплено розказувати: — Тут басейн, і тато вчив мене плавати! А Джеремайя зробив мені пісочницю, і я там граюся солдатиками. Мамо, Джеремайя, він весь чорний, хоча тато сказав, що так говорити негарно. А ще я торкався дельфінів! Він ще не виглядав таким збудженим за весь час у Америці. Він ніколи так не радів, коли її не було поряд, сприймав усе як належне, не виказуючи емоцій, зате тепер… Гіркий колючий клубок підкотив мені до горла. — Ти плавав із дельфінами? — здивувалась Єва. — Ні. Торкався просто. А вони так смішно… — хлопчак зморщив носа й затих. — Що? — Ну, крякали… не знаю. Класно було! А ще я бачив, як ремонтують літак! Там дядько на такій штуці під крило заїжджав… Я не міг просто взяти й розірвати зв’язок, а тому, підвівшись, вислизнув на веранду. Тео навіть не помітив. Хвилину, безсило стискаючи кулаки та сердито сопучи, я тупився на басейн. Потім узяв до рук роман Кінга — лише для того, щоб через секунду спересердя пожбурити його в протилежний куток. Розмова долітала до веранди, я чув кожне Євине слово, кожен захоплений вигук Теодора… Це було нестерпно. Я зійшов із веранди, оминув пісочницю та попрямував до стежки, що збігала до води. Я не зупинявся, доки звуки з будинку не перестали долітати до вух. 79

У середу, 15 липня 2015-го, Теодору виповнилося п’ять років. Зранку я дозволив йому три години просидіти за Xbox One. В обід ми вдруге подалися до Національного акваріуму. Цього разу Лізи Торнтон із нами не було, тож найбільшим, що малому дозволили торкнутися, стала морська зірка. Зате він донесхочу надивився на акул. Із настанням ранку в Україні Тео прийняв поздоровлення через Skype від Єви, її батьків, моєї мами та Роми Цезарка. А ввечері у котеджі біля Ліберті ми влаштували вечірку. Приїхали Ліза Торнтон, Меллорі Хардисон і Джеремайя. Разом зі мною, Теодором і темношкірою кухаркою нас було шестеро. Меллорі подарувала малому велетенський конструктор LEGO, Ліза привезла самокат, а Джеремайя вручив яскравого повітряного змія. Звісно, для дитячого свята трохи не вистачало дітей, але Тео звик спілкуватися переважно з дорослими, тож навряд чи він цим переймався. Напередодні у підвалі за кухнею я знайшов мангал, почистив його та встановив на задньому подвір’ї. Я досмажував кілька останніх шматків м’яса, коли, тримаючи в руці склянку з лимонадом, до мене підступила Ліза. — Я бачила запис сновидіння, — спостерігаючи, як Джеремайя та Меллорі навчають Теодора запускати й утримувати на вітрі літаючого змія, сказала вона. — Угу. Ліза продовжила: — Можливо, вам неприємно про це говорити, тим більше в такий день, але, Мироне… — вона злегка торкнулася мого плеча. — Зрозумійте, ми можемо допомогти вашому синові. Можливо, нам не вдасться, та для того, щоби хоча б спробувати, нам треба з’ясувати, з чим маємо справу. Врешті-решт нічого страшного не сталося. Сам факт спостереження нічого не змінює. Система доктора Далтона не впливає на те, що фіксує, тобто той сон ваш син так чи так побачив би, а ви взагалі про нього не дізналися б, якби спали в той час, — Ліза підбадьорливо всміхнулась. — Я розумію, ви — батько, вам непросто себе перебороти, проте хочу, щоб ви пам’ятали: це лише сон, той, кого бачить уві сні Теодор, — несправжній, це примара, фантом, підсвідомий образ, який ніколи не дізнається, що за ним хтось підглядає, та який якось здатен передбачати… — вона не наважилася сказати «майбутнє», — різні події. Нелогічно зупинятися, щойно в нас почало щось складатися. Розумієте? Наступного разу, хай там що постане на екрані, намагайтеся реагувати спокійніше. Не втручайтеся. Дайте змогу хоча б кілька снів записати до кінця. Я перевернув м’ясо на решітці. Повітряний змій у вигляді червоно-чорного кажана нарешті потрапив у висхідний потік і набирав висоту. Тео, стуливши від напруження губи, тягнув його за собою. — Раз на тиждень, — промовив я. — Один раз на тиждень ми з Тео ночуватимемо в Балтиморі. Вас це влаштує? Ліза Джин кивнула. — Я перекажу докторові Далтону. 80

За період із 15 липня до 4 серпня ми з Тео тричі ночували під наглядом у лабораторії балтиморського відділення УНТ ЦРУ. Жодної із цих ночей — як і будь-якої іншої з проведених у будинку на березі Ліберті, — Тео не ходив уві сні. Це, однак, не означало, що спостереження виявилися марними. Високий чоловік з’являвся в кожному сні, записаному мозковим сканером доктора Далтона. Іноді він, тримаючись віддалік, щось говорив Теодору. Іноді просто стояв на периферії та відчужено, не втручаючись, стежив за тим, що відбувалось у сні. А ми стежили за ним. П’ятий сеанс було заплановано на ніч із вівторка на середу, 5 серпня 2015-го. 81

На початку та ніч не відрізнялася від решти ночей у лабораторії. Ніщо не віщувало біди. Я розумію, що опис кожної великої халепи починають саме з такої фрази і що ця фраза здається по-кіношному шаблонною, проте насправді саме так і було. Всі ми — доктор Далтон, Кардона, Хардисон і я серед них — почувалися розслабленими. Товсте однобічне скло й оббиті дірчастим звукоізоляційним матеріалом стіни комірки для спостережень породжували оманливе відчуття безпеки. Нам здавалося, що сутність, яка оселилась у снах Теодора, існує наче в паралельному світі, що той світ навіть теоретично неспроможний перетнутися з нашим — тобто перетнутися безпосередньо, напряму, а не через Теодора, — і що ми лише спостерігачі, які завдяки розробкам Енді Далтона отримали можливість зазирнути в те примарне хтозна-де. Я також мушу визнати, що нездоровий азарт Далтона три тижні тому під час першого сеансу перекинувся на мене. Ілюзія безпечності притупила батьківський інстинкт. Я міркував так: Тео однаково ходить уві сні, впродовж останніх днів я від цього навіть не прокидаюсь, то чому б не дізнатися, що ним керує? Я навдивовижу легко відмежувався від усвідомлення, що все, за чим ми стежимо, відбувається в голові мого сина. Тож невдовзі сам почав із нетерпінням чекати, коли хлопчик засне, а я зможу перебратися до сусідньої кімнати, щоб поглянути на згенероване сканером зображення. Того вівторка я надягнув шапочку з мікроелектродами на голову Тео о 21: 30. Малюк хвилин двадцять грався конструктором LEGO, потім став позіхати й поліз у ліжко. Ще хвилин п’ятнадцять я йому читав «Як змайструвати літак» Мартіна Содомки[67]. Книгу призначено для дітей від семи років, але вибору не мав — книжок для дітей меншого віку серед привезених Лізою Торнтон більше не лишилося. О чверть по десятій, затиснувши в обіймах Юаня Михайловича, Тео заснув. Радіючи, що не довелося роздягатися й лізти під ковдру, щоб приспати сина, я відклав книгу, нечутно вислизнув у коридор і перебрався до кімнати для спостереження. Тієї ночі чергували Далтон і Кардона. У комірці панувала напівтемрява — верхнє світло було вимкненим, — столи з апаратурою та шпаркуваті стіни освітлювали екрани та дві настільні лампи. Джено сидів за основним монітором. Енді Далтон, заклавши ногу на коліно, куняв у шкіряному кріслі з коліщатами в протилежному від входу кутку. — Принести кави? — запитав Джено Кардона. Я примостився у крісло ліворуч від монітора із розгорнутим на весь екран діалоговим вікном BrAD Pro Scanner’а. Головна панель все ще була темною. — Так, якщо вам не важко. Джено встав. Я відзначив, що він сьогодні без халата, в коротких шортах до колін, пляжній сорочці та яскраво-червоних шльопанцях-в’єтнамках. — Система активна? — поцікавився я, кивнувши на монітор. — Ага. Ще до того, як лаборант відповів, я помітив, що на екрані проблискували та швидко зникали, мов сліди від метеоритів, уривчасті сріблясті дуги. Сканер працював. Джено потягнув двері на себе й подався до кавового автомата. Лунке хляпання в’єтнамок розбуркало Далтона. Крісло під ним скрипнуло, вчений витягнув голову й побачив за монітором мене. — О, ви вже тут! Як справи? — Добре, дякую. — Теодор заснув? — Так. Не підводячись і чіпляючись руками за стільницю, доктор Далтон протиснув крісло між столом та оглядовим вікном, потім — повз вхідні двері, за якими щойно зник Кардона, аж поки не зупинився ліворуч від мене. Нахилився, впершись правим ліктем у бильце. — Що там у нас? Картина на головній панелі змінювалася. Спочатку нестійкими й через те немовби живими плямами проступили кольори — сірий, білий, темно-синій і жовтий. За мить плями змішалися, породивши сферу, верхня половина якої залишалася блакитною, а нижня — коричневою. Паралельні білі риски розбігалися вгору й униз від лінії поєднання кольорів. — Це що? — зацікавлено буркнув Далтон. — Авіагоризонт[68], — відповів я. Енді Далтон, вигнувши брову, подивився на мене. — Перед сном я читав йому книгу про те, як миші змайстрували літак. Це одна з ілюстрацій до книги. Авіагоризонт почав віддалятися й незабаром щез. На його місці виникла напрочуд чітка картинка: недобудований дерев’яний біплан зі шпангоутами та нервюрами[69], що нагадували ребра, й півдесятка мишенят у коричневих льотних куртках, які метушаться довкола, — ще одна деформована уявою картинка із книги Содомки. — Угу, — гмикнув Далтон і відсунувся. Повернувся Джено, поставивши переді мною паперовий стаканчик із кавою. Я подякував і пустив його до монітора. Тепер перед комп’ютером сиділи Далтон із Кардоною, я ж перемістився у торець стола й погано бачив, що саме програма генерує на екрані. Якийсь час Тео снилося, що він летить у літаку. Більшість картинок так чи так була пов’язана з нашим перельотом через океан: зліт і набір висоти наді Львовом, повернення до ангара для перевірки літака у Відні, сам політ над Атлантикою. Я встиг без поспіху допити каву, перш ніж Тео ривком змінив позу та провалився у швидкий сон. — Починається, — без особливого інтересу проказав Джено. — Га? — доктор Далтон, який знову закуняв, закліпав сонними очима. Я підвівся та став за його кріслом, щоби бачити екран. — Десинхронізація, — Джено тицьнув пальцем у ЕЕГ-хвилі. Високоамплітудну повільну активність змінили швидкі низькоамплітудні ритми, що вказували на перехід до швидкого сну та, відповідно, найяскравіших, емоційно забарвлених сновидінь. — Бачу, — згодився Далтон. Я прикипів до головної панелі. Кільканадцять секунд екран залишався темним. Потім ураз, за одну миттєвість чорнота зникла — Тео наче розплющив очі. От тільки перебував він не у напівтемній спальні, а в яскраво освітленому бетонному коридорі. — Схоже на бункер, — прокоментував лаборант. Далтон зосереджено мовчав. Ми бачили сон очима Тео. Метрів за десять від того місця, де малюк опинився на початку швидкого сну, бетонна галерея впиралася в ліфт. Я не сумнівався, що то ліфт: двостулкові двері були точною копією дверей ліфта в нашій багатоповерхівці. Тео потупцяв на місці, а тоді, вві сні, озирнувся. Позаду коридор витягувався ще на десять метрів і обривався глухою стіною. Скидалося на те, що ліфт — єдиний вихід із бункера. Доктор Далтон глипнув на мене: — Вам там видно — хлопчик у ліжку? Я примружився. Тео, як і під час попередніх трьох сеансів, не вставав. У півтемряві спальні я заледве розрізняв його згорнене клубочком під ковдрою тіло та худенькі руки, що обіймали плюшевого коалу. — Поки що лежить. — Добре. Далтон утупився в екран. Коли Тео у сні повернув голову та знову глянув перед собою, двері ліфта вже стояли відчиненими. За ними відкривалася залита зеленкуватим світлом тісна кабіна. М’яке зелене освітлення контрастувало з колючим монохромним сяйвом, що обтирало стіни бункера. Коридором до малюка повільно наближалася висока постать. — Той самий? — Енді Далтон потер підборіддя й тицьнув пальцем у сіро-коричневий силует. — Ніби так, — озвався Джено. Довга тінь повзла підлогою до Тео. Хлопчак не рухався. Чоловічий силует зупинився за кілька кроків від Теодора, тож його тінь майже торкалася хлоп’ячих ніг. Я, доктор Далтон і Кардона нахилилися до монітора. Як і раніше, злегка звужене донизу лице виглядало розмитим, голова нагадувала недбалий шарж, однак сновидіння все ж було достатньо чітким, щоби розгледіти рух його губів і підборіддя. — Щось говорить, — прошепотів Далтон. Раптом зображення на екрані завібрувало. Попелясті стіни бункера стали прозорими, крізь них, то з’являючись повністю, то розчиняючись у сірості, проступала залита сонцем галявина — соковита трава, підбілені вапном дерева, клітки з тваринами на задньому плані. І розстелена ковдра — просто на траві. Я впізнав Рівненський зоопарк, звичне місце нашого з Тео відпочинку. Кілька разів галявина різко яснішала, проте щоразу зображення на екрані бралося брижами та меркло. Зрештою яскрава зелень зникла. Свинцеві відтінки згустилися, й Тео знову опинився в сірому бункері. Високий чоловік, поманивши його рукою, зробив крок у напрямку ліфта. — Він кличе його до ліфта, — приглушеним голосом мовив я. Ніхто не відповів. Високий віддалився ще на крок. «Він заманює його до ліфта». Тео не рухався. «Опирайся, — подумки наказав я, — не слухай його! » І тут Теодор, неначе зачувши мене, позадкував. Реакція чоловіка здивувала. Він здригнувся й, закрутивши головою, почав озиратися, так, ніби… на що там, на хрін, озиратися? ти ж серед бетонних стін! …ніби дослухався голосу з бетону. Голос, якого там — у сновидінні мого сина — не мало би бути. Чоловік раптом розкинув руки й закричав — чорні риски прорізали невиразне обличчя в місці уявного рота. Теодор зупинився. Скажений ірраціональний страх охопив мене. «Не зупиняйся, тікай! — я весь зіщулився й на кілька секунд заплющив очі. — Тео, стін немає, це все не по-справжньому! Просто біжи! » До цього часу не знаю, що сталося. Я розплющив очі якраз учасно, щоби побачити, як Теодор уві сні мчить геть, а коридор секунду потому вицвітає й розповзається, закручується вихорами, ніби вихлюпнута у коловорот фарба. Згенероване сканером зображення якийсь час мигало, після чого на екрані помалу позначилися білий диван, біла шафа, ваза з квітами та наполовину затулене портьєрою вікно. Тео повернувся до спальні, крізь вікно до кімнати вливалося денне сяйво, що вказувало на те, що він усе ще в сні. Зображення «лежало» на боці, так, наче транслювалося із перекинутої на бік відеокамери. За мить картинка здригнулась і почала рухатись. — Він сідає в ліжку, — прокоментував Джено Кардона. Я механічно кивнув. Виглядало так, мовби Тео, лежачи в ліжку, розплющив очі й тепер повільно сідав — зображення на моніторі досягло 90°, — водночас повертаючись лицем до дзеркала. Пізніше, осмислюючи події тієї божевільної ночі, я вирішив, що причиною було світло. Те кляте денне сяйво, що цілковито збило нас із пантелику. BrAD Pro Scanner зчитував візуальні образи з мозку Теодора, а в малюковій голові кімнату заливало світло, тож ми всі — і я, і Далтон, і Джено Кардона — вирішили, що малюк бачить сон. Ми горбилися за велетенським монітором у тісній півтемній комірчині для спостереження, й ніхто з нас не здогадався подивитися, що насправді відбувається за шибою — у спальні. На екрані з’явилася тінь, і Тео скинув голову. Перед ним, у проході між дзеркалом і ліжком, стримів високий чоловік, чіткий, як ніколи, зі страшно перекошеним обличчям. Він змахнув руками, а тоді заметався від вікна до столика під дзеркалом і назад, лишаючи по собі шлейф із чогось подібного до чорного піску. Мені стало зле. Я раптом збагнув, що ми загралися. — Почекайте, так не можна! Мене ніхто не почув. Від недоброго передчуття защеміло під серцем, долоні вкрилися плівкою холодного поту. Чоловік різко нахилився — тепер спотворене злістю обличчя заступило весь екран — і закричав. Роззявлений рот нагадував чорний пульсуючий колодязь. У ту мить я вперше розгледів темнішу за решту шкіри ромбоподібну пляму з правого боку його лиця. Я зауважував її раніше — здалеку, — та сприймав за артефакт чи неточність процесу опрацювання сигналів із кори мозку. Тепер я напевне знав, що вона насправді є на його обличчі. Пляма виглядала чималою — простягалася від кутика ока до щелепи й укривала більшу частину щоки. Доки я міркував, що то — татуювання, родима пляма чи шрам, — зображення з боків підпливло червоним, а далі стало зовсім незрозумілим. Неначе камера від’їхала, й тепер ми бачили водночас і Тео, який, притиснувши коліна до грудей, тремтів на ліжку, і чоловіка, що, роззявивши рота, нависав над ним. Ефект видався таким дивним, що Джено Кардона не помітив, як скинув на підлогу порожній паперовий стаканчик з-під кави. — Що відбувається? — пролепетав доктор Далтон, несвідомо проводячи рукою перед очима. — Малий бачить сам себе уві сні? — він не звертався ні до кого, радше думав уголос. — Хіба таке можливо? Як це взагалі… Не розумію, чиї сигнали ми зараз зчитуємо. Ураз зображення зникло. Екраном розплилася чорнота. Щось гнітюче витало у затхлому повітрі нашої комірки. — Чорт! — недобре якось, не по-чоловічому пискляво видав лаборант. Я важко дихав і рахував удари серця. Бух-бух-бух! Темрява прослизала в ніздрі та рот і душила мене. За неактивного, повністю темного монітора світла від двох настільних ламп не вистачало навіть для такої крихітної кімнати. Доктор Далтон нахилився до монітора. — Може, щось у налаштува… Він недоговорив. Екран спалахнув, і ми воднораз відсахнулися. Джено перелякано зойкнув і так відштовхнувся ногами від підлоги, що спинка його крісла торохнула в стіну за моєю спиною. На моніторі більше не було ні коридора, ні спальні. Усю головну панель займало обличчя із сіро-багровим ромбом на правій щоці. Позаду, за лицем, повільно сунула донизу хаотична мішанина переважно холодних кольорів, неначе коричнево-синій слиз спливав горбкуватою стіною на підлогу. Цього разу він не горлав. Чоловік просто дивився на нас. Певна річ, я усвідомлював, що він не може дивитися на нас із екрана (щоб мені сказитися, це ж монітор! ), але нічого не міг удіяти, бо в голові стриміла думка: ми спостерігали за ним через сигнали з кори, а він тепер спостерігає за нами. Зображення все ще залишалося трохи невиразним, але я припустив, що без зусиль упізнав би це обличчя на фотографії. А коли, трохи оклигавши від переляку, я прикипів очима до ромбоподібної плями, щось відразливе та слизьке, ніби щупальці глибоководного спрута, почало штовхатися в грудях. Я уявно відступив на крок і повернувся до думки, відлуння якої все ще звучало в мозку: «Я впізнав би його на фотографії». Що за нісенітниця? Як я можу його впізнати? Я десь бачив його? Чоловік із ромбом на щоці примружив очі та схилив голову. Його губи ледь розтулилися, та не ворушились. Вираз обличчя був спантеличеним. Через секунду він нахилив голову в інший бік і ще більше наблизився до… до чого? до уявного екрана? до чого, чорт забирай, він міг наблизитися вві сні? Хай там як, тепер чоловік був так близько, що я розгледів, як неспокійно бігають його світло-сірі з вузькими колючими зіницями очі. — Що за хрінь? — не зауваживши, що лається, озвався Енді Далтон. — У мене одного таке відчуття, ніби він… заглядає? Чоловік зі сну нагадував людину, що намагається зазирнути в салон автомобіля крізь тоноване скло. — Погляньте! — вигукнув Джено Кардона, тремтячим пальцем показуючи на праву частину монітора. — Це не ЕЕГ! Графіки електричної активності мозку Теодора, відображені на шести інтерактивних панелях, стали пологими — без загострених піків і з дуже великим періодом[70], — перетворившись на майже ідеальні та жахливо витягнуті синусоїди. Навіть я, неспеціаліст, здогадувався, що такі графіки біопотенціалів головного мозку більше пасують покійникові. У свідомості нарешті заревли сигнали тривоги: це ж мій син там! Це не просто моторошна картинка — це щось не гаразд із моїм сином! — Зупиніть! — вихопилося в мене. — Що зупинити? — вирячився Далтон. — Треба розбудити Теодора! І тут-таки, мов блискавка перед очима: я бачив його! І це вже не запитання. Я збагнув, що колись уже бачив ту ромбоподібну пляму. Ця думка спаралізувала й утримала мене на місці. — Навіщо? — озирнувся доктор Далтон. Першим гарячим поривом крізь мозок проскочило: «Бо я знаю це обличчя! » А тоді я збагнув, що значно більш важливим у цю мить є дещо інше: Ліза помилялася, бо та химера, що вгніздилась у свідомість мого сина, щойно усвідомила, що за нею спостерігають. — Він здогадався, що ми підглядаємо! Я стояв за їхніми спинами, тож зауважив, як Далтон і Кардона синхронно здригнулися. Наступної миті обличчя на екрані відсахнулося, сірі очі звузились, а скривлені губи розчахнулися у крикові. Крик той, напевно, був нестерпно оглушливим. Щоки чоловіка засіпалися, лоб, як глибокі шрами, прорізали чорні зморшки, з шиї на підборіддя, щоки, аж до скронь поповз багрянець. Я усвідомлював, що єдиний, хто чує той крик, — це Теодор, і, попри це, не рухався, неначе примерзнувши до долівки кімнати для спостережень. Я бачив його! Де я міг його бачити? Я захлинався серцебиттям і не міг відвести погляду від екрана. За секунду все обірвалося. Перекошене обличчя щезло, екран потемнів, я чув, як нерівно й зривисто сапає Джено. Спливло секунд п’ять, перш ніж доктор Далтон шумно видихнув: — Ми ж це записали, так? — Так, — підтвердив Джено. — Срань господня, — Далтон провів долонею по чолу й озирнувся на мене. — Це він через нас так бісився? У ту мить поверх його голови та крізь однобічне скло я зазирав до спальні. Здавалося, що там усе залишалося спокійним. Якби Тео стояв, я б обов’язково розгледів його фігурку в зеленкуватому світлі нічника. Я нарешті розчепив пальці, відпустивши високу спинку крісла Енді Далтона, й проказав: — Піду гляну на малого. — Чекайте, — довгі вії Джено занепокоєно затріпотіли. — Ще не все. На головній панелі BrAD Pro Scanner’а виникло нечітке зображення. Темна кімната чи черговий — цього разу погано освітлений — коридор. — Знову сон? — запитав Далтон. — ЕЕГ ніби в нормі, — зауважив лаборант. — Але це не… — напевно, Джено мав намір договорити «це не сон», однак картинка на головній панелі відволікла його. Зображення погойдувалося — Теодору снилося, що він крокує. Я відірвав погляд від монітора та ще раз кинув його до спальні. Півтемрява, зім’ята постіль, але… він у ліжку? — Він біля якихось дверей, — прошепотів доктор Далтон, — відчиняє. Від страху в мене запаморочилася голова. — Він же у ліжку, правда? — так само тихо прошепотів я, не усвідомлюючи, що українською. — Що? — перепитав Далтон. На екрані Тео обережно натиснув на ручку, й двері повільно розчахнулися. Я раптом побачив… себе — біля монітора, з однією рукою на кріслі Далтона. Я побачив Енді Далтона, який, згорбившись, упирався ліктями в стільницю. Я побачив Джено Кардону з виряченими очима та відвислою щелепою, що сторожко тупився в екран. — Що за?.. — брови Далтона поповзли на лоба. Те, що дивлюся сам на себе, я збагнув одразу. Секунда чи дві знадобилися для того, щоб вирахувати, що спостерігач, зображення з мозку якого надходить на екран на нашому столі, мусить знаходитися акурат на порозі кімнати для спостережень. Приблизно стільки ж часу на аналогічний висновок знадобилося Далтону й Кардоні, тож ми втрьох одночасно крутонули голови ліворуч. На порозі відчинених дверей стояв Теодор. Його порожнисті, нічим не наповнені очі — і це вклинилося у пам’ять найдужче — нагадували оточені чорною грязюкою провалля. Ті очі були не його. — Що він тут… — почав був Далтон, але кінець фрази потонув у верескові Джено. — Бляха, ні! НЕ ТРЕБА! — запанікував смаглявий лаборант. Серце немовби зупинилося. Темрява довкола щуплої постаті Теодора пожадливо всмоктувала в себе слабке електричне світло. — Тео? — кавкнув я. Його крик розпоров повітря, батогами хльоснувши по вухах. Я несамохіть зіщулився, а наступної миті Теодор кинувся на мене. Щось додало йому сили, тож він легко дострибнув до грудей. Мене відкинуло до стіни. Істота, що годину тому була моїм сином, учепилася лівою рукою в мою сорочку, а ногами вперлася мені в живіт. — Що ти робиш?! — вигукнув я. Боковим зором я помітив, як Енді Далтон, прокравшись повз нас, метнувся в коридор. Потому почув, як Джено, перекидаючи монітори та пихкаючи, дереться через стіл, щоби теж утекти. Тим часом Теодор розмахнувся — відвів за спину праву руку із укладеним у кулак продовгуватим предметом — і, перш ніж я встиг по-справжньому перелякатися, вдарив ним мені по обличчю. Біль гарячою блискавою розітнув нижню губу, на підборіддя ринула кров. — Тео, це ж я! Ще удар. Цього разу я спробував ухилитися, по- боксерському втискаючи голову в тіло, й тупий предмет влучив у скроню. «Добре, що не ніж», — проскочило в голові. — ПРИПИНИ! — я нарешті відірвав його ліву руку від сорочки та перехопив праву. Швидко глянув на кулак — хлопчак мав у руці пульт від телевізора. «Як же, в сраку, добре, що не ніж», — удруге подумав я. Не відпускаючи рук, я струсив його з себе. Тео шипів і виривався так, що я не втримав рівновагу й ми обоє повалилися на підлогу. Я першим став на коліно, опинився зверху, перекинув сина на живіт і обома руками — всією своєю вагою — втримував сина на долівці. — ТЕО, БЛАГАЮ, ЗАСПОКОЙСЯ! До кімнати залетів Енді Далтон. Ще до того, як я розтулив рота, він уштрикнув у Теодорову сідницю невеликий шприц і до упору витиснув поршень. — ЩО ЦЕ?! — гаркнув я. — Заспокійливе, — Далтон повернув до мене бліде, наче місяць, лице з вибалушеними від переляку очима, — це лише заспокійливе, пане Белінськи. Теодор зм’як. Я прибрав руки з його спини, стягнув гумову шапочку — волосся під нею злиплося від поту — й сів, спершись спиною на стіл. Губа боліла, кров з підборіддя скапувала на сорочку. Мене трусило, ніби від переохолодження. Енді Далтон опустився на підлогу з іншого боку від Теодора. За мить посунувся вбік і видобув із-під сідниць яскраво-червоний шльопанець. Кілька секунд, суплячись, обдивлявся його, а тоді викинув крізь відчинені двері в коридор. — Це було востаннє, — туплячись кудись повз нього, прохрипів я, — ви більше не наблизитеся до мого сина. 82

За чверть до дев’ятої пролунав обережний, ледь чутний стукіт. Ми з Тео синхронно повернули голови в бік дверей спальні. — Відчинено, — сказав я. Двері відхилилися, й до кімнати зазирнула Ліза Джин Торнтон. — До вас можна? — Заходьте. Американка переступила поріг. На ній — чи не вперше — були потерті джинси, кросівки Nike та вільна футболка. Волосся — стягнуте у хвіст. — Як він? — вона скоса глипнула на Теодора. Малюк сидів у ліжку перед широким підносом, копирсаючись виделкою у тарілці з вівсяною кашею. Він тонким шаром розмазав вівсянку по всій тарілці, виделкою розкреслив її на крихітні квадратні порції, після чого заковтував по порції в хвилину, через що сніданок тривав уже майже півгодини. — Нормально, — переді мною знову був мій син. — Ви знаєте про нічний інцидент? — Так, — вона подивилася на мою розбиту губу. — Доктор Далтон розповів мені. — Він нічого не пам’ятає, — я перевів очі на Тео. — Уночі пошматував свою улюблену іграшку, а зранку розбудив мене, допитуючись, хто це зробив. Плюшевий коала (чи то пак окремо голова, а окремо тулуб) лежав на тумбочці біля ліжка. Тео уникав поглядів на подерту іграшку. На моє обережне зауваження, що вночі, крім нього, ніхто коали не торкався, малюк ніяк не відреагував. Вісім годин тому, після уколу заспокійливого, Тео провалився у сон. Я відніс його в ліжко, де хлопчак безпробудно проспав до ранку. За чверть по восьмій він прокинувся, нічого не пам’ятаючи про нічний інцидент. На розпитування відповідав здивованими поглядами, не розуміючи, чого я від нього хочу. Що особливо здивувало: Теодор не виглядав заспаним чи змарнілим, як це зазвичай траплялося після нічних кошмарів. Єдине, що його засмучувало, — це розчленований Юань Михайлович. — Більше таке не повинно повторитися, — я тупився на розірвану іграшку. — Наша домовленість у силі, — зауважила Ліза. — Ми вас ні до чого не примушуємо. Можу після сніданку відвезти вас до будинку на березі Ліберті. Я приїхала лише для того, щоб проглянути запис. — Розумію. Ліза Торнтон глянула на годинник: — За кілька хвилин сюди приїде спеціальний агент Норвуд. Я здивовано звів брови. — За словами доктора Далтона, обличчя було добре видно, — сказала американка. Спиною пробігся холодок: — Це правда. — Оскільки другий лист було адресовано Норвуду, я викликала його. Треба, щоб він передивився відеозапис учорашнього сновидіння, — вона помовчала, вивчаючи мою розпухлу губу: — Ви не заперечуєте? — Ні. — Підете зі мною? — Так, — у ту мить мене не цікавив Норвуд. Хотілося ще раз побачити ромб на щоці Аймонта. Тобто насправді нічого такого не хотілося. Навпаки мене брав страх, дрижаки хапали від однієї думки побачити напад на себе очима Тео, та щось підказувало, що я мушу ще раз поглянути на ромбоподібну пляму. — Тільки потрібно, щоби хтось залишився з Теодором. — Я покличу асистентку доктора Далтона. За хвилину до кімнати вступила Меллорі Хардисон — Тео всміхнувся їй, — а ми з Лізою перемістилися до зали для зустрічей і презентацій на третьому поверсі, де за видовженим овальним столом уже чекали Енді Далтон і спеціальний агент Джонсон. Перед Далтоном стояв MacBook Pro Retina. Джонсон виглядав спокійним, Далтон помітно нервував. Спеціальний агент Норвуд з усіяним краплинами поту лобом і великим паперовим стаканчиком кави в руках ввалився до кімнати через хвилину. Відразу невдоволено глипнув на Лізу: — Сподіваюсь, воно того варте. Торнтон проігнорувала агресивний тон: — Пейтоне, це доктор Енді Далтон. Докторе, це спеціальний агент Норвуд. Далтон зміряв розхристаного та розпашілого товстуна позбавленим емоцій поглядом і на знак привітання злегка нахилив голову. Пейтон Норвуд відповів недбалим помахом руки — щось середнє між «ей, привіт» і «мені насрати» — й опустився в одне з крісел, розставлених довкола стола. На мене і Джонсона навіть не поглянув. — І я тебе радий бачити, Пейтоне, — промимрив Ґарет Джонсон. Повітря в залі було затхлим і парким. Вранішнє сонце висіло навпроти фасаду балтиморського відділення УНТ ЦРУ, й височенні панорамні вікна пропускали досередини немислиму кількість сонячного світла. Ліза Торнтон і Енді Далтон розташувалися з лівого боку стола, спинами до вікон, Норвуд умостився навпроти них і мусив мружитися — сонце кусало його за очі. — У ЦРУ немає грошей на кондиціонери? — пробурчав він. Краплі поту виступили на товстих, укритих завитками рудого волосся передпліччях. Ліза сердито зиркнула на нього: — Пейтоне, це не займе багато часу. Я тобі розповідала, що доктор Далтон розробив систему, яка за сигналами з людського мозку дає змогу із задовільною точністю візуалізувати людські сни. Впродовж кількох тижнів ми спостерігали за хлопцем, який попередив нас про доставку наркотиків з Колумбії та написав тобі про вашингтонський теракт. Малому часто сниться один і той самий чоловік. Припускаю… — Ліза закусила й тут-таки відпустила краєчок нижньої губи, тож я збагнув, як їй важко добирати слова для того, щоб пробити критично-недовірливу броню свого колеги, — одна з версій, яку ми розглядаємо, полягає в тому, що хлопчик дізнався про доставку й теракт від цього чоловіка. Не подіяло. Про яке «більш м’яке формулювання» може йтися, коли ти говориш про п’ятирічного хлопчика з України, що довідався про теракт у Вашингтоні раніше за ЦРУ. Пейтон Норвуд саркастично хмикнув: — Уві сні? — Так. — Тобто я приперся сюди подивитися на фоторобот, змальований зі сну хлопчиська, що навіть не розмовляє англійською? — Норвуд театрально розвів руками, і я помітив темні плями під його пахвами. — Христос усемогутній! — Я не витрачатиму час на те, щоб переконувати вас, — втрутився Енді Далтон. — Сни Теодора напрочуд яскраві, він із дивовижною точністю відтворює чимало з пережитого наяву. До недавнього часу чоловік із його снів тримався віддалік, і тільки сьогодні вночі нам уперше вдалося розгледіти його обличчя. — О’кей. Уже можна починати верещати від захвату? Торнтон додала металу в голос: — Пейтоне, я тебе прошу, на п’ять хвилин запхни в гузно свою уїдливість і просто проглянь запис. Норвуд шумно зітхнув і, самовдоволено вищирившись, мугикнув: — Валяйте. Ґарет Джонсон відхилився й натиснув кнопку на балці між вікнами — на всіх трьох вікнах опустилися жалюзі. Зал огорнула півтемрява. Енді Далтон увімкнув підстелевий проектор, почекав, доки розігріється лампа, тоді запустив відеозапис учорашнього сну Теодора. Я сидів біля дальньої від входу стіни, на найбільшій відстані від екрана із зображенням, до болю стиснувши щелепи й тримаючи намертво зчеплені долоні перед собою. Навпроти мене спершу виник уже знайомий підземний коридор із ліфтом наприкінці. Потім Тео озирнувся й, побачивши Аймонта, позадкував. Я несподівано збагнув, що ніч не минула безслідно. М’язами прокотилися болючі судоми, дихання стало зривистим. Страх. Чорт, мені було страшно. Трансляція запису тривала. Тео перескочив до спальні поверхом нижче від нас. Аймонт перенісся слідом, а тоді схилився над хлопчиком. Обличчя на стіні збільшилося до велетенських розмірів. Я невідступно стежив за кожним посмиком м’язів, кожним порухом губів. І, звісно, за ромбоподібною плямою. Де я міг її бачити? — Упізнаєш? — з лівого від мене боку долинув голос Лізи Торнтон. Тиша. — Пейтоне? Розташувавшись позаду, я бачив їх усіх. Коли й на другий оклик Лізи не прозвучало відповіді, я перевів погляд на спецагента Норвуда й помітив, як узялися горбами м’язи на заплилій жиром спині. Він стиснув кулаки та напружився, мовби очікував на удар у сонячне сплетіння. Здавалося, ще трохи — і тонка сорочка з короткими рукавами трісне по швах. Чоловік на екрані заходився у беззвучному крикові. Затамувавши подих, я вижидав, що агент Норвуд що-небудь скаже Лізі, натомість він відвів голову й утупив погляд у поверхню стола. Він не дивився на екран! У відбитому розсіяному світлі я розгледів, як перелякано вибалушилися й оскляніли його очі. На щастя для мене, Далтон вирішив не показувати нападу: запис обірвався до того, як Тео залишив спальню. Ґарет натиснув на кнопку над підвіконням, і жалюзі поповзли вгору. Я несподівано звернув увагу на Норвуда. Його обличчя було смертельно блідим, утім, світло поверталося до зали поступово, тож це дало рудому час оговтатись. Енді Далтон також виглядав зблідлим, але мав на те причини. А Норвуд?.. Коли жалюзі повністю сховалися, Пейтон спідлоба зиркнув на Лізу: — Ну і? — Упізнав його? — З якого дива я мушу його впізнавати? Вона закотила очі: — Бо перше попередження, отримане з України, стосувалося справи, яку ти ведеш більше ніж п’ять років, а друге надіслали на твій мейл! Норвуд опустив голову, його голос просів: — Друге ледь не вбило мене, ти не забула? — Ліза мовчала, чекаючи на відповідь, і він, зітхнувши, договорив: — Ні, я уявлення не маю, хто це. Ліза повернула обличчя до Ґарета. Той знизав плечима: — Можемо передати запис експертам, хай спробують що-небудь прочитати за губами. — Не думаю, що це вам допоможе, — заперечив Енді Далтон. — Тут і без експертів зрозуміло, що він горлав «забирайтеся геть». І ще, напевно, лаявся. Пейтон Норвуд підвівся: — Ну все, малята, погралися й досить, — розвернувшись до дверей, пожбурив майже повний кави паперовий стаканчик у кошик для сміття, — мені час займатися розслідуваннями, а не цим анімаційним лайном. — Зачекайте, — неголосно озвався я. — Почекайте, будь ласка. Серце несамовито калатало. Спеціальний агент Норвуд зупинився, поклавши руку на дверну ручку. Ліза та Ґарет утупилися в мене. — Мені здається, я знаю його. — Ви серйозно?! — витріщилася на мене Торнтон. Я не зводив очей із Пейтона Норвуда — під сонячними променями руда чуприна палала вогнем — і зауважив, як побіліли кісточки долоні, котрою він стискав ручку. — Ну… — я розгубився, — мені важко співвіднести це обличчя з ким-небудь, кого зустрічав раніше, та ця пляма на щоці… татуювання чи шрам… я думав про неї півночі, й мене не полишає відчуття, ніби бачив її. Просто не вдається пригадати де. — Хтось із України? — припустила Ліза. — Ні, ні, — я замотав головою, — це не пов’язано з Україною. Спеціальний агент Норвуд потягнув за ручку двері на себе. — Я йду. Перед тим як залишити залу, Пейтон Норвуд повернув голову та поглянув на мене. Він свідомо намагався вчепитися в очі, й на одну миттєвість наші погляди зустрілися. Моє серце наче гарячою струною проткнули. Я пополотнів, але не через нездоровий блиск у його темно-іржавих очах, а через вираз обличчя. Такий самий, як у Аймонта, який здогадався, що за ним спостерігають. Спантеличений. Але лише частково. Значно більшою мірою то був вираз обличчя людини, яка готова віддати півжиття за те, щоб облити мене бензином і підпалити. А потім дивитися, як догоряє мій труп. Коли двері зачинилися, я звернувся до Лізи Джин Торнтон. — Що він мав на увазі, коли казав, що друге попередження ледь не вбило його? — Агент Норвуд перебував на станції Кепітол-Саут під час вибуху. Він вижив лише завдяки тому, що на момент детонації вибухового пристрою зайшов за колону. Вона затулила його від осколків. 83

Середу ми з сином провели у Балтиморі. Після від’їзду Лізи Торнтон і Ґарета Джонсона Енді Далтон оглянув Теодора. Про досліди чи процедури, пов’язані зі скануванням мозку, я не хотів навіть чути. Погодився лише на загальне обстеження та психологічні тести. Меллорі Хардисон тричі — для кращої вибірки — «прогнала» хлопчака через колірний тест Люшера[71]. Потім організувала щось на кшталт співбесіди, впродовж півгодини засипаючи малого різними запитаннями: яке твоє ім’я? скільки тобі років? чи любиш малювати? якого кольору цей олівець? чим відрізняється день від ночі? як слід учинити, якщо ненароком зламаєш річ, яка тобі не належить? Я перекладав їй відповіді сина. За словами Меллорі, результати вона отримала більше ніж задовільні. Опівдні Далтон повів Тео на ЕЕГ. Графіки електричної активності також не відображали відхилень. Тео був чистим. Енді Далтон із неохотою визнав, що не повірив би, що у малого були непояснимі психічні відхилення, якби минулої ночі сам не став свідком його агресивної поведінки. Пізніше того дня ми з Далтоном таки переглянули запис до кінця. Доктора найбільше цікавив момент між спалахом гніву в Аймонта й нападом. Що в цей час бачив Теодор? Як саме Аймонт примусив хлопчика накинутися на мене? На екрані тоді нічого не проступало, та чи справді нічого? Тричі, висвітлюючи та додаючи контрастності, ми прокрутили той фрагмент і виявили, що Тео таки щось бачив — якесь зеленкувате мерехтіння, — щоправда, нічого конкретного з того витягти не спромоглися. Далтон припустив, що причиною було накладання образів, які водночас надходили і з очей, і зі свідомості. У ту мить Тео вже не спав, але й Аймонт не відступав, через що реальна й підсвідома картинки змішалися, а програма не мала досвіду, щоби щось подібне розкодовувати: BrAD Pro Scanner просто не навчали проводити візуалізацію в умовах, коли людина заразом і дивиться, й уявляє. Незважаючи на загалом обнадійливі результати тестування, Далтон переконав мене залишитись у Балтиморі. Власне, вмовляти мене не треба було. Ні, я не боявся залишатися наодинці з Теодором, проте вважав за краще перебути ніч у місці, де в разі виникнення непередбачуваних обставин зміг би якнайшвидше отримати кваліфіковану допомогу. Після обіду Енді Далтон поїхав додому, щоби трохи поспати, пообіцявши на ніч повернутися до лабораторії. До вечора ми з Тео були самі. Я ні на мить не відступався від малюка, спостерігаючи за кожним жестом, поглядом чи словом, але нічого підозрілого не помічав — Тео як Тео, — що, звісно, не надто заспокоювало. Навпаки — я чомусь не міг позбутися відчуття, що це лише чергове затишшя перед бурею. Той день минув у роздумах про події попередньої ночі та про їхні ймовірні наслідки. Що більше я копирсався в собі, то більші сумніви обсідали мене. Чи правильно вчинив, поїхавши до Америки? Що взагалі доброго відбулося за цей час? Ну, гаразд, я став висипатися (та де там — перетворився на справжнє ледащо), проте як це стосується Тео? Я так палко обіцяв захищати його — і що з того? — знову зрадив, у черговий раз не виправдав сподівань! Було нестерпно усвідомлювати, що я нічим не відрізняюся від свого батька. Хоча ні, таки відрізняюся: батько принаймні не присягався над моїм ліжком зробити все для мого захисту. Найгірше — я не уявляв, як усе виправити. Час не повернути назад, Аймонт тепер знає, що нам відомо про нього, від цього нікуди не подітися й це може обернутися бозна-чим: ще гіршими кошмарами, новими нападами агресії, епілептичними чи схожими на епілептичні напади — та чим завгодно. І кого слід звинувачувати в цьому? Доктора Далтона? Лізу Торнтон? Чи, може, Єву?.. А ще пам’ятаю, як у безнадійно заплутаному клубкові думок у моїй голові раз у раз проскакували каламутні здогадки про те, де я міг бачити чоловіка з ромбоподібною плямою на правій щоці. Втім, мені ніяк не вдавалося за них ухопитися. 84

Теодор заснув перед телевізором у спальні на другому поверсі балтиморського відділення УНТ ЦРУ за кілька хвилин після десятої вечора. Я обережно взяв його попід руки й, відтягнувши від краю ліжка, поклав на подушку. Потім ще півгодини, погасивши все світло, крім нічника, сидів на дивані та стежив. Зрештою, не роздягаючись, ліг поряд. Півтемрява та моральне виснаження немов мотузками тягнули мене до сну. Два чи три рази я зісковзував у дрімоту, та майже відразу підхоплювався, здригаючись, наче від удару різкою, та сторожко зиркаючи на сина. Нічого не змінювалося. Тео, перевернувшись на живіт, безтурботно посопував. О пів на дванадцяту прийшов Енді Далтон. Легенько постукавши, прослизнув до спальні та поцікавився, що в нас. Кілька хвилин ми стояли над ліжком, роздивляючись Теодора, після чого на запрошення Далтона подалися до його кабінету (в кімнаті для спостережень залишилася Меллорі). Далтон жестом запросив присісти та запропонував віскі. Я не відмовився. Відкоркувавши пляшку чорного бурбона Heaven Hill, доктор хлюпнув бурштинового напою у два невисокі келихи. Ми вмостилися по різні боки робочого стола й майже годину обговорювали, як саме примарний чоловік із Теодорового сну довідався, що за ним підглядають, та чому так вороже відреагував на це. О пів на першу я повернувся до спальні. Голова Теодора з’їхала з подушки, замість плюшевого Юаня він тулив до себе зім’ятий кут ковдри, проте в усьому іншому нічого не змінилося. Я скинув джинси, стягнув із себе футболку, акуратно вклав голівку Тео назад на подушку, а тоді, не вкриваючись, витягнувся на спині. Тепер — після Heaven Hill — спати не хотілося. Я лежав, посмикував ступнею та міркував про те, як бути далі. Ще раз надягнути на сина шапочку з мікроелектродами я не дозволю. Логічно, що після такого ФБР довго мене не терпітимуть. То що тепер? Вертатися до України? Далебі не найгірший варіант — за умови, що спровокований Аймонтом спалах агресії більше не повториться. З іншого боку, я не хотів їхати зі США. В Україні на мене ніхто не чекав, і кращої допомоги для Тео, крім як тут, мені не знайти… О третій ночі мене розбудив звук телефона. За більше ніж місяць в Америці мені ніхто не телефонував, тож, навіть прокинувшись, я все ще гадав, що сплю й настирливе деренчання смартфона мені примарюється. Телефон стих, але згодом завівся вдруге, тож я нарешті збагнув: звук мені не ввижається. «Хто? » — ривком сів у ліжку. Потрусив головою та швидко перебрав людей, яким відомий мій американський номер. Їх було лише двоє — Ліза Джин Торнтон і мама. Навпомацки діставшись до джинсів, я витягнув із кишені свій Samsung. Телефонувала мама. — Алло! Мамо? — Це я, Мироне. — Почекай, зажди секунду! — стрибаючи то на одній, то на іншій нозі, я втиснувся в джинси та, як був, із голим торсом вислизнув у коридор. Боявся розбудити Теодора. — Все, слухаю тебе! Мама сказала: — У тебе там зараз ніч? Я здивувався пригніченості в її голосі. — Це неважливо. Що трапилося? — Телефонувала жінка… — вона затнулась, — яка знала твого батька. — Хто? — не зрозумів я. — Її ім’я Людмила. Батько якийсь час жив у неї. — І що? Мама трохи помовчала, збираючись із силами. — Батько помер сьогодні вночі. Спершу я нічого не відчув. Стояв біля вікна, отупіло промацуючи поглядом підметене подвір’я перед будівлею УНТ, трохи шокований власною холодністю. А за секунду байдужість змінила злість. — Мам, скільки років минуло? Тринадцять? Чотирнадцять? Я вже не пам’ятаю навіть. Він прожив з тією Людмилою більше, ніж зі мною, то нехай вона… — Він не жив із нею, — обірвала мама. — Вона сказала, що він пішов від неї ще 2007-го, вісім років тому. Припускаю, що він не пішов, а вона його вигнала (мовляв, пити почав багато), хоч яка тепер різниця. Вона зателефонувала, бо вирішила, що треба нам повідомити. — То… — від запитання про те, хто його ховатиме, думки перескочили на інше: — Де він був увесь цей час? — Його звільнили з ДЮСШ. Він улаштувався вчителем фізкультури в одинадцяту школу. — Одинадцяту? — злість розчинялась, відступаючи перед глевким сумом. — Вона вже десять років найгірша в Рівному… — Угу. — А де він жив? Сумнівно, що вчитель фізкультури заробляв достатньо, щоб винаймати квартиру. Мама на кілька секунд примовкла: — Директорка школи дозволила йому оселитися в підсобці біля спортзалу. — Батько вісім років прокантувався у підсобці під спортзалом?! Мама перейшла на інше: — Людмила розповіла, що батько дізнався про твоє одруження та мріяв побачити онука. Востаннє зустрічала його місяць тому. Він звідкись довідався про твій від’їзд і бідкався, що перед смертю так і не потримав на руках онука. — То чому він… — я задихнувся. Не міг повірити, що мій батько вісім років ночував у затхлому підсобному приміщенні однієї з найгірших рівненських шкіл. А де він мився? На чому готував їсти? Як прав і прасував одяг? — Не картай себе, — озвалася мама, — мені теж шкода і… і соромно. Але то його вибір. «Який, у біса, вибір?! Клятий упертюх! » Проковтнувши клубок із колючого дроту, що підкотив до горла, я запитав: — Як він помер? — Гострий інфаркт. Шкільний сторож викликав «швидку», та його не довезли до лікарні. Лоб уперся у прохолодне скло, очі заслало вологою. — Чому він не повернувся до нас? — темне подвір’я пливло, втрачало чіткість ліній. — Мамо? Чому він не зателефонував? Чому не зізнався? Навіть якщо він аж так страхався з нами жити, ми могли б допомогти грошима! — Він уже не відповість, Мироне. Хвилину ми обоє мовчали. — Хто займається похованням? — Я. Більше нема кому. — І коли похорон? — Післязавтра. Тут не вагався: — Я приїду. Вона здивувалася: — Ти встигнеш? — Не впевнений. Але ти не зважай. Я так чи так мав намір повертатися. Навіть якщо не встигатиму на похорон, однаково приїду. Мама зітхнула. Я очікував на розпитування, та вона лише стомлено промовила: — Повідомиш, коли на тебе чекати. — Обов’язково. І знову тиша. Я не знав, що ще можна додати. — Як Теодор? — поцікавилася мама. Я інстинктивно озирнувся на двері спальні. — Спить. На щастя, не відчувши напруженості в моєму голосі, вона тим вдовольнилася. — Добре. Зв’яжешся зі мною. — Бувай, мамо. Після завершення розмови я якийсь час стояв біля вікна в коридорі, дивлячись на беззоряне небо та яскраві вогні Балтимора. Потім пройшов до спальні, поклав смартфон на шафку біля ліжка, скинув джинси й простягнувся на матраці. Тео спав. Я до пояса вкрився тонкою ковдрою й, склавши руки на грудях, утупився в стелю. Намагався повернути, витягти на поверхню розгубленість і співчуття, що здійнялись у свідомості, коли дізнався про останні батькові роки у спортзальній підсобці, проте вони вислизали крізь пальці, наче медузи. Натомість із глибини піднімалося роздратування. Чому він нічого не сказав? Що й кому намагався довести? Краще здохнути, немитому й голодному, в шкільному підвалі, ніж попросити про допомогу, — це те, що він прагнув донести? Я розумів, що думати так — несправедливо та неправильно, що злістю я лише прикриваю власні сумніви — а що як це не він, а ми з матір’ю винні? — проте в ту мить почувався таким самотнім і невідь-ким зрадженим, що міг жаліти лише самого себе. Певна річ, я шкодував його, втім, то було звичайне людське співчуття: я не відчував до нього те, що мав би відчувати син до батька. Повіки важко склепилися. Я потрусив головою. Був сонним, але не хотів спати. Хотілося лежати й длубатися в собі, думати про батька, визначитися із почуттями. Натомість менше ніж через чверть години після розмови з матір’ю я провалився в сон. Мені наснився дім — моя квартира на Грушевського. Я сидів у дитячій із ноутбуком на колінах. Теодора не було. Вві сні я зайшов у Google, відкрив розділ «Історія активності в Інтернеті та додатках» і прокручував записи вниз, поки не натрапив на: пошук peyton norwood washington field email 10: 27 пошук peyton norwood fbi email 10: 24 пошук special agent norwood 10: 22 Сновидіння було усвідомленим, я відчував, що можу впливати на свої дії. Спочатку в пошуковому рядку ввів peyton norwood washington field email. Потім — peyton norwood fbi email. Більшість результатів стосувалася не спецагента Пейтона Норвуда, а дій ФБР у містечках Норвуд, штат Массачусетс[72], Норвуд, штат Нью-Джерсі[73], Норвуд, штат Огайо[74], Норвуд, штат Пенсильванія[75] або яких-небудь інших подій у вищезгаданих Норвудах без прив’язки до ФБР. Фразу special agent norwood пропустив через пошуковик останньою. Результати не відрізнялися від попередніх. Я пробіг очима перші заголовки: FBI Special Agent Salary in Norwood, NJ[76], Norwood students earn FBI Junior Agent badges[77], Allstate Agent, Norwood, NJ — Life, Home & Auto Insurance[78]. А тоді перемістив указівник миші до позначки «Зображення» в рядку меню Google. І це вже був не сон. Чи то пак не зовсім сон. Я немовби відмежувався сам від себе й уві сні розумів — пригадував, — що саме так учинив два місяці тому, в Україні, в ніч із п’ятниці на суботу, 13 червня: спочатку прогнав фрази, які знайшов у історії Google, через пошук, зупинився на останній, а згодом, не знайшовши нічого цікавого, перемкнувся на пошук серед зображень. Сподівався, що це дасть змогу відсіяти частину посилань щодо населених пунктів. І помилився. Тобто мені здавалося, що помилився. Уві сні вказівник миші дотягнувся до напису «Зображення». Я клацнув лівою кнопкою, а тоді зі страхітливим хрипом прокинувся. Сів у ліжку. Легені палали, наче хтось наповнив їх метаном і підпалив. Я згадав. Щоб мені сказитися, я пригадав, де його бачив! 85

— Меллорі, ви тут?! — я розчахнув двері кімнати для спостережень. Асистентка доктора Далтона, схилившись набік, куняла в кріслі, вчора зайняте Енді Далтоном. — Що? — вона випросталась, закрутила головою навсібіч і побачила мене. — Що трапилося? — Тут є Інтернет? — випалив я, вмикаючи горішнє світло. — Так, але… — лампи спалахнули, й дівчина прикрила очі рукою. — Мені потрібен Інтернет! Вона встала з-за столу, показала рукою на плаский монітор обабіч основного екрана. Я протиснувся повз неї, влаштувався у кріслі, підтягнув клавіатуру. Білявка, все ще мружачись, витріщалася на мене. — Що не так? — спідлоба зиркнув на неї. Меллорі кинула швидкий погляд на оглядове вікно, щоб переконатися: у спальні не відбувається нічого надзвичайного, потім подивилася на мене. — Ви впевнені, що у вас усе добре? — Так! — вигукнув я, але перед тим, як ухопитися за клавіатуру, опустив очі й збагнув, що сиджу в кріслі в самих трусах. От лайно! — Я не помітив. Пробачте… — Принести вам що-небудь зі спальні? — Так, будь ласка. Вона вийшла. Монітор, на який вказала Меллорі, було під’єднано до робочої станції з операційною системою Mac OS X. Я запустив еплівський Safari, відкрив google. com, у пошуковому рядку ввів special agent norwood і перемкнувся на зображення. Очі бігали екраном. Я крутнув коліщатком миші: карти, будівлі, фотографії готельних кімнат, вивіски агенцій нерухомості. Серце витанцьовувало джигу. Я крутнув іще раз — і… все попливло перед очима. Тіло пронизала гарячкова дрож. Я дивився на чоловіка з Теодорового сну. Правильний овал обличчя, сірі з майже невидимими цятками зіниць очі, грізно заломлені над ними брови. Я машинально збільшив знімок. Зблизька очі здавалися не злими, а радше стомленими. Із країв райдужних оболонок усе ще зберігався слабкий світло-синій колір, але всередині він вицвів, виточився, залишивши схожу на вирви порожнечу. Мій погляд прикипів до карамельного кольору плями на правій щоці — ідеальний ромб, що витягся від кутика ока до основи нижньої щелепи. Шкіра в межах ромба була зашкарублою — вкритою моторошними крихітними опуклостями, — і я збагнув, що то не шрам і не родима пляма, а слід від давнього опіку. Щось на кшталт тавра. Кілька секунд я боровся зі страхом, що дзиґою крутився в шлунку, а тоді враз пересунув указівник миші та клацнув лівою кнопкою, розкриваючи статтю з відібраним пошуковим сервером знімком. Google перекинув мене на сайт газети Los Angeles Times — www. latimes. com. Фотографія чоловіка з опіком розташувалася в лівій частині відкритої сторінки. Відразу під нею містилася ще одна — зі скорченим на заляпаній кров’ю траві тілом. ОБЕЗГОЛОВЛЕНИЙ НАРКОТОРГОВЕЦЬ ЗНАЙДЕНИЙ БІЛЯ СВОГО БУДИНКУ В КАЛІФОРНІЇ ФБР стверджує: дилера, що проживав у Ель-Кахоні[79], ймовірно, стратили колишні соратники. Ассошіейтед Прес ЕЛЬ-КАХОН, Каліф. — Прес-секретар ФБР Лаура Ейміллер розповідає, що тіло виявив садівник, який наводив лад на задньому подвір’ї сусіднього будинку. Чоловік помітив закривавлене зі зв’язаними за спиною руками тіло в кущах на прилеглій галявині, після чого відразу повідомив поліцію. Офіцери, що прибули на місце, встановили, що загиблому відрізано голову, а на тілі наявні сліди тортур. Голову знайшли у підвалі будинку. Поліція припускає, що вбивці намагалися позбутися тіла, та їм завадили, тож вони були змушені втекти, покинувши труп на подвір’ї. Коли стало зрозуміло, що загиблий був наркоторговцем, справу передали під юрисдикцію ФБР. За словами спеціального агента Норвуда, котрий другий рік очолює підрозділ із протидії трафіку важких наркотиків через мексиканський кордон, загиблий — це тридцятип’ятирічний Матео Кампо на прізвисько Даймонд, пов’язаний із Тіхуанським наркокартелем. Я ледь не закричав — від здивування, тривоги та злості. Всередині все палало так, наче до горла заливали розплавлений метал. …тридцятип’ятирічний Матео Кампо… Напевно, якби в ту мить мене пропустили крізь каменедробарку, я б нічого не відчув. Очі впивалися у статтю на сайті Los Angeles Time, однак у голові паморочилося та букви неначе відверталися, коли я на них дивився. Я пригадав Теодора, який, притулившись до шафи у своїй кімнаті, виводив маркером I’MMATEOCAMPO. Потому згадав, як хлопчак уперше — коли це сталося? півроку? рік тому? — розповів про те, що оселилося в його голові. (мені Аймонт сказав) (хто? ) (Аймонт) (хто це такий? ) (друг) Мене перекосило. Я не міг повірити, що так багато часу відповідь лежала просто перед очима. Проблема полягала не в тому, що я мав би здогадатися, а в тому, що я вже здогадався, намацав правильну відповідь у березні 2015-го, та відкинув її. Я закліпав, відганяючи темні кола з-перед очей, і примусив себе дочитати. Кампо опікувався переправленням наркотиків через кордон і особисто займався їхньою дистрибуцією в Каліфорнії. Найбільш імовірними причинами вбивства агент Норвуд вважає внутрішні розборки, особисту помсту або конкуренцію з яким-небудь іншим картелем, який лише набирає силу. Джеррі Браун, губернатор штату Каліфорнія, висловив занепокоєння тим, що мексиканські наркоторговці діють у штаті, ніби в себе вдома, а також сподівання, що федеральна влада, яка перебрала на себе розслідування, докладе максимум зусиль, аби вбивці щонайшвидше були покарані. Відчуваючи, як шлунок перевертається й стравоходом до горла повзе гаряча змія, я пошукав дату опублікування статті й натрапив на неї під заголовком. 24 листопада 2012-го. От і все. Усе враз стало на свої місця (ну, насправді далеко не все, просто тоді я був надто збудженим, щоби зрозуміти: запитань однаково лишається більше, ніж відповідей). Матео Кампо вбили того ж дня, коли дворічному Теодорові видаляли гнійну ґулю за вухом. Я поки не міг цього перевірити, та не сумнівався, що час смерті Кампо збігається з часом зупинки серця в Тео. Якийсь час — хвилину, а може, й п’ять, у ту мить усе довкола мовби зупинилося — раціональний стержень усередині мене, заснований на переконанні в абсолютну необхідність причинно-наслідкового зв’язку між явищами матеріального світу, опирався, відчайдушно шукаючи іншого пояснення. Проте я розумів, що інше пояснення не знайдеться. 24 листопада 2012-го Матео Кампо закатували в підвалі його будинку в Каліфорнії. З якоїсь причини він не потрапив туди, куди йдуть після смерті (хай там, де люди мають опинитися — в раю, пеклі чи якому-небудь чорному ніщо), після чого почав приходити до мого сина вві сні. Зрештою немає нічого дивного в ідеї, що, помираючи, ми помираємо не повністю. Я ще раз подивився на фото, пробіг очима статтю. …Матео Кампо на прізвисько Даймонд… Після першого прочитання цієї фрази в голові розмірено загули дзвони, відлуння яких ніяк не стихало й досі. (мені Аймонт сказав) (хто? ) (Аймонт) Аймонт. Я розпачливо затулив долонею рота. Тео навіть назвав його прізвисько, по-своєму переінакшивши англійське Diamond. «Господи, скільки ж часу він боровся з ним у своїй голові? » До кімнати вступила Меллорі. — Ось ваші джинси й футбо… Я різким порухом устав із крісла та метнувся до неї: — Мені потрібен телефон! Дівчина впустила одяг на підлогу. На її м’ясистому лиці застиг переляк. Я не зважав. Нахилився, обнишпорив кишені джинсів, нічого не знайшов. Згадав, що залишив телефон на шафці біля ліжка, й помчав до спальні. Схопивши смартфон, вискочив у коридор. На годиннику було десять по четвертій ранку. Все ще стоячи в самих лише трусах, я відшукав номер Лізи Джин Торнтон і натиснув кнопку виклику. Меллорі перелякано спостерігала за мною. — Кому ви телефонуєте? — Агенту Торнтон. — Навіщо? Я не відповів. Залунали гудки. Після десятого Ліза хрипко озвалася: — Алло? — Я знаю, хто такий Аймонт! — закричав я. — Мироне… — її голос розчинявся в сонній хрипоті. — Чорт забирай, ви чуєте мене?! Прокиньтесь! Я зрозумів! Мені відомо, хто приходить у снах до мого сина! 86

Ліза Джин Торнтон — у вузьких джинсах і мішкуватій кофті з цитатою із The Beatles GIVE PEACE A CHANCE[80] — примчала до будівлі балтиморського відділення УНТ ЦРУ о 5: 40 ранку. Уже через кілька хвилин ми сиділи за комп’ютером у кімнаті для спостереження. Якраз починало світати. Я розповів їй, як чотири місяці тому Тео посеред ночі написав на дзеркалі I’M MATEO CAMPO, потім — як я пригадав, де бачив знімок чоловіка з ромбом на правій щоці, а насамкінець показав статтю із Los Angeles Times. — Так я збагнув, що мій син називав Аймонтом закатованого 2012-го наркоторговця на прізвисько Даймонд, — закінчив я. Ліза переглядала більшість записаних системою доктора Далтона відео, тож їй знадобилося кинути лиш один погляд на фотографію Матео Кампо, щоб упізнати чоловіка зі снів Теодора. — Неймовірно, — прошепотіла вона. Неправильно потрактувавши реакцію, я роздратовано витріщився на неї: — Ви не вірите?! — Ні, ні, — поспіхом кинулася заспокоювати Ліза. — Тобто в таке справді важко повірити, та я не думаю, що разюча схожість між чоловіком, який сниться вашому синові, й убитим дилером є просто збігом. Я можу повірити, що Матео Кампо якось учепився у вашого сина під час зупинки серця три роки тому. Згнітивши серце, я також можу повірити, що Кампо — з того місця, де він перебуває, — спроможний дізнаватися про події в будь-якому закуткові Америки або й узагалі будь-де у світі. Просто це… — американка розвела руками, — ці припущення, навіть якщо правильні, нічого не дають змогу пояснити. Я не розумію, з якого дива наркоторговцю заманулося попереджати ФБР про доправлення рекордно великої партії кокаїну з Колумбії? — А що як він хотів помститися? — припустив я. — Можливо, чхав він на наркотики. Можливо, Медран і Льйоренте були вбивцями Даймонда, тож саме тому він намагався переконатися, що їх порішили. — Гаразд, а теракти у Вашингтоні? — не відступалася Ліза. Я знітився. — Не знаю. Стукаючи пальцем по столі й покусуючи губу, американка вивчала фотографію Матео «Даймонда» Кампо. — Усе це якось дивно, — ледь чутно промовила вона й, перш ніж я розтулив рота, щоб запитати, що саме дивно, повернулася до мене: — Як Теодор? — Спить, — відповів я. — Проспав усю ніч. — Добре, — Ліза підвелася, зиркнула на годинник. — Ходімо вип’ємо кави, — й, не чекаючи на відповідь, рушила на коридор. — А що далі? — О пів на сьому я зателефоную агентові Норвуду. Не переймайтеся, сьогодні все з’ясуємо. Вона наче прочитала мої думки. Крокуючи слідом, я дивився на гострі лопатки, що проступали під час ходьби крізь светр, і міркував про спеціального агента Пейтона Норвуда. Ну гаразд, у принципі, я уявляв, що можна призабути справу, яку вів три роки тому. Та, чорт забирай, як можливо начисто витерти зі спогадів відрізану голову зі слідом від опіку в формі ромба на всю щоку?.. 87

— Мам… — Ну що? Коли чекати? — Я не приїду. — Не знайшов літака? — Ні. Дещо змінилося, тож я не вирвуся взагалі… найближчим часом. — Що змінилося? — Не можу сказати. — Чому? — Мамо… — Що змінилося за дві години? Ти просто не хочеш? — вона не була б моєю матір’ю, якби не відчула справжньої причини. — Щось не так із Теодором? Я безшумно набрав у легені повітря та збрехав: — У нас усе гаразд, просто я поки що не можу приїхати. Вона не повірила. — Якщо у вас усе гаразд, чому тебе другий день поспіль немає в Skype? Я довго мовчав, а потім договорив: — Мені шкода. Мені справді дуже шкода, що я не буду на похороні. 88

Ліза Джин Торнтон присіла до столу в кімнаті для відпочинку на першому поверсі будівлі УНТ, за яким я закінчував снідати. Годинник показував пів на сьому ранку. Переді мною стояла чашка з охололою кавою й деформований чізкейк із супермаркета. — Ви голодні? — Ні, дякую, — американка виглядала занепокоєною. Якийсь час дивилася повз мене, а тоді повернула голову й запитала: — Коли я приїхала, мене зустріла асистентка доктора Далтона. Де вона зараз? — Меллорі Хардисон? Вона з Теодором. Маю змінити її, бо вона тут уже добу, тож їй давно час додому. — Меллорі відомо про виявлене вами? Я хмикнув: — Про Даймонда?.. Ні. — А доктор Далтон? — Він спить у своєму кабінеті. Ліза Торнтон напружено кивнула: — Добре. Я хочу, щоб надалі так і залишалося. Ніхто в цій будівлі не повинен знати те, що я вам розказуватиму. — Гаразд. — Я зателефонувала агентові Норвуду й повідомила, що ми встановили особу чоловіка з Теодорового сну. Назвала ім’я, додавши, що це один із членів Тіхуанського картелю, вбивство якого він розслідував три роки тому. — І? Ліза Торнтон здвигнула бровами: — Норвуд у своєму репертуарі. Огризнувся, що не має часу переглядати з нами наші мультики, та пообіцяв набрати мене пізніше. Я незадоволено похитав головою. — Це ще не все, — продовжувала Торнтон. — Я отримала відповідь на запит про Матео Кампо. У нас на нього ціле досьє, — жінка натиснула пальцем на екран iPhone й почала читати: — Народився 1977-го у прикордонному мексиканському містечку Санта-Ісабель у сім’ї скотаря Валеріо Хесуса Кампо. Був п’ятою дитиною в родині, мав четверо братів і сестру. Валеріо Хесус Кампо славився запальною вдачею, у молоді роки двічі відсидів у тіхуанській в’язниці за крадіжку, незаконне проникнення в житло та завдання тяжких тілесних ушкоджень. Опік на правій щоці Матео — його робота. Я вражено роззявив рота: — Батькова?! Як?! Ліза, не підіймаючи голови, продовжила: — 1985-го Валеріо Кампо був власником стада з півтори сотні голів, а також двох десятків коней. Восьмирічний Матео разом зі старшими братами допомагав доглядати за ним. На початку весни корів дезінфікували, проганяючи через спеціальне приміщення з оприскувачами, що живилися від шести баків із дезінфектантом. Матео мусив рівномірно розподілити дезінфікуючий розчин між резервуарами, та полінувався й вилив усе в останній бак. Таким чином п’ять баків було наповнено просто водою, а шостий — лужним розчином із концентрацією, що в шість разів переважала припустиму. Поки старші брати помітили, що з коровами, які пройшли дезінфекцію, коїться щось недобре, крізь оприскувачі пропустили третину стада. До вечора одинадцять корів і двоє биків загинули від опіків. Після цього Валеріо Хесус Кампо взяв металеве тавро для коней, розжарив його до червоного та залишив мітку на правій щоці свого восьмирічного сина. Тавро мало форму правильного ромба. Американка звела очі. Я припинив жувати. Шматок чізкейка застряг у горлі. — За кілька днів Лорена Вірджинія Кампо, дружина Валеріо, забравши із собою найменших дітей, восьмирічного Матео та шестирічну Круз, утекла до Сполучених Штатів. Якийсь час працювала нелегально, переважно, покоївкою. 1992-го Лорена вийшла заміж за сорокавосьмирічного страхового агента із Бейкерсфілда[81] Брендона Мейсона та 1994-го отримала громадянство США. П’ятнадцятирічний Матео Кампо одержав громадянство автоматично. Невдовзі сім’я переїхала до Сан-Дієго[82]. Після школи Матео працював у музичному бізнесі, та 1998-го «Сакремент Рекордз», лейбл, для якого він підшукував виконавців, збанкрутував. Того ж 1998-го розорився його батько, і троє з п’яти братів, із котрими Матео Кампо не припиняв спілкуватися, приєдналися до Тіхуанського картелю. Залишившись без роботи, двадцятиоднорічний Матео погодився виконувати дрібні доручення на території США. З 2001-го його повністю долучили до операцій із доправлення наркотиків. У цей період, завдяки характерному ромбоподібному сліду від опіку, до Матео Кампо приліпилося прізвисько Даймонд[83]. 9 березня 2002-го Мігеля Анхеля, найстаршого з братів Кампо, було застрелено бійцями мексиканської армії у штаті Пуебла під час арешту лідера Тіхуанського картелю Бенхаміна Арельяно Фелікса на прізвисько «Господь». Двоє інших братів, які подались у наркобізнес, також загинули. 2003-го від передозування героїном помер Хав’єр Лозано Кампо. 2006-го, коли Тіхуанський картель почав поступатися впливом картелю Сіналоа[84], бійці останнього захопили в полон і згодом стратили Рафаеля Енріке Кампо. 2011-го, зважаючи на значне послаблення картелю Тіхуана, Матео був змушений погодитись на співпрацю з картелем Сіналоа й навіть мав намір перебратися до Техасу, щоби бути ближче до… Я обірвав її: — Це пояснює, чому його вбили. Кампо прикінчили члени картелю Тіхуана, бо він переметнувся на бік того іншого, Сіналоа. — Можливо. Проте не думаю, що саме тому, — вона заблокувала телефон і сховала його до задньої кишені джинсів. — Я не сказала найважливішого. Кампо не просто так налаштувався до Техасу. Його туди відрядили. — Хто? — Ми, — спостерігши моє ошелешене обличчя, Ліза розвела руками. — Я теж здивована, та це факт — Кампо працював на нас. Я насупився. — Не розумію… — Матео Кампо став інформатором ФБР, — сказала Ліза Торнтон, — ще 2007-го, невдовзі після вбивства його брата Рафаеля Кампо. Я поставив лікоть на стіл і підпер долонею голову. — І ФБР не захистило його… Ліза стенула плечима: — Думаю, співпраця з Бюро якраз і стала причиною вбивства. Це підтверджує ваше припущення про прагнення Кампо помститися — не картелю Тіхуана, а конкретно своїм убивцям. — Однаково не збагну, чому він попередив про теракти в метро, — зауважив я. — Усвідомив власну нікчемність і спробував спокутувати гріхи? Ліза посміхнулась: — Для мене це також лишається загадкою. Співпраця з Бюро не означала, що Кампо змінився чи виправився. 2007-го його заарештували за водіння в нетверезому стані на виїзді з Ескондідо[85], на штрафмайданчику в машині випадково виявили сліди кокаїну та запідозрили, що Матео Кампо може бути пов’язаний з одним із картелів, які діють на півночі Мексики. ФБР натиснуло, запропонувало співпрацю, й Кампо погодився. Утім, він ніколи не був на гачку, ми не мали проти нього прямих доказів. З того що прочитала у справі, зрозуміло, що Кампо не поривав зв’язку із Тіхуанським наркокартелем і використовував співпрацю з ФБР для відплати Сіналоа за загибель братів. На той час картель Сіналоа став значно могутнішим за Тіхуанський, а тому ФБР це влаштовувало. Оскільки Кампо не був причетний до важких злочинів на кшталт убивств, Бюро дивилося крізь пальці на все, що він робив, в обмін на інформацію про Сіналоа, — Ліза Джин Торнтон нахилила голову. — Все це, напевно, шокує. — Ні. Анітрохи. Я слухав, але не пригадую, щоб аж так дивувався розказаному Лізою. Суть пропливала повз, надовго не затримуючись у мені. Поступово свідомість заполоняли думки про те, як прибрати виродка з голови мого сина. Як примусити його піти. — У будь-якому разі ми мусимо дочекатися агента Норвуда, — підсумувала вона. — Б’юсь об заклад, йому є що розповісти. 89

Того дня Пейтон Норвуд не з’явився. До обіду Ліза Джин Торнтон тричі намагалася зателефонувати йому, проте агент не відповідав. Об одинадцятій вона поїхала та повернулася до лабораторії лише о шостій. Усе так само — без звісток від Норвуда. Удень доктор Далтон оглянув Теодора й дозволив нам повернутися в будинок біля водосховища. За винятком легкої млявості малюк здавався цілком здоровим. Скориставшись комп’ютером у кабінеті Далтона, я через Skype зателефонував додому та показав хлопчака матері. Хвилювався, щоби Тео не розбовкав про шолом, лабораторію чи події позавчорашньої ночі, проте малий був не в гуморі, тож більшу частину розмови похмуро відмовчувався. Рана на моїй губі загоїлася достатньо, щоби мама її не помітила. О пів на сьому вечора я, Тео та Ліза вибралися в місто повечеряти. Говорили мало, кожен обмірковував своє. Після вечері на стоянці перед рестораном Ліза спробувала набрати Норвуда. Безрезультатно. Якщо зранку він не піднімав слухавки, то тепер телефон узагалі знаходився поза зоною досяжності. Трохи роздратована американка пообіцяла, що до завтра однаково його дістане, після чого білосніжний Audi A3 вискочив на трасу й попрямував на північний захід, лишаючи позаду засотане пилом і прибите спекою місто. 90

Майже годину ми простояли в курному заторі на виїзді з Балтимора й дісталися будинку на 1710 Контент-Лейн, коли сутінки вже залягли на землю. Більшу частину дороги мовчали, і тільки розвертаючи автомобіль на під’їзній алеї, Ліза Торнтон ніби між іншим поцікавилася: — Вам не страшно лишатися самому? Я чекав на таке запитання. Тож, невимушеним жестом скуйовдивши волосся Тео, що притулився поруч мене на задньому сидінні, відповів: — Не знаю, що вам розповів Енді Далтон, але Тео лише вдарив мене пультом, мабуть, тому, що не впізнав спросоння. І це все, більше нічого. З нього не вилазив чужий чи щось таке. Зрештою його напад не надто відрізнявся від істерик, які зрідка траплялися в Україні. — Але погодьтеся, що то була не істерика. Я знизав плечима. — Він мій син. Вона кивнула, хоч я бачив, що моя відповідь її не вдовольнила. Лізі не подобалось, що я вдаю, наче проблеми немає. За мить, коли я вже відчинив двері та допомагав Теодору вийти з машини, вона докинула: — Однаково тримайте телефон поряд і, як щось станеться, відразу телефонуйте. Випроставшись біля авто на ще теплому асфальті, я попрощався. — Гарного вечора, Лізо. Американка завела двигун, і через півхвилини її сніжно-білий німецький хетчбек зник між посірілими від темряви деревами. Я взяв сина за руку, й ми пішли до будинку. — Як ти, чемпіоне? — Добре. — Почитати тобі перед сном? Малюк хитнув головою, хоч якось невпевнено. — Чи краще пограємо на приставці? Цього разу ритмічні помахи головою виявились інтенсивнішими. Піднімаючись на ґанок, я визирнув з-за рогу будинку й окинув поглядом задній двір. Басейн було вичищено, шезлонги акуратно розставлено, навіть пісок у Теодоровій пісочниці розрівняно. Джеремайя постарався. Я видобув із кишені ключ від вхідних дверей і, перед тим як уставити його в замкову щілину, пробігся очима по масиву дерев, що стовбурчилися гіллям за кільканадцять кроків від басейну. І зненацька мене пересмикнуло. Волосся на потилиці здибилося. В кущах, одразу за галявиною, поміж басейном і заростями, хтось стояв. Густі, смолянисті сутінки безжально звужували поле зору, проте постать виглядала кремезною — я чітко розрізняв контур масивної голови, схованої за переплетеним галуззям. Повітря було не по-вечірньому парким, і на моїх скронях і лобі, ніби сліди від скупого дощу, з’явилися краплини поту. — Тео… — я позадкував від дверей, міцно стискаючи долоню сина. І тут-таки: — Не заходь до будинку, — долинуло з-поміж дерев. «Чорт! » — проскочило в голові. Я впізнав злегка прихриплий в’їдливий голос. Тео вирвав долоню з моєї руки. Я не зрозумів чому і хотів поглянути на сина, та тієї миті із заростів виплила масивна фігура Пейтона Норвуда. Я повернувся до нього обличчям і більше не міг відвести погляду. У правій руці чоловік тримав матово-чорний автоматичний пістолет, цілячись мені в груди. Я не знав, де Тео, але розумів, що син десь за моєю спиною, тож інстинктивно змістився так, щоб прикрити його. — Підійди, — від перенапруження зв’язок голос Норвуда пронизувало металеве деренчання. Я не поворухнувся. Пейтон Норвуд нервово змахнув зброєю та повторив наказ: — Сходь із ґанку та підійди до мене. Швидше! Щось висмоктувало мене зсередини, неначе гігантський кліщ, що вчепився в живота. Повільно, тримаючи руки на видноті, я рушив у напрямку Норвуда. Сходячи з ґанку, озирнувся, проте Теодора не побачив. Коли я проминув басейн, агент наказав зупинитися: — Стій там! Нас розділяло п’ять метрів — Норвуд так і не вийшов повністю із заростів, — але й із такої відстані я чув його важке дихання. — Хто ти, на хрін, такий? — обведений вареними губами рот кривився, відтіняючи люттю обсипане веснянками та бляшками лице. — Що тобі від мене треба? Дві краплини поту скотилися моїми щоками. Було трохи дивно чути таке запитання, бо те саме я волів дізнатись у нього. — Пане Норвуд… Агенте Норвуд, я не розумію, про що ви… — слова зісковзували з язика, в голові крутилась одна думка: де Тео? — Звідки ти дізнався про Даймонда?! Він дивився на мене так, ніби намагався запам’ятати кожну волосину. — Мені нічого не відомо про нього, крім того, що він упродовж останніх трьох років сниться моєму синові. Це все. — Лайно собаче! — бризнувши слиною, гаркнув Норвуд. — Сниться?! Яке, бляха, сниться?! Не дури мене! Тебе підіслали, так? Відповідай! У мене підгиналися коліна. Щó відповідати? І що потому, як він застрелить мене? Піде шукати Теодора? — Я не розумію, про що ви. — Навіщо ця історія з листом із України? На хріна здалося це розігрувати? — Піт котився з нього градом, краплі густо вкривали навіть шию. — І до чого тут вашингтонський теракт? Вони думали, що я не відреагую, чи… чи… Я нічого не міг утямити, інтуїтивно намацував якісь зв’язки з Матео Кампо, та загалом уявлення не мав, про що йдеться. Водночас щось підказувало, що Пейтон Норвуд заплутався не набагато менше за мене. Півхвилини ми мовчали. Товста рука, вкрита рудими кучерями, почала тремтіти. — Викладай, хто ти такий! — заверещав він. Мене затрясло, в голову, мовби розжарені шпиці, встромлялися, досягаючи аж підсвідомості, лячні думки: «Він агент ФБР, для нього вбити — завиграшки, і ще Тео кудись зник, і тепер…» От тільки я не уявляв, що тепер. Страх і тривога за сина змішувались, позбавляючи решту думок чіткості та ясності. І тут озвався телефон — мобільний у моїй кишені. Пейтон Норвуд роздратовано вишкірив верхню губу, оголивши міцні жовтуваті зуби. «Це або мама, або Ліза», — припустив я. За той час, доки Норвуд сфокусував погляд на кишені, я перебрав у голові можливості втечі. Праворуч від мене мертвотними, злими кольорами виблискував басейн, але що толку пірнати в нього? Норвуд підскочить до води за секунду. Бігти до будинку тепер, із посеред галявини, марно. Не встигну. Телефон умовк, а Пейтон Норвуд подивився мені в очі та немовби прочитав мої думки. Показав стволом на землю під моїми ногами. — Стань на коліна! Я послухався. — Руки за голову! Коли я з’єднав долоні на потилиці, телефон ожив знову. «Це Ліза Торнтон, — оскаженіле серце радісно скинулось, але тут-таки впало. — Ну й що? Вона мчить І-795 у напрямку Балтимора. Вона не допоможе». А ще в ту мить я остаточно збагнув, що благати, просити милосердя, обіцяти завтра ж із сином повернутися до України, марно. Норвуд уб’є мене. Після того як підняв зброю та навів її на мене, іншого шляху в нього не лишалося. Я став гарячково міркувати, як урятувати Тео. Крикнути, щоби тікав і заховався в лісі? А що як малий навпаки прибіжить до мене?.. Пейтон Норвуд дочекався, поки телефон стихне, а тоді прошипів: — Якщо він ще раз задеренчить, я тебе пристрелю. — Я можу його вимкнути, — пролепетав я. — Ні! — гарикнув він. — Дивися на мене, свиня! Викладай, звідки ви дізналися про доставку? Чому не Сіналоа? Ми три роки виводили Сіналоа на перший план! Чорт забирай, звідки ти міг довідатись, що Тіхуана щось планує?! Половину зі сказаного ним я не почув. Я весь зіщулився, очікуючи, що телефон от-от задзвонить знову, після чого короткий палець Норвуда здригнеться і… — Зізнавайся, маєте когось у Колумбії? Якийсь агент, про якого мені невідомо, так? Він із ЦРУ, і він зараз у Колумбії? Я просто не уявляю, звідки ще могла витекти інформація! Ви ж накрили їх не на кордоні, а ще в Мексиці, — несподівано його очі перелякано розширилися. — Чекай, ти сам, напевно, із ЦРУ. Яка, в дідька, Україна? Ти ж говориш майже без акценту. То ти агент?! — навіть у загуслих майже до чорноти сутінках я бачив, як пополотніло його лице. — Давай, суко! Чому ти мовчиш?!! Я опустив підборіддя й почав прощатися із життям, одначе в ту мить з-за спини долинуло спокійне: — Пейтоне, опусти зброю. Я не наважувався скинути голову, щоби рухом не спровокувати накрученого до краю Норвуда. — Хто там?! — його іржаві очі вилізли з орбіт. — Це агент Торнтон, і втретє я не повторюватиму: зброю на землю! Спідлоба я глипав на Норвуда. Він утупив у мене сповнений відчаю погляд. — Я так і знав, — просипів він. Я напружився до краю й не дихав. — Пейтоне, не дурій! — Торнтон наближалася. — Що б не сталося, опусти зброю, і ми все виріши… — Хрін тобі, сучко, — Норвуд зігнув руку в лікті й устромив ствола собі до рота. Я почув тупіт ніг за спиною й нарешті наважився підняти голову. — Хрін вам усім! — ПЕЙТОНЕ, НІ! Ліза Джин Торнтон промайнула повз мене водночас із пострілом. Масивна голова Норвуда жахливо смикнулася — куля розшматувала м’ясисте обличчя навпіл, — і за секунду агент, схрипнувши так, мовби в його грудях здихав страшний звір, лантухом повалився в кущі. Заштовхавши пістолет за пояс, Ліза продерлася крізь гілля та схилилася над Пейтоном. Я ж, закинувши голову назад, безсило опустився на п’яти. Граничне напруження скаженим тремтінням виходило з тіла. Мене теліпало з голови до ніг. Якоїсь миті почало здаватись, що тремтіння надходить не з тіла, а від землі. Кілька секунд мене не полишало відчуття, наче я помираю, наче кров застигає в жилах, а серце провалилось і б’ється десь із-під землі. А тоді Ліза Торнтон відділилася від гілля. Я опустив голову й поглянув на неї: — Чому ви повернулись? Американка не почула мене. Її обличчя було мертвотно-блідим. Приклавши телефон до вуха, вона викликала швидку допомогу. Трохи оговтавшись, я згадав про Тео. Сил звестися на ноги не стало, тож я роззирнувся, найперше кинувши погляд у напрямку котеджу. Малюк стояв на ґанку, притулившись до рогу будинка, й дивився на мене. У сутінках його очі здавалися двома великими чорними ґудзиками. 91

Реанімобіль примчав із Рейстерстауна менше ніж за п’ять хвилин. Напевно, Пейтон усе ще чіплявся за життя, бо Ліза Торнтон, збігавши в машину по аптечку, не відходила від нього. До приїзду лікарів мені так і не вдалося з нею поговорити. Набравшись духу, я підвівся, почовгав до сина та, сівши на ґанку, пригорнув його. Узявся був заспокоювати, та небавом збагнув, що в тому не було потреби. Тео не виглядав наляканим, радше якимось сонним і розфокусованим, ніби він не зрозумів, що щойно відбулося. За п’ять до дев’ятої вечора на галявину перед котеджем почали прибувати машини з федеральними номерами. Першими з’явилися Ґарет Джонсон і Каелін Уест, згодом — ще майже дюжина агентів і експертів. Реанімобіль забрав Норвуда, а місце в кущах, де огрядний агент вистрелив собі в обличчя, огородили стрічками в червоно-білу смужку (хоч я й не бачив у тому сенсу: кому в такій глушині заманеться тинятися місцем злочину? ). Перед від’їздом карети «швидкої» коротко підстрижена лікар-мулатка підійшла до ґанку та поцікавилась, чи ми з Тео не потребуємо допомоги. Після моєї заперечної відповіді Ґарет Джонсон відвів нас із малим до будинку. — Ви як, о’кей? — позбавленим емоцій голосом озвався Ґарет. Складалося враження, що йому байдужа моя відповідь, тож я запитав: — Ви знаєте, що сталося? Чому Норвуд напав на мене? — Поки що — ні, — коротко витиснув він. — Працюємо над цим. — Щось хочете? — я кивнув на холодильник. — Ні, — Ґарет заштовхав пальці за пояс, його темно-вишневого кольору очі стежили за мною. — Він говорив із вами? — Так. — Що хотів? Я стенув плечима. — Випитував, чи я не агент ЦРУ. Намагався дізнатися, як ви, — я стрельнув очима в його бік, — дізналися про ту партію наркотиків. Він не вірив, що я до цього причетний, гадав, що мене просто підіслали, щоби підставити його. — Підставити? — Ага, — я підсунув по столу до Теодора тарілку з картоплею та тушкованим м’ясом. — Салат будеш? Тео кивнув. Я докинув йому в тарілку кілька ложок залишеного кухаркою салату. Ґарет Джонсон налаштувався піти, та я звернувся до нього: — Чому Ліза приїхала назад? Агент зупинився: — Вона вам не пояснила? — Ні. — Через вашого малого. У мене очі на лоба полізли. Ми обоє скосили погляди на хлопчака, який спокійно, без поспіху, їв картоплю. Ґарет, обвівши рукою кухню, продовжив: — Цей котедж — один із чотирьох в околицях Балтимора, де зазвичай проживають учасники програми із захисту свідків. Тут по периметру розташовано приховані відеокамери, за якими цілодобово стежить агент на Лорд-Балтимор-драйв[86]. Ваш син якось довідався про місцезнаходження однієї із них, оббіг будинок і зупинився перед камерою, — Ґарет Джонсон дивився на мене, я ж не міг відвести очей від Теодора. Малюк раптово припинив жувати. Застиг, не піднімаючи голови й не випускаючи з руки виделку. — Потім почав робити дивні рухи. Я здригнувся: — Які рухи? — Ось такі, — Ґарет зобразив долонею пістолет, приставив вказівний палець до скроні та потримав кілька секунд. Далі випростав руку та показав пальцем на мене. Через п’ять секунд знову навів «пістолет» на скроню. Ще за п’ять — випростав руку. — Він повторював так багато разів, тицяючи пальцем у хащі за будинком, туди, де, як я зрозумів, стояли ви із Норвудом. Пейтон Норвуд знав про камери й навмисно вивів вас із зони огляду. На щастя, малий повторював рухи достатньо довго, щоб викликати занепокоєння чергового агента. Той зателефонував Лізі Торнтон. Вона — вам. Ви не відповіли, тож Ліза розвернулася за Рейстерстауном і за кілька хвилин була тут. Моєю спиною, від куприка до шиї, прокотилася хвиля недоброго поколювання. Я не дивився на Тео й тим більше не наважувався запитати, звідки він дізнався про камеру. Та, зрештою, що з тих розпитувань? Власні слова, менше ніж годину тому проказані Лізі Торнтон, здалися голослівною бравадою. (вам не страшно лишатися самому? ) (із нього не вилазив чужий… напад не відрізнявся від істерик…) (погодьтеся, що то була не істерика) (він мій син) «А що як це вже не мій син? » — із жахом подумав я. Що як від мого Тео лишилася лиш оболонка? Даймонд нікуди не подівся, він постійно поруч — і вдень, і вночі, — то, можливо, таки варто боятися? Я прикусив губу. А тоді враз пригадав батька — чоловіка, смерть якого практично не сколихнула, — й уперше збагнув, як він помилявся: у світі є речі, які ти не можеш контролювати, проте які ніколи не залишать тебе в спокої. — Ви переглядали те відео з камери? — запитав я. Ґарет кивнув: — Так. — І як довго він робив ці рухи? — Довго, — сказав Ґарет, — здається, аж поки не приїхала Ліза. Я зиркнув на сина. Тео, спіймавши мій погляд, скулився й винувато опустив очі. Перш ніж я встиг зронити хоч слово, хлопчак зісковзнув зі стільчика, вискочив із кухні та сходами потупцяв на другий поверх. 92

Під вечір наступного дня, 7 серпня, Ліза Джин Торнтон без попередження приїхала до будинку на березі Ліберті. Ми з Тео весь день просиділи вдома та тільки після того, як спека спала, вибралися на задній двір. Малюк грався у пісочниці, я сидів на веранді й удавав, що читаю (хоча насправді майже невідривно стежив за сином), коли почув рокотання двигуна та шурхіт коліс під час гальмування. Я підвівся, спустився з веранди, обігнув будинок і побачив білий хетчбек Audi A3. Ліза була в діловому костюмі, та, вийшовши з машини, відразу зняла жакет і закинула його в салон. Я стояв на розі будівлі та, склавши руки, чекав, доки вона підійде. — Привіт. Жінка видавалася стомленою. Споглядала мене, не проникаючи поглядом. Так дивляться на скло, тобто на власне відображення у склі, а не на те, що сховане за шибкою. — Вітаю, — сказав я. Було все ще спекотно, тож я поцікавився: — Хочете випити? — маючи на увазі лимонад чи кока-колу. — У барі щось є? — примружилася Ліза. — Якесь вино та пляшка текіли. — Давайте текілу. Повернувшись на веранду з високою чаркою й шматочком лимона, я застав Лізу в моєму шезлонгу. Закинувши ногу на ногу, вона спостерігала за Теодором. Хлопчак бачив, що Ліза приїхала, та, я не сумнівався, пам’ятав її, проте привітатися не прибіг. Я поставив чарку на дерев’яний столик поруч із романом Кінга. Ліза взяла її, одним махом перехилила, потому повідомила: — Я щойно з лікарні. Ми взяли під арешт і допитали Пейтона Норвуда. — Він уцілів?! — витріщився я. — Так. Нам дуже пощастило. Він поспішав і натиснув на спусковий гачок, не до кінця заштовхавши ствол до рота. Куля вибила чотири передні зуби, розтрощила шматок верхньої щелепи та повністю, під кістку, зрізала ніс, через що рана виглядала так, наче Норвуду знесло півголови. Насправді жодна з отриманих травм не виявилася смертельною. Норвуд лише трохи втратив крові. Більше того, і зуби, і носа йому відновлять, тому, скажімо так, місяців за шість він буде як новенький. — Повірити не можу! — я нетерпляче облизав губу. — Що він розповів? — Зізнався, що був щуром, тобто впродовж останніх п’яти років зливав інформацію про діяльність ФБР кільком наркокартелям на півночі Мексики. Один із кузенів Норвуда з 2003-го до 2008-ого був одружений із уродженкою Техасу Кортні Білукіді, яка 2002-го зустрічалася з Бенхаміном Арельяно Феліксом, тогочасним ватажком Тіхуанського картелю. 2002-го, коли Бенхаміна Фелікса арештували, Кортні повернулася до США, та після одруження не розривала зв’язків із картелем, що дало змогу мексиканцям вийти на Пейтона Норвуда. За словами Норвуда, його залякували й тільки згодом запропонували відсоток від трафіка, та я думаю, що це брехня. Більш імовірно, що Пейтон від початку спокусився на легкі гроші. Встановили, що йому належить будинок на березі Атлантичного океану на схід від Сан-Хуану, Пуерто-Рико, вартістю два з половиною мільйони доларів, а також дев’ять рахунків у панамських, мексиканських і пуерториканських банках на загальну суму більше ніж шістдесят мільйонів доларів. Він також виготовив пуерториканський паспорт на ім’я Тремейна Якобса[87]. Поступово все ставало зрозумілим, хоча в ту мить хвилювало мене зовсім інше: — Як ви могли цього всього не знати?! Ліза здвигнула акуратно підведеними бровами: — Низка збігів. Кортні Білукіді зустрічалася з Бенхаміном Феліксом менше ніж місяць. Наші мексиканські колеги мали цю інформацію, та не вважали її важливою й не передали нам, тож повернення Кортні до Техасу пройшло непоміченим. До вчорашнього дня ми не підозрювали, ким була Білукіді до одруження. Пейтон Норвуд улаштувався на роботу до ФБР у січні 2003-го, за три місяці до знайомства його кузена з майбутньою дружиною, а тому під час проведення перевірки перед прийняттям на роботу нічого виявлено не було. Стосовно його будинку та рахунків… — Ліза Торнтон трохи роздратовано знизала плечима. — Дія Конституції США на території Пуерто-Рико обмежена. У пуерториканців власні правоохоронні органи, й нашою юрисдикцією вони не охоплені. Упродовж дванадцяти років Пейтон Норвуд більше ніж десять разів літав до Пуерто-Рико, проте ніхто його ні в чому не запідозрив. ЦРУ легко дізналося б про рахунки Норвуда, але Норвуд ніколи не цікавив їх. — Як Норвуд пов’язаний із Даймондом? — Це найцікавіше. Коли 2009-го Пейтон Норвуд очолив відділ протидії наркотрафіку через мексиканський кордон, Матео Кампо вже два роки був інформатором. Пейтон знав про нього і якийсь час намагався діяти так, щоб не викликати підозри. Звісно, довго так конспіруватися не вдавалося, й десь наприкінці 2010-го Кампо збагнув, що хтось із Бюро прикриває й убезпечує найбільші поставки наркотиків. За словами Норвуда, Кампо вирахував його в червні 2011-го. Того літа Пейтону доводилося кілька разів особисто видаляти надіслані Даймондом мейли. Спочатку Кампо не мав наміру доносити на Норвуда — мексиканцю було начхати на те, що коїться всередині ФБР. Проблеми почалися, коли Матео Кампо збагнув, що Норвуд докладає максимум зусиль для перетворення Сіналоа на картель номер один у Мексиці. Ідея була проста: випхати на перший план Сіналоа, а Тіхуану вивести в тінь. Бійці останнього мусили зачаїтися, щоби згодом, коли їх не сприйматимуть усерйоз, протягнути через кордон кілька грандіозних — найбільших за всю історію — партій кокаїну. Партія, перехоплена в бухті біля Сан-Хуан-де-ла-Коста, — це перша з таких. Коли Кампо усвідомив, що Норвуд допомагає картелю, який занапастив двох його братів, він вирішив виказати агента. Якось Норвуд дізнався про це й, запанікувавши, зіграв на випередження: злив Даймонда його соратникам. У Тіхуані не стали з’ясовувати, на кого конкретно доносив Матео Кампо, й через два дні Дієго Медран і Альваро Льйоренте відрізали йому голову. — Отже, Кампо таки мстився. — Так. — А як же теракти? — Тут досі не все зрозуміло. Проблема в тому, що вашому синові завадили та, як наслідок, ми отримали неповний лист і не знаємо всього, що хотів передати Даймонд. Говорити про це з Пейтоном марно. Він не вірить у Даймонда… тобто у Даймонда в голові вашого сина. Та припускаю, що Матео Кампо не без причини надіслав другий мейл особисто Норвуду. Напевно, поінформований про особливості запланованих терактів, він мав намір дописати щось таке, що підвело би Норвуда під одну із закладених бомб. Тобто спочатку він помстився Медрану та Льйоренте, а потім узявся за Норвуда, проте викрадачі вашого сина йому перешкодили. Я повільно кивнув: — Йому й так майже вдалося. — Не знаю, як сталося насправді, та для мене це найбільш реалістичне пояснення, — Ліза кілька секунд супилася, а потім кисло всміхнулась: — Хай там як, ми повинні дякувати вашому Тео. Я так само тоскно посміхнувся у відповідь: — Навряд чи від нього багато залежало. — Тоді я мушу подякувати вам — за те, що погодилися пройти через це. Я хотів сказати, що моє «пройти» ще не закінчилось, але передумав. Навряд чи Ліза спроможна допомогти. Вона покрутила пальцями порожню чарку. — Як думаєте, звідки Даймонд міг знати про камери довкола будинку? Я хмикнув: — Після всього, що відбулося, мене це якось не дивує. — Може, й так. Ми довго мовчали. Сонце сповзало до заходу, промені прослизали під дах веранди та сліпили. Тео робив вигляд наче не помічає нас. — Що тепер буде з нами? — зрештою запитав я. Ліза збагнула, що я маю на увазі. Ми обоє чудово розуміли, що безглуздо очікувати на нові передбачення від Матео Кампо. — Вас ніхто не виганяє, — вона мружилась, шкіра довкола очей збиралася в зморшки, а кришталики здавалися відполірованими бурштиновими кульками. — Поки можете жити в цьому будинку. А далі… хочете — повертайтесь до України, хочете — залишайтесь у нас. У вас же є ґрін-карта. Отримайте американські права водія, підшукайте роботу. З вашими здібностями та знанням мови за кілька років ви без проблем отримаєте громадянство. Ви ж працювали у Zoom Support? Можу поклопотатися, щоб вас узяли в головний офіс компанії в Індіанаполісі. — Дякую. Поки не потрібно. Я ще мушу все обміркувати. Ліза підвелася. — Упродовж найближчих двох-трьох місяців вас ніхто не чіпатиме. Відпочивайте. Вважайте це компенсацією за всі незручності, — спускаючись із веранди, вона обернулася: — До речі, доктор Далтон просив переказати: якщо раптом ви передума… — Ні, — я не став дослуховувати, — це неможливо. Ліза кивнула. — Гарного вечора. І зникла за рогом. 93

Як я почувався? Так, наче додивився кінофільм категорії В із нікудишньою, цілковито непродуманою розв’язкою. Ніби фінал, усе з’ясовано, та насправді нічого не вирішено. Я тепер знав, звідки прийшов Даймонд, але не уявляв, як примусити його піти. Коли Ліза поїхала, я вклав Теодора спати та влаштувався у вітальні. Увімкнув телевізор, стишив звук і довго сидів, туплячись у відблиски, що смикалися на килимі, намагаючись придумати, як діяти далі. Придумувалося не дуже, бо думки раз у раз перескакували на момент, коли між Даймондом і Теодором виник зв’язок. Я здогадувався, коли і як це трапилося, та не міг відшукати яке-небудь логічне пояснення чому. І ця невикінченість, ця алогічність кісткою стриміла в горлі. Чому саме Тео? Трясця, це так несправедливо! Ні, я усвідомлюю, що рак крові чи, скажімо, вроджений порок серця в немовляти — це також з біса несправедливо, але так уже є, shit happens, просто те, що сталося між Даймондом і Тео, воно інакше, цього могло не бути, цього не мало бути, та чомусь це таки відбулося. От я й хотів збагнути чому. У світі більше ніж сім мільярдів людей, із яких кожної секунди, напевно, помирають тисячі, тож мені не вдавалося осягнути, що могло пов’язати закатованого мексиканського наркоторговця та невинне хлоп’я, котре пережило клінічну смерть на іншому боці планети. І тоді мені закортіло дещо перевірити. Відкрив ноут, запустив Google й узявся шукати відповідь на запитання, скільки людей щосекунди помирає у світі. Знайшовши статистику, вражено роззявив рота. Цифра виявилася значно меншою, ніж очікував: у середньому щохвилини на планеті помирає сотня людей. Тобто щосекунди у світі вмирає приблизно дві людини. Лише дві! Я відкинувся на спинку дивана. Певна річ, я ніколи не дізнаюсь, як склалося насправді, та потреба глобального, вселенського обґрунтування того, що трапилось із сином, відпадала, якщо припустити, що 24 листопада 2012-го серце Теодора зупинилося строго водночас із серцем Матео Кампо і що, крім них, тієї секунди у світі більше ніхто не помер. Напевно, це якось пов’язало їх, і вони разом рушили туди, куди ми всі йдемо після смерті, а потім Тео повернувся, що дало змогу повернутися Даймонду. Не зовсім, звісно, повернутися, бо повертатися він уже не мав куди… Чи стало після того легше? Навряд, бо залишалася невідомість іншого ґатунку. Саме вона жахала найбільше. Матео Кампо помстився: Дієго Медран і Альваро Льйоренте мертві, Пейтон Норвуд не менше як на два десятиліття застрягне у федеральній в’язниці… Попри це, не вірив, що на цьому все скінчиться. Даймонд нікуди не подівся, він усе ще там, у голові Теодора, він, наче тінь, переслідуватиме мого малого, й тоді… І тоді що? Ось у чому полягало найважливіше питання. Що далі? На чому він надалі зосередить свою увагу? Якийсь час я зважував, чи не краще повернутися до України. Втім, щойно пам’ять виводила перед очима образ Єви, зуби злостиво скреготіли, й такі думки відлітали геть. Я не сумнівався, що зможу влаштуватися на роботу в Штатах, та це не вирішувало основного: що робити з Теодором. Просидівши у вітальні до другої ночі, нічого кращого не вигадав, окрім як скористатися запропонованим Лізою тайм-аутом і просто чекати. Як завжди — опустити руки та спостерігати за тим, куди несе течія. 94

Дні помалу ставали схожими один на одного, здавалося, наступний починався ще до того, як закінчувався попередній. Прокинувшись у понеділок, 10 серпня 2015-го, я побачив, що небо над водосховищем затягнуло важкими хмарами, а у спальню крізь напівпрочинене вікно вливалося холодне повітря. Після сніданку примусив Тео тепліше вдягтися, що, однак, не допомогло. Ще до обіду, кілька годин без ентузіазму прововтузившись у мокрому піску, малий узявся кашляти. Перед вечерею в нього підскочила температура. Не те щоб я панікував, але в будинку навіть термометра не виявилося, що вже казати про ліки. Зателефонував Лізі Торнтон — окрім неї, більше не було кому, — й американка, не пожалкувавши часу, приїхала з Вашингтона. Привезла цифровий термометр, дитячий сироп проти кашлю, а також спрей від ангіни Chloraseptic із вишневим смаком. Ззовні Ліза не виказувала незадоволення тим, що проти ночі довелося пертися в сусідній штат, одначе незриме напруження загусало поміж нами. Ми поводилися, як люди, що не особливо знайомі та які, попрощавшись, більше не побачаться. Я поміряв температуру Тео — 37, 8 °C, — після чого примусив хлопчака ковтнути ложку сиропу та бризнув у горло спреєм. Торнтон спробувала розважити малого, та чи то не надто старалася, чи то Теодор був не в гуморі, бо лише вовкувато зиркав на американку й не йшов на контакт. О пів на дев’яту Ліза вирушила назад до Вашингтона. Наказала в разі чого телефонувати, пообіцявши, що за потреби завезе нас до лікарні. Упродовж ночі я не склепив очей. Малий спав неспокійно — безперестану крутився й шумно сопів, — хоча я невпевнений, що причиною була саме застуда. На ранок стало трохи легше: кашель не минув і горло залишалося червоним, проте температура нормалізувалася. Три дні після того — аж до четверга — я не випускав його на вулицю, примушуючи тричі на день пити сироп і пшикаючи спреєм на гланди. У п’ятницю ми вибралися на першу після застуди прогулянку. Зранку почало розпогоджуватися, хмари неухильно тоншали, й опівдні сонце пекло так, наче намагалося надолужити втрачене. Проте я однаково не хотів, щоби Теодор знову товкся в піску біля води, тож ми подалися до лісу. Стежками, що тяглися крізь перелісок на півночі від котеджа, піднялися до Діп-Парк-роуд і бетонного моста, який вів на західний берег Ліберті. Кілька хвилин постояли, кидаючи каміння у воду, потім перейшли на інший берег, трохи поблукали гаєм біля дороги та повернулися до будинку. Після обіду я запитав у малого, чи він не хоче з’їздити до Національного акваріуму подивитися на дельфінів, на що він заперечно мотнув головою. Я не розумів чому, та після того, як Пейтон Норвуд заледве не пристрелив себе у заростях за басейном, Тео залишався незмінно роздратованим і апатичним. 95

Того ж дня, у п’ятницю, я натрапив на запити про фенол. Ближче до вечора Тео, обклавшись подушками, засів у вітальні перед плазмою. Залип у NFS. Переслідування — це коли, тікаючи від кільканадцяти поліцейських авто, потрібно порушувати правила й трощити все на своєму шляху, — подобалося йому більше за звичайні перегони; хлопчак сердито шипів і стукав джойстиком об підлогу щоразу, коли копам удавалося заблокувати його машину. Я, заклавши ноги на журнальний столик, напівлежав на дивані й дочитував останній розділ Finders Keepers. Відразу по шостій читання набридло, тож я, не закінчивши книгу, перетягнув на коліна ноутбук. Підняв кришку, вивів ноут зі сплячого режиму й застиг, насупившись. Весь екран займало вікно Mozilla Firefox. Нічого дивного, я часто замість закривати просто згортаю браузер, одначе збентежило інше: дві крайні вкладки були мені незнайомими. Я їх не відкривав. Перша містила перелік результатів Google-пошуку. Я глянув вгору, на рядок для запитів, там стояло слово phenol. Список результатів під ним розпочинався посиланням на статтю у Вікіпедії: Phenol — Wikipedia, the free encyclopedia. Шрифт заголовка мав фіолетовий колір, а це вказувало на те, що статтю вже відкривали. Я пробігся поглядом по решті результатів, після чого перемкнувся на другу незнайому вкладку. То був сайт американської хімічної компанії IMC Chemicals Inc, а саме — сторінка з описом властивостей фенолу. Я став читати. Фенол отруйний. Належить до особливо небезпечних речовин (клас небезпеки II). Під час вдихання спричиняє порушення функцій нервової системи. Випари розчину фенолу подразнюють слизові оболонки очей, дихальні шляхи, шкіру й можуть призвести до хімічних опіків. Потрапляючи на шкіру, фенол швидко всмоктується навіть через непошкоджені ділянки й уже через кілька хвилин починає впливати на тканини головного мозку. За дії мінімальних доз спостерігають чхання, кашель, головний біль, занепад сил, блідість, нудоту. Важкі випадки отруєння характеризуються утрудненням дихання, втратою свідомості, пришвидшенням пульсу та нерідко судомами. Смертельна доза в разі потрапляння всередину організму для дорослої людини становить 1—10 грамів, для дітей — 0, 05—0, 5 грамів. Доказів канцерогенності фенолу не виявлено. Спершу я взявся пригадувати, коли востаннє сидів за ноутбуком, але вже за хвилину визнав, що обманюю себе, бо чудово пам’ятаю: ніколи не намагався дізнатися, що таке фенол. Важке, недобре передчуття зсідалося у грудях. Скільки разів я залишав малого без нагляду впродовж доби? І як надовго? Чи мав він достатньо часу, щоб увімкнути ноутбук і ввести в рядок для запитів Google слово phenol? Ні, не мав. Тео постійно перебував поруч — у спальні, на кухні, на вулиці — він не підходив до ноутбука. Хіба що вночі. То єдиний час, коли я не водив за ним оком. Страшенно не хотілося цього робити, та розумів, що мушу: тремтячими руками я пробігся клавіатурою й прокрутив історію пошуку Google. Останніми йшли п’ять записів: пошук poisonous garden chemicals 03: 04 пошук poisonous substances in house 03: 02 пошук phenol 02: 59 пошук carotid artery severing one blow 02: 51 пошук carotid artery 02: 51 Отруйні хімікати для саду… отруйні речовини в будинку… фенол… перерізування сонної артерії одним ударом… Я відірвав погляд від екрана ноутбука й повів головою в той бік, де вмостився Теодор. — Тео, — покликав скрипучим голосом. Хлопчак не відреагував. — Тео! — голосніше. Я був певен, що він почув. Тоненькі пальчики відпустили кнопки джойстика. Автомобіль на причепленій до стіни плазмі зупинився в оточенні біло-чорних машин із мигалками, пішов відлік часу до арешту. Проте малюк не озирався. — Теодоре, я до кого звертаюсь?! Він почав повільно повертати голову, а я укляк, пригадавши давній сон. Якусь мить — поки проглядалися лише потилиця та ліве вухо — здавалося, наче побачу когось іншого, хто вже давно знаходиться у вітальні замість Тео. Втім, коли лице остаточно постало переді мною, це все ще був мій син. Його очі виглядали водянистими та ніби якимись розмазаними. — Ти чіпав мій ноутбук? — витиснув я. Тео не відповідав. Зм’якле обличчя видавалося величезним, мовби я вивчав його в телескоп. Нестерпне відчуття, що переді мною не мій син, зринуло знову. «Говори, трясця! » — Тео! Я запитую, чи ти чіпав мій ноутбук. А він лише дивився. Тоскно, байдуже та приречено. Мені стало моторошно, спину пробрало холодом. «Говори, не мовчи, озвися! » — Послухай, я не сваритиму тебе, нічого страшного не трапилося, просто хочу запитати, чи це ти й для чого тобі… — я раптом зрозумів, що він не відповість. Мене охопив такий страх, що потемніло в очах. Зі стін вітальні неначе холодом повіяло, тож я ледве стримував тремтіння. Не знав, куди подітися. Подумки благав, щоби Тео відкинув джойстик, скочив і побіг — куди завгодно: на другий поверх, до кухні чи на вулицю, — та хлопчак лишався непорушним і, вигнувши шию, стежив за мною драглистим, несфокусованим поглядом. Я першим сховав очі: подався вперед і схопився тремтячою рукою за книгу. Через секунду Тео відвернувся, та до гри не брався. Продовжував сидіти — тепер уже спиною до мене, — втупившись у стіну, а на плазмі перед ним застигло ігрове повідомлення про арешт його автомобіля. І я не знаю, що було більш моторошним: витримувати його погляд чи навпаки не бачити очей, але усвідомлювати, що малюк застиг, ніби лялька, й нічого не робить. Я вислизнув на кухню. Потроху заспокоївся, спробував відволіктися на інше, проте думки неминуче завертали до запитів про фенол. Я ввімкнув електрочайник, а коли вода закипіла, через плече кинув погляд у вітальню. Подушки спорожніли — Теодора не було. Я розвернувся, ледь не скинувши чайник на підлогу, і якраз учасно, щоб угледіти худенькі ноги на сходах до спалень на другому поверсі. Коли я за годину прошмигнув до спальні, Тео вже спав. 96

У суботу, 8 серпня, ми з Тео прокинулися водночас, мовчки поснідали й вибралися на заднє подвір’я. Сонце ще не піднялося над похилим дахом, тінь від будинку розрізала навпіл басейн, але навіть у затінку я відчував, як із уже прогрітих променями ділянок на веранду накочують хвилі тепла. День мав видатися з біса спекотним. Я розлігся в шезлонгу й краєм ока спостерігав, як Тео за три кроки від басейну вибудовує вал із річкового піску. Раптом на дерев’яному столику обабіч мене задеренчала мобілка. Мені давно ніхто не телефонував, тож від несподіванки я здригнувся. — Алло? — Це Ліза. — Привіт! — Ви вдома? «А де нам іще бути? » — Так. — Я приїду через годину. Треба поговорити. Я на мить замислився, згадуючи, який сьогодні день. — Сьогодні ж субота. — Так, — її голос не здавався напруженим, тобто не більше напруженим, ніж зазвичай. — А у вас якісь плани? — Ні, просто… Це так терміново? — Так. — Гаразд, я на вас чекаю. За півтори години білий Audi A3 вигулькнув на під’їзній алеї. Я обігнув будинок і закрокував назустріч. На Лізі були світлі штани та біла футболка з глибоким вирізом; у руках — планшет. Ми зустрілися перед ґанком, кілька секунд мовчали, а потім я сказав: — Ходімо досередини. Ліза кивнула: — Маю вам дещо показати. Я розвернувся, ми піднялися на ґанок. — Це стосується Норвуда? Того, що тут відбулося? — я мотнув головою в напрямку кущів за басейном. На окремих гілках досі звисали шматки поліцейської стрічки. Ліза підібгала губи: — Не зовсім. Ми зайшли до вітальні; я став так, щоб із вікна праворуч від входу бачити Теодора. — Розповідайте, я вас слухаю. Жінка підняла голову, та все ще тупилася повз мене. Я простежив за її поглядом і втупився в куток справа за своєю головою, в якому сходилися стіни та стеля. Ліза Торнтон прикипіла до нього так, наче побачила там павука, та я, хай як приглядався, не зауважив нічого цікавого. Стіни як стіни. — Можна я сяду? — вона перевела погляд на диван. Я криво посміхнувся, втримавшись від нагадування, що цей будинок більше її, ніж мій. — Звісно, сідайте. Ліза присіла, механічно ввімкнула iPad. — Ви теж сідайте, — вона підняла планшет, указавши ним на місце біля себе, — мусите дещо побачити. У ту мить слабка тривога, що зародилася ще після розмови по телефону, почала проростати, обплітаючи колючками груди. Я перетнув вітальню й опустився на диван. — Ну? — Спершу повинна сказати… — Ліза нарешті дивилася на мене, просто у вічі, проте я розумів, що вона відчуває дискомфорт і змушена докладати зусиль, аби не відводити погляд, — дещо не дуже приємне. Пообіцяйте, що не накинетесь на мене впродовж перших кількох хвилин. Так ніби в мене був вибір. — Починайте вже. — У цьому будинку камери встановлено не лише ззовні, але й усередині. — Так, — кивнув я. — Багато камер. Пауза. — І? — Ми весь час спостерігали за вами. Ну, не зовсім за вами, — поспіхом виправилася Ліза, — здебільшого за вашим сином, але й за вами теж… постійно. — Анітрохи не здивований, — я вмовк, і вона німувала. Мені знадобилося трохи часу, щоби збагнути, що це і є те, чим Ліза Торнтон так переймалася. — І ви тому боялися моєї реакції? Думали, що через приховані камери я влаштую скандал чи що? Кутики її губів зовсім трохи піднялись, хоча очі залишалися серйозними: — Улаштувати скандал, певна річ, ні. Проте я не знала, як ви відреагуєте. Поза тим що це не зовсім законно, наявність камер… — вона змахнула акуратними тонкими пальцями, мовби виловлюючи з повітря потрібне слово, — ніби як суперечить нашій із вами домовленості. Та я сподіваюсь, що ви розумієте: ми не могли інакше. Ваш малий… Я відмахнувся, перервавши її: — Годі вам. Не те щоб я над цим замислювався, та, напевно, більше здивувався б, якби ви сказали, що прихованих камер не було, — я на мить розслабився, що це найгірша зі звісток, принесених Лізою Торнтон, однак майже відразу збагнув, що американка не пхалася б до мене в таку спеку (та ще й у вихідний) лише зі звісткою про те, що ФБР зафіксувало на відео, як я наспівую в душі «Путін — хуйло». Невидимі холодні пальці лягли мені на шию, й у скронях приглушено забухкало. — Для чого ви приїхали? — Вона так зиркнула мені у вічі, що я збагнув: — Теодор? — Так. У роті з’явився неприємний іржавий присмак. — Що ви зняли? Ліза кахикнула: — Ми не припиняли стеження за вами, навіть коли зрозуміли, що від Даймонда не варто очікувати нових повідомлень. Правда, спостереження вели за інерцією. Камери записували все, що відбувається у вашій квартирі впродовж доби. Через двадцять чотири години — якщо нічого не траплялося — запис стирали. Сьогодні один із агентів, відповідальних за відеонагляд, переглянув нічний запис і дещо побачив. Я раптом згадав, як учора виявив на ноутбуці запит про фенол: — Ви їх завжди перевіряєте? Перед стиранням? — Ні. Насправді взагалі не перевіряємо. Лише якби щось сталося. Цей агент… — Ліза стенула плечима, — його ніхто не уповноважував. Він прокрутив запис із власної ініціативи, а якщо точніше — то від нічого робити. Я глипнув на планшет у її руках. — Показуйте. Вона ввімкнула відео, промотала трохи вперед і повернула екран до мене. Я побачив спальню. Зображення було землисто-сірим, як у ноктовізорі, мерехтливим і не надто чітким, одначе я добре розрізняв себе й Теодора. Малий, затиснувши під ліктем ковдру, згорнувся в позі ембріона справа від мене, на краєчку ліжка, обличчям до вікна. Я, відкинувши ковдру, лежав на животі, лицем до сина. Праву, зігнуту в лікті руку тримав перед головою, ліву — вздовж тіла. Права нога — зігнута в коліні. У лівому нижньому куті кадру блимали цифри, що позначали час, — 1: 08 a. m. Я спантеличено зиркнув на Лізу: — І що? — Гляньте. Знову на екран. Судячи з картинки, камера висіла під стелею, праворуч від дверей до спальні. Тео на відео заворушився. Спочатку рухи були ледь помітними й майже затиралися сіро-зеленими брижами. Через кілька секунд хлопчак перекинувся на спину, сів у ліжку, якийсь час залишався так, розгойдуючись, потому повернувся ліворуч і зісковзнув на підлогу. З опущеними вздовж тіла руками малюк обійшов ліжко, зупинився просто навпроти моєї шиї й застиг. Я напружено вдивлявся в екран: Теодор нічого не робив, не рухався, лише стояв і тупився на мою спину. Ліза зачепила пальцем повзунок на панелі прокручування в нижній частині медіаплеєра та перетягнула його вправо. Час у лівому куті досягнув 1: 17 a. m. Тео стояв на місці. Американка вдруге перемістила повзунок — на 1: 42 a. m., — мій син усе так само нависав наді мною. Мені здалося, що тіло наповнили воском, який надто довго провисів над вогнем. — Скільки він так стояв? — до рота наче сталевої стружки напхали. Ліза ввімкнула пришвидшене перемотування. Теодор на екрані ледь посмикувався, я кілька разів рвучко змінив позу, в усьому іншому — жодних зрушень. — Майже три години, — сказала Торнтон. — Три години?! Мене не здивувало й не налякало те, що Тео ходить уві сні, — вже встиг до цього звикнути, — проте три години… То було трохи занадто. — Так. — А далі що? — Потім Теодор спустився на кухню, — Ліза вимкнула пришвидшене перемотування та перемістила повзунком медіаплеєра майже до кінця запису, — де відбулося ось це. — Що там? — я змигнув і нахилився. — Погано видно. Зображення стало іншим — темнішим і вкрай нечітким. — Це з камери в кухні, — американка випростала праву руку й показала на арковий прохід до кухні: — Вона ось там — над проходом. Я примружив очі та розгледів стіл, стільці, мармурову стільницю з умивальником. Під стільницею тягнулася низка шафок із кухонним начинням, спеціями та крупами. А тоді побачив Теодора. Хлопчак без поспіху пройшов під аркою, оминув стіл, зупинився перед шафкою, трохи лівіше від умивальника. Витягнув руку й висунув верхню шухляду. Від напруження заболіли очі: — Що він робить? Тео видобув із шухляди якийсь продовгуватий предмет. Тримав його перед собою, роздивляючись. — Він узяв ніж, — пояснила Ліза. Моє серце начепили на вібруючу струну. — От лайно… — це вже було щось нове. Півхвилини Тео крутив кухонний ніж у руках. — Що далі? Як довго він так стовбичив? — Хвилин п’ять, а потім повернувся до спальні. Я клацнув зубами. — Із ножем? — Ні. Я прикипів очима до екрана iPad’а. Зображення знову перемкнулося на спальню, от тільки ракурс мало інший — із камери у віддаленому куті: тепер не проглядалося вікно, зате проступали вхідні двері. За мить двері злегка прочинилися, й у щілину протиснувся Теодор. Хлопчак знову підступив до мене — я перевернувся й лежав тепер спиною до вікна, — постояв трохи, після чого обійшов ліжко та заліз під ковдру. Ліза зупинила відтворення. — Це все. Він більше не вставав. Зчепивши долоні, я згорбився та затиснув руки колінами. Хвилину тупився в підлогу між ногами, а потім звернувся до американки: — І що тепер? — Можливо, він узяв ніж випадково, й це нічого не означає, проте… — жінка непевно знизала плечима. — Не знаю, що сказати, Мироне. Чому б вам із сином не призвичаїтися спати в різних кімнатах? Або… Загалом вирішуйте самі. Просто будьте обачним. Хтозна, чим це може обернутися. Вона підвелася. — Добре, — я ошелешено споглядав підлогу. — Я щось придумаю. 97

Коли Ліза Джин Торнтон поїхала, я вийшов на веранду й покликав Теодора. — Тео, давай поговоримо. Малюк — весь у піску — слухняно підбіг і, не кліпаючи, охопив мене поглядом широко розплющених очей. Від того погляду ставало некомфортно і трохи боязко: я ніяк не міг пригадати, чи говорив він хоч щось із учорашнього вечора. Зрештою хлопчак кивнув. — Ти пам’ятаєш, як прокидався вчора вночі? Попри те що темно-карі синові очі не відлипали від мого перенісся, жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся. Я старався перебороти себе, втамувати невпинно наростаюче почуття страху, щоби продовжити розмову. — Ти встав уночі й стояв біля мого ліжка, — здавалося, наче Тео дивиться крізь мене, наче він перебуває не тут. Я потягнувся й легенько торкнувся його плеча. — Ти чуєш мене? — Так. — Що «так»? Малюк опустив підборіддя й упер погляд у підлогу. — Пам’ятаю. — Тео, ти майже три години стояв біля мого ліжка. Чому? Чому ти не розбудив мене? Він стенув плечима. — Це Даймонд тебе примусив? — Я помалу втрачав контроль і підвищував голос, щоправда це не допомагало: слова однаково злітали з язика пожмаканими та перелякано тремтіли. — Розкажи, що йому потрібно від тебе. Не піднімаючи очей, Тео зіщулився так, що прикрив плечима вуха. Секунд двадцять ми мовчали. Збагнувши, що відповіді не дочекатися, я озвався знову: — Потім ти спустився на кухню, — не думав, що це можливо, та хлопчак скулився ще дужче. — Навіщо? Лише не обманюй мене. Теодор не схлипував і не здригався, через що сльозина, що викотилася з ока та залишила мокру цятку на дерев’яній підлозі веранди, виявилася для мене цілковитою несподіванкою. — Я… не… хотів, — розділяючи слова лячно великими паузами, прошепотів малюк. Ще кілька сльозин впали на підлогу. Одна пробігла щокою та зависла на підборідді. Я присів навпочіпки й спробував обійняти сина, проте він не подався до мене. — Комашко, не плач. Ти не зробив нічого поганого. Просто поясни, що не так. Я допоможу тобі. Навіщо ти взяв ножа? — Йому треба піти, — ще тихше, ніж попереднього разу, зронив малюк. Я почувався надто наелектризованим, щоб сидіти нерухомо, тож непомітно для себе почав розгойдуватися з боку на бік. — Кому треба піти? Даймонду? — Так. «Господи, скільки це ще триватиме? » — Чому? Куди він хоче піти? Тео на півхвилини стих і зіщулився ще дужче, так, наче від того, як глибоко він заштовхає голову поміж пліч, залежало його життя. Коли він нарешті розтулив рота, я радше прочитав по губах, аніж розчув його відповідь. — Йому не подобається… — Що не подобається? Тео рвучко смикнув плечима й захлипав: — Не подобається там, де він є, — через сльози слова виходили рваними, вилітали мовби по шматках. — Йому погано. Він хоче піти. Він говорить, це буде не боляче. Мені сперло подих. Суміш злості та переляку перетворювала кров на рідке скло. — Що буде не боляче? Теодор не відповів. — Тео! — струсонув його за плечі. — Ти не маєш нічого робити! Чуєш мене? Я твій тато, й ти мусиш слухатися лише мене й більше нікого! Чуєш?! — Так! — крізь сльози вигукнув Теодор. — Що б він тобі не наказував, не слухай його! Хлопчак розридався. Я обійняв його, притиснув до себе, та оскільки не зміг відмежуватися від щойно почутого, обійми були фальшивими. Тео це відчував і ще довго не міг заспокоїтися. 98

Мабуть, непросто повірити, що після розмови з Тео я так і не збагнув найважливішого. Не те щоб я пропустив розказане сином повз вуха, просто слова ніби відскакували від невидимого бар’єру в моїй голові. Можете дивуватись, можете засуджувати чи вважати мене викінченим дурнем, але знадобилася ще одна подія, щоб я остаточно збагнув: ніж, фенол і все решта призначались не мені. Після сніданку в понеділок, 10 серпня, ми з Тео подалися на прогулянку. Спочатку рушили на північ крізь перелісок до Діп-Парк-роуд, а досягнувши дороги, повернули на захід у напрямку моста. Йшли навмання. На правому узбіччі (якщо дивитися в напрямку Ліберті) за півсотні кроків від моста Тео надибав великий конічний мурашник і, озброївшись довгою галузкою, присів біля нього. Коли зі сходу долинуло надсадне, та поки що не дуже виразне хрипіння автомобільного двигуна — з огляду на характерне важке забарвлення звуку то йшла вантажівка, — я знаходився на десять кроків далі від мосту, ніж Тео. Хлопчак, почувши машину, втратив інтерес до мурашника й підвівся. Від виразу його обличчя щось холодне бовтнулося в грудях. Я нервово озирнувся. У прогалинах між заростями миготів багатотонний білий трейлер — який-небудь Freightliner чи Peterbilt[88]. На повороті до моста водій пригальмовував, одначе швидкість залишалася чималою. Озирнувшись назад, я пополотнів. Тео відійшов від мурашника й застиг за півкроку від асфальтівки, втупившись у стіну заростів, за якими проглядалася вантажівка. — Тео, відійди від… — мої слова стали хрипом і провалилися назад у горлянку. Я нутром відчув, що хлопчак не має наміру відходити. Вантажівка насувалась. Я вже розрізняв шурхіт шин об сухий асфальт і деренчання якихось деталей у шумі двигуна; час від часу сердито пирхав компресор. Водій також нас помітив і просигналив, спочатку коротко, уривчасто, а потім, побачивши, що Тео залишається біля краю шосе, настирливіше. Мені здавалося, наче я зав’яз у трясовині — не міг поворухнутися, ноги немовби вгрузли в землю. На моїх очах Тео ступив на асфальт і, ніби сновида, пішов до центральної розділювальної лінії. Водій безперестану сигналив — виття клаксона гарячою смолою заповнювало вуха, — та гальмувати не намагався. Надто малою була відстань між ним і Тео, та й трейлер не встиг би спинитися до виїзду на міст. На такій вузькій дорозі вантажівку майже напевно б занесло, закрутило, після чого нас усіх змело б у водосховище. Все, що водієві вдалося б зробити, — це притиснутися до лівого краю. Виїхавши з повороту на пряму ділянку, що впиралась у міст, він перевів машину на зустрічну смугу — я здогадався про це за шумом гілок, що ляскали об брезент, — однак цього було замало. Тео подолав половину відстані між правим узбіччям і жовтою розділювальною смугою, коли я нарешті струснув заціпеніння. Заволавши: — ТЕО! — я метнувся до сина. Хлопчак навіть не поглянув у мій бік. В останню мить — гаряче дихання гігантської машини вже лоскотало мені спину — я вистрибнув уперед, у польоті витягнувшись, неначе кішка. Якимось дивом мені пощастило схопити Тео за ступню. Ще до приземлення я відчайдушно смикнув руку на себе. Потім упав — повітря з глухуватим «кхе! » вихопилося з легень, — важко вдарився грудьми об асфальт, а тоді, вивертаючись із-під вищиреного сріблястого капота, перекинув Тео через себе. Хлопчак, розчепіривши ручки, промайнув наді мною, гепнувся на підстилку з висушених сонцем ялинових гілок, перекотився через голову та розпростерся за півтора метра від дороги. Вантажівка обдала мене жаром і пригорщею дрібних камінців, а потому, не припиняючи оскаженіло сигналити, вискочила на бетонний міст і невдовзі щезла з поля зору. Я сів. Потираючи долонею ребра, хапнув ротом повітря й закричав: — ЩО ТИ ТВОРИШ?!! Малюк, важко дихаючи, скрючився неподалік моїх ніг. Я навкарачки підповз до нього — погляд скляний, маленькі пальці шкрябають землю, — взявши під пахви, поставив на ноги й струсонув. — ТЕО, БЛЯХА! ЩО З ТОБОЮ ТАКЕ? — серце несамовито бухало. Малюк на моїх руках обвис, як ганчір’яна лялька. На мої очі навернулися сльози. Я пригорнув хлопчака, проте тут-таки відсторонився. Дещо пригадав. Дещо таке, що, чорт забирай, мав би зрозуміти ще три дні тому. У ту мить на мене раптом зійшло прозріння — я пов’язав вантажівку, ніж у кухні та — найважливіше — запит про фенол. Оглушений і переляканий, я стискав худенькі плечі Тео й добрі півхвилини безпорадно кліпав, відмовляючись вірити в те, що осягнув. — Не може бути, Господи, не роби цього, не треба… Тео неголосно запхинькав і спробував випручатись: — Тату, мені боляче. Я відпустив плечі й схопив малого за руку. Мене колотило, від жаху ледь не клацали зуби, та я вирішив так просто не здаватися. Стрімко випростався й роззирнувся. Дорога була порожньою. Тримаючи сина за руку, перетягнув його на інший бік шосе, після чого навпростець через ліс поволік до котеджу. Дорогою Тео почав рюмсати, проте я не зважав. Тричі він спотикався, виснучи на руці, й жодного разу я не зупинявся. Ривком ставив малого на ноги та продовжував дертися крізь ліс. За кілька хвилин ми вибігли до будинку з боку басейна. Я вихором пролетів через веранду, розчахнув двері й увалився до вітальні. Краплини поту стікали з-під пахв, по спині та шиї. Всадовивши сина на диван, хрипко наказав: — Сиди тут, — і метнувся до кухні. Тео, перелякано затуливши обличчя долоньками, плакав. Я подумки відмежувався від нього. Кинувся до шафок, узявся одну за одною висовувати шухляди. «Де? Де? Ну де він? — похапцем перебирав ложки, виделки, ножі, рулони пакувальної фольги, коробочки з серветками, пакетики зі спеціями, відкривачки для пива та вина, інший кухонний мотлох. — Ні, не тут». Тоді задер голову й заходився по черзі відчиняти дверцята горішніх шафок, поки за однією з них не знайшов те, що шукав. Я узяв із полиці принесений Лізою Торнтон спрей від ангіни й підніс до очей етикетку. На ній було намальовано дві вишні, а вище йшов напис: Chloraseptic® Sore Throat Spray Cherry 6-ounce[89] Я перевернув пляшечку й ледве стримав розлючений зойк. Drug Facts Active ingredient Phenol 1. 4 %………………….. Oral Anesthetic[90] Тео припинив плакати. Я озирнувся на нього з кухні. Хлопчак, дуже згорбившись, сидів на дивані. Скривившись від натуги, я зірвав із пластикової пляшечки білий розприскувач, вилив її вміст у мийку, після чого ретельно змив червоні краплі з металевої раковини. Перед тим як викинути пляшку до смітника, ще раз уважно пробіг очима етикетку. Шукав, чи не зазначено де-небудь масу в грамах, а не в унціях, проте марно. Витерши руки, я видобув із кишені смартфон, запустив додаток для конвертації одиниць вимірювання та незабаром дізнався, що 6 унцій — це приблизно 170 грамів. Потому перемкнувся на калькулятор і перемножив 170 × 0, 014. Отримав 2, 38. Тобто одна пляшка вишневого спрею Chloraseptic містить 2, 38 грама фенолу — більше ніж достатньо, щоб убити п’ятирічного хлопчика. Теодору потрібно було залпом випити чверть пляшки для того, щоб… Я здригнувся — страшно навіть думати про таке, — підняв голову та поглянув на сина. Швидко підійшов, опустився на підлогу, заговорив: — Тео, не слухай його. Він обманює! Він зробить тобі боляче, чуєш? Хай там що він казатиме, не слухайся його! Малюк дивився на мене й безгучно плакав. Одна за одною його щоками збігали великі сльозини. Чому Даймонд не скористався спреєм? Можливо, вирішив, що цей спосіб ненадійний: Тео міг виблювати випите (спреї навмисно випускають із солодкавим, нудотним присмаком, щоб не можна було випити багато). Можливо, Тео не вдалося зірвати з пляшки кришку — для п’ятирічного малюка це не так просто, — а виприскувати на себе чверть пляшечки було б вершиною дурості. Хоча, як на мене, основну роль відіграло інше. Даймонд усвідомлював: для того щоб примусити організм порішити себе, потрібен повний над ним контроль. А повного контролю він не мав. Тому й силкувався дібрати щось більш дієве та вивірене, ніж перерізати сонну артерію чи труїтися фенолом, як, наприклад, кинутися під вантажівку. — Тео, це сон, — я стискав руками його ніжки, — він несправжній, Даймонда чи, як ти на нього кажеш, Аймонта не існує, розумієш?! Хлопчак кивнув. Великі очі блищали від вологи. — Він не завдасть тобі шкоди, якщо ти сам не дозволиш! Тео схлипнув і почав тихо підвивати. У мене защеміло в грудях. — Комашко, не бійся, я не дам тебе скривдити, просто не слухай його, а я щось придумаю, — я притиснувся лицем до його грудей, — ми вигадаємо щось, щоб він більше не приходив, обіцяю тобі… Малюк не заспокоювався. Кілька секунд я дослухався до калатання його серця, а потім раптом осягнув, що це лише слова. Легковажне стрясання повітря, не більше. Я розумів, що програю та що роблю недостатньо для того, щоб виграти. Відступивши на крок, дістав мобілку та набрав Лізу Джин Торнтон. Щойно жінка відповіла, я, не вітаючись, випалив: — Допоможіть мені! — Що сталося? — Ви не уявляєте, як я зараз потребую вашої допомоги… 99

Упродовж наступних двох днів я майже не спав. Найперше виламав дверні замки в туалеті та ванній, а також на дверях до підвалу, щоби Тео ніде не спромігся зачинитися зсередини. Потім викинув більшість ножів, відкривачок і виделок — усе, чим хлопчак міг завдати собі шкоди, — а ті, що лишив, сховав так, що ледве діставав їх сам. Я наказав Джеремайї забрати з підвалу всі інструменти для догляду за кущами та викошування трави — віднині він щоразу приносив їх із собою, — та спустити воду в басейні. І, звісно, ні на мить не відходив від сина, ні у спальні, ні у ванній, ні в пісочниці не покидаючи його самого. Ліза Торнтон перейнялася не менше за мене. Вислухавши мою перелякану й тому дуже плутану розповідь про те, що Даймонд налаштовує — чи радше намагається примусити — Теодора вчинити самогубство, вона запевнила, що зробить усе від неї залежне, аби допомогти. У понеділок Ліза зобов’язала чергового агента уважніше стежити за камерами. У вівторок увечері до котеджу біля водосховища Ліберті підкотили білосніжний Audi A3 і темно-синій Ford Fiesta. Торнтон привезла із собою (як вона сама висловилась) тимчасову доглядальницю — дебелу афроамериканку на ім’я Тереза Слейтер. Не знаю, чи пані Слейтер з її важким поглядом і не по-жіночому басистим голосом коли-небудь до того мала справу з дітьми, чи — що більш імовірно — як і Ліза Джин Торнтон, була агентом ФБР, але вона залишилась і всю ніч провела у кріслі в коридорі на другому поверсі, контролюючи, щоби мій син не вкоротив собі віку, поки я сплю. Зранку Слейтер поїхала, пообіцявши повернутися об одинадцятій вечора. А в середу, 12 серпня, о пів на четверту пополудні Ліза Торнтон зателефонувала мені та повідомила, що вони з Енді Далтоном знайшли спосіб «вилікувати мого сина», хоча, на її думку, пропозиція можливо мені не сподобається. Я спробував її розпитувати, проте Ліза обірвала мене словами, що вони з доктором Далтоном вирушили з Балтимора та за півгодини будуть у Рейстерстауні. 100

Ліза помилялася: її пропозиція мені не просто не сподобалася — вона мене шокувала. Машина Енді Далтона зупинилася на під’їзній алеї наприкінці Контент-Лейн за п’ять хвилин до шостої вечора, коли спека тільки почала спадати. Далтон і Торнтон захопили Меллорі Хардисон. Вона забрала Теодора й повела його до будинку, а ми з Лізою та доктором пройшли до веранди. Далтон ніс із собою картонну спайку з двома чималими паперовими стаканчиками кави. Поставив спайку на дерев’яний столик, витягнув стаканчики, один узяв собі, другий підсунув до мене. — Пригощайтесь. Купив на заправці, ще наче не встигла охолонути. Я взяв стаканчик, але до губ не підніс. Ліза мовчки спостерігала за нами. Енді Далтон зробив великий ковток, гучно видихнув і заговорив: — О’кей, народ, спершу мушу з’ясувати, чи правильно вас зрозумів. Ліза перевела занепокоєний погляд на мене, та я не відреагував, туплячись у білу пластикову накривку свого стаканчика. Далтон продовжив: — Отже, три роки тому зупинка серця в Теодора збіглася в часі зі смертю мексиканського наркоторговця Матео Кампо, після чого, як ви стверджуєте, вони ніби як пліч-о-пліч пішли туди, де… е-е… — він зам’явся, ще раз хильнув кави, — де, ймовірно, опиняються люди після смерті. Через 36 секунд ваш син повернувся до життя. Ви переконані, що на момент смерті їх щось пов’язало, тож це якось дало можливість Матео Кампо також… ну… повернутися. — Я усвідомлюю, як божевільно це звучить, — пальці неспокійно погладжували бурі дошки стола, — й можливо, в чомусь припускаюся помилки. Але думаю, що зв’язок випадковий, зумовлений лише тим, що Тео й Даймонд строго одночасно перетнули межу між тут і там, а потім, коли Теодор раптово рушив назад, Даймонд потягнувся слідом, от тільки повертатися йому вже не було куди, його тіло не могло нікого прийняти, й він застряг у снах мого сина. — Добре. Йдемо далі. Упродовж наступних років Матео Кампо поступово перебирав контроль над вашим сином, поки не навчився взаємодіяти з ним не лише під час сну, але й у свідомому стані. Упродовж минулих півроку Кампо спромігся помститися кривдникам, утягнув у це ФБР, але тепер він хоче піти. За словами вашого сина, йому нібито більше не до вподоби «висіти» поміж тут і там, так? Я нарешті обережно сьорбнув кави. Міцний напій обпік губи. — Ймовірно, щось мучить його. У буквальному сенсі. Тео казав, що йому погано. — І тому Кампо шукає спосіб примусити вашого сина вчинити самогубство й таким чином звільнитися. — Все так. — Ще раз: він думає, що звільниться, якщо вб’є вашого сина. Я кивнув: — Усе правильно. Доктор Далтон довго мовчав перед тим, як озватися. Коли він заговорив, його голос бринів напружено та колючо: — Якщо запропоноване зараз мною спливе на поверхню, мене виженуть із роботи, довіку позбавлять ліцензії, ну і, майже напевно, на багато років запроторять до в’язниці, — він кволо розсміявся. — Ліза попередила мене, що в рапортах, завершальних доповідях і будь-яких інших офіційних документах щодо справи Норвуда, вбивства Матео Кампо чи перехоплення наркотиків біля селища Сан-Хуан-де-ла-Коста міститиметься дуже мало згадок про екстраординарні здібності вашого сина. — Найбільш імовірно, що їх там не буде взагалі, — Ліза, ніби перепрошуючи, пояснила: — Я маю недостатньо доказів, щоб у таке повірили. Те, що все ж лишать, ітиме під грифом «цілком таємно». Далтон ледь чутно хмикнув: — Коротше, не знайдеться жодного папірця на виправдання в разі чого моїх дій. Я не нарікаю, нітрохи, — він перевів погляд на Лізу, — і чудово вас розумію: навіть із доказами в таке мало хто повірить. — Але ж ви вірите, — мовив я. — Так, я вірю. Бо бачив у снах вашого сина чоловіка з випеченим ромбом на щоці. Бо бачив фотографії, з яких дізнався, що цей чоловік — Матео Кампо. І я також пам’ятаю ніч, коли Кампо перетворив вашого сина на ошалілого монстра. Тому — так, пане Белінськи, я вірю. Інакше б я тут не сидів, — Енді Далтон схвильованим, тривожним жестом поправив волосся. — Йдеться не про це. Я хочу, щоб незалежно від вашої відповіді ви ніколи й нікому не переповідали зміст моєї пропозиції. — Обіцяю… — почав був я, та Далтон застережливо підняв руку. — Не поспішайте, бо це ще не все. Значно більш важливо, щоб ви зберігали мовчанку в тому разі, якщо погодитесь, але потім мені не вдасться або… — він підібгав губи та помовчав перед тим, як договорити, — станеться щось непоправне. Я насупився: — Що ви задумали? Енді Далтон на видиху випалив: — Увести вашого сина в стан контрольованої клінічної смерті, виждати хвилину, а надалі оживити. У мене очі на лоба полізли й затремтіла нижня губа. Хапнувши перекривленим ротом повітря, я просичав: — Ідіть на хрін! Далтон повернувся до Лізи Джин Торнтон: — Я ж тобі казав. — Почекайте, — американка схилилася до мене. — Мироне, послухайте. Ви нічого не втратите, просто вислухавши мене. Остаточне рішення за вами, та насправді ідея доктора Далтона не така безрозсудна, як здається. Операційну Балтиморського відділення УНТ ЦРУ оснащено найсучаснішим обладнанням, навіть у найдорожчих клініках Америки ви не знайдете кращої апаратної бази для проведення спеціалізованої серцево-легеневої реанімації. Клінічна смерть не протриває й хвилини, ми майже відразу «повернемо» Теодора до життя. Я розумію, о’кей, це страшно, ми наблизимо вашого малюка до дуже небезпечної межі, та погляньмо правді у вічі: нам нема з чого вибирати. Я не уявляю, як інакше розірвати зв’язок між Матео Кампо й Теодором, — я не припиняв осатаніло мотати головою, тож Ліза підсунулася ще ближче та виштовхнула дві останні фрази просто мені в обличчя: — Ми мусимо дати йому піти, Мироне. Сам по собі Даймонд не залишить вашого сина у спокої. Енді Далтон закивав: — Ліза має рацію, задум тільки на перший погляд виглядає загрозливим. По суті, йдеться про… — Ви збожеволіли! — заволав я. — Я не дозволю вам убивати мого сина! Ліза притримала долонею мою руку: — Не кричіть. Довкола Далтонових губ пролягли невдоволені зморшки: — Ніхто не хоче вбивати вашого сина. Теодор перебуватиме у стані, який можна описати як щось середнє між клінічною смертю в умовах терапевтичної гіпотермії та глибокою медикаментозною комою, а медикаментозна кома — це всього лише стан глибокого безпам’ятства, зумовлений барбітуратами[91]. На сьогодні штучну кому активно застосовують під час складних нейрохірургічних операцій, щоб уберегти мозок від незворотних пошкоджень, для виведення організму з епілептичного статусу[92] тощо — і це моя спеціальність, це те, чому мене навчали протягом багатьох років, запевняю вас, це абсолютно контрольована та безпечна операція. — Як ви можете говорити про щось середнє між безпам’ятством і смертю?! — вигукнув я. — Я поясню. Суть у тому, щоб одночасно із введенням вашого сина в кому охолодити його тіло до 25 чи 30 °C, до максимуму сповільнити церебральний потік крові та метаболізм у головному мозку — це захистить клітини його мозку від руйнації, — а потім… — доктор Далтон глипнув на мене, наче на кобру, що от-от цвіркне в очі отрутою, на його лиці промайнув сумнів, але за мить незворушно доказав: — різко обірвати надходження кисню, спричинивши немеханічну асфіксію, й таким чином на нетривалий час зупинити дихання й серцевий ритм. Ми всі затихли. Я пожирав очима Далтона. Далтон і Ліза дивилися на мене. — Так, це клінічна смерть, — продовжив невролог. — Так, під час неї зупиняються серцева діяльність і дихання, проте клінічна смерть, у принципі, зворотна! Навіть за звичайних умов — за температури тіла 36, 5 °C — незворотні зміни в корі головного мозку настають лише через три-чотири хвилини. За умов терапевтичної гіпотермії, тобто штучного охолодження тіла, тривалість «безпечної» клінічної смерті значно вища. Є підтверджені факти про те, що за температури тіла 20 °C люди поверталися до життя, пробувши в стані клінічної смерті більше ніж годину. Прогноз ще кращий, якщо причиною клінічної смерті було переохолодження, а не травми. Наприклад, 1999 року двадцятидев’ятирічна шведка Анна Боґенхольм провела 80 хвилин у льоду, температура її тіла впала до 13, 7 °C, але вона вижила з повним відновленням функцій організму. У невідкладній допомозі часто кажуть, що «ніхто не помер, поки він не теплий і мертвий одночасно», — Енді Далтон махнув рукою в напрямку будинку: — Погугліть і самі переконайтеся. До контрольованої клінічної смерті вдаються для зупинки кровообігу під час оперування аневризми судин головного мозку чи пороків дуги аорти[93]. Під час таких операцій температуру тіла знижують до 18 °C, а стан пацієнта позначають абревіатурою DHCA — deep hypothermic circulatory arrest[94]. Сучасні технології реанімації дають змогу без жодної шкоди для життєво важливих органів виводити людину з цього стану. Нервово покусуючи губу, я скоса зиркнув на Далтона: — Ви коли-небудь робили щось подібне? Він поправив окуляри: — Я ніколи навмисно не вводив людину в стан клінічної смерті, та мені доводилося виводити людей з такого стану. Двічі. Й обидва пацієнти повністю відновилися. Я розумію, що такі слова недоречні, коли йдеться про зупинку серця здорового хлопчика, та я гарантую мінімальність ризику. Знову запала мовчанка. Я сидів спиною до будинку, туплячись на спорожнілу чашу басейна, куди вже встигло нападати листя. З-за дверей долинав голос Меллорі. Енді Далтон нервово м’яв пальцями підборіддя. Через хвилину він першим порушив тишу: — Отже, підсумую — щоб ви не думали, що ми маємо намір торохнути вашого сина дрючком по голові, а потім проводити йому непрямий масаж серця, — план такий: поміщаємо Теодора до гіпербаричної барокамери[95], для індукування коми використовуємо тіопентал натрію[96], водночас охолоджуємо тіло до 30 °C і витискаємо з камери кисень азотом. Далі — чекаємо на зупинку серця та дихання. Після припинення біоелектричної активності в серці вижидаємо хвилину, потому під тиском подаємо в камеру кисень, різко підвищуємо температуру, за потреби робимо адреналінову ін’єкцію для запуску серця. І сподіваємось, що за той час, поки серце не билось, Матео Кампо пішов. — Це божевілля, — перелякано прохрипів я. — Це наче екзорцизм якийсь. — Екзорцизм? — Енді Далтон, крутячи в руках стаканчик із кавою, криво посміхнувся. — Гадаю, саме так суддя й напише у вироку. — Припини! — сердито прицмокнула Ліза Торнтон. Потім звернулася до мене: — Ніхто не вимагає від вас відповіді просто зараз. Зважте, обміркуйте, ми почекаємо. Я знайшов у собі сили лише на один кивок. — Гаразд, — Далтон підвівся, Торнтон теж устала. Доктор повагався, дивлячись на недопиту каву, та зрештою залишив і її, й порожню картонну спайку на столі. — Я зрадію, якщо ви відмовитесь. Але якщо все ж погодитесь… у малого є шанс. Він відвернувся та покликав Меллорі. — Тереза незабаром приїде, — сказала Ліза. Слова ледве пробивалися до мене, здавалось, ніби голос долітає з іншої кімнати. — Знаю… — промимрив я, туплячись кудись повз неї. Через дві хвилини вони відбули. 101

Уклавши Теодора, я довго не лягав. Близько десятої з’явилася Тереза Слейтер, улаштувалась поміж дверима спальні та сходами на перший поверх, а я спустився до вітальні й чимало часу просидів у темряві. Навряд чи мені вдалося б — навіть якби дуже захотів — описати все, що пройшло крізь мою голову тієї ночі. Нагальність і значущість вибору душили, буквально не даючи дихати, причому я прекрасно усвідомлював фатальність і самого рішення, і його відсутності. Страшенно хотілося виговоритися, порадитися з кимось, от тільки з ким? Єва? Цезар? Матір? Ніхто з цих трьох навіть приблизно не уявляв, що насправді коїлося з Тео. За годину до півночі я переконав себе, що мушу зателефонувати й поділитися всім із мамою, та так і не запустив Skype. Навіть комп’ютер не вмикав. Не те щоб мене стримували вагання, просто в Україні була ніч, тож я знав, що мама не в онлайні. А вже о першій ночі, коли в Україні настав ранок, набирати матір різко перехотілося. І річ не в тім, що я перегорів чи враз осягнув, що доведеться витратити чи не півдня на розповідь про пережите нами з Тео протягом минулих півроку, ні, я лише спробував припустити, що почую від мами у відповідь. Чи міг я розраховувати на пораду, яка реально допоможе? Пораду, яка ґрунтувалася б на тверезій оцінці почутого, а не на емоціях? Навряд. Я добре знав матір, знав, як зашкаруб її характер упродовж років роботи в школі, проте знав і межу тієї зашкарублості. І добровільна згода на «штучну» смерть єдиного онука знаходилася далеко за цією межею. Мама не підтримала б мене і, ймовірніше, взялася б відмовляти. Саме тоді, після першої ночі, коли, в принципі, вже міг би радитися з нею, я раптом збагнув, що насправді потребую не порад чи палких слів підтримки, а обґрунтування — бодай і не зовсім щирого — мого майбутнього вчинку. «Рішення ризикове — трясця, ще б пак! — але може стати переломним моментом у протистоянні з Даймондом». Ось що я прагнув почути. Проте не знайшлося нікого, хто сказав би таке, нікого, хто запевнив би, що я не скочуюся до безумства. Згодом почав думати про батька. У пам’яті зринув один із тих днів, коли він брав мене із собою на тренування в ДЮСШ. Мені тоді виповнилося років вісім, можливо, трохи більше. Пригадую, на той час капітаном у батьковій команді був високий сухорлявий хлопчина з шоколадного відтінку волоссям і довжелезними руками. Батько якось застав його на лаві під час розминки й, бризкаючи слиною, накинувся: «Чого розсівся?! Думаєш, схопив Бога за бороду?! Чекаєш, що перемоги самі впадуть із неба?! — молодий капітан підтюпцем, але з невдоволеною міною на лиці приєднався до товаришів по команді, а батько роздратовано договорив: — Лайно припливає саме, а по перли пірнати треба! » Ще одна його дурнувата приказка. Ну, можливо, не така вже й дурнувата, та, чорт забирай, він не зробив нічого, щоб я в неї повірив! Мене раптом неначе волоком протягло крізь усе життя. Перед очима промайнули відстовбурчене гнійником Теодорове вушко, перші напади й нічні кошмари, мить, коли Тео розповів про Даймонда, і зрештою перший лист до ФБР. Стало так тоскно, що хотілося завити. Я щоразу пускав усе самопливом. Щоразу знаходив аргументи, щоби переконати себе, що бездіяльність краща за ризики, спричинені дією, й усувався від проблем. Я розумію: немає гарантії, що мої дії хоча б у котромусь зі згаданих епізодів що-небудь змінили на краще. Але ось я тут, сам-один за хрін знає скільки кілометрів від рідного дому й — хай йому грець! — хіба вже може бути гірше?! Саме припливає лайно, а по перли пірнати треба… Час приймати рішення й відповідати за них. О пів на третю ночі я встав із дивана й пішов спати. У вухах гуло, щоки горіли, та, на диво, я провалився в сон, щойно голова торкнулася подушки. 102

Операцію призначили на вечір 22 серпня 2015-го. Ми з Тео приїхали до Балтиморського відділення УНТ ЦРУ на день раніше — у п’ятницю: в малюка взяли всі необхідні аналізи. Ніч провели у спальні на другому поверсі, а в суботу, ближче до вечора, Теодора почали помалу готувати до операції. Підготовка тривала три години. Я перебував поряд увесь час, аж поки за чверть до дев’ятої вечора Теодор не вирубився під дією наркозу. Малюка на спеціальному ліжку для транспортування пацієнтів повезли до операційної. Джено Кардона, який, добре пам’ятаючи події в кімнаті для спостережень, виглядав переляканим (певно, ще більше зляканим, ніж я), сказав, що операцію почнуть не раніше, ніж за годину, тож я можу почекати в кімнаті для відпочинку. Я спустився на перший поверх, пройшов до приміщення із табличкою DAYROOM[97] на дверях і здивувався, побачивши там доктора Далтона й ще одного, незнайомого мені чоловіка. Незнайомець був щуплявим і невисоким, із чорним блискучим волоссям і злегка розкосими очима, що вказувало на те, що принаймні один із його предків був азіатом. Далтон повернув голову й утупився в мене, не зронивши й півслова. На столі стояли дві чашки, сповнюючи кімнату гіркувато-димним ароматом кави, й металева коробка з печивом. Я кинув погляд на плоский телевізор, що висів на стіні зліва від входу, — початок четвертої чверті футбольного матчу між Baltimore Ravens і Philadelphia Eagles. «Балтиморські Ворони» програвали з рахунком 0—30. — Чорт забирай, нарешті! — вигукнув незнайомець, підносячи над головою обидві руки. Він наче не бачив мене. — Хто? — Енді Далтон повів головою до телевізора. — Реннер — Волнеру, сім ярдів, тачдаун. На екрані йшов повтор короткого пасу та пробіжки ресивера до залікової зони; рахунок змінився на 6—30. — Хто це, в біса, Реннер? — Третій за сьогодні квотербек, щойно вийшов — на початку чверті. Але він не в команді, не підписаний іще[98]. Далтон знизав плечима: — Може, й правильно. Флакко[99] час на пенсію. — Їм усім з такою грою час на пенсію. Я все ще стовбичив на порозі, нічого з того, про що вони говорили, не розумів і починав дратуватися: — А ви не… Доктор Далтон махнув рукою на одне з крісел: — Сідайте, — і, ніби прочитавши мої думки, додав: — Джено все підготує без нас. Спершу мене аж викручувало: і Далтон, і азіат здавалися розхлябаними, незібраними й незосередженими, так, мовби той довбаний футбольний матч був важливішим за майбутню операцію. Втім, згодом клекіт у грудях стишився: я збагнув, що це тільки ззовні. Чоловіки нервували, й голосно ввімкнений звук і підкреслено емоційне обговорення матчу, в якому їхня команда поступалася з розгромним рахунком, мали на меті одне — приховати крайнє напруження. Baltimore Ravens програли 17–40. Буквально через кілька секунд після закінчення останньої чверті до кімнати зазирнув Джено Кардона: — Докторе, все готово. Азіат підвівся. Енді Далтон повернувся до мене, його очі тривожно виблискували: — Ви можете почекати тут. Усі були бліді, мовби тальком присипані. Я, напевно, теж. — Дозволите мені з вами? Далтон розтулив рота (я відчував, що з його губів готове зірватися заперечення), та зрештою опустив голову й тихо наказав лаборанту: — Видаси йому все необхідне, — Джено кивнув, після чого доктор Далтон устав і показав рукою на двері: — Ходімо. Ми вчотирьох — азіат із Далтоном попереду, за ними Джено та я насамкінець — пішли темними коридорами до західного крила будівлі УНТ. 103

Джено запропонував мені комбінезон з еластичної тканини блідо-блакитного кольору, захисні бахіли, хірургічну шапочку, гумові рукавички, маску на обличчя й навіть пластикові окуляри. Екіпірування здалося мені надмірним, складалося враження, нібито лаборант готує мене до входу в операційну, де проходитиме пересадка серця пацієнтові, зараженому вірусом ебола, та я не став сперечатися. Джено простежив, щоб перед тим, як одягти рукавички, я ретельно вимив руки дезінфектантом, і тільки потому впустив мене до операційної. Я потрапив до просторої й добре освітленої кімнати без вікон. У центрі височіло операційне ліжко, оточене блоками апаратури з неактивними LCD-дисплеями та цілою купою різноманітних ламп на рухомих кронштейнах. Праворуч від ліжка, попід стіною, вишикувався ряд скляних шафок, ліворуч стриміли два вузькі та дуже довгі столи. Ліжко було порожнім. Доктор Далтон і азіат стояли ближче до протилежної від входу стіни, спинами до мене. На чоловіках були маски й шапочки, але не було окулярів. Я ступив кілька кроків уперед і побачив барокамеру. Капсула з цілковито прозорого пластику завдовжки трохи більше ніж метр знаходилася посередині між операційним ліжком і стіною. Над узголів’ям здіймалася панель з елементами керування та цифровими індикаторами. За капсулою, під самою стіною, розташовувався вентиляторний конвектор, що через гнучку трубку подавав досередини охолоджене повітря, й компресор з азотом. Сама барокамера чимось нагадувала бокс для недоношених немовлят, які ще не навчилися самостійно дихати. Я підступив іще ближче, й серце стислося. Всередині лежав Теодор. Очі заплющені, руки витягнуті вздовж тіла, шкіра лячного сіро-синього відтінку. Електроди, що проникали до камери крізь спеціальні отвори з герметичними ущільненнями, обплітали його худенькі груди та голову. Доктор Далтон обігнув капсулу й зупинився біля конвектора — так, щоб одночасно стежити і за контролером, і за панеллю керування барокамерою. Його чорнявий колега схилився над невеликою полицею в ногах пластикової капсули. Із вени на лівій руці Тео стирчав катетер, трубка від якого виходила назовні в нижній частині капсули, а на полиці розгалужувалася на чотири рукави. Найдовший із них ішов до підвішеного на спеціальній стійці пакета з фізрозчином. До інших трьох кріпилися шприци різного розміру. Ще одну трубку — завтовшки з мій великий палець, непрозору — було виведено до кисневої маски, що повністю закривала рот і ніс хлопчака. «Він мертвий! — тьохнуло в голові. А потім: — Ні, ні, він не може померти! » Я мусив до краю напружитися, щоб погамувати стогін і відігнати слизькі й холодні думки. — Уже дев’яносто три[100], — спокійно констатував Енді Далтон. — Зрозумів, — кивнув азіат. — Охолоджуємо далі. — Присядьте тут, — Джено Кардона показав на невисокий стільчик біля лівої стіни, а сам зайняв місце за стійкою з приладами та моніторами, до яких підходили дроти від капсули. Джено помітно нервував. Я позадкував до стільця та, залишаючись стояти, не зводив очей із барокамери. — Де дефібрилятор? — Що? — озирнувся на мене чорнявий. — Як ви будете застосовувати дефібрилятор, якщо мій син постійно перебуватиме в барокамері? Його очі злегка розширилися: — Навіщо дефібрилятор? У розмову втрутився Енді Далтон: — Пане Белінськи, дефібрилятор, як можна було б здогадатися з назви, використовують під час фібриляції, коли волокна серцевого м’яза скорочуються розрізнено й нескоординовано, тож серце більше не качає кров. Дія дефібрилятора заснована на тому, що електричний імпульс зупиняє серце, після чого воно ніби як перезапускається, і в більшості випадків відновлюється нормальний ритм. У разі асистолії дефібрилятор неефективний, — він невдоволено стиснув губи. — Мироне, я зробив вам ласку, впустивши до операційної. Можете спостерігати, та, будь ласка, не втручайтесь і не заважайте нам працювати. Домовились? Я зашарівся. — Пробачте. І сів. Коли зайшов, повітря в операційній здавалося страшенно холодним, градусів 16, не більше, та вже через п’ять хвилин я обливався потом. Маска заважала дихати, волосся під шапочкою змокріло, несамовито чухалися руки, груди, спина. Я очікував на активні дії, нервозний екшен, але Кардона, Далтон і азіат просто стовбичили на своїх місцях. — Пульс? — спитав Енді Далтон. — Сорок два, — відповів Кардона. — Температура? — азіат, опустивши руки, стояв біля капельниці та шприців. — Тридцять дев’ять у камері[101], — сказав Далтон. — Тіло — дев’яносто[102], — озвався Кардона. — Можеш подавати холодніше? — азіат зиркнув на Далтона. Той похитав головою. Ще за п’ять хвилин Джено нервово переступив із ноги на ногу: — Пульс тридцять, падає. Я здригнувся, наче мене хльоснули батогом. Азіат звів брови на переніссі: — Температура тіла? — Вісімдесят п’ять[103]. — Недостатньо. — Пульс двадцять сім, падає. Енді Далтон не зводив погляду з азіата: — Пускати азот? — Ні. — Пульс двадцять два, рваний ритм, падає. Тиск також знижується — шістдесят на тридцять… шістдесят на двадцять… Мене знудило. Я уявив, що трапиться, як почну блювати посеред операційної, й гіркий клубок відступив, але на Тео дивитися більше не міг. Далтон щось натиснув на контролері конвектора: — Ставлю майже на тридцять два[104]. — Температура тіла? — Вісімдесят три[105], — Джено швидким рухом протер очі, закліпав. — Пульс — п’ятнадцять… докторе, пульс — чотирнадцять… Далтон спохмурнів: — Він не витримує. Ми ж не маємо на меті його заморозити. Я стиснув кулаки та заплющив очі. Останнім побачив, як азіат незворушно кивнув: — Пускай азот. Компресор за барокамерою шумно зашипів, на якийсь час стало тихо, а потім тишу розірвав дзвінкий від напруження голос Джено: — Зупинка дихання, — пауза; на панелі, за якою стояв лаборант, гучно пікнуло, — і-і-і… зупинка серця. Хтось тихо шморгнув. Я розплющив очі та підхопився, від чого запаморочилось у голові. Щоб утриматися на ногах, мусив спертися на стіну. Енді Далтон строго зиркнув на мене: — Ви о’кей? — він непомітно кивнув Джено, щоб той у разі чого перехопив мене. — Пане Белінськи? «А це ж лише початок, — подумав я. — Найстрашніше ще попереду…» — Він мертвий? — я не впізнавав власного голосу. Повітря в операційній скидалося на розпечені вихлопи з печі, я не міг удихнути на повні груди, перед очима все пливло. — Скажіть, він уже мертвий, так? — Він не мертвий. Ваш син у стані контрольованої клінічної смерті, — Далтон демонстративно поглянув на наручний годинник. — Через хвилину ми повернемо його до життя. Присядьте, будь ласка. Але я лишився на ногах. Мені здавалося, що я швидше сам помру, ніж хвилина добіжить кінця. Почав про себе відраховувати секунди, та, напевно, інстинктивно поспішав, бо дорахував майже до ста, коли доктор Далтон промовив: — Готовий? — Так, — азіат поклав великий палець на поршень одного зі шприців, але не натискав. — Пускаю кисень: 1, 3 бар, сто градусів[106]. Компресор знову зашипів. Побачивши, як гіпербаричну камеру наповнює густий, наче молоко, туман, я перелякано зойкнув, хоча ще до того, як підніс руку до рота, збагнув, що це теплий кисень змішується з азотом і конденсується в об’ємі холодної капсули. Компресор продовжував функціонувати й менше ніж за хвилину висушив барокамеру. Я знову бачив Тео. — Температура тіла — вісімдесят три, — відкарбував Джено. — Ритму немає. Із тихим розміреним чмиханням запрацювала система штучного дихання, силоміць прокачуючи кисень через легені малюка. Тиск був чималий — груди Тео в такт чмиханню апарата ледь помітно розширювалися й опадали. Втім, шкіра зберігала неприродний моторошно-синюватий відтінок. — Скільки з моменту зупинки? — запитав азіат. Далтон глянув на годинник. — Три хвилини. Його напарник кивнув. Нудота посилилась. Короткими конвульсивними ковтками я втягував у груди повітря й думав, що порішу себе, якщо вони не оживлять Тео. У ту мить я не розумів, як міг на таке погодитися: на моїх очах, за моєї згоди троє довбнів задушили мого сина! — Температура тіла залишається незмінною, — проказав Джено. — Ритму немає. — Адреналін? — Не поспішай. Підсвідомо я очікував, що обидва доктори боротимуться, натомість вони стояли й мовчки телющились на бездиханне посиніле тільце Теодора. — РОБІТЬ ЩОСЬ! Обоє повернули голови. Далтон намірився щось промовити, але в ту секунду прозвучало тихе, наче спресоване, «біп», і Джено Кардона коротко повідомив: — Є ритм. Частота — двадцять один… двадцять чотири… зростає… Азіат прибрав палець зі шприца з адреналіном, його плечі розслаблено опустилися. Енді Далтон видихнув, почекав кілька секунд і натиснув якусь кнопку на панелі керування барокамерою. — Вимикаю апарат штучного дихання. — Ритм стрибнув до сімдесяти восьми. Далтон нахилився, наблизивши лице до пластику: — Це добре. Він дихає… він уже дихає сам. Тоді мені здалося, ніби в мене лопнув якийсь внутрішній орган. Гаряча змія злетіла стравоходом і обпекла горло. Я затулив рота рукою, повернувся й вискочив з операційної. Мені вдалося прошмигнути через підготовче приміщення та вилетіти в коридор до того, як, упершись руками в коліна, я, мовби із брандспойта, виблював вечерю на підлогу. Слідом за мною з операційної вийшов Джено Кардона. Знявши хірургічну шапочку та притулившись плечем до одвірка, мовчки спостерігав, як я віддихуюся над калюжею жовтуватого блювотиння. Зрештою я випростався й утупився в латиноамериканця. — Вам більше не можна туди, — сказав Джено. — Мій син… — в очах стояли сльози. — Із вашим малим усе буде добре. 104

Азіат, чийого імені я так і не дізнався, поїхав о першій ночі. Доктор Далтон до ранку не відходив від гіпербаричної камери, ні на мить не спускаючи з Теодора очей. За годину до світанку він і Джено перевезли малюка до спальні на другому поверсі. Тео все ще лишався з катетером, до круглих липучок на грудях тягнувся жмуток дротів від переносного кардіографа, а поруч із ліжком стирчав штатив із системою для внутрішньовенної інфузії, та обходився без маски та перенасиченої киснем барокамери. Далтон запевнив, що хлопчак просто спить і спатиме щонайменше до вечора. О восьмій ранку Джено Кардона змінила Меллорі Хардисон. Після того як лаборант вирушив додому, Енді Далтон подався відсипатися до свого кабінету, а ми з Меллорі залишилися чергувати у спальні. Опівдні я вперше після операції поїв, примусивши себе проковтнути кілька галет і трохи сиру, а ближче до четвертої пополудні до будівлі УНТ зазирнула Ліза Джин Торнтон. Очевидно, що вона ще вранці переговорила з Енді Далтоном, бо поцікавилася лише, як швидко Теодор очуняє, й нічого не розпитувала про саму операцію. Тео прокинувся о 17: 20. Заворушився, закректав, посовав ніжками й тільки потому розплющив очі. Малий був як п’яний і такий слабкий, що не зміг самотужки сісти в ліжку, хоч і відповів на кілька моїх запитань. Меллорі побігла будити Далтона. Під наглядом доктора я згодував хлопчаку півдесятка ложок курячого бульйону, після чого Енді Далтон через катетер зробив два уколи, й Тео знову заснув. Уранці 24 серпня всі функції організму малого повністю відновилися. Тео сходив до туалету й нормально поїв, а до вечора вже грався з Меллорі, засипавши половину ліжка детальками LEGO. Після обіду зателефонувала мама й привітала з Днем Незалежності. Я розпитав про ситуацію в Україні — впродовж останніх днів геть не стежив за новинами, — після чого дав їй недовго поспілкуватися з Тео. У четвер, 27 серпня, я вперше після операції нагадав Теодорові про Даймонда. Запитав, чи він не приходить у снах. Малюк поглянув на мене так, наче не зрозумів, про що я. Це, вочевидь, не означало, що Даймонд пішов, тож сумніви продовжували проїдати мене. Я вирішив обговорити це з Далтоном. Той сказав, що є лиш один спосіб дізнатися — ще раз зазирнути в Теодорові сни. Довго переконувати мене не довелося. Сенсу чекати не бачили, тож перший сеанс вирішили провести вже найближчої ночі. Усього сеансів було два — із четверга на п’ятницю та з п’ятниці на суботу — Тео лягав спати із шапочкою з мікроелектродами на голові, а ми з Енді Далтоном скляними від безсоння очима вгризались у монітори в сусідній кімнаті, готові підіймати малюка, якщо побачимо щось хоч віддалено схоже на лице з ромбоподібною плямою. Першої ночі хлопчику не наснилося взагалі нічого. У ніч на суботу з інтервалом у півтори години ми продивилися чотири сни. Перші три були уривчастими та розмитими, зате останній видався яскравим і чітким, хіба що не надто приємним для Теодора: малому снилося, що за ним женуться чи то собаки, чи то схожі на ігуан істоти з собачими головами. Хай там як, але Матео Кампо в жодному зі снів не з’являвся. Навіть натяку на антропоморфну фігуру не було. Знову ж таки: чи це доказ того, що нам вдалося спекатися Даймонда? Відсутність Матео Кампо у синових снах ще не означала його відсутності у голові малого. З іншого боку, не було нічого, що вказувало б на те, що Даймонд залишився, і мені страшенно хотілося сподіватися на краще. Я мусив триматися за це, бо більше триматися не мав за що. У суботу Енді Далтон відпустив нас додому — тобто до будинку на березі Ліберті, — наказавши мені викинути з голови думки про клінічну смерть і повертатися до повноцінного життя. Як завжди, за місто нас відвезла Ліза Джин Торнтон. Прощаючись на під’їзній доріжці перед будинком, вона сказала, що за потреби Тереза Слейтер може приїхати та залишитися на ніч — і взагалі, на стільки ночей, на скільки потрібно. Переборовши себе, я заперечно мотнув головою, подякував і запевнив її, що впораюся сам. Я можу довго розповідати про те, якою жахливою була перша ніч після повернення до Ліберті. Ні, ні, нічого страшного не сталося, просто я прокидався вже не від шуму, а просто від того, що засинав. Щойно очі заплющувалися, в голові спрацьовував сигнал тривоги, напружений мозок протинала тріскуча іскра, і я, з лячним шипінням цідячи повітря крізь стиснуте спазмами горло, підхоплювався. Так тривало більше ніж три години, а потім — протягом минулих двох діб я спав лиш уривками — втома зрештою взяла своє. О пів на четверту хтось наче потягнув донизу рубильник, і свідомість згасла. О чверть по дев’ятій мене розбудив Теодор, прогудівши на вухо, що хоче їсти. Нічого готового на кухні не виявилось; я відшукав у шафці коробку з пластівцями, а в холодильнику — пляшку полуничного йогурту, залив ним пластівці та підсунув тарілку малому. Поки Тео наминав імпровізований сніданок, вийшов на веранду й набрав Лізу Торнтон. Нерівним зривистим голосом попросив її прокрутити нічні записи з камер спостереження. Торнтон зателефонувала менш ніж за чверть години. Мені вистачило кількох перших фраз, щоби зітхнути з невимовним полегшенням: ніч минула без пригод — малюк не вставав навіть до туалету. 105

Початок вересня майже нічим не відрізнявся від кінця літа, хіба що сонце смалило не так дошкульно й почастішали дощі. Упродовж перших тижнів після операції я ніби проживав два життя водночас. Перше — зовнішнє — ідентичне тому, яке мав до операції: ми з Тео багато гуляли, засмагали, плавали в басейні, грали в Xbox One, читали книжки. Друге — потайне й невидиме, за яким сам немов стежив із боку, — вщерть наповнювали сумніви й тягучий нав’язливий страх. А що, як Даймонд повернеться? Що, як він нікуди не йшов? Іноді я навмисно відпускав Теодора подалі, а потім тихцем підкрадався й стежив за ним; ночами подовгу не засинав, приглядаючись до сина вві сні; а щоранку розпитував, що йому снилося. У першому житті я був люблячим і трохи наївним татусем зі сліпою вірою в те, що навіть найогидніша історія має право на хеппі-енд. У другому — перетворювався на безжального та в’їдливого скептика, який у невинному погляді, капризуванні чи банальному подригуванні вві сні готовий був убачати вплив Матео Кампо. Кожна спокійна ніч здавалася маленькою перемогою, тож зрештою скептик у мені почав утихомирюватися. За два тижні я не виявив жодних ознак присутності чогось стороннього у свідомості Теодора. У суботу, 5 вересня, ми з Тео вперше після операції вибралися до Балтимора. Ліза відвезла нас до Мерилендського наукового центру[107]. Того дня з восьмої до десятої тридцять вечора в обсерваторії МНЦ проходила так звана «Планетна вечірка», під час якої відвідувачі отримували доступ до чотирьох телескопів, у які могли дивитися на Юпітер, Сатурн, Марс і Місяць. Дорогою назад до Ліберті я повідомив Лізі Торнтон про прийняте мною рішення залишитись у США. За тиждень чи два подумував скласти екзамен на водійські права, після чого взятися за пошуки роботи в Балтиморі чи Вашингтоні. Щоправда, до того планував звозити сина до Діснейленду. Тео щонайменше двічі протягом минулого тижня згадував про парк розваг, я ж за три попередні місяці відклав чималу суму, майже 1800 доларів, із кишенькових грошей. Ліза порадила замість пертися до Діснейленду, що в Каліфорнії, полетіти до Всесвітнього центру відпочинку Волта Діснея[108], він кращий і знаходиться ближче. Я запитав, де саме. Вона сказала, що в Орландо у Флориді. Я кивнув — східне узбережжя справді ближче. Того ж вечора, повернувшись до будинку на березі Ліберті, я забронював переліт до Орландо — 250 доларів за два квитки туди й назад, — а також готель у містечку Кіссиммі[109], найближчому до парку розваг. Тематичні готелі на території Walt Disney World Resort на початок вересня виявилися всі до одного заброньованими. Виліт запланував на п’ятницю, 11 вересня. 106

Boeing 737 лоукост-компанії Spirit Airlines, рейс NK781, вилетів з аеропорту імені Тарґуда Маршалла об 11: 15 і трохи більше ніж через дві години, о 13: 20, приземлився в Міжнародному аеропорту Орландо. Погода не радувала. Змішана зі мжичкою імла прилипала до вікон термінала B, біля якого зупинився лайнер. Сіре небо провисало, неначе мокре простирадло, нахромлюючись на хвости літаків і заповнюючи коридори терміналів холодним свинцевим напівморком. А втім, сам аеропорт справляв враження суперсучасного космопорту з іншої планети: очевидно більший, ніж у Вашингтоні, з фонтанами та прогонистими пальмами посеред терміналів, і з не менше ніж двома десятками акуратних штучних озер, що виблискували буквально всюди — під монорельсами, між терміналами, обабіч руліжних доріжок. Від аеропорту до Walt Disney World Resort курсував безкоштовний автобус, але скористатися ми ним не могли, бо забронювали готель не на території центру. Страшенно не хотілося протягом наступних днів мучитися з таксі, тож я вирішив ризикнути. Відшукав першу-ліпшу компанію з оренди авто та, підсунувши їм українське водійське посвідчення, спробував винайняти машину. На моє здивування мені не відмовили. Клерк із Avis Car Rental майже не дивився на водійські права, основне — аби все гаразд було з кредиткою. Тому вже о третій пополудні ми з малим під’їжджали до Hunter’s Creek Hotel, в якому я забронював кімнату. Будівля Hunter’s Creek Hotel височіла на північно-західному березі озера Тохо[110] за дві сотні метрів на схід від шестисмугового шосе Джон-Янґ-паркуей, названого на честь дев’ятого за рахунком астронавта, що ступив на Місяць. У Кіссиммі половина назв так чи так стосувалася космосу — менше ніж за півсотню кілометрів на схід від містечка, на мисі Канаверал, знаходився космодром. Готель мав десять поверхів і два довгі крила, з’єднані під кутом 120°. Сформована з них тупа стрілка вказувала якраз туди — на космодром — точно на схід. Стоянка виявилась аж через дорогу, тож довелося спершу ставити машину, а потім скакати через калюжі до входу в Hunter’s Creek Hotel. У лівій руці я ніс сумку, правою тримав Теодора, коли раптом перед входом до готелю малюк зупинився, висмикнув долоню й задер голову. Вітер куйовдив його волосся та бризкав мжичкою у лице. — Що там? — я теж зиркнув угору. Тео не відповів. Я пробігся очима по вікнах до самого даху, задивився на хмари, що, вируючи, мчали на захід, але нічого цікавого не зауважив. — Що там таке? Ще кілька секунд Тео не відривав очей чи то від горішнього поверху, чи то від чогось на даху Hunter’s Creek Hotel, а потім опустив голову й глянув назад, на стоянку, звідки ми прийшли. Я простежив за його поглядом: кількадесят легкових автомобілів, півдесятка кудлатих пальм, одноповерхові житлові будинки, придорожній магазинчик із яскравою вивіскою. Все. — Тео?.. — Нічого. Хлопчак відвернувся, взяв мене за руку й потягнув до готелю. 107

У мене не вистачило мізків завчасу придбати квиток через Інтернет, через що в суботу, 12 вересня, ми з Тео півтори години простовбичили в черзі перед касами. І це ще нам пощастило: був вересень, і більшість американських дітей пішла до школи. Стояння в черзі — і ще, звісно, погода — добряче попсували враження від першого дня. Зате в неділю розпогодилось, і ми відірвалися на повну: до смеркання не вилазили з Магічного Королівства[111]. Теодора наче підмінили. Якщо в Мерилендському науковому центрі малюк швидко занудьгував і о десятій вечора, сказавши, що втомився, попросився додому, то в Магічному Королівстві я не встигав за ним. Ми обійшли майже всі «землі», покаталися на добрій половині атракціонів, і коли вже поночі повернулися до Hunter’s Creek Hotel, без перебільшення валилися з ніг. Повечерявши хот-догами, що надибали дорогою, відразу полізли під ковдру. Завтра мав бути понеділок (а отже, я сподівався, трохи менше людей), і тому запропонував Теодору піти до Королівства Тварин. Цей парк — найбільший у центрі — складався із шести зон, у кожній із яких містилися десятки екзотичних і рідкісних тварин: бенгальські тигри, нільські крокодили, африканські слони, чорні носороги, комодські варани, гепарди, пітони, удави, страуси, жирафи, леви й навіть шиплячі мадагаскарські таргани (хай там що воно, бляха, таке). Тео вислухав мене, захоплено кивнув і посміхнувся — уперше по- справжньому посміхнувся після викрадення! — й це було… не знаю… як побачити промінчик сонця наприкінці холодного й похмурого лютневого дня. О пів на одинадцяту ми обоє спали без задніх ніг. 108

Уночі докучали кошмари. Щось моторошно-безформне, без виразних упізнаваних обрисів переслідувало мене темними вулицями незнайомого міста, раз у раз примушуючи прокидатись, тож я не надто здивувався, коли за двадцять до сьомої вчетверте чи вп’яте за ніч без усякої причини розплющив повіки. Я лежав на правому боці, обличчям до виходу на балкон, марно хапаючись за уривки снів, що вислизали зі свідомості. Цупкі темно-коричневі портьєри затуляли вікно, та понад підлогою тягнулась яскрава, немов розплавлений метал, смужка світла. Промайнула думка, що день буде погожим, і тільки після того я повернувся на лівий бік. Теодора не було. Що дивно — тобто, що здивувало мене значно пізніше, коли подумки повернувся до цього епізоду, — спочатку я не насторожився. Поклав руку на зім’яте простирадло й відчув тепло, яке ще зберігав матрац. Потім зиркнув на стіну, що відмежовувала простір готельного номера від ванної кімнати, й прислухався. Тиша. Усе ще без занепокоєння я встав із ліжка, підступив до дверей туалету і приклав до них вухо. Зсередини — жодного звуку. Відчуваючи, як у нутрощах ожили й заворушилися перші холодні черв’яки, неголосно постукав: — Тео? Ти тут? А тоді погляд натрапив на вимикач світла — і за мікроскопічну мить у шлунку виросла бездонна вирва, а груди водночас пронизали тисячі голок. Увімкнувши світло, я рвонув на себе двері. Всередині ванної нікого не було. — ТЕО! Серце несамовито застрибало в грудях, і в самих лише трусах я вискочив у готельний коридор. Спершу повернув голову праворуч. Уздовж стін тягнулися неглибокі ніші з дверима готельних номерів, метрів за двадцять від мене галерея закінчувалася вузьким вертикальним вікном. Після півтемряви своєї кімнати я мусив мружитися, та, попри це, відразу побачив, що коридор безлюдний. Навряд чи Тео зайшов до якогось із номерів. Тоді я повернув голову ліворуч. Сонячне світло з північного боку готелю було не таким яскравим та ще й уливалось у вікно під кутом, тому не досягло далеко. Лампи не працювали, і та частина коридору, що вела до ліфтів, розчинялась у темряві. Я кинувся ліворуч і зупинився тільки тоді, коли замість затоптаного багряно-зеленого килима відчув під босими ступнями холодні плити вестибюля. На ліфтовому майданчику світла вистачало — над головою горіло кілька люмінесцентних ламп. Ні на що особливо не сподіваючись, я зазирнув у коридор південного крила. Порожньо. — Тео! — паніка, немов пожежа, ширилася тілом. — ТЕО-О-О! Я очманіло крутив головою, не знаючи, за що хапатись і куди бігти, коли погляд наштовхнувся на півсферичну камеру спостереження під стелею на початку коридору в північному крилі. «Бляха, камери! Він має бути на камерах! » Я натиснув кнопку виклику ліфта й, подумки проклинаючи себе за те, що не здогадався вдягтися відразу, рвонув до своєї кімнати. Через півхвилини я помчав назад, з розгону застрибнув у ліфт і спустився на рецепцію. О такій годині в холі Hunter’s Creek Hotel було малолюдно. На диванах супроти рецепції сиділи літня пара й жінка з двома дітьми. За стійкою — сонні й вим’яті після нічного чергування — стояли гладкий охоронець у сірому мішкуватому костюмі (з рацією та газовим балончиком, причепленими спереду до пояса) й невисокий худорлявий консьєрж із акуратною борідкою та носом із горбинкою. — Доброго ранку, сер, — консьєрж умить відчув, що в мене щось трапилось. — Чим можу допомогти? Я перевів очі на огрядного охоронця. Проскочила думка, що в костюмі він з біса схожий на мішок із апельсинами. — Мій син… — повітря враз скінчилося, і я голосно кавкнув. Потім опустив голову, глибоко вдихнув і почав знову: — Мій син щойно зник. Я прокинувся, а його немає в номері. Знаю, у вас на поверхах мають бути камери, так? Знайдіть його, будь ласка! Подивіться, куди він пішов! На мить запала мовчанка, я зіщулився, наготувавшись почути, що камери не працюють, або з якоїсь причини не ведуть запису, або… — Так, сер, без проблем! — охоронець посунув консьєржа та підступив упритул до стійки. — Номер вашої кімнати? — Вісім два три. — Восьмий поверх, — сказав консьєрж. «Мішок з апельсинами» кивнув і схилився над наполовину схованим за рецепцією монітором. — Коли це сталося? — Не більше ніж п’ять хвилин тому. Ліжко ще тепле. — О’кей, — зосереджено туплячись в екран, він кілька разів клацнув мишею. За секунду повернув монітор до мене: — Це ваш син? Щоби краще бачити, я перехилився через стійку. Тонкі чорні смуги розділяли екран на чотири однакові частини. Товстун тицьнув пальцем у прямокутник у верхньому лівому куті. Зображення в ньому не рухалося й виглядало наче снігом присипаним, та, попри це, я з першого погляду впізнав свого сина. Теодор був лише в трусиках і, ледь розставивши зігнуті в ліктях рученята, крокував до майданчика з ліфтами. — Так! — вигукнув я. — Це Тео, це він! — моє серце все ще оскаженіло кидалося на ребра, проте тілом прокотилася тепла хвиля й зашпори зникли. — Простежте за ним, будь ласка, де він зараз. — Зачекайте, — товстун розширив верхню ліву панель на весь екран, відмотав запис і натиснув Play. — Ось. На моніторі проступила частина коридору восьмого поверху — від ліфтового майданчика й до моєї кімнати. Віддалений кінець і схоже на амбразуру вертикальне вікно не проглядалися, напевно, там висіла інша камера. Рядок із білих літер і цифр справа внизу екрана відображав час і дату — Mon | Sept 14 | 2015 | 06: 36: 49 — цифри в останній колонці миготіли, відраховуючи секунди. Підсунувшись упритул до монітора, я помітив, як підлогою майнула невиразна тінь: Тео відчинив двері. Наступної миті з-за одвірка вигулькнула розкошлана після сну голівка. Хлопчак пильно вивчав ліфтовий майданчик. Зрештою, кинувши швидкий погляд на коридорне вікно, він вислизнув із кімнати й обережно причинив за собою двері. Сторожко озираючись і ледь розставивши руки, Тео попрямував до ліфтів. Я боляче закусив губу. «Господи, невже знову? Невже все намарно?.. » Коли худорлява постать щезла з поля зору, товстун перемкнувся на наступну камеру. Тео застиг посеред ліфтового майданчика. Кілька секунд він водив головою з боку в бік, а тоді враз підскочив, неначе злякавшись різкого звуку, оглянувся, затулив кулаками обличчя й затремтів. Його очі вилазили з орбіт від страху. — Що з ним? — наполохано закліпав товстун. Хлопчак розвернувся до коридору, з якого прийшов, і, не прибираючи кулаків від лиця, позадкував. Він не спав — з рухів Тео я розумів, що він при пам’яті. Худеньке тіло стрясалося, малюк мотав головою — мовби запекло опирався комусь — і, схоже, плакав на повен голос. — Там хтось є? — поцікавився консьєрж. — Він же з кимось розмовляє, так? Я нічого не відповів, і в ту мить Тео кинувся навтікача. З розгону вдарився об скляні двері, що вели на сходовий майданчик, відлетів, упав, але тут-таки скочив на ноги, напружившись, відчинив їх і… щез із зони досяжності камери. — Далі, — промимрив я, — на сходах. Груди наче кислотою роз’їдало. — Там немає камер. Чекайте, — охоронець, тримаючи великого пальця лівої руки на Alt, вказівним правої по черзі натиснув на клавіатурі цифри дев’ять, нуль і сім. Зображення на екрані перемкнулося. — Ось ваш син у коридорі дев’ятого поверху. Я знову бачив Теодора. Він прибіг на такий самий, як на восьмому поверсі, майданчик із ліфтами (за винятком того, що на стіні поміж глибокими нішами ліфтових дверей висіла велика цифра 9 із синього скла), завернув праворуч і зник у коридорі південного крила. — Зараз, зараз… — сапав «мішок з апельсинами». Зображення змінилося, і переді мною постав коридор, який майже не відрізнявся від коридору восьмого поверху. Єдина відмінність — трохи інакший візерунок на килимі. І ще, можливо, до південного крила досягало більше світла. Я уважно обдивився ніші з дверима номерів — Теодора ніде не було. — Його немає, — нервував я. — Мабуть, проминув уже. Товстун мав рацію. Він відмотав запис назад, і ми побачили, як Тео кулею пролетів коридором, менше ніж за секунду зникнувши із зони видимості камери. Охоронець поспіхом увів із клавіатури нові цифри та подав на монітор зображення з наступної камери. Коридор у південному крилі виглядав інакшим: не закінчувався глухим кутом, а завертав на 90° і впирався у заллятий сонячним сяйвом майданчик із кількома диванами та журнальним столиком. Камера висіла під стелею в кутку, якраз на повороті. Теодор притиснувся спиною до стіни відразу за рогом, важко дихав, корчився й нервово переступав із ноги на ногу, наче хотів до туалету. Світло з вікна під камерою робило його таким рельєфним, що я міг розрізнити сліди від сліз на щоках і прозорі шмарклі під носом. Спливло секунд двадцять, малюк трохи заспокоївся й наважився визирнути з-за рогу в коридор. Обережно вистромив півобличчя — й умить сховався. Потім удруге: виставив майже всю голову, затримався на секунду довше, а потім знову зачаївся. — Що з ним? — спантеличено повторив «мішок з апельсинами». Тео майже повністю погамував тремтіння, коли раптом підлетів угору, немов від удару. Він вистрибнув на коридор — туди, куди щойно боявся дивитися, — й у повітрі розвернувся на 180°. Приземлившись, малюк не втримався на ногах, упав на спину та закричав. На відео було видно, що Тео аж захлинається криком. Складалося враження, ніби той, на кого він чекав і так боявся, підкрався до нього ззаду. Через секунду хлопчак сперся на лікті та, допомагаючи собі ногами, поповз геть від виступу стіни, за яким щойно стояв. Відповзши на кілька метрів, він по-котячому перекрутився, став на ноги та помчав назад до ліфтового майданчика. — Чорт забирай, від кого він утікає? — чмихнув товстун. — Там же нікого нема! — Де він?! — я нетерпляче показав на клавіатуру. — Знайдіть, куди він побіг далі. Охоронець гарячково перемикався між камерами. — Не тут… не тут… ось! — він тицьнув гладким пальцем в екран. — Викликає ліфт на десятому поверсі. Спочатку я глипнув на рядок із датою та часом — Mon | Sept 14 | 2015 | 06: 38: 22 — спливло менше ніж дві хвилини відтоді, як Теодор залишив номер. На екрані він очманіло тиснув пальчиком на кнопку виклику кабіни. У малюка починалась істерика, він збуджено підскакував і дриґотів, час від часу віддаляючись від ліфта й наближаючись, але не підходячи впритул до скляних дверей, що вели на сходовий майданчик, визирав — стежив крізь них, чи ніхто не піднімається слідом. Я заковтнув гіркий клубок, що розпирав горлянку. «Чорт забирай, що аж так налякало тебе, що ти вирішив скористатися ліфтом? » Після викрадення Тео без мене до ліфтів не заходив. Нарешті ліфт приїхав, стулки розчахнулися, Тео пірнув до кабіни. Товстун натиснув на клавіатурі F4, і на екрані виникла кабіна ліфта. Він відмотав до моменту, коли туди ввалився Теодор. Малюк бив по всіх кнопках, до яких дотягувався, проте двері не зачинялися. — Чому ліфт не рушає?! — задихаючись, запитав я. — Не знаю. Несподівано Тео стих, позадкував від панелі з кнопками і, ледь нахиливши голову, прислухався. Швидко визирнув із ліфта й одразу сховався назад. Його тіло почало дрібно трястися, він закрутив головою, вчепився пальцями собі в щоки, душачи ридання, затулив долонями рота, потім, метнувшись убік, став у кутку за дверима ліфта. Хлопчак щосили втискався в куток, намагаючись залишатись непомітним із коридору. На кілька секунд усе завмерло. Тео ховався за виступом кабіни, двері не зачинялися, ніщо не рухалось, і тільки цифри у правому нижньому куті екрана мигтіли, відраховуючи час. — Він там досі сидить? — промимрив охоронець. Консьєрж обігнув стійку, щоб подивитися на чотири цифрові табло над дверима до ліфтів, і заперечив: — Жодного із чотирьох зараз немає на десятому. — Він виходить! — вигукнув товстун. Я так різко крутнув голову на вигук, що хруснула шия. На екрані Тео, закриваючи стуленими долоньками рот і частину носа, стримів на вході до кабіни й, щосили витягуючи голову, виглядав із ліфта. Заспокоївшись, малий обережно вийшов із кабіни. Охоронець перемкнувся на камеру у вестибюлі. Не прибираючи рук від лиця, Тео притискався до стіни лівіше від ніші, що вела до кабіни. Двері ліфта залишались відчиненими. Я вирішив, що Тео ненароком їх заблокував, і вже хотів попросити товстуна прокрутити запис далі, коли з хлопчаком дещо сталося. Щось немовби наштовхнулося на нього. Хоча ні. Радше невидима хвиля гойднула, викликавши ледь помітне здригання. Наступної миті малюк прибрав долоні від обличчя й відступив від стіни. Він завмер у центрі ліфтового майданчика — обличчям до виходу на сходовий. Руки безсило звисали вздовж тіла. Він більше не тремтів і не плакав, однак саме це жахало найбільше. Стулки ліфта повільно зійшлися, тут-таки розійшлися, потім зачинилися знову, і так кілька разів. Постоявши кілька секунд, Тео повільно наблизився до сходів і зник із зони огляду вестибюльної камери. «Мішок з апельсинами» вивів на екран зображення з камери дев’ятого поверху, та малюк не з’являвся. Він відмотав запис назад, прокрутив уперед, потім перемкнувся на вестибюль восьмого поверху, проте все марно — Теодора ніде не було. — Що над десятим? — випалив я. Товстун іще більше спохмурнів: — Нічого. Ну, тобто вихід на дах. — Його замкнено, — попередив консьєрж. Охоронець струснув обвислими щоками: — Там механічний замок, ключ потрібен лише для відмикання ззовні. Зсередини їх можна відчинити, просто натиснувши ручку. Я бачив власне відображення в дзеркалі напівстіни за рецепцією. З лиця збігла фарба, й воно стало неживим, бездушним, мов у статуї. Електронний годинник на стіні, причеплений акурат над логотипом готелю, показував 06: 44. П’ять хвилин… спливло щонайменше п’ять хвилин. Я перевів переляканий погляд на охоронця. Той підтягнув штани й наказав консьєржу: — Зателефонуй покоївкам на нижчих поверхах, опиши малого, скажи, хай шукають. Ми, — чоловік кинув погляд на мене, — піднімемося на дах. Консьєрж метнувся до телефона. — Дам вам знати, якщо щось… ну… Товстун недослухав, вийшов з-за стійки, й ми заквапилися до ліфта. 109

Піднялися на десятий поверх до сходів. Здоровило у сірому костюмі спершу глипнув униз, у щілину між прольотами, та прислухався. Нічого підозрілого не виявив і тільки потому затупотів сталевими сходами до виходу на дах. Він надсадно сапав, проте рухався швидко, і я ледве встигав за ним. Проминувши два прольоти, ми зупинилися перед громіздкими сталевими дверима з горизонтальною натискною ручкою на всю ширину. На чолі та скронях охоронця виступив піт. Він дихав так, наче пробіг три кілометри: — Думаєте, ваш малий достатньо сильний, щоб їх відчинити? — Думаю, так. — Хріново. Чоловік навалився на горизонтальну штангу — двері заскрипіли, але легко подалися — й опинився на даху. Я вискочив слідом і роззирнувся. Переді мною простягнувся плаский, укритий бітумом дах південного крила Hunter’s Creek Hotel. Де-не-де з бітумної поверхні вистромлювалися потемнілі від часу вентиляційні короби — загнуті під прямим кутом, щоб до них не потрапляла вода, й затулені проіржавілими до чорноти решітками. Десятиповерхова будівля готелю домінувала над місцевістю. Я не ступив і трьох кроків, як у мене запаморочилося в голові. З такої висоти проглядалися приземкуваті острови озера Тохо, що майже зливались із мутно-зеленою водою, невеликий причал для катерів на північному березі, болота на сході від озера й закутані в зелень житлові котеджі на заході. Я навіть розрізняв автомобілі, що трасою 17 мчали на північ до Джексонвіла[112]. На сході сонце щойно відклеїлося від горизонту, зате з півдня насувався суцільний фронт. Найближча хмара вже пролилася дощем і тому скидалася на гігантську медузу, що повільно тягнеться на північ, волочачи сірі щупальці по землі. Хоча, певна річ, млоїло не лише від висоти. П’яти хвилин цілком вистачило для того, щоб наблизитися до краю та шугонути вниз, тож, якщо Тео хотів зістрибнути, він уже давно міг лежати розпластаний під однією зі стін готелю. Уявивши таке, я застогнав і поточився, та охоронець підхопив мене. — Ходімо. Малий десь тут. Звідси не так просто звалитися. Лише після того я помітив металеву огорожу по периметру даху. Вона сягала у висоту трохи більше ніж метр — невелика перешкода як на дорослого, та практично неподоланний бар’єр для того, чий зріст не так давно перевищив сто сантиметрів. — Тео! — покликав я. У відповідь — байдужий шепіт вітру. У центрі даху — відразу за будкою, з якої ми вибралися на покрівлю, — височіла увінчана антенами бетонна надбудова, ховаючи від поглядів північне крило Hunter’s Creek Hotel. Спершу я вирішив, що це котельня, та, згадавши, що ми у Флориді, припустив, що всередині розміщено фанкойли для охолодження готелю. Охоронець пробігся поглядом по видимій частині даху, після чого розвернувся й почовгав в обхід надбудови. Я метнувся слідом. Щойно зайшли за ріг, товстун загальмував і викинув уперед праву руку. — Он він! Я вискочив наперед. — Тео! — неголосний, придушений вигук. У тіні за надбудовою знаходилися чотири величезні, обплетені трубами резервуари. До циліндричної поверхні найближчого з них було приварено драбину — Теодор стояв на ледь опуклій верхівці цього бака, обличчям до сонця. «Живий! » Передусім я проаналізував, чи може малий якось заподіяти собі шкоди. Бак був високим, на півметра вищим за надбудову, проте не аж таким, щоби, кинувшись із нього сторчака, зламати собі карк. До краю даху також далеко. Навіть добряче розігнавшись, Тео не дострибнув би туди. «Він може зіскочити на дах, — подумав я. — Навряд чи встигну зловити, та щонайбільше він просто заб’ється». Увага перекинулася на резервуари. — Що в баках? — Вода, — долинув з-за плеча голос товстуна. — Звичайна вода. Лівіше від місця, де стояв Тео, проглядалася масивна кришка. Хлопчак може її підважити і зіскочити в бак, але, безперечно, я встигну витягти його, перш ніж наковтається води. Серце помалу заспокоювалось. — Усе добре, ви не хвилюйтесь, звідти він не впаде, — бубонів позаду охоронець. — Зараз ми його дістанемо. Ми наближалися до резервуарів уздовж стіни надбудови. Поступово — як це трапляється між батьками та дітьми — переляк поступався місцем незрозумілій злості, майже агресії. — Тео, якого біса ти туди заліз?! Він нарешті почув і повернув голову. Якийсь час мені здавалось, наче це бачу лише я, і тільки через чверть хвилини осягнув, що заплилий жиром охоронець теж зупинився та вражено роззявив рота. Тео мовчав — губи міцно стиснуті, кутики їх опущені, — хоча з цим проблеми не було. Проблема була з очима. Вони здавались величезними — такими, ніби хлопчак роздивлявся мене крізь окуляри із двозначними діоптріями. Я мусив тричі зморгнути, щоби збагнути, що це лише ілюзія, спричинена неймовірним розширенням райдужних оболонок. З якогось дива райдужки розрослися майже до розмірів очного яблука. Щоправда, не це лякало понад усе. Ті гіпертрофовані райдужки були цілковито чорними з країв і сріблястими, мов ртуть, усередині. Я підійшов достатньо близько, щоби розгледіти, як із густої чорноти під рогівкою, звиваючись, вихоплюються вертляві вусики й, неначе крихітні чорні щупальці, тягнуться до оточених сріблом зіниць. Присягаюсь, я в житті не споглядав нічого жахливішого! Страх паралізував мене. Складалося враження, що в легені напихають товченого льоду. Серце раз у раз підскакувало та зависало, заливаючи груди моторошною порожнечею. «Він нічого собі не заподіє, — я намагався підбадьорити себе, — треба просто зняти, стягнути його звідти, і… і…» І що? Розбудити? Адже цього разу Теодор не спав. — Тео, це я, твій та… — зуби клацнули, розітнувши останнє слово навпіл. Я раптом зрозумів, на що дивився Теодор, коли ми тільки приїхали з аеропорту. — НІ-І-І-І-І-І!!!.. Я помітив дроти, що розкреслювали небо над цистернами, за секунду до того, як Тео підняв праву руку й учепився в найнижчий із них. Дроти тягнулися від сталевої опори ЛЕП, що здіймалася за автомобільною стоянкою на заході від готелю, до трансформаторної підстанції, встановленої поверх надбудови за лічені кроки від баків із водою. По-справжньому вчепитися Тео не встиг. Від дуже високої напруги на лінії електрична дуга вгризлась у простягнену долоньку ще до того, як пальці досягли провислого дроту. Лютий, оглушливий тріск розпоров повітря, і Теодор щез у сліпучому спалахові, такому ж яскравому й убивчому, як вибух наднової. Я чіплявся поглядом за сина, поки нестерпне сяйво не обпалило очі, після чого зігнувся, інстинктивно прикривши передпліччям лице. Охоронець також затулився, а тоді впав навзнак. Полум’я згасло так само раптово, як і спалахнуло. Я прибрав передпліччя з-перед очей і побачив на вершині цистерни незугарну чорну скульптуру, якусь наче пародію на людське тіло, із задертою до неба обвугленою куксою, що залишилася на місці піднятої руки. Дві, три, чотири, п’ять секунд ця несамовито моторошна статуя, ледь похитуючись, стриміла на верхівці резервуара, а потім із шурхотом повалилася на дах. Зі скорченого, оплавленого на камінь тіла вилися смужки чорного диму. До отупіння безжально смерділо горілим. Учепившись нігтями в обличчя, я опустився на коліна. Кілька секунд гойдався вперед і назад, а потім із горла із сухим закостенілим скрипом вирвався перший крик. За ним пішов другий, третій, четвертий — щораз сильніші. Я кричав знову й знову, вивергав із себе крики, нібито плювався вогнем, і нічого не міг удіяти, щоб погасити той вогонь, бо надходив він не з тіла, а з чогось глибшого, позбавленого оболонки і схованого поміж легень, з чогось, що на відміну від тіла усвідомлювало, що його навіки покалічено. Я волав так, що міг добудитися мертвих. Зрештою моє виття обірвалося, й вітер поніс його в небо, немовби тонкий розсипчастий попіл від давно спаленого в багатті шматочка паперу. 110

Хайбол — низький широкий бокал під віскі — відкидав химерну тінь на липкувату поверхню круглого столика з лакованого дерева. Над бокалом у навскісних, проціджених крізь давно немите вікно променях ліниво кружляли закошлані пилинки. Мій столик розташувався приблизно посередині між засмальцьованою стійкою та входом до бару, проте довкола нікого не було: всі інші столи пустували, лише кілька чоловіків у яскравих квітчастих сорочках сиділи на високих стільцях за барною стійкою. Спиною до мене. Дивилися телевізор. А я дивився на хайбол і не міг пригадати, який він за рахунком. Третій? Четвертий? Бляха, дешевше стало б узяти відразу пляшку. Віскі залишалося на півпальця — в горлі пекло від випитого, а шлунок тривожно бурчав, — однак я був не проти замовити ще один. Четвертий? П’ятий? Яка, на хрін, різниця… Двері тихо скрипнули, до бару вступив новий відвідувач. Я не піднімав голови, зауважив лише тінь, яка пропливла повз столики до стійки. Несподівано тінь зупинилася, загримів стілець, і відвідувач безцеремонно вмостився навпроти мене. Я звів голову й тут-таки, загарчавши, відсахнувся. Інстинктивно вперся ногами в підлогу й одним поштовхом відсунувся — разом зі стільцем — від столика. Перекинув рукою хайбол — бокал покотився, розбризкуючи віскі по столу, й упав на підлогу, — та ніхто не підійшов, ніхто навіть не обернувся, щоби поглянути, що відбувається. Переді мною, випроставшись і смиренно, ледь не по-святенницькому склавши долоні на столі, сидів Матео Кампо. Світло-сірі очі зацікавлено промацували моє лице. Ромбоподібний опік зблизька — наживо? — здавався ще жахливішим, ніж на фотографіях. — Your kid is where he has to be, don’t worry^[113], — промовив він англійською. Обпечене алкоголем горло задерев’яніло: — А… що… я… Його обличчя виглядало спокійним, не злостивим, хіба трохи зверхнім. Якби не шрам, я б ніколи не звернув увагу на таке лице в натовпі. — Здивований? Я теж, — Даймонд усміхнувся й на мить потупив очі. — Пробач за нього. Нічого особистого, не подумай, просто ти не уявляєш, як тут… — він розвів руками, — нестерпно. Мої думки перетворилися на щось чорне. Пальці, обламуючи нігті, вгризались у дерев’яну стільницю. — Ти… ти живий? — то було все, на що спромігся. Зовсім не те, що мав намір сказати, проте витиснув саме це. — Ні, — заперечив він. — У тому то й проблема, що ні. Давлячись відчаєм, я закричав: — Ти вбив його! — Так. Але я не міг по-інакшому. Стіни бару засвітилися, замерехтіли, неначе електрична лампочка під час перепадів напруги. Я не розумів, що відбувається. Де я? Що це за місце? — Чому?! — Бо я хочу піти. Мені не вдалося, й тепер ти мусиш допомогти мені в цьому. — Ні! — Ти повинен вигадати… — Ні! Ні! — Я не прошу. У тебе немає вибору. Я смикнувся, намагаючись устати, хотів накинутися, задушити його, та щось утримало мене на стільці. Заметавшись, я істерично загорлав: — No! NO!! NO-O-O-O-O… Очі розплющилися. Я розгледів над головою табло з увімкненими сигналами «Не курити» і «Застебнути ремені», відчував ремінь безпеки, що обтискав стегна, не даючи встати, бачив обламані нігті на випростаних руках і блідо-рожеві сліди крові на спинці крісла попереду, та все ще не усвідомлював, що я не в барі, а в літаку. Витягнутий зі сну крик продовжував рватися з горлянки: — О-О-У-У-У-У-У-У!!! Ліза Джин Торнтон ловила мої руки, намагаючись утримати їх біля тіла. — Тихо, Мироне, заспокойтесь, це лише сон. — Я тебе вб’ю! Прикінчу тебе… — раптом я вмовк і ошаліло закліпав, закрутив головою. — Що… що… що це? Підбігла стюардеса: — У вас усе гаразд? Я волав англійською, і то достатньо голосно, щоб мене почули в найвіддаленішому кінці салону, тож пасажири почали перелякано оглядатися. Ліза посміхнулась із таким виглядом, наче нічого не сталося, й тоном, що не припускав заперечень, відповіла: — Так, просто поганий сон, не зважайте, він уже прокинувся. Стюардеса неохоче відступила. Звідусіль долинало неспокійне перешіптування. Я важко, по-собачому сá пав: — Де я? Ліза Торнтон здивовано глипнула на мене: — У літаку з Орландо до Балтимора. Я прилетіла вас забрати. Судячи з того, що шлунок майже безупинно підтискав легені, а гудіння двигунів то стишувалось, то наростало, підкоряючись командам із автомата тяги, лайнер знижувався перед посадкою. — Де Тео? Американка звела брови: — А ви не… — вона розпачливо прикусила нижню губу. — Він із нами, в цьому літаку. До тієї миті пам’ять уже повернулась, і мої плечі безсило впали, а руки обвисли між колін. Я пригадав, як, виючи, обіймав липке й гаряче тіло сина. Пригадав обвуглену та зашкарублу, немов вугілля, шкіру на худих руках, що склеїлася із кістками, й ще — найжахливіше — нестерпний запах гару. Потім, розгойдуючись, давлячись шмарклями й обгризаючи нігті, я сидів у своєму номері. У кімнаті було повно людей, зі мною розмовляли, найбільше говорив якийсь чоловік, напевно, психолог, але я його не чув. Потім невідь-звідки з’явилася Ліза Джин Торнтон — мабуть, спливло кілька годин — і теж узялася розраджувати, проте слова не досягали моїх вух. Бачив лише, як ворушаться її губи, і думав про те, скільки часу мине, поки із ніздрів вивітриться огидний сморід горілого м’яса. Все це я напрочуд чітко пам’ятав, але, присягаюсь, віддав би все, щоби забути. Через п’ять хвилин після мого пробудження літак м’яко торкнувся злітно-посадкової смуги. Коли швидкість знизилася до необхідного для маневрування рівня, з динаміків полився спокійний голос командира екіпажу: — Пані та панове, ласкаво просимо до міжнародного аеропорту Балтимор — Вашингтон. Місцевий час — дев’ята двадцять, температура — п’ятдесят сім градусів^[114]. Для вашої безпеки та комфорту, будь ласка, залишайтеся на місцях до вимкнення сигналу «Застебнути ремені безпеки». Від імені Spirit Airlines і всього екіпажу я хотів би подякувати вам за те, що скористалися послугами нашої авіакомпанії. Ми з нетерпінням чекатимемо на вас на борту в найближчому майбутньому. Бажаю вам гарного вечора! Я сидів біля проходу, проте дивився у вікно. Небо за ілюмінатором було темне — майже ніч. Десь далеко за краєчком крила пропливали всіяні вогнями пагорби, очевидно, передмістя Вашингтона. Лайнер, плавно розвертаючись, прямував до ґейта. Ліза Торнтон накрила мою долоню своєю: — Відвезти вас до будинку біля водосховища? — Що? — Мені неважко. Можу відвезти вас до будинку, де… — Не треба, — вирвавши долоню, я різко мотнув головою, — я залишуся на ніч у Балтиморі. 2 липня 2015—18 травня 2016 Рівне, Україна Післямова автора

Абсолютна більшість описаних у романі місць, вулиць і будівель є справжньою. Виняток становлять Балтиморське відділення УНТ ЦРУ (лабораторії не існує, принаймні в тому місці, де я її помістив) і Hunter’s Creek Hotel. На півдні Кіссиммі, на місці готелю, — пустир. Використані у книзі технології, як-от розпізнавання візуальних образів за сигналами з кори головного мозку чи контрольована клінічна смерть, також є реальними. Безперечно, я вигадав розроблений доктором Далтоном мозковий сканер і дещо завищив його можливості порівняно з реальними апаратами, та за умови подальшої мініатюризації мозкових вокселів не бачу принципових перешкод для появи у близькому майбутньому подібних систем, які даватимуть змогу зчитувати сни з аналогічною до описаної у романі чіткістю. Як завжди, я намагався описувати події максимально реалістично, якщо десь і трапляються неточності чи помилки, провина за них повністю лежить на мені. «Зазирни у мої сни» не було б завершено без підтримки й допомоги дорогих мені людей. Насамперед дякую Тані Кідрук, яка примусила писати так, як не писав ніколи, і яка — хай би як важко ставало — не дозволяла забути, що це лише початок довгого шляху. Дякую Марку Оплачку, який звично перебирав на себе частину «брудної» роботи, пов’язаної з організацією туру та проведенням лекцій науково-популярного проекту Quantum. Хочу відзначити рідерів, яким цього року довелося добряче попітніти й які зробили все, щоби фінальний текст «Зазирни у мої сни» вийшов відчутно якіснішим і цікавішим порівняно з тим, яким був, скажімо так, під час народження. Отже, дякую Тані Кідрук, Андрієві Новікову, Марку Оплачку, Володимиру Яковлєву, Тетяні Сапсай, Ігореві Дунцю, Людмилі Середі, Настасії Євдокимовій, Святославу Кіралю, Наті Болібрух та Олександру «Родріґесу» В’юну (хештег — #кум_Кідрука), які не жалкували свого часу та своїх очей і допомагали «вичищати» рукопис. Окремо дякую Олі Соколовській за пояснення порядку дій (станом на початок літа 2015-го, до реформи) українських правоохоронних органів у разі викрадення дитини. Не можу не згадати своїх «волонтигрів» — велику, дружню та, безсумнівно, найкращу в усій довбаній галактиці команду волонтерів, чия самовіддана праця вивела і презентації, і лекції проекту Quantum на новий рівень. Ось повний склад #MK_team станом на початок літа 2016-го: Саша Давидчук, Оксана Карпишин, Андрій Новіков, Діма Дорошенко, Жанна Микуляк, Настя Кізима, Іра Садолінська, Саша Каркіщенко, Таня Гумен, Настя Соболєва, Юля Черевко, Лєра Ковтун, Настя Дорощук, Василь Дорошенко, Люба Кривуца, Романа Яремин, Юля Близнюк, Марта Вудс, Настя Кобенко, Назар Жовнір, Макс Панченко, Соломія Беген, Наталя Лінник, Марія Луценко й Марина Лимеренко. Феллас, дякую вам усім, але не розслабляймося! Попереду на нас чекають іще більші виклики (хештег — #нашляхудоОлімпійського) й цього року, можливо, навіть невелике поповнення. Готуйтеся муштрувати новачків! Також уже традиційно дякую tour crew — людям, що допомагали й допомагають організовувати презентації в усіх куточках України. Серед них: Вікторія Дикобраз, Аня Невірковець і Маргарита Самборська з рівненської організації «Література. РВ»; Олександр Шеремета й Ольга Комарова; Ельвіра Яцута, Таня Бондарчук та Іванка Антонюк з луцького мистецького об’єднання «Стендаль»; Юрій Матевощук, Зоряна Биндас та Ігор Білик; Катруся Танчак та її мама, Романа Яремин, Ігор Дунець і Вася Кімейчук; Марина Лібанова; Олександр Топорівський; Іра Яніцька; Інна Масленчук і Дар’я Шевчук із вінницького творчого об’єднання Artgnosis; Євгенія Новачок; Кирило Поліщук, Артем Дубовик і Оксана Дубовик; Андрій Рак і вся команда харківської івент-агенції «Мураха», а також Анна Соболєва; Олександр Ткаченко, Роман «Містер Коржик» Грицун, Іра «Коржик», Роман Повзик та інші з полтавського мистецького об’єднання Magnum Opus; Людмила Фіть, Антоніна Захарченко, Марина Сухенко, Аліна Тимченко й інші з організації «Книжковий Маестро» з Черкас; Галина Дольник; Ольга Шевцова та Катерина Суліменко; Євгенія Вірлич; Олена Каріх, Олена Міцура, Катерина Заговора, Тетяна Майборода, Ксенія Кривич, Світлана Нікітіна, Наталя Марковчина, Марина Герасименко, Юля Скомороха й Ольга Середа із Сум. Окремо — як завжди — спасибі всім Померенкам у Франику. Пробачте, якщо когось забув! Я ненавмисно! Дякую батькам, які підтримують завжди й у всьому, а ще — сестрі, яка незмінно постачає книги. Без вас мені нічого б не вдалося. Ну й насамкінець — кажу спасибі всім, хто ходить на презентації, слухає мої лекції і читає мої книги. Без вас не було б мене, і, будьте певні, я про це не забуваю. Ви прочитали — почули — мою історію, й дуже сподіваюсь, вона вас вразила. А тепер я хочу почути вас. Пишіть свої відгуки в соціальних мережах і позначайте їх хештегами #ЗУМС або #ЗазирниУМоїСни. Буду радий дізнатися вашу думку. fb. com/kidruk vk. com/max_kidruk_writer twitter. com/max_kidruk Перелік музичних творів, рекомендованих для прослуховування під час читання

1. Disturbed — Open Your Eyes. 2. Spineshank — Nothing Left For Me. 3. Iron Maiden — Tears Of A Clown. 4. W. A. S. P. — Fallen Under. 5. Halestorm — The Reckoning. 6. Amorphis — Sacrifice. 7. Black Veil Brides — In The End. 8. O. Torvald — Крик. 9. Three Days Grace — Unbreakable Heart. 10. Papa Roach — Love Me Till It Hurts. 11. Three Days Grace — Give Me A Reason. 12. Amorphis — The Four Wise Ones. 13. The Offspring — A Lot Like Me. 14. Disturbed — Who. 15. O. Torvald — Все з початку. 16. Amorphis — Tree Of Ages. 17. Iron Maiden — The Red And The Black. 18. Iron Maiden — When The Wild Wind Blows. 19. Kozak System — Коли вона. 20. Onuka — Misto. 21. Kamelot — Under Grey Skies. 22. Alison Krauss — When You Say Nothing At All. 23. Guns N’ Roses — Civil War. 24. O. Torvald — Не грузи. 25. Onuka — Time. 26. Black Veil Brides — Lost It All. 27. Фіолет — 21 грам. notes

Примітки

Балтимор (англ. Baltimore) — порт і місто в штаті Мериленд, США, розташоване на північний схід від Вашингтона. Населення — 623 тисячі жителів. 2

Орландо — місто у центрі штату Флорида на Флоридському півострові. Населення — 220 тисяч осіб (агломерація — 2, 6 млн. ). 3

Теодор Уілсон (1912–1986) — культовий джазовий піаніст, який акомпанував таким зіркам, як Луї Армстронг, Біллі Холідей та Елла Фіцджеральд. 4

Дайана Кролл (нар. 1964) — канадська джазова співачка, володарка п’яти премій «Ґреммі». 5

Нора Джонс (нар. 1979) — американська джазова співачка, композитор, володарка дев’яти премій «Ґреммі». Продала понад 50 мільйонів копій своїх альбомів по всьому світу. 6

Алан Джексон (нар. 1958) — один із найвідоміших американських співаків у стилі кантрі, володар двох премій «Ґреммі». 7

Опале листя летить повз моє вікно / Осіннє листя — багряне та золоте / Я бачу твої губи, а літо цілує / Засмаглу руку, що я колись тримала (англ. ). 8

Блюґрасс — музичний стиль, започаткований в американському штаті Кентуккі (назва стилю походить від назви однорічної рослини тонконога, англ. bluegrass, поширеної в цьому штаті). Блюґрасс є симбіозом музики іммігрантів із Британських островів, афроамериканського джазу та блюзу, а також ірландських і шотландських народних мотивів. Блюґрасс — винятково акустичний стиль; електричні інструменти для виконання творів цього музичного стилю не використовують. 9

Jewel (нар. 1974) — американська співачка й композитор у стилі поп-рок і кантрі. 10

Пісня Jewel з альбому «0304» 2003-го. 11

Лежу в ліжку, чую цокання годинника / І думаю про тебе (англ. ). 12

Я — МАТЕО КАМПО (англ. ). 13

Retard (англ. гальмувати) — лайливе слово, що використовують для називання людей із психічними розладами (гальмо). 14

Я насправді не поганий, / я просто зітканий з поганих речей (англ. ). 15

Охоче люди вірять у те, чого бажають (лат. ). 16

Доброго ранку, пане Белінськи! Ви не могли б приділити нам трохи часу? (англ. ). 17

Мені не потрібні ваші довбані Біблії (англ. ). 18

Los Rastrojos — колумбійська злочинна організація, заснована 2004 року. На сьогодні — один із чотирьох найбільш впливових наркокартелів Колумбії: нараховує 1500 членів. 19

Південна Нижня Каліфорнія (ісп. Baja California Sur) — штат у Мексиці, в південній частині півострова Нижня Каліфорнія. 20

Тіхуанський картель (ісп. Cá rtel de Tijuana) — заснована 1989-го на північному заході Мексики злочинна організація, що тривалий час була найбільшим постачальником кокаїну з Мексики до США. З 2006 року почала поступатися впливом іншим кримінальним організаціям. На сьогодні впливом картелю охоплено місто Тіхуана й околиці. Чисельність у період найбільшого розквіту — 1000 бійців. 21

GAFE (ісп. Grupo Aeromó vil de Fuerzas Especiales) — група аеромобільних сил спеціального призначення. 22

Північна Нижня Каліфорнія, або просто Нижня Каліфорнія (ісп. Baja California) — штат на північному заході Мексики, у північній частині півострова Нижня Каліфорнія. 23

42 вузли = 77, 78 км/год. 24

USCGC (англ., скор. від United States Coast Guard Cutter) — куттер Берегової охорони Сполучених Штатів. Куттер — однощоглове вітрильне судно, яке у XVII–XX століттях використовували для розвідки, а також на службі берегової охорони. Після Другої світової війни у Береговій охороні США терміном куттер позначають кораблі з високим рівнем автономності, тобто придатні до дальнього плавання на відміну від прибережних і рейдових катерів. Український аналог — прикордонний сторожовий корабель (ПСКР). 25

28 вузлів = 51, 86 км/год. 26

Колумбійських наркоконтрабандистів спіймано на спробі доправити $890-мільйонну партію кокаїну до Сполучених Штатів (англ. ). 27

ФБР у затоці Каліфорнія вилучає кокаїну на $890 мільйонів: «один із найбільших уловів за останній час» (англ. ). 28

Вилучено найбільший із 1991 року вантаж наркотиків: партію кокаїну вартістю $890 мільйонів було перехоплено біля берегів Мексики (англ. ). 29

Понад 30 тонн кокаїну вилучено зі швидкісного човна в затоці Каліфорнія (англ. ). 30

ФБР конфіскує 40 тонн колумбійського кокаїну, найбільше вилучення впродовж минулих років (англ. ). 31

Лебединка — неофіційна назва парку відпочинку в центрі Рівного з невеликою водоймою посередині, на яку влітку випускають лебедів із міського зоопарку. Офіційна назва — Парк молоді. 32

Електромітка — невелика ділянка пошкодженого шкірного покриву в місці контакту із провідником електричного струму значної сили та (або) напруги. 33

Здолбунів — місто у Рівненській області, розташоване за 12 кілометрів на південь від Рівного, великий залізничний вузол. Населення — 25 тисяч жителів. 34

Квасилів — селище міського типу в Рівненському районі Рівненської області, затиснуте між Здолбуновом і Рівне. Населення — 7500 мешканців. 35

Сучасний житловий масив на півдні Рівного. 36

Alpha-Trader — професійний додаток для пристроїв Apple, що забезпечує перегляд у режимі реального часу й аналіз біржової й іншої бізнесової інформації. 37

BarMax CA — розроблена Гарвардською бізнес-школою навчальна програма з підготовки до складання державного екзамену для вступу до колегії адвокатів. 38

CyberTuner — Apple-додаток для професійних настроювачів піаніно. 39

Грабник — район у Рівному, що отримав назву від вулиці Грабника та старого, ще польського кладовища, що тягнеться вздовж неї. До Другої світової кладовище було східною околицею міста. Вулицю Грушевського від Грабника відділяють два квартали, забудовані одно- та двоповерховими котеджами. 40

Modus operandi (лат. ) — фраза, що приблизно означає «метод/спосіб дії». В юриспруденції її використовують для опису способу скоєння злочину. У неюридичному сенсі фразою послуговуються для опису чиїхось звичок, манери роботи, способу функціонування. 41

Стрілянина в Сан-Хуан-де-ла-Коста (англ. ). 42

Екіпаж, зайняти місця для зльоту (англ. ). 43

Тарґуд Маршалл (англ. Thurgood Marshall, 1908–1993) — учасник руху за громадянські права, перший афроамериканець, який 1967-го став членом Верховного Суду США. 44

Southwest Airlines — найбільша у світі та США за кількістю перевезених пасажирів лоу-кост авіакомпанія, заснована 1971 року. Флот складається із 684 літаків Boeing 737. 45

Interstate 95 (I-95) — головне шосе східного узбережжя США завдовжки 3000 км, що проходить уздовж узбережжя Атлантичного океану, з’єднуючи між собою штат Флорида та регіон Нова Англія. 46

Interstate 83 (І-83) — міжштатна автострада, що сполучає Балтимор, штат Мериленд, із Харрісбургом, штат Пенсильванія. 47

Біллі Холідей (англ. Billie Holiday, 1915–1959) — видатна афроамериканська джазова співачка. 48

Interstate 795 (I-795), також відома як Північно-Західна Автострада — дев’ятимильна (14 км) магістраль, що сполучає північно-західні околиці Балтимора (Пайксвілль, Оуінґс Міллс, Рейстерстаун) із балтиморською кільцевою автодорогою (Interstate 695). 49

КАРТЕЛЬ: Тіхуанський картель / ПРІЗВИСЬКА: Барон / ДАТА НАРОДЖЕННЯ: 21 квітня 1979-го / АЛЬТЕРНАТИВНА ДАТА НАРОДЖЕННЯ: 11 грудня 1977-го / МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ: Тіхуана, Мексика / НАЦІОНАЛЬНІСТЬ: мексиканець / ГРОМАДЯНСТВО: Мексика / ЗРІСТ: 6 футів 1 дюйм (1, 85 м) / ВАГА: 198 фунтів (89, 8 кг) / КОЛІР ВОЛОССЯ: чорний / КОЛІР ОЧЕЙ: коричневий. 50

Ліквідований (англ. ). 51

Рейстерстаун — немуніципальна міжобщинна територія в окрузі Балтимор, що знаходиться під безпосереднім управлінням штату Мериленд, розташована на північному заході від міста Балтимор. Населення — 26 тисяч осіб. 52

Пане Белінськи? Заходьте! (англ. ). 53

Квотербек (англ. quarterback) — лідер команди нападу в американському футболі. Квотербек отримує м’яч практично в усіх розіграшах і є відповідальним за вибір ігрової комбінації та її виконання. 54

Cincinnati Bengals — заснована 1968 року професійна команда з американського футболу, розташована в місті Цинциннаті, штат Огайо. Команда належить до Північного дивізіону Американської футбольної конференції Національної футбольної ліги. До сьогодні не виграла жодного Супер Боулу. 55

Baltimore Ravens — заснована 1996 року професійна команда з американського футболу, розташована в місті Балтимор, штат Мериленд. Команда належить до Північного дивізіону Американської футбольної конференції Національної футбольної ліги — того самого дивізіону, що й Cincinnati Bengals, тобто Ravens і Bengals зустрічаються регулярно двічі за сезон. У сезоні 2014 року в обох зустрічах перемогу з рахунком 23–16 та 27–24 здобули Cincinnati Bengals. Водночас двічі — 2000-го та 2012-го — Baltimore Ravens вигравали Супер Боул. 56

Велика червона пляма (ВЧП) — атмосферне утворення на Юпітері, відкрите астрономом Джованні Кассіні 1665 року. Є гігантським вихором-антициклоном 24–40 тисяч км завдовжки та 12–14 тисяч км завширшки. Розміри плями постійно змінюються із загальною тенденцією — до зменшення; 100 років тому ВЧП виглядала вдвічі більшою. 57

Штучні нейронні мережі — математичні моделі, а також їхня програмна реалізація, що імітують діяльність біологічних нейронних мереж — мереж із нервових клітин живого організму. Ключовим елементом штучних нейронних мереж виступає штучний нейрон як модель одиничної нервової клітини мозку, нейрона. 58

Стів Мартін (нар. 1945) — американський актор, комік, письменник, сценарист і продюсер, відомий за фільмами «Батько нареченої», «Рожева пантера» та ін. 59

Інспектор Жак Клузо — вигаданий персонаж, головний герой серії фільмів «Рожева пантера». 60

Досліди, проведені Джеком Ґеллентом, не є вигадкою автора. Записані «з мозку» відео можна знайти на YouTube, наприклад, ось тут — https: //youtu. be/nsjDnYxJ0bo. 61

35 дюймів = 88, 9 см. 62

ЦРУ — Управління науки й техніки (УНТ) — Балтиморське відділення (англ. ). 63

65° за Фаренгейтом = 18, 3 °C. 64

Вакуоля — обмежена мембраною вільноплаваюча частина еукаріотної клітини, що виконує різні функції, як-то: секреція, зберігання поживних речовин тощо. Вакуолі особливо помітні в клітинах рослин і грибів. 65

Дельта-ритм (δ -ритм або дельта-хвилі) — складник електроенцефалограми людини, що є високоамплітудними коливаннями електричного потенціалу з частотою від 1 до 4 Гц. Дельта-ритм реєструють під час глибокого — і природного, і наркотичного — сну, а також під час коми. 66

«Що впало, те пропало» (англ. Finders Keepers) — роман Стівена Кінга, друга частина трилогії про детектива Білла Ходжеса, опублікований у США 2 червня 2015-го. 67

Мартін Содомка (чеськ. Martin Sodomka, нар. 1968) — чеський ілюстратор, дизайнер, письменник, автор дитячих книжок. 68

Авіагоризонт — гіроскопічний авіаційний прилад для вимірювання крену й тангажу літака під час польоту. Спостерігаючи за розташуванням зображеного на шкалі авіагоризонту силуету літака, пілот визначає місцерозташування свого літального апарата щодо горизонту. 69

Шпангоути, нервюри — дерев’яні або металеві поперечні елементи в каркасі літального апарата, що забезпечують жорсткість обшивки та запобігають її деформації. 70

Період — проміжок часу, протягом якого відбувається повторення циклічного процесу, наприклад, одне коливання на графіку. 71

Колірний тест Люшера — психологічний тест, розроблений швейцарським психологом Максом Люшером 1947 року для діагностування нервово-психічного стану людини. Полягає у вибору найбільш приємного кольору серед багатьох запропонованих наборів кольорів. 72

Норвуд, штат Массачусетс — населений пункт без окремого муніципального управління, частина агломерації Великий Бостон. Населення — 31600 осіб. 73

Норвуд, штат Нью-Джерсі — містечко у штаті Нью-Джерсі. Населення — 5700 осіб. 74

Норвуд, штат Огайо — друге за чисельністю населення місто в окрузі Гамільтон, штат Огайо, анклав Цинциннаті. Населення — 19200 осіб. 75

Норвуд, штат Пенсильванія — містечко в окрузі Делавер, штат Пенсильванія. Населення — 5900 осіб. 76

Заробітна платня агента ФБР у Норвуді, Нью-Джерсі (англ. ). 77

Студенти Норвуда заробляють значки джуніор-агентів ФБР (англ. ). 78

Агент Оллстейт, Норвуд, Нью-Джерсі — страхування життя, будинків та автомобілів (англ. ). 79

Ель-Кахон (El Cajon) — місто в окрузі Сан-Дієго, штат Каліфорнія, неподалік мексиканського кордону. Розташоване в долині, щільно оточеній горами. Назва походить від ісп. el cajon, що означає «ящик», або «шухляда». Населення — 103 тисячі жителів. 80

«Дайте миру шанс» (англ. ) — назва пісні Джона Леннона. 81

Бейкерсфілд (англ. Bakersfield) — місто в окрузі Керн, штат Каліфорнія. Населення — 348 тисяч жителів. 82

Сан-Дієго (англ. San Diego) — велике місто на південному заході штату Каліфорнія, восьме за розміром у США, із населенням 1 млн. 356 тисяч жителів. 83

Diamond із англ. означає також «ромб». У гральних картах diamonds — це масть бубна. 84

Сіналоа, або Тихоокеанський картель (ісп. Sinaloa) — на сьогодні найбільший наркокартель Мексики, що має вплив у центральній і північній її частинах. 85

Ескондідо (англ. Escondido) — місто в окрузі Сан-Дієго, штат Каліфорнія, із населенням 144 тисячі жителів. 86

За адресою Лорд-Балтимор-драйв, 2600, район Віндзор-Мілл, Західний Балтимор розташовано штаб-квартиру ФБР у Балтиморі. 87

Пуерто-Рико має статус «неприєднаної організованої території» (англ. unincorporated organized territory) під юрисдикцією США, тобто країна визнає верховну владу Конгресу США, але має власні конституцію, законодавчу, виконавчу й судову влади. Жителів Пуерто-Рико вважають громадянами США, а тому вони мають американський паспорт і водночас — оскільки територія не є частиною США — не мають права брати участь у виборах президента, не мають представника у Конгресі тощо. Загалом пуерториканський паспорт — це звичайний паспорт громадянина США за винятком того, що його носії відчутно обмежені в політичних правах. 88

Freightliner Trucks, Peterbilt Motors Company — найкрупніші виробники тягачів і вантажівок у США. 89

Chloraseptic — спрей від ангіни — вишневий — 6 унцій (англ. ). 90

Інформація про препарат — Активний інгредієнт — Фенол 1, 4 % — Оральний анестетик (англ. ). 91

Барбітурати (лат. Barbiturate) — група лікарських засобів, похідні барбітурової кислоти, що дають змогу ефективно пригнічувати центральну нервову систему людини. 92

Епілептичний статус — стан, за якого епілептичні напади йдуть один за одним, тривають більше ніж 30 хвилин і у проміжках між ними хворий не приходить до тями. 93

Дуга аорти — частина аорти, основної артерії кровоносної системи людини, відразу за лівим шлуночком серця. 94

Глибока гіпотермічна зупинка кровообігу (англ. ). 95

Портативна (на одного пацієнта) герметична камера для підтримання тиску, що більший за атмосферний. У медицині використовують для гіпербаричної оксигенації, тобто для забезпечення вдихання кисню за підвищеного тиску. 96

Тіопентал натрію (брутто-формула C11H18N2O2S) — засіб для неінгаляційного наркозу ультракороткої дії. Великі дози застосовують для індукування штучної коми; нетерапевтичні (летальні) дози — для присипляння тварин, а в окремих штатах США — для смертельних ін’єкцій засудженим до смертної кари. 97

Dayroom (букв. англ. денна кімната) — кімната для відпочинку в денний час у якій-небудь установі. 98

Ідеться про один із чотирьох товариських матчів так званого «передсезоння» НФЛ, які зазвичай проходять у серпні. Під час цих матчів на поле мають право виходити гравці, що не належать клубові (вільні агенти), але які тренувалися з командою впродовж міжсезоння. Якщо їхні дії справляють враження на тренера, до початку регулярного чемпіонату з ними укладають контракт, що надає їм статус повноцінних гравців клубу. 99

Джо Флакко (нар. 1986) — квотербек Baltimore Ravens з 2008 року. 100

Ідеться про температуру за шкалою Фаренгейта. 93 °F = 33, 9 °C. 101

3, 9 °C. 102

32, 2 °C. 103

29, 4 °C. 104

0 °C. 105

28, 3 °C. 106

37, 7 °C. 107

Мерилендський науковий центр, МНЦ (англ. Maryland Science Center) — відкритий 1976-го культурно-освітній і науковий заклад у центрі Балтимора, що складається з історичного музею, планетарію й обсерваторії. 108

Усесвітній центр відпочинку Волта Діснея (англ. Walt Disney World Resort) — відкритий 1971-го найбільший і найбільш відвідуваний центр розваг у світі, що має загальну площу 122 км2. Розташований на південний захід від міста Орландо, штат Флорида. 109

Кіссиммі (англ. Kissimmee) — місто в окрузі Оцеола, Флорида. Населення — 60 тисяч жителів. Його вважають південним передмістям Орландо. 110

Озеро Тохо (повна назва — Тохопекаліга) — найбільше озеро в окрузі Оцеола, штат Флорида. 111

Один із чотирьох основних тематичних парків у Всесвітньому центрі відпочинку Волта Діснея. 112

Джексонвіл (англ. Jacksonville) — найбільше у штаті Флорида місто. Населення — 853 тисячі жителів. 113

Твій малий там, де потрібно, не переживай (англ. ). 114

13, 9 °C.