Тепер я знаю, що є примара. Незавершена справа, ось що. Салман Рушді. Сатанинські вірші Shine bright like a diamond… Rihanna. Diamonds 62 8 страница

У лікарні нас протримали півтори години. Найперше Теодора напоїли чаєм і спробували нагодувати кашею. До каші він майже не торкнувся, а чай випив увесь. Потім йому зробили кардіограму, рентген, узяли аналізи, вкололи ще заспокійливого і, не виявивши загрозливих травм, відпустили додому. Травматолог, який оглядав Тео останнім, наголосив, щоб ми обов’язково повели малого до психолога. «Вам пощастило, що ваш син іще малий, — сказав він, — тобто достатньо малий. Він пластичний. Думаю, за якийсь час забуде пережите й повністю відновиться». Дивлячись на Тео, я так не думав. Тобто я сподівався, що саме так і станеться, але мусив докладати немалих зусиль, щоб у це повірити. Єві, до речі, також укололи заспокійливого. Упродовж перших днів після повернення Теодор увесь час спав. Прокидався лише поїсти, та навіть за їжею не вилазив з-під ковдри. Ми давали йому таблетки — заспокійливе, прописане в лікарні, — й ні на хвилину не залишали самого. Я надув привезений із Затоки плавальний матрац і ночував на підлозі в дитячій кімнаті, щоби бути поряд, якщо раптом малий прокинеться серед ночі. Але Тео не прокидався. І це, як на мене, було непогано, бо сон — бодай і навіяний медикаментами — помалу зцілював його. Що було з біса кепсько, що було просто жахливо — це те, що після лікарні Тео припинив говорити. Він нічого не просив, нікого не кликав, на наші з Євою запитання відповідав скупими кивками чи мотанням голови. Це якщо взагалі відповідав. Здебільшого він тупився перед собою пожухлим, позбавленим емоцій поглядом, скидаючись на дивовижно реалістичну, та все ж неживу ляльку. Якщо він чогось хотів, наприклад, соку, але не хотів вилазити з-під ковдри, Тео боязко, ніби соромлячись, торкався мого чи Євиного передпліччя й показував пальчиком на залишений на столі пакетик із соком. Якщо потрібного предмета в дитячій не було, нам із Євою доводилося вгадувати. Ми вголос перераховували все, що спадало на думку, — печиво з кухні? ось ця іграшка? а може, ця? — поки Тео ствердно не кивав. Виходити з кімнати далі туалету хлопчак відмовлявся. І це було… я не знаю… я іноді вискакував у ванну чи на кухню та закушував зубами рушник, щоб не розплакатися. Він заговорив у вівторок увечері. Дзвони на Покровському пробили сьому. Сонце ще висіло над горизонтом, приємне бурштинове світло заливало дитячу кімнату. Тео лежав. Просто лежав і все. Вікно було відчинене навстіж. Єва вголос читала казку, а я сидів на підлозі, поклавши руки на ліжко, й раз у раз погладжував синове плече (складалося враження, наче погладжував нагрітий сонцем камінь). І раптом малюк зашепотів. — Що? — я спершу не почув. Нахилився ближче й тоді розрізнив ледь вловиме шемрання: — Можна подивитися «Ніндзяґо»? До вечірнього показу на каналі «Плюс Плюс» залишалося три години. Єва поставила перед Теодором ноутбук і запустила «Ніндзяґо» на YouTube, а я мовчки вдягнувся й поїхав до «Будинку іграшок» в «Екваторі». Тео підсів на мультики «Ніндзяґо» минулого року, невдовзі потому, як йому виповнилося чотири. Відтоді кілька разів просив купити йому якийсь із конструкторів LEGO Ninjago, але ми з Євою відмовляли: на нас висів кредит, та й після обвалу гривні ті конструктори коштували скажено дорого. Одного разу Єва принесла малому китайську підробку, але це, як ви розумієте, було не те. О восьмій я повернувся додому, притягнувши із собою п’ять величезних коробок: «Битва механічних титанів», «Корабель Ронана», «Погоня на мотоциклах», «Дракон Майстра Ву», «Остання битва корабля “Дар долі”». Все разом коштувало сім тисяч гривень — усе, назбиране мною за місяці, коли не платив банку. Побачивши принесене, Тео зацікавлено витягнув шию. Він не посміхнувся, ні, до цього ще було далеко, проте щось таке змінилося в ньому, що наповнило змарніле личко світлом. — Давай разом збиратимемо, — запропонував я. Малий сховав підборіддя під ковдру та заперечно мотнув головою. — Скласти мені, а ти подивишся? О’кей? Кивнув. — То вибирай. Я по черзі демонстрував йому коробки (дві навіть відкрив), поки він не тицьнув пальцем у «Корабель Ронана». Я розірвав пакет із деталями, розгорнув інструкцію й узявся складати фантастичного вигляду літальний апарат. Тео, не відриваючись, спостерігав. Час від часу я зиркав на нього. Хлопчак лежав, вистромивши голову з-під ковдри, наче черепаха з-під панцира, і стежив за кожним рухом моїх пальців. Припасовуючи одну до одної деталі конструктора, я подумки заприсягнувся, що зроблю все, щоб повернути посмішку на його обличчя, що змінюся й стану кращим батьком, що балуватиму його щодня, і байдуже, що це може його розпестити, та… було вже пізно. Я розумів, що не вберіг його, і Тео втратив віру в саму суть того, що ховається за словом «батько». 54

За день до того, як я приніс Теодору п’ять коробок LEGO Ninjago, зі мною через Skype зв’язалася Ліза Джин Торнтон. Була десята вечора, Тео спав. Я забрав ноут, вийшов до зали та причинив за собою двері, щоб Єва, яка дивилась у спальні телевізор, не чула розмови. — Як ваш син? — запитала американка, коли я, підібгавши під себе ноги, вмостився на дивані й увімкнув відеозв’язок. — Вам відомо, що він повернувся? Ще ставлячи запитання, знав відповідь. — Так. Ми бачили, як ви його привезли, — вона сиділа рівно, ледь нахилившись уперед. Проста темно-синя блуза обтягувала груди, волосся було зібрано в гульку на потилиці. — То як він? Викрадачів знайшли? — Викрадачів не впіймали. Теодора підкинули в ліфт одного з будинків на околиці Рівного, — на ту мить Тео ще не почав розмовляти, й думки про це, немов грозова хмара, висіли над голою. Я почувався препаскудно. Здавалося, хтось безперестану стискав у жмут і викручував мої кишки, наче якусь ганчірку для миття підлоги. — У малого стався страшенний зрив, зараз він не розмовляє. Не знаю, як далі. Моє «не знаю» стосувалося не так стану здоров’я сина, як імовірності появи нових попереджень. Я шукав способи сказати Лізі, що спілкування з нею найближчим часом небажане. І не лише найближчим часом. Небажане взагалі. Втім, у неї були інші плани. — Я щойно повернулася з наради, — Торнтон стиснула губи, й то так, що на підборідді шкіра пішла зморшками, — де переконувала, що ваш син, пане Белінськи, має унікальні здібності. — Навіщо? — наїжачився я. Вона вагалась, а я встиг подумати про те, що найкраще для мене було б натиснути червону з білою телефонною трубкою позначку й розірвати зв’язок. Та я не поворухнувся. — Уже двічі ваш син передбачив злочини, проти яких правоохоронні органи моєї країни виявилися безсилими. І не просто передбачив, а знайшов спосіб повідомити про них ФБР. Якби не попередження вашого сина, жертв минулого тижня стало б значно більше. Їх би взагалі не було, я переконана в цьому, якби Теодор мав можливість закінчити лист, — вона дивилася мені у вічі, спокійно, не моргаючи; ми наче грали в гру, хто швидше змигне. — Пане Белінськи, я хочу допомогти. Тобто допомогти вашому синові. Я вповноважена запропонувати вашому синові найкращу програму реабілітації, яку тільки можна знайти в Америці. Якнайкращі медикаменти, спеціальний догляд, процедури, психологи — все, що знадобиться для його повернення до повноцінного життя. До вашого малого ставитимуться як до сина мільярдера. Ви добре знаєте англійську і зможете влаштуватись на роботу в Сполучених Штатах, ми не заперечуватимемо. І, безперечно, ми гарантуємо захист — те, чого не дала вам Україна. — Я несамохіть скривився: вона знала, на що тиснути. — Витрати на оформлення ґрін-карти, переліт, ваше перебування у Штатах також беремо на себе. — Ми — це хто? — запитав я. — Уряд Сполучених Штатів Америки. — А за це… — я вичікувально нахилив голову. Ліза Торнтон не відповідала. — Що ви хочете за це? — Ні вам, ні вашому синові не доведеться нічого робити. Нам потрібна лише ваша згода. — Згода на що? Ліза кинула швидкий погляд на щось — напевно, якийсь документ, — що лежало між її долонями. За мить її золотаво-димні очі знову занурилися в мої. — Є технологія, що дає змогу зчитувати й із достатньою точністю розпізнавати візуальні образи за сигналами з кори головного мозку людини. У це важко повірити, та ця технологія в буквальному сенсі дозволяє зазирнути у сни. — Хочете, щоб я дозволив вам проводити експерименти над сином?! — вищирився я. — О, ні, пане Белінськи, запевняю вас, нічого подібного. Це ніби… це як зробити фотографію. Мені не відомі технічні деталі — вам їх розтлумачать, не сумнівайтесь, — але загалом робота системи ґрунтується на зчитуванні електричних імпульсів у корі та розпізнаванні їх за допомогою складного алгоритму, що моделює роботу мозку. Пристрій абсолютно не впливає на мозок, лише фіксує те, що в ньому відбувається. І найважливіше, — побачивши, що я налаштувався перебити її, американка підняла руку, — стривайте, не поспішайте відмовлятися. Найважливіше: ми нічого не робитимемо без вашого дозволу. Все, що прошу: приїдьте, поспілкуйтеся зі спеціалістами й лише після цього вирішуйте. Я не вагався: — Ні. Моя відповідь — ні. — Ми готові обговорити грошову компенсацію. — «Ні» означає «ні», пані Торнтон. Тему закрито. На мить її губи розчаровано викривилися, та відразу потому на обличчі знову застигла маска незворушності. Ще через секунду Ліза звично, не напружуючи щік, усміхнулася: — Гаразд, я поважаю ваше рішення. Єдине, на що сподіваюся: ви не заважатимете Теодору, якщо він захоче надіслати нове повідомлення. — Радий був вас чути, — холодно попрощався я. Вимкнувши ноутбук, я пішов до спальні. Щойно переступив поріг — ще до того, як побачив, що Євина половина ліжка порожня, — вловив легкий гіркувато-пряний запах, що витав у кімнаті. Від несподіванки ніздрі роздулися. Я нахилився, примружився та крізь невигадливі візерунки на тюлеві розгледів обрис дружини: вона стояла на балконі спиною до вікна, спиралася руками на парапет. Я проминув ліжко та відчинив двері балкона. Запах посилився. Єва не озирнулася. — Ти куриш? Дружина повільно повернула голову. Сонце сіло півтори години тому, небо наливалося чорнотою. Вона затягнулась, і червоно-чорна цятка на кінці цигарки стала яскравішою, вирвавши з вечірніх сутінків неглибокі зморшки довкола губів. Нічого не сказавши, Єва відвернулася й випустила хмарку диму в темне небо. Секунд п’ятнадцять я дивився на її злегка згорблену спину, після чого відступив на крок і причинив за собою двері. Єва курила в університеті. За рік чи півтора до того, як ми почали зустрічатися. Потім покинула. 2009-го, коли я поїхав по неї до Києва, то натрапив у її квартирі на напівпорожню пачку Vogue Menthe, але не бачив, щоб вона курила, і запаху не відчував. Не те щоб у мене із цим якісь проблеми, то її справи, навіть якби Єва курила постійно, я б не забороняв (хіба що в ті місяці, коли вона виношувала Тео), проте… щось у цьому всьому здавалося мені катастрофічно неправильним. Я вийшов зі спальні й улігся на матрац у кімнаті Теодора. Через п’ять хвилин почув, як тихо бухнули двері балкона, після чого все стихло. Підклавши руки під голову, я втупився у стелю. Чому зараз, коли все закінчилось? Чому не тоді, коли його викрали? 55

Таке буває. Ти просто знаєш, що щось не так. Відчуваєш, не потребуючи раціонального пояснення. У середу, 17 червня, коли стан Теодора більш-менш нормалізувався, ми з Євою все ще лишалися вдома, і взаємна неприязнь, раніше витіснена на другий план, зблякла на тлі тривоги за сина, виявилася на повну. Я нарешті позбувся нервового напруження, що холодною вібрацією пронизувало тіло від часу викрадення, та почав якось відсторонено обмірковувати події попередніх тижнів. У голові накопичилася маса химерних, на перший погляд, непов’язаних епізодів. Вони щільно перепліталися між собою, хоч їхні кінці теліпались у свідомості, немов незакріплені й пошарпані вітром мотузки: відсутність Євиної машини біля «Чорної перлини» в ніч із першого на друге червня; брехня про проведені на роботі нічні години; купівля двох суконь після розсилання колекторами всім Євиним друзям повідомлення про банківський борг; непоясненне відсторонення під час пошуків Теодора; те, що дружина почала курити після повернення Тео; і, звісно, залишена в шортах записка — СПОДІВАЮСЯ, ЦЕ БУЛО ВОСТАННЄ, — а також гіпертрофована реакція на неї, про яку ми не обмовилися й словом. Я остерігався навіть подумки озвучувати запитання, що роїлися у підсвідомості. Забагато пазлів, які нібито нікуди не пасували. Ця невикінченість тліла в мені впродовж дня. Під вечір сумніви вже не давали всидіти на місці. Відтак, я вирішив, що мушу побачити Євину переписку в соцмережах. Докоряйте мені, зневажайте, говоріть, що це підло, жалюгідно й узагалі не гідний чоловіка вчинок. Я не заперечуватиму. Начхати! У той момент я більше не міг і не хотів себе стримувати. Щоби дістатися до переписки, потрібно було зламати Євин акаунт у «ВКонтакті» чи Facebook. У Twitter, як я знав, дружина заходила нечасто. Є сервіси, що за порівняно незначну платню дають змогу вдертись до акаунта. Звісно, якщо пароль не надто складний. Я до послуг таких ніколи не вдавався. По-перше, тому що нинішні соціальні мережі оснащено розвинутими системами захисту, що майже завжди повідомляють користувача про несанкціонований доступ до акаунта. По-друге, колись давно я випадково довідався modus operandi[40], за яким Єва вигадує свої паролі. Це сталося років п’ять тому — до того як ми придбали Блакитного Монстра, але по тому, як Єва вийшла на роботу після декретної відпустки. Дружина зателефонувала мені з «Чорної перлини», попросила продиктувати з її сторінки у «ВК» надісланий через приватні повідомлення номер чийогось мобільного. Чи то щось трапилося з її смартфоном, тож Єва не мала доступу до Інтернету, чи то просто через брак часу, я не пам’ятаю. Вона назвала свій пароль — rivne15072010. Через кілька місяців, коли тріщини в наших стосунках розрослися так, що мені більше не вдавалося їх ігнорувати, я спробував відкрити її акаунт, скориставшись тією самою комбінацією. Система відмовила в доступі: Єва змінила пароль. Я викинув із голови хворобливе бажання покопирсатися в її переписці, доки на початку грудня 2011-го випадково не дізнався частину її нового пароля. Ми втрьох — разом із півторарічним Тео — їхали до «Велмарта» скупитися. Єва сиділа обабіч мене, Теодор крутився у спеціальному кріселку, закріпленому на задньому сидінні. Дружина тримала в руках смартфон і вводила пароль. Під час натискання літери підсвічувались, і я краєм ока зміг вихопити кілька перших: z, a, t, o. Далі були ще літери й купа цифр, які я не розгледів, та цього виявилося достатньо: z-a-t-o. До мене раптом дійшло — zatoka. Затока Одеської області, де ми відпочивали влітку того року! Наступного дня, залишившись удома з Теодором, я спробував дібрати пароль. Просто з цікавості — на той час нічого особливого не шукав. Я припустив, що останні цифри в паролі — це 062011, червень 2011 року. На стартовій сторінці «ВК» вказав zatoka062011 і натиснув «Увійти» — система повідомила, що пароль неправильний. Отже, мали бути ще цифри, які позначали день, а ми з Євою не так довго пробули в Затоці, щоб я не зміг їх дібрати. За другим разом, ввівши zatoka28062011, я потрапив на сторінку дружини. Тепер розумієте? Євині паролі були складними, проте щоб їх запам’ятати, вона застосувала один і той самий шаблон: назва міста плюс дата, яку важко забути. rivne15072010 — це Рівне плюс день народження Теодора. zatoka28062011 — Затока плюс день, коли ми, захмелілі, танцювали на пляжі. Такі паролі важко зламати й водночас легко втримувати в голові. Чому я вирішив, що Єва до сьогодні використовує свій modus operandi? У день викрадення Тео ми обоє сиділи в дитячій кімнаті та розсилали повідомлення про зникнення сина. Я — на ліжку Тео; Єва — на підлозі. Для входу в Facebook Єва набрала пароль. Спершу я не надав цьому значення. Але тепер, коли Теодор повернувся, а ми всі помалу видихнули, я замислився. Якщо вона працювала за своїм ноутом, то навіщо їй вводити пароль? Єдине можливе пояснення — вона його нещодавно змінила. Сидячи вище за неї, я зміг підглянути перші символи. Зафіксувавши у пам’яті клавіші, якими пробіглися її пальці, я подивився на свою клавіатуру: л, ш, у, и або м. Латиницею — k, i, e, b чи v. Тобто місто було kiev. А дата? У середу ввечері Єва залишилась у кімнаті з Тео, щось читала йому, а я, забравши ноут, зачинився в залі. Намагався вирахувати, коли Єва востаннє бувала в Києві. Півроку тому? Рік? І що там могло статися? Що аж так вразило її в Києві, щоби примусити змінити пароль? Нічого путнього на думку не спадало. Я налаштувався послідовно, починаючи, скажімо, із серпня 2014-го, перебирати дати, коли раптом усвідомив, що цифри у зміненому паролі не обов’язково мусять стосуватися поїздки до Києва. Можливо, дата вказує на подію тут, у Рівному, просто якось пов’язану з Києвом. Або з кимось, хто живе у Києві. Серце неспокійно заметалося в грудях. Я знову пригадав ніч, коли заїхав по Єву до «Чорної перлини». Сів обличчям до дверей кімнати — щоби, опинившись у залі, дружина ненароком не побачила екран мого ноута, — вийшов зі свого акаунта в Facebook, увів Євин логін, після чого набрав пароль kiev01062015. Безрезультатно. kiev02062015. Безрезультатно. Почухав голову. Кілька секунд бездумно телющився в екран, потім у пам’яті сплив епізод, коли я натрапив у Facebook на нову фотографію Пашки Новака. Коли це сталося? Здається, у п’ятницю, 5 червня, наступного дня після сутички з Русланом Костюком. Я написав у рядку для пароля kiev05062015. Нічого не змінилося: «Please, re-enter your password. The password you entered is incorrect. Please try again (make sure your caps lock is off)». «Стоп! — проскочило в голові. — Це ж я знайшов фотографію у п’ятницю, а завантажили її раніше — 3 червня». Ні на що не сподіваючись, я спробував ще раз, надрукував: kiev03062015. Екран став білим, а за кілька секунд у лівому верхньому куті браузера висвітився запит щодо мого бажання, щоб Mozilla Firefox запам’ятав пароль. За мить переді мною розгорнулася стрічка новин Євиного акаунта. Серце гарячою грудкою підперло горло. Я не вірив, що все виявиться аж так просто. Упродовж наступних п’яти хвилин я пробіг очима приватні повідомлення та не виокремив вартого уваги. Переважно співчуття та поради з приводу Теодора. З давніших — кілька діалогів про замовлення аніматорів і музикантів. Я вийшов із Facebook, відкрив нову вкладку й опинився на стартовій сторінці у «ВК». Набрав Євин логін, а за ним — той самий пароль: kiev03062015. Вікно блимнуло, після чого у верхньому лівому куті з’явилася фотографія Єви. Чорт забирай, подіяло! Дружина використовувала однаковий пароль для різних соціальних мереж. Я перейшов до розділу «Мої Повідомлення». Вгорі — як і у Facebook — співчуття через Тео. Трохи нижче погляд наштовхнувся на розмову із користувачем Ray Cooper. Із грудей мені на шию, підборіддя та потилицю поповзли гарячі щупальці. Я прикусив губу, потому, клацнувши мишею, розкрив діалог. Він виявився коротким. Найперше повідомлення датовано 6 червня. Нічого раніше за 6 червня не було, тобто дружина регулярно підчищала переписку. Спохмурнівши, я почав читати. Jessie Westmorland 06. 06. 15 я не жартую Ray Cooper 06. 06. 15 я ж уже заплатив!!! Jessie Westmorland 06. 06. 15 Недостатньо, й учора дещо змінилося, я передумала Ray Cooper 06. 06. 15 яке ж ти, блядь, стерво! як ти можеш бути такою??? Jessie Westmorland 06. 06. 15 так само, як ти зміг сім років тому Ray Cooper 06. 06. 15 сука Jessie Westmorland 06. 06. 15 ок, завтра відео буде на сторінці твоєї дружини Ray Cooper 06. 06. 15 не дурій! Jessie Westmorland 06. 06. 15 і в її батька на мейлі Ray Cooper 06. 06. 15 ти про це пожалкуєш! Jessie Westmorland 06. 06. 15 можливо, але, думаю, ти пожалкуєш більше Ray Cooper 06. 06. 15 гаразд, дай мені час Jessie Westmorland 06. 06. 15 скільки? Ray Cooper 06. 06. 15 тиждень Jessie Westmorland 06. 06. 15 ок, я почекаю до кінця наступного тижня У моєму животі щось дивно накренилося. Тіло пронизало запаморочливе відчуття невагомості, і хоча для вас це, напевно, прозвучало достобіса романтично, насправді в тому не було нічого хорошого: я наче падав у бездонний колодязь, задихаючись від того, що хтось невидимий холодними пухкими пальцями копирсається в моїх розшматованих грудях. Останні два повідомлення було надіслано Євою 10 та 11 червня, вже після викрадення Теодора. Jessie Westmorland 10. 06. 15 ЦЕ ТИ??? мені нічого не потрібно, просто поверни ЙОГО! Jessie Westmorland 11. 06. 15 візьми трубку! будь ласка: ( Рей Купер на них не відповів. Що я відчував? Спочатку нічого. Ніби літак, який долає звуковий бар’єр, я непомітно перетнув критичну межу — поріг болю чи щось таке — й опинився в іншому, позбавленому почуттів усесвіті. Півгодини — доки не почув, як дружина вийшла з дитячої та, причинивши за собою двері, перебралася до спальні, — я сидів, неначе статуя, стиснувши кулаки, підібгавши губи й утупившись осклянілим поглядом у потемнілий екран ноутбука. Мої очі були сухими, мовби натерті шерстю скляні кульки, аж боліло кліпати. Півгодини я призвичаювався до того, яку грандіозну купу лайна щойно відкопав. Зрештою відставив ноут, підвівся та попрямував до спальні. Єва сиділа на ліжку, по-турецьки підклавши під себе ноги. Повернула голову, подивилася на мене. Зазвичай світло-карі очі тепер здавалися маслянисто-чорними, немов у демона. — Що в тому відео? — деренчливим голосом запитав я. Щось умить розділило нас — якась порожнеча, — і слова падали в цю порожнечу, і я не знав, чи долітали вони до неї. Єва не відповіла. Нагадувала воскову статую. — Покажи відео, — наказав я. Її лице — спорожніле, вилиняле. На тумбочці біля ліжка лежав її рожевий Lenovo. Я згріб його та пожбурив їй до ніг. — ПОКАЗУЙ! І вона показала. Ввела пароль і, лише на мить затримавши пальці над тачпадом, запустила відео. Мене вистачило на п’ять секунд. Біль, неначе від удару в сонячне сплетіння, зігнув мене навпіл і опустив навпочіпки перед двоспальним ліжком. В очах потемніло від люті та сорому. Сорому через те, що п’яти секунд — поки я дивився, як Єва, спокусливо вигнувши спину, торкалася грудьми його масивних, укритих цупкими кучерями стегон, підіймалася вище й вище, а потім відгорнула своє розкішне волосся набік і потягнулася губами до його члена, — вистачило, щоб я збудився. О боги, я зневажав себе, та нічого не міг удіяти! Хіть та огида, немов дві хвилі, зіштовхнулись у моєму животі. — Скільки?! — закричав я. — Скільки він заплатив?! — а потім мене аж перекосило, мов від інсульту. Я подумав про Теодора: — Ти ж знала! Знала чи ні? Чому ти не розказала від початку?! Єва дивилася повз мене й мовчала. З її очей ніби повз якийсь туман… 56

То було вперше і востаннє, коли я вдарив жінку. Не зовсім, щоправда, вдарив. Мій батько, попри те що руки мав як зі свинцю й умів добряче прикластися, так і не навчив мене битися, тож боєць із мене був, мов із жирафи балерина. Не приховую, я хотів завдати дружині болю, вдарити, як б’ють у кіно, розтовкти ненависне обличчя до крові, та не знав, як це зробити. Через батька я уникав сутичок навіть з однолітками в молодших класах, а за неминучості бійки волів за краще утекти. Тож я зацідив Єві розмашистого ляпаса, що було радше принизливо, ніж боляче. І виглядало жалюгідно. Хоча… відтоді минуло три місяці, а я жодного разу не пожалкував про скоєне. Подробиць того, що сталося між Євою та Новаком, я не знаю та зі зрозумілих причин дізнаватися не хочу. Більшість із мені відомого я й так уже розповів. 2008-го Пашка покинув Єву й одружився із на три роки молодшою за себе донькою начальника Головного управління МВС у Київській області. Через півроку Єва повернулася до Рівного та вийшла за мене. Прикро, що я недооцінив силу її першого кохання, не осягнув, як довго може жевріти в її грудях образа, й основне — як багато вона здатна принести в жертву заради помсти. Гадаю, відеозапис, яким Єва шантажувала Пашку, було зроблено в ніч із першого на друге червня в якомусь із мотелів на трасі Київ — Чоп поблизу Рівного. Наступного дня, в середу, Єва показала відео Павлові Новаку та стала погрожувати. Пашка — ще місяця не збігло від призначення його очільником Управління боротьби з організованою злочинністю Київської області — розсудив, що прихильність тестя, безперечно, важливіша, і вирішив відкупитися. Напевно, на цьому все й скінчилося б, якби за два дні Єва не отримала повідомлення від колекторів і не захотіла ще. Втім, це лише мої припущення. Можливо, Єва зняла, як кохається з Новаком, значно раніше: я ж бо уявлення не мав, скільки разів вони зустрічалися раніше та скільки разів Єва зраджувала мене. Можливо, колектори тут узагалі ні до чого, бо найважливішою для неї була помста. Я не знаю. Та й яка тепер різниця? 57

Того вечора ми з Теодором перебралися до мами. Малий перелякано сіпнувся, коли я, загортаючи в ковдру, розбудив його, та швидко заспокоївся. Із собою я захопив лише Юаня Михайловича й корабель Ронана. Перед ліфтом Тео знову скинув голову й напружився. Я все зрозумів, і ми зійшли на перший поверх пішки. Приїхавши до маминої квартири на проспекті Миру, я не став нічого пояснювати. Сказав, що це кінець і про Єву краще забути. Мама повела поглядом на Тео. Я не стримався. Вищирився та, скрегочучи зубами, запевнив, що Теодор залишається зі мною. Уранці наступного дня я прокинувся із тоскним відчуттям порожнечі в грудях і тупим болем у голові. Довго лежав, міркуючи. Життя здавалося туго заплутаним клубком. Однокімнатна квартира, в якій тіснилися я, мама й Тео, насправді належала Єві. А трикімнатна на Грушевського, в якій залишилася Єва, — мені. Ми мали б якось помінятися, проте це лише на словах так просто. Насправді для мене це було надто важко: я не хотів її бачити. Також думав про те, як би все обернулося, якби не фотографії, надіслані Лізою Торнтон. Чи знав про них Новак? Чи вплинули вони на розв’язку? Я намагався збагнути, що сталося: Новак повернув мого сина, тому що мав намір так учинити, чи діяв імпульсивно, в паніці, бо довідався про супутникові знімки та злякався викриття? Я не міг вирішити, що з цим робити. В ідеалі я мусив би піти до міліції й усе розповісти. І в ідеалі Павло Новак отримав би покарання. Втім, попри завдане приниження й дошкульне бажання помсти, я не втрачав здатності тверезо мислити. Я розумів, що, де-факто, в мене немає зачіпок. Відеозапису в мене не було, а я не знав, чи погодиться Єва свідчити проти Новака. Я навіть не припускав, ким були викрадачі — співробітниками МВС чи просто громилами, яких найняли для брудної роботи, — чи вдасться мені їх знайти й довести зв’язок із Павлом Новаком. Крім того, подавшись до міліції, я буду змушений викласти абсолютно все, зокрема й про те, що моя дружина трахалася з викрадачем мого сина та знімала це на відео для шантажу. І що я виявив це, залізши до неї на сторінку… Та чи від притягнення викрадачів до відповідальності стане краще Теодору? А мені? А моїй матері? Ще одна проблема: нам із Євою доведеться розлучитися. І я уявлення не мав, із чого почати й за що хапатися. А раптом Єва наполягатиме на опіці над Теодором і справа дійде до суду? Що тоді? Знову в усьому зізнаватися? Від усього цього розколювалася голова. Тому впродовж перших двох днів на квартирі в мами я лишав усе, як є. Дозволяв життю тягти мене за течією, сподіваючись, що мене несе вперед — до чогось кращого, до нових, ще поки невидимих за горизонтом звершень, — а не закручує у зливі унітаза. Загалом небажання вирішувати проблеми в надії, що з часом вони владнаються самі по собі, виявилося не найгіршим рішенням. Воно взагалі було б чудовим, якби не Теодор, який щовечора перед сном запитував, коли ми повернемося до мами. У п’ятницю, 12-го, з Києва приїхав Ромич. Увечері ми набрались наче свині — на двох уграли півтори пляшки віскі Duncan Taylor, — і я розказав йому про Єву, Новака та відеозапис. Спочатку Цезар рвався в бій, погрожуючи вибити з Новака все лайно, та що більше я говорив, то більше пригасав його запал. Як юрист він розумів, що справа приречена. Під кінець, понуро звісивши голову, Ромич порадив мені кудись податися. Просто звалити й забути про все. Увесь суботній ранок я блював. Цезар, на диво, знайшов у собі сили з’їздити до квартири на Грушевського та забрати звідти мій ноутбук, а також речі й іграшки Тео. У неділю, перед від’їздом Ромича до Києва, ми ще раз зустрілись, і я попередив, що, можливо, на якийсь час вирушу з малим до Америки. Він запитав, чи в мене реально є така можливість, на що я кивнув. Більше Цезар нічого не запитував. Хоч я і переконував себе, що погодився на пропозицію Лізи Джин Торнтон заради Теодора, проте в душі визнавав, що насправді втікав від власних проблем. Ромич наче прочитав мої думки: я хотів забратися геть із Рівного, не думати про Єву, не картати себе через безсилля та неспроможність помститися Новаку, не заморочуватися з квартирами, розлученням і можливим судом, не вигадувати щодня, що казати матері. Я волів узяти паузу та хоч на трохи відсторонитися від усього цього лайна. Адже до від’їзду та ще тривалий час після прильоту до Балтимора я вірив, що вчинив правильно. 58

Понеділок, 15 червня, 19: 30. — Зачекайте, — зображення «підвисало», і Ліза на екрані рухалася ривками, що, втім, не приховувало, як вона заметушилася. — Будь ласка, не вимикайтеся, я зараз підійду. Я кивнув. Американка зникла й за кілька хвилин привела двох чоловіків. Одного я впізнав — Ґарет Джонсон. Зім’яті штани, світла класична сорочка із закоченими рукавами. Другий виглядав відчутно старшим, років на п’ятдесят: високий, із невеликим черевцем, тонкими, обрамленими дужками глибоких зморщок губами та цілковито лисою, аж блискучою головою. Ліза сіла за стіл, поправила камеру. — Ви впевнені? Вона не стала відрекомендовувати голомозого. — Так, — повторив я. — Я згоден. За двох умов. — Ми вас слухаємо. — Перша: ви повинні гарантувати, що я вільний повернутися до України будь-якої миті, коли побажаю. Будь-якого дня, будь-якої години. — У вас буде зворотній квиток із вільною датою… — почала Торнтон. Я змахнув рукою, роздратований, що мене перебили. — Ідеться не про зворотній квиток. Ідеться про свободу пересування. Я хочу, щоб ви, — я тицьнув пальцем в екран, — ви особисто повідомили посла України в США про мій приїзд. Він мусить знати про мене, про мого сина, про мету нашого приїзду та наше місцеперебування. Я хочу, щоб ви пам’ятали: у разі потреби я звернуся до посольства по допомогу. Із цим також пов’язані моя повна поінформованість і абсолютний контроль над усім, що стосуватиметься Теодора. Затямте: ви не маєте права навіть хусточку подати, щоб він висякався, не спитавши попередньо дозволу в мене. Якщо ви спробуєте зробити щось, на що я не дав дозволу, я телефоную послу й ми з вами прощаємось. Якщо я запідозрю, що ви щось приховуєте, я телефоную послу й ми з вами прощаємось. Зрозуміло? Ліза зиркнула на високого чоловіка, що, склавши руки на грудях, стояв за агентом Джонсоном. З такої відстані я не міг розрізнити кольору його очей. Він кивнув. — Добре, — сказала Ліза, — ми повідомимо посольство. Яка друга умова? Я звів брови на переніссі. — Моя дружина… Єва Лауда… на ній кредит. На машину. Вам це відомо? Ліза кинула швидкий погляд на Ґарета. — Так, відомо. — Я хочу, щоб ви його виплатили. Повністю. До останнього євро. Брови американки здивовано вигнулися. — Я не розумію, як це пов’язано… — Ніяк це, на хрін, не пов’язано, — обірвав її я. — Якщо вам треба, щоб я поїхав, ви мусите заплатити цей кредит. Усе повторилося: поворот голови до довготелесого, його стриманий кивок. — Добре, ми згодні. Кілька секунд усі мовчали. Зрештою я знизав плечима й утомлено проказав: — Тоді все. Чоловік із виголеною до блиску головою сухо посміхнувся. Дужки довкола губів стали виразнішими: — Будемо раді вас бачити, пане Белінськи. Він поплескав Ґарета по плечі та зник з екрана. 59