Тепер я знаю, що є примара. Незавершена справа, ось що. Салман Рушді. Сатанинські вірші Shine bright like a diamond… Rihanna. Diamonds 62 6 страница

Ліза Джин Торнтон зателефонувала о пів на третю, коли я показував фотографію Тео вісімнадцятирічній продавчині з мініатюрного продуктового магазину на вулиці Островського неподалік Рівненської музичної школи № 2. Я дочекався, поки дівчина заперечно мотне головою, заховав знімок і лише потому подивився на екран смартфона. Побачив, що номер не ідентифіковано, спохмурнів і натиснув «Прийняти виклик». — Так? — Це агент Торнтон. Ви так і не перетелефонували. — Я не… — Щось дізналися? Після прибуття мами, Жанни Валеріївни та Лаврентія Романовича ми розділились і дві години нишпорили прилеглими до нашого будинку вулицями, розпитуючи про Тео. Окрім нас п’ятьох, малого шукали Євина двоюрідна сестра Христина, сусід із квартири навпроти, який добровільно зголосився допомогти, та Віра Іванівна, мамина кума. Безрезультатно. За дві години я помалу вигорав. Здавалося, наче разом із потом із тіла випаровувався якийсь напрочуд важливий фермент, що не давав відчуттям змертвіти та погрубішати. Я все бачив і чув, розумів, що мені хріново, але все це нібито крізь плівку. Я радше констатував біль, ніж відчував його. — Ні, — відповів я англійською. Штовхнув двері й вийшов із магазину. Сонце зависло над будівлею музичної школи та світило просто в обличчя. — Мені зараз не до того. — Пане Белінськи… Мироне, ми не маємо іншої інформації про заплановані теракти, крім листа, надісланого з вашого… Я обірвав її: — Мого сина викрали. — Даруйте? — Ліза Джин Торнтон подумала, що не зрозуміла мене. — Сьогодні, після того, як ви зателефонували, хтось викрав мого чотирирічного сина. — Повірити не можу, — американка пробелькотіла й на кілька секунд затихла, а коли заговорила, її голос звучав розгублено: — Не розумію. Хто на той час перебував у вас удома? — Нікого. Лише мій син, — у мене просто не залишилося сил на вияв почуттів. — Дружина вибігла на пошту. — Ваш син? — здивувалася Ліза. — Ваш чотирирічний син? Як таке можливо? Хтось же мав надіслати листа! Мене сколотило. Наче крига над річкою скресла, — на поверхню виплескувалися чорні, немов нафта, емоції. «Бляха, невже ти не чуєш, що я кажу?! Який, у біса, лист?! Мого сина викрали! » Слова довелося цідити крізь зуби: — Не знаю, хто його надіслав, і знати не хочу, я мушу знайти сина! Ліза, напевно, відчувши мій намір обірвати розмову, розгубилася ще дужче та затараторила скоромовкою: — Почекайте. Так не можна. Не можна просто все покинути. Ми готуємося закрити метро, але досі не змогли вийти на… Я не стримався й закричав у телефон: — Мені начхати на ваше метро! Я шукаю свого сина! ВІДЧЕПІТЬСЯ ВІД МЕНЕ! На кожному видиху з мого рота вилітало хрипіння. Ліза Джин Торнтон мовчала, а я намагався вгадати, про що вона думає. — Пробачте, — зрештою промовила вона. — Я співчуваю. Мені справді дуже шкода. — Не треба, — буркнув я. — Не треба мені вашого співчуття, — і дав відбій. 42

Пошуки тривали ще майже вісім годин — доки не збезлюдніли вулиці й не позакривалися останні магазини. Все марно: ніхто його не бачив, ніхто не помітив нічого підозрілого. Після від’їзду батьків ми з Євою до півночі проблукали парком Шевченка, потім утретє за день пройшлися Грабником[39] (на той час я вже не зовсім уявляв, що ми шукаємо, тож заглядав навіть у каналізаційні люки) й о пів на першу ночі четверга, 11 червня, повернулися до квартири на Грушевського. Повечеряли. Удень — ще до того, як батьки приєдналися до пошуків, — ми встигли розмістити повідомлення про викрадення Тео лише на своїх сторінках у соцмережах. За півдоби Євин пост на Facebook зібрав 243 поширення та 140 коментарів, це було непогано, але, безперечно, недостатньо. Ми з Євою передивилися коментарі. Переважна більшість тих, хто відписався, просто висловлювала співчуття, дехто радив, що робити чи куди краще звернутися, та ніхто не повідомив, що бачив Тео чи хоча б когось схожого на нього. Решту ночі ми розкидали аналогічні повідомлення на спеціалізованих пошукових сайтах і групах, серед яких — Служба розшуку дітей на телеканалах «1+1» і «Магнолія-ТВ», Пошук зниклих дітей через Приватбанк, poisk. today, спільноти «ТИПОВЕ РІВНЕ», «Підслухано Рівне», «Шукаю тебе (м. Рівне)» й інші. О пів на п’яту ранку Єва підкинула ідею розклеїти на стовпах і деревах друковані оголошення. Я трохи змінив текст, який ми розсилали соцмережами, вибрав контрастнішу фотографію та зробив на принтері майже двісті чорно-білих копій. На більше у квартирі просто не знайшлося паперу. За чверть до шостої, озброївшись мотками скотчу, ми вибралися на вулицю й почали клеїти. Ліпили оголошення всюди, де могли: на стовпах, парканах, дверях під’їздів, тролейбусних зупинках, на дошках для оголошень і навіть у кількох ліфтах. До одинадцятої дня ми розклеїли більшість із роздрукованого. Останні оголошення клеїли окремо, Єва — на Соборній, я — на Князя Володимира, а тому додому добиралися нарізно. Я човгав Соборною. Сонце боляче хльоскало по запалених після безсонної ночі очах. У голові гуло, шкіра обличчя здавалася гарячою та сухою, проте спати не хотілося. Я просто почувався втомленим і — що дивно — голодним. На перехресті, де сходилися вулиці Соборна, Київська, Клима Савура та Соломії Крушельницької, звідки до моєї багатоповерхівки залишалося півкілометра, у кишені завібрував телефон. Я дістав його, примружився. Висвітився незнайомий номер. Серце підскочило. — Алло. — Пане Белінський, доброго дня! Я впізнав безбарвний голос Івана Станкевича й, хитнувшись, зупинився. Ноги почали заплітатися годину тому, і тепер я зиркав навкруги, відчайдушно шукаючи місце присісти. Серце тріпотіло, перед очима пливли кола, і я розумів: ще кілька секунд — і повалюсь на асфальт. — Доброго ранку! Що у вас? Є якісь новини? — мій голос ламався, я ступив ще крок і опустився на бордюр, виставивши ноги на дорогу. На Клима Савура машин не було. — Ні. Поки що нічого конкретного. Я згорбився, впер підборіддя в груди й тихо застогнав. Теплий маслянистий страх розпливався нутрощами. Ми його не знайдемо, хай там що робитимемо, ми не повернемо його. Від цієї думки в голові прокотилося моторошне відлуння. Я напружився, спробував прогнати її, але думка не щезала, немов гачками вчепившись у мозок. — Хочу поставити вам кілька запитань, — сказав капітан Станкевич. — Так. Звісно. Я слухаю. Він витримав паузу — в динаміку щось шурхотіло, — а тоді видав: — Як часто ваша дружина бере вихідні посеред тижня? Я не тямив, навіщо він запитує, але відповів: — Нечасто. Якщо й бере вихідний, то лише в будні. Єва — адміністратор у «Чорній перлині», а у вихідні там багато роботи. — Добре. А ви? Вчора ви ж мали бути в офісі. — Так, — підтвердив я. До чого це? — Ваші колеги із Zoom Support розповіли, що ви побігли додому, не пропрацювавши й півгодини, а перед тим вам хтось телефонував. Чому? Чому ви пішли так рано? Я прибрав руку від голови та подивився на пальці. Вони дрібно тремтіли, і я відчував, як від кінчиків на долоню й далі на передпліччя розповзається холод. — Ця розмова не стосувалася викрадення. — Логічно було б подумати, що вам телефонувала дружина, і після розмови ви побігли додому. Проте вчора ви заявили, начебто саме ви першим виявили зникнення Теодора. Крім того, я поговорив із директором вашого кол-центру. Він не впевнений, але стверджує, нібито вам телефонували з Америки. Це правда? — Правда, — прошамкав я. — Він також повідомив, що вам телефонували з ФБР і що під час розмови ви кілька разів зривалися на крик. Але він знову ж таки не впевнений, можливо, це був розіграш. Я зривався на крик під час розмови з Євою, а не з Лізою Джин Торнтон, хоч яке це мало значення? — Чого ви хочете? Капітан незрозуміло гмикнув: — Хто платить за кредитом, який зареєстровано на вашу дружину? Дружина чи ви? — пауза. Я не відповідав. — Як я розумію, пані Лауда неспроможна самостійно оплачувати кредит, і саме тому ви почали таксувати. Я спершу здивувався, звідки він дізнався про кредит, а потім згадав повідомлення, яке колектори розіслали Євиним друзям, і подумав, що відтепер це вже не таємниця. — Що ви хочете від мене?! — закричав я. — Я поясню, не гарячкуйте. У вас же проблеми з банком, так? І за кілька днів до зникнення вашого сина вас турнули з «Оптимального». Поясніть, будь ласка, чому ви пішли з роботи на початку робочого дня. У мене зовсім потемніло в очах. Доводилося боротися за кожен ковток повітря: — Для чого ви мені телефонуєте?! Чому ви говорите зі мною як зі злочинцем?! Я ж сказав, що та телефонна розмова не стосується викрадення! Я просто зателефонував дружині, почув, що вона не вдома, розлютився, бо залишила Теодора самого, й побіг додому. Все. ВСЕ! Мого сина викрали, а ви запитуєте, чому я прибіг з роботи?! Чорт забирай, його зараз невідь-де утримують, я не знаю, чи він узагалі живий, а ви… ЩО ВИ НАМАГАЄТЕСЬ ДОВЕСТИ?! ЗНАЙДІТЬ ЙОГО! ВИРОДКИ! ВИ, БЛЯХА, ВИРОДКИ!!! — Ми шукаємо вашого сина, пане Белінський, — голос не змінився. Станкевич говорив ліниво, майже без зацікавлення. — І я не стверджую, нібито ви чи ваша дружина причетні до його зникнення. Та вам відомо про зникнення значно більше, ніж розповідаєте. І я не кажу, начебто мені здається, що вам відомо більше. Я в цьому впевнений. У голові паморочилося; я безпорадно кліпав, важко дихав і мовчав. — Поки що все, — долинуло з динаміка. — Будь ласка, нікуди не виїжджайте з Рівного. У мене ще будуть запитання. 43

Попри проведену на ногах ніч, ні я, ні Єва не думали про відпочинок. Похапцем перекусили залишками з холодильника, й засіли за ноутбуки — переглядати сайти з опублікованими вночі оголошеннями. Я не став переповідати дружині розмову зі Станкевичем. Розумів, що роблю неправильно, та нічого не міг удіяти. Я хотів викинути ту розмову з голови, проте виходило навпаки. Поки ми з Євою сперечалися, вирішуючи, як учинити далі, голос Станкевича дзижчав у моїй голові, неначе набридливе радіо. Я думав про те, що на слідчих можна більше не розраховувати, майже переконав себе у причетності до викрадення Віталія Костюка. Новини з мережі не додавали оптимізму. Всюди одне й те саме: співчуття, поради та жодної корисної інформації. Після обіду Єва, зачинившись, працювала в залі, я напівлежав на нерозстеленому ліжку в спальні. Очі боліли й пекли. Втомившись, я відкинувся на подушку, відкрив нову вкладку в браузері та машинально зайшов на сайт «Української правди». Погляд уперся у виділений червоним заголовок: 12: 25 ЧИСЕЛЬНІСТЬ ЗАГИБЛИХ У ВАШИНГТОНІ ПРАВООХОРОНЦІВ ЗРОСЛА ДО 13 ОСІБ (оновлюється) У вухах зародився тихий шум, який помалу наростав, через що виникало враження, наче я на човні наближаюсь до невидимого водоспаду, а біль перемістився кудись за очі. «Ні, ні, тільки не це». Клацнувши по заголовку, я став похапцем читати новину. Чисельність поліцейських і федеральних агентів, які загинули у Вашингтонському метрополітені, зросла до 13 осіб. Про це повідомляє агентство Reuters із посиланням на дані поліції. Припускають подальше збільшення кількості жертв. У результаті серії вибухів, які прогриміли у столиці США вчора ввечері, одержали поранення близько 40 правоохоронців, 19 із них перебувають у критичному стані. Нагадаємо, що вчора о 17: 00 за східноамериканським часом на вимогу американських спецслужб вашингтонське метро було закрито, а пасажирів евакуйовано. Втім, як виявилося пізніше, на той час вибухові пристрої вже було розміщено на станціях. Раніше повідомляли, що найбільше правоохоронців загинуло на станції Кепітол-Саут (англ. Capitol South) неподалік Бібліотеки Конгресу, де стався найпотужніший вибух. Терористи заховали вибухівку на виході одного з ескалаторів. У момент детонації поблизу знаходилося семеро поліцейських, п’ятеро з яких загинули миттєво. За даними поліції, двоє співробітників Департаменту поліції Вашингтона й один агент ФБР загинули в холі станції Фарраґут-Уест (Farragut West). Бомбу було залишено у смітнику. Троє правоохоронців загинули від вибухів на станціях Уітон (Wheaton), Коламбія-Хайтс (Columbia Heights) і Дюпон-Серкл (Dupon Circle). Сьогодні зранку ще двоє агентів, яких витягли з-під завалів на вході до станції Нейлор-Роуд (Naylor Road), померли в лікарні від отриманих поранень. Крім того, вибухи меншої потужності пролунали в переходах станцій Ґрінсборо (Greensboro) та Динвуд (Deanwood). Унаслідок розпочатої після терактів спецоперації у передмістях Вашингтона силовики заарештували 8 підозрюваних. За повідомленням телеканалу CBS, масштабність атак зумовлена тим, що наземні перегони між станціями вашингтонського метро дуже довгі та їх практично не охороняють. Терористи могли дістатися із передмість до центральних станцій уночі, просто йдучи коліями. Я повернувся на сторінку із заголовками, відшукав іще одну новину про теракти і, клацнувши мишею, розгорнув її. 09: 36 ІДІЛ узяла на себе відповідальність за теракти у Вашингтоні — ЗМІ Терористичне угруповання «Ісламська Держава» взяло на себе відповідальність за теракти у Вашингтоні. Про це пише washingtonpost. com із посиланням на телеканал ABC News. «Це — вендета за Сирію. Це — помста за бомби, скинуті на наші будинки, на голови наших дітей», — цитує заяву ІДІЛ американський телеканал. Водночас європейська організація SITE, яка моніторить активність ісламістів у Інтернеті, не знайшла однозначного підтвердження того, що теракти було скоєно саме представниками ІДІЛ. Екстремістські акаунти у соцмережах переповнені схвальними відгуками про теракти у Вашингтоні 10 червня. Втім, поки що тривають спекуляції з приводу того, яке угруповання за ними стоїть. Припускають, що це може бути Аль-Каїда. Нагадаємо, що американські винищувачі, бомбардувальники та безпілотні літальні апарати завдали перших ударів по позиціях бойовиків «Ісламської Держави» майже рік тому, 18 серпня 2014-го, в районі Мосульської дамби в Іраку. Відтоді бомбардування Сирії та Іраку не припиняються. Тринадцятеро людей… Я пригадав учорашній лист, надісланий із мого акаунта: напади на станціях Farragut West, Wheaton, Capi… Capi, безперечно, було недописаним Capitol South — назвою станції, де загинуло найбільше правоохоронців. Відсунув ноутбук від себе. Звідки він міг знати? І це, взагалі, реально? Невже це не сон? Чи вдалося б йому врятувати тих тринадцятеро, якби залишився тут, якби його не викрали? Мене кинуло в жар. І хто цей він? Теодор? Чи мій Тео — лише оболонка, а по-справжньому важливе те моторошне щось, що засіло в його голові? «Господи, — я стрепенувся, піймавши себе на тому, що розмірковую про сина, наче про когось чужого та малознайомого, а слідом зринула ще більш божевільна думка: — Якщо Аймонт — хай що він є — здатен віщувати, що станеться за тисячі кілометрів звідси, чому він не передбачив, що хтось спробує викрасти Теодора? » Артеріями, неначе отрута, розпливалося почуття вини. А може, він і передбачив. Можливо, Тео намагався мені сказати, але я не зрозумів, не почув його, бо вважав за краще сховати голову в пісок і чекати, поки все розсмокчеться саме по собі. Я довго сидів і невидющим поглядом тупився у стіну. І попри те, що неприємний осад після розмови зі Станкевичем нікуди не подівся, в мозку вперше проскочила думка про те, що раніше чи пізніше мені доведеться розповісти все. 44

У п’ятницю мене розбудив звук телефона. Тієї ночі ми з Євою вперше після викрадення заснули. Де-факто спати ніхто не лягав, просто за годину чи півтори до світанку — на ту мить ми протрималися без сну більше ніж сорок годин — виснаження потягло нас у чорний барліг, і ми, звісивши голови над ноутбуками, вирубилися. Єва — у спальні, я — в кімнаті Теодора. Мобільний задеренчав о дев’ятій ранку, тобто я пролежав у відключці більше ніж чотири години, втім, розплющивши очі, почувався жахливо. Те, у що провалився перед світанком, навряд чи можна було назвати сном. Швидше болісною формою забуття, що не гасила свідомість, а лише на нетривалий час занурювала в небуття. Упродовж перших секунд після пробудження я почувався таким дезорієнтованим, таким сильно «не тут», що мене охопив жах. Лише зусиллям волі мені вдалося повернутися до своєї квартири, до дитячої кімнати, у своє життя та своє тіло, що заледве поміщалося на замалому дитячому ліжку. Нарешті я закліпав і схопив телефон, подумки благаючи, щоби виклик не обірвався. Телефонував Цезар. Я притулив смартфон до вуха. — Як ти? — запитав Роман. — Тримаюся, — стомлено відповів я. — А Єва? Я нарозтяг прокректав на знак того, що не знаю відповіді: — Та хрін його знає, чувак. Вона як у прострації, байдужа до всього. І це так… — я хотів сказати «так дратує», але в останню секунду передумав, — це так дивно. — Їй важко. — Мені теж важко! Але я не опускаю рук, намагаюся щось робити, — я видихнув. Але тут Єва розчахла двері дитячої й застигла на порозі, тож я договорив тихіше: — Ти щось дізнався? Я відірвав смартфон від вуха й увімкнув гучний зв’язок. Єва, не зронивши й слова, кивнула. — Так, — долинуло з динаміка. — Тільки не можу визначитися, добре це чи погано. Ми перевірили Віталія Костюка, і я думаю, що він непричетний. — Ну от! — я вклав у свій тоскний і дещо театралізований вигук стільки скепсису й зневіри, скільки міг, але це не приховало страху. Якщо прокурор непричетний, хто тоді викрав Теодора? Все ще розм’якле після сну серце тьохнуло: чудово усвідомлював, що Ромич не розкидатиметься подібними заявами безпідставно, а відтак остання ниточка вислизла з моїх рук. У мене не зилишалося більше за що далі чіплятися. — Не поспішай, — трохи сердито відрізав Рома. — І не будь таким скептичним. Тобі ж не треба розказувати, що прокуратуру зараз реформують, триває колосальне скорочення. У Рівненській області вже звільнили сімдесят осіб. Ще стільки ж, якщо не більше, мають скоротити у вересні. І це не водії чи прибиральниці, це — прокурорські працівники, окремі з десятирічним стажем. Під кожним другим крісло горить. У нас є спеціальний відділ із внутрішніх розслідувань. І коли я прийшов до них і сказав, що прокурор районної прокуратури може бути причетним до викрадення дитини, вони не просто поставилися до моїх слів з усією серйозністю, вони вчепилися в Костюка, як бульдоги. Мінус один, розумієш? Він проколовся, його турнуть зі служби, і це дасть змогу зберегти когось потрібнішого, — мій товариш перевів подих. — Але поки це глухий кут. У вівторок Костюк увесь день провів на чергуванні. У середу, на момент викрадення Тео, він оголошував підозру алкоголікові, який два тижні тому штрикнув ножем приятеля по чарці. Його бачили десятки людей. Єва сперлася плечем на стіну. Я встав, механічно розрівняв пальцями злипле після сну волосся й виглянув у вікно. Над містом повзли низькі, набряклі дощем хмари. Телефон залишився лежати на ліжку. — А його брат? — кинув я через плече. — Про нього теж дізнався: Руслан Костюк, приватний підприємець, молодший за Віталія на чотири роки. Тримає фірму з виробництва меблів у Здолбунові. Фірма маленька — троє осіб. У середу вони весь день розвозили містом замовлені меблі. З дев’ятої ранку до восьмої вечора об’їхали п’ять квартир і будинок. Учора місцеві дільничні пройшлися й опитали і замовників, і сусідів. Усі підтвердили, що бачили Костюка: він допомагав заносити меблі та сам їх збирав. Учора я особисто спілкувався з Костюком-старшим, ну, з прокурором. Він шокований, але не так через звинувачення, як через імовірну втрату роботи. Пообіцяв поговорити з братом, а сьогодні зранку надіслав мені довжелезний список людей, готових підтвердити і його, і братове алібі, і не лише на момент викрадення, але й упродовж трьох днів до того. У понеділок і вівторок Віталій Костюк не відлучався з роботи. Його брат працював над терміновим замовленням, отриманим у вихідні. У мене на руках три десятки телефонів і домашніх адрес, і цього достатньо, щоб простежити пересування обох Костюків із точністю до десяти хвилин. У них залізобетонне алібі, — Рома Цезарко зітхнув. — Мені шкода, чувак. Ми не туди риємо. До цих його слів я гадав, що гірше мені вже бути не може. Думав, це вже дно, аж раптом воно розкололось, і я відчув, як це — втрачати останню надію. Шлунок підпер горлянку, і я наче полетів у прірву. — Що тепер? Ромич замислився, а потім заговорив, повільно й тягуче, так, мовби зважував кожне слово у долоні: — Ти, мабуть, зненавидиш мене за те, що я скажу, та в цій ситуації найкраще — це чекати. Хай якою недосконалою здається тобі робота слідчих, але процедури, яких вони дотримуються, є найбільш ефективними з усього, що можна вдіяти. Це єдине, що, можливо, дасть результат. — Ромич… — у відчаї прошепотів я. — Чувак, ти справді не досягнеш більшого, гасаючи містом у пошуках Тео. Минуло два дні. Слід охолов. Пробач, але це факт. Щоб у міліції не розслаблялися, ти можеш сходити до ювенального прокурора, опишеш ситуацію, попросиш, щоб узяв справу на контроль. Цей прокурор займається винятково дітьми. — Де його знайти? — В обласній прокуратурі є відділ захисту прав та свобод дітей. У міській сидить його представник — зазвичай жінка. Якщо хочеш, я дізнаюся, хто ювенальний у Рівному, а тоді зателефоную й домовлюся про зустріч. З’їздите з Євою й поговорите. — Буду вдячний, — кволо погодився я. — Сам по собі ювенальний прокурор не веде розслідування, але може контролювати слідчих. Я пресуватиму їх зі свого боку, щоб відчували, що над ними нависають. Повір, на цей час такий варіант найкращий. — Дякую… Хоч за це дякую. — Немає за що. Якщо довідаюсь щось нове про Костюків, одразу наберу. І тримайся! Ми його знайдемо. — Бувай. Я обернувся. Євині губи тремтіли, а з осклянілих очей зблідлими щоками збігали каламутні сльози. 45

Злива наздогнала нас, коли я шукав місце для Nissan’а. Авто вдалося приткнути за двадцять кроків від входу до Рівненської місцевої прокуратури, та, добігаючи до її викладеного сіро-жовтими плитками холу, ми з Євою встигли змокнути до нитки. Мовчки піднялися на другий поверх. Я знайшов потрібний кабінет і, струсивши воду з волосся, встромив голову в проміжок між одвірком і краєм напівпрочинених дверей. І лише потім негучно постукав. За столом у просторій кімнаті з трьома височенними вікнами сиділа струнка дівчина у безпретензійному діловому костюмі з довгим, ретельно розчесаним рудим волоссям. Напевно, Цезарю сподобалася б. — Доброго дня! — глухо привітався я. — Ми домовлялися про зустріч. На дверях тьмяно зблискувала лаком табличка «Соломія Косар, ювенальний прокурор Рівненського району». І хоч у кабінеті нікого більше не було, я однаково сумнівався, що переді мною прокурор. Дівчина здавалася надто молодою. — Проходьте, — вона жестом запросила мене досередини. Кивнула на стільці з іншого боку стола. — Роман Цезарко попередив про ваш візит. Єва плелася за мною, немов на прив’язі. Протягом усього часу, поки ми їхали від стоянки на Грушевського до міської прокуратури на Гарній, вона не зронила ні слова. Тупилася у вікно, та ні на що конкретно; застиглий погляд ковзав асфальтом, не просуваючись далі бордюрів. Я здогадуюся, про що ви зараз думаєте. Ви думаєте, що Євина поведінка дисонує з моїми про неї словами й геть не схожа на гіпертрофоване бажання піклуватись про дітей. І я готовий ще раз повторити: Єва була гарною матір’ю. Багато в чому — найкращою з усіх, яких я знав. Я не акцентував на тому, як вона ставиться до Теодора, бо розказував переважно про себе, та й, зрештою, ця історія не про ставлення моєї дружини до нашого сина. Я можу описати десятки епізодів на підтвердження того, якою хорошою матір’ю вона була, та жоден із них не стосуватиметься Аймонта, викрадення і того, що почалося згодом. Іноді я міг прикрикнути на Тео, особливо, коли той вередував. Єва дозволяла собі підвищити голос на сина лише тоді, коли малюк ліз до розеток чи ввімкнених електроприладів… Але після викрадення все змінилося. І тепер уже річ не в тім, що я мало оповідаю про Єву. Річ у тім, що після викрадення вона стала поводитись не так, як мусила би поводитися матір, у якої забрали єдиного сина. Якщо впродовж перших годин після зникнення Теодора її млявість можливо було пояснити шоком, то через два дні пошуків така поведінка викликала почуття досади та прикрості. Ми розсілися. Соломія Косар запропонувала чаю або кави. Я відмовився й заходився викладати те, що нас сюди привело. Склавши руки на столі, вона вислухала, а потім сказала: — Я постараюся допомогти. Але мушу відразу попередити: після реформи прокуратура більше не має повноважень, які мала раніше. Зараз я можу лише дати вказівку слідчому, а це насправді ні до чого не зобов’язує, — Косар покрутила у повітрі долонею з випростаними довгими пальцями, показуючи, що в міліції чхали на її вказівки. — Після розмови з Романом Михайловичем, ну, Ромою тобто, я не стала чекати й сама зателефонувала слідчому, — вона кинула погляд на розгорнутий щоденник біля її ліктя на столі, — капітанові Івану Станкевичу. З’ясувала всі обставини. Вони поки не розуміють мотиву, наголошують, що багато незрозумілого, але основна версія… вона полягає в тому… — Соломія Косар почервоніла, почала затинатися, а тоді одним махом завершила: — У міліції думають, що ви вбили свого сина, після чого інсценували викрадення. Якщо я й здивувався, то лише тому, що нічого не відчув. Єва сіпнулася, на мить її обличчя витяглося, й на тому все, вона швидко опанувала себе. — Чому ви це розповідаєте? — запитав я. Косар ще дужче почервоніла. — Бо ви не схожі на людей, які здатні вбити дитину. І я знаю Романа. Він старший на рік, але ми разом училися в академії. Я подумав, що її відповідь є якоюсь непрофесійною, тобто не прокурорською, та змовчав. — Що ви порадите? — цілковито новим для мене, не по-жіночому сиплим голосом озвалася Єва. Соломія Косар довго зважувала відповідь: — Найважливіше: стежте за тим, що говорите, спілкуючись зі слідчими. І якщо до понеділка нічого не зміниться, згодилося б найняти приватного детектива. Загалом візит до ювенального прокурора виявився безрезультатним. Я відвіз Єву додому, а сам, залишивши машину під під’їздом, пішов по продукти. Дощ, який був ущух, знову зарядив і ліниво розмальовував підсохлий асфальт чорними цятками. За півсотні кроків від під’їзду в кишені завібрував телефон. Я дістав і, не дивлячись, приклав його до вуха. — Алло? Хто це? Це Мирон Белінський? В одну мить світ перекрутився догори дриґом. «Спрацювало! — я почувався так, наче наскочив на факіра, що невідомо звідки виринув посеред дороги, а змія, яку він заколисував, виграючи на довжелезній флейті, скинулася просто в моєму животі. — Тео знайшли, хтось знає, де його втримують! » — Так, це я! Тиша. І за кілька секунд: — Моє ім’я Віталій Костюк. Я з шумом утягнув повітря крізь зціплені зуби. Напружені плечі безсило обвисли, а тримати біля вуха телефон стало нестерпно важко. Навряд чи ви зрозумієте, яким спустошеним я почувався. — Що вам потрібно? — Я знаю про ваше з моїм братом непорозуміння, — прокурор промовляв по-діловому стримано, але я чув десь на денці його голосу легке поскрипування переляку. — І я також знаю про… горе, що спіткало вашу сім’ю. — Як ви смієте? — крізь зціплені зуби процідив я. — Мироне, — спокійніше проказав він. Мені раптом здалося, що його голос нагадує голос мого декана з Острозької академії, й таке мимовільне ототожнення збентежило. Гнів трохи пригас. — Я розумію, чому ви так вирішили, — Костюк прокашлявся, — чому вирішили, начебто я чи мій брат викрали вашого сина. Визнаю, що після братової розповіді я погарячкував і скористався службовим становищем. Натиснув на дирекцію «Оптимального», через що ви втратили роботу. Мені шкода. Повірте, зараз мені страшенно шкода, і я хотів би прокрутити все назад. Але присягаюся, мені ніколи навіть на гадку не спало заподіяти шкоду вам чи вашому синові. У мене самого є діти. Хлопчик і дівчинка. Хлопцю майже стільки само, як вашому, — шість. І я б ніколи так не вчинив. Ніколи. Він умовк. — Я вам не вірю, — відрубав я, хоча в душі вже відчував протилежне. — Та навіть якби повірив… однаково — навіщо ви телефонуєте? — Я не… — прокурор знову стих. — Я ні про що не прошу. Я готовий відповісти на кожне звинувачення. А телефоную запевнити, що ні я, ні мій брат не здатні на таке. Навіщо це нам? Самі подумайте: ламати життя через якусь бійку? Так ризикувати заради того, щоби що-небудь довести? Я не дурний, і ми з братом маємо що втрачати, повірте. Я зателефонував, щоб сказати: Мироне, ви марнуєте час. Ви ганяєтеся за привидами, і це не допоможе повернути вашого сина. Він почекав на мою відповідь, але в ту мить моя рука опустилась. Я більше не міг притискати телефон до вуха. Останнім, що почув, був приглушений оклик: «Мироне? » — після чого розірвав зв’язок. З очей покотилися сльози. Який із мене батько, якщо я не спроможний захистити сина? Який із мене батько, якщо я не можу виконати свій обов’язок перед тим, кого люблю? Шию немов гарротою стиснуло. Усвідомлення батьківського безсилля стало безжалісно щемким. Таким болючим, що від нього хотілося померти. А потім здригнувся від жахливого припущення: а що, як ми його не знайдемо і згодом я його забуду? Мине рік, чи два, чи п’ять років, і мені більше не вдасться пригадати обличчя Тео, не підглянувши у фотографію. Ця думка виявилася найстрашнішою з усіх, які навідували мене після викрадення, і, звісно, її було неможливо спекатись. Отупілий, стривожений і злий, я зазирав у коловорот чорних думок, намагаючись видобути звідти образ сина. Переді мною спливав туманний силует, але пам’ять і уява майже відразу згущували цей туман у чіткіші форми. Поки що згущували. А як буде через кілька років? Із затуманеними слізьми очима, не випускаючи з уяви образ Теодора, я крокував до магазину. Спотикався і думав про те, який із мене батько, якщо через кілька років я, простуючи цією самою вулицею, не зможу його пригадати. 46

Субота, 13 червня. Ніч. Я розплющив очі, знову почуваючись примарою, чимось зовсім відірваним від тіла. Відчуття виявилося таким реальним, що впродовж кількох секунд я не усвідомлював, що ніч іще далека від завершення. Потім збагнув, що вдруге протягом доби закуняв із ноутбуком на колінах у кімнаті Тео. Скосив погляд на смартфон — двадцять по першій ночі — і прислухався. Нечіткий шум, що линув у кімнату крізь відчинене вікно, розпався на окремі звуки: розмите торохтіння товарняка, що прямував через місто, далеке завивання поліцейської сирени, гавкання собак і приглушені голоси, які з висоти дев’ятого поверху скидалися на п’яне белькотання прибульців з іншої галактики. Зате у квартирі панувала тиша. Отже, Єва також заснула. Я напівлежав, прихилившись спиною до холодної стіни, не рухаючись і не вмикаючи ноутбук. Ні про що не думав. Біль не покидав мене — у животі зяяла порожнеча, не така, як від голоду, інша, чорніша, — проте мені здавалося: якщо не рухатись, цей біль можна терпіти як завгодно довго. Зрештою я повернув голову. Ніч уливалась у вікна, місто видавалося чужим. У кволому бурштиновому світлі ліхтарів усе поставало інакшим, щоправда, я й почувався по-інакшому. Дощ ущух, не залишилося навіть запаху, і хмари відступили. Нічне небо скидалося на розстріляну з дробовиків темно-синю завісу, крізь дірки в якій пробивалося світло далеких прожекторів. Гаразд, Костюки непричетні. Але якщо не вони, то хто? Кому могло знадобитися викрадати Тео? За три дні ніхто не зателефонував із вимогою викупу, тож це помалу скерувало мої думки в інше русло. Я ввімкнув ноутбук. Чекаючи, доки ноут вийде зі сплячого режиму, я міркував про те, що відповідь увесь час лежала під носом, однак, зациклившись на сутичці з Русланом Костюком, я із гідною заздрощів упертістю не помічав її. Якщо всі інші версії відпали, та, що залишилася, — хай якою фантастичною вона виглядає, — зазвичай і є правильною. Загалом, кому потрібен Теодор? Збагнувши очевидність відповіді, я спалахнув злістю до самого себе. Клятий прокурор мав рацію: я змарнував три дні, ганяючись за привидами! Я відкрив Gmail, розділ «Надіслані» та розгорнув лист угорі списку. From: miro. belinksy@gmail. com To: peyton. norwood@usdoj. gov Subject: 06/10 washington metro terror attacks Date: Wed, 10th June 2015, 10: 43 a. m. сьогодні ввечері 10 червня бойовики іділ… Пейтон Норвуд. Ліза Джин казала, що це агент із Вашингтонського відділення ФБР. Я зайшов у Google, ввів ім’я у пошуковому рядку, натрапив на кілька безликих fb-профілів, але загалом сервер не видав хоч якихось прийнятих результатів. Раптом одна нитка з клубка думок, що вертілися у голові, почала відокремлюватися. Під ложечкою неспокійно засмоктало. Раніше я такого не робив, а тому про те, як переглянути історію пошуку в Google, довелося запитувати Google. За мить я вже опинився в розділі «Історія активності в Інтернеті та додатках», вибрав дату 10 червня та прокрутив запропонований системою перелік до запитів, зроблених між десятою й одинадцятою годинами ранку. Мене обсипало жаром, а потім у грудях щось безгучно тріснуло й, зрушивши з місця, посунуло вниз, наче лавина. Після 10: 22 один за одним ішли три записи: пошук peyton norwood washington field email 10: 27 пошук peyton norwood fbi email 10: 24 пошук special agent norwood 10: 22 10: 22 — у цей час Єва перебувала вдома, ще навіть не отримала смс із «Нової пошти», а за ноутом сидів Теодор. Він шукав — чи то пак щось примушувало його шукати — інформацію про агента Норвуда. Що це? Яким чином це може бути правдою? Лавина набирала сили. Я поспіхом провів аналогічні запити та переглянув результати. Адреси Норвуда серед них не виявилося. Та це вже не мало значення. Мої нутрощі плавилися, ніби залишений без охолодження ядерний реактор. Я підхопився й вискочив у коридор. Увімкнув світло. Де вона? Руки тремтіли, проте думки залишалися кришталево чистими. Я розкрив шафу. Що було на мені в той день? Джинси. Я точно сховав її в джинси! Купа джинсів полетіла на підлогу, я взявся гарячково перебирати їх, нишпорити в кишенях. І зрештою знайшов, що хотів. У задній кишені «Колінзів» пальці натрапили на продовгувату пластинку із цупкого паперу. Видихнувши, я витягнув на світло трохи зім’яту візитівку Лізи Джин Торнтон. Я вимкнув світло, повернувся до дитячої, причинив за собою двері й оглянув візитівку. +1 (202) 757-2923. Чудово уявляючи, у скільки стане телефонна розмова з Америкою, вирішив за краще поповнити Skype-рахунок і зателефонувати через Skype. За три хвилини я вже вводив номер. Невдовзі Ліза Джин Торнтон відповіла: — Так? Лавина розігналася так, що мене тіпало. Я двічі роззявляв рота, та не міг витиснути із себе навіть хрипіння. — Хто це? За третім разом я нарешті виплюнув: — Мирон Белінський з України. — Як ваш син? — інтонація вмить змінилася. — Ви знайшли його? І несподівано відчуття лавини щезло. Я ніби з розгону врізався у стіну, й удар на секунду вибив із мене всі почуття й емоції. — Я… — слова зісковзували з язика та провалювались назад у горлянку. — Звідки ви телефонуєте? — запитала американка. Я здогадався, що на її телефоні висвітився якийсь химерний номер. — Через Skype. — Тоді зачекайте. Я хочу вас бачити. Перш ніж я встиг щось сказати, Ліза Джин Торнтон припинила розмову. За мить із динаміків полилося характерне Skype-пілікання: користувач elizabeth. thornton пропонувала розпочати відео-чат. Я відповів. Секунд п’ять екран залишався темним (установлювалося з’єднання), а потім на ньому разом проступили кольори, і я побачив обличчя американки. Русяве волосся спадало на плечі. Очі були підпухлими й утомленими. — Як ви? — поцікавилась вона. — Які новини? — Його не знайшли. Ліза опустила погляд: — Мені шкода. Збентеження поволі минало, я супився, нагадуючи собі, для чого телефонував. Набравши в груди повітря, нарешті зважився: — Це ваших рук справа? Вона ривком підняла голову: — Не розумію. Її індиферентний вираз обличчя роздратував мене, у грудях завирувало обурення: — Не брешіть мені! Я знаю: ви якось із цим пов’язані! Ліза закліпала: — Про що ви, Мироне? — Це ви його викрали?! Це ж ви забрали мого сина, правда?! Її очі спалахнули. Спершу мені здалося, нібито через розчарування тим, що її викрили. Проте насправді в її очах не крилося нічого, крім суміші гарячої, настороженої цікавості та повного нерозуміння. — Що?! — Вам потрібні були його листи! — гаркнув я. Американка видала горлом щось середнє між «е» та «а» й ошелешено прошепотіла: — Ваш син?.. Я став почуватися так, наче хтось висмикнув із мого живота пробку. Кипуча злість і обурення з бульканням стікали на підлогу, а я поволі здувався, як повітряна кулька. І річ не в тім, що Ліза Джин Торнтон здивувалася. Здивування ж бо можна зобразити. Річ у тім, що вона не повірила. Таке не зіграєш. — Я просто… я подумав, що… Вона промацувала моє лице своїми дивовижними, широко розплющеними очима, а я вже майже чув слова, що крутилися на її язиці: «Мироне, ви при своєму розумі? Ви збожеволіли». Від американки линули не так сумніви, як співчуття. А ще розчарування й легкий смуток. Вона вирішила, що я перегорів, геть ошалів від утрати сина, але вголос нічого не промовила. Натомість Ліза Джин Торнтон тихо підштовхнула мене: — Поясніть, чому ви так вважаєте. І тепер я думаю, що, якби не ті її слова, все склалося б по-інакшому. Я мав останню можливість зіскочити з дороги до провалля. Якби я вчасно припнув язика, майже напевно, ніхто нікуди не поїхав би, і на тому все скінчилося б. Можливо, скінчилося б. Та це все дурня. Легко вдавати розумника заднім числом. Я промчав повз той поворот, нічого не усвідомивши. І я взявся розказувати. Усе наклалося: нескінченні взаємні образи, недомовки, кредит, проблеми на роботі. Ми з Євою перетворилися на наїжачених самітників, утомлених від необхідності ночувати під одним дахом. Я давно так ні з ким не говорив — отак, щоби без гальм, відверто, — не виливав до сухого душу, і мене прорвало. Я почав і не зміг зупинитися, поки не виклав усе. Слова самі народжувались у роті. Я розповів про операцію, про те, як після неї змінився Теодор, про його нічні кошмари, сомнамбулізм і здатність розпізнавати (читати? ) англійський текст. Я розповів про уявного друга — Аймонта, — а також про те, що малий сказав, нібито це він написав листа, і що, зваживши все, я не маю підстав йому не вірити. Ліза уважно слухала. Не знаю, що коїлося в неї в голові, та мушу віддати належне: Ліза Джин Торнтон вислухала мене до кінця. А потім озвалася: — Отже, ви стверджуєте, що обидва попередження написав ваш син… надрукував під диктовку антропоморфної примари, що з’явилась у його голові через декілька місяців чи років після невдало проведеної операції. Попри її намагання витіснити з голосу критично-недовірливі нотки, я мав себе зараз за мішок із лайном: — Ви не вірите мені. Вона не ховала очей. — Пане Белінськи, мені важко відповісти на ваше зауваження. Двічі з вашого мейла на адресу ФБР надходили повідомлення про злочини, які ще не відбулися. Це вже мусило б виклика́ ти недовіру, та ми обоє знаємо, що повідомлення — незаперечний факт. Я не можу сказати, що не довіряю вам. Утім, я не можу сказати, що вірю в те, що ви розповіли. І я почувалася б так само, якби ви заявили, що автор обох листів, наприклад, ваша матір або дружина. Ну гаразд, твердження про те, що листи нібито відправив ваш чотирирічний син, здивувало трохи більше, та воно однаково не дає відповіді на основні запитання: яким чином? навіщо? чому?.. Мені потрібен час, щоб усе осмислити. На якийсь час між нами залягла ніякова мовчанка. Розчарований і злий, я жалкував про вчинене. — На все добре, — попрощалась американка. Skype булькнув, і вікно з чатом зникло. Я задивився на яскравий прямокутник екрана та подумав, що більше не почую її. Ліза поміркує, вирішить, що я з’їхав з глузду, й забуде про все. Що, зрештою, було б не так погано. Проте я помилявся. Щоб мені сказитися, як же я помилявся. 47