Тепер я знаю, що є примара. Незавершена справа, ось що. Салман Рушді. Сатанинські вірші Shine bright like a diamond… Rihanna. Diamonds 62 5 страница

Суконь було дві. Одна — синювато-чорна, без рукавів, із великим білим комірцем у класичному строгому стилі. На бирці виблискував рожевий напис Lily. Друга — бордова, із цупкішої тканини та з довгими рукавами. Єва, вступивши слідом за мною до дитячої, все ще стискала їх у долонях. Мені пощастило піймати таксі на виході з «Манхеттен Сіті Холу» і, попри те що «Манхеттен» знаходиться значно далі від мого будинку, ніж 8-ме відділення «Нової пошти», вдалося дістатися до квартири майже водночас із Євою. Я влетів до дитячої на півхвилини раніше за неї й тепер стовбичив із роззявленим ротом, почуваючись так, наче проковтнув персикову кісточку. Я задихався. Дружина схопила мене за плече, розвернула. Штрикнула розлюченим поглядом: — Навіщо ти вибив двері? Мироне, що з тобою?! Я лише на кілька хвилин відлучилася по посилку! — вона роззирнулась. І тут до неї почало доходити. Злостиві вогники в очах поступово згасли, а їхнє місце заступило щось темне та бездонне. Жах. — Де Теодор? Серце вискакувало з моїх грудей, але крові до мозку не надходило. Секунду чи дві я думав, що мені доведеться спертися на синове ліжко, щоб не заточитися. Поле зору звузилося, здавалося, ніби я зазираю до кімнати крізь запітнілий ілюмінатор. — Де Тео? — бліднучи, повторила Єва. Я перевів погляд із зіжмаканих суконь на дружину. У нутрощі хлюпнув адреналін, і перед очима просвітліло. Тілом прокотилася дрож. Я відчув, що готовий роздерти її на шматки. — Їх було вибито, коли я прибіг, — потім показав на ноут, що стояв на невисокому столику справа від ліжка. Між мною та столиком лежав на боці дитячий стільчик, за яким зазвичай сидів Тео. — Теодора немає. Шкіра її обличчя стала геть сірою: — О Боже, — Єва затулила рота долонями. Суконь не випускала, тож лице майже повністю сховалося за складками тканини. — Де він? — Я не знаю! — заволав я. Останні три хвилини паніка, неначе ножиці, клацала у мене над вухами. У ту мить її підхопила Єва. Дружина кинула сукні на ліжко й метнулась до вікна. Розчахнула праву стулку, вихилилася й закричала: — Тео!!! Секунд п’ять вона крутила головою, обстежуючи тиху нешироку вулицю, що тяглася попід багатоповерхівкою. Нічого не знайшовши, відскочила від вікна, мовби її відштовхнуло пружиною. Я намагався не дивитися на неї і водночас не міг примусити себе щось зробити. Від страху в голові все змішалося. — О Боже, Боже, що я накоїла? — в голосі проскакували перші істеричні нотки. — Де він може бути? Де він? Його… — вона на мить затихла й утупилася в моє перелякане обличчя, не наважуючись уголос проказати те, що обом спливло в голові: — забрали? Хтось його забрав?! Я повернув голову — повільно, так, нібито мені доводилося розламувати підборіддям товстий шар криги, що скував шию, — й уперся поглядом у ноут. Програма енергозбереження затемнила екран, але я чув, що ноутбук працює. Що могло відбутися? Я намагався відтворити в уяві те, що трапилося за відсутності Єви. Теодора викрали. Але навіщо? Я подумав про Лізу Джин Торнтон. Про новий лист. Про попередження щодо терактів. Ні, ні, ні! Це не те! До біса американку! Треба зосередитись на Тео! Кому могло знадобитися викрадати його? Банкові — через кілька незакритих місячних платежів? Абсурд. Не могли колектори опуститися до такого. І тут мене всього пройняло ознобом. Пасажир. Я пригадав залите кров’ю та перекошене гнівом обличчя, його слова. Тобі хана, ти труп, ти не шариш, із ким зв’язався! Невже цей виблядок так перейнявся сутичкою на в’їзді до Рівного? Як не спромігся дістати мене через «Оптимальне», то бажання помститися виявилося таким сильним, що… Думки неконтрольованим потоком помчали далі, й несподівано перед внутрішнім зором майнуло чорне крило. Він бачив Теодора на передньому сидінні. Й основне: його брат — прокурор. Від страху я застогнав. Якщо це справді він, то на допомогу правоохоронних органів розраховувати не варто. Єва вибігла в коридор, вискочила на сходовий майданчик, учепилась долонями в поручні й істерично закричала у сходовий проліт: — ТЕО! ТЕО! ТЕ-Е-О-О-О!!! Я замружився. Смолянисте крило наблизилося. «Ні, ні, ні! Заспокойся». Я мусив погамувати, заштовхати якнайглибше в себе ту тремтливу чорноту, що розпливалася тілом. Треба опанувати себе, інакше (я відчував) щось усередині мене — якийсь невидимий запобіжник — перегорить, і тоді стане гірше. Я розплющив очі, дістав із кишені мобільний і тремтячими пальцями набрав «102». 39

Міліція відреагувала швидко. Слідча група — два оперативні працівники (лейтенанти) та слідчий (капітан) — прибула за п’ять хвилин після дзвінка. Переступивши поріг квартири, слідчий сухо відрекомендувався: «Капітан Іван Станкевич». Завдяки кокарді він здавався трохи вищим за мене, мав коротко підстрижене волосся й злегка обвислі, поцятковані рожевими плямами щоки. Прізвище старшого з двох лейтенантів — опасистого невисокого чоловіка років сорока п’яти — було Лужний, ім’я другого — високого, із солом’яним волоссям — я не запам’ятав. Ще двоє членів групи — експерт-криміналіст та експерт-біолог — під’їхали через півгодини. Капітан Станкевич уважно вислухав моє зривисте пояснення причини виклику. Потім, нічого не торкаючись, оглянув виламаний замок, зайшов до кімнати Теодора, кілька секунд роздивлявся перекинутий стільчик і тільки потому взявся розпитувати. Здебільшого на запитання відповідав я. Єва не могла. Перед приїздом слідчих дружина, розпачливо кличучи Теодора, збігла сходами до першого поверху. За хвилину повернулася — згорблена й бліда, неначе привид, із мертвотно застиглим обличчям, як у ляльки, що півстоліття пролежала в землі. Після приїзду слідчих вона кілька разів впадала в істерику, гучно кавкала — бо сліз майже не було — і, зі страшними хрипами заковтуючи повітря, намагалася щось розказати. Я відшукав у шафці на кухні залишки маминої валер’янки та примусив Єву проковтнути кілька жовтих таблеток. Заспокоювати не став: я розумів, що мені однаково не вдасться, бо сам наче сидів на електричному стільці. Коли валер’янка подіяла — наскільки, звісно, вона могла подіяти за тих обставин, — Єва вгамувалася та безмовно тинялася квартирою за слідчими. Поки я відповідав на запитання Станкевича, вона тулилася до стіни, тупилася в нікуди та, раз у раз здавлено схлипуючи, затуляла рота стиснутим кулаком. Після приходу експертів Іван Станкевич ще раз уточнив обставини, за яких ми з Євою виявили зникнення Теодора, поцікавився, чи нічого не поділося з квартири. Я вдруге виклав усе, не згадуючи лише про дзвінок Лізи Джин Торнтон. У якусь мить моєї розповіді капітан напружився. — Тобто, — він жестом обірвав мене та кинув швидкий погляд на Єву, — ви залишили свого чотирирічного сина самого вдома? Я не відважився заглянути йому в очі. Опустив голову, і погляд несамохіть уперся у зіжмакані сукні на ліжку Теодора. Щелепи стиснулися так, що хруснули зуби. Я процідив: — Так. — Як часто таке траплялося? — Я н-не… — важко описати те, що нуртувало в мені. Страх за Теодора, злість на Єву, на слідчого та на самого себе, роздратування, що ми стовбичимо на місці та розмовляємо замість робити що-небудь. Врешті-решт розгубленість і відчай. Бо як було вчинити? Я стояв, і слухав, і відповідав на одні й ті самі, переважно безглузді запитання, і уявлення не мав, як далі діяти. — Разів три-чотири, — зацькованим, цілковито безпорадним голосом проказала Єва з-за моєї спини. — Тео слухняний, — уривчасте схлипування. — Він не дуркував. Я просто зачиняла його й знала, що він нічого не накоїть. Капітан Станкевич дивився понад моїм лівим плечем на Єву: — На скільки часу ви зазвичай відлучались? — Хвилин на десять. Якраз щоб збігати до «Нової пошти» та повернутись. — Цього разу скільки часу вас не було? — Хвилин двадцять, — коротка пауза, під час якої Єва судомно втягнула повітря, та приглушити ридання не вдалося, — ні, півгодини. — Чому? — спохмурнів слідчий. — На «Новій пошті» щось наплутали. Вони якраз розвантажували машину й довго не могли знайти посилку. Станкевич перевів погляд на мене та перепитав: — Ви першим увійшли до квартири, так? — Так. Капітан кивнув і мугикнув: — Умгу, — а тоді повернувся до криміналіста, який, присівши навпочіпки, знімав відбитки з дитячого стільчика, й наказав: — Перевір двері. — Замок? — уточнив той. — Так. Протиснувшись повз мене, експерт вийшов до коридору. — Що не так із замком? — насторожився я. Іван Станкевич звів брови. У підпухлих очах, у яких ще хвилину тому час від часу проблискувало щось схоже на співчуття, застигло холодне відсторонення. — Ми маємо переконатися, що дитину було викрадено. — А що, по-вашому… — щось смикнулось у горлі, і я ледь не прикусив язика. Глибоко й шумно вдихнув і поволі видихнув. Поступово починав розуміти зміст сказаного. — На що ви натякаєте? — Я ні на що не натякаю. Це стандартна слідча процедура. Я знову відчув, як чорне крило промайнуло за полем зору. Так близько, що Іван Станкевич на мить щез у пришерхлій тіняві. — Яка процедура? — Криміналіст установить, чи не було інсценування. Ми маємо переконатися, що замок зламали ззовні, пошукаємо сліди боротьби. Повторюю: я ні на що не натякаю, проте траплялося, що батьки самі скоювали вбивство, а потім намагались обставити все як викрадення. Я стиснув кулаки: — Як ви смієте? — тремтів усім тілом. Здавалося, ще мить — і поміж зубів попре піна. Очі Станкевича не відлипали від мого перекошеного лиця. — Не треба, — почулося з-за спини. — Це їхня робота, — від несподіванки я здригнувся й не зразу відчув Євин доторк до мого плеча. — Ти чула, що він сказав? — спотвореним до невпізнання голосом промовив я. — Це їхня робота, — повторила дружина. Її долоня була страшенно холодною. До кімнати вступила смаглява тридцятирічна жінка із затягнутим у хвіст блискучо-чорним волоссям — другий експерт. У правій руці вона тримала видовжену ультрафіолетову лампу з чорним пластмасовим корпусом. — Мені потрібні біологічні зразки, — повідомила вона. Іван Станкевич кивнув, біолог перевела погляд на мене: — Можливо, десь залишилося волосся вашого сина чи зрізані нігті? Якщо ні, принесіть його зубну щітку. — Є волосся, зістрижене з голівки після народження, — зронила Єва. — Воно згодиться? — Так. — Тоді я пошукаю, зараз. Дружина, притримуючись рукою за стіну, пішла до спальні. — Перевіриш на кров? — Іван Станкевич кивком указав на лампу. — Так, — відповіла біолог. — Ходімо до іншої кімнати, — слідчий легко, але наполегливо підштовхнув мене рукою до коридора. Ми перемістилися до зали, де працював один із лейтенантів. Той вищий, ім’я якого я не запам’ятав. Я глипнув на нього. Він сидів на дивані й, підклавши під аркуш тонку течку, щось писав. З’явилася Єва. Лейтенант запитав, у чому Теодор був одягнутий. Дружина відповіла, що жовті шорти й футболку в широку біло-синю смужку. Я не знаходив собі місця: — Тепер що? Як ви його шукатимете? Капітан Станкевич заходився пояснювати: — У Кримінальному кодексі чітко прописано порядок дій у таких ситуаціях. Ми внесемо дані про справу до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Коли зникає людина, спочатку справу реєструють як убивство, — мене з Євою підкинуло. Дружина схлипнула, а я стиснув долонею лоба. Протягом кількох секунд біль був убивчо нестерпним. Таким, як від влитої в череп розжареної лави. — Не лякайтеся. Це щоб… — капітан Станкевич потер пальцем носа, — якщо десь виявлять невпізнаний труп, його зразу проженуть через базу ЄРДР. І так з’ясують, чи це не хтось зі зниклих безвісти, — на перший погляд, він намагався говорити заспокійливо. Я міг би напружитись і переконати себе, начебто в голосі капітана бринить співчуття, проте його очі залишалися порожніми: — Передусім ми перевіримо морги, — продовжив він, — повідомимо Службу у справах дітей, щоб вони були в курсі, якщо вашого Теодора знайдуть серед безпритульних. Інформацію про зникнення дитини також отримають інші ОВС — міські, районні та лінійні. Потім хтось з оперативних працівників опрацює базу даних злочинців, засуджених за схожі злочини: викрадення дітей, сексуальні домагання щодо неповнолітніх тощо. З акцентом на тих, хто зараз на волі. Ми визначимо їхнє місцезнаходження та спробуємо встановити їхню можливу причетність до зникнення вашого сина. «І все? — палахкотіло жаром у моїй голові. — Це все, що ви можете?! » — Фотографія, — нагадав лейтенант. Станкевич зиркнув на мене: — Нам потрібна фотокартка дитини. — Так, звісно, — я підступив до книжкової шафи й узяв із полиці фотографію в рамці. На знімку Тео сидів посеред розстеленого на траві картатого покривала, стискаючи в руках Юаня Михайловича та посміхаючись на всі тридцять два. Чи то пак на дев’ятнадцять із половиною — всі, які мав на той час. Риси обличчя проступали досить чітко. — Така згодиться? — я похапцем виймав фотографію з рамки, намагаючись не розглядати усміхнене обличчя Тео. Серце зупинялося від кожного погляду на знімок. Єва, побачивши фото в моїх руках, не встояла на ногах і опустилась, неначе розтанувши, на краєчок дивана. Капітан узяв фотокартку до рук і роздивився. — Як давно її зроблено? — його очі залишалися такими ж порожніми. — Дев’ять місяців тому. На початку вересня 2014-го. Це в нашому зоопарку. — Зрозуміло. Новіших нема? Нервуючи та поспішаючи, я дістав із кишені смартфон. — Є. Ось тут. Станкевич кивнув і передав фотографію довготелесому лейтенантові. Той звернувся до мене: — Я дам вам електронну адресу, надішлете найновіші фото. — Добре. — Бажано найкращої якості, без головного убору та щоб було добре видно обличчя. — Добре. — Є якісь особливості зовнішності чи вади, яких не відображає фотографія? — запитав Станкевич. — Родимки, шрами? Родимі плями? — Ні, — я замотав головою, — нічого такого. — Якісь захворювання? — Е-е… — я замислився. — Була підозра на епілепсію, діагноз не підтвердили, та… — Та що? — Теодора іноді мучать кошмари. Трапляється, що він на кілька секунд зависає, наче провалюється кудись. А одного разу стався напад. Схожий на епілептичний, але не зовсім. Лікарі сказали: нічого страшного. Запевнили, що більше не повториться. Станкевич повернув голову до довготелесого: — Запиши це. Лейтенант мовчки кивнув. А за мить скинув голову й додав: — А телефон? — Так, — згодився капітан: — Мобільний був у хлопця? — Ні. Він мало ходив до дитсадка, і ми не вважали, що це потрібно. Та й узагалі він ще малий. — Шкода. — Чому? — Є така негласна розшукова дія: ми можемо встановити місцезнаходження мобілки. Тобто могли б. Навіть якщо мобілку вимкнено. Я розвів руками. До зали зазирнула експерт-біолог: — Чисто. — Зрозумів, — відповів Станкевич. Забравши папку в довготелесого лейтенанта, він пройшов повз мене в коридор. Експерт-криміналіст відірвався від наполовину викорчуваного замка у вхідних дверях. — Що там? — поцікавився капітан. — Двері висаджено ззовні. Зачинено було лише на нижній замок, найменший. По суті, їх не зламували, а підважили та вибили кількома ударами. Робота груба, але точна. — Професіонал? — Можливо. А може, хтось, хто добре знав, що це за двері. Слідчий кивнув і попрямував до виходу з квартири. — Ви куди? — гукнув я. — Поговорити з сусідами. — Оце й усе?! — нерви не витримували. Нутрощі вигоряли у тисячоградусному полум’ї, тож я б не здивувався, якби вогонь почав прориватися крізь пори. — Ви просто говоритимете із сусідами? Капітан Станкевич застиг до мене впівоберта — одна нога вже за порогом. Кілька секунд помовчав, не зводячи з мене погляду, напевно, чекав, доки осяде шумовиння в моїй голові. Зрозумівши, що спересердя ляпнув дурницю, я опустив очі: — Пробачте. Я сам не свій. Мій син… він же був тут іще вранці… — не те, не те хотів сказати. Я весь скулився й набрав у легені повітря. — Знаю, ви робите все, як вас учили, але не розумію, чому перед тим, як іти до сусідів, ви не поцікавилися моїми припущеннями стосовно викрадачів Теодора, — я стих, думаючи про те, як тупо прозвучала моя промова: попередні півгодини Станкевич тільки тим і займався, що розпитував мене. Капітан не озивався. Застиг на порозі, вичікувально втупившись у моє обличчя. Я швидко обміркував, чого не варто говорити, й почав: — У мене нещодавно стався конфлікт на роботі. Не на основній. У вільний час я підробляю таксистом, і… — попри надлюдське зусилля, мої думки плуталися, спину обдавало холодом. — Минулої п’ятниці, вночі, я віз пасажира зі Здолбунова до диско-клубу в Рівному. Пасажир був п’яним і поводився неадекватно. На в’їзді до Рівного я зупинився й витягнув його з машини… Між нами відбулася сутичка. Я кинув його в очерет, а потім жбурнув у нього шматком асфальту. Не хотів влучати, та влучив. І тоді він почав погрожувати мені, — я стовбичив навпроти входу до зали, звідки бачив і капітана Станкевича, і дружину. Краєм ока я помітив, як Єва напружилася. Прибрала долоню від губів, випросталася й повернула голову до мене. Вона нічого не знала про той інцидент. — Він кричав, що дістане мене, що я не знаю, з ким зв’язався. На ранок мені зателефонував Юлій Фейгін, мій директор, і повідомив, що мене шукають. Пасажир виявився братом прокурора Здолбунівського району. Вони хотіли мою адресу, мій телефон, але Фейгін не виказав мене, — я зиркнув на Єву, — лише звільнив. І тепер я підозрюю, можливо, пасажир залишився, ну, невдоволеним, йому здалося цього мало, й він захотів помститися. Слідчий не рухався. У квартирі залягла в’язка тиша: і лейтенанти, і криміналіст, і біолог прислухалися до розмови. — Ім’я прокурора? — спитав Станкевич. Я аж вищирився: — Ви що, не можете дізнатися ім’я прокурора Здолбунівського району? — Прокурор — це просто державний службовець із юридичною освітою, — спокійно відповів капітан. — Як мені відомо, у Здолбунівській районній прокуратурі працює не менше десятка прокурорів. Від хвилювання я не знайшовся із відповіддю. — Ім’я того, з ким ви зчепилися? «От паскудство… Чорт, чорт, чорт! » — Я не знаю. Слідчий ще більше налаштувався проти мене. Мені стало тоскно й майже фізично боляче. У грудях пекло, неначе хтось роздмухував там жменю щойно вихоплених із багаття жаринок. — Добре, — Станкевич повернувся до мене спиною, й останні слова полетіли на сходовий майданчик, тож я ледве розчув їх: — Візьму це до уваги. Слідом за капітаном із квартири вийшов лейтенант Лужний. Вони підступили до найближчих сусідських дверей, і капітан натиснув кнопку дзвінка. Я безсило спостерігав за ними, не помічаючи, як практично відчутний на дотик розпач погойдує мене, ніби морські хвилі. У ту мить я вперше із пронизуючим наскрізь жахом осягнув, що мого сина вкрали і я нічим не можу йому допомогти. З-за сусідських дверей не долинало ні звуку. Станкевич, перед тим як перейти до наступних, обернув до мене голову (вхідні двері моєї квартири залишалися розчиненими): — Ще одне. Ми повідомимо ЗМІ. І я раджу вам долучитися. Розмістіть інформацію про зникнення сина — його фотографію, прикмети, в чому був одягнений — усюди, де маєте можливість: сторінки в соцмережах, блоги, сайти. Все, що завгодно. Що більше, то краще. — Я все зроблю. — Чудово. Не вимикайте телефон. І він закрокував геть. 40

Доки слідчі совалися квартирою, я ще якось тримався. Певна річ, їхня підкреслена мовчазність і відстороненість, які, на мій погляд, вказували на асболютну відсутність співчуття, дратували. Вони здавалися мені непрофесійними. Я стежив за ними та переконував себе, що вони роблять недостатньо, виконують усе абияк, не ставлять правильних запитань, а коли ставлять, то не слухають відповідей. Загалом я не сумнівався, що вони забудуть про Теодора, щойно опиняться за дверима під’їзду. Та попри все, вони все ж діяли. Коли слідча група поїхала, стало геть кепсько. Хвилин десять я вправляв замок, щоб можна було принаймні причинити вхідні двері. Після того передчуття невідворотного стало нестерпним. Тиша тверднула й облягала нас із Євою, страх холодними рептиліями згортався в шлунках. Дружина сиділа на дивані, підклавши ноги під себе, і, мов загнаний у кут боксер, притискала руки до грудей. Ви, мабуть, не повірите, та нещастя, що мало би згуртувати нас, насправді лише зміцнило стіну між нами. — Що робити? — ледве розтуливши посірілі губи, запитала Єва, коли я, намучившись із замком, уступив до зали. — Шукати його! — гримнув. Думки про її вину повернулися, щойно за капітаном Станкевичем зачинилися двері ліфта. Я боровся з бажанням схопити дружину за барки, витрусити з неї душу, загорлати просто в обличчя: «Як ти могла його залишити?! » Втім, над поверхнею чорної каламуті, що поволі заповнювала голову, поки що стирчало достатньо уламків здорового глузду, щоб розуміти: зараз не час для сварок — нападки на Єву не допоможуть знайти сина. — Чи ти маєш намір сидіти тут і втикати в стелю?! Єва не поворухнулась: — Треба зателефонувати батькам. Мене аж затрусило від усвідомлення необхідності втретє розповідати комусь про викрадення сина. Не уявляв, як, сам розгублений, заспокоюватиму матір. — От лайно! — я дістав смартфон. — І написати у «Фейсбук», — отупіло нагадала дружина. — І повідомити в «Перлину» та Zoom Support, що ми якийсь час… що нас не буде. Мій палець завис над рядком із маминим номером. Я спробував зосередитися. «Треба опанувати себе, поки не збожеволів. Потрібен план, що й за чим, а потім його виконувати». І в ту ж мить у голові зринула перша ідея. Я вчепився за неї, наче за рятувальне коло, й наказав Єві: — Телефонуй ти. — Я? — Так. І свекрусі, і своїй матері. Скажи, хай їдуть сюди. — А ти? — Поговорю з Фейгіном. Я вийшов до дитячої та скинув на підлогу плаття. Всівся на Теодорове ліжко, відкрив список нещодавніх викликів і провів пальцем по рядку з номером Юлія Фейгіна. Підніс телефон до вуха. Афганець не відповідав, що недивно. Я виждав, поки гудки обірвуться, та знову набрав директора. Цього разу Фейгін виклик збив. Відчуваючи, як у грудях над діафрагмою закипає гнів, я швидко надрукував sms-повідомлення: «Дві години тому хтось викрав мого сина. Дай прізвище того прокурора». За хвилину телефон завібрував у моїх руках. Я прийняв виклик. — Якщо ти вигадав це лише для того, щоб попроситися назад, — загримів у динамікові голос Фейгіна, — то мені начхати на штрафи, я ви́ знаю, що ти працював нелегалом, і віддам їм твою шкуру. Мої нутрощі, й до того розпечені, спалахнули, наче на них хлюпнули гасом. Незважаючи на різницю у віці, я заволав: — Ти що, ідіот? Тебе у твоєму сраному Афганістані життя не навчило, що з такими речами не жартують?! Десь на задвірках свідомості проскочила думка, що я перегнув палку: після такого Фейгін напевне нічого не скаже. Втім, афганець збагнув, що ситуація серйозна, пропустив образу повз вуха й коротко виплюнув: — Говори. — Зранку дружина на кілька хвилин вискочила до «Нової пошти». Мене не було. Теодор, мій малий, залишився сам. Я прийшов — замок розбито, двері вивалено, Теодора немає. Цього виявилося достатньо, Фейгін зрозумів: — Думаєш, це той зі Здолбунова? Я не вагався: — Думаю, так, — я знову згадав невиразне у півтемряві салону обличчя, відчув запах перегару, що сочився із забризканого слиною рота. Зуби скреготнули. — Я уявлення не мав, що він такий псих. — Що ти робитимеш, якщо я дам тобі ім’я? — спитав директор. Я мовчав. Фейгін почекав і звернувся знову: — Мироне? Ти не накоїш дурниць? — я не знав, що відповісти, секунд десять не озивався, й афганець заходився переконувати: — Я розумію, твій син зник, але це може бути не той, кого ти віддубасив на трасі. Можливо, його викрав хтось інший. Я не хочу, щоб ти зопалу наламав ще більших дров і перетворив хрінову ситуацію на вкінець паскудну. Я гриз губи, і важко дихав, і продовжував мовчати. — Мироне? — ще раз покликав мене Фейгін. — Чуєш? Може, це не він, а може, й він, але його братові-прокурору нічого не відомо. Ти не зможеш шукати свого малого, грохнувши прокурорського працівника, який до всього може виявитися невинним. До горла підкотилася нудота. — Але якщо це вчинив той покидьок і прокурор доклав до цього руку, ти ж розумієш, мені буде дуже важко знайти сина, — я хапнув повітря, на видиху видавши горлом звук, схожий на гарчання. — Я не наламаю дров, Юлію, обіцяю. Мій однокласник працює в Генеральній прокуратурі в Києві. Мені треба лише прізвище тих братів, а потім я зателефоную Ромичу та… попрошу допомогти. — Добре. Готовий записувати? — я роззирнувся, знайшов поглядом кулькову ручку на столі, дотягнувся до неї, потім схопив перший, що трапився під руку, папірець. На папірці, з одного боку, було щось надруковано. Я придивився: Євина накладна з «Нової пошти». Над діафрагмою знову шугнуло, і я клацнув зубами. Зі смартфона долинали шарудіння й різкі, проте приглушені накази афганця. Через півхвилини голос залунав на повну: — Пиши. Віталій Костюк, це прокурор, нуль-шість-сім, чотири-нуль-п’ять, шість-сім, два-чотири. Ім’я твого пасажира — Руслан. Руслан Костюк. Хто він, не знаю. Якщо потрібно, у нас у базі залишився його телефон. — Давай. Фейгін проказав: — Нуль-дев’ять-шість, сім-вісім-вісім, дев’ять-три, два-три. Ще щось потрібно? — Ти вже допоміг, Юлію, дякую. Я розірвав зв’язок і відразу зателефонував Ромичеві. Цезар відповів після трьох гудків: — Хе-хе, брате, привіт! Стільки часу не чулися! — Ромич, у мене халепа. Від мого замогильного, просякнутого холодом голосу Цезар умить посерйознішав: — Я слухаю. — Сьогодні вранці хтось викрав Теодора. Коротка пауза — й Ромич вибухнув: — Твою ж мать! Як таке могло статися?! Хто?! Я стисло розповів йому про зникнення Тео, сутичку на в’їзді до Рівного, про погрози Руслана Костюка та спроби його брата дістати мене через роботу. Насамкінець продиктував номери телефонів останніх. — Я зрозумів, — напружено, із зусиллям відказав Ромич, — негайно берусь за це. І за саму справу, і за Костюка. Якщо він причетний до викрадення, йому кінець. Присягаюся, він уже завтра сидітиме за ґратами з відбитими тельбухами. — Добре. Я не сумнівався, що можу на тебе покластися. — А як інакше?! — Що нам робити зараз? — запитав я. — Міліція поїхала, а я мечуся, наче лев у клітці. На секунду запала тиша — Ромич замислився. — Намагайтеся залучити до пошуку якомога більше людей. Зателефонуйте до лікарень, у довідкову швидкої допомоги, на автовокзали, залізничний вокзал. Всюди залиште опис дитини. Це робота міліції, але нічого страшного не станеться, якщо ти або Єва нагадаєте ще раз. Зберіть родичів або знайомих і обійдіть найближчі дитячі майданчики, місця, де збираються підлітки. Розпитуйте, всюди показуйте фотографію Тео. Через якийсь час можна зателефонувати до спецприймальників і… — він закашлявся. — Моргів? — закінчив я замість нього. Цезар удав, що не почув мене: — Опитайте сусідів. Це вже зробили слідчі, проте тобі не завадить поговорити самому. Можливо, хтось не захотів спілкуватися з міліцією, може, когось оперативники не застали вдома. Не припиняйте пошук. Дуже важливо якнайшвидше після викрадення натрапити на слід, зачепитися за щось! — Дякую. — Поки не дякуй. Я наберу, коли матиму щось конкретне по Костюках. — На зв’язку! До кімнати з ноутбуком у руках зайшла Єва. Глянула на зіжмакані сукні й опустилася на підлогу біля ліжка. Сукні лежали за лічені сантиметри від її колін. Я стисло переповів їй зміст розмов із Фейгіном і Цезарем. Потім запитав про батьків. — Вони їдуть, — відповіла. Я кивнув. — Дуже налякані? Дружина спідлоба зиркнула на мене: — Твоя мама зомліла, коли почула. Потім, за хвилину, перетелефонувала сама, — Єва підняла кришку свого Lenovo, але вмикати не стала. — А з роботою? Все гаразд? Вона кивнула: — Не переймайся, — й одразу запропонувала: — Складемо оголошення? — Так. Насправді, я не вірив, що це що-небудь дасть, але все ж радів можливості забити голову. Я наче бовтався в невидимому драглистому сиропі й мусив постійно чимось займатися, рухатися, щоб відганяти нестерпну липку чорноту, що затягувала мене на глибину, щойно я зупинявся чи замовкав. Я зсунув свій Dell із дитячого столика, поставив його на коліна й вивів зі сплячого режиму. Зашурхотів кулер, пікнувши, завантажилась операційна система, й погляд уперся у браузер Mozilla Firefox з єдиною відкритою вкладкою — моїм акаунтом на Gmail’і. У горлі раптом стало сухо. Я пригадав, з чого все почалося — дзвінок Лізи Джин Торнтон, — і мене заціпило на добрі півхвилини. Розгублено втупившись в екран, я інстинктивно відсмикнув руки від клавіатури. — Що там? — звела брови Єва. — Нічого, — огризнувся я. Її запитання підхльоснуло мене. Небажання розповідати дружині абсолютно все на коротку мить притлумило почуття розгубленості та рефлекторний опір потребі дізнатися, чи мала Ліза Джин Торнтон рацію. Я перевів указівник на розділ «Надіслані» та швидко клацнув лівою кнопкою. У шлунку запекло так, наче я наївся розбитого скла: вгорі списку висів лист, якого там не мало знайтися. Отримувач — peyton. norwood. Тема — 06/10 washington metro terror attacks. Час відправлення — 10: 43. Я розгорнув повідомлення. Як і в першому попередженні, текст було набрано англійською (проте цього разу маленькими літерами), і поміщався він в один абзац. Намагаючись позбутися моторошного відчуття, що зародилось у глибинах підсвідомості й неначе гіпершвидкісна пухлина ширилося нервами, я пробіг його очима. From: miro. belinksy@gmail. com To: peyton. norwood@usdoj. gov Subject: 06/10 washington metro terror attacks Date: Wed, 10th June 2015, 10: 43 a. m. сьогодні ввечері 10 червня бойовики іділ готують серію терактів у вашингтонському метро. нападників шестеро. араби. двоє прибули з лівану 05/21, ще один приїхав з франції рік тому, решта троє — громадяни сша. наразі невідомо, чи вони підірвуть себе разом із бомбами, чи залишать сумки з вибухівкою на перонах станцій. напади буде здійснено в годину пік між 6pm та 6; 30pm est на станціях farragut west, wheaton, capi І все. Текст обривався на «capi». Розпач перетворився на тверду грудку в животі, яку не ставало сил ні відригнути, ні перетравити. Попри це я усвідомлював, що мушу зосередитись. Наморщивши лоба, ще раз подивився на час відправлення. 10: 43. Узяв смартфон і проглянув список пропущених. Перший виклик від Лізи Торнтон надійшов о 10: 46. Отже, о 10: 43 викрадач чи викрадачі, що ввірвалися до квартири, завадили дописати попередження, і лист пішов за океан незакінченим. Через три хвилини Ліза Торнтон уже знала про це й телефонувала мені в Україну. Першим, що промайнуло в моїй голові, стало: яким чином американка, не перебуваючи на робочому місці, так швидко довідалася про попередження? В Америці була четверта ранку, а сам лист — я кинув погляд на рядок з адресою отримувача — призначено не їй. Утім, майже відразу зринуло інше запитання, що посунуло решту на другий план: кому вони завадили? Хто сидів за моїм ноутом у момент відправлення листа? Я зверху вниз зиркнув на Єву. — Ти пам’ятаєш, коли вийшла з квартири? Вона пересмикнула плечима. — Десь о пів на одинадцяту. Смс надійшло рано, раніше, ніж зазвичай. Я відразу вдягнулась і пішла. — Коли точно? — тиснув я. Єва скривилась, і в ту ж мить у моєму животі утворилася гаряча бульбашка. Я обов’язково вибухнув би, якщо б вона промовила хоч слово, якщо б почала віднікуватись замість відповідати… я зірвався б і… але дружина просто зазирнула у свій телефон. — Десята двадцять вісім. Тобто о 10: 43 у квартирі залишався лише Теодор. — Де був Тео, коли ти одягалася? Єва прикусила обидві губи, наче втягнула їх у себе. — Отам, — тремтячою рукою вона показала на столик, з якого я щойно зняв ноутбук. — Сидів за твоїм ноутом. Він сидів за ним увесь ранок. Мені здалося, що в мене не серце, а двері, в які хтось оскаженіло гатить ізсередини. — Що він робив? Щось дивився? — Я не пам’ятаю, — скулившись, зронила Єва. — Був увімкнений YouTube? Ти чула, як він переглядає відео? На слові «чула» дружина стрепенулась і скинула голову: — Ні. Було тихо. Він щось… друкував. Дру-ку-вав. Я відвернувся та втупився у вікно. Хмар побільшало, проте температура не підвищилась і задухи не відчувалося. У голові все змішалося. Я заштовхував отриману інформацію в мозок, намагався розкласти все по поличках, але переляк і збудження виштовхували її назад. Отже, мій син написав чергове попередження для ФБР. Я не знав, як і навіщо. Знав лише, що це нереально, просто немислимо, й за інших обставин, напевно, винесло б мені мізки. Водночас чуття підказувало, що тепер лист не має значення. Насамперед потрібно знайти Тео. Я перевів указівник на сірий хрестик праворуч від заголовка вкладки й закрив Gmail. Це лайно я розгребу, коли Тео повернеться додому. Я трохи посунувся на Теодоровому ліжку й під дитячим столиком, з якого забрав ноут, помітив плюшевого коалу. Перехилився, дістав іграшку та поставив поряд із ноутбуком. Єва, побачивши Юаня, зайшлася слізьми. — Не реви! — гримнув на неї. — Твої сльози йому не допоможуть! Краще вибери якусь із останніх фотографій. Вона кивнула, розкрила свій ноутбук, але плакати не припинила. Я зайшов у Google, ввів у рядок пошуку «зникла дитина» — хотів побачити зразок оголошення — і жахнувся з кількості результатів, виданих сервером. Більшість повідомлень про зниклих чи викрадених дітей було оформлено у вигляді jpg-зображень: біле тло, фотографія і чорний текст з описом прикмет дитини й обставин зникнення. Мене замлоїло від усвідомлення того, що за кожним оголошенням криється зламана, розтерзана родина та, майже напевно, загублене дитяче життя. Розпач сягнув апогею нестерпності, коли я зрозумів, що повідомлення про Тео просто потоне серед моря однотипних текстів і фотографій. Менше ніж за п’ять хвилин ми з Євою склали оголошення: ПОТРІБНА ДОПОМОГА НАШОГО СИНА ВИКРАЛИ БЕЛІНСЬКИЙ ТЕОДОР, 4 роки, Рівне 10 червня 2015-го приблизно об 11 годині дня невідомі виламали двері квартири за адресою Грушевського, 40, і забрали нашого сина. Про місцезнаходження Теодора нічого не відомо. Прикмети: зріст — 105 см; тілобудова худорлява; очі — круглі, темно-карого кольору; ніс — прямий; волосся — русяве з жовтуватим відтінком. Був одягнутий у жовті шорти й футболку в біло-синю смужку. Просимо всіх, хто може надати будь-яку інформацію про місцезнаходження хлопчика, зателефонувати батькам за номерами +38 (096) 7292027, +38 (093) 2974400, чи до міліції — 102, або написати на мейл miro. belinksy@gmail. com. — Розмістимо кожен на своїх? — розтираючи сльози, спитала Єва. — Ні. У тебе більше друзів і підписників. Публікуй у себе, а я зроблю репости. Єва продовжувала сидіти на підлозі, а я згори спостерігав, як вона вводить пароль. Через хвилину пост про викрадення висів на стіні її акаунта у Facebook. Миттю полетіли співчутливі коментарі, згодом задеренчав смартфон — хтось вирішив зателефонувати, але основне — незважаючи на обідню пору, кількість поширень швидко зростала. Я зайшов на Facebook і перекинув повідомлення на свою сторінку. Майже через секунду його поширив Рома Цезарко. Єва тим часом розміщувала аналогічне повідомлення у своєму акаунті на vk. com. 41