Тепер я знаю, що є примара. Незавершена справа, ось що. Салман Рушді. Сатанинські вірші Shine bright like a diamond… Rihanna. Diamonds 62 4 страница

У п’ятницю вранці я відвів Теодора до дитсадка, після чого засів за переклад. Єва, збираючись на роботу, виглядала невиспаною, та звичної наїжаченості не відчувалось. Дружина здавалася пригніченою. Я намагався піймати її погляд, але вона відверталася, ховаючи дивно застиглі й потемнілі очі. — У тебе все гаразд? — спитав я, поки вона вдягалася. — Ти якась сумна. — Прийшов лист від банку. Я бачив конверт на трельяжі в нашій спальні. Здогадувався, що в ньому, й тому не розпечатував — щоб зайвий раз не псувати собі настрій. — Це який за рахунком? Третій? — Четвертий, — поправила дружина, — один я порвала. Вона говорила так, наче перебрала заспокійливого. Або як пацієнтка, яка не відійшла від наркозу. Це насторожувало. Єва могла реготати до сліз, могла кричати на мене так, що шия та груди ставали фіолетово-багряними від крові, втім, ніколи не впадала в меланхолію. Я відставив ноут, вийшов у коридор — Єва поправляла зачіску перед трюмо — зупинився позад неї. — У тебе справді все добре? — запитання, звісно, ідіотське. Дружина відклала щітку для волосся та зустрілася зі мною поглядом у дзеркальному відображенні, проте не зронила ні слова. Я почав запевняти: — Ми обов’язково впораємось. Ми все подолаємо, — і подумав, чи не обійняти її, але стримався. Боявся, що вона не відповість. — Ти коли повертаєшся сьогодні? — Думаю, о сьомій звільнюся, — Єва відступила від дзеркала й почала взуватись. — Завтра в «Перлині» весілля, хочу виспатись. — Давай погуляємо ввечері. — У тебе ж робота, ні? — Зміна на 23: 00. Ми можемо залишити Тео в мами й повечеряти в New York Street Pizza. Або просто побродити парком. Дружина знову випросталася навпроти трюмо, механічно розрівняла складки на одязі. Хвилину помовчала, дивилася кудись повз своє відображення, а тоді похитала головою. Я знизав плечима, побажав їй гарного дня й повернувся до роботи. Чи то пак повернувся до ноута, бо робота не йшла. Замість перекладати я відкрив Facebook і на годину залип у новинах. Якоїсь миті мій погляд вихопив нову фотографію Павла Новака. Пашка сидів у скай-барі, що займає два горішні поверхи «Манхеттен Сіті Холу», обнявшись за плечі з двома однокласниками. Щось неспокійне й слизьке, наче змія, заворушись у мене в животі. Погляд ковзнув по даті завантаження фотографії: середа, 3 червня. — А як же дружина? — промимрив я. — Залишилась сама в Києві? Після закінчення Національної академії внутрішніх справ Новак влаштувався слідчим у київську міліцію. Невдовзі вони з Євою розбіглися, але коли саме — не знаю. Єва дуже неохоче згадувала Пашку Новака в розмовах зі мною. Складалося враження, ніби щоразу, коли я просив її розповісти про Київ, Єві доводилося лізти по спогади до непрозорої банки, наповненої павуками. Я дізнався про те, що Пашка і Єва більше не зустрічаються, лише тоді, коли Павло Новак одружився з дев’ятнадцятирічною Іриною Кучеренко, донькою Анатолія Кучеренка, тодішнього начальника Головного управління МВС України в Київській області. Новак не афішував одруження, зате його дружина не обмежувала себе й упродовж півроку після весілля щотижня викладала у соцмережах знімки з вінчання, банкету та медового місяця. (До слова, одруження виявилося напрочуд вдалим. Через сім років, навесні 2015-го, тридцятирічний Павло Новак отримав позачергове звання підполковника й очолив Управління боротьби з організованою злочинністю в ГУМВС України в Київській області. ) «Що він робить у Рівному? Захотів провідати друзів? Посеред тижня? » Від роздумів мене відволікло пілікання мобільного телефона. На екрані висвітилося «Бос Оптимальне», і я миттю забув про Новака. «Паскудство», — під ложечкою неприємно засмоктало. — Алло! — Мироне, привіт. Обов’язки директора рівненського відділу служби таксі «Оптимальне» виконував афганець Юлій Фейгін, п’ятдесятисемирічний простакуватий мужик із м’ясистим обличчям і схожим на бочку тулубом. Наполовину білорус. Фейгін страждав на хронічне безсоння та гіпертонію, а ще ненавидів формальності, наказуючи всім, незалежно від різниці у віці, звертатись до нього на «ти». Втім, останнє не заважало йому підтримувати серед водіїв і диспетчерів майже армійську дисципліну. Фейгін не чіплявся за роботу, мабуть, саме тому київські боси його цінували. — Вітаю. — Ти їздив учора. Це не було запитання, та я однаково відповів: — Так. — Розказуй, що там за каша заварилася зі здолбунівським пасажиром. — Та нічого особливого, — обережно почав я, — чувак злетів з котушок, довелося висадити. А в чому проблема? — Чувак — це пасажир? — Так. — Де ти його висадив? — На Чорновола, — я вирішив говорити правду, — зразу за трасою, через кілометр від «Комфорт Хаусу»[35], — і повторив: — А в чому проблема? — Проблема в тому, що брат цього, як ти кажеш, чувака виявився прокурором Здолбунівського району, і у мене зараз вимагають твої яйця, бажано запечені та нафаршировані свіжою зеленню. Я ледве стримався, щоб не вилаятися. Гіршого годі було сподіватися. — Я знаю правила. Наші правила дозволяють відмовити клієнту, якщо він п’яний. Я можу не пустити пасажира в салон, якщо він такий налиганий, що… — Але ж ти пустив його в салон! — підвищив голос Фейгін. — Я думав, що довезу його без пригод. Він почав неадекватно поводитися в дорозі. — Що він робив? — Він був п’яний і поводився непристойно. Він лаявся. — Ти кидав у нього каменем? — пауза. — Мироне? Я мовчав секунд із десять перед тим, як зронити: — Ні. Зі слухавки долинуло полегшене зітхання. — Слава Богу! Це дуже важливо, Мироне. Бо цей придурок стверджує, начебто ти… — Я кинув у нього шматком асфальту, підібраним на дорозі. То був не камінь. То був асфальт, і я влучив просто в його смердючого рота. Я не хотів. Я думав налякати його… ну, як собаку. — Блядь. — Пробач. Ще одне зітхання, тепер уже інше. Зовсім не таке зітхання. — Ні, це ти мені пробач, — голос став холодним і відстороненим. — Сподіваюся, ти розумієш, що так краще для тебе. — Як краще для мене? — Ти працював нелегально. Вважай, що ми незнайомі. — Але… — я не знаходив слів, чув лише, як непристойно голосно бухкає серце і як від того трясеться рука, що притискає телефон до вуха. Тільки не зараз. Не так. Це не може відбуватися зі мною. — Ти мене звільняєш? — Так, чорт забирай, я тебе звільняю! — гарикнув Юлій Фейгін. — А що ти хотів? Щоб я нагородив тебе медаллю? Ти маєш подякувати, що я не видав їм твоєї задниці. Навіть без тебе в офісі все ще плаває по коліно лайна, яке я мушу розгрібати! — Юлію, дозволь мені пояснити. — Припини! Ти міг не взяти його, міг висадити на першому світлофорі в Рівному, але, Господи Боже, кидатися каменем… Що на тебе найшло, хлопче? — афганець обурено крекнув і закінчив уже спокійніше: — У тебе є основна робота, тому, думаю, це найкращий варіант. Це все, що я можу зробити. Прощавай, Мироне. І смартфон затих. Густий, наче смола, розпач просочився в усі мої пори. Він тиснув і душив, я почувався так, ніби потрапив на планету зі значно більшою за земну силою тяжіння. Про переклад можна було забути. Майже годину після розмови з афганцем я намагався читати. «Розкажи все» Чака Поланіка. Зазвичай читання заспокоювало, давало змогу відволіктися. На лихо, головному героєві книжки — Вебстеру Карлтону Вестворду ІІІ — щастило як мені, тобто як потопельнику, тож зрештою я відклав роман — через нього ставало тільки гірше — і почав вигадувати, як учинити далі. О першій я примусив себе поїсти та скинув гнітюче заціпеніння. Став переконувати себе, що нічого невиправного не трапилося. «Оптимальне» — не єдина служба в Рівному. Я особисто знайомий з Іллею Гармашем, директором місцевого «Пілота». Гармаш сам починав таксистом, пройшов увесь шлях від водія до директора й загалом був непоганим хлопцем. Ще до того, як він очолив «Пілот», ми з ним часто перетиналися. Я знав, що в «Пілоті» менші тарифи і що служба забирає більший відсоток із кожного замовлення, але вибирати не доводилось. Відшукав у контактах телефон Іллі та натиснув «Виклик». Гармаш відповів через кілька секунд: — Мироне, привіт. Поки йшли гудки, я відчував неприємне поколювання внизу живота, побоюючись, що Ілля забув мене, що мені доведеться пояснювати, хто я такий, після чого прохання взяти на роботу звучатиме геть тупо. Востаннє ми бачилися рік тому. Все склалося інакше. Я не встиг розтулити рота, як Ілля привітався зі мною, от тільки спокійніше від того не стало. Навпаки — хтось мовби підпалив мої нервові закінчення. Складалося враження, нібито Гармаш передбачав, що я телефонуватиму. — Ти як чекав мого дзвінка, — награно бадьорим тоном проказав я. — Чекав, — зізнався Гармаш. Холодок із живота поліз у груди. — Тебе вже поінформували? — Трохи. Сказали, що тебе турнули з «Оптимального», й, у принципі, все. Ну, це так, чутки, дійшли сьогодні. А поза тим… є люди, які дуже стараються, щоб тебе не взяли в жодну іншу службу. — Я мушу таксувати. Без коліс не витягну. — А мені, от не повіриш, якраз треба водії. Але я не візьму тебе, Мироне. Не зараз. — Хріново, — мені не вдалося приховати розчарування, — гадав, ти виручиш. — Слухай, Мироне, я на твоєму боці. Справді. Але тобі треба зробити паузу. Не знаю, що ти накоїв, але рейвах зчинили крий Боже. Я заберу тебе… щойно все вляжеться. — Як довго мені чекати? — Хтозна. Місяць, два, а то й півроку. Залежно від того, скільки й кому ти залив сала за шкуру. Я подумав про Єву, про Тео, про Блакитного Монстра. — Я не можу. Мені потрібні гроші. — А кому вони не потрібні? — я відчував, що розмова починає набридати Гармашу. — Послухай мене: заляж на дно, перечекай. На цей час я тобі нічим не допоможу. Мені було невідомо, що саме Іллі Гармашеві розповіли про вчорашній інцидент, тож я не міг визначити, чи говорить він правду, чи кривить душею, намагаючись пом’якшити відмову. Направду я й не хотів визначати. Моя кар’єра таксиста завершилася. — Добре, — прохрипів я. — Не розкисай. 36

За годину зателефонувала Єва. — Зайди у «ВКонтакт», — її голос здавався мертвим і крихким, наче пінопласт. Я відразу збагнув: щось сталося. — Що там? — Зайди на свою сторінку, я дещо скинула. Схлипування. Чи мені вчулося? — О’кей, зараз. Єва плакала дуже рідко. Не через черствість, адже загалом дружина не цуралась яскравих емоцій. Просто вона ніколи не плакала при мені. Лиш одного разу я побачив Євині сльози: восени 2005-го у заповненому диханням сплячих студентів гуртожитку Острозької академії, незадовго до того, як, утомившись від сірості Острога, вона драпонула до Києва. Тож я спершу переконав себе, що помилився. Коли почулося вдруге, вирішив, що Єва поспішала, захекалась і тому тепер розмовляє зривисто. За третім разом я більше не міг себе обманювати: дружина говорила, тлумлячи в підгорлі плач. Я підняв екран, почекав, доки ноутбук прокинеться, розгорнув браузер і зайшов на свою сторінку у «ВКонтакті». Навпроти напису «Мої повідомлення» висіла жирна синя двійка, сповіщаючи про два нові приватні повідомлення. Я перемкнувся на діалоги. Останнє повідомлення отримано від Єви. Під ним стриміло ще одне — від Михайла Бó ргіва. Перед тим як прочитати Євине, я встиг відзначити, що не знаю нікого із прізвищем Бó ргів, а тоді… здивовано звів брови. Дружина нічого не написала, лише переслала вкладене повідомлення — від Михайла Бó ргіва. Михайло Бó ргів Доброго дня! Звертаюся до Вас із приводу заборгованості Вашої подруги Єви Лаврентіївни Лауди за кредитним договором із УкрСиббанком (купівля автомобіля). Прошу Вас нагадати пані Лауді про необхідність своєчасно виплачувати відсотки, а також переказати, що працівники банку нетерпляче чекають на зустріч із нею. Якщо буде потрібно — в суді. Телефон для інформації — 063 1458666. Дякую за розуміння! Увесь цей час я тримав телефон біля вуха. Єва мовчала. Я повернувся до списку діалогів і клацнув по повідомленню Бó ргіва, адресованому мені. Воно виявилось ідентичним пересланому Євою. Знадобилося кілька секунд, щоби здогадатися про розсилання подібних листів усім друзям і підписникам Єви. — Бачу, — витиснув із себе. Дружина німувала. — Ну… — я гарячково намагався відшукати необхідні слова. Не хотілося завдавати ще більшого болю, проте, як на гріх, нічого підбадьорливого не знаходилося (в самого за грудниною неначе риболовний гачок засів), — на це слід було очікувати. Короткий схлип, секундна пауза — й у динаміку все затихло. Єва розірвала зв’язок. «Молодець, — свиснуло в моїй голові, — вмієш підставити плече, коли треба». Через двадцять хвилин те ж саме повідомлення, додавши стислий коментар «бачив? », перекинув Рома Цезарко. Я відписав, що бачив, і вийшов із мережі. Єва повернулася додому рано. За чверть до п’ятої вхідні двері квартири відчинилися, дружина кинула сумку біля порога, безшумно роззулася, мовчки прослизнула до спальні та, не роздягаючись, упала на ліжко. За кілька хвилин я пішов до неї, сів у ногах. Штори з ночі залишалися опущеними, й у кімнаті панувала півтемрява, проте я однаково побачив схожі на звивисті висохлі річища сліди від сліз на Євиних щоках. Вона не плакала. Просто лежала й дивилась у стелю. Я намагався щось сказати, усвідомлював, що моя присутність має сенс, лише якщо не мовчатиму, неначе витесаний із каменю потворний ідол, але язик немов задерев’янів. Якщо почну говорити, доведеться розповісти, що сталось учора вночі, а потім порадувати новиною, що не таксуватиму впродовж найближчих кількох місяців і… Несподівано я збагнув: розмови не уникнути, бо зізнаватися буде потрібно — як не сьогодні, то завтра чи післязавтра (швидше сьогодні ввечері, коли не поїду таксувати). Зрештою я видобув із себе: — Як ти? — Усе добре. Нормально. Голос справді звучав нормально, але з правого ока щокою прокотилася сльоза. Мені стало жаль її, жаль нас обох, бо навіть у найоптимістичнішому маренні я не міг уявити, щоби протягом найближчих кількох місяців на нас чекало щось хороше. До горла підступила гірка хвиля, я розтулив рота, але слова підтримки так і не полилися. Я враз подумав, яким фальшивим видається тепер усе промовлене мною вранці — ми обов’язково впораємось, ми все подолаємо, — фальшивим не лише для Єви, але й для мене самого, й тому не видав ні звуку. Єва відсунулась: — Ти не розумієш, тепер усі дізнаються, — вже і лівою щокою пробігла сльоза. — Це все вибудуване на повазі, моя робота… Мене поважали, мою думку цінували, бо вважали, що я успішна. Я була взірцем, мені навіть заздрили, а тепер… — сльози закрапали частіше. Єва смикнулась і затулила обличчя долонями: — О Боже, як соромно! Я — лузер, і тепер усі, всі, всі про це знають! Я німував, мнучи пальцями картате покривало, і міркував, що відтепер мені відомо, як почуваються собаки, які прагнуть, але не можуть висловити те, що бовтається в їхній голові. — Чому ти мовчиш? — звернулася крізь сльози Єва. «Бо те, що я говоритиму, не висушить твої сльози». — Мироне! Я перевів погляд на неї й уже звично дібрав найменш доречні слова: — Ти драматизуєш. Зараз такий час. Ну, дізнаються вони, що з того? Начхати! У цьому немає нічого ганебного. Єва відмахнулася й заплакала ще дужче: — Тебе ніколи не цікавило те, що я відчуваю! Ти не чуєш мене, ти просто не вважаєш за потрібне почути, не намагаєшся допомогти! Образа несподівано розпливлась усім моїм тілом, осіла в ньому: — Як іще я можу допомогти? Слова тут безсилі! — Підтримай мене, поговори зі мною, заспокой, переконай, що все буде добре, — через схлипування я мусив напружуватися, щоб зрозуміти її. — Невже я багато прошу? — А що я робив сьогодні вранці? Розпитував, запропонував прогулятися ввечері, але ти відмовилась! Як, чорт забирай, я мав учинити? Вона пронизала мене крижаним поглядом, від якого рештки й до того дуже непевного бажання вимовляти слова підтримки перегоріли вщент. Єва бісила мене. Я з німим подивом зауважив, що мене викручує від одного позирку на її зарюмсане обличчя. — Ну то й що? Ти не наполіг. Ти припускав, що я відмовлюся, і не наполягав. Я думала, ти знаєш, як мені важко! Сподівалася, відчуєш, як мені потрібна допомога! Ось у цьому крився корінь усіх проблем: у якусь проґавлену нами обома мить ми перестали розуміти одне одного. Я набрав у груди повітря й на видиху злостиво процідив: — Це ж я виплачую той довбаний кредит. І тут-таки збагнув, що перестарався. Її очі розширилися. Я торкнувся долонею губів, так, наче міг заштовхати слова назад до рота. Єва стихла. На щоках усе ще виблискували сліди від сліз, проте очі несподівано висохли. Я відчував, як мовчанка навалюється та зминає мене. Подумки благав, щоб вона розкричалася, вліпила ляпаса, засипала мене образами, — що завгодно, аби не чути, як у скам’янілій тиші спальні голосно клацає серце, — проте Єва мовчала та пропікала мене дивним, скорботним і водночас трохи здивованим поглядом. Вона виглядала так, ніби весь вечір зверталася до чоловіка в масці, а потім, коли той скинув маску, виявила не того, на кого очікувала. Зрештою вона відвернулась, устала й дуже тихо вийшла зі спальні. Я видихнув, роззирнувся, пробігшись очима по зім’ятому покривалі, яке все ще зберігало сліди Євиного тіла, а потім подумав, що наша квартира перетворюється на філію психлікарні. 37

У середу, 10 червня, я вийшов із дому рано. Встромив у вуха навушники, вибрав у плейлисті новий альбом Nightwish і без поспіху закрокував до центру міста. Легенький вітер дихав просто в обличчя, куйовдив неслухняне волосся. Моя зміна починалась об одинадцятій (тобто я мав достатньо часу, щоби двічі пройтися до роботи й назад), і я вирішив прогулятися містом. Попереду чекав довжелезний робочий день: кінець зміни випадав о сьомій вечора. Вісім годин. Довбаних вісім годин за телефоном, говорячи лише англійською. Протягом чотирьох днів ми з Євою не розмовляли, тому я так і не розповів їй про те, що більше не таксуватиму. Сунучи повз кооперативний технікум, тепер пафосно іменований економіко-правовим коледжем, я міркував, а чи не взяти додаткові години та залишитись до восьмої вечора. Чи навіть до десятої, якщо висиджу. Я підрахував, скільки вдасться заробити за цей час. Якщо дотягну до десятої — 264 гривні. Очевидно, що додаткові 264 гривні моїх проблем не вирішать — not even close, як кажуть американці, — проте наша десята вечора в Америці відповідає третій годині дня, тож раптом пощастить що-небудь збути? Я не пригадую, щоб хтось із Zoom Support заробив більше 120 доларів на продажу софту. Впродовж попередніх десяти днів я сам зміг «сплавити» один екземпляр Mobile Cam Viewer для дистанційного перегляду на iPad-зображень із камер спостереження та кілька дешевших утиліт, що в сумі принесли компанії п’ятсот доларів. Попри це плекав надію, що колись мені пощастить впарити довірливому брокерові (так наче в природі існує створіння, яке можна описати словосполученням «довірливий брокер») півдесятка копій Alpha-Trader’а[36], нав’язати тупуватому юристові гарвардський BarMax CA[37] чи невизнаному генієві-піаністові CyberTuner[38] (всі по 999, 99 доларів за штуку), — і таким чином додати до зарплатні кілька тисяч гривень премії. Вже під «Манхеттеном» я твердо вирішив поговорити з Чедвіком і сказати, що сьогодні залишаюся до десятої. У ліфті я змотав навушники, сховав плеєр до кишені джинсів, а в коридорі перед дверима офісу дістав з іншої кишені телефон. Перед тим як сідати за термінал, працівники Zoom Support або взагалі вимикали, або складали телефони до спеціального контейнера в іншій кімнаті. Такі правила. Я глипнув на екран смартфона і спинився. Три пропущені виклики. Ще дужче здивувався, переглянувши перелік пропущених: усі три надійшли з невизначеного номера. Хтось наче кігтем шкрябнув над сонячним сплетінням. Хто міг телефонувати. Єва? Сумнівно. Дружина не телефонувала б із невідомого номера. Тоді хто? І що мало трапитися, щоб набирали тричі поспіль? Виклики йшли один за одним: о 10: 46, 10: 47 та 10: 49. Я зайшов до офісу, привітався з двома співробітницями, які відпочивали на яскраво-жовтих кріслах-мішках в ігровій кімнаті, прослизнув до кухні, щоб заварити чаю, й увесь цей час не випускав телефон із руки. До початку зміни — десять хвилин. З чашкою в одній руці й телефоном у іншій я зазирнув до кабінету супервайзера й запитав, чи можна сьогодні залишитись довше. Чедвік усміхнувся, та, не відволікаючись від монітора, дав добро: «Без проблем, бадді». Я подякував і повернувся до ігрової кімнати. Сьорбаючи чай, спинився біля більярдного стола, поклав Samsung на зелену оббивку та вільною рукою взявся катати одну з куль навколо нього. Телефон мовчав. О 10: 59 я вимкнув смартфон, перебрався до робочої зони, сів за термінал і зачекінився в системі, набравшись рішучості пропрацювати сьогодні не менше як дванадцять годин. За півхвилини отримав перший виклик із Банбері, Західна Австралія. — Good evening, sir, how can I help you?.. Із запланованих дванадцяти годин я не приділив роботі й п’ятнадцяти хвилин. Приблизно об 11: 15 виклики перестали надходити, а хвилину потому чиясь рука лягла мені на плече. Я озирнувся. — Мироне. Наді мною, дивлячись убік, стояв Чедвік Босман. — Так? — На хвилинку. — О’кей. Я поставив термінал на паузу, хоча й так розумів, що його деактивовано, зняв навушники та закрокував за Чедвіком до ігрової кімнати. Ми зупинилися попід широченними, на всю стіну, панорамними вікнами. Внизу шуміла Соборна. Чедвік обернувся, й лише тепер, за денного світла, я побачив, що він блідий як крейда. На американцеві лиця не було. Тридцятичотирирічний Чедвік виглядав, наче мрець, їй-богу, мов мертвяк, який до всього від страху перед смертю наклав у штани. — Чедвіку, тобі недобре? — чверть години тому, коли я заглядав до його кабінету, з ним усе було гаразд. — Де твій телефон? — переляканим голосом спитав Чедвік. — Мобільний? — я ковзнув долонею до кишені та витягнув свій Samsung Galaxy. Екран був чорним, неактивним. — Я вимкнув його. — Вмикай. Тебе шукають. Серце загупало, гаряча кров ринула під пахви, на шию, до вух і щік. — Хто? — я відчув, що червонію, й одночасно натиснув кнопку ввімкнення. Телефон ожив, почалося завантаження операційної системи Android. — Щойно ти пішов, мені зателефонувала якась жінка, відрекомендувалась агентом ФБР, запитала про тебе, запитала, чому ти не відповідаєш на виклики, — затараторив Чедвік. — Я спершу хотів пояснити їй, що ти за терміналом, працюєш, а потім вирішив, якого біса, ну, подумав, хтось бавиться, і послав її. Через п’ять хвилин мені зателефонував наш генеральний менеджер зі свого дому неподалік Індіанаполіса. І це незважаючи на те, що в Індіанаполісі зараз четверта ранку. Уявляєш? Там четверта ранку, а він однаково зателефонував. Він сказав, що прилетить до України та власноруч поламає мені хребет, якщо я ще раз здумаю відшити федералів. — Бляха… — прохрипів я українською. — У тебе проблеми, Мироне? Так, у мене справді проблеми, хоч і не такі, як гадав Чедвік Босман. Від хвилювання тілом ширилася нудотна пульсуюча хвиля жару. Операційна система завантажилася, на екрані вигулькнуло повідомлення про три нові виклики, як і раніше — з невідомого номера. — Вона зараз зателефонує, — пробелькотів супервайзер. — Тобто мені здається, що… — Я з’ясую, Чедвіку. — О’кей, о’кей. Я відвернувся та відійшов у куток. Чедвік Босман переступав з ноги на ногу, кілька разів нервово підносив долоню до лиця, тягнучись пальцями чи то до рота, чи то до підборіддя, але щоразу зупинявся, не торкаючись обличчя, а тоді, втиснувши голову між пліч, залишив ігрову кімнату. Упершись спиною в одну з металевих опор, що ділили панорамне вікно на секції, я не відводив очей від затиснутого в долоні телефона й чекав. Жар то спадав, то посилювався. Неспокій переброджував на страх, від якого м’язи живота дерев’яніли, а шкіру довкола хребта пощипувало від холоду — відчуття виникало таке, нібито мій тулуб загортали у вологу марлю. Я вже знав, хто телефонуватиме, знав, що нічого доброго від тієї розмови не варто очікувати, й основне — я ледь не задихався від поки що розмитого, але безперечно реального передчуття, що все це якось пов’язано з моїм малим. Через хвилину після того, як Чедвік Босман зник за скляними дверима, смартфон ожив. Спочатку ввімкнулася вібрація, потім на екрані висвітився напис «Вхідний виклик», а нижче під ним — «Невідомий номер». Я торкнувся пальцем кружечка із зеленою слухавкою і приклав телефон до вуха. — Алло. — Мироне? — Так, — я впізнав її. Впізнав із півслова. — Це Ліза Джин Торнтон. — Я вас слухаю. — О боги, чому ви не відповідаєте? — американка здавалася розлюченою та наляканою водночас. Мені стало геть паскудно від думки, що мало трапитися, щоб примусити її голос звучати саме так. — Мені не висвітився ваш номер, мій телефон… — Де ви? — перервала вона. — На роботі, в Zoom Support. А що? — Хто у вас удома? Хто на цей момент за вашим домашнім комп’ютером? — Я не… — спину ще дужче пробрало морозом, хоч до обличчя підступила чергова хвиля жару. Отак я й почувався: верхня частина грудей, шия й обличчя палали, а шлунок і все, що нижче, стискалося від замогильного холоду. — Моя дружина… там лише моя дружина, — я знав, що це не так, із Євою був Теодор, але вирішив про це не казати. — Півгодини тому надійшов новий лист, — рубонула Торнтон. — Що?! — Півгодини тому з вашої поштової скриньки надіслано нове попередження. — Бляха, знову? «За що? — подумав я. — За що мені це все? » — Так, тільки цього разу не на офісний мейл, а на приватну скриньку одного із вашингтонських агентів. — Про що лист? — Про заплановані Ісламською Державою теракти у вашингтонському метро. — Це неможливо. Вдома лише моя дружина. Лізо, вона до цього не причетна. Вона в Америці ніколи не була. Я не впевнений, чи вона взагалі здогадується, що таке Ісламська Держава! — Лист не завершено. Я наморщив лоба: — Не розумію. — Обірвано посеред речення. Таке враження, наче хтось завадив його дописати. Припускаю: щось примусило автора поквапитися. Він попередив про заплановані на сьогодні вибухи в метро, назвав національності, але не вказав імен нападників, не завершив перелік станцій, які слугуватимуть цілями. — Чому ви впевнені, що він мусив їх назвати? — Бо в попередньому повідомленні він не назвав лише кольору очей тих довбаних наркодилерів! — американка кричала. — Лист обірвано, і я переконана: тому, хто його писав, відомо більше. ФБР починає діяти, але ми оперуємо лише приблизним часом атак. Нам потрібно більше інформації, треба імена нападників. Ноги не тримали мене. Я присів навпочіпки біля вікна, вперся ліктем вільної руки в коліно та затулив долонею очі: — Маячня, Лізо, це маячня. — Телефонуйте дружині! Негайно! Я мовчав. У слухавці щось шаруділо, схоже, Ліза Джин Торнтон одягалася з увімкненим режимом гучного зв’язку. Раптово шарудіння стихло. — Алло? Мироне? Чуєте мене? — Так. — Зробіть, що я прошу. Просто зателефонуйте дружині. Це Вашингтон, там друге за величиною після нью- йоркського метро в США. Можливо загинуть сотні чи навіть тисячі людей. На цю мить мене не цікавить, хто надіслав листа. Мені потрібен сам лист, треба той чортів лист повністю. «Це божевілля, це все абсолютна дурня», — подумав я, от тільки скепсису не вистачало, щоб заглушити тривогу. — Добре, я зараз наберу її. Я повідомлю вам, якщо що-небудь дізнаюсь. Обіцяю. — На зв’язку, — відрубала Ліза і від’єдналася. Я підвівся, підступив до найближчого крісла-мішка та гепнувся в нього, випроставши ноги. Серце несамовито калатало. Мені не вдавалося впоратися з астматичним хвилюванням. Добре, що нікого поруч не було. Прикусивши щоку, я відшукав номер Єви й натиснув на «Виклик». Залунали довгі гудки. Я втискав телефон у вухо, аж поки в динаміку не прозвучав трафаретний голос операторки: «На даний момент абонент не може відповісти. Зателефонуйте пізніше або…» Я обірвав виклик і відразу зателефонував знову. Дружина не відповідала. Я запевнив себе, що для тривоги немає підстав. Точніше спробував запевнити. Можливо, на телефоні ввімкнено безгучний режим, і Єва просто не чує. Удома ми мали стаціонарний телефон: апарат залишився від мами та припадав пилюкою на підлозі в залі за одним із крісел. Я напружився, пригадав номер і швидко набрав його, не забувши додати код Рівного. +380362229840 Пішов виклик. Я став рахувати гудки. Один, два, три… вісім, дев’ять… чотирнадцять, п’ятнадцять… Після двадцятого я більше не міг усидіти на місці. Скочив на ноги, відіпхнув крісло-мішок і заметався вздовж вікон ігрової кімнати. Це вже не смішно. Хтось — чи Єва, чи Тео — мав би зняти слухавку. І тут наче тонке скло тріснуло та розсипалося на скалки в моїх грудях. Теодор. Дика непоясненна впевненість огорнула мене: щось сталося з Тео! Я натиснув «Відбій» і ще раз зателефонував дружині на мобільний. Цього разу вона відповіла. — Алло. Ти чого? — Ти де? Секундна пауза, під час якої я розчув шум машин і характерне шарудіння вітру. Мій кадик смикнувся, витиснувши з горла нечленороздільне «квумк». Шум машин і характерне шарудіння вітру. — Я… — голос нерішучий, розгублений, — вибігла на хвилинку до «Нової пошти». — ЩО ЗА ХЕРНЯ?!! — гарикнув я в телефон. — Чого ти стартуєш? Я замовила собі нове плаття, мені прийшло смс і… На секунду в мене відібрало мову. Єва замовила плаття через Інтернет, після того як колектори з УкрСиббанку розіслали всім нашим друзям повідомлення про заборгованість? Однак довше замислюватися над цим я не міг. — Де Теодор? — Удома. Я похолов. Тепер холодним було все моє тіло, навіть волосся на голові. — З ким?! Пауза. І знову шарудіння вітру. Зрештою Єва дуже тихо проказала: — Сам. — Блядь. Я тебе вб’ю, — останні слова я ледве видушив із себе. Мене трусило — від несподіванки, від гніву й іще, безперечно, від пекучого переляку. Щось страшне, непоправне трапилося з Теодором. Не знаю чому, але я в цьому не сумнівався. — Я тебе, на хрін, зарию. — А що… — почала дружина, та я не став дослухувати й розірвав зв’язок. Скляні двері між ігровою кімнатою та коридором до робочої зони й кабінета супервайзера були відчинені навстіж. У проході стояв Чедвік Босман, уже не такий блідий, хоча все ще наполоханий, а за ним — двоє моїх колег. Я не уявляв, як голосно гаркнув оте «ЩО ЗА ХЕРНЯ?!! », поки не побачив їхніх облич. — Чувак, ти чого? Я не відповів, перевів погляд на супервайзера та проговорив англійською. — Чедвіку, мені треба йти. — О’кей, — кивнув той. Перед виходом з офісу я озирнувся й ще раз глянув на американця. — Не переймайся, — промовив він, — тебе ніхто не звільняє. Вирішуй свої проблеми. — Дякую, — прохрипів я та рвонув до ліфта. 38