Тепер я знаю, що є примара. Незавершена справа, ось що. Салман Рушді. Сатанинські вірші Shine bright like a diamond… Rihanna. Diamonds 62 3 страница

Тео заснув після десятої. До того часу я старанно уникав згадок про надіслане з мого акаунта попередження й про ефемерного Аймонта, який нібито примусив мого сина його написати. І річ не в тім, що я боявся знову довести Теодора до сліз. Я сам не волів говорити про той довбаний лист. Це не означає, що мені начхати. Просто, зрозумійте, я свідомо не хотів копати глибше, не хотів знати, що там сталося насправді: чи надсилав мій син попередження для ФБР і, якщо так, звідки дізнався про колумбійських наркоторговців, і як зміг на-дру-ку-ва-ти повідомлення. Напевно, вам це видається дивним, але ви не маєте права засуджувати мене, бо ніколи не опинялися в подібній ситуації… Уявіть, що у вас болить зуб, скажімо, великий кутній справа на нижній щелепі. Не постійно, а лише тоді, коли ви їсте солодке або п’єте гарячий чай, однак болить безумно, нелюдськи, аж у голову прострілює. Ви погоджуєтесь, що проблема є і що сама собою вона не зникне, але хто з вас відразу побіжить до дантиста? Припускаю, що знайдуться такі, хто вже наступного дня лежатиме, якнайширше роззявивши рота, у стоматологічному кріслі. Але таких меншість. Щось підказує мені, що більшість просто перекидатиме їжу на лівий бік і ще багато-багато днів перетиратиме її лівими кутніми зубами, уникаючи навантажувати зуб із ураженим нервом. Хіба не так? Ви можете заперечити, що не зовсім доречно порівнювати запущений карієс із твердженнями рідного сина про те, що якийсь уявний друг примусив його написати реальний (тобто геть не уявний) лист про людей, яких він ніколи не бачив, у слідчий орган найсильнішої держави світу. І тут я повернусь до того, з чого почав: ви не маєте права засуджувати мене, бо не опинялися в подібній ситуації. Я атеїст і прагматик, ніколи не вірив у паранормальне й на ту мить відмовлявся усвідомлювати, що історія з листом до ФБР — це беззаперечна та безальтернативна реальність. Я опирався тому, щоб не заглиблюватись у неї, бо на відміну від людини з діркою в зубі все ще вірив, що проблема розсмокчеться сама по собі. Федерали поїдуть, Тео забуде, що говорив на алеї перед Лебединкою, а з нічними жахіттями ми якось упораємось. Ще одне. Нехай я би повірив Тео. Не кажу, що не вірив йому, але уявімо, що я захотів би докопатися до істини в історії з mail’ом і вирішив би діяти. Що, чорт забирай, я мав робити? Зателефонувати Лізі Джин Торнтон і заявити, що лист-попередження накатав мій чотирирічний син? Дозволити американцям допитати Тео? А потім? Що далі? Значно легше було переконати себе, наче Тео все вигадав, ніби в малого надміру розвинута уява й він придумав історію про написання листа після почутої нашої з Євою сварки. І мені майже вдалося. Майже. Мені вдалося б спихнути все на синові вигадки, якби не лист. Я міг обманювати себе як завгодно довго, але чудово знав, що лист реальний і він нікуди не зникне з мого акаунта. Після того як Тео заснув, я таксував ще майже три години, заробивши за ніч п’ятсот двадцять гривень. Останніми підвозив чоловіка й жінку, напевно, подружжя, зі Струтинської до села Корнин на південному сході від Рівного. Висадивши їх, повідомив диспетчера, що закінчую працювати, й вимкнув рацію. Годинник на панелі показував 00: 49. Вибираючись із Корнина на об’їзну, я міркував, як краще дістатися додому. На виїзді на трасу я міг крутнути ліворуч, вулицею Чорновола повернутися до міста, а далі — через центр — доїхати додому. Я також міг звернути праворуч, об’їзною добратися до з’їзду на Рівненську, а звідти по Курчатова та Відінській вискочити на Грушевського. Другий варіант був довшим, але не набагато, та основне — цей маршрут пролягав повз «Чорну перлину», тобто мені вдалося б зазирнути до Єви. Я ніколи раніше не заїжджав по Єву — навіщо? — вона мала Блакитного Монстра, але сьогодні… Я ще раз глянув на електронний годинник. 00: 52. Напевно, вона якраз збирається додому. У машині тихо грала музика — Kozak System співали «Коли вона», — Тео, посопуючи, солодко спав, а я почувався розгубленим і самотнім. Мені дико захотілося побачити Єву, поговорити, розповісти про все, що сталося впродовж цього божевільного дня. Помиритися. Разом вирішити, що робити. Зрештою вона може залишити Жабу перед «Чорною перлиною», і ми поїдемо разом, а я завтра вранці відвезу її на роботу на своєму «ніссані». Опинившись на стику вулиці Центральної із трасою М06, я, не вагаючись, крутонув кермо праворуч. Корнин залишився позаду. Менше ніж через дві хвилини я пригальмував перед поворотом до «Чорної перлини». За кілька метрів перед в’їздом на стоянку я скинув швидкість до 5 км/год, а згодом повністю спинився. Посеред слабко освітленої стоянки височів п’ятиметровий монумент із бронзи та нержавіючої сталі. Він доволі точно відтворював трищогловий вітрильник із серії фільмів про піратів Карибського моря. На двох перших щоглах старанно викувані чорні вітрила були прямими, на останній, бізань-щоглі — косими. Колись я цікавився вітрильниками, а тому знав назву такого типу судна. Барк. Так ось, праворуч за п’ятиметровим сталевим барком, де моя дружина зазвичай паркувала New Beetle, чорніла порожнеча. Я нахилився до лобового скла, щоб краще роздивитися стоянку, та серед машин, вишикуваних перед готелем, блакитного «фольксвагена» не було. «Отже, вдома». Трохи розчарований, я ввімкнув першу передачу та, викрутивши кермо, повернувся на трасу. О 01: 15 я зупинив Nissan перед під’їздом рідної багатоповерхівки. Обійшовши авто, обережно відчинив праві передні дверцята й узяв Теодора на руки. Поклав малого на груди, замкнув авто та посмикав ручку дверцят. У вухах від утоми притишено гуло. Я піднявся ліфтом на дев’ятий поверх, підступив до дверей і натиснув кнопку дзвінка. Не хотілося із Тео на руках лізти по ключа до кишені — малий міг прокинутися. Я сподівався, що Єва повернулася не так давно й ще не встигла заснути. Я почекав, тоді натиснув ще раз. Квартирою розлетілося примітивне поліфонічне пілікання, але жодного іншого звуку з-за дверей не долинуло. «Невже заснула і не чує? » Бажання виговоритися тануло на очах. «Мабуть, не хоче вставати, — дратувався я. — Знає, що в мене є ключ! » Вигнувши спину так, щоб Теодор не зісковзнув із грудей, я правою долонею видобув із кишені джинсів ключі. У квартирі, не вмикаючи світла, скинув кросівки та навшпиньки пішов до дитячої. Ліжко було розстеленим. Беручи Теодора із собою, я розстеляю постіль заздалегідь, щоб не копирсатися в темряві посеред ночі. Акуратно поклавши малого, я поправив подушку й накрив сина ковдрою. На щастя, Тео не прокинувся. Я роззирнувся, помітив плюшевого коалу в кутку біля коробки з іграшками, підняв його й умостив біля подушки. Потому, причинивши двері, вийшов із дитячої. Трохи більше як хвилину я ледачо совав зубною щіткою в роті. Не завадило б прийняти душ, але ноги не тримали. Я відчував: якщо стану під струмені гарячої води, то звалюсь і засну просто у ванній. Прополоскавши рота, я втерся рушником і почовгав до свого ліжка. І тільки переступивши поріг спальні, побачив, що наше з Євою двоспальне ліжко застелене. Єви не було вдома. Я постояв, здивовано лупаючи на ліжко, стягнув покривало та з відчуттям тоскного неспокою завалився на матрац. Спершу припустив, що ми розминулися дорогою, а відтак за хвилину чи дві я почую шкряботіння ключа в замку, і Єва зайде до квартири. Я вирішив почекати, а потім (якщо не з’явиться) зателефонувати дружині — раптом що-небудь сталося? — проте незчувся, як заснув. Єва повернулася додому о пів на четверту ранку. Я прокинувся, щойно у свідомість прохопилося невиразне шарудіння з коридору. Виждав, доки дружина роздягнеться й пірне під ковдру, а тоді озвався до неї: — Ти пізно… — Так, — хрипко відповіла Єва. Попри півтемряву, що заполонила спальню, я відчув, що вона страшенно стомлена. Втім, роздратованості в голосі не проступало. Навпаки — дружина здавалася розслабленою. — Пробач. Як Тео? — Усе нормально, — ні хріна не нормально, але що я міг зробити? Знову випитувати, чи це не вона надіслала той лист? Розповісти, що ми з Тео заїжджали по неї? Натомість я запитав: — Багато роботи? — Ага. — Напевно, депутат і його компанія не хотіли розходитись. Єва витиснула із себе щось схоже на стогін. — І не лише він. Скажений день. «Хто б казав». — Тобі хоч заплатять за таке? Це просто в голові не вкладається. — Так… Цього місяця розраховую отримати дуже багато. Можливо, ми виплатимо банкові відразу за два місяці. — Ого! — я підвівся, впершись ліктем у подушку. Впевненість в останніх словах приголомшила мене. Єва кинула на мене погляд і відвернулася. — Я хочу спати, Мироне, — я кинув погляд на електронний годинник на тумбочці в ногах ліжка. Єва, наче відчувши мій погляд, додала: — Завтра мені на роботу на першу. Не буди. Добраніч. Цілу хвилину я дивився на вигин її спини, що чітко проглядався у кволому світлі з вікна спальні, а тоді самими губами прошепотів: — Добраніч, Єво… Добраніч. 32

Не хочу, щоб ви думали про неї погано. Боюся, що через мої слова — через те, як я розповідав і, особливо, як буду розповідати далі, — ви уявлятимете мою дружину бездушним і самозакоханим стервом. Це не так. Повірте, моє судження про Єву є найбільш суб’єктивним і упередженим із усіх можливих. Усе так само, як із моїм батьком. Спогади крихкі та нечіткі, а останні — понад усе, якщо ці спогади недобрі, — завжди все спотворюють і до невпізнання перекошують картинку. Так сталося, що останні наші з Євою тижні в Україні виявилися затьмареними вкрай неприємними подіями, а я не можу говорити про неї так, наче ці події не відбувалися. Ці спогади не стерти та не витравити з мене. Через них мені неприємно згадувати Єву, боляче усвідомлювати, як довго я був одержимий нею, водночас це не перетворює її на монстра. Це проблема мого вибору та мого викривленого відчуттями сприйняття й аж ніяк не ознака Євиної зіпсутості. Я хочу, щоб ви пам’ятали це. Я також хочу, щоб ви знали: нас поєднувало багато хорошого. Наприклад, секс. Я ніколи не розумів і зараз не розумію, чому Єва Лауда обрала мене. Я не був найсильнішим, найрозумнішим і тим більше найбагатшим серед тих, хто за нею впадав. Та чомусь вона дала мені шанс, і я не забуду той день, коли вперше притиснув до себе її оголене тіло на задньому сидінні «ніссана». Кожен наступний раз, коли ми кохалися, здавався кращим за попередній. Мене ніби тротилом начиняли, а потім підривали — десятки, сотні, тисячі разів, — і я згорав у тих спалахах до останнього атома! Я не опишу це словами. Сумніваюся, що хтось інший на моєму місці зміг би описати. Наприкінці травня 2009-го, невдовзі після мого повернення з Китаю та за тиждень чи півтора до дзвінка Єви з Києва, ми з Цезарем організовували парубоцьку вечірку для Дімона Шемета, колишнього однокласника. Гулянку розпочали в більярд-клубі (вже не пам’ятаю, в якому саме), а після півночі перекочували до нічного клубу Zov, що на перехресті Відінської та Степана Бандери. Спершу нудьгували. Дівчата, що викручувалися на двох невисоких подіумах, виглядали апатичними та незграбними. А потім, після першої ночі, до жердини вийшла засмагла брюнетка з довжелезними ногами й ідеальними грудьми. На ній були босоніжки з височенними підборами та золотий ланцюжок на кісточці лівої ноги. Вона танцювала так, наче біля жердини кохалася з кимось невидимим. Я споглядав її і не міг збагнути, що така красуня робить на подіумі, аж поки не осягнув, що вона тут не заради грошей. Брюнетка роздягалася, бо їй це подобалось. Їй подобалось усвідомлювати, що чоловіки затихають і повертають голови, щойно вона з’являється біля жердини, вона впивалась їхніми розтривоженими поглядами, що прикипали до її дивовижного тіла. У якусь мить я подумав, що в неї, певна річ, є хлопець. Можливо, вона змінює їх щомісяця, а може, й ні. Може, в неї постійний бойфренд, скажімо, який-небудь мажор, готовий виконувати її найменшу забаганку. Річ не в тім. Основне — я усвідомлював, що така дівчина просто не може залишатися самотньою, хтось обов’язково з нею спить. Ми з Ромичем перезирнулися, зрозумівши один одного без слів. Цезар устав з-за столу, підступив до адміністраторки й замовив для нареченого приватний танець. Охоронець клубу притарабанив до жердини стільчик, трохи розгублений Дімон усівся на нього, після чого брюнетка почала танцювати довкола. Ближче до завершення танцю я вирішив, що ми з Цезарем трохи перестаралися й бідолашний Дімон Шемет передумає одружуватись. Я спостерігав, як чорнявка рухається, як вона вигинається та дражнить, і заздрив йому — не Дімонові, ні, — тому незнайомцеві, з яким вона проведе решту ночі. Я міркував, що найгірший день у його житті завжди буде кращим за мій найкращий день, оскільки на нього в ліжку чекатиме отака німфа… Упродовж перших півтора-двох років після одруження Єва дарувала мені схожі відчуття. Я почувався щасливчиком лише тому, що кожної ночі міг торкатися її. Я розумію, що вміння задовольняти партнера ще не є ознакою людяності чи просто гарного характеру, проте Єва справді мала чимало хороших рис. Наприклад, була хорошою матір’ю. Ви заперечите, що в цьому немає чогось особливого, та, серйозно, я зустрічав небагато жінок, які ставилися б до малюків із більшою терплячістю та розумінням, ніж моя дружина. Пригадую, як у листопаді 2009-го, через два місяці після одруження, Єва кинулася захищати чотирирічну дівчинку, на яку напав пітбуль. Ми йшли парком, що біля Палацу дітей і молоді та який мешканці прилеглих кварталів використовують як майданчик для вигулювання собак, а назустріч нам прямувало молоде подружжя з одягненою в яскраво-червону курточку дочкою. Дівчинка, не помічаючи пса, бігла вкритою порепаним асфальтом доріжкою за півсотні кроків попереду батьків. Не знати чому пітбуль вирішив, що малявка загрожує його хазяїнові, та скочив до неї. Перш ніж я встиг зорієнтуватися в тому, що відбувається, Єва вклинилася поміж псом і дівчинкою. Виставивши зігнуту в лікті руку, дружина затулила малу своїм тілом. На щастя, пітбуль виявився молодим і недосвідченим. На щастя, через холодну погоду Єва гуляла в пуховику. Пес пошматував рукав куртки та залишив кілька синців на Євиному передпліччі, але дістатися до м’язів не встиг — я і батько дівчинки відігнали його стусанами. Посеред зчиненого рейваху — криків, лайки, розборок із хазяїном — я стояв, обнімаючи дружину, й не міг повірити в те, що щойно трапилося. На той час Єва вже була вагітною. Ще приклад: поки курс євро не перевалив за 20 гривень, ми допомагали двом дітлахам із Рівненського спеціалізованого будинку дитини. Ініціатива повністю належала Єві. Взимку 2010-го вона зв’язалася з кураторами волонтерської групи, що опікувалася дитбудинком, і запропонувала «взяти шефство» над двома сиротами. Я здивувався, але не протестував. Відтоді ми за власні гроші купували двом хлопчакам подарунки на День святого Миколая, на Новий рік, а також на їхні дні народження. Іноді, отримавши преміальні, Єва витрачала їх на цукерки та без відома волонтерів відвозила їх до дитячого будинку. До того як ми почали жити разом, я ніколи не думав про неї як про альтруїстку. Вона любила гарно одягатися (до обвалу гривні могла за одну вилазку в магазини спустити кілька тисяч гривень на плаття й кофтинки, які в кращому разі надягала раз на рік), обожнювала вишукані ресторани, дороге вино та брендові парфуми. Водночас я впевнений: якби Єві довелося вибирати між новим платтям та іграшкою для сироти, вона, не вагаючись, зупинилася б на останньому. А ще пригадую, як улітку 2012-го, вже після купівлі Блакитного Монстра, Єва примусила мене розшукати клієнтку, що забула на задньому сидінні моєї машини сумочку. У сумці, крім якогось дріб’язку — косметики, блокнотика, окулярів, — не виявилося нічого цінного, нічого, що згодилося б для пошуків власниці. Попри це, дружина простежила, щоби вранці наступного дня я дізнався в диспетчера адресу клієнтки, а потім поїхав до неї додому та все повернув. Єва не була поганою. Чи кохала вона мене? Ні. Ніколи. І якщо відверто, за весь проведений з нею час — і після одруження, і протягом літа й осені 2005-го, — я жодної миті не почувався з нею по-справжньому щасливим. Я шаленів, насолоджувався нею, ловив невимовний кайф, неначе наркоман, що штрикається героїном, але кайф — це ж не щастя, правда? Це ж не одне й те саме. Я розповідаю це, щоб ви дещо затямили. Якщо раптом з моїх уст злетить просякнута жовчю фраза про те, що Єва поламала моє життя, я хочу, щоб ви розуміли: вона ніколи не прагнула його поламати. Ми однаковою мірою винні в тому, що не змогли стати щасливими. 33

— Та-а-ату! Обклавшись подушками, я напівлежав на дивані у залі та посоловілими очима телющився в екран ноутбука. Намагався налаштуватися на переклад, але робота не йшла. У голові роїлися всілякі дурниці. — Га? Будильник вирвав мене зі сну о восьмій ранку. Я мусив би погодувати Теодора й відвести його до дитсадка, але все, на що мене вистачило, — це вистромити з-під ковдри руку та навпомацки вимкнути будильник. Того дня, 2 червня, я мав вихідний у Zoom Support і планував узятися за переклад десятисторінкового документа для BTS Group. Я подумав: нічого страшного не трапиться, якщо Тео ще один день побуде вдома. Теодор прибіг до зали та пригальмував біля дивана, зазираючи мені в очі: — Сьогодні вже літо? — Так, сьогодні другий день літа, а що? Малюк став на пальці, нависнувши наді мною, потім відхилився, опустившись на п’ятки, потому — знову на пальці, практично вткнувшись носом у мою щоку, і прошепотів уривками: — Ти казав, що… коли буде літо… ми підемо на дах запускали вертоліт. У липні 2014-го Євин тато привіз із Німеччини здоровенний, сантиметрів п’ятдесят завдовжки, радіокерований вертоліт. На початку серпня ми запускали той вертоліт у парку біля Палацу дітей та молоді. Тео двічі загнав його в гілля (один раз мені довелося витрушувати його звідти), а насамкінець торохнув об землю так, що з кріплень повискакували лопаті. Іграшка виявилася надто складною для чотирирічного хлопчака. Я відремонтував вертоліт, і ми з Тео домовилися відкласти його до наступного літа. Трохи здивований тим, що Теодор пам’ятає такі подробиці, я посміхнувся: — Витягуй його. Він у шафі в коридорі. Сам дістанеш? — Так! Я візьму табуретку. Теодор помчав на кухню по табурет. Слідом за ним із кухні вийшла Єва. Дружина стала у дверях між залом і коридором: — Закінчилася діжонська гірчиця та соєвий соус, немає чим заправляти салат. Уперше за багато часу її голос звучав м’яко, без тіні незадоволення чи презирства, прихованих за ледь помітною ранковою захриплістю. Я кивнув: — Куплю сьогодні. Щось іще потрібно? Дружина знизала плечима: — Глянеш у холодильнику. У цю мить Тео протиснувся повз неї з велетенською запиленою коробкою в руках. Із блакитним вертольотом усередині. — Діставати? — малий зиркнув на мене. Збоку на коробці було зазначено вік, на який розрахована іграшка: 14+. Пригадую, як, пообіцявши повернутися до іграшки за рік, я поліз в Інтернет і заходився читати відгуки про цю модель. Усі, хто нею користувався, погоджувалися, що вертоліт крутий — швидкий, маневрений, міцний, — і водночас дуже складний у керуванні. На одному форумі знайшовся коментар, що іграшка не для новачків, для нормального польоту необхідний досвід керування чотириканальними гелікоптерами. — Діставай, — сказав малому. — Тільки треба зарядити батарею. Вона за стільки часу розрядилася. — Я поставлю! Я сам поставлю на зарядку, — затараторив хлопчак. — Я вмію… І тут, із кухні почувши слова Теодора, до кімнати влетіла Єва. — НІ! — здавалося, що від її погляду от-от загориться волосся на голівці Теодора. — Навіть не здумай! Я скільки разів говорила не наближатися до розеток! Тео зіщулився, прибравши руки від коробки. — Не кричи на нього, — заступився я. — Що — не кричи? А ти куди дивишся?! — Ти не дала мені рота розтулити. Я б сам поставив батарею на зарядку. Єва видихнула й нахилилася до сина: — Я забороняю тобі підходити до розеток і без дозволу чіпати будь-які електричні прилади. Затямив? Тео кивнув. Дружина розвернулась і пішла на кухню. Єва страшенно боялась електрики. Я дізнався про це через місяць після того, як ми почали зустрічатися. Того дня, першої суботи жовтня 2005-го, ми святкували в гуртожитку день народження мого одногрупника. У кімнаті іменинника зібралося з десяток студентів, і жоден не підозрював, що в одній із настільних ламп, які заливали кімнату жовтавим світлом, на дроті живлення протерлася ізоляція. На другій годині святкування хтось ненароком зачепив ту лампу, й оголені дроти закоротило. Лампа бахнула, з протертого місця сипонули іскри, а на поверсі вибило світло. Певна річ, спершу ми перелякалися (в такі хвилини всі лякаються), хтось навіть закричав, але за мить уже реготали як дурні. Усі, крім Єви. За півхвилини я усвідомив, що вона не сміється, а досі кричить. Двоє хлопців увімкнули ліхтарики на мобілках, і в кімнаті вистачало світла, щоби бачити один одного, проте Єва не заспокоювалась. Вона затискала долонею рота, очі сполохано металися, а крик поступово переходив у кумкання. Я був шокований і, зізнаюся, трохи розсерджений її реакцією. Запитав, що сталося, спробував заспокоїти, торкнувся до плеча, але вона відсахнулася, відкинула руку та продовжувала кавкати, не приймаючи долоні від рота. Хтось за моєю спиною підсміювався, все ще вважаючи, що нічого страшного не трапилося. Єва втихомирилася тільки тоді, коли я, притримуючи за талію, виштовхав її з гуртожитку на вулицю. У просіяному крізь пожовкле листя світлі ліхтарів шкіра її обличчя здавалася землистою та наче вкритою цвіллю. Дівчина надсадно дихала, цідячи повітря крізь побілілі від напруження губи. За хвилину дихання вирівнялося, та ще чверть години Єва не могла вгамувати тремтіння. Засмучений тим, як обірвалася вечірка, я повів Єву до її гуртожитка. Дорогою вона розговорилася. Тремким, розкваслим голосом, якого я ніколи не чув раніше, пояснила, що насправді сталося. У Євиного батька, Лаврентія Романовича, був старший брат — Любомир Коник, Євин дядько. Любомир працював простим будівельником і навесні 1993-го разом із трьома напарниками виводив стіни двоповерхового цегляного будинку в селі Біла Криниця, що за п’ять кілометрів на схід від Рівного. Як на початок дев’яностих будівельна бригада Коника-старшого була на диво просунутою. Вони навіть користувалися пересувним риштуванням, тобто замість того, щоб складати й кріпити трубчасту конструкцію з перилами та помостами біля кожної стіни, монтували риштування лише раз, а потім просто пересували його. Для цього внизу під конструкцією було передбачено спеціальні коліщатка. Під час спорудження невисоких будинків це давало змогу зекономити час. У Білій Криниці чоловіки так і вчинили: зібрали шестиметрове риштування за двадцять кроків від будинку, а тоді, взявшись за металеві труби, посунули конструкцію через будівельний майданчик до будинка. Ніхто не помітив, що над майданчиком проходить лінія електропередач із напругою 6000 вольт. Металеві труби зачепилися за провислий дріт і з’єднали його із землею. Струм уразив усіх чотирьох, прокотився, викликаючи конвульсивні скорочення, м’язами рук, ніг і тулуба. Будівельники смикалися та звивались, утім, через зсудомлені м’язи не могли відірвати руки від металевих труб, тож ті повільно вигорали. Підсумок — чотири трупи з термічними опіками всіх поверхонь тіла (з повним вигоранням кінцівок) і численними електромітками[32]. Та це ще не все. Погодьтеся, виглядало б дивно, якби Єва влаштувала істерику через загибель дядька ще до того, як вона пішла до школи. Любомир Коник мав двоє дітей — сина Захара, на два роки молодшого за Єву, й дочку Христину, на рік старшу. Влітку 1995-го, через два роки після смерті Любомира Романовича, Єва, Захар і Христина запускали повітряних зміїв у полі за хатиною на заході села Глинськ, де жила їхня бабуся, матір Любомира та Лаврентія. Єва й Христина втримували своїх зміїв на капронових нитках. Захар роздобув у коморі котушку тонкого мідного дроту та прив’язав змія до неї. Через південну частину Глинська, за кількасот метрів від річки Устя, прокладено залізничну гілку сполученням Здолбунів[33] — Львів. Того дня вітер дув із півночі, тож діти, йдучи слідом за зміями, помалу підбиралися до колій. Якоїсь миті Захару набридло вовтузитися з котушкою, він викинув її, а решту дроту намотав на долоню. Під самісінькою колією раптовий порив вітру закрутив Захарового змія й кинув на дріт контактної залізничної мережі. Точну напругу в залізничній мережі визначити важко, вона «плаває» залежно від того, скільки електровозів працює на лінії, та рідко становить менше як 25 000 вольт. Мідний дріт, до якого семирічний Захар причепив повітряного змія, швидко перегорів, але часу контакту стало, щоб хлопчак на мить зник у сліпучому спалахові. Коли полум’я вичахло, Захар упав на землю цілком обвугленим. Дівчат знайшли за півгодини. Єва забилась у каналізаційну трубу під залізничним насипом за півкілометра на захід від місця, де сталася трагедія, а Христина сиділа біля колії та, погладжуючи обгорілу до чорного, безволосу голівку, притискала молодшого брата до грудей. Чоловік, що побачив їх першими, стверджував, що в Захара в ту мить усе ще йшов із вух дим. Відтоді Єва панічно боялася всього, що пов’язане з електрикою. Вона не могла дивитися — виходила до іншої кімнати, — як я міняю перегорілі лампочки, не дозволяла мені ремонтувати розетки, навіть якщо потрібно було просто підкрутити шуруп. Після народження Тео примусила мене поставити заглушки на всі без винятку розетки у квартирі й десятки, якщо не сотні разів товкмачила малому, що йому заборонено без дозволу та нагляду чіпати електричні прилади. Якщо в інших, нормальних сім’ях діти боялися бабая, домовиків чи Бабу Ягу, наш Теодор лякався Струму, що причаївся у стінах за пластиковими квадратами бежевого кольору або в чорних дротах, які тягнулися на висоті семи метрів над тротуарами. Тео дістав із коробки вертоліт, глянув на мене і, не торкаючись, тицьнув пальчиком у батарею. Я кивнув. Але перед тим, як устати з дивана, ще раз подивився на ноут. За розкритим і поки що порожнім вордівським файлом ховався браузер Mozilla Firefox із єдиною відкритою вкладкою. Поштовий сервер Gmail. Я згорнув текстовий редактор і перемкнувся на браузер. From: miro. belinksy@gmail. com To: WASHINGTON. FIELD@IC. FBI. GOV Subject: TAYARANI DELIVERY Date: Wed, 27th May 2015, 10: 05 p. m. ТАЯРАНІ ТА LOS RASTROJOS ГОТУЮТЬ ДО ВІДПРАВЛЕННЯ… Кілька секунд, не читаючи, я тупився в екран, а тоді підвів указівник до зображення сміттєвого бака й клацнув мишею. Лист зник. Угорі екрана вискочив напис: Ланцюжок повідомлень перенесено в «Кошик» — Докладніше — Скасувати Gmail неначе опирався тому, що я робив, не бажаючи позбавлятись єдиного доказу. Я перейшов до розділу «Кошик» і, не вагаючись, натиснув «Очистити кошик зараз». Лист із заголовком «TAYARANI DELIVERY» щез із поштового сервера. Наче й не було його. 34

У четвер, 4 червня, я знову взяв Теодора із собою. Ми вирушили рано, ще до п’ятої, та попри те, що перед виїздом нормально поїли, до десятої вечора зголодніли. Завізши двох хлопців за адресою Курчатова, 18-Б, я розвернувся в напрямку супермаркета Fozzy прикупити чогось їстівного. За п’ять по десятій ми зайшли до супермаркета. Тео, затискаючи під рукою Юаня Михайловича, якого того дня захотів узяти із собою «на роботу», діловито побіг до стелажів із солодощами, розставлених поміж касами, а я закрокував до полиць із молочними продуктами. Через хвилину мене хтось погукав: — Юначе! Я озирнувся: — Що? Переді мною стояла невисока сухоребра жіночка років сорока п’яти із гротескно великими окулярами на гачкуватому носі. Я ковзнув поглядом по прилизаній зачісці, з якої не вибивалося жодної волосини, та напружених зморшках у кутках очей і подумав, що вона, напевно, вчителька. Або викладачка етики та моралі в університеті. Ніяк не менше. Я ріс у вчительській сім’ї, тож добре знав цей погордливо-докірливий погляд. — Це ваша дитина? — коротким помахом руки вона показала собі за спину. — Де? — Ось там. Я бачив голову Теодора, та за столами з фруктами не міг розгледіти, що він робить. — Це мій син, а що? — Нічого. Він гортає журнал Playboy. Я смикнув кадиком: — Бляха! — і не подякувавши, заквапився до малого. Підійшовши, розгубився. Теодор стовбичив під стелажем із глянцевими журналами, який хтось додумався приткнути обабіч стелажа з шоколадними батончиками та жуйками, й тримав у руках розгорнутий Playboy. Плюшевий Юань лежав на нижній полиці стелажа з жуйками та із сумом споглядав неподобство. — Ти чого по нього поліз? Playboy та XXL стояли на горішній поличці. Я не уявляв, як — і навіщо — Тео туди дотягнувся. — Глянь, яка машинка. Він повернув журнал до мене, показуючи статтю про нові моделі від Porsche. — Це журнал для дорослих, — промовив я. — Але там машинки! — Там не лише машинки, — я висмикнув у нього з рук журнал і поклав той на місце. Тео з ображеним виглядом (коли я нарешті виросту? ) забрав зі стелажа Юаня. — Ти вибрав «Кіндер Сюрприз»? — Ні. — То пішли вибирати! Дорогою ми прихопили літрову пляшку кефіру й дві сирні булки. Сховавшись у салоні авто — надворі все ще залишалося не по-літньому холодно, — сточили все до крихти. Ум’явши свою булку, Теодор узявся за «Кіндер Сюрприз», поділився зі мною половинкою шоколадки та поліз по іграшку. Усередині жовтого пластмасового яйця виявилася химерна збірна іграшка: якщо дивитися на неї згори, бачиш півня, якщо перекинути догори дриґом — півень перетворюється на кролика. — Задоволений? — запитав я, вмикаючи рацію. — Клас! — Тео вистромив великого пальця. — Тоді поїхали. Я прийняв замовлення, й ми помчали по чергового клієнта. Через півгодини Тео заснув. Я проїздив ще майже дві години. Останніми відвозив двох дівчат, на вигляд — школярок, від кінотеатру «Ера» на провулок Весняний, що за озером Басів Кут на півдні Рівного. Я звернув із Чорновола на Весняний, коли годинник на панелі приладів показував 00: 13. Щойно одна з дівчат зашаруділа, дістаючи гроші, скрипнула рація й диспетчер продиктувала адресу нового виклику: — Здолбунів, вулиця Гончара, 21… Здолбунів, Гончара, 21… Я провів пальцями по волоссю, вагаючись. По суті, я вже за межами Рівного, до Здолбунова рукою подати, і я знав, де розташована вулиця Гончара. Вона проходить повз залізничну станцію та майже по всій довжині тягнеться паралельно до колій, що йдуть від Рівного. Крім того, з усіх таксистів «Оптимального» я зараз найближче до Здолбунова. Поїхати чи відмовитись? Гроші будуть непогані, гривень вісімдесят, може, навіть сотня. Я кинув погляд на Теодора. Хлопчак лежав, згорнувшись калачиком, стискаючи в кулачкові іграшку з «Кіндер Сюрприза», й солодко спав. Я зняв рацію з тримача й натиснув тангенту: — Сто сорок вісім, забираю Здолбунів, Гончара, 21. — Сто сорок восьмий, замовлення ваше. — Куди будемо їхати? — Нічний клуб «Магнат» на Степана Бандери. Я надіслала смс. — Дякую. — Сто сорок восьмий, гарної поїздки. Я виїхав із Весняного на Чорновола та розвернувся на південь. За хвилину перетнув трасу Е40, що огинала Рівне з півдня, й опинився у Квасилові[34]. Машин не було, ні попутних, ні зустрічних, залізничний переїзд теж виявився вільним, і я вирулив на Гончара рівно о пів на першу. Сповільнився, став видивлятися номери будинків. За мить у світлі фар зринув силует. З того як він стояв, чи то пак, як не міг устояти на місці, я збагнув, що брати замовлення не варто було. Я повільно наближався, роздивляючись клієнта. Середнього зросту, орієнтовно мого віку, коротко — майже під нуль — підстрижений, у тонкій спортивній куртці та світло-блакитних джинсах. Стояв, ледь згорбившись, і погойдувався, подавши таз уперед і запхавши руки до кишень джинсів. — Хе, як скоро, — видав бритоголовий, коли я загальмував. Я навмисно зупинився трохи далі, щоб він не тягнувся до передніх дверцят, за якими спав Тео. Щойно він увалився в салон, у ніздрі вдарив кислий запах алкоголю. — «Магнат»? — уточнив я. — Да, шефе! Погнали, бля! До Квасилова дісталися спокійно, та за сотню метрів до залізничного переїзду пасажир озвався: — Музичку включи, е. Я вдав, що не чую його. — Шеф! — він підвищив голос. Я погамував роздратування. Зиркнув на Тео, а тоді додав гучності. — О, нормальок! Атлічно! Чоловік відкинувся на спинку сидіння. Я скоса глипав на його затерте півтемрявою відображення. Ми проминули Квасилів і наближалися до об’їзної. До Рівного залишалося менше як кілометр, коли з-за моєї спини почулося клацання запальнички. «Розтуди тебе, — я зціпив зуби. — Почалося». Потому повів очима на дзеркальце заднього огляду. Якраз учасно, щоб запримітити язичок полум’я, який вихопився із запальнички. Наступної миті в сутінках салону позначився вогник на кінці цигарки. — Будь ласка, ви могли б не палити в салоні. — Шо? — бритоголовий нахилився, просунувши голову між передніми сидіннями. Нестерпно в’їдливий перегар посилював терпкий запах цигарок. — Я прошу вас не палити, — крізь зуби процідив я. — Хто це тут такой нєжний? Я тобі, бля, плачу! Ти не куриш? Ну то відкрий, на хрін, вікно! Я додав газу. Силою інерції нахабу відкинуло назад. Він бухнувся на сидіння, та це, зрозуміло, не вирішувало проблеми: салон повільно наповнював гіркий дим. За мить зашурхотіла ручка, пасажир відчинив вікно з лівого боку, й у машину ввірвався холод. — У мене в салоні хлопчик, мій син, — я намагався не виказувати люті, але не думаю, що мені вдавалося, — і я буду надзвичайно вдячний, якщо ви загасите цигарку та зачините вікно. — Який, на хер, хлопчик? — чоловік усе ще зберігав здатність ворушити звивинами. Він збагнув: якщо, крім нього, хтось і є в салоні, то його потрібно шукати на передньому пасажирському сидінні. Нахилився, глянув направо й нарешті помітив Теодора. — О! — шумно затягнувся. Я пригальмував, але не зупинився. Притримуючи кермо однією лівою, обернувся до пасажира: — Викинь цигарку за вікно, — я заговорив на повен голос, більше не переймаючись тим, щоб не розбудити Теодора, говорив роздратовано та владно, тож йому це не сподобалося. — Інак… Чоловік вибухнув: — Шеф, ти шо, блядь, ти шо, на хрін! — Я інстинктивно додав газу, припухле обличчя пірнуло в пітьму, і я не бачив, хоча добре уявляв, як із його рота вилітають бризки смердючої слини. Бритоголовий не на жарт розлютився: — Я тобі плачу, блядь, плачу, блядь, то, блядь, вези мене й не пи… Усе, мій терпець урвався. Я притримав Тео рукою й утопив до упору педаль гальма. Вискнули шини, машину повело, та я впорався з керуванням, притиснувши Nissan до узбіччя. Чоловік лантухом злетів із сидіння, врізавшись у спинку водійського крісла. Я озирнувся і через плече прогарчав у салон: — Слухай сюди. Якщо хочеш, щоб я довіз тебе до пункту призначення… — ТИ АБАРЗЄЛ! — рикнув він, не чуючи мене. Розмовляти не мало сенсу. Ще перед тим, як гальмувати, я знав, що не довезу його. Останню фразу я проговорив заради заспокоєння власної совісті, а насправді якась частина мене — й то дуже велика частина — прагнула, щоб він продовжував кричати, роз’ятрюючи, доводячи до сказу. Та частина страшенно хотіла зірвати на ньому весь гнів. Я заглушив двигун. Кинув погляд на сина. Теодор не спав, я відразу побачив, що він прикидається — дихання стало швидким і нерівним, навколо рота проступили ледь помітні складки, які вказували на те, що м’язи обличчя більше не розслаблені. Втім, малюк щосили вдавав, наче спить. У моїх грудях заклекотало. Я вискочив на дорогу та розчахнув задні ліві дверцята. — Вийди з машини. — ЩО?! — Виходь з машини, я сказав! Пасажир не рухався. Я зігнувся, схопив його за барки й потягнув на дорогу. — Ти чьо, шеф?! — тепер він плювався просто мені в обличчя. — Ти, бля, здурів, сука, на хрін, я тебе урою! Я тебе, блядь… Я виволік його із салону та жбурнув собі під ноги. Чоловік одразу підхопився. Хитнувся, переступив з ноги на ногу, намацуючи рівновагу. Обличчя виродка зробилося багровим від злості, а все ще вкриті бризками слини губи потворно викривилися. Як тільки він замахнувся для удару, я обома руками штовхнув його в груди. Я бачив, як роззявився його рот, чув, як із тихим «бух» випорснуло з легень повітря. Мій Nissan стояв праворуч від дороги, ми з бритоголовим зчепилися біля лівого крила, тож я сам здивувався, усвідомивши, що від удару той перелетів через дорогу й гепнувся на спину аж на лівому узбіччі. — Су-у-ука! — відхаркуючись, чоловік став навколішки, а потому повільно звівся. У ту мить я мав би сісти за кермо й поїхати додому. Проте в голові гуло, я відчував, як у жилах буквально закипає кров, і не міг зупинитися. Бритоголовий випростався. Я кинувся до нього й ще раз штовхнув, тепер уже добряче розігнавшись. Він зойкнув, змахнув руками й дав сторчака з узбіччя. Формально ми знаходилися в межах міста, на початку вулиці Чорновола, та будинків довкола не було. Зліва й далеко позаду «ніссана» сяяла вогнями автомобільна заправка UA Service, проте біля самої машини з обох боків дороги стелився пустир. Точніше, не пустир, а зарості очерету, що на сході, праворуч від дороги, майже відразу обривалися, зате на заході тягнулись аж до річки Устя. Зліва й попереду бовваніли дерева, за якими ховався Басів Кут. Бритоголовий, зминаючи очерет, прокотився метрів п’ять і впав навзнак. Ця частина Чорновола залишалася неосвітленою, тож я ледве розрізняв його обрис у навскісних відблисках світла від фар мого авто. Чоловік підвівся, але не зрушив із місця, продовжуючи поливати мене лайкою: — Тобі хана, підар! Ти труп, я атвєчаю! Ти не шариш, блядь, із ким зв’язався! Я… Я промацував поглядом землю під ногами. Нахилився, підняв з узбіччя шматок асфальту завбільшки з невеликий вазон, а тоді, розмахнувшись, метнув у бритоголового. За ті півтори секунди, доки уламок, обертаючись, летів над прим’ятим очеретом, я пригадав той день, коли Бігудяй побив Сашка Бонку, після чого Бонка розірвав зі мною дружбу. До сьомого класу ми були нерозлийвода — я, Ромич і Сашко. Ми разом ходили до школи, разом виконували домашні завдання («виконували» здебільшого означало «похапцем списували на перерві перед уроком»), разом гуляли, веселилися та коїли капості. Нерозлийвода — до початку другої четверті сьомого класу. Бігудяй — на рік старший за нас — навчався у 8-Б, але вже тоді габаритами переважав найбільшого зі старшокласників: мав зріст 193 сантиметри, важив 98, 5 кілограма і продовжував рости, наче на стероїдах. Бігудяй — то прізвисько, що приклеїлося до переростка через неймовірно пишну кучму волосся на голові. Попри відчайдушні намагання його випрямити, пасма волосся Бігудяя виглядали так, ніби він щоранку накручував їх на бігуді. Бігудяю вдалося «випрямити» кучері лиш одного разу, взимку 1997-го чи 1998-го, коли він підстригся під нуль. Нічого це не дало, бо через два тижні волосся відросло, і голова стала схожою на обшитий хутром м’яч, а до Бігудяя прилипло ще одне прізвисько — Кошлатий Помідор (кажемо «дякую» червоному, всіяному прищами обличчю). У восьмому класі Бігудяй узяв за звичку приходити до школи із CD-плеєром у кишені та величезними навушниками Sennheiser на голові. Підозрюю, не так із любові до музики, як тому, що широка пластикова дужка навушників притискала непокірне волосся та візуально зменшувала об’єм чуприни. Позаочі всі кепкували з Бігудяя, але відверто його не зачіпали. Ми користалися тим, що він голосно вмикав музику: чекали, доки ґевал, звично встромивши руки до кишень розтягнутої толстовки, прочовгає повз, а тоді викрикували навздогін усе, що не трималося на язиці. Переросток нічого не чув, а ми реготали до сліз, корчилися за його спиною, змагаючись, хто загорлає найгучніше. Того дня, коли Сашко Бонка впродовж однієї хвилини втратив свідомість, передній зуб і віру в мене, все починалося так само, і ніщо не віщувало біди. Ми з Бонкою та Цезарем навчалися в першу зміну і щойно вийшли зі школи. Бігудяй навчався в другу і якраз сунув на уроки. Руки — в кишенях, голова втиснута між пліч, на вухах — велетенські навушники. Ми розминулися на шкільному ґанку. Я чув, як під амбушюрами оглушливо реве музика, а тому, ще не діставшись дороги, розвернувся й щось прокричав йому навздогін. Не пам’ятаю, що саме. Здається, одне з його прізвиськ. Можливо, Кошлатий Помідор із навмисно пропущеним «ом» у другому слові. Можливо, щось іще про його розумові здібності. Яка різниця? Важливо те, що Бігудяй, крутнувшись, вихором злетів зі шкільного ґанку та погнався за нами. Я примудрився втиснути свої слова у проміжок між піснями. Якби по справедливості, то й відгрібати мав би я. Але життя — несправедлива штука. Так сталося, що серед нас трьох — Бонки, Цезаря й мене — найповільніше бігав Бонка. Ми з Цезарем утекли, Бонка — ні. Бігудяй нагнав його за будівлею Управління лісового господарства, притиснув до паркана й почав забивати на смерть. Бонку врятували двоє жінок, що вискочили з Управління та відтягли переростка. У ту мить, коли я розчепив пальці й підібраний із дороги уламок асфальту полетів у пітьму, в голові спалахнула думка про те, наскільки мізерною була ймовірність того, що, прогорланивши кілька коротких слів, я втраплю точно в паузу поміж піснями. Бігудяй слухав блек-метал, причому якийсь цілковито дикий, бридкий і моторошний норвезький метал, бо навіть Бонка та Цезар, фанатичні металюги, не сприймали ту ошаленілу суміш молотіння й вереску. Диск містив півтора десятка композицій, кожна з яких була божевільною какофонією, крізь яку навряд чи вдалося б розчути навіть гарматний постріл (колись ми з Ромичем натрапили на речі Бігудяя в роздягалці й, поки їхній власник вистукував баскетбольним м’ячем у спортзалі, прокрутили кілька пісень), але попри це мені пощастило втрапити у довбаний трисекундний проміжок між ними. Можливо, якби шматок асфальту пролетів повз, усе обійшлося б. Бритоголовий викликав би інше таксі, довів би себе до кондиції в «Магнаті», а на ранок забув би про мене і про все, що сталося вночі. Але я влучив. Чорт забирай, ти завжди влучаєш, коли найменше потрібно! Я жбурнув з усієї сили та поцілив просто в його поганий рот. Неначе у сповільненій зйомці, уламок асфальту відскочив від лиця, і я побачив, як із розтовчених губів на зуби, в рот і на підборіддя потекла кров. Чоловік похитнувся, встояв на ногах, а потім, схоже, не вірячи, що таке могло трапитися із ним, зайшовся високим верескливим голосом: — Бля-а-а-а! А-а-а-а! А-а-а-а! Бля-а-а-а! А-а-а… Я повернувся до машини, сів за кермо, захряснув дверцята й поїхав додому. 35