Тепер я знаю, що є примара. Незавершена справа, ось що. Салман Рушді. Сатанинські вірші Shine bright like a diamond… Rihanna. Diamonds 62 2 страница

Відчуття відсторонення від реальності, змішане з ненаситною порожнечею в грудях і животі, коли здавалося, що в нутрощі накачали інертного газу, а шкіру вимастили невидимим шаром слизу, що притуплює чутливість і знижує здатність концентруватися, вже давно стало звичним. Воно з’являлося після кожної безсонної ночі. Спочатку зникав апетит і починали тремтіти руки, потім пришвидшувалося серцебиття та закладало вуха, попри посилення на тлі розміреного внутрішнього гулу зовнішніх звуків. Речі ставали пласкими, а шуми — тонкими та писклявими. Я вловлював найменший шурхіт у квартирі, чув гупання ліфтових дверей кількома поверхами нижче, вигуки Тео встромлювалися в голову, немов лезо сокири. Для більшості людей день лише починався, з вікон у квартиру лилося денне світло, а я совався кімнатами, наче шмаркля у скафандрі, розуміючи, що мушу лягти спати, інакше гіршатиме, і водночас відчуваючи ірраціональне роздратування від необхідності спати вдень. Я зайшов подивитися на драконів із «Зачарованого лісу», потому перевдягнувся у домашню футболку й почовгав на кухню. Зварив вівсянку, дві сосиски, настругав у миску помідорів з огірками, залив їх соєвим соусом, змішаним із французькою гірчицею, та щедро посипав усе молотим перцем. Насамкінець поставив на конфорку чайник і сів снідати. — Чаю не хочеш? — гукнув малому. — Ні-і-і, — долинуло з дитячої. — Добре, — буркнув собі під ніс. За мить: — Тату! Та-а-а-ту! — Га? — Можна я ввімкну комп’ютера? Грудка вівсянки застрягла в горлі. Тео вмів користуватися не лише YouTube. Півроку тому він навчився вмикати мій ноутбук чи, якщо точніше, півроку тому ми з Євою вперше зауважили, що наш син знає, як увімкнути ноут і запустити браузер. Ввести youtube. com у рядку адрес він поки не міг, але це його не зупиняло. Соваючи мишею, Теодор відкривав порожню вкладку, на якій Firefox відображав найчастіше відвідувані сайти — Facebook, «ВКонтакті», Twitter, YouTube, вхідні листи на Gmail, сторінку новин «Української правди», — після чого клацав по «плитці» для запуску YouTube. — Можна? — не дочекавшись відповіді, Тео прибіг на кухню. Русява голівка виглядала з-за одвірка. — Я буду дивитися «Ніндзяґо»! — Вмикай, — дозволив я. — Але, як поснідаю, заберу ноут на трохи, мені треба перевірити пошту. Домовились? Малий кивнув і затупотів назад до дитячої кімнати. Поснідавши, я кілька хвилин знічев’я тинявся квартирою, потому взяв у Теодора ноутбук. Хлопчак повернувся до розкладеної на підлозі розмальовки, а я сів із комп’ютером на його ліжку. Важко пояснити чому, однак я тягнув час, не поспішаючи заходити на Gmail-акаунт. Напевно, це здавалося дурним, але я прокручував у голові зустріч із федералами й думав, що це херня, такого не буває, зараз я відкрию Gmail і переконаюсь, що там порожньо, вони помилилися. Було до кольок у животі страшно на вкладці «Надіслані» знайти лист із заголовком TAYARANI DELIVERY. Я вирішив спочатку почитати про перехоплення наркотиків у Каліфорнії. Якщо американці не брехали, перехоплення такої партії кокаїну не могли не обговорювати в ЗМІ. Відкривши Google, ввів у рядку запитів Mario Tayarani. Таярані виявився з біса відомим чуваком — Google видав 331 тисячу результатів. Із численних фотографій на мене тупився типовий латиноамериканець: округле смагляве обличчя, великі каламутні очі, ріденька борідка та чорні вуса, невеликий шрам під лівим оком. Потому я розгорнув статтю у Вікіпедії. Усе, як розповідала Ліза Торнтон: Маріо Вінсенте Таярані — колишній колумбійський поліцейський, що став наркоторговцем і очолив одне з радикальних угруповань, яке вело нескінченну війну проти уряду. Надалі в «Інструментах пошуку» я вибрав «За тиждень», щоб відобразити статті, опубліковані впродовж минулого тижня. Про вилучення рекордної партії кокаїну не писав хіба що лінивий. На першу сторінку Google вивів посилання на статті з американських сайтів usatoday. com, nypost. com, wsj. com, washingtonpost. com, nbcnews. com, huffingtonpost. com, latimes. com, британських mirror. co. uk, bbc. com, а також одну статтю міжнародного новинного агентства «Рейтер». Я пробіг очима заголовки: «Colombian drug smugglers caught shipping cocaine worth $890m into US»^[26]. «FBI makes $890 million cocaine bust in Gulf of California making it ‘one of the largest hauls in recent memory’»^[27]. «US biggest drugs bust since 1991: Cocaine with $890m street value seized off coast of Mexico»^[28]. «30+ tons of cocaine seized from speedboat in Gulf of California»^[29]. «FBI confiscates 40 tons of Colombian cocaine, biggest drug bust in recent history»^[30]. Далі проглянув кілька статей. Я не вчитувався, адже загалом журналісти повторювали почуте мною від Лізи Торнтон. Таярані та колумбійський наркокартель Los Rastrojos доправили до Мексики 30, 5 тонн кокаїну та 9, 8 тонн сировини для його виробництва й готувалися передати наркотики бійцям Тіхуанського наркокартелю. Внаслідок проведеної спільно з мексиканською федеральною поліцією спецоперації семеро зловмисників убито, десятеро заарештовано, серед останніх — четверо поранених, двоє — в тяжкому стані. За неперевіреними даними, у перестрілці брав участь і отримав поранення сам Серхіо Вігліоне, втім, ватажкові нібито вдалося прорвати оточення й утекти. У жодній статті не згадували про інформатора, завдяки якому спецоперація стала можливою (нічого іншого я не очікував). Після всього я нарешті наважився зазирнути у поштовий акаунт. Нових листів не було. Перевів указівник миші на розділ «Надіслані» та клацнув лівою кнопкою. Наступні кілька секунд я сидів із ледь піднятою над клавіатурою долонею й спостерігав, як тремтять випростані пальці. «Це неможливо! » — застигло в голові. Третім у списку надісланих ішов лист із заголовком TAYARANI DELIVERY. Отримувач — WASHINGTON. FIELD. Справа від теми листа — дата відправлення — 27. 05. 15. Думки про сон випарувалися. Паморочилася голова. Я натиснув пальцями на очі та подивився у правий нижній куток вікна на рядок «Остання діяльність в обліковому записі: 2 дні тому». Потому перемістив указівник і клацнув на посилання «Деталі». У діалоговому вікні «Інформація про активність» угорі стояв напис: «Цей обліковий запис не відкрито в жодному іншому розташуванні». Під ним знаходилась таблиця «Остання активність» із п’ятьма записами. Gmail зберігає інформацію про п’ять останніх доступів до поштового сервісу, фіксуючи, коли і з якого браузера заходили на цей акаунт.

* означає активність у поточному сеансі. IP-адреса цього комп’ютера — 188. 163. 26. 15 (Україна) — От лайно… — я провів долонею по обличчю й затулив нею рота. «Лайно! Лайно! Лайно! » У вухах загупало, серце защеміло. До запаморочення додалося огидне відчуття, наче замість серця в грудях стрімко розросталася злоякісна пухлина. Упродовж минулих шести днів на мій акаунт у Gmail заходили лише з України. Принаймні на це вказували IP-адреси. Останні дві цифри IP-адреси кожної сесії змінювалися, але це недивно. Моїм провайдером виступав «Київстар», і його сервер автоматично генерував IP в разі під’єднання до мережі. Шокувало інше. Зірочки перед розташуванням та IP-адресою комп’ютера, з якого входили в акаунт Gmail, позначали сесії, виконані в поточному сеансі. У таблиці, що висіла перед моїми очима, зірочки стояли перед усіма IP. Тобто протягом минулих шести днів я жодного разу не виходив з акаунта (з цим, у принципі, теж усе гаразд: я ніколи не користувався домашнім ноутом Dell за межами квартири, я не ховав свої листи та переписку від дружини, а відтак дозволив Firefox запам’ятати паролі й автоматично під’єднуватися до поштового акаунта під час кожного ввімкнення ноутбука), водночас це означало, що ніхто — і я зокрема — не заходив до акаунта з будь-якої іншої локації. Інакше кажучи, ніхто не зламував мою сторінку в Gmail. Не можна вдертися в акаунт, не почавши нового сеансу. Я не уявляв, як таке могло статися, але лист про Маріо Таярані та його наркотики написали й надіслали з мого ноутбука. Єва? Чорт забирай! Вагаючись, не розуміючи, що відбувається, я клацнув по листу, щоб розгорнути його. From: miro. belinksy@gmail. com To: WASHINGTON. FIELD@IC. FBI. GOV Subject: TAYARANI DELIVERY Date: Wed, 27th May 2015, 10: 05 p. m. ТАЯРАНІ ТА LOS RASTROJOS ГОТУЮТЬ ДО ВІДПРАВЛЕННЯ… Перше, що впадало в очі, — це верхній регістр. Великими літерами було набрано не лише текст повідомлення, а й тему й адресу електронної скриньки отримувача. Виняток становили рядки, згенеровані поштовим сервісом, — адреса відправника й дата надсилання. Складалося враження, наче лист друкували на клавіатурі із залиплим Shift’ом чи натиснутою клавішею Caps Lock. У Mon Cafe я не мав часу зосередитися на повідомленні й лише ковзнув по ньому поглядом. Тепер вирішив прочитати уважно. Це було непросто, зважаючи на розгубленість і на рій думок у голові. Лист здавався дивним. Якимось… спотвореним. У тексті, хоч і без граматичних помилок, залишалося багато нелогічного. Наприклад, у жодному реченні не стояли коми. Дробові числа, що позначали кількість вилучених наркотиків, — 30. 5Т ПОРОШКУ 9. 8Т ПАСТИ — було записано через крапку, тобто типово для англомовних країн. Я перебирав речення за реченням. ШВИДКІСНИЙ КАТЕР ІЗ ВАНТАЖЕМ ВИРУШИТЬ ІЗ БУХТИ БУЕНАВЕНТУРА ДЕПАРТАМЕНТ ВАЛЬЄ-ДЕЛЬ-КАУКА ЗХ УЗБЕРЕЖЖІ КОЛУМБІЇ СЬОГОДНІ МІЖ 2AM ТА 4AM ГОД МСЦ ЧАС. Час зазначено у дванадцятигодинному форматі, який рідко використовують в Україні. 2 a. m. — це друга година ночі. 4 a. m., відповідно, — четверта ранку. ТРАНСПОРТ СУДНО TRES MARIAS ПОРТ ПРИПИСКИ ПУНТАРЕНАС КОСТА-РИКА ТИП ЧОВНА AZIMUT 86S ТОННАЖ 62Т МАКС ШВИДКІСТЬ 42 ВУЗЛИ. У реченні не вистачало розділових знаків. Я мусив прочитати його тричі й тільки потому розклав усе по поличках: «Транспорт — судно Tres Marias; порт приписки — Пунтаренас, Коста-Рика; тип човна — Azimut 86S; тоннаж — 62 тонни; максимальна швидкість — 42 вузли». Я перемкнувся на Google, щоб переконатися, що порт Пунтаренас справді є, а швидкісний човен Azimut 86S — не вигадка. Що далі заглиблювався, то сильнішим і відчутнішим ставало хвилювання. Я боровся з бажанням закрити браузер і відштовхнути ноутбук. Пропустивши фразу про чисельність та озброєння екіпажу, я взявся за наступну, де автор попередження вказав запланований наркоторговцями курс. МАРШРУТ КУРС 290 1500 NM КУРС 330 1000 NM КАЛІФОРНІЙСЬКА ЗАТ. Курс 290 відповідав напрямку захід-північ-захід, курс 330 — напрямку північ-північ-захід, а скорочення NM означало nautical miles, морські милі. Запланований маршрут: курс 290, 1500 морських миль; курс 330, 1000 морських миль — до Каліфорнійської затоки. СЕРХІО ВІГЛІОНЕ ЗУСТРІНЕ ВАНТАЖ У БУХТІ 40 КМ ПН ЗХ ВІД ЛА-ПАС ПД КАЛІФОРНІЯ МЕКС ТА 3 КМ ПД ВІД САН-ХУАН-ДЕ-ЛА-КОСТА КООРДИНАТИ 24 19 31 ПН Ш 110 39 20 ЗХ Д. Автор листа повідомляв координати місця висадки: «Серхіо Вігліоне зустріне вантаж у бухті за 40 км на північний захід від міста Ла-Пас, штат Південна Каліфорнія, Мексика, та за 3 км на південь від містечка Сан-Хуан-де-ла-Коста…» Я відкрив Google Maps, увів у рядок пошуку координати, й програма перекинула мене в описану в повідомленні точку: на екрані з’явився супутниковий знімок безіменної бухти, вздовж якої тягнулося мексиканське федеральне шосе № 1. РОЗРАХУНКОВИЙ ЧАС ПРИБУТТЯ КАТЕРА ДО БУХТИ НЕ РАНІШЕ 11; 30PM MST СУБ 30 ТРАВНЯ. ДАЛІ ТОВАР ПЕРЕПРАВЛЯЮТЬ ДО США… Ось тут я зупинився — в голові щось клацнуло. За допомогою Google я дізнався, що MST — це скорочення від Mountain Standard Time, Стандартний гірський час. Цей часовий пояс простягався через Західну Канаду, центральну частину США, північ Мексики та південь Каліфорнійського півострова. Та поза тим, щось було не так. «Розрахунковий час прибуття катера — не раніше 11: 30 p. m. MST…» Я звернув увагу на те, чому 11: 30 написано через крапку з комою? Чому не через крапку чи двокрапку? Це здавалося важливим, але я не розумів чому. Попри каламуть, що нуртувала в грудях, сон напосідав на мене, заплутував думки. Я вдруге з силою натиснув на очі. А тоді зручніше вмостився на ліжку: підклав під голову подушку та випростав ноги. Ноут стояв поряд. Теодорове ліжко виявилося закоротким, але я не зважав. Чому через крапку з комою? Я повернувся на бік і підклав руку під голову. Так було краще видно екран ноутбука. Нервозність накривала хвилями, то наростаючи та підпираючи під горло, то опадаючи. У ті миті, коли розгубленість відступала, я намагався зосередитися на продовженні роботи з листом, але мені не вдавалося. Погляд раз у раз упирався в Михалича. Плюшевий коала сидів біля подушки, за лічені сантиметри від мого носа. Я пригадав, як колись по National Geograрhic чув, що окремі коали сплять по двадцять дві години на добу. А може, там ішлося про панд. Ні, схоже, таки про коал. Двадцять дві години, чорт забирай. Я сонно кліпнув. Потім знову позіхнув. Потім іще раз кліпнув, значно важче — так, наче занурив голову у свіжий мед. «Я якийсь довбаний антикоала, — пропливло в голові. Сонливість затирала сум’яття. Повіки самі по собі опустилися втретє. — Слово честі, я сплю дві години з двадцяти чотирьох. Я до смерті втомлений, невиспаний антикоала… чи антипанда…» Сил на те, щоб підняти повіки, не стало. Чорнота огорнула мене, і я, підтягнувши ноги до живота, провалився в сон. 29

Я розплющив очі, коли мобільний телефон припинив деренчати. Зморгнув, потер повіки пальцями й потягнувся по Samsung. Годинник на екрані показував 15: 06. — Чорт… Я проспав на Теодоровому ліжку чотири години. Ліве стегно затерпло й поколювало. У бік упирався ноутбук. Щоб випадково не скинути, я поставив його на підлогу, а тоді згадав, що робив перед тим, як заснути. E-mail, Таярані, наркотики. Паскудство! Серце неначе рукою зчавило. Я зрозумів, що це був не сон. Перед тим як подивитися, хто телефонував, я прислухався. У квартирі запала підозріла тиша. — Тео? Без відповіді. — Тео! З великої кімнати долинув тупіт. За секунду з коридора вистромилася русява голівка Теодора. — Що? — Ти як? — позіхнув. — Не голодний? — Ні. — А що робиш? — Граюся. — Добре. «Добре, що ти достатньо дорослий, щоб, залишившись без нагляду на чотири години, не спалити квартиру». Я чекав, що малий піде, проте голова стриміла на місці. — Коли ми підемо на батут? Який, у дідька, батут? Пальці несамохіть потягнулися до спини. Все тіло пронизувало хворобливе відчуття ломоти. Мене млоїло від самої згадки про лист. Я вагався, не знаючи, як на нього реагувати. І ніби цього всього було замало, ввечері на мене чекало водійське крісло Nissan Almera та кілька годин катання нічним містом. Я погамував слабкий стогін: — Одягайся, — я тицьнув на шафу в кутку навпроти ліжка. — Вирушаємо, як тільки будеш готовий. — Ура-а-а! — Теодор увірвався в кімнату та розчахнув важкі дверцята шафи. — А що вдягати? Я задер голову й визирнув у вікно. Хмар поменшало, але навряд чи повітря встигло прогрітися. — Бери джинси на підтяжках, футболку й светр. Светр можеш вибрати сам. Ти вже дорослий. — З «Тачками»? — Ага. Тільки якщо він чистий. Тео занурився в недбало накидану купу одягу, шукаючи червоний светр із «Тачками», а я провів пальцем по екрану смартфона. Лоб наморщився: телефонувала Єва. Дивно. Вона телефонує вдень лише тоді, як щось трапляється. Для того щоб вона зателефонувала сьогодні, тобто після вранішнього інциденту, мусило статися щось справді серйозне, щонайменше землетрус якийсь. Я натиснув на «Виклик» і відкинувся на подушку. — Алло! — відгукнулася дружина. — Телефонувала? — Так, — невелика пауза. — Я тебе розбудила? Голос був на диво спокійним. Примирливим навіть. «Хоча ні, — проскочило в голові. — Не те». Щось більше. Її голос здавався злегка наелектризованим і водночас… ласкавим. Ласкавим? — Так, я заспав. — Пробач. — Нічого, я однаково мав уставати. Поведу малого до фонтанів. Що хотіла? Останнє запитання прозвучало грубо, тож зазвичай Єва огризнулася б. Я чекав, що вона от-от виплюне щось образливе у відповідь, але, на диво, тон дружини не змінився. — Ти сьогодні ввечері таксуєш? Урешті я збагнув, що вона має намір щось просити. — Так. Ти ж знаєш. Пауза. — Я не встигну повернутися до вечора, пробач, — Єва стихла, я теж не поспішав озиватись, і тоді дружина спробувала виправдатись: — У нас завал, замовлено всі номери, в бенкетній залі святкують день народження. Щойно зателефонував депутат облради та забронював на десяту вечора велику сауну. Я мушу бути тут. Я не зможу повернутись о восьмій. — Коли зможеш приїхати? Чверть хвилини зі смартфона не долинало ні звуку. Я поглянув на екран, щоб переконатися, що зв’язок не перервано. — Боюсь, я не звільнюся раніше як опівночі. Тобто вона з’явиться вдома о другій ночі. — Не проблема, — відрубав я. Я чекав, що Єва говоритиме далі. Мало бути щось іще. Те, що вона допізна затримається на роботі, не могло стати причиною солодкуватості та ще чогось дуже незвичного (благання?.. ) в голосі. Вона знала, що мене не доведеться вмовляти залишитися з Тео, — мені не вперше, не звикати, — а тому я очікував, що вона театрально прокашляється й почне наступну фразу: «Я ще хочу попросити тебе…» Проте Єва нічого не попросила. — Дякую, — сказала вона. — То ти не поїдеш? Я не міг не поїхати, і їй це відомо. Ми пропускали четвертий платіж. — Візьму Тео із собою. — Добре. Поцілуй його за мене. Я відшукав очима сина. Тео відкопав потрібний светр, але, витягаючи його, вивалив увесь уміст полиці на підлогу й тепер стояв посеред колготок, футболок, трусів і шортів, думаючи, як усе це різнокольорове щастя заштовхати назад до шафи. Я перевів погляд із купи одягу на ноутбук, що лежав на підлозі біля ліжка. — Слухай, почекай… Вибач за те, що сталося вранці. Я не хотів спізнюватись. — Все гаразд, Мироне. Будь ласка, не зачіпаймо цього. — Як знаєш, — я помовчав, секунду вагаючись, чи продовжувати, адже затіяв розмову зовсім не для того, щоб просити вибачення. Спричинене останніми подіями збентеження підхльоскувало мене. — Але якщо знайдеш хвилинку, я все-таки волів би дещо уточнити. Єва голосно видихнула. То було непросте, перенасичене емоціями зітхання. Воно означало щось на кшталт «я не бажаю витрачати час на дурниці, але, оскільки ти з розумінням поставився до моєї затримки у “Чорній перлині”, о’кей, я готова тебе вислухати». — Зранку я затримався тому, що посеред вулиці мене перестріли двоє людей, — я зробив паузу, чекаючи, що Єва поцікавиться тими людьми. Втім, дружина не озивалася. — Я не знав їх, зате вони знали мене. Точніше, вони дізналися про мене нещодавно, бо їм із мого мейла надійшов лист. Попередження. Лист надіслали минулої середи, 27 травня, от тільки я його не писав. Розумієш? — Ні, — ласкавість з її голосу як у воду канула. — Коли ти пішла вранці, я перевірив свою поштову скриньку. Лист, про який мені розповіли ці двоє з вулиці, висить у «Надісланих». Це великий лист, на сторінку. Я не знаю ані адресатів, ані тих, про кого в ньому йдеться. Я впевнений, що протягом минулого тижня на мій акаунт у Gmail заходили лише з мого ноутбука. Тобто це не злам і не якийсь глюк. — До чого ти хилиш, Мироне? Її небажання почути мене дратувало: — Я не відвідував інтернет-клуби та не відкривав пошту на роботі. Хтось із мого мейла та без мого відома відправив дуже дивного листа. Невже ти не… — Чого ти хочеш від мене? — я чув у слухавці її пошарпане злістю дихання. У такі миті здавалося, наче від Єви лине сердитий стугін, щось середнє між вібрацією повітря перед наближенням потяга й електричним дзижчанням трансформатора, що попереджає: НЕ ЛІЗЬ — УБ’Ю! Невидиме, ледь вловне та водночас реальне й грізне гудіння. — Я теж не писала цього листа. Я взагалі не пам’ятаю, коли востаннє торкалася твого ноутбука. — Я вірю. І — о Боже! — чому ти завжди все перекручуєш? Я не звинувачую тебе ні в чому! Я не кажу, що ти лізла до мого ноута! Я просто потребую твоєї допомоги. Лист пішов увечері, коли ти з Теодором залишалася вдома. Можливо… — я завагався, збагнувши, як безглуздо прозвучать нашвидкуруч вигадані варіанти, — хтось заходив у гості, або ти комусь давала покористуватися моїм ноутом, або… — Яку частину фрази про те, що я не пам’ятаю, коли востаннє торкалася твого ноута, ти не зрозумів? Я ж сказала: не заходила на твою пошту та не відправляла жодного листа! — Єво, я почув це, почув іще вранці. А тепер, будь ласка, почуй мене ти: цей лист не міг з’явитися сам по собі. — У тебе проблеми? Ти вліз в якусь аферу? — Ні. Ти не чуєш мене… — Цей лист про гроші? Там щось пов’язано з грошима? — Ні! — Тоді йди на хрін, Мироне! Не діставай мене! У мене купа роботи. Я видав горлянкою щось середнє між стогоном і гарчанням, а потому, переборюючи бажання жбурнути телефон на підлогу, відкинувся на подушку. Тео стояв біля шафи, мнучи пальчиками светр із зображенням Блискавки Макквіна, і дивився на мене широко розплющеними очима. 30

Того року в конкурсі на найкращий жовтень із відривом у три милі перемагав місяць червень. Ми з Тео вирушили таксувати о шостій вечора, коли термометр показував +16 °C. О 20: 30, за десять хвилин після заходу сонця температура скотилася до +10 °C, і мені довелося вмикати обігрівач. Після моєї розмови з Євою Тео несподівано затих. Оскільки ми вирішили, що разом поїдемо таксувати, прогулянку за обопільною згодою було скасовано. Весь час до виїзду Тео залишався підозріло мовчазним, проте я почувався занадто спантеличеним, щоб розважати його чи розпитувати, чому він раптом наче води в рот набрав. Від страху я втратив не лише спокій, але й рівновагу. Протягом двох годин потому, як ми сіли в Nissan і виїхали в місто, я примудрився двічі погиркатися з диспетчером. Один раз із моєї вини — я переплутав адресу та підрулив не до того будинку. Вдруге ми обмінялися «люб’язностями», коли диспетчерка надіслала клієнту неправильний номер машини. Я працював нелегально, тож не ставив шашку із написом TAXI на дах автомобіля. Пасажири не зорієнтувалися, що мій темно-синій Nissan Almera прибув саме по них, і, чверть години потупцявши за півсотні кроків від мого авто, звернулися до іншої служби. Я майже не помічав Тео й постійно думав про лист. Невдовзі після другої сварки з диспетчером я начебто збагнув, що означає крапка з комою в записі 11; 30PM. Літери верхнього регістру могли бути введені лише за ввімкненого режиму Caps Lock або в разі затискання клавіші Shift. Майже напевно під час набору було ввімкнено Caps Lock, бо друкувати таке велике повідомлення, тримаючи затиснутою клавішу Shift, незручно. Оскільки повідомлення написано англійською, логічно, що під час роботи було ввімкнено англійську розкладку. Для того щоб поставити двокрапку за ввімкненої української розкладки, потрібно водночас натиснути клавішу Shift і цифру 6. В англійській розкладці двокрапка й крапка з комою знаходяться на одній клавіші неподалік Enter’а. Якщо натиснути цю клавішу водночас із Shift’ом, на екрані з’явиться двокрапка, якщо без Shift’а — крапка з комою. Автор листа набирав його за ввімкненого режиму Caps Lock, жодного разу не натиснувши Shift. Інакше кажучи, в записі часу 11; 30PM мала стояти — і стояла б — двокрапка, якби автор, натискаючи клавішу з двокрапкою та крапкою з комою, скористався Shift’ом. Чому він ним не скористався? Не знаю. Можливо, він однорукий… ну, всяке буває. Але більш імовірно, що автор з якоїсь причини вводив текст одним пальцем. Через розгубленість я лише за десять до дев’ятої згадав, що ми з Тео перед виїздом майже нічого не їли. Повертаючись із Луцького кільця до центру, зиркнув на сина й запитав: — Їсти будеш? Він неохоче похитав головою: — Ні. Я примружився: — А чизбургер? Хлопчак моментально пожвавився: — Так! — А фрі? — Та-а-ак! — Хе-хе, чемпіоне, хто хоче іграшку з «МакДака»? — Я-а-а-а-а! — Давай п’ять, малий! — мені таки вдалося його потішити. Тео ляснув долонькою по простягнутій лівиці. — До біса сварливу тітку з радіо, — я театральним жестом вимкнув рацію, — ми їдемо по «Хеппі Міл» до «МакДака»! Ми залишили машину на стоянці за торговим центром «Злата Плаза» й, по-діловому заштовхавши руки до кишень, потупали до McDonalds’а. Незважаючи на будній день, приміщення виявилося переповненим, яблуку ніде впасти. Ми стали в чергу. За кілька хвилин я замовив «Хеппі Міл» з кока-колою для Теодора, а собі — «Біґ-Мак Меню». — Підемо на вулицю? — Тео стояв біля моєї ноги та зацікавлено вивчав касові апарати. Зиркнувши на мене, хлопчак кивнув. — Добре. Застебни куртку, — я повернувся до касирки, яка збирала наше замовлення: — Все з собою, будь ласка. Я не любив гамірних приміщень. Коли дозволяла погода, ми з Тео забирали бургери, йшли на Лебединку[31] та, влаштувавшись на вільній лавці, з’їдали їх на свіжому повітрі. Я любив не так свіже повітря, як можливість спокійно поговорити — без гамору й дратівливої метушні. Того понеділка погода не сприяла пікнікам, однак не дощило. Крім того, перед виходом із авто я примусив Тео вдягти осінню курточку, захоплену перед виїздом із дому, тож малий не мав замерзнути. Ми спустилися сходами від торгового центру до зеленої алеї — повністю пішохідної вулиці Короленка, що тягнулась уздовж парку, — й сіли на найближчу до виходу зі «Злати Плази» лаву. Сонце сіло півгодини тому, небо помалу темніло. На холоді щоки Теодора порожевіли. Він дістав пакунок з іграшкою — крилатим м’ячем від Nerf Rebelle, — але зразу ж відклав, буркнувши «розгорну потім», і поліз по чизбургер. — Тобі не холодно? — Ні, — не випускаючи чизбургер із правої руки, Тео лівою тягнувся по картоплю. Наминав з обох рук. — Добре. Упоравшись із картоплею та чизбургером, Тео заходився коло іграшки. Роздер целофанову обгортку, витягнув деталі, півхвилини крутив їх у руках, розглядав, зрештою здогадався, куди приткнути пару яскраво-рожевих крил із намальованим фіолетовим пір’ям, після чого простягнув мені повністю зібрану дивакувату конструкцію. — Нащо він? Я взяв іграшку до рук. М’яч виявився не зовсім м’ячем. У центрі вільно оберталося темно-синє коліщатко. З боків випиналися крила, кожне — сантиметрів десять завдовжки, через що іграшка нагадувала голову галла Астерикса із французького мультфільму. Судячи з інструкції, крилатий м’яч потрібно було кидати. Щоправда, я не уявляв, як ця штукенція поводитиметься в повітрі. — Його треба кидати, — повідомив малому. — Хочеш спробуємо? — Ні, — Тео мотнув головою. Іграшка йому не сподобалася. — Наступного разу візьмемо водяний бластер. Ту саму серію іграшок від Nerf Rebelle складали ще бумеранг і водяний пістолет. — Як скажеш, чемпіоне. Ми сиділи на лаві, сьорбали кока-колу з паперових стаканчиків і дивилися на людей, які прогулювалися алеєю. Несподівано Теодор запитав: — Мама сердиться? Я прикусив щоку й кілька секунд нічого не відповідав. Попри те що Теодору ще не виповнилося п’яти, я несвідомо чекав, що він продовжить чимось на кшталт: «І тому вона не прийде ввечері додому? » — хоч і розумів, що він іще надто малий, щоб аж так ускладнювати запитання. — Ні, — заперечив я. — Ми просто не завжди… — я зам’явся, — знаходимо спільну мову. Втямив, про що я? Малий укинув до рота шматок картоплини й зосереджено, по-дорослому кивнув. У ту мить він зовсім не скидався на дитину, а виглядав маленьким — зменшеним за допомогою якихось чар, — але цілком дорослим чоловіком. — Мама не зрозуміла, що я хотів від неї, та вона не сердиться, повір. Вона любить тебе… й мене, мабуть, теж… Вона любить нас. Краєм ока зиркнув на сина. Присягаюся, в ту мить я б не здивувався почутому: «Тату, що за фігню ти париш? » Тео здавався неправдоподібно дорослим. Однак він мовчав, голосно присьорбуючи кока-колу. Зненацька хлопчак пукнув. Потужно так, по-мужицькому. — Ой! — і засміявся. В’язка гнітючість, яка насичувала повітря кілька секунд тому, розвіялася. На кілька наступних хвилин я викинув із голови спогади про вранішню зустріч. — Ото вже шептуна пустив, — я прикрив долонею носа. — Як із гармати стрельнув. Он, подивись, людей налякав. — Не налякав! — гиготів Тео. Та попри це, крутив головою навсібіч, видивляючись, чи хтось, бува, не побіг із переляку в кущі. — У штанах дірку часом не пропалив? Тео зайшовся ще голосніше. — Ні-і-і! — Ну, дивись мені. Бо потім сам мамі пояснюватимеш, чому труси смердять смаленим. Малий розреготався так, що закашлявся, і я мусив притримувати стаканчик із кока-колою, щоб той не полетів на землю. Прокашлявшись і віддихавшись, Теодор запропонував: — Тату, відкрий секрет. — Запитуй. Іноді ми грали з Тео в таку гру — обмінювалися секретами. Умови прості: кажи правду, хай яким незручним виявиться запитання, — це по-перше, а по-друге — нікому не розповідай секрет, почутий у відповідь. Хлопчик замислився, зважуючи, що б такого випитати. Зрештою наморщив лоба та серйозно проговорив: — А мама пукає? Я мусив двічі прикусити губу та кілька разів глибоко вдихнути, щоб не пирснути. Коли ми з Тео лишалися на самоті, я не стримував себе і, якщо припирало, не соромився пускати гази з озвученням. Це дуже веселило малого. Єва, дізнавшись, звично обізвала мене ідіотом і дорікнула, що я заохочую Теодора до поганих звичок. Може, й так, але, як на мене, дружина надавала завеликого значення банальному пердінню. Сама Єва поводилася як справжня леді та ніколи не пукала у присутності джентльменів. Відповідно, запитання здавалося Тео життєво важливим: чому він і тато пукають, іноді так, що вуха закладає, а мама не пукає? Вона що — особлива? — Звісно, пукає! — схоже, я рявкнув надто голосно, бо літня пара, яка неподалік неквапом простувала до Лебединого озера, озирнулася. Чоловік і жінка зміряли мене та сина поглядами й усміхнулися. Цікаво, що вони подумали про тему нашої розмови? — Усі пукають! І мама, і бабуся Катя, і бабуся Жанна, і дідусь Лаврентій… хоча ні, дідусь Лаврентій не пукає, він пердить, але ти мене зрозумів, чемпіоне, суть та сама, — на моріжках, що розділяли прогулянкову алею, лежало кілька собак. Я тицьнув у них пальцем: — І собаки пукають. І котики теж. — І собаки? — звівши брови, Тео припинив сміятися та втупився у псів. Він двічі переводив погляд із мене на собак і назад, так його вразило почуте. Світ перевертався на його очах. — Усі, — підтвердив я. — Навіть панди. Усі, крім британської королеви. Британська королева має спеціально навчених людей, які пукають за неї. Я більше не міг стримуватися, посмішка розтягувала м’язи щік і сама лізла на лице. Тео не помічав її, зачаровано витріщаючись на мене. — Снігова королева? — уточнив він. Він не зрозумів слово «британська», а тому дібрав до іменника «королева» єдиний підхожий прикметник із усіх, які знав. — Ні! Снігова королева теж пукає. Як і твоя мама. Але я казав про іншу королеву — королеву Британії. — А-а, — було видно, що малий не розуміє, проте соромиться розпитувати. — Вона схожа на Снігову, але трохи інакша. Пам’ятаєш, де живе Снігова королева? Після кількасекундних роздумів Тео відповів: — У Лапландії. Я не знав напевне, що крижана правителька з казки Ганса Крістіана Андерсена жила саме в Лапландії, але сперечатися не став. — Так, правильно, в Лапландії. Це на півночі, — ми сиділи обличчям до заходу, і я махнув рукою праворуч. — Вона там царює, ну, тобто керує всім. А британська королева — в Британії. Це такий острів далеко на Заході. — Де це? — Отам, — я випростав руку, показуючи перед собою. — Далеко-далеко, де сідає сонце. За нашим містом спочатку йде багато землі, потім — море, протока така дуже широка, а за тією протокою — великий острів. Отам вона й проживає. Тео кивнув і поліз у коробку по одного з останніх шматочків картоплі. — Тепер твоя черга, чемпіоне: розкажи секрет. У ту мить я не мав на меті випитувати щось конкретне, а тому дозволив Тео самому вибирати, чим ділитися. Малюк насупився й довго мовчав, гризучи край прозорої трубочки, що витикалась із пластикової накривки паперового стаканчика. Кока-коли майже не лишилося, на денці бовтався лід. Тео кілька разів глипав на мене, а тоді, не випускаючи трубочку з губів, тихо зронив: — Це я написав листа. Посмішка всохла. М’язи розслабилися не відразу, й секунду чи дві я тупо щирився, немов мумія, виставляючи напоказ зуби. Потім кутики губ обвалились. Я почув і з першого разу збагнув, про що говорить Тео, але свідомість, чи то пак раціональна її частина, сокирою відрубала всі думки, що витікали з того розуміння. Не думай! Тільки не думай про те, що це може означати! Якомога більш байдужим тоном я запитав: — Ти про що? Із удаваною байдужістю не склалося. Малюк відчув переміну в настрої: — На комп’ютері… Я не знав, що так буде… Тату, пробач… Я відставив убік свій уже порожній паперовий стаканчик, зісковзнув із лави та присів обличчям до сина. Він не плакав — хоча в кутиках очей збиралися сльози — й уникав мого погляду. Я пригорнув його до себе, погладив по голівці. — Ти чого, комашко? Не бійся, нічого страшного не сталося. Ти не зробив нічого поганого. От тільки що ти насправді зробив? Теодор раніше не боявся мене, тобто не боявся відверто викладати все, хай там що накоїв. Я не раз повторював: що б не трапилося, ти мусиш прийти додому й усе розповісти. Але того дня все було по-інакшому. Я відчував, що Тео фізично пересилює себе, щоб заговорити. — Все нормально, — я відсторонився та спробував посміхнутися. А серце калатало й калатало, дубасило об ребра, немов очманілий боксер. І ще я відчував, як неймовірно швидко холонуть пальці. — Розкажи мені, не хвилюйся… — Це секрет. Я розказав тобі секрет, — Тео промовляв слова так тихо, що я мусив нахилитися й підставити вухо просто під його губи. — Це я надрукував листа, — переборюючи себе, повторив він. На-дру-ку-вав. «Якого, в дідька, листа? — я втрачав контроль і починав сердитися. — Тобі чотири роки, ти уявлення не маєш, що таке e-mail, ти не вмієш запускати нічого, крім YouTube та кількох убогих ігор на моєму ноуті. Який, бляха, лист?!! » — Ти почув, що я розповідав мамі, так? Тобі відомо про лист із моєї з нею розмови? Тео винувато закліпав. Він не зрозумів запитання. За мить я осягнув, що воно справді безглузде. Я все ще міркував так, наче мій син від когось дізнався про відправлене федералам повідомлення. Але якщо припустити, повірити в те, в чому він щойно зізнався… Йому не треба було від кого-небудь чути про лист, якщо він надсилав його сам. Але як? І, чорт забирай, чому так стрімко холонуть мої пальці? — Як ти написав його? Теодор випустив соломинку з рота й утупив погляд у землю біля мого коліна. — Лист англійською, — я намагався, але мені не вдавалося погамувати роздратування. Тео вирішив, що він тому причина, — щоками покотилися сльози. — Це та мова, якою спілкується королева Британії. Ти ж розмовляєш українською, а не англійською! Ти не вмієш писати! Тобі навіть невідомо, яку кнопку натиснути для відправлення листа! То чому ти кажеш, що надрукував його?! Тео захлипав. — Я не розумію чому. Не розумію, як ти міг його написати! Схлипування переросло в рюмсання. Сльози полилися кількома паралельними струмками. — Це Аймонт. — От лайно… — я не стримався. Руки вкрилися пухирцями. Здавалося, наче я по лікті занурив їх у крижану воду. Хоча, якщо направду, я зовсім не здивувався. Я чекав на таку відповідь. Чекав — хоч і не зізнавався собі — від початку. — Аймонт попросив мене. Він показував кнопки… — Теодор затинався й крутив головою, ховаючи погляд. — Я не хотів, тату. Він довго показував. Я не хотів. Я плакав і просив, щоб він припинив. Але він говорив… якщо я надрукую лист… ви… ви з мамою більше не будете сваритися. Паперовий стаканчик випав із руки та покотився асфальтом. Хлопчак голосно кавкнув, затулив обличчя руками й заридав на повен голос. Я нарешті втямив, що накоїв. Тоді пригорнув сина, притиснув до себе та почав гладити по спині. Тео пхинькав, впершись носом мені в ключиці, а я мовчав. Я вирішив не промовляти жодного слова, бо знав, що голос викаже мене, що в мене недостатньо сил і віри, щоби заспокійливі слова звучали переконливо. Холодний вітер шепотів поміж гілля над нашими головами. Тео помалу втихомирювався. Я обіймав його, погладжував, дивився на всіяне вогнями громаддя «Злати Плази» й обмірковував розказане сином. Відчуття було таке, наче літо ніколи не настане. 31