Тепер я знаю, що є примара. Незавершена справа, ось що. Салман Рушді. Сатанинські вірші Shine bright like a diamond… Rihanna. Diamonds 62 1 страница

Напевно, я ніколи не дізнаюся, чому Аймонт вирішив діяти. Зате добре пам’ятаю той день, коли все полетіло шкереберть і звичний світ почав розколюватись і розпадатись, немов будівля під час дев’ятибального землетрусу. То був перший день літа — мого останнього літа в Україні — понеділок, 1 червня 2015-го. 26

Я відчув, що день видасться паршивим ще до того, як розсувні двері «Манхеттен Сіті Холу» безшумно зачинилися за моєю спиною. Небом повзли діряві хмаринки. Сонце ще не встигло зринути над будинками, тіні залишалися довгими й темними, а кольори — густими, проте чомусь саме це дратувало. Після десяти годин у напівтемному офісі небо здавалося неправдоподібно яскравим, сонячні промені рикошетили від вікон одинадцятиповерхового, майже повністю скляного офісного центру, від вікон маршруток на Соборній, від скляних стін піцерії «Аміго», що через дорогу від «Манхеттена», й угризалися в очі. На зупинці перед входом до «Манхеттена» товпилися люди. Тобто вони завжди там товпляться о дев’ятій ранку, але того дня їх зійшлося особливо багато. Неширокий тротуар виявився вщент запрудженим, людські голоси зливалися, загрузаючи в загальному галасі вулиці. А ще — холод. Нереальний холод як на початок червня. Поривчастий вітер вибив з-під тонкої сорочки залишки винесеного з офісу тепла, і я скоцюрбився, відчуваючи, як шкіра на спині вкривається пухирцями. Я замружився, потер пальцями втомлені очі й, уникаючи перехожих, посунув угору Соборною. На перехресті, де з півночі в Соборну впирається вулиця Міцкевича, а з півдня — Чорновола, переді мною промайнули старезні «жигулі» кольору вицвілого бетону з жовтою шашкою таксі на даху. Заштовхавши долоні до кишень, я стовбичив перед пішохідним переходом, тупився у світлофор, чекаючи на зелене, і раптом збагнув, що мені млосно від самої думки про вечірнє таксування. Проминувши центральне поштове відділення, я геть здох і ледве волочив ноги. Здавалося, наче передні великогомілкові м’язи (це такі тонкі смужки м’язів, що проходять збоку товстої кістки, що з’єднує коліно та ступню) задубіли, стали твердими, немов дерево, й більше не скорочуються. — Mister Belinksy? — несподівано долинуло з-за спини. Я озирнувся. За кілька кроків від мене, біля виходу з підземного переходу, що веде до «ЕКО-маркету», стояли чоловік і жінка. Говорила жінка — правильною американською без жодного натяку на акцент. — Good morning, mister Belinksy! Could you please spare some time to talk with us? ^[16] Висока шатенка років тридцяти. Одягнена в сталево-сірі штани й такого ж кольору приталений жакет із короткими рукавами. Кінець прозорого блідо-блакитного шарфа, недбало обкрученого довкола шиї, звисав майже до пояса. На ногах — чорні туфлі-балетки. В руках вона стискала пластикову теку-дипломат. Чоловік виглядав менш офіційно: світло-сині джинси, темно-коричнева вітрівка, сині мокасини. Невелика шкіряна сумка через плече. Очі сховано за темними окулярами. Доки я кліпав, невпевнений у тому, що мене покликали англійською, незнайомці наблизилися впритул. Я несамохіть відступив і, сприйнявши їх за мормонів-проповідників, які нав’язуватимуться із розмовами про Святе Письмо, буркнув: — I don’t need your fucking Bibles^[17]. Насправді ні чоловік, ні жінка не скидалися на чепурних сектантів, які чіпляються до людей на вулицях із пропозиціями поговорити про Церкву Ісуса Христа святих останніх днів і почитати Євангеліє. Крім того, якби я хоч трохи поворушив мізками перед тим, як розтулити рота, то пригадав би, що мормони ніколи не починають бесіду англійською (українською зі скаженим американським акцентом — так, але не англійською, ніколи), проте в ту хвилину я був надто стомленим і злим, щоб зайти аж так далеко у своїх міркуваннях. — Ми не проповідники, — злегка гугнявим голосом проказав чоловік. На секунду в моїй голові промайнуло запитання: «Звідки вони знають, що я розмовляю англійською? », але за мить відволікся на обличчя шатенки. Прямий ніс, незвиклі до посмішок тонкі губи та великі очі дивовижного медового відтінку із сірими вкрапленнями поблизу обідків райдужних оболонок. Поглянувши зблизька, я збагнув, що, попри шкіру без зморщок, жінці далеко за тридцять. — А хто ви? — Вони підійшли ближче, а чоловік розташувався таким чином, що перегородив дорогу. Тепер я не міг пройти повз, не відштовхнувши його. — Ми з ФБР, пане Белінськи, — промовила жінка. — Хочемо з вами поговорити. «Ну так, звісно, як це я зразу не здогадався? А я тоді Ісус-бляха-Христос». Скептично задерши кутик губи, я спробував пригадати яке-небудь телевізійне шоу, де людей розігрують перед прихованими камерами. Впродовж минулих півроку я не наближався до телевізора, а тому нічого путнього в пам’яті не зринало. Хіба що «Вас замовили» від «Вечірнього кварталу». Але хто я такий, щоб на мене звернули увагу у «Вечірньому кварталі»? Хай там як, я не сумнівався, що мене розігрують. Озирнувся, шукаючи очима припарковану неподалік машину з тонованими вікнами чи просто мудака, який сидить на лаві та, не криючись, знімає цей дурнуватий фарс. Роздратованість, напевно, била цівками з усіх моїх пор, оскільки жінка примирливо посміхнулась і почала пояснювати: — Моє ім’я Ліза Джин Торнтон, а це мій колега — Ґарет Джонсон. Ми дванадцять годин теліпались у літаку над Атлантикою, а потім ще три в орендованій машині дорогою з Києва до Рівного, й усе — щоб поспілкуватися з вами. Будь ласка, пане Белінськи, це не займе багато часу. — Поспілкуватися про що? — Ви не проти, якщо ми зазирнемо до найближчої кав’ярні? — Шатенка покрутила головою в пошуках чого-небудь, схожого на забігайлівку. І саме тоді в моєму затуманеному мозкові остаточно утвердилася думка про те, що це не розіграш. Через дорогу знаходилося Mon Cafe, проте Ліза Джин його не помічала. Вона не прикидалася, не вдавала, вона справді не бачила кав’ярні. Її штани, а також куртка чоловіка були зім’ятими, і то дуже зім’ятими — такими зібганими можуть виглядати речі, непрасовані після трансатлантичного перельоту. Певна річ, я ще не вірив, що міс Торнтон і містер Джонсон є агентами ФБР, але вже не сумнівався, що вони нетутешні. Не з Рівного. І не з України. — Ви сказали, що це не займе багато часу, — відрізав я. — На біса йти до кафе? — Так, небагато. Сподіваюся, що небагато. Та все ж буде краще, якщо ми десь присядемо. Я відігнав дрімотне отупіння та зосередився на аналізі того, що відбувалося. Припустимо, ці двоє з ФБР. Що має статися, щоб примусити їх прилетіти до України? Подумав про кол-центр. Єдине, що гіпотетично могло викликати інтерес федералів. Отже, я розмовляв із кимось, хто їх цікавить; мабуть, із якимось вилупком із десятки найбільш розшукуваних злочинців — із терористом чи серійним убивцею, якого кілька років не вдається впіймати. Але що з того? — Шановні, я звичайний оператор кол-центру. Що вам потрібно від мене? Я продав iOS комусь із Аль-Каїди чи Ісламської Держави? Пробачте, це моя робота. Я просто голос у слухавці, до якого ви звертаєтесь раз на рік для активації щойно придбаного софту. Крім того, розмови записують, якщо вам справді це так потрібно, підійдіть до мого супервайзера і… — Це не стосується вашої роботи в Zoom Support, — обірвала мене Торнтон. Я клацнув зубами. Якого хріна?! Звідки їй відома назва компанії, де я працюю? — Звідки ви знаєте… — я смикнув кадиком і помовчав. — Ви таки з ФБР? Не може бути, не може бути! — загупало в такт із ударами серця в голові. — Так, — підтвердила шатенка. Однаково не повірив. Чи то пак не хотів повірити. — Хай так. Але це не Америка, — я обвів рукою будинки з північного боку Соборної. — Це — Україна. І я можу послати вас на хрін і піти додому. — Можете, — кивнула американка. — Звісно, можете. Проте я наполягаю на розмові. — Я майже махнув рукою, намірившись відштовхнути Ґарета й рушити своєю дорогою, коли Ліза Джин Торнтон додала: — Це передусім важливо для вас, пане Белінськи. Щось у її голосі насторожувало. Я відчував, що чоловік не стане мене затримувати, якщо вирішу піти. І водночас щось у очах Лізи — незвичних димно-золотавих очах, що виглядали значно старшими за доглянуту шкіру на руках та обличчі, — втримувало. Ті очі неначе промовляли: вислухай, поговори, інакше потім буде гірше. Тамуючи нервозність, яка набирала сили та ризикувала вийти з-під контролю, я зиркнув на наручний годинник. 9: 17. Напередодні Тео знову погано спав — тричі за ніч, хлипаючи, прокидався. У неділю малюк клював носом, і ми з Євою вирішили не вести його в понеділок до дитсадка. Після нападу 13 квітня ми часто залишали його вдома, побоюючись, що щось подібне може повторитися за нашої відсутності. Робочий день Єви починався о 10: 00. Отже, щоб дружина встигла дістатися до «Чорної перлини», я мусив прийти додому не пізніше, ніж за чверть десята. Час іще був. — Гаразд. — Я показав побілілою від холоду й тремтячою рукою на вхід до підземного переходу. — У вас десять хвилин. Ходімо. Ми перебралися на протилежний бік Соборної, піднялися трохи вгору й зайшли до Mon Cafe. Кав’ярня щойно почала працювати, столики стояли порожні. Бармен сонно привітався з нами з-за стійки, я пробурчав «доброго ранку» у відповідь і провів американців углиб зали, подалі від вікон на Соборну. Ми розсілися на П-подібному темно-фіолетовому дивані, висока спинка якого повністю ховала нас від решти кав’ярні. Ліза Джин замовила салат «Мікс із сьомги» та пляшку мінеральної води, Ґарет Джонсон попросив каву з молоком і круасан, а я обмежився імбирним чаєм. Не чекаючи, доки принесуть замовлення, Ліза Торнтон узялася до справи: — Ви знаєте, хто такий Маріо Таярані? Я заперечно мотнув головою. — Ні. — Серхіо Вігліоне? — Ґарет Джонсон зняв окуляри й втупився в мене. Його очі виявилися балухатими, водянисто-багряними, схожими на достиглі вишні. — Пробачте, вперше чую ці імена. Ліза та Ґарет перезирнулися. Я спідлоба стежив за ними, і, судячи з пісних виразів облич, зрозумів, що відповідь їм не сподобалася. Не повірили. Але чому? Чому, чорт забирай, вони гадають, що я маю знати чуваків із прізвищами, як в італійських мафіозі? Звідкіля? І що їм узагалі потрібно? Я саме намірився про це запитати, коли Ліза Джин сухо проказала: — Гаразд. — Американка відкрила пластикову теку-дипломат, залишену в кутку дивана, витягла з неї аркуш паперу, всіяний дрібними друкованими літерами, оглянула його, після чого згорнула, сховавши більшу частину тексту, й виклала на стіл переді мною. Я міг бачити лиш один, верхній рядок. — Це ваша домашня адреса. Я не второпав, чи запитувала Ліза Джин, чи стверджувала, але, глипнувши на аркуш, повільно кивнув. Здавалося, наче чиясь холодна рука вчепилася в мої нутрощі. Там справді проступала моя адреса: GRUSHEVSKOGO STR., 40/235, 33023 RIVNE, UKRAINE. Я глибоко вдихнув, але не зміг погамувати тремтіння рук. Шатенка протинала мене поглядом із протилежного боку стола й мовчала, начебто очікувала на щось, так, ніби я повинен був — ні сіло ні впало — ляснути себе по лобі й вигукнути: «А точно, згадав, хто такий Вігліоне». Я теж не озивався. Ліза Джин дістала з кишені iPhone 6-ї серії, поклацала по ньому й повернула до мене: — А це ваша електронна скринька. Після ночі в кімнаті з кільканадцятьма миготливими моніторами, які ні на мить не вимикали, очі відмовлялися фокусуватися, тож я мусив примружитися, щоб розгледіти e-mail на екрані смартфона. — Так, — я вдруге кивнув. Що за фігня?! Увесь екран iPhon’а займало вікно невідомого поштового клієнта — розділ Inbox, «Вхідні» — з переліком отриманих листів. Останній, тобто найвищий у списку лист, мав заголовок TAYARANI DELIVERY — саме так, великими літерами, — а праворуч від теми, у стовпчику From, стояла адреса відправника — miro. belinksy@gmail. com. Моя електронна скринька. Я зиркнув поверх простягнутого iPhon’а на американку. Її очі невідчепно стежили за моїм обличчям. Я спохмурнів. Оскільки Торнтон показувала лист зі свого мобільного телефона, то це означає, що той надійшов на її скриньку або на скриньку, до якої вона має доступ. Але я ніколи нічого не писав Лізі Джин Торнтон! І тим більше не міг нічого написати про якогось Таярані та його доставку, бо вперше почув про нього хвилину тому! — Це якась нісенітниця, — перелякано блимаючи, сказав я. — Я цього не писав. Не надсилав цього листа. — Кому, крім вас, відкрито доступ до вашого поштового клієнта? — Та нікому… здається. Що в тому листі? Американка вдала, що не почула запитання, й дістала з теки ще кілька аркушів. — Де ви були в середу, 27 травня, о… — вона зазирнула в записи, потім повернула голову до напарника: — Яка різниця в часі між Вашингтоном і Києвом? Ґарет Джонсон дивився у вікно повз моє вухо: — Сім годин. — Уперед? Назад? — Уперед. — Е… отже, де ви були в середу, 27 травня, о десятій вечора. Чи, якщо точніше, о 22: 05? Я наморщив лоба, пригадуючи. — Середа… це… стривайте, — я затараторив: — Це минула середа? На роботі. У ніч із середи на четвер я був у офісі Zoom Support. Того дня моя зміна почалась о 21: 00. Зрозуміло, я не пам’ятаю, з ким спілкувався о 22: 05, але я сидів на робочому місці. Усі розмови записують, і ви легко… Торнтон знову мене перебила: — Мене не цікавить, з ким ви говорили в цей час у кол-центрі. Мене цікавить, чи перебували ви в цей час у себе вдома. — Ні. Точно ні. І це легко перевірити. — Добре. Тоді хто був? Цього разу напружуватись не довелося: якщо ніч із середи на четвер я провів у кол-центрі, то вдома сиділа Єва з Теодором. — Моя дружина… та мій малолітній син. — Хто ваша дружина? Ким вона працює? Це вже занадто. — Стоп! — я відкинувся на спинку дивана й виставив руки долонями вперед. Почувався, наче пілот, який відчайдушно намагається відновити контроль над літаком, що валиться у плоский штопор. — Пригальмуйте! Давайте ви спершу поясните, що сталося, а тоді розпитуватимете, чим займається моя дружина. Офіціантка принесла замовлення. Ліза Торнтон почекала, доки дівчина відійде, потім двічі торкнулася пальцем екрана смартфона, що лежав поміж нами на столі, й повернула його до мене. Я побачив той самий лист — із темою TAYARANI DELIVERY — тепер уже відкритий. — У середу, 27 травня, о 22: 05 за київським часом із вашої електронної скриньки на публічний e-mail Вашингтонського відділення ФБР надіслали лист із попередженням. Я краєм ока зиркнув на iPhone — на рядок із вказівкою отримувача: WASHINGTON. FIELD@IC. FBI. GOV — Попередженням про що? — Про наміри колумбійського ультраправого бойовика Маріо Таярані та підконтрольного йому злочинного угрупування Los Rastrojos^[18] переправити до США велику партію кокаїну та кокаїнової пасти. Більшість наркотиків із Колумбії потрапляє до США так званими «атлантичними каналами» — через Орландо, Нью-Йорк чи Бостон, а вже звідти розповсюджується країною. У листі йшлося про доправлення незвичним шляхом — через Тихий океан — від західного берега Колумбії до східного узбережжя Каліфорнійського півострова, де один із мексиканських наркокартелів мав прийняти вантаж і сушею перевезти його до США. — Е… я… — я не стримався та криво посміхнувся. На мить зринули думки про розіграш. Ну, що за дурня? Які наркокартелі? Але потому страх і непевність знову стиснули горло. Я не розумів, чого від мене хочуть. Ліза продовжила: — Лист, що надійшов із вашої адреси, містить не просто попередження. У ньому детально описано маршрут доправлення вантажу, тип судна, яким заплановано його перевозити, чисельність людей, що складають супровід, їхнє озброєння, а також точні координати місця висадки. Ось тут, гляньте, — Ліза пальцем прогорнула розкритий мейл і зупинилася на тому місці, де було зазначено координати, — 24°19’31’’ північної широти й 110°39’20’’ західної довготи. Це невелика піщана бухта за сорок кілометрів на північний захід від міста Ла-Пас, столиці мексиканського штату Південна Нижня Каліфорнія^[19], та за три кілометри на південь від селища Сан-Хуан-де-ла-Коста. Там вантаж зустрічали представники Cá rtel de Tijuana^[20], не надто впливового, але, напевно, найбільш технологічно просунутого мексиканського наркокартелю. Тіхуанський картель заснували дезертири з елітних частин мексиканського спецназу GAFE^[21] та повітрянодесантної бригади BFP мексиканської армії. Він контролює Нижню Каліфорнію^[22], частково — Південну Нижню Каліфорнію, має своїх людей у судах, поліції та місцевих адміністраціях. Нині картелем заправляє колишній мексиканський морський піхотинець Серхіо Вігліоне. Cá rtel de Tijuana підтримує тісні контакти з відставними військовими у Гватемалі, які допомагають навантаженим наркотиками катерам успішно уникати кораблів Берегової охорони США, що патрулюють міжнародні води біля узбережжя Центральної Америки. З 2000 до 2008 року Тіхуанський картель був одноосібним лідером із постачання метамфетаміну та марихуани до США. Зараз він воює з картелем Сіналоа, що його трохи послабило, але загалом уже півтора десятка років ні ми, ні мексиканці нічого не можемо з ним удіяти. Пальцями, які тепер тремтіли ще більше, я підтягнув iPhone до себе й узявся насторожено читати листа. Він був англійською, я на ходу перекладав. From: miro. belinksy@gmail. com To: WASHINGTON. FIELD@IC. FBI. GOV Subject: TAYARANI DELIVERY Date: Wed, 27th May 2015, 10: 05 p. m. ТАЯРАНІ ТА LOS RASTROJOS ГОТУЮТЬ ДО ВІДПРАВЛЕННЯ РЕКОРДНО ВЕЛИКУ ПАРТІЮ КОКАЇНУ 30. 5Т ПОРОШКУ 9. 8Т ПАСТИ. ШВИДКІСНИЙ КАТЕР ІЗ ВАНТАЖЕМ ВИРУШИТЬ ІЗ БУХТИ БУЕНАВЕНТУРА ДЕПАРТАМЕНТ ВАЛЬЄ-ДЕЛЬ-КАУКА ЗХ УЗБЕРЕЖЖІ КОЛУМБІЇ СЬОГОДНІ МІЖ 2AM ТА 4AM ГОД МСЦ ЧАС. ТРАНСПОРТ СУДНО TRES MARIAS ПОРТ ПРИПИСКИ ПУНТАРЕНАС КОСТА-РИКА ТИП ЧОВНА AZIMUT 86S ТОННАЖ 62Т МАКС ШВИДКІСТЬ 42 ВУЗЛИ. НА БОРТУ 5 ОСІБ ОЗБРОЄННЯ ШТУРМОВІ ГВИНТІВКИ TAR-21 ПІСТОЛЕТИ ТА ГАРМАТА. ЗАПЛАНОВАНИЙ МАРШРУТ КУРС 290 1500 NM КУРС 330 1000 NM КАЛІФОРНІЙСЬКА ЗАТ. USCGC BERTHOLF ТА ІН НЕ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕХОПИТИ. СЕРХІО ВІГЛІОНЕ ЗУСТРІНЕ ВАНТАЖ У БУХТІ 40 КМ ПН ЗХ ВІД ЛА-ПАС ПД КАЛІФОРНІЯ МЕКС ТА 3 КМ ПД ВІД САН-ХУАН-ДЕ-ЛА-КОСТА КООРДИНАТИ 24 19 31 ПН Ш 110 39 20 ЗХ Д. РОЗРАХУНКОВИЙ ЧАС ПРИБУТТЯ КАТЕРА ДО БУХТИ НЕ РАНІШЕ 11; 30PM MST СУБ 30 ТРАВНЯ. ДАЛІ ТОВАР ПЕРЕПРАВЛЯЮТЬ ДО США МАРШРУТ НЕВІДОМИЙ. З ВІГЛІОНЕ БУДЕ 19 БІЙЦІВ CARTEL DE TIJUANA. ОЗБРОЄННЯ 12-ЗАРЯДНІ ДРОБОВИКИ MOSSBERG ШТУРМОВІ ГВИНТІВКИ AR-15 ГРАНАТОМЕТИ MGL КУЛЕМЕТ 0. 50 M2 BROWNING БРОНЕЖИЛЕТИ… Не дочитавши до кінця, я відірвав погляд від смартфона. Залишилося дещо, чого я не зрозумів, однак загалом зміст удалося схопити. Лист був докладним. І водночас — дивним. Не в сенсі того, що американці натякали, начебто це я його написав, ні. Листа було дивно написано. Рвані речення, жодної коми, великі літери. Як і заголовок, текст складався лише з великих літер. Таке враження, що його автор чи то страшенно поспішав, чи то набирав текст на старезному мобільному телефоні, висячи вниз головою на стовпі. — Це надійшло з мого мейла? — Так. І, як бачите, все напрочуд детально розписано, — сказала Ліза Торнтон. — Я не… Американка не зважала на мій стан: — Місце відправлення… місце прибуття… Хоча мене більше вразило те, що наш загадковий доброзичливець не просто повідомив назву судна — Tres Marias, але й порт приписки — Пунтаренас, Коста-Рика, а також тип і характеристики катера — сучасний Azimut 86S італійського виробництва, водотоннажність 62 тонни, максимальна швидкість 42 вузли. Прагнув довести, що це не жарт, не фейк, робив усе, щоб ми переконалися: це судно насправді є, — вона ледь примружилася: — Ви орієнтуєтеся в швидкісних катерах, пане Белінськи? Ні? Я теж не дуже, але мені пояснили, що 42 вузли^[23] — це багато. Жоден із американських бойових кораблів, які зараз знаходяться в регіоні, не зміг би наздогнати такий катер, і подивіться, — шатенка тицьнула вказівним пальцем у iPhone навпроти рядка «USCGC BERTHOLF ТА ІН НЕ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕХОПИТИ», — автор попереджає, що перехопити ми його не зможемо. Він звідкись знає, що найновіший корабель Берегової охорони США USCGC^[24] Bertholf курсує біля берегів Гватемали, знає, що Bertholf якраз і відрядили в ті води, щоб ловити катери з наркотиками, а ще він знає, що максимальна швидкість USCGC Bertholf складає 28 вузлів^[25] і що у Bertholf немає жодного шансу проти супершвидкісного катера наркоторговців. І тому він пропонує чи, радше, натякає на альтернативний варіант. Називає дату, час і місце, куди буде доправлено вантаж, чисельність бійців Cá rtel de Tijuana, які чекатимуть на кокаїн у бухті неподалік Сан-Хуан-де-ла-Коста, описує їхнє озброєння. Там далі — ви, схоже, не дочитали — є опис розташування блокпостів, які патрулювали під’їзди до бухти, прикриваючи вивантаження кокаїну. Інформатор навіть указав калібр скорострільної гармати, встановленої на Tres Marias. Ну, щоб ми були до всього готові. — Я не писав цього, — прошамкав я. — Ми цього не стверджуємо, — глянув на мене Ґарет Джонсон. — Розумієте, що найбільш дивно? — Ліза Джин Торнтон нахилилася до мене понад столом. Я вперше зазирнув у її очі настільки близько й подумав, що ще не бачив такої дивовижної райдужної оболонки: золотаві та сірі кольори хаотично перепліталися довкола зіниці. — Усе виявилося саме так, як описано в листі. Ні, ви не уявляєте, пане Белінськи, — все точно до секунди, до міліметра, до патрона. Катер Tres Marias прибув до названої в листі бухти за десять хвилин до півночі суботи 30 травня. На ньому справді було встановлено скорострільну 57-міліметрову гармату — на випадок, якби з USCGC Bertholf навздогін катерові вирядили вертоліт. Товар супроводжували п’ятеро бійців Los Rastrojos, на березі їх зустрічали два десятки головорізів із Cá rtel de Tijuana, — жінка на хвильку затихла, облизала губи, випросталася. — У результаті проведеної спільно з мексиканцями спецоперації було знищено семеро та захоплено десятеро злочинців. Серед правоохоронців, які брали участь у захопленні, минулося без втрат… завдяки цьому листові. Загалом ФБР вилучило наркотиків на 890 мільйонів доларів. Я не обмовилася — 890 мільйонів, майже один мільярд, 10 % річного бюджету всього ФБР. Я ковтнув слину. Ліза правила далі: — У катері знаходилося 30, 5 тонн чистого кокаїну та майже десять тонн сирої пасти для його виробництва вже на території США — все, як у повідомленні. Цього вистачило б на 79 мільйонів середньостатистичних доз. Уявляєте? Не уявляєте. Але цього цілком достатньо, щоб нанюхатися до втрати свідомості кожному четвертому громадянинові США. — І що? — хрипнув я. Шатенка нарешті вмовкла й, склавши долоні на столі, утупилася кудись повз мене. Після її палкої промови я почувався, немов учень, вилаяний через невивчений урок. Приблизно хвилину ми троє німували, а тоді Ґарет Джонсон стиха озвався: — Що ви можете про це сказати? — Що я можу про це сказати? — В мене очі на лоба полізли, я ледь стримувався, щоб не бовкнути щось на кшталт «ти ідіот? ». — Ви з мене знущаєтесь?! Ви серйозно? — А вас не насторожує, що в рядку «Відправник» стоїть ваша адреса? — Ні! — гаркнув я. На секунду в голові промайнуло, що вони не агенти ФБР: ті не такі наївні. — Це просто e-mail! Хтось зламав мій акаунт на Gmail’і, накатав вам листа та надіслав від мого імені, а ви… — я затнувся. Ґарет і Ліза споглядали мене із поблажливо-іронічними мінами на обличчях так, як чоловік і дружина, що вирішили не втручатися та почекати, поки в їхнього вередливого малюка скінчиться істерика. А ще я пригадав статтю, на яку натрапив рік тому в Інтернеті (здається, в серпні 2014-го), про те, як компанія Google повідомила правоохоронним органам США про зберігання одним із користувачів поштового сервісу Gmail дитячих порнознімків, після чого користувача було заарештовано. Річ у тім, що в Gmail вбудовано підпрограму, призначену для аналізу змісту листів і на цій основі фільтрації контекстної реклами. Якщо в листах певного користувача постійно спливає, наприклад, слово books, Gmail підкидатиме йому книжкові новинки з сайту Amazon. com. Так і впіймали того збоченця. Та йдеться не про це. Мені враз стало соромно від усвідомлення, що сам мав би дізнатися про злам мого акаунта. Якщо його, звісно, хтось ламав. — Що? — я перевів знічений погляд із шатенки на коротко підстриженого Джонсона й назад. — Я щойно ляпнув дурницю? — Так, — згодився Ґарет Джонсон. — Вірите ви в це чи ні, пане Белінськи, але ми з ФБР. І ми не летіли б сюди із Вашингтона, якби перед тим не відкинули інші варіанти. Ми здогадуємося, що це не ви надіслали нам попередження. Ми припускаємо, що хтось скористався вашою скринькою та відправив лист від вашого імені, але без вашого відома. Водночас ми напевне знаємо, що лист надійшов з вашого комп’ютера, який в цю мить знаходиться у вашій квартирі на дев’ятому поверсі багатоквартирного будинку за номером сорок на вулиці Грушевського. На ваш Google-акаунт упродовж минулих півтора року з жодної іншої локації не заходили. Я ніколи не був на Грушевського, проте протягом останніх трьох днів бачив стільки супутникових знімків цього місця, що мені починає здаватися, наче я там народився, — не зводячи з мене водянистих очей, Джонсон сьорбнув кави. — Я просто хочу, щоб ви втямили, пане Белінськи: якщо я сиджу тут перед вами й втовкмачую вам це, то маю достатні для цього підстави. Завібрував мій телефон. Я витягнув мобілку з кишені джинсів і подивився на екран. Телефонувала Єва. Я геть забув про дружину! Глянув на наручний годинник. За десять десята. Єва мусила б виїхати на роботу п’ять хвилин тому. Я уявив, як вона зараз казиться. З іншого боку… іноді, знаючи, що о десятій ранку клієнтів небагато, а нова зміна спокійно почне роботу без неї, Єва дозволяла собі розслабитися — приїжджала до «Чорної перлини» не о десятій, а о пів на одинадцяту. Ніхто не мав до неї претензій, оскільки в інші дні дружина залишалася на роботі далеко за північ. «Нічого страшного, почекає», — не від’єднуючись, я вимкнув звук і відклав телефон. — Я однаково не розумію. Мені нічого невідомо ні про Таярані, ні про катер Tres Marias, ні про Тіхуанський наркокартель і сторожовий корабель… як там його? — «Bertholf». — «Бертхольф». Я не надсилав цього листа! — Хтось відправив його з вашого комп’ютера. — Це неможливо! — випалив я. — У вас є які-небудь інші версії? — Жодних, — заперечуючи, мотнула головою шатенка. — Саме тому ми прилетіли до України, — додав Ґарет. Виклик припинився, та майже відразу мій телефон знову завібрував. Екран спалахнув, і в нижній частині спливло текстове повідомлення: «Де ти?! » — Пробачте. Мені треба йти. Ґарет Джонсон шумно видихнув носом і, задерши підборіддя, втупився в телевізор, що висів навпроти столика. Я простежив за його поглядом. По М1 показували один із останніх кліпів ґьорлз-бенду NikitA. Ліза Джин нічим не виказала розчарування. — Ось вам моя візитівка. — Жінка простягнула прямокутну білу картку.

Я зиркнув на синю із золотою облямівкою печатку Department of Justice — Federal Bureau of Investigation та американські номери телефонів у правому нижньому куті. У моїй голові наче сирена завила: не бери! не бери! не бери! Ліза Джин типово чоловічим жестом дістала із внутрішньої кишені жакета кулькову ручку та записала на звороті візитівки ще один номер. — Це мій український номер, — пояснила, підсовуючи візитівку до мене. — Телефонуйте, коли вам буде зручно. Якщо раптом щось дізнаєтесь. — А ви… — Ми побудемо в Україні ще кілька днів. — Добре, — я забрав візитівку, нервово сховав її до задньої кишені джинсів, після чого підвівся. — Поговоріть із дружиною, — Джонсон здавалося повністю поринув у споглядання ідеальних форм Астаф’євої, яка практично голою звивалася під білосніжною ковдрою на екрані причепленого до стіни телевізора. Я затримався, втупив у нього погляд, але чоловік так і не повернув до мене голови. — Гарного дня, — кинув я й заспішив до виходу. 27

Машин не поменшало. Сонце видряпалося вище, і соковиті ранкові кольори разом зблякли та примерхли. Промені більше не виїдали очі, падали прямовисно, розбиваючись об вицвілий асфальт і пощерблену бруківку, от тільки тепліше від того не ставало. На заході, над пласкими дахами багатоповерхівок, що підпирали майдан Незалежності, громадилися важкі хмари. Якщо небо затягне, перший день літа матиме непогані шанси стати холоднішим за перший день весни. Спати перехотілося. Після розмови з американцями я почувався ще більш утомленим і наляканим. Човгаючи центральною вулицею, що тяглася від «Манхеттена» на схід, я мріяв про те, як прийду додому, вип’ю зеленого чаю, потеревеню трохи з Тео, а тоді завалюся на ліжко й засну. А потім прокинусь і зрозумію, що мені все наснилося, що насправді ніякої розмови у Mon Cafe не було. Теодор уже вмів користуватися відеохостингом YouTube. Він навчився вибирати потрібні ролики з переліку рекомендованих, що з’являлися на екрані після кожного переглянутого відео, тож я саджав його за ноутбук і міг кілька годин подрімати. Тепер же доведеться з’ясовувати, якого біса 27 травня з мого акаунта було надіслано лист на публічний e-mail вашингтонського відділення Федерального бюро розслідувань. Часу залишалося обмаль. На ходу набираючи смс: «Уже їду, 5 хв», я підтюпцем спустився до тролейбусної зупинки навпроти «ЕКО-маркета». Заскочив у першу-ліпшу маршрутку та проїхав до Покровського собору. Звідти бігом рвонув до свого будинку. Коли вийшов з ліфта та підступив до квартири, мій наручний годинник показував 10: 05. — Чому так довго?!! — накинулася Єва. — Я мала бути на роботі п’ять хвилин тому! Вона стояла переді мною в чорній спідниці, що щільно облягала стегна, та світло-синій блузці із розстебнутими верхніми ґудзиками. Груди випирали крізь тканину блузки. Чорні колготки на ногах мене не здивували, зважаючи на холод надворі. Волосся зачесане назад і акуратно вкладене. Жодне пасмо не вибивалося й не спадало на лоба. У коридорі висів густий запах її парфумів. Я глипав на неї, не знаючи, що сказати. Єва розтулила губи, щоб продовжити тираду про недолугість її чоловіка, але чи то через поспіх, чи то через щось, вловлене в моїх очах, залишила шпильки невисловленими. Ситуацію розрядив Теодор, який вискочив із дитячої кімнати й затупотів коридором. Ще у сірих піжамних штанцях й улюбленій — зеленій з черепами — футболці. — Тату-у-у! — Привіт, комашко! — я присів навпочіпки й дозволив синові вилізти на ногу й обійняти мене за шию. На коротку мить утома, нестерпний біль в очах і навіть розгубленість після розмови з американцями розчинилися, я посміхнувся й із насолодою вдихнув його запах: — Ти добре спав? — Та-а-ак! Я розмалював ціле дерево в розмальовці, поки мама збиралася! А тепер почав дракона. Там такі дракони — у-у-у! Два дракони! Ти подивишся? Насправді розмальовку «Зачарований ліс» Єва купила для себе (сказала — від нервів), але за тиждень, жодного разу не розгорнувши, віддала її Теодорові. Три дні малий не відходив від книжки. — Ого, молодець! Гляну. А ти поснідав? — Ага! Тату, а ми підемо гуляти? Тео виглядав краще, ніж у вихідні. — Обов’язково. Тільки я трохи відпочину після роботи, гаразд? — Добре. Я хочу до фонтанів. І на батут! — Сьогодні холодно, фонтани не працюють, — Тео набурмосився, і я з поспіхом додав: — Але батут у нормі, чемпіоне, і чекає на тебе. Зможеш стрибати, скільки влізе. — Клас! — малюк виставив догори великого пальця — один із двох жестів, принесених із нечастих походів до дитсадка. Від другого ми намагалися його відучити. — А ще я хочу морозива! — Це ми обговоримо дорогою. — Я слухався, я вчора весь день слухався, тату! Мені тепер можна морозива! З логікою в сина все гаразд. І з пам’яттю також. З пам’яттю особливо. — Дай я взуюся, — процідила крізь зуби Єва. — Біжи до своєї кімнати, — шепнув на вухо Тео, — я зараз прийду. І лише коли малий зник за вигином коридору, я підвівся та звільнив Єві місце біля тумбочки зі взуттям. Вона встромила ліву ногу в черевичок — геть не літній, але з огляду на погоду, якраз о’кей, — і нахилилася зав’язати шнурівку. Округлі стегна випнулись, а край вузької й не надто довгої спідниці підскочив. Я підсвідомо відзначив, що якби залишився сидіти навпочіпки, так, як допіру обіймав Теодора, то зараз побачив би Євині трусики. Навіть стоячи — згори — я запримітив мереживну смужку, що вибилася з-під спідниці, й відчув, як кров швидше заструменіла жилами: на дружині не колготки, а панчохи. У такій ситуації років п’ять тому я б схопив Єву за талію, затягнув до спальні, і… чхали б ми на її спізнення. Вона б не пручалася. П’ять років тому Єва не пручалася б. Років два тому, коли Тео став достатньо дорослим, щоб нам заважати, я б, напевно, притримав дружину за лікоть, щоб їй було легше зав’язати шнурівку. Сьогодні я стояв і спостерігав, опустивши руки вздовж тіла. Терпкий запах її парфумів вичавлював із пам’яті теплий запах синової голівки, і це дратувало. Єва закінчувала шнурувати правий черевичок, коли я спитав: — Ти що-небудь відправляла з мого комп’ютера? — Я не лізу до твого комп’ютера. — Я серйозно: ти кому-небудь надсилала листи з мого ноута? Вона випросталася, вп’ялася в мене налитими кров’ю очима й нічого не відповіла. Мовчки розвернулася, дістала з шафи жакет, пом’яла його в руці, розмірковуючи, чи вдягати зараз, чи на під’їзді до «Чорної перлини»; зрештою вирішила вдягнути. Єва завжди була мерзлячкою. — Чому ти запізнився? — Ноут, — сказав я, ігноруючи її запитання. — Мій ноут, — на її вилицях проступили м’язи, губи стислися так, що майже зникли з лиця. — Розслабся, я не маю претензій, я просто хочу знати, якщо ти користувалася моїм… — Та не чіпала я твій ноут! — майже прокричала Єва. — Відійди, я спізнююсь! Я звільнив їй дорогу й демонстративно підняв руки в жесті «о-мені-так-страшно-я-здаюсь». Єва схопила сумочку та вискочила з квартири, намагаючись грюкнути дверима, проте я вчасно спіймав дверну ручку. Дивлячись, як дружина, вистукуючи носком черевичка по бетонній долівці сходового майданчика, тисне на кнопку виклику ліфта, я буркнув те саме, що й американцям двадцять хвилин тому: — Гарного дня. Вона змовчала. Я зачинив двері. 28