I’m not really bad, I’m just made up of bad things.[14] Hollywood Undead. Day of the Dead Libenter hominess id, quod volunt, credunt.[15] Цезар 25 5 страница

За чверть години я гортав меню на Г-подібному дивані в Fashion Cafe, а малий роззувався перед входом до дитячої кімнати. Підійшла офіціантка, я зробив замовлення, після чого дістав смартфон і, півхвилини покрутивши його в руках, вирішив набрати маму. Динамік видав дев’ять довгих гудків, і тільки потім вона відповіла: — Мироне? Що сталося? Я рідко телефонував матері просто так, узагалі не пригадую, чи впродовж останніх кількох років хоч раз поцікавився її справами, а тому не здивувався, коли замість привітання вона розпочала розмову таким запитанням. — Я щойно від лікаря. — Що з тобою? — стурбовано, але без паніки. — Зі мною все добре. Я Теодора водив. У нього підтвердили епілепсію. — Це точно? — голос напружений, але рівний. Мама понад тридцять років пропрацювала в школі, де давала раду ордам школярів, чия сумарна кінетична енергія, виділена у перервах між уроками, перевищувала потужність невеликої атомної бомби, тож мало що у світі могло вивести її з рівноваги. — Він же ще такий малий, — з легким сумом додала вона. — Мам, це точно. Я б не телефонував, якби мав сумніви. — Були напади? — Ніби ні. Ну, крім одного разу, якраз цього понеділка. Щось сталося на вулиці. Хоча, якщо направду, я не певен, що то було — чи напад, чи Тео просто… не знаю… впав. Це неважливо. У висновку з Діагностичного центру написали, що порівняно з попередньою ЕЕГ динаміка негативна, і от сьогодні лікар підтвердив діагноз. — Ти ходив до дитячої поліклініки? Це там поставили діагноз? — Ні. Єва повела малого до невролога в міській дитячій лікарні, звідти їх скерували в Діагностичний центр, але після ЕЕГ Єва не захотіла повертатися до лікарні. Лікарі не сподобались. Їй на роботі порадили приватного дитячого невролога, і сьогодні я був з Теодором у нього. — Ти впевнений, що це саме епілепсія? Запитання — попри те, що прозвучало ненав’язливо, — роздратувало мене: — Мам, я ж сказав уже: так, упевнений! Переді мною папірець, на якому чорним по білому написано — діагноз: епілептичний синдром, і стоїть печатка невролога Василя Паламара. По-моєму, лікар не писав би таке, якби не мав на те підстав! — Що порадив той Паламар? Я наблизив до очей листок із діагнозом, щоб не помилитися, зачитуючи назву ліків: — «Фінлепсин ретард 200», по півтаблетки двічі на день. — «Фінлепсин» — як довго? Тиждень? Два? Місяць? Схоже, я тільки в ту мить збагнув, як усе серйозно. — Постійно, — говорив ледь чутно. — Поки лікар на основі чергової ЕЕГ не накаже припинити. — Ти хочеш посадити свого сина на препарат від епілепсії, хоча не впевнений, чи був у нього напад? — М-а-ам… — простогнав я. — Мироне… Злість почала виплескуватись: — А що я можу вдіяти?! — Для початку — не гарячкувати, — відпрацьовано-незворушним тоном відрізала вона. — Теодор ще малий. Більшість дітей переростає свої дитячі хвороби без усякого втручання. Коли тобі було стільки, скільки зараз йому, ніхто не знав про ЕЕГ, можливо, в кожного другого учня з твого класу була… — Це епілепсія, мамо! — огризнувся я. — Її не переростають, вона або є, або її немає. — Я ще хотів додати щось на кшталт: «Пригадай себе у новорічну ніч півтора роки тому», але передумав. — Ти не лікар, Мироне, щоб таке стверджувати. Не поспішай. Проконсультуйся з кимось іще. Я мовчав, сопучи в смартфон і шкодуючи, що зателефонував. Хотілося якнайшвидше закінчити розмову. — Де ти зараз? — озвалася мама. — У «Чайці», на третьому поверсі. Повів малого на піцу. Він зараз у дитячій кімнаті. — От і чудово. Будь на зв’язку, незабаром зателефоную. Я раптом зрозумів, що вона намірюється зробити: — М-а-ам, припини, не треба… — але вона вже натиснула «Відбій». Офіціантка принесла замовлення: маленьку піцу й дитячий коктейль для Тео, салат з куркою та чай для мене. Повівши головою, я ковзнув поглядом по дитячій кімнаті й відшукав Теодора. Малий, щось захоплено гундосячи, з’їжджав із гірки в піддон, ущерть наповнений чи то м’ячиками, чи то пластмасовими кулями завбільшки з кулак. У таку рань на дитячому майданчикові нікого не було. Якийсь час я спостерігав, а тоді, збагнувши, що піца холоне, помахав рукою, привертаючи увагу Тео. Хлопчак видряпувався на третій, найвищий рівень лабіринту й не бачив мене. Я розтулив рота, щоб гукнути його, коли в руках завібрував телефон. Притиснув Samsung до вуха: — Так, мамо. — Вислухай і не гарячкуй. Я підпер рукою підборіддя та продовжував стежити за сином. — Я говорила з Вірою Іванівною… Я притлумив бажання сердито прицмокнути язиком: — Мам, вона терапевт, а не невролог. — Мироне, я ж просила: вислухай, — розмірено й терпляче, без відтінків докору в голосі карбувала мама. Я терпіти не міг оцей її поблажливо-зверхній учительський тон, який навіть тепер, коли мені виповнилося двадцять вісім, примушував почуватися загнаним у кут безправним учнем. — Насправді це добре, що твоя хрещена — терапевт. Вона сказала, що «Фінлепсин» — це специфічний препарат, із якого не так просто зіскочити. Навіть якщо все гаразд, його потрібно поступово виводити з організму. Крім того, епілепсія — переважно підліткова хвороба. Її переростають. У багатьох дітей напади з часом минають самі по собі. Іванівна, як і я, вважає, що не варто чотирирічного хлопчика напихати гидотою без вагомої на те причини. — Та що вона зна… — Мироне! — підвищила голос мама. — Не перебивай! Якщо в Теодора справді епілепсія, це не можна так лишати. Хрещена погодилась зі мною та наполягає на додатковій консультації — в іншого спеціаліста. Її знайома — Вікторія Наумова — працює дитячим неврологом у Діагностичному центрі. Вона хороший спеціаліст, хоч і молода, десь твого віку. Якщо ти погодишся відвести до неї Теодора, я домовлюся про візит. Я скептично гмикнув: — Що нового цей твій хороший спеціаліст додасть? Мене дивувало, що ми з матір’ю помінялися ролями. Рік тому вона заледве не силоміць заганяла до невролога мене. — Іванівна порадила піти до неї на процедуру… е-е… «денний сон» чи щось таке. Це теж ЕЕГ, але моніторинг проводять під час сну. Мусиш налаштувати Теодора на те, щоб він заснув. Твоя хрещена сказала, що часто епілептична активність виникає під час сну й у моменти пробудження. Лікарка порівняє графіки, записані під час неспання, денного сну та пробудження, після чого зробить висновок про те, чи є в Теодора епілепсія й чи варто погоджуватися на медикаментозний контроль. Замислившись, я вмовк. Якщо відверто, мені самому не подобалась ідея давати синові ліки з назвою, що містить слово «ретард[13]». Що за дурня, хто так називає пігулки? — До речі, — долинуло з телефона, — Віра знає Паламара й не надто схвально про нього відгукується. — Він поганий спеціаліст? — Ні. Спеціаліст якраз хороший, але, на її думку, ласий до грошей. Тому й відкрив приватну практику. Твоя хрещена стверджує, що значну частину його доходів складають виплати фармацевтичних компаній за приписування пацієнтам ліків конкретного виробника. Теодор нарешті повернув до мене голову. Я поманив його рукою, показав пальцем на піцу на столі. Малий кивнув, зісковзнув гіркою та помчав до виходу з дитячої кімнати. — На коли домовлятися? — тоном, який не припускав заперечень, запитала мама. — У понеділок працюю. Єва теж. — Вівторок влаштує? Зітхнувши, я змирився: — Так. — Отже, вівторок, обід. Я перетелефоную, — вона помовчала, я теж німував. Потім трохи ображено додала: — Можеш не дякувати. — На зв’язку, мамо, — і я завершив розмову. Розпашілий від задоволення Теодор оббіг столик і вмостився на дивані біля мене. — Класно! Там нікого немає! — малий накинувся на піцу. — Не поспішай так, — я кивнув на склянку з молочним коктейлем. — Запивай. Хлопчак присмоктався до соломинки й із шумом утягнув у себе напій. — Смачний? — Ага. — Добре. Телефон знову завібрував. Цього разу телефонувала Єва. Я не встиг притулити смартфон до вуха, як із нього посипалися запитання: — Як ви там? Усе гаразд? Що сказав лікар? Теодор сидів із роздутими, немов у хом’яка, щоками, ритмічно працював щелепою та соломинкою перемішував піну й вершки у верхній частині склянки. Побачивши, що я на нього дивлюся, малий усміхнувся. Кілька зерен кукурудзи вислизнули з напханого піцою рота й покотилися столом, через що посмішка поширшала. Мені довелося затуляти того рота рукою, щоб увесь шматок піци слідом за кукурудзою не вивалився на тарілку. Я жартома посварився на сина пальцем, після чого прикрив долонею телефон і промовив: — Твій лікар сказав, що в Тео епілепсія. 23

Одне з двох: або моя матір помилилася, або дитячий психоневролог Вікторія Наумова виглядала значно старшою як на свої роки. Лікарка була худорлявою, мала вузьке, стиснуте з боків обличчя, на якому переливалися мутною зеленню по-совиному витрішкуваті очі, й непропорційно довгий ніс. Чомусь вона скидалася більше на юриста, ніж на медика. Я крадькома розглядав лікарку, доки вона аналізувала електроенцефалограму, записану в момент пробудження Теодора. Тео, раз у раз позіхаючи, сидів у окремому кріслі ліворуч від мене. Крісло було завеликим, так що малий, фактично, напівлежав у ньому. Я ним пишався. Малюк напрочуд відповідально поставився до наказаного мною перед візитом до Діагностичного центру: налаштувався так серйозно, що заснув за десять хвилини після того, як йому на голову надягли гумову сітку з кріпленнями для електродів. Спливло п’ять хвилин до того, як Наумова відволіклась від енцефалограм і втупилася в мене круглими очиськами: — Терпіти не можу дітей. Я здригнувся, немов від уколу голкою, й зціпив зуби так, що впродовж кількох секунд не міг розтулити рота. Мабуть, на краще, бо психоневролог смикнула кутиками сухих губ, що, певно, мало означати посмішку, та пояснила: — Зазвичай я відмовляюся проводити денний сон для дітей, які не досягнули п’ятирічного віку. Вони не розуміють, що відбувається, не слухаються, кричать, ревуть, і ми марнуємо час. Але ваш — просто золотце. З ним можна працювати. — Що скажете? — я кивнув на роздруківки, що лежали перед нею на столі. — Ви знаєте, чому ви тут? — запитанням на запитання відповіла Наумова. — Тобто вам відомі переваги денного сну? Я заперечно похитав головою. — В окремих пацієнтів епілептичні напади виникають уві сні. Сон змінює збудливість нейронів, їхню синхронізацію, а те, як розгортається перехід від сну до неспання, суттєво впливає на напади. Шляхом фіксації активності мозку під час такого переходу лікар отримує можливість із більшою вірогідністю визначити, чи загрожують пацієнтові напади, і, якщо загрожують, оцінити ступінь їхньої тяжкості. — Тепер розумію. Лікарка пересунула електроенцефалограми ближче до мого краю стола, повернула до мене. Я в них однаково нічого не тямив, тому звернув увагу на невиразні коричневі плями на вказівному та середньому пальцях правої руки й збагнув, що, попри молодий вік, Наумова — курець зі значним стажем. — Епілепсії я тут не спостерігаю. Я закліпав: — Е… Наумова знову смикнула кутиками губ. Її зелені очі нагадували мені напівзогнилі виноградини. Водночас захриплий голос, що різав вуха, й відверта, заледве не хамська манера розмовляти, через яку зводило м’язи від бажання скривитися, в ту мить здалися мені медом. По-моєму, я навіть усміхнувся. — А як же те, що написав Паламар? — Іноді навіть дуже хороший лікар воліє за краще черкнути в діагнозі «епілепсія», ніж заперечити її наявність. Ніхто не хоче брати на себе відповідальності, якщо раптом… ну… — Наумова зробила невиразний жест рукою, — станеться напад. Ви ж знаєте, люди тільки й чекають, щоб спустити на лікаря всіх собак. — Я рухом голови показав, що в курсі. Вона продовжила: — У вашого сина немає й не було епілепсії, і я не бачу причин для її появи. Хоча… — жінка тицьнула пальцем в одну з електроенцефалограм; я підсунувся до краю стола, так наче міг щось розібрати в покручених лініях і цифрах на тонкому глянсуватому аркуші, — я бачу підозрілу активність. — Підозрілу активність? — Так. — Що це означає? — Не знаю, — без заминки відповіла вона. — Як це ви не знаєте? — Це не епілепсія, щось інше. — Тобто ви не можете сказати, що саме? — мої слова прозвучали якось не так. Не те щоб грубо, ні, але якось на кшталт «саме на це я від вас і очікував, ви занадто кістлява, щоб хоч щось напевне знати в цьому житті». — Людська голова — це чорний ящик, — розвела руками психоневролог. — Припускаю, що у вас на думці: нібито я недостатньо компетентна, але достатньо безцеремонна, щоб у цьому зізнатися. Воля ваша. Я віддам роздруківки. Можете показати їх будь-якому іншому дитячому неврологові. Просто ви мусите зрозуміти: електроенцефалограф не є ідеальним вимірювальним приладом. Він не відкриває доступ до кожного окремого нейрона, а тому нам, неврологам, нерідко доводиться ворожити на кавовій гущі. Відхилення на ЕЕГ ще не слід визнавати ознакою епілепсії. Функціональний стан головного мозку може бути цілком нормальним навіть у разі частих нападів. І навпаки — наявність епілептиформних змін далеко не завжди вказує на серйозні розлади мозкової діяльності. Те, що зафіксовано тут, — вона знову торкнулася схожими на сухі галузки пальцями розкладених на столі аркушів, — може бути і доброякісною епілепсією, і просто якимись незначними відхиленнями, які з віком минуть. Але я гарантую: стійкої схильності до виникнення хоч скільки-небудь серйозних нападів у вашого хлопця немає. — Добре, — я видихнув. — То що нам робити? — Нічого. Звісно, ви маєте право проігнорувати мої слова й послухати лікаря… — вона зазирнула в історію хвороби, — Паламара. Але я не бачу жодних підстав присаджувати Теодора на «Фінлепсин». Не раджу давати йому будь-які пігулки взагалі. Спостерігайте. Просто спостерігайте за ним. — На що повинен звертати увагу? — Вважають, що епілепсія завжди супроводжується судомними нападами, проте це не зовсім так. Ознаками епілепсії можуть бути стійке порушення сну, головні болі, дратівливість, відсутність апетиту. Стежте за сином, — Наумова кивнула на мовчазного Тео, — коли він грається на самоті. Епілептик схильний до нелогічних дій або повторює одні й ті ж рухи. — А напад? Лікарка помовчала, обмірковучи відповідь. — Епілептичний напад — це лише надмірна реакція головного мозку людини, яка теоретично, за певних обставин, може виникнути в будь-кого. Частина людей унаслідок генетичних або інших факторів більш схильна до нападів. У немовлят іноді трапляються разові напади, їх причиною зазвичай є висока температура або яке-небудь емоційне перевантаження, але ймовірність подальшого розвитку епілепсії вкрай незначна. Я не кажу, що у вашого сина не було нападу. Водночас не бачу фізіологічних причин для його повторення. Якщо він усе ж повториться, то усувати треба причину. Ця причина — не епілепсія, а отже, не належить до моєї компетенції. — Жінка склала докупи аркуші з ЕЕГ і передала мені разом з історією хвороби. — Щасти вам. Затиснувши папери під пахвою, я підвівся. — Дякую. — Не хворійте! — Ходімо, чемпіоне. Теодор зісковзнув з крісла й чемно попрощався з лікаркою. Я взяв малого за руку, і ми вийшли з кабінету. На ґанку Діагностичного центру дістав із кишені мобільний телефон і набрав спочатку Єву, а відразу після неї — матір. Поспішав поділитися радісною новиною: Тео не сидітиме на пігулках… Я до сьогодні не знаю, чи правильно вчинив. Сотні разів намагався уявити, як усе склалося б, якби я проігнорував прохання матері, відмовився від проведеного під наглядом лікаря Наумової денного сну, а натомість, послухавшись Паламара, почав давати синові «Фінлепсин ретард». По півтаблетки вдень і ввечері. Ні, звісно, я розумію, що мама мала рацію: в Теодора не було епілепсії, що завгодно, але не епілепсія, тож мій син потребував «Фінлепсин» так само, як я — ще однієї дірки в задниці. Проблема в іншому. І полягає вона в тому, що, хай як старався впродовж літа 2015-го, мені так і не вдалося позбутися нав’язливої думки, а чи не міг «Фінлепсин» пригнітити — або взагалі знешкодити — те, що вгніздилося в голову Тео? Те, що на повну силу виявилося рівно через шість тижнів після візиту до Вікторії Наумової? Не знаю. І саме це незнання лишає вузьку шпарину для пекучих сумнівів. А раптом?.. А може?.. А що як «Фінлепсин ретард» заглушив би Теодорові сни, тож на тому все скінчилося б? Ще одне запитання, на яке ніколи не отримаю відповіді. Ще один хробак, який до смерті — а може, й після неї — точитиме мою душу. 24

Наступної ночі я бачив сон. Уві сні я прокинувся від оглушливого завивання вітру. Стугоніло так, наче за вікнами спальні бушувала піщана буря. Атмосфера тиснула на барабанні перетинки, моє відображення у трельяжі навпроти ліжка розмазувалося й тремтіло, і я майже відчував, як щось сухе батогами хльоскає по стінах будинку. Я глянув праворуч. Єви не було — її частина ліжка лишалася розстеленою, але не зім’ятою. Вікно затоплювала чорнота, перетворюючи його на декоративну нішу. І тоді з коридору — з-за дверей спальні — долинув дитячий плач. Приглушений, але достатньо гучний, щоб пробитися крізь завивання бурі. Я встав з ліжка, потягнув двері на себе й, не чекаючи, поки очі адаптуються до пітьми, ступив у коридор. От тільки опинився не в коридорі. Я потрапив до велетенського, погано освітленого приміщення без вікон. Світло падало звідкись згори за моєю спиною, нерівними плямами лягаючи на темно-бурі стіни. Стіни виглядали горбкуватими й такими високими, що стеля ховалась у зеленкуватій тіняві. Кам’яна підлога неприємно холодила ступні. Якби не клекіт вітру, я б подумав, що провалився в якусь печеру. За двадцять кроків від себе побачив Теодора. Хлопчак стояв спиною до мене. Він не рухався й, задерши голову, тупився перед собою. Мене кинуло в жар, бо… це вже було. Я це вже бачив. Через мить пополотнів: за метр від сина хтось височів. Світло не досягало туди, і я розрізнив лише силует. Чоловік. Високий. Схоже, він щось говорив Теодорові. Я гукнув: — Тео! Малюк не почув мене. Щемке бажання схопити сина під пахви й відтягти від того, хто стовбичив у темряві, перебороло страх, але я не зрушив з місця. Ступні неначе примерзли до кам’янистої долівки. Приміщення поширшало й тепер здавалося безмежним. Я набрав у легені побільше повітря: — Тео, не слухай його! Безрезультатно. — ТЕО-О-О! Нарешті Теодор повільно повернув голову та подивився на мене через плече. І тут я похолов від страху. Зрозумів, що це не мій син, це не хлопчик узагалі, це щось… слизьке й драглисте, схоже на внутрішній орган, геть не призначене для огляду в сонячному світлі. Більше я нічого не встиг роздивитися і з хрипом прокинувся. Частина 2

I’m not really bad, I’m just made up of bad things. [14] Hollywood Undead. Day of the Dead Libenter hominess id, quod volunt, credunt. [15] Цезар 25