I’m not really bad, I’m just made up of bad things.[14] Hollywood Undead. Day of the Dead Libenter hominess id, quod volunt, credunt.[15] Цезар 25 4 страница

У лютому 2014-го я віддав УкрСиббанку 4665 гривень. Після того як Янукович утік із країни, а Національний банк відмовився від підтримання курсу на користь вільного котирування гривні на міжбанківській валютній біржі, євро підскочив до чотирнадцяти. Ще через місяць за євро доводилося платити 15, 5 гривень, й у травні 2014-го місячний платіж для УкрСиббанку вперше перевищив шість тисяч гривень. Упродовж весни 2014-го нам із Євою сяк-так удавалося зводити кінці з кінцями, але найгірше тільки чекало попереду. Улітку 2014-го Блакитний Монстр став для нас чимось на кшталт божка, безмилосердного ідола, який із кожним днем вимагав усе більших і більших пожертв. Ми працювали лише на жертвоприношення, гарували, як раби на галерах, винятково для того, щоб прогодувати кредит на той бісів небесно-блакитний «фольксваген». 14

Третій дивний випадок, який добре пам’ятаю, стався наприкінці серпня 2014-го, наступного дня після сплати банкові 6852 гривні. Я забрав Теодора з літньої групи в дитсадку й віз додому, дозволивши за відсутності Єви вмоститися на передньому сидінні. Ми виїхали з Петлюри на проспект Миру, коли малюк повернув до мене трохи замурзане личко й ніби ненароком поцікавився, хто такий Рей Купер. Доки я, розгубившись, екав і бекав, Тео повторив запитання. А потім додав, що мама переписувалася з Реєм Купером по комп’ютеру. На кілька хвилин я занімів. Що не так? Я вже згадував, що ми з Новаком підтримували дружбу і «ВКонтакті», й у Facebook. У Facebook Пашка був зареєстрований під справжнім іменем — Pavlo Novak, зате у «ВКонтакті» прикривався псевдонімом. І псевдонім той — Ray Cooper. Дорогою додому я безугаву косо зиркав на Тео й обмірковував, що допіру трапилося. Мені приверзлося? Певно, що ні. Отже, Теодор звідкись дізнався про Павла Новака (чи то пак не про Новака, а про те, як Новак підписаний у «ВКонтакті»). Від Єви? Але на біса дружині розповідати нашому синові про чоловіка, з яким розійшлася п’ять років тому, використовуючи при цьому не ім’я, а дурнуватий псевдонім із мережі? Я завів хлопчака додому, повечеряв і, нічого не сказавши Єві, вибрався таксувати. Втім, думки про Рея Купера не йшли з голови. Я був жахливо неуважним, двічі недодав клієнтам решту, а одного разу, не усвідомлюючи, що роблю, проскочив перехрестя на червоне світло. Додому повернувся за кілька хвилин до десятої, не протаксувавши і трьох годин. Єва ще не спала. Я роздягнувся, почистив зуби й улігся в ліжко. Через задуху не діставали простирадел, тож Єва в самих лише трусиках лежала праворуч мене. — Поганий день? — запитала вона. — Так. Наче, бляха, впродовж останніх півроку ми мали хороші дні. — Щось заробив? — На бензин. Що вищим ставав курс євро, тим гіршим було наше з Євою спілкування. Після Євромайдану ми могли не розмовляти днями, соваючись квартирою, неначе привиди, а якщо й озивалися, то роздратовано, на підвищених тонах. Навесні ми намагалися продати Жука, але ніхто не хотів купувати малофункціональне й далеко не нове авто, та ще й із невиплаченим кредитом. Що найгірше — ні я, ні Єва не робили нічого, щоб уникнути конфліктів. Навпаки — зчіплялися із найменшого приводу, будь-де й будь-коли, і не лише тоді, коли це стосувалося грошей. Той день наприкінці серпня видався особливо паскудним: увесь вечір по радіо говорили про Іловайський котел і про те, що МВФ заблокував виплату чергового траншу. — Не розумію, для чого тоді було виїжджати. Єва розвернулася до мене спиною й підклала руку під подушку. — Зачекай, Єво, — неголосно озвався я. — Я хочу спати. — А я поговорити, — дружина повернулась і, сердито вигнувши брови, втупилася в мене. В очах виблискувала налаштованість не на розмову, а на чергову сварку. — Як малий? — Усе нормально, а що? — Навіщо ти розповідала йому про свого колишнього? — Що-о? Брови вигнулися ще дужче, а повіки напружилися (я це радше відчув, ніж побачив). Добре знайомим шорстким поглядом вона промацувала моє обличчя, кидаючи безмовний виклик: «Давай, мій хлопчику, давай, ще крок, ще півкроку вперед, і, ти ж мене знаєш, я перетворю цю ніч на пекло». Цього разу я не відступив. — Малий спитав у мене сьогодні, хто такий Рей Купер. Він же так підписаний у «ВеКа»? — останнє запитання вийшло напівбезглуздо-риторичним. Я чудово знав псевдо Павла Новака у «ВКонтакті». І Єва знала, що я знаю. Її реакція здивувала. Дружина розгубилася — по- справжньому розгубилася — й увімкнула задній хід. — Хто? Тео? Я… я не розумію… — Малий сказав, ти сиділа за комп’ютером і спілкувалася з ним. — Так і сказав? — Не зовсім. Спитав, хто такий Рей Купер, а потім додав, що ти сиділа за компом. Її рука стискалася й розтискалася. Потім вона скулилася та прикрила груди руками: — Ну, я… Пашка написав мені, а я відповіла. Що такого? Мабуть, Тео стояв поряд, коли переписувалася… ну і… — Теодору щойно виповнилося чотири. Він не вміє читати. Тим більше слова з латинських літер. — Припини, будь ласка, — Єва пригорнулася, ковзнула носиком угору по шиї, вткнулася у вухо й промуркала: — Ти мене ревнуєш? Ти ревнуєш, правда? Я не ворухнувся, немало здивувавшись тому, що короткі волосини на передпліччях не здибилися, а вимовлені звабливою прихриплістю слова не викликали звичного поколювання вздовж спини й у нижній частині живота. Причина крилася не в ній. Мене анітрохи не зачепила її переписка з Пашкою. — Я не ревную, Єво. Просто не розумію, навіщо ти сказала Тео про свого довбаного Рея Купера. — Я не казала! — Єва відсахнулася, губи злиплися в бліду риску. Я повернув обличчя до неї, очікуючи на нищівний погляд, який означав би, що я навіть презирства не вартий, проте вона кілька секунд мовчки споглядала мене, а тоді опустила підборіддя. — Я нічого не говорила йому й нічого не говорила при ньому. Господи, подумай сам: навіщо розповідати чотирирічній дитині про чоловіка, якого він ніколи не бачив? Тео грався в кімнаті, коли я переписувалася, і… і все. — Теодору щойно виповнилося чотири, — повторив я. — Він у кирилиці плутається та не знає, що робити зі словами, в яких більше трьох букв. Ти гадаєш я повірю, наче Тео примудрився самотужки прочитати й повторити фразу, написану англійською? — Чого ти хочеш? Посваритися? О’кей, давай, терзай мене за те, що я відписала кілька слів своєму колишньому! — вона не зустрічалася зі мною поглядом. — Чому ти не вгомонишся? Якщо ти так цим паришся, я дам тобі пароль від мого акаунта, і ти переглянеш мою переписку. Тоді ти заспокоїшся? Ти відчепишся від мене? Вона блефувала. Якби Єва не була настільки розгубленою — чи, може, заскоченою зненацька, — пропозиція поділитися паролем і відкрити доступ до переписки нізащо не злетіла б з її вуст. Чомусь я вже тоді здогадався, що їй є що приховувати. У мене засвербів язик від бажання бовкнути «валяй», а потім подивитися на реакцію, але стримався. Проблема не в ній. І точно не в її переписці з колишнім. Якби конче потребував, я б дібрав пароль. Уже тоді мені було відомо як. — Ти мене дістав, — дружина зіскочила з ліжка й, суплячись, одягла нічну сорочку. Я дивився на неї. На порозі спальні вона повернулася — очі широко розплющені, пальці правої руки вчепилися в край темно-синьої сорочки, ліва долоня стиснута в кулак, — і я нарешті впіймав її фірмовий зневажливий погляд. — Якби ти знав, як мене дістав! І якби я хотіла, чуєш, навіть якби хотіла, я б розповідала йому про Пашу, а не про… Єва не договорила. У легенях забракло повітря, а коли вона вдихнула, бажання продовжувати суперечку зникло. Тож відступила на крок, потягнулася до дверної ручки і, не переймаючись тим, що може розбудити Теодора, з гуркотом захряснула двері спальні. Через хвилину я почув, як у залі запрацював телевізор. 15

Наступного дня, в суботу, я проспав до одинадцятої, а потім ми з Тео вибралися на прогулянку. Я не мав де себе подіти: наступна зміна в Zoom Support припадала на ніч із неділі на понеділок, а від BTS Group півтора місяця не надходило замовлень. Малий потягнув мене до парку Шевченка. Я купив морозива, після чого Тео, вимахуючи ріжком і заливаючись сміхом, узявся виганяти горобців із довколишніх кущів. Я сидів на лаві неподалік літньої сцени та спостерігав за ним. За минулий рік малюк витягся — коли тонка футболка напиналася на грудях, можна було рахувати ребра, — і тепер виглядав незграбним, нагадуючи погано змащеного, потішного робота: худі руки безладно теліпалися, голова, наче чавунна гиря на мотузці, то кренилася набік, то небезпечно вихоплювалася вперед, випереджаючи решту тіла. Я ніяк не міг позбутися відчуття, що голова от-от переважить і потягне за собою ноги. Врешті-решт так і сталося: Тео спіткнувся й сторчма полетів на траву. Гепнувся на живіт, за інерцією проїхав ще півтора метри — недоїдений ріжок із морозивом відлетів аж до асфальтованої доріжки, — утім, уже за мить скочив на ноги. Обтрусився, відшукав мене очима та пролепетав: — Ой, ледь не впав. Я розреготався. Тео тримався рукою за лікоть і силувано посміхався. Було видно, що йому боляче, проте він удавав, ніби нічого не трапилося. Мужик. Я встав і попрямував до сина. У ту мить у моїй голові щось мовби клацнуло: я вигадав, як попри все заробити цього вечора. Опустився навпочіпки перед сином: — Не забився, каскадере? — Ні. Він кусав губи й протискав крізь біль кривеньку посмішку. — Хочеш моє морозиво? — Ні. — Та бери вже, — згадавши «ледь не впав», мусив стриматися, щоб знову не зареготати. — Заслужив. Такі кульбіти показувати. — Я не каскадер, — пробубнів Тео, подумавши, що я його обізвав. Але морозиво взяв. Я струсив траву з його спини. — Слухай, чемпіоне, — малюк завмер і нашорошено втупився у моє обличчя, — поїдеш сьогодні зі мною? — Куди? — У місто — таксувати. Мама працює, мені нема на кого тебе залишити. Будемо разом розвозити всяких дядьок і тіток по домівках. Його очі спалахнули. — Та-а-ак, тату. — Але якщо ти слухатимешся. — Буду слухатись! — І щоб не жалівся, якщо втомишся. — Не буду, тату! — Обіцяєш? — Обіцяю! Для проформи треба повідомити Єву, але я не сумнівався, що вона погодиться. — От і добре, — Теодор налаштувався вшитися, але я легенько притримав його та спитав: — Почекай. Розкажи мені, звідки ти дізнався про Рея Купера? Чомусь очікував, що він забув учорашню розмову або почне ухилятися, вдаючи, наче не розуміє, про що йдеться. Я помилився. Малий одразу ж відповів: — Мені Аймонт сказав. Я не розчув. Останнє слово прозвучало як А’мнт. — Хто? — Аймонт. — Хто це такий? Тео знизав худенькими плечима. — Друг. Мурашки шугнули вгору вздовж хребта й розсипалися по моїй шиї. У мене ледь не вихопилося: «Той самий, який підказав, де написати regard? » Натомість пластмасовим голосом вимовив: — А де ви з ним познайомились? Малий іще раз знизав плечима: — Не знаю. Він просто приходить, — несподівано Теодор випростав руку й тицьнув пальцем убік: — Білка! Тату, дивись! Білка! Білка! Праворуч нас росла височенна туя. На її стовбурі, на висоті людського зросту, нижче від місця, де починалося крислате гілля, сиділа руда вгодована білка. Після Теодорових вигуків звірятко помчало вгору та заховалося поміж гілок. Я вирішив, що тему вичерпано, коли Тео опустив руку, поглянув на мене й додав: — Аймонт — це не… — він наморщив лоба, — його не так звуть. Я знаю. Але він сказав, що я можу його так називати. 16

У вересні і мені, і Єві підвищили зарплатню, проте це нас не врятувало. У жовтні 2014-го курс якийсь час тримався на рівні 16, 3 гривні за євро, зате в листопаді обвалився до 18, 7. Останнього осіннього місяця я заплатив банку 7110 гривень. У грудні 2014-го євро підскочив до 19, 2, і ми вперше пропустили платіж. За літо й осінь назбиралося чимало дрібних боргів — від квитанцій за комунальні послуги й до незначних позик, якими ми з Євою поквапливо латали дірки в ті місяці, коли мені не вдавалося заробити додатково. Крім того, на носі стриміли новорічні свята. Треба було вибрати подарунок Теодорові, купити щось до столу… Коротше, в грудні ми мали віддати банку 7300 гривень, і таких грошей у нас просто не знайшлося. У січні 2015-го гривня зміцнилася, і ми провели ще один платіж. Як згодом виявилося — останній. У лютому курс становив до 30 гривень за євро, і про розрахунки з банком можна було забути. 17

Улітку 2014-го «провали», які почалися навесні 2013-го та мучили Теодора протягом першої половини 2014-го, припинилися. За літо малюк засмаг і зміцнів, заговорив довгими, логічно завершеними реченнями. Наші спільні виїзди в місто стали регулярними: я брав його із собою один, іноді два рази на тиждень. Це було весело. Після двох-трьох годин ми робили перерву. Їхали до супермаркета, де я купував йому «Kinder Сюрприз», або в McDonalds — по «Хеппі Міл» та іграшку. Часом каталися до першої ночі. Теодор тримався, як міг, а ближче до півночі засинав, згорнувшись калачиком на передньому сидінні. Загалом усе складалося чудово, і я вирішив, що наповнені криком божевільні ночі та ходіння вві сні залишились у минулому. Довбане затишшя перед бурею. Наприкінці листопада 2014-го все почалося знову. Першими повернулися кошмари. Протягом грудня Теодор тричі підхоплювався серед ночі, задихаючись від нелюдського верещання. Підхоплювався, не просинаючись. Одного разу, до того як Єва його розбудила, він кричав: «Воно в голові! Мамо, воно в мене в голові! » І якщо до цього часу на ранок він не пам’ятав — або ж почувався достатньо добре, щоби вдавати, начебто не пам’ятає, — що відбувалося вночі, то тепер упродовж трьох днів після чергового жахіття ходив мовчазний і пригнічений. Я помітив (хоча, можливо, просто фантазую), що вечорами Тео став боятися заходити до своєї кімнати. Кошмари зі сновидінь помалу переповзали в реальне життя, неначе арктичний холод сковуючи, паралізуючи малого. 18

Упродовж перших трьох місяців 2015-го ситуація не змінювалась ані в кращий, ані в гірший бік. Із по-справжньому великими проблемами ми стикнулися в ніч із 21-го на 22 березня, коли Тео знову почав ходити вві сні. Єва повернулася з роботи за п’ять до першої та, влягаючись, розбудила мене. Утім, я майже відразу заснув. Десь поміж другою й о пів на третю ночі встав, щоб відлити. Сонний, із напівзаплющеними очима, навпомацки дістався туалету, ввімкнув світло, зачинив за собою двері й зупинився перед унітазом. Через хвилину вийшов і від несподіванки ледь не заволав. У прямокутнику світла, що впало в коридор, поки я зачиняв двері, промайнув невисокий худорлявий силует. Серце бухнуло так, наче в нього замість крові хлюпнули мазуту, а під пахвами змокріло. Затамувавши подих, я знову відчинив двері вбиральні. У протилежному кінці коридора, біля вхідних дверей, спиною до мене стояв Теодор. Малюк не рухався і, ледь задерши голову, дивився перед собою. Спершу мені здалося, ніби хлопчак витріщається на вхідні двері, але потім збагнув, що це не зовсім так. Подумав, що якби хтось дорослий стримів перед ним, Теодор зазирав би просто в його обличчя. — Тео… — прошепотів я. Хлопчик не відреагував. Я не ризикнув підступити ближче й озватися до нього. Можете сміятися, але мені було так лячно, що гусячою шкірою вкрилася навіть задниця. Я прослизнув до спальні та розштовхав дружину. Єва з’явилася в коридорі — Тео нерухомо стовбенів біля дверей, — безшумно наблизилася та, присівши навпочіпки, обережно обійняла малого. За мить Тео прокинувся в її обіймах і ошелешено закліпав оченятами. Він не розумів, що робить у коридорі, але цього разу не кричав і не плакав. 19

Буквально через два дні, в ніч із понеділка на вівторок, стався ще один моторошний інцидент. Після повернення нічних кошмарів я взяв за звичку зазирати перед сном до кімнати Тео. Кілька секунд прислухався до синового сопіння вві сні, перевіряв, чи все гаразд, і лише потому йшов спати. Того дня, 24 березня, я дістався додому пізно і, як завше, стомлений. Скинув куртку та джинси, стягнув через голову футболку й, скрадаючись навшпиньки, побрів до малого. Ще в коридорі вловив ледь чутне шкряботіння з дитячої. Здавалося, наче хтось водить мокрим пальцем по склу. Несамохіть напружившись, я прочинив двері й устромив голову до кімнати. Шкряботіння стало виразнішим, а Теодора на ліжку не виявилося. Тривога сухим хмизом спалахнула в грудях, я потягнувся до вимикача, коли раптом помітив сина в кутку праворуч від себе. Малюк стояв біля шафи для одягу, одна зі стулок якої була цілком дзеркальною. Ледь не притискаючись до стулки, він чимось водив по дзеркальній поверхні. — Тео? — приглушено вигукнув я. Хлопчак здригнувся, озирнувся та — присягаюся — вищирився на мене. Незважаючи на темряву, я бачив, як недобрий сталевий вогник зблискує в його очах, а крізь стоншені, злісно викривлені губи проглядають вершечки зубів. — Тео, ти чого? Шкряботіння урвалося, і щось випало з його рук. Наступної миті Теодор кинувся до вікна, зіщулився біля батареї та заверещав. Я отетеріло стовбичив на порозі дитячої, доки не прибігла Єва. Дружина ввімкнула настільну лампу, присіла біля малого й почала заспокоювати. Через хвилину Тео отямився, а вереск змінився тихеньким схлипуванням. — Що з ним сталося? Я все ще м’явся на порозі дитячої, не знаючи, куди себе приткнути: — Я просто хотів подивитися, чи все гаразд. А він не спав. Заколисуючи малого, Єва раптом запитала: — Це ти? — Що я? Вона мотнула головою в бік шафи. Я зиркнув праворуч. На дзеркальній стулці, на висоті трохи менше ніж метр від підлоги, проступав напис червоним маркером:

На килимі, під стільцем, валявся незакритим товстий маркер. — Це ти написав? — повторила. Я придивився до дзеркала. Там були літери. Спершу мені здалося, що кириличні: на початку стояла химерна карлючка, подібна до великої Ї. — Ні. Чого б це я став писати по дзеркалу? — глипнув на дружину: — Чорт забирай, ні! Це малий! Єва лише знизала плечима, не надавши закарлюкам значення. Хвилин за десять Тео заснув. Вона поклала його в ліжко й укрила ковдрою. На виході з дитячої торкнулася долонею мого передпліччя й, легенько потягнувши за собою, прошепотіла: «Пішли. Завтра зітреш». Я кивнув. Однак перед тим, як вимкнути настільну лампу та посунути за дружиною, кілька секунд прискіпливо, намагаючись запам’ятати, розглядав нашкрябані сином знаки. Це літери, беззаперечно. Можливо, як і Єва, я не звернув би на них уваги — ми ще не навчили Тео писати, проте малюк уже читав по складах, тобто, в принципі, не було нічого дивного в тому, що він самотужки надряпав якісь літери, — проте щось підказувало мені, якийсь невиразний, але наполегливий голос нашіптував, що літери насправді не кириличні. Перші дві вдалося розпізнати без проблем: Ї (або І) та М. Стосовно третьої я не мав певності: то могла бути і М, і Н. Наступні вісім не викликали сумнівів — А, Т, Е, О, С, А, М і Р. І наприкінці — щось незрозуміле. Маленька о? Велика С чи кирилична Є без рисочки? Єдине, що варто визнати очевидним: останній символ незавершений, адже, коли зазирнув до дитячої, Тео все ще водив маркером по дзеркалу. Отже, ЇМН(М? )АТЕОСАМР(? ). Востаннє кинувши погляд на Теодора, який, з’їхавши з подушки, вткнувся носом у живіт Юаня Михайловича, я вимкнув світло й потюпав до спальні. Залізши під ковдру, витягся на спині й утупився в лампу під стелею. Голова гула від думок. Мій син намагався написати щось конкретне? Навіщо? І чому нібито безпідставне припущення, що символи є буквами латинського алфавіту, намертво застрягло в мозку? Повторюсь, я не вважав би чимось надзвичайним, якби Тео начеркав що-небудь кирилицею. Але латинкою? Англійського алфавіту його ніхто не вчив. Я ще раз пригадав напис і вирішив, що мої вагання зумовлені чотирма символами — з третього до шостого: М чи Н, А, Т та Е. На позір вони складалися в англійське слово HATE — ГНІВ, або НЕНАВИДІТИ. А ще, безумовно, чотирма іншими — з восьмого до одинадцятого, — котрі формували англійське САМР, тобто ТАБІР. Що це — просто збіг? Але навіть якщо й не збіг — що з того? Можливо, Теодор усього лише старався відтворити написи, які бачив на YouTube чи в якому-небудь мультикові. Крім того, я не міг не зауважити три символи посередині, які утворювали ТЕО. Що цього разу — ім’я мого сина чи черговий банальний збіг? ЇМНА ТЕО САМР(? ) — нісенітниця якась. Заплющивши очі, я сконцентрувався й із максимальною точністю відтворив перед внутрішнім зором карлючки на дзеркальній стулці. Потому спробував на місце недоладно промальованих символів дібрати літери, з якими всі ці карлючки вкупі набували хоча б якогось сенсу. ЇМНАТЕОСАМРО ЇММАТЕОСАМРЄ ЇМНАТЕОСАМРС ЇММАТЕОСАМРФ «Чорт, там може бути що завгодно… А якщо латинкою? » Перший символ буде І. Я прикинув, на частину якої літери англійського алфавіту скидається крайній, недописаний значок. Q? G? C? O? IMHATEOCAMPQ IMMATEOCAMPC IMHATEOCAMPG IMMATEOCAMPO Нічого путнього. Я підсумував, що рядок усе ж є беззмістовною мішаниною з латинських і (або) кириличних літер, а HATE чи ТЕО — випадковістю. І загалом — заспокоював себе — в написі немає нічого виняткового. Якщо Тео ходить уві сні, то що йому заважає нашкрябати кілька літер на дверях шафи у своїй кімнаті? Також уві сні. Я повернувся на бік і підклав долоню під щоку. Останній із прокручених у голові рядків — IMMATEOCAMPO — чомусь застиг перед очима, і я, відчуваючи, як свідомість тьмяніє та поволі зісковзує в сон, наполовину подумки, наполовину вголос, лише зовсім трохи ворушачи губами, проговорював його: імматео-кампо… імма-тео-кампо… ім-матео-кампо… айм-матео… Раптово очі розплющилися, а перед носом наче ввімкнули яскравий прожектор, промінь якого виявився таким потужним, що загрожував спалити мозок. Напис, що, неначе намертво приклеєний, завис у голові, в одну мить розпався на три чіткі англійські слова: I’M MATEO CAMPO[12]. Я здригнувся та відірвав голову від подушки. Я Матео Кампо? Це те, що хотів написати Тео? Що за дурня? Але… крайній символ майже напевно був великою О, бо приголосні C, G, Q жодної читабельної комбінації не утворювали. Невже це справді так? Чи я себе накручую? Знову перекинувся на спину. Сон як вітром здуло. I’M MATEO CAMPO. Я точно запам’ятав риску — щось схоже на апостроф — між І та М. Звідки ця фраза могла взятися у свідомості Теодора? Чому вона врізалася в його пам’ять? Мої пальці підсвідомо стискалися в кулаки, залишаючи на внутрішньому боці долоні рожеві серпики — сліди від нігтів. А що як фраза насправді не врізалась у пам’ять? Що як вона абсолютно не стосується спогадів мого сина? Я прикусив губу й тихо засопів. Тоді звідки вона? З якого місця? Я — МАТЕО КАМПО. Серце неспокійно калатало. «Хто ти? — запитав сам у себе. — Хто ти, чорт забирай?.. » Заснути вдалося лише перед п’ятою. А зранку я прогнав ім’я Матео Кампо через Google. Тільки на Facebook знайшлося більше шести сотень акаунтів із таким самим або подібним прізвищем — Матео Кампо, Матео Кампос, Матео Кампоамор, Матео Камповерде — зі США, Аргентини, Венесуели, Мексики, Нікарагуа та Колумбії. Подальший пошук не мав сенсу. Після такого на LinkedIn чи Twitter не варто й заходити. 20

Приблизно через місяць після того, як я заскочив Теодора перед дзеркалом, стався перший справжній напад. Чи то пак щось дуже схоже на епілептичний напад — до цього часу не можу з певністю сказати, що то було. Малому подобалося таксувати зі мною. У понеділок, 13 квітня 2015-го, попри те, що Єва не працювала й могла посидіти з ним удома, Тео напросився до мене в компаньйони. За чверть до шостої ми вийшли з будинку й попрямували до стоянки, де я залишав Nissan. Тео дріботів попереду. Зненацька хлопчак зупинився — різко, неначе вівця, що напоролася на колючий дріт, — а потім почав корчитися. За секунду він поточився й розпластався на асфальті. — Тео! Я підскочив до сина. Якби Теодор упав одразу після зупинки я ще міг би припустити, що він забився та корчиться від болю. Проте я чітко бачив, як він зупинився й перед падінням секунду тримався на ногах. Малюк радше опустився, ніж упав, і я розумів, що біль був причиною, а не наслідком падіння. — Тео! Ти чуєш мене? Його очі залишалися широко розплющеними, але райдужки закотилися так, що здавалося, мовби Теодор витріщається на мене моторошно опуклими білками. Він дрібно тремтів та смикався, впродовж кількох секунд м’язи асинхронно пульсували. Складалося враження, ніби під шкірою звиваються в пошуку виходу назовні змії. За мить сіпання урвалося, перелякано розширені райдужки стали на місце. Тео закричав: — Відпусти! Відпусти! Не чіпай мене! Я підхопив його на руки й метнувся назад до під’їзду. Мене теліпало з переляку, але ще до того, як розійшлися двері ліфта, хлопчак угамувався. Обійняв мене за шию та сховав голівку на плечі. У квартирі ми поклали малого в ліжко. Я розповів Єві, що сталося. Присівши на край ліжка, вона гладила Теодорову голівку, розпитувала, чи нічого не болить. Малий заперечно мотав головою. Він винувато зиркав на мене з-під ковдри, але не виглядав хворим чи наляканим. Єва тричі повторила, чи пам’ятає він, що трапилося. Тео ствердно кивав і говорив, що він упав і боляче вдарився. Зрештою ми залишили його самого й перебралися на кухню. Тут дружина поцікавилася, те, що відбулося, схоже на епілептичний напад. Я сказав, що жодного разу в житті не бачив хворих на епілепсію під час нападу. Так, Тео мав судоми, але, схоже, він не втрачав свідомості. Принаймні він добре пам’ятав момент, коли впав на асфальт. У вівторок Єва повела малого до міської дитячої лікарні, що на Чорновола. Невролог скерував їх до Діагностичного центру на електроенцефалографію. Зробивши ЕЕГ, Єва не схотіла повертатися до лікарні, чомусь засумнівавшись у професійності тамтешніх лікарів. Дружина переконала мене в доцільності консультації у приватного спеціаліста. Того ж вечора вона записалася на прийом — на одинадцяту ранку четверга — у приватній клініці Василя Паламара, що на вулиці Гагаріна на півночі Рівного. Оскільки у четвер Єва не мала змоги відлучитися з роботи, вранці 16 квітня 2015-го малого на огляд до Паламара повіз я. 21

Я знав, що без проблем знайду місце для машини під клінікою Паламара, проте навмисно залишив «алмеру» на стоянці перед торговельно-розважальним комплексом «Чайка», більше ніж за сотню метрів від клініки. Я тягнув час, щоб зібратися з думками. Ми з Тео вибралися з машини на майже порожню стоянку. Асфальт після вранішнього дощу мокро поблискував, лише де-не-де відкриваючи сірі підсохлі латки. Теодор повернувся до входу в торговельний комплекс і задер голову. Пригадав. На третьому поверсі «Чайки» розташовувалось Fashion Cafe з ігровою кімнатою, працівники якої наглядають за дітьми, даючи можливість батькам розслабитися й нормально відпочити. У липні минулого року ми з Євою святкували у Fashion Cafe його день народження. Малюк підняв руку й сказав: — Там батут. — Так, — кивнув я. — І гірка. Тату, пам’ятаєш, там ще була гірка така? — Ага. А ще лабіринт, і машинки, і… — у дитячій кімнаті також були ігрові автомати, прикольні пластмасові будиночки, аерохокей і багато іншого, проте я припнув язика, щоб даремно не розбурхувати уяву Тео. — Хочеш підемо туди? Пограєшся, а потім спробуємо якусь нову піцу. Тео підстрибнув: — Хочу! — Але тільки після лікаря. Малий не став комизитися. Слухняно подав руку, й ми рушили до виходу зі стоянки. У вільній руці я стискав висновок за результатами вчорашнього обстеження в Діагностичному центрі. Проминувши перехрестя Грушевського та Гагаріна, я витягнув його з файла та перечитав. РІВНЕНСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ КЛІНІЧНИЙ ЛІКУВАЛЬНО-ДІАГНОСТИЧНИЙ ЦЕНТР ім. Віктора Поліщука ЕЛЕКТРОННА КАРТКА № 572376 Функціональної діагностики Електроенцефалографія (ЕЕГ) ПАСПОРТНІ ДАНІ: Номер картки: 572376 Прізвище, ім’я, п/б: Белінський Теодор Миронович Дата народження: 15/07/2010 Вік: 04 р. 08 міс. 30 дн. Дата відвідування: 14/04/2015 ПРОТОКОЛ ОБСТЕЖЕННЯ: Фоновий запис: домінуюча активність: альфа-ритм з частотою 8, 0 Гц, середньою амплітудою 36 мкВ, індекс ритму 91 %, поліморфна активність, тета-ритм частотою 4, 0 Гц, амплітудою 29 мкВ у тім’яній ділянці, у скроневій ділянці, у потиличній ділянці, бета-ритм частотою 17, 0 Гц. Реґіонарні різниці задовільні. Міжпівкульна асиметрія: поодинокі гострі хвилі, спайки та множинні спайки у скроневій ділянці справа з проведенням у праву лобну ділянку та періодично в праву гемісферу. Функціональні проби: проба із закриванням і відкриванням очей: реакція активацій неповна, фотостимуляція ритмічна, реакція засвоєння ритму світлових миготінь за част. стимуляції 4–8 Гц збережена з обох боків, посилення спайкової активності, гіпервентиляція 3 хв: фон не змінює. ВИСНОВОК: реґіонарні зміни біоелектричної активності епілептиформного характеру в скроневій ділянці справа (часті) з проведенням у лобну ділянку справа та, рідше, по правій гемісфері. Фотосенситивна реакція. Порівняно з попередньою ЕЕГ від 20/05/2013 динаміка негативна. * Висновок не є діагнозом і потребує подальшої консультації з лікарем, який направив на обстеження. ЛІКАР: Датчук Юлія Романівна Дев’яносто відсотків із того, що прочитав, я не зрозумів, а те, що зрозумів, мені не сподобалося. Порівняно з попередньою ЕЕГ динаміка негативна. І ще від отого слова — епілептиформний — геть опустились руки. Приватна клініка Паламара виявилася переробленою трикімнатною квартирою на першому поверсі п’ятиповерхового житлового будинка з прорубаним окремим виходом на вулицю. Стіна квартири по периметру була утеплена мінеральною ватою та пофарбована у світло-зелений колір, що контрастував із бурим кольором інших стін п’ятиповерхівки. Ліворуч від входу висіла вивіска: СІМЕЙНА КОНСУЛЬТАЦІЯ ВАСИЛЯ ПАЛАМАРА Працюємо пн-пт: 900—2000, сб: 900—1500 Невролог Педіатр Дитячий невролог Психолог Логопед Паламар не сподобався мені відразу. Можливо, я так налаштував себе — й узагалі, де вказано, що дитячий невролог має викликати захоплення з першого погляду? — проте від згорбленого над заваленим паперами столом праворуч від входу до кабінету чоловіка линуло щось таке, що пробудило рефлекторну настороженість ще до того, як він підняв голову й привітався. Найбільше відштовхували очі — почервонілі й підпухлі, неначе від постійного недосипання, — та тонкий і безвольний, зовсім не чоловічий голос. Я розказав про гнійний лімфаденіт, про операцію та зупинку серця, про «провали» та проблеми зі сном на початку 2013-го, про те, як усе начебто минуло, але згодом повернулося. Насамкінець поклав на стіл енцефалограми учорашнього обстеження в Діагностичному центрі. Кілька хвилин Паламар роздивлявся графіки електричної активності головного мозку мого сина. Тео, не вертячись, лише злегка метеляючи ногами, сидів поруч мене. Нарешті, гмикнувши щось невиразне, Паламар дістав із-під паперових стосів чистий аркуш, поставив у кутку печатку й узявся щось писати. Потому передав аркуш мені. Зліва вгорі стояло «Дитячий психоневролог». Нижче розтягнутими сплющеними літерами було написано: Дит. Белінський Теодор Миронович д. н. 15. 07. 2010 р. Д-з: Епілептичний с-м у вигляді парціальних нападів. Р-но: 1) Фінлепсин ретард 200 ½ т. × 2 рази на добу (постійно); 2) контроль 2/3 1 міс. Серце важко буцнуло, я звів голову й упер погляд у лікаря. Щелепи аж звело від люті. «Ти сидиш за півтора метри від мене й тобі важко вголос проказати діагноз?! » — Тобто у Тео… у Теодора… у мого сина — епілепсія? — Так. — А… е… — в горлі пересохло, слова перетворилися на цеглини. Хай там як, а я виявився неготовим до такого. — І що робити? — Я ж написав, — Паламар тицьнув пальцем на аркуш у моїх руках, — «Фінлепсин ретард», двічі на день, уранці й увечері, бажано після їжі, — відвівши погляд до вікна, він помовчав, потер коротким пальцем перенісся, а тоді додав трохи м’якше (чи, якщо точно, писклявіше): — Хоча, думаю, по півтаблетки зразу буде забагато. Перший тиждень давайте по півтаблетки зранку й четвертину ввечері. Далі можете переходити на повну дозу: половина — після сніданку, половина — після вечері. Ага, ще, — Паламар змахнув рукою, так, ніби я лаштувався йти, а він хотів мене затримати, — не переплутайте «Фінлепсин ретард 200» з «Фінлепсин ретард 400». Вам потрібен «Фінлепсин 200». 400 мг — занадто сильний для п’ятирічного хлопчика. — Йому ще немає п’яти років, — витиснув я. — Там зазначено. У висновку. — Тим більше, — буркнув невролог. Я почав розпитувати про «Фінлепсин», про те, як він діє, які в нього протипоказання та побічні ефекти. Паламар стисло, але дохідливо відповідав. — Я розумію, вам зараз важко, — додав він на завершення, — але, повірте, це не найгірше, що могло статися. Стежте, щоб ваш син регулярно пив «Фінлепсин», за місяць повторіть ЕЕГ, і залежно від того, що вона покаже, я буду думати, чи можна відмовитись від медикаментозного контролю. Поки що отак-от. Єдине: після початку курсу в жодному разі не припиняйте давати таблетки без консультації з неврологом. 22