Родина й дитинство. Євген Коновалець народився 14 червня 1891 р. у селі Зашків, розташованому приблизно за 19 км на північний захід від Львова в напрямку до містечка Жовква або за 14 км навпростець лісовими стежками. Станом на 1890 р. у селі було 22

Родина й дитинство

Євген Коновалець народився 14 червня 1891 р. у селі Зашків, розташованому приблизно за 19 км на північний захід від Львова в напрямку до містечка Жовква або за 14 км навпростець лісовими стежками. Станом на 1890 р. у селі було 223 будинки, 1357 жителів (1055 греко-католиків, 232 римо-католики, 49 євреїв та представників інших віросповідань). 1886 р. в селі відкрили залізничну станцію. Зі слів товариша Коновальця Степана Шаха, який народився в сусідньому Куликові, «живила зашківців чорна, урожайна земля, вдачу різьбили їм буйні ліси й квітчасті луги. Зашківські ліси притягали до себе людей соковитими малинами, рясними черницями, ожинами та м’ясистими грибами. У районах зашківських лісів жило багато звірини. На левадах бджоли збирали мед, що його зашківські пасічники продавали давніше до куликівської медоситні, а віск до воскобійні, яка виливала свічки для вжитку церков і домашніх потреб (коли не було ще нафтових ламп) на всю куликівську околицю». Представники сучасного старшого покоління жителів Зашкова переповідають, як вони або ще їхні батьки возили на продаж до Львова набіл[1], городину та інші продукти харчування, а восени та взимку навіть дрова. Рід Коновальців походив із містечка Комарно (нині місто районного значення Городоцького району Львівської області). У Зашків переїхав жити дід Євгена Михайло Коновалець (1824—1889), який у 1852 р. одружився з Марією Скоробогатою — дочкою зашківського пароха[2] о. Скоробогатого. На час одруження Михайло Коновалець закінчив духовну семінарію та теологічний факультет Львівського університету. За спогадами Шаха, у сім’ї отця Михайла Коновальця було дев’ятеро дітей (чотири сини та п’ять дочок). Найстарший син Орест став священиком і багато років був парохом у селі Страдчі, розташованому приблизно за 21 км на захід від Львова (його син Євген, підхорунжий УГА[3], загинув у лютому 1919 р. у боях за Львів у групі отамана Андрія Долуда). Другий син Михайла Коновальця Євген, будучи студентом юридичного факультету Львівського університету, помер від запалення легенів під час служби в австрійській армії. Третій син — Михайло — був батьком Євгена Коновальця. Четвертий — Володимир — став парохом села Малехів, яке розташовувалося за 5 км на північ від Львова й було приєднане до парафії Дублян. Попри опір польської громади, Володимир побудував у Дублянах у 1912 р. муровану греко-католицьку церкву, заснував читальню «Просвіти», організував у Малехові осередок «Сокола» й духовий оркестр, який грав на святах у всій околиці. Його син Володимир, випускник Академічної гімназії й згодом австрійський вояк, у 1918 р. брав участь у боях під Києвом із більшовиками й був поранений. Пізніше став священиком у станіславській дієцезії[4]. Найстаршою донькою отця М. Коновальця була Олімпія, що вийшла заміж за о. Стрільбицького, пароха Наварії, що біля Пустомит та за 15 км на південний захід від Львова. Друга дочка — Сидонія — одружилася з урядовцем Великопольським, третя — Стефанія — стала дружиною о. Кисілевського, що був парохом на Лемківщині, а наприкінці 1896 р. виїхав до США. Четверта донька — Лукія — була заміжня за Іваном Устияновичем, працівником страхового товариства «Дністер» у Львові та членом «Сокола-Батька». П’ята й наймолодша — Євгенія — стала дружиною о. Володимира Стернюка, пароха в Пустомитах, якого в травні 1919 р. поляки ув’язнили в Бригідках (Львів), а потім вивезли до концтабору в Домб’ї (Краків). Їхній син — архієпископ Володимир Стернюк (1907—1997) — був головою Української греко-католицької церкви у підпіллі в 1972—1991 рр. Родина Скоробогатих із Зашкова також була численна й патріотична. Було в о. Скоробогатого два сини й три дочки. Обидва брати — Корнило й Стефан Скоробогаті — працювали вчителями в народних школах. Три сестри — Марія, Теодора й Анна — були заміжні: дві — за священиками, а наймолодша Анна — за вчителем із Зашкова Михайлом Мармашем, син якого о. Володимир (нар. 1877 р. ) був останнім перед Другою світовою війною парохом Зашкова, якого більшовики вивезли з дружиною й сином у Сибір, де вся родина й загинула. Саме батько Євгена Михайло Коновалець (1859—1944) залишився в Зашкові, де почав учителювати в україномовній народній школі, а згодом став її директором. Одружився з Марією Срокою (походила по матері з польської шляхетської родини Венґжиновських), яка в тій самій школі навчала дівчат шиття, плетіння, гігієни та першої медичної допомоги. У подружжя Михайла та Марії Коновальців народилося троє синів та донька, яка невдовзі померла. Найстаршим сином був Євген, 22 липня 1894 р. народився Мирон, а 15 травня 1896 р. — Степан. На виховання Євгена Коновальця, особливо національно-патріотичне, окрім батьків та родинної атмосфери мав великий вплив дядько — о. Володимир Коновалець. Адже у своїй духовній та громадській роботі, особливо в Дублянах, парох фактично був змушений боротися з польським середовищем за побудову греко-католицької церкви, розвивати та пропагувати культурно-просвітницьку діяльність, національну рівноправність тощо. У Зашкові Євген Коновалець закінчив три класи, а четвертий закінчував у чотирикласній народній школі у Львові. Переїзд до Львова був пов’язаний із бажанням батьків, щоб Євген після початкової школи продовжив навчання в Українській академічній гімназії. 1901 р., закінчивши школу, хлопець вступив до академічної гімназії у Львові, яка розташовувалася в приміщенні Народного дому на вулиці Театральній, а в 1907 р. була перенесена на вулицю Л. Сапєги (сучасна вул. С. Бандери) поблизу «Львівської політехніки». Мешкав Євген під час навчання на вулиці Стефана Чарнецького (сучасна вул. В. Винниченка) у тітки Теодори з родини Скоробогатих. Навчання в гімназії та університеті

Навчання в гімназії впродовж восьми років стало для Євгена дорогою в доросле життя. Власне, думати та чинити по-дорослому він почав десь у 6—7-му класі гімназії, у віці 16—17 років. Коновалець добре інтегрувався в міський простір з усіма його перевагами та недоліками, познайомився з особливостями українсько-польських відносин, здобув перший досвід в організації та проведенні разом з українською гімназійною та студентською молоддю різних громадських заходів, спізнався з новими людьми, знайшов нових друзів, активно формував цілі та завдання для подальшого навчання та громадсько-політичної діяльності. За спогадами сучасників, Євген був одним із найкращих учнів класу, багато уваги приділяв літературі, філософії, добре знав математику, мав здібності до вивчення латини. Однак вирізнявся не тільки досягненнями в навчанні, але й наполегливістю, упевненістю, витримкою, готовністю до самовдосконалення, почуттям справедливості, відповідальністю, мав повагу серед однокласників тощо. Однокласник С. Чучман так описує молодого Коновальця в спогадах: «Струнка постать, продовгасте обличчя, правильні риси обличчя й задумливі очі, що завжди дивились у далеч, і незначна усмішка в кутку губів, що дуже часто скидалася на іронічну. Все ходив гарно вдягнений, але його елеґантність не мала в собі нічого силуваного та крикливого. Загалом він був маломовний, не забирав надто часто голосу ані в наших дебатах, ані в дискусіях з нашим професором філософії. Не шукав симпатій у товаришів підхліблюванням чи демагогічними промовами. Не носили ми його на руках як свого трибуна. Однак ми завжди вибирали його в склад репрезентації, що мала нас заступити чи то перед директором, чи господарем кляси, чи, врешті, на прилюдних виступах. Бо протягом довголітнього перебування з ним у кожного з нас виробився вже ясний погляд на його особу з тим, що він не надуживе нашого довір’я і що зможе достойно й успішно нас заступити». У ті роки в гімназії навчалися Петро Франко (1890—1941), Василь Бень (1885—1941), Степан Біляк (1890—1950), Любомир Огоновський (1891—1955), Василь Блавацький (1889—1944), Петро Бубела (1889—1934), Степан Шах (1891—1978), Роман Сушко (1894—1944) і Василь Кучабський (1895—1971). Більшість із них буде постійно перетинатись із Коновальцем у громадській, військовій та політичній діяльності. Уже як учень шостого класу Євген Коновалець вступив до таємного гуртка гімназистів, де познайомився з особливостями українського громадсько-політичного життя. Згадуючи згодом викладачів гімназії, Коновалець відзначає передусім «спокій і такт» директора Едварда Харкевича (1855—1913) та «справедливість і серйозність» Іллі Кокорудзи (1857—1933). А особливу роль у становленні юнацького світогляду Євгена відіграв Іван Боберський (1873—1947). У гімназії І. Боберський викладав руханку (фізкультуру) і німецьку мову та завідував бібліотекою. Під його впливом Коновалець прочитав низку творів норвезького драматурга Г. Ібсена, шведського письменника А. Стріндберга, познайомився з творчістю І. Франка та інших українських авторів. Імпонувало Євгенові й пропагування серед української молоді здорового способу життя, зокрема занять спортом. Коновалець, окрім відвідування уроків із руханки в гімназії, любив увечері ходити в гімнастичний зал у будинку страхового товариства «Дністер» на вулиці Руській; у шостому класі грав у футбол за гімназійну команду «Україна». На все життя закарбувалося в пам’яті Євгена вбивство 12 квітня 1908 р. галицького намісника Анджея Потоцького (1861—1908), яке скоїв Мирослав Січинський (1887—1979). На суді Січинський заявив, що це помста за фальсифікацію поляками виборів до Галицького сейму в 1908 р. та за кривди селян. Цей учинок, судовий процес та поведінка Мирослава суттєво вплинули на подальшу активність та принциповість Євгена в національній справі. У листопаді 1911 р. Дмитро Вітовський (1887—1919) та Микола Цеглинський (1883—1956) організували втечу Січинського з в’язниці в Станіславові. За спогадами Коновальця, іще однією важливою подією за часів його юності стало знайомство з наддніпрянською еміграцією під час І Всеукраїнського студентського з’їзду у Львові, який тривав 5—15 липня 1909 р. й ухвалив рішення створити Український студентський союз. З широко відомих на той час вихідців із Великої України в українському громадсько-політичному середовищі Львова були присутні Андрій Жук (1880—1968) та Микола Залізняк (1888—1950). Зокрема, Жук у 1907 р. переїхав жити до Львова, займався журналістикою, у жовтні 1912 р. ініціював заснування Українського інформаційного комітету, що об’єднав навколо себе майже всіх українських емігрантів. Залізняк емігрував до Львова в 1908 р., навчався на філософському факультеті, працював у Науковому товаристві імені Шевченка, займався журналістикою, а в 1909 р. очолив Український студентський союз. Загалом гімназійні роки минали на тлі конфронтації українських національних сил із польськими громадсько-політичними колами. На початку ХХ ст. основні вимоги українців Галичини зводилися до необхідності змінити виборче законодавство та відкрити український університет у Львові. Чинна виборча система не давала змоги українцям у Галицькому сеймі мати навіть 1/3 місць та збільшити українське представництво у Віденському парламенті. В українському політичному середовищі своєрідною «п’ятою колоною» залишалися москвофіли. У вільний від відвідування занять і підготовки до навчання час Коновалець разом з іншими учнями гімназії долучався до боротьби за національні права та свободи з поляками та москвофільським рухом. Завершивши в 1909 р. навчання в гімназії, вісімнадцятирічний Євген Коновалець вступив на юридичний факультет. На перших трьох курсах студенти вивчали в основному загальноосвітні предмети, також існувала можливість самостійно опановувати ці курси за лекціями, які можна було придбати. У зв’язку з цим Євген перейшов переважно на вільне відвідування, а більше часу присвячував просвітницькій та громадській діяльності в Зашкові та навколишніх селах. Згадуючи про ці роки, Коновалець відзначав, що для нього важливою була «абсолютна організація як Зашкова, так і довколишніх сіл Львівського повіту — і в напрямі посилення просвіти села, і з погляду закріплювання економічно-господарських основ нашого життя, як-от заснування селянських спілок для ощадностей та позик на лад Райфайзена». Перед літніми канікулами 1912 р. Коновалець разом із Бубелою, як студенти третього курсу, успішно склали перший іспит із права. Серед україномовних курсів, які вони опанували, були «Вибрані питання історії Східної Європи» Михайла Грушевського, «Устрій Австро-Угорщини» Степана Томашівського, «Австрійське приватне право» та «Австрійське кримінальне право» Петра Стебельського. Участь у громадсько-політичному студентському русі

Після закінчення гімназії Коновалець серйозно зайнявся громадською діяльністю. Йому таки вдалося кардинально змінити роботу читальні товариства «Просвіта». При читальні було організовано хор і театральний гурток, які влаштовували вистави та концерти не тільки в Зашкові, а й у навколишніх селах. Читальня стала для мешканців села місцем зустрічей, під час яких обговорювали важливі історичні, політичні, соціально-економічні та інші питання. Євген був автором більшості доповідей, зокрема «Про значення товариства “Сокіл”», «Профспілковий рух і його значення», «Тарас Шевченко і його значення для селянства» тощо. У переліку промовців трапляється ім’я Северина Левицького (1890—1962), який виступив із доповіддю «Мазепа і його значення». Між іншим, Северин був рідним братом Ольги Басараб (1889—1924), яка в 1923 р. працювала зв’язковою Євгена Коновальця, і чоловіком двоюрідної сестри Коновальця Оксани Стернюк (1898—1960). Ще в першій половині 1909 р. Коновалець заснував спортивно-пожежне товариство «Сокіл», в основу діяльності якого, як і всіх подібних українських товариств ще з 1894 р., було покладено виховання в юних українців єдності, національної сили, почуття честі через плекання фізичної культури, витривалості, рухливості, підприємливості, уміння працювати в команді, дисципліни тощо. В одному з листів до львівського товариства «Сокіл-Батько» Євген повідомляв, що 6 листопада в Зашкові під час освячення будинку читальні буде освячено й «Сокіл». Церемонію освячення підлаштували під розклад поїзда, який вирушав зі Львова о 14 годині 30 хвилин, а в Зашків прибував о 15 годині 15 хвилин. 3 вересня 1911 р. урочисто було освячено прапор. Усі ці заходи перетворювалися на своєрідні національні свята. До літа 1912 р. Євген брав активну участь у роботі «Сокола». Пробудження свідомості жителів Зашкова сприяло відкриттю Народного дому в новому приміщенні, куди перенесли читальню «Просвіти», організації постійних бесід, відкриттю споживчого й кредитного кооперативу, заснуванню футбольної команди тощо. Не покинув Коновалець і громадську роботу в Українському студентському союзі, членом якого став у 1909 р. Цікавим фактом є те, що 5 квітня 1910 р. Євген придбав книжки, які потім передав Українському студентському союзу, зокрема такі, як «Велика селянська війна» (М. Залізняк, 1908 р. ), «Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”» (Л. Цегельський, 1907 р. ) та «Цар-голод» (О. Бах, 1883 р. ). Пізніше придбав видання «Король та народ» (М. Залізняк, 1908 р. ), «Начерк історії української літератури» (Б. Лепкий, 1909 р. ). Між тим Євген не оминав політичних подій, що відбувалися у Львові та на його околицях. 1 липня 1910 р. він був присутній на запланованому вічі українських студентів, присвяченому обговоренню того, як не допустити перетворення Львівського університету на польський до створення українського. Польські студенти прагнули зірвати це віче, були спровоковані бійка та стрілянина, що завершилися вбивством українського студента юридичного факультету Адама Коцка, з яким товаришував Коновалець. 4 липня 1910 р. відбулося погребіння Коцка, що перетворилося на багатотисячну українську маніфестацію. З промовами над могилою студента виступили Кость Левицький, Михайло Грушевський, Кирило Трильовський, Осип Назарук, Лонґин Цегельський. Серед затриманих поліцією був і Коновалець, але надалі проходив у цій справі як свідок. На лаві підсудних опинився 101 український студент. Про те, що родина Коновальців продовжувала приятелювати з родиною Коцків, свідчить фото з меморіального музею Євгена Коновальця в Зашкові, на якому зафіксовано Марію Коновалець, її трьох синів (Євгена, Мирона та Степана), матір Адама Коцка та Бубелу. У вересні 1911 р. Євген проявив активність у недопущенні підкупу та фальсифікацій на дострокових виборах до Віденського парламенту. Адже відомо, що польські активісти перетворювали вибори до Галицького сейму та Віденського парламенту на насильство, підкуп і обман. Напередодні виборів батькові Євгена радили переконати сина залишатися у Львові. Дещо пізніше помітною була участь Євгена у виборах до органу місцевого самоврядування — громадської ради в Дублянах. Допомогти не допустити фальсифікації попросив його дядько — отець Володимир Коновалець. Особливої гостроти виборам надавало те, що в Дублянах розташовувалася Вища рільнича академія. Польську сторону представляв професор цієї академії, відомий своїм українофобством Станіслав Грабський. Після перемоги на виборах представників української громади у відповідь на скарги польської сторони Коновальця було затримано, але через відсутність доказів порушення закону його невдовзі відпустили. Після літніх канікул 1912 р. Коновалець переїхав жити до Львова. Спочатку мав намір вступити до канцелярії одного з львівських адвокатів, щоб отримати адвокатську практику. Однак зрештою він віддав перевагу українському студентському громадсько-політичному руху, у якому поступово зайняв лідерські позиції. Особливо помітну роль відігравав Євген у діяльності Українського студентського союзу. У 1912—1913 рр. обіймає посаду касира союзу. Окрім того, він активно працював у націонал-демократичній секції союзу^[5]. 11 грудня 1912 р. на зборах цієї секції його обрали заступником голови, а головою — студента Володимира Пежанського. Наступного ж року Коновалець став головою секції. 1913 р. Євген розпочав свою політичну діяльність в Українській національно-демократичній партії, увійшовши як представник студентства до керівного органу управління партії — народного комітету, який складався з 15 членів. Очолював комітет К. Левицький. Тогочасна українська молодь сформувала середовище, яке успішно конкурувало з польськими молодіжними організаціями, а також створювало умови для утвердження нової й більш чисельної генерації української освітньої, культурної та громадсько-політичної еліти. Новим осередком молодіжного життя восени 1911 р. завдяки студенту першого курсу філософського факультету Іванові Чмолі став перший пластовий гурток. Його сформували учні Академічної гімназії, Українського педагогічного товариства, семінарії Василіанок, студенти Львівського університету та інших навчальних закладів. Окрім Чмоли розвивали цей рух Іван Лизанівський, Сушко, Ярослав Чиж, Олена Степанів, Северин Левицький та інші. Їхнім завданням було військове виховання й вишкіл української молоді. Восени 1912 р. ініціативу цих студентів перебрав комітет академічної молоді та січова організація, які здійснювали подальшу розбудову військової формації. У грудні 1911 р. Петро Франко заснував іще два пластові гуртки при філії Української академічної гімназії й у дівочій семінарії Українського педагогічного товариства у Львові. Пізніше до цього руху приєднаються Богдан Ганкевич, Василь Дзіковський, Роман Дашкевич, Юліан Охримович, Василь Кучабський та ін. На загальних зборах Українського студентського союзу 3 квітня 1913 р. перед 130 студентами виступили Василь Дідушок із доповіддю «Про зміцнення організації» та Євген Коновалець із доповіддю «Про сучасний стан університетської справи». У своїй доповіді Коновалець зауважив, що питання створення українського університету відійшло на другий план через потребу реформування Галицького сейму. На зборах Олена Степанів ініціювала підготовку до ювілею творчої та суспільно-політичної діяльності Івана Франка. Для цього створили організаційний комітет у складі Михайла Балицького, М. Баранюка, О. Гаморакіна, Петра Дідушка, Коновальця, Охримовича, Степанів та ін. Підготовка до ювілею Івана Франка об’єднала молодіжні організації, і в результаті було заплановано провести на початку липня 1913 р. у Львові ІІ Всеукраїнський з’їзд студентів. За даними Українського студентського союзу у вищих навчальних закладах Австро-Угорщини навчалося приблизно півтори тисячі українських студентів. ІІ Всеукраїнський студентський з’їзд урочисто розпочав роботу в середу 2 липня 1913 р. об 11 годині у великій залі Народного дому. Зібралося близько 500 студентів, які приїхали з Відня, Чернівців, Грацу, Кракова, Праги. Відкриття з’їзду відвідав голова українського парламентського клубу К. Левицький, професори Томашівський, Станіслав Дністрянський, Грушевський, Кирило Студинтський та ін. Відсутність представників політичних партій можна пояснити тим, що відбулися вибори до Галицького сейму й тривав підрахунок голосів. Усі, хто був задіяний у виборчому процесі, перебували на своїх округах і всіляко намагалися не допустити фальсифікації виборів. Збори відкрив П. Дідушок. Головою з’їзду обрали В. Левицького, до президії увійшли Володимир Пежанський, Корнило Заклинський, П. Дідушок, секретарем обрали Юліана Чайківського. Було виголошено привітання від різних українських молодіжних та студентських товариств, зокрема із Санкт-Петербурга, Києва, Харкова, Одеси. Вітання надіслали Іван Пулюй та багато інших. Після обіду слово надали Заклинському, який представив доповідь «Українська молодь в Австрійській Україні за останні 40 років на тлі діяльності Івана Франка». Зокрема, він відзначив, що молодь підняла університетську справу на рівень Віденського парламенту. Володимир Котецький у доповіді «Молодь російської України, її завдання і конструкція» торкнувся активності українського студентства в Росії за останні 10 років. Роман Секела запропонував, щоб конгрес відправив до Івана Франка делегацію з привітанням від усього українського студентства соборної України. 3 липня 1913 р. роботу з’їзду відкрив Дмитро Донцов (1883—1973), виступивши з доповіддю «Українська молодь і теперішнє положення нації». Головні тези його виступу були такими: 1) старі політичні програми, які використовували, а часто й продовжують використовувати українці (драгоманівський автономізм), втрачають свою раціональність; 2) новою програмою має стати політичний сепаратизм від Росії; 3) сучасна міждержавна ситуація сприяє здійсненню сепаратистської ідеї. Реалізація цього сепаратизму, на думку Донцова, вимагала «використати старі й неможливі до мирного розв’язання антагонізми Австро-Угорщини й Німеччини з Росією. В момент їх збройного вибуху ми мусимо чинно станути по стороні Австрії, бо її перемога — це коли не розвал, то ослаблення Росії, а тільки в умовах московського безсилля криються можливості визволення України». Насамкінець Донцов зазначив, що слід готувати революцію в «умах», щоб пізніше вона перетворилася на «революцію чину» (дії). Підтримав доповідача професор Дністрянський, відзначивши: «Ми у нашій визвольній боротьбі маємо нині до діла не лише з російським правительством, але майже з цілим російським суспільством. Боротьба починається, вона буде завзята. Щодо Австрії, то ми не маємо причини нею одушевлятися, але все-таки в Австрії маємо можність розвою». Іван Чмола порушив питання про військову підготовку, яке з’їзд зустрів бурхливими оплесками. Загалом ідеї, представлені в студентському середовищі, стали кроком уперед в українській політичній думці. Після обіду виступив Коновалець із доповіддю «Університетська справа», згадавши про події липня 1910 р., а також відзначивши, що боротьбу за створення українського університету слід вивести на рівень найважливішої справи національного громадсько-політичного руху. Доповідь була завершена такою резолюцією: «Українське студентство, зібране на II Всеукраїнському студентському конгресі: 1) жадає від правительства, щоб у порозумінні з українською парляментарною репрезентацією воно полагодило беззатяжно справу заснування українського університету у Львові, у формі цісарського розпорядку, і одночасно внесло законопроект у цій справі; 2) закликає українську парляментарну і соймову репрезентацію, щоб вона справу заснування самостійного українського університету взяла як перший і найважливіший постулят української політики в найближчому часі; 3) констатує, що українська молодь не зрікається ніяких способів боротьби, які в даній хвилі могли б причинитися до здобуття самостійного українського університету у Львові; 4) стверджує, що львівський університет ім. цісаря Франца І є утраквістичним (двомовним) і таким мусить він залишитися аж до введення в життя самостійного українського університету у Львові; 5) закликає українську молодь до суворого пильнування прав української мови у львівському університеті». Виступ Коновальця спричинив жваву дискусію, у якій взяли участь професори Олександр Колесса, Дністрянський і Степан Рудницький, Секела, П. Дідушок, Чайківський, К. Заклинський, Ростислав Заклинський, Володимир Сабат та ін. Р. Заклинський зауважив, що в розмові про український університет має йтися про «огнище культури, а не про фабрику дипломів». У відповідь Рудницький зазначив: «Ми хочемо університету, а не чогось вроді університету. Університет здобудемо політичною і науковою працею. Наш університет при інтенсивній праці може стати огнищем культури, важним не лише для Славянщини, а й для всесвітньої культури». Коновалець не брав участі в дискусії, але в підсумку сказав: «Для університетської боротьби потрібно нам карної, справної і сильної праці організації. На кожний виступ поляків у Львові повинна послідувати реакція на провінції, де ми є в більшості». Після обіду з’їзд відвідав Іван Франко, якого довший час вітали учасники. Його промову зустріли гучними оплесками. З’їзд завершив роботу по обіді в п’ятницю 4 липня піснею на слова Івана Франка «Не пора, не пора москалеві й ляхові служить…». Присутні домовилися зустрітись о 14 годині 30 хвилин на могилі А. Коцка, де виступили Грушевський і студент Степан Біляк. З-поміж доповідачів на з’їзді Донцов був єдиним, хто походив із Великої України, але з 1909 р. він жив в Австро-Угорській імперії. У 1909—1911 рр. Донцов навчався на юридичному факультеті Віденського університету, потім продовжив навчання у Львові, де в 1912 р. одружився й замешкав. Ідея виборювання соборності України за сприяння Австро-Угорської імперії була єдиною, інших варіантів учасники не запропонували. Значною мірою саме початок у червні 1913 р. Другої Балканської війни й розуміння того, що важко буде уникнути масштабнішої війни в Європі, активізували розмови про соборність та створення реальної програми для українського визвольного руху. За спогадами Коновальця, з’їзд став третім — разом з актом Січинського та навчанням у Боберського — важливим чинником, що визначив його політичні погляди. «Контакт і знайомство з людьми того кругу, — згадував Євген, — дали мені щойно змогу зрозуміти гаразд принцип соборності України і керуватись ним опісля як основною засадою у моїй дальшій праці». Загалом у 1913 р. Коновалець у віці 22 років досяг вершин у студентському громадському житті, максимально актуалізувавши університетське питання й мобілізувавши для його розв’язання студентство, інтелігенцію й широкий загал українського суспільства. Працьовитість, почуття обов’язку й відповідальність, а також скромність і безкорисність вивели його в студентські роки на провідні позиції в просвітницькому й політичному студентському житті Галичини. На початку листопада 1913 р. було створено нову раду Українського студентського союзу на чолі з Василем Кавецьким (голова) та В. Дідушком (заступник). До контрольної комісії увійшли Степан Індишевський, Коновалець та Чмола. Одночасно Коновалець після успішної роботи з розвитку «Просвіти» у Зашкові та навколишніх селах, а також завдяки іншим організаційним досягненням обійняв посаду секретаря львівської філії «Просвіти». Його заступником став Бубела. Разом із Коновальцем у львівській філії «Просвіти» розпочинають роботу студенти юридичного факультету Дашкевич і Біляк та студент філософського факультету Григорій Микитей. Ці студенти на той час уже також відзначилися як організатори навчання та виголошення доповідей у різних читальнях Галичини. Саме цією роботою нова команда «Просвіти» й почала активно займатися. Дашкевич заснував при львівській філії «Просвіти» студентський просвітницький гурток, який нараховував 70 членів. Головою був Дашкевич, а Коновалець виконував обов’язки представника «Просвіти». У березні 1913 р. на засіданні львівської філії «Просвіти» Євген виступив із доповіддю «Просвіти в повіті». Ось як Коновалець згадує про цю діяльність: «Ми розпоряджали відповідними фондами й підготовляли нашу працю так, що щонеділі виїздило з нашого доручення 50—60 референтів, студенти й студентки, на просвітню роботу, здебільшого з рефератами й доповідями, на села. Тоді на такі реферати був між нашими селянами й робітниками просто голод, і, скільки доповідачів ми не висилали б, усе було замало. Зокрема, наші передміські читальні у Львові домагались раз у раз підмоги з цього погляду, гірко нарікаючи на старшу інтелігенцію, особливо ж на надто вже лояльних до уряду наших педагогів, що такою працею — в якій протилежності до поляків! — зовсім не цікавилися». Біляк повинен був забезпечувати організацію доповідей у Львові. Щонеділі в села зі Львова виїжджало близько 40 студентів із доповідями. При цьому вони не лише пробуджували національну свідомість українського селянства, а й самі гартувалися завдяки громадській роботі. Тривала й організаційна діяльність із військової підготовки молоді. Основну роботу активно здійснювали студентські товариства «Січові Стрільці І», яке створив 18 березня 1913 р. адвокат Володимир Старосольський, та «Січові Стрільці ІІ», діяльність якого розпочалася 25 січня 1914 р. під керівництвом Дашкевича. Лідер товариства «Січові Стрільці І» Василь Кучабський разом з Осипом Квасом організував при Українській академічній гімназії «Мазепинський курс мілітарний». Старанням цих студентів було видано десять посібників із військової справи, сім із яких підготував Кучабський. У березні 1914 р. «Січові Стрільці І» та «Січові Стрільці ІІ» об’єдналися в одне товариство на чолі з комітетом у складі Старосольського, Чмоли та Михайла Гаврилка, яке увійшло до складу Українського студентського союзу. Велику роль в організації військового руху молоді відігравало товариство українських студентів «Львівської політехніки» «Основа». Наприкінці 1913 р. українське студентство розпочало видання часопису «Відгук», який став важливим інформаційним рупором, що наголошував на потребі у військовій підготовці молоді для змагання за незалежність. Напередодні Першої світової війни останньою великою маніфестацією українського молодіжного руху, організацією якої займався й Коновалець, стало проведення січовострілецького маршу центральними вулицями Львова 28 червня 1914 р. Цю подію було присвячено сотій річниці від дня народження Тараса Шевченка. Центром Львова під клич «Вставайте, кайдани порвіте! » пройшло декілька тисяч членів «Січей» і «Соколів». Окремою колоною пройшли члени Українського січового союзу та окрема чота^[6] студентів в одностроях на конях. Цим завершився передвоєнний національний студентський рух Галичини. На початку серпня 1914 р. Коновальця було мобілізовано до лав армії Австро-Угорської імперії. Перша світова війна та Українська національна революція

Стрільці, які відмовилися переходити до партизанської діяльності, прибувши на чолі з Коновальцем на станцію Миропіль, були роззброєні поляками й перевезені через Шепетівку — Рівне до табору для військовополонених у Луцьк. У Рівному їм вдалося залишити в лікарні декількох важко хворих на тиф, зокрема Мельника. Станом на 24 грудня в місті, за словами Коновальця, перебувало «196 самих кращих стрілецьких старшин і більше як 400 стрільців». Командування табором зосередилося в руках Коновальця, який доклав чимало зусиль для покращення умов проживання та лікування хворих. Адже на той час хворі на тиф мешкали зі здоровими, а холод і голод стали реальністю перших тижнів перебування в таборі. Для безпеки здорових недужих перевели в приміщення луцької тюрми. У Луцьку Коновалець перебував до березня 1920 р. Цей період став для командувача січовиків часом інформаційної ізоляції — відсутності прямих контактів із військово-політичним проводом УНР та ЗУНР і браком оперативної інформації. Єдиним способом підтримання зв’язків лишалося листування. Відповідно, окрім вирішення побутових проблем, Коновалець присвятив багато часу роздумам про подальшу боротьбу, у необхідності якої був переконаний. 6 січня 1920 р., перед різдвяною вечерею, у Луцьку Коновалець зібрав Стрілецьку раду в складі Сушка, Безручка, Змієнка, Отмарштайна, Дашкевича, Чорнія та Гладкого. Приводом стало видання інструкцій Безручку, який 5 січня отримав листа про виклик до Варшави. На початку виступу Коновалець наголосив на тому, що «завдання наради — дати відвічальні рішення ‹…› котрі стосуються стрілецької справи». Після цього командувач звернув увагу на те, що на тлі спроб Петрушевича зблизитися з Антантою через Денікіна, прагнення деяких урядовців УНР досягти порозуміння з більшовиками та переговорів Петлюри з Польщею рішення стрілецтва є дуже важливим для подальшої долі держави. До перших двох напрямів Коновалець серйозно не ставився, а щодо миру з Польщею був налаштований негативно. Аби не помилитися з вибором сторони, яку слід було підтримати, він запропонував, «щоб у цей момент стрілецтво явилось в Україні як безпартійна, але різко самостійницька організація, котра змогла б об’єднати розпорошені в різних таборах наші сили». Під час дискусії слово взяв Кучабський, який, підтримуючи Коновальця, зауважив: «... всі дотеперішні досвіди кажуть, що ще прийде момент об’єднавчого завдання стрілецтва. В цей час в Україні повинно явитись стрілецтво як якась четверта сила, котра не має нічого спільного з теперішніми трьома... » 7 січня на засіданні Стрілецької ради присутні дійшли згоди щодо того, що в політичній ситуації, яка склалася на той час, Коновальцю не слід брати участь у формуванні влади й варто за можливості вислати якомога більше старшин на окуповані більшовиками українські землі. Об’єднанню військово-політичних сил, для того щоб на засадах самостійності та соборності продовжити боротьбу, Коновалець присвятить півтора року. У кінцевому варіанті такою новою формацією стала Українська військова організація (УВО), до створення якої мали відношення січові стрільці, усуси, старшини армії УНР та ЗУНР і багато інших. У спогадах Коновалець обережно описував весь цей процес, адже на час їх видання в 1928 р. багато діячів УВО вже перебували в ув’язненні, переховувалися на теренах Галичини або виїхали за кордон. Щодо планів подальшої інтеграції, то велися розмови про перехід до Чехословаччини та вступ до колишніх частин УГА, що були об’єднані в Українську бригаду й понад півроку перебували в таборі для інтернованих у Німецькому Яблонному. Очолював ці сили Антін Варивода. У таборі перебувало близько 4000 вояків і 300 старшин. Коновалець вважав, що бригада радо прийме у свої лави підкріплення і що це буде важливо для керівництва УНР та ЗУНР. На думку командувача, у разі поповнення цієї бригади всіма українськими вояками, які перебували за кордоном, можна було створити принаймні дивізії. Під час початку польсько-українського походу на Київ цю частину можна було б перевести через Румунію в район Одеси й, поповнивши її партизанськими загонами, створити базу для війни з більшовиками. У березні 1920 р. Коновалець і деякі представники його оточення зустрілись із Петлюрою у Варшаві, де висловили бажання на основі галицької бригади в Яблонному створити ще один потужний військовий осередок. Петлюра підтримав цю ініціативу й на офіційному рівні забезпечив можливість її реалізації. 16 березня Коновальця було призначено на посаду начальника дивізії в Німецьке Яблонне, а 1 квітня Отмарштайна — начальником штабу. Фактично головним куратором ставав Мельник, якого призначили військовим аташе УНР у Чехословаччині. Безручко, який очолив 6-ту Стрілецьку дивізію, і Сушко, що став командиром однієї з бригад цієї дивізії, зобов’язалися не створювати для спільного походу з поляками ніякої формації Січових Стрільців. Незабаром Коновалець та члени Стрілецької ради виїхали до Відня, де зосередилася переважна більшість галицької та наддніпрянської політичної й військової еміграції. Спроби встановити контакт із Вариводою в Німецькому Яблонному не мали результатів. Коновалець згодом писав, що створити тоді чисельне та боєздатне військове об’єднання завадили кілька факторів. По-перше, відтоді як у листопаді 1919 р. УГА перейшла на бік білогвардійців, а в грудні було укладено союз УНР із Польщею, відносини між представництвами ЗУНР та УНР переросли у взаємні звинувачення в «зраді». Ще більше ситуація погіршилася після Варшавської угоди. Петрушевич був проти переведення Української бригади під керівництво УНР, а особливо Стрілецької ради, яку вважав польськими запроданцями. Коновалець розумів, що на зміну такого стану справ потрібен час. По-друге, Чехословаччина дозволяла переведення українських збройних сил тільки за згоди Польщі, яка фактично проігнорувала цей військовий резерв в основному через те, що особовий склад представляли галичани. По-третє, більшість інтернованих були деморалізовані, мріяли про звільнення та повернення додому, не розуміли, що діється в Україні, хто з ким і проти кого воює. Окрім того, частково особовий склад уже був заражений комуністичною пропагандою. Контрнаступ більшовицьких військ у червні — липні 1920 р. і відступ українсько-польських сил до Галичини змусили Коновальця припинити роботу з налагодження співпраці з перспективою створення на основі інтернованих у Яблонному боєздатної дивізії. У липні 1920 р. у Празі за участі Коновальця, Андруха, Кучабського, Матчака та Чижа відбулося засідання Стрілецької ради, на якому було з’ясовано стан справ й ухвалено рішення про повернення всіх січовиків у Галичину. Подальші події вказують на те, що в Галичину таки поступово поверталися старшини та рядові армій УНР і ЗУНР, починаючи підпільно формувати організаційні засади УВО й навіть здійснювати перші саботажні акції проти польської влади. Коновалець та його оточення почали готуватися до інших методів боротьби, іще не уявляючи остаточно, що за заходи це мають бути і як їх реалізувати. Адже весь досвід, здобутий до Першої світової війни, не відповідав вимогам часу, а здобутий у роки відродженої, але втраченої державності ставав неефективним. У тому, що це буде збройна боротьба за самостійність України, ніхто не сумнівався, але до того, щоб її організувати та здійснювати, треба було серйозно готуватися. Коновалець дедалі менше вірив в успішність дипломатії ЗУНР та союз УНР із Польщею. Сумнівався він і в спроможності розпорошеного українського повстанського руху на Наддніпрянщині зорганізувати силу, здатну злагоджено протистояти більшовикам. Окрім негативного ставлення до союзу з Польщею, Євген категорично не сприймав концепцію галицького сепаратизму — самостійності Галичини, що суперечило стрілецькій ідеології державної соборності. 2—3 серпня 1920 р. у Празі в ширшому колі експертів та небайдужих відбувся З’їзд підпоручників Українських військових організацій за кордоном. Серед присутніх були представники Української бригади з табору в Німецькому Яблонному й Українського союзу старшин у Відні, делегати із Закарпаття й української еміграції в США. Учасники зібрання постановили таке: 1. З’їзд стоїть на позиції повної соборності та самостійності України, причому не важливо, у яку соціальну та політичну форму переросте самостійність. 2. З’їзд стверджує, що сучасне катастрофічне становище є наслідком нестійкості, хитання, суперечностей із гаслами щодо самостійності та соборності, а також існування трьох українських урядів (УНР, ЗУНР та УСРР). 3. З’їзд заявляє, що вказаним урядам не слід чинити спротив об’єднанню українських земель, але закликає всіх старшин і стрільців української армії до подальшої боротьби за самостійність України. 4. З’їзд вважає за необхідне зберегти в організованій формі наявні за межами України військові частини та об’єднати їх ідейно між собою. Під час з’їзду було висловлено думку, як можна використати ситуацію, що склалася після більшовицького контрнаступу, і залучити країни Антанти до війни з більшовиками. Передусім ішлося про відмову української армії від захисту Галичини на користь Польщі та збереження армії винятково для боротьби за українську державність. Для цього слід було раптово відвести українську армію в Карпати. Розрахунок був на те, що більшовики після переможного походу через Польщу дійшли б до Середньої Європи. Для порятунку ситуації країни Антанти були б змушені звернути увагу на українські військові сили в організації протибільшовицького фронту. Тоді українська справа не залежала б тільки від Пілсудського. Ці міркування Чиж передав Петлюрі, але Коновалець розумів, що план буде відкинуто. Коновалець пробував долучатися до всіх ініціатив щодо створення у Відні, Празі чи якомусь іншому європейському місті організації, яка б об’єднала політичну еміграцію. Певні надії він покладав на Всеукраїнську національну раду, установче засідання якої відбулося 4 січня 1921 р. у Відні. Повний склад ради становив 75 осіб (45 представників мала Наддніпрянщина, 18 — Західна Україна, 7 — Кубань, 5 — Ліга відновлення України та Український жіночий союз). Саме як представник Ліги відновлення України Коновалець брав участь у роботі ВНР. 1 лютого 1921 р. розпочала роботу перша сесія загальних зборів ВНР у Відні під керівництвом Шелухіна, який відзначив, що рада консолідувала українські партії. 12 лютого 1921 р. ВНР ухвалила постанови, у яких вважала ідеалом українського народу об’єднання всіх українських земель в одну суверенну соборну державу. Оцінюючи міжнародне становище та місце українського питання, представники ради підкреслювали, що «непевний стан речей на сході Європи, який може перенестись і на цілу Європу, є наслідком дотеперішньої хибної політики держав Антанти та споневірення ними в ряді випадків принципу самоозначення і національної єдності народів». Окрім цього, засуджували політику польського уряду щодо українських земель, а Варшавський договір 1920 р. було потрактовано як такий, що суперечить українським національним інтересам. Коновальця на одному із засідань виконавчого комітету ВНР було обрано військовим референтом. Його завдання полягало в збиранні інформації про всі українські військові частини, котрі збереглися, чисельність їхнього особового складу, місце перебування та настрої й підготовці на основі цих даних доповіді для виступу на засіданні ВНР. Коновалець поставив питання, чи ці дані потрібні тільки для доповіді чи для реальної роботи. Збирати інформацію лише для доповіді він відмовився. На наступних засіданнях робота ВНР перетворилася на з’ясовування стосунків та політиканство, а у квітні 1921 р. рада взагалі припинила свою діяльність. З цього приводу Коновалець писав, що найбільша загроза була пов’язана з тим, що таке протистояння виходило далеко за межі двох основних емігрантських політичних осередків у Відні та Тарнові. Якби не це, то факт «ворожнечі міг би викликати лише жаль, що українська політична еміграція забула про завдання, які стоять перед кожною політичною еміграцією, і всю свою енергію обернула на безпродуктивну гризню». Водночас Коновалець постійно контактував у Відні з українськими січовими стрільцями під керівництвом Старосольського, які почали організовуватися для продовження діяльності. Окрім Старосольського, цей осередок усусів представляли Іван Рудницький, Воєвідка (колишній лікар полку Січових Стрільців у Києві), Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбург) та ін. На 5 квітня 1921 р. Українські Січові Стрільці в Празі запланували з’їзд, на який було запрошено Коновальця. З цього приводу він звертався до членів Стрілецької ради, які перебували в Галичині, прохаючи їх висловити свою думку щодо того, яку позицію на з’їзді йому слід обстоювати. Зокрема, чи підтримують вони об’єднання, а якщо підтримують, то на яких засадах. Просив також розпочати переговори з усусами, що перебували в Галичині. З’їзд Українських Січових Стрільців відбувався 5—13 квітня. У ньому взяли участь делегати з Відня, Праги, Ліберців, Яблонного та Закарпаття. Коновалець виступав як керівник Стрілецької ради колишньої формації Січових Стрільців. На початку з’їзду було звернено увагу на питання об’єднання Українських Січових Стрільців і Січових Стрільців, яке усуси сприйняли цілком позитивно. У вступі до промови Коновалець привітав учасників з’їзду й наголосив на тому, що основною рисою Січових Стрільців є їхня активність. Продовжуючи виступ, він підкреслив, що за наявних обставин розраховувати й сподіватися на щось українській справі не слід. Тільки об’єднання й спільна цілеспрямована робота для реалізації ідеї української державності є майбутнім двох військових формацій. Інших перспектив для подальшої діяльності немає. У листах у Галичину Коновалець, описуючи з’їзд, відзначав: «Моя думка, що поки що ту за кордоном УСС треба залишити їм самим, хай організуються, а пізніше тільки, коли побачим, що з цеї організації вийде, ще раз підняти думку певної спільної праці». У травні він також писав, що для вирішення всіх справ, які накопичилися, вирішив повернутися до Львова, і просив січовиків обережно публічно висловлюватися та аналізувати діяльність їхньої організації. Окрім політичних справ, Коновалець ініціював збирання матеріалів для написання праці про формацію Січових Стрільців. Адже на тлі програних змагань за українську державу, а також дискредитації стрілецтва в 1920—1921 рр. різними українськими військово-політичними осередками те, якою буде пам’ять про Січових Стрільців, залежало від того, як вони самі її зафіксують. 20 липня 1920 р. Чиж отримав завдання забрати з фотостудії фотографії для альманаху. Одну з них він передав Коновальцю, а решту відвіз до Кошиці. Наступного року у Відні для видання альманаху створили редакцію під керівництвом Рудницького. 1922 р. всю редакційну роботу було перенесено до Львова. Окрім того, ще в 1920 р. у Львові Кучабський під псевдонімом «В. К. » видав першу узагальнювальну невелику працю про історію та характер формації Січових Стрільців, а в 1921 р. у Відні Дашкевич під псевдонімом «Р. Давний» опублікував трохи більшу за обсягом брошуру «Про Січових стрільців». Коновалець познайомився з Рудницьким у Відні на квартирі Павла Лисяка та його дружини Мілени Рудницької. Лисяк був тоді редактором газети уряду ЗУНР «Український прапор», а його помешкання стало своєрідним осередком політичних дебатів української військової й політичної еміграції, де Коновалець був бажаним гостем. Ці представники української еміграції заснували організацію «Молода Галичина», до складу якої увійшли Дмитро Левицький (голова), Коновалець (його заступник), Рудницький (секретар), а також Мельник, Лисяк, Мілена, Чмола та ін. Однак «Молодій Галичині» не вдалося стати своєрідним об’єднавчим середовищем української політичної еміграції. Повернення до Львова

20 липня 1921 р. Коновалець приїхав до Львова, де швидше за все не бував від серпня 1914 р. Одним із перших місць, куди завітав Євген, стало товариство «Просвіта» на площі Ринок, 10. Директором канцелярії та секретарем головного відділу «Просвіти» на той час був його гарний приятель ще з гімназійних та студентських років Степан Шах. Під час бесіди з ним Коновалець запитав, чи не міг би Степан допомогти з пошуком помешкання. Шах тоді мешкав у дружини покійного професора В. Шухевича Герміни поблизу Високого Замку, на вулиці Собіщена, 7 (нині вулиця О. Довбуша). Після цього Шах із Коновальцем пішли до пані Герміни, яка погодилася здати одну вільну кімнату на першому поверсі. Герміна Шухевич мешкала з дочкою Дарією Старосольською, її дітьми Юрком і Лесею та онуком Романом Шухевичем, який із 1917 р. навчався в Академічній гімназії. За короткий період проживання в будинку Шухевичів Коновалець відіграв важливу роль у формуванні свідомості майбутнього командувача УПА Романа Шухевича. Облаштувавшись у Львові й відвідавши батьків у Зашкові, Євген поступово долучився до роботи з організації та поширення нових форм боротьби. У Львові вже довший час перебували старшини січових стрільців Дашкевич, Кучабський, Матчак, Чиж та ін. Вони зробили перші організаційні кроки, створивши за участі секретаря Українського горожанського комітету Володимира Целевича та старшин УГА Осипа Навроцького і Юрія Полянського підпільну організацію «Воля». Улітку до цієї справи долучився старшина УГА Дмитро Паліїв, якому вдалося відновити діяльність спортивного товариства «Україна». Станом на середину 1921 р. «Воля» була перетворена на підпільну Українську військову організацію. Попри наміри розгорнути діяльність по всій Україні, з огляду на реальні обставини, що склалися на Наддніпрянщині, своїм першочерговим завданням члени УВО вважали не дати закріпитися молодій польській владі на західноукраїнських землях. Чиж та Матчак, які почали активно розвивати мережу УВО в Галичині, легалізували свою громадську діяльність в українському студентському русі. Зокрема, Чиж відновив роботу Українського студентського союзу, ставши його керівником. Як мету діяльності організації було задекларовано підготовку студентів для продовження боротьби за політичне визволення. Матчак очолив товариство «Українська академічна поміч», яке надавало матеріальну допомогу українській студентській молоді. 1—3 липня 1921 р. усі львівські українські студентські товариства провели у Львові студентський з’їзд, який зібрав приблизно 250 учасників. Учасники з’їзду у своїй резолюції зайняли позицію самостійності та соборності України в етнічних кордонах та сприйняття польської влади на західноукраїнських землях як окупаційної. Також було висловлено недовіру уряду ЗУНР у Відні й заявлено про необхідність створення всіма українськими партіями в Галичині тимчасового українського уряду. Ці заяви стали приводом, щоб організаторів та учасників з’їзду звинуватили в тому, що вони польські агенти, які за польські гроші дискредитують галицький уряд. З цього приводу Коновалець писав, що його та соратників було «оплутано такою сіткою нісенітниць та провокацій, що в сторонніх людей мусіло дійсно зродитися підозріння, коли не тверде пересвідчення, що я й мої товариші якісь польські агенти». Більше того, Коновалець вважав, що навіть були спроби його вбити. Упродовж серпня Коновалець активно занурюється в атмосферу суспільно-політичного життя окупованої поляками Галичини та роботу зі створення УВО, зустрічається зі старшинами, яким у липні — серпні 1920 р. було доручено розвивати підпільну військово-політичну діяльність у Галичині, а також із тими, кого вони залучили. Водночас Євген не втручається в діяльність УВО, спостерігає, вивчає та аналізує. Він усвідомлює, що відносини, які були запроваджені в Стрілецькій раді, порушилися, виникли взаємні звинувачення, певна недовіра, а сама організація УВО мала дещо стихійних характер, оскільки була позбавлена чіткої командної вертикалі та розуміння стратегічних цілей тощо. Така ситуація на етапі становлення нової військово-політичної організації призвела б до швидкої ліквідації УВО польською поліцією. У зв’язку з цим станом на 10 вересня 1921 р. було скликано Стрілецьку раду, робота якої тривала до 12 вересня. За спогадами одного з активних учасників та члена УВО Паліїва, зустрічі та наради відбувалися в музеї НТШ, що на вулиці Чарнецького (сучасна вулиця В. Винниченка), завідувачем якого став згадуваний Юрій Полянський, котрий у 1922—1923 рр. був крайовим комендантом УВО. Усі зустрічі та збори з питань безпеки ретельно готували та конспірували. Попередні зустрічі проводили на конспіративній квартирі видавництва «Червона калина», директором якого був Осип Навроцький. За його спогадами, у цій квартирі на вулиці Руській існували потаємні двері, які ще до війни були зроблені з ініціативи адвоката та фінансиста Степана Федака. Ці двері вели до будинку товариства «Дністер». Навроцький писав, що до тієї квартири постійно заходили Коновалець та інші члени начальної команди УВО, тут відбувалися наради й зустрічі командувача з Отмарштайном, Ю. Тютюнником і його ад’ютантом Добротворським. Там Навроцький востаннє й бачив Коновальця в грудні 1922 р. Мабуть, Стрілецька рада засідала в музеї НТШ. На раду приїхали та прийшли Коновалець, Матчак, Чиж, Курах, Отмарштайн, Чмола, Дашкевич, Кучабський, Навроцький, Полянський та ін. Згідно з працею історика О. Кучерука, Коновалець дозволив собі стримано, без зайвих емоцій, але об’єктивно оцінити ситуацію, як робив це завжди. Фактично він вказав на те, що наразі УВО мало схожа на структуру, що має перспективу в найближчому майбутньому успішно проводити боротьбу й здобути підтримку українців. Присутні зрозуміли, що Коновалець має рацію, тому не було якихось заперечень, звинувачень, з’ясування стосунків тощо. Ця Стрілецька рада стала початком вибудовування нових організаційних засад УВО. За даними М. Ковальчука, після цього засідання від організації, де почав головувати Коновалець, дистанціювалися Матчак, Чиж та Кучабський. Окрім того, Коновалець стежив за підготовкою Українським партизансько-повстанським штабом під керівництвом Ю. Тютюнника та його заступника Отмарштайна збройного рейду на Україну. Адже штаб було зосереджено у Львові. У спогадах Ю. Тютюнник відзначав, що для штабу було винайнято будинок поблизу парку Кілінського (сучасний Стрийський парк), а він сам мешкав у готелі «Європейський» у центрі міста (нині площа Міцкевича, 4). Зустрічаючись у Львові з Отмарштайном, Євген порушував і питання рейду. Отмарштайну була цікава думка Коновальця, який не приховував свого сумніву в успішності кампанії. Особливо цей сумнів посилився після того, як улітку більшовицька агентура з боротьби з контрреволюцією розкрила та знищила багато українських повстанських підпільних осередків. Зокрема, було ліквідовано осередок, який створив у Києві член Стрілецької ради Андрух і який фактично мав бути ланкою УВО в окупованій більшовиками Україні. 28 серпня 1921 р. Андруха розстріляли. Отмарштайн просив Коновальця звернутися до Сушка, який перебував в одному з таборів для інтернованих, щоб той долучився до організації та здійснення рейду. Сушко погодився взяти участь у Другому зимовому поході. Позиція Коновальця зводилася до того, що з огляду на неможливість згорнути організацію рейду «присутність підполковника Отмарштайна в центрі згаданої акції може бути корисною, хоч би з огляду на те, що така ідейна, високоосвічена й фахово авторитетна людина зможе найкраще зорієнтуватися в пануючих на Радянській Україні відносинах та його погляд буде мати велику вартість для всіх українських військових кіл». 24—25 вересня у Львові проходила таємна нарада між представниками генштабу польського війська та українським військовим командуванням в складі Ю. Тютюнника, Отмарштайна та Данильчука. Польська сторона, проаналізувавши ситуацію в Україні, дійшла висновку про важливість, але необов’язковість рейду. Ця нарада збіглася з подією, що 25 вересня 1921 р. сколихнула Польщу: на площі Ринок у Львові 20-річний Степан Федак здійснив замах на голову Польської держави Ю. Пілсудського. У результаті замаху було поранено львівського воєводу К. Ґрабовського, який супроводжував Пілсудського. Поліція активно розпочала розшук організаторів та співучасників замаху. Оскільки вона не мала навіть приблизного уявлення про бойове підпілля та його організаційну мережу, то зосередила увагу на українських молодіжних організаціях, які зайняли відверто ворожу позицію до Польщі. Під час арештів до в’язниці потрапили й члени УВО, серед яких були Матчак, Паліїв, Кучабський та ін. Чиж змушений був виїхати з Галичини. Під час слідства було встановлено деякі дані про підпільну організацію «Воля», але відомості про УВО буде встановлено пізніше. На чолі Української військової організації під час розгортання її діяльності

Судовий процес проти 13 українців, звинувачених в антидержавній діяльності, тривав у вересні — листопаді 1922 р. Федак, Паліїв та інші вважали себе громадянами ЗУНР, тому відмовлялися визнавати право польського суду вести справу. Попри це Федак отримав 6 років, а інші підсудні — від 1, 5 до 2, 5 років ув’язнення. Узагалі ситуація, що склалася після арештів, змусила Коновальця остаточно взяти на себе відповідальність за подальше утвердження УВО. Він ініціював проведення її третьої реорганізації. Перші дві були проведені в серпні — вересні. Зокрема, перетворили начальну колегію на начальну команду та включили до її складу кількох нових членів. Під час третьої реорганізації до команди УВО ввійшли Коновалець, Мельник, Петро Бакович, Навроцький, Микола Саєвич, Герчанівський, Целевич. Зокрема, колишній старшина УГА Бакович був інспектором Ревізійного союзу українських кооперативів. Паралельно Коновалець зосередив увагу на політичній діяльності, яка в основному була спрямована на налагодження діалогу з представниками ЗУНР, яка намагалася встановити контроль над УВО. Попередні спроби усунути Коновальця від керівництва організацією не мали успіху. Членство в УВО Целевича й Баковича, родинні зв’язки зі Степаном Федаком, робота над історією Січових Стрільців разом із Рудницьким та гарні стосунки з іншими представниками ЗУНР на деякий час примирили Коновальця з Петрушевичем. Створення начальної команди дозволило вибудовувати чітку вертикаль управління та струнку структуру УВО в Галичині. Начальній команді підпорядковувався крайовий склад, потім — окружний та повітовий. Вважають, що станом на осінь 1922 р. УВО розширилася до 13 окружних команд, на території яких діяло приблизно 45 повітових команд. Повітову діяльність здійснювали «п’ятірки», «трійки» або рої, які були найнижчою бойовою конспіративною ланкою. Своєю чергою, начальна команда вибудувала горизонталь діяльності, створивши референтури: військову (або бойову), політичну (або пропагандистську), розвідувальну та організаційну (або фінансову). На той час фінансове забезпечення УВО здійснювалося в основному за рахунок допомоги від Федерації українців у Злучених державах Америки, яку очолював М. Цеглинський, тобто від української еміграції в США; Українського бойового комітету, який організував Матчак; українських кооперативних структур та інших джерел. УВО формувалася як військова структура, тому не слід шукати в її діяльності політичних програм. Через кілька років Коновалець зайнявся формуванням політичного осередку та розробкою ідеологічних й програмних засад його функціонування. Але на той час саме ідея української самостійної, соборної та суверенної держави, гарне розуміння й знання ворогів, політична стійкість та моральна відповідальність перед тими, хто поклав життя в боротьбі за ці ідеї, і наступними поколіннями об’єднували членів організації й мобілізовували нових добровольців. Як спосіб здобуття державності розглядали революцію, а УВО мала стати основою майбутньої армії. Станом на середину 1922 р. організація чітко визначила, що Польща є ворожою українській нації, і проголосила свою безкомпромісність у боротьбі з нею. Начальна команда активно взялася за організацію воєнної діяльності УВО в Галичині, зокрема за накопичення зброї та вибухівки, значну частину якої постачали з Чехословаччини. Саботажі, експропріація майна та політичні вбивства стали згодом основними формами діяльності УВО. Також проводили роботу зі шкільною, гімназійною та студентською молоддю для залучення до організації та недопущення зневіри, розчарування, байдужості. 2 травня 1922 р. у таборі для інтернованих вояків армії УНР у Щипйорно на території Польщі було вбито одного з найближчих соратників та друзів Коновальця Отмарштайна. Це стало сильним потрясінням для Євгена й серйозною втратою для УВО. У другій половині літа 1922 р. Коновалець уперше провів з’їзд окружних команд у Львові. Засідання проходили в залі «Сокола» на вулиці Руській і в Крайовому союзі господарських спілок на вулиці Зиморовича (нині Дж. Дудаєва). Сам з’їзд був організований як зібрання представників українських товариств «Просвіта», «Рідна школа» та ін. Начальна команда з окружними командами обговорювали розбудову УВО та підготовку до саботажних акцій у зв’язку з виборами до сейму. Бойкот виборів УВО розпочала ще в червні й продовжувала до листопада 1922 p. Члени організації вдавалися до підпалів фільварків польських поміщиків, приміщень польських військових частин, баз із паливом та поліційних відділків, перешкоджання руху військового транспорту та інших видів саботажу. Метою було продемонструвати, що боротьба на українських етнічних землях за державну незалежність проти польської окупаційної влади триває, а український народ живий духом і тілом. Доходило навіть до збройних сутичок із польськими військами. Польська влада не була милосердною: у райони виступів висилали карні експедиції, що супроводжувалося арештами, побиттям, грабунками тощо. За цей час було заарештовано близько 15 000 осіб. Масштаб арештів серйозно ускладнив діяльність Коновальця. Згідно зі спогадами учасника тих подій та історика УВО-ОУН З. Книша, у той час Євген користувався псевдонімом «Віра». Йому все важче було переховуватися, контактувати з однодумцями та здійснювати керівництво УВО. Окрім того, поляки намагалися показати й лояльність українців до них. Для цього з українців було сформовано політичну групу «хліборобів», одним із представників якої був український поет і перекладач Сидір Твердохліб. Він заявив про свою участь у виборах у Золочівському виборчому окрузі. За це на нього 14 жовтня в Кам’янці-Струмилівській вчинили замах члени УВО Пасіка й Садовський. Від отриманих поранень Твердохліб помер 15 жовтня. Поліція відразу заарештувала організатора замаху Михайла Дзіковського, який під час допитів розказав усе, що знав про УВО. Після цього поліція спрямувала свій удар по начальній команді, однак арештувати її не змогла. Коновалець перебував у ці дні в Зашкові. Його встигли попередити, що поліція знає, де він перебуває, і найближчим часом прибуде в село, щоб здійснити арешт. Відповідно було ухвалено рішення готуватися виїхати у вільне місто Гданськ. Переправити Коновальця й Целевича доручили Герчанівському. Той передусім здійснив поїздку до Гданська, ознайомившись із правилами перетину кордону. Після цього Коновальцю та Целевичу зробили фальшиві документи. Вирішено було їхати поїздом. Разом із ними збиралися вирушати пані Майковська з газети «Діло» та пані Терлецька. Герчанівський мав бути озброєний і в разі арешту стріляти. Перед виїздом використали конспіративний прийом. Підроблений лист, який нібито надійшов із Німеччини та інформував, що Коновалець уже перетнув кордон, було передано польським інформаторам. У результаті через кілька днів ажіотаж навколо розшуку Євгена у Львові вщух. 25 жовтня без жодних проблем Коновалець та Целевич із жінками з головного вокзалу Львова виїхали до Гданська. Розмовляли вони польською й дісталися на місце без пригод. Паралельно з підготовкою до виїзду за кордон Коновалець розпочав роботу зі створення нової командної вертикалі. В еміграції мала бути сформована начальна команда зі старшин, які там перебували. У Галичині було створено крайову команду, що діяла в різному складі до 1931 р. Крайового коменданта завжди призначав Коновалець (як начальний комендант УВО), а крайовий комендант підбирав собі співробітників для окремих референтур. За потреби крайову структуру можна було змінювати, а бойовий референт був водночас заступником крайового коменданта. Приблизно в липні 1922 р. до Львова повернувся Мельник. Він оселився в помешканні адвоката Теодора Рожанківського. За деякий час був заарештований і просидів приблизно шість тижнів у в’язниці: спочатку на вулиці Яховича (нині Академіка Романа Кучера), а потім у Бригідці на вулиці Городоцькій. Ще до арешту Мельник установив контакт із Коновальцем, дещо дізнавшись про стан справ. Вийшовши з в’язниці, Мельник почав контактувати з Герчанівським. Коли стало зрозуміло, що Коновальцю доведеться покинути Львів, він повідомив Мельнику, що тому буде передано керівництво УВО в краю. За день до виїзду Коновалець зустрівся з Мельником далеко від центру міста, у районі Погулянки, що поблизу Личаківського кладовища. На окреслений період проживання Коновальця у Львові припадає його одруження з Ольгою Федак, яка була другою дочкою у відомій та одній із найбагатших у Львові родині Степана й Марії Федаків. (Коновалець познайомився з фінансистом, політиком, громадським діячем, меценатом та одним зі сподвижників ЗУНР Степаном Федаком іще в студентські роки. ) Вінчання відбулося у Львові 18 лютого 1922 р. Свідками на весіллі були Лев Лепкий та Отмарштайн. Між іншим, Отмарштайн після листопадового рейду повернувся з Тютюнником до Львова, відкривши на Бернардинівській площі маленький ресторан. Компаньйоном став Герчанівський, однак справа не витримала конкуренції, і їм довелося закритися. Після виїзду зі Львова Коновальця, а через два місяці і його дружини вони оселилися в Берліні. 1 січня 1924 р. у подружжя народився син Юрко. Надалі сімейне життя Коновальців минатиме в періодичних переїздах і тривалих розлуках. Перебуваючи вдома, Євген завжди багато уваги приділяв синові, разом із дружиною організовував поїздки для відпочинку. Ольга Коновалець за час їхнього короткого сімейного життя виявила велику витримку та сміливість. Після вбивства чоловіка в Роттердамі в травні 1938 р. вона оселилася в Римі та працювала в бібліотеці Йосипа Сліпого. А в 1959 р. Ользі довелося пережити ще одну трагедію — смерть єдиного сина. Утвердження українського націоналістичного руху в еміграції

Виїзд Коновальця та інших членів УВО на еміграцію, арешти й переховування змусили крайову команду дещо призупинити активні дії. З Гданська Євген переїхав до містечка Еберсвальде, розташованого за 55 км на північ від Берліна. Контакти зі Львовом підтримував через листи, які доправляли в різні способи. 14 березня 1923 р. Рада послів держав Антанти формально поставила крапку в польсько-українському конфлікті, визнавши право суверенітету Польщі над усією територією, на яку та поширила свою владу, зокрема й над Східною Галичиною. Позиція щодо надання автономії Східній Галичині та прав національним меншинам була формальністю й дипломатичною грою. Достеменно не відомо, напередодні цієї події чи після, але в березні 1923 р. у містечку Оліва (приблизно за 20 км від Гданська) Коновалець провів конференцію УВО за участю представників уряду ЗУНР. Це містечко було обране саме з мотивів конспірації. Усі запрошені приїжджали до Гданська на конспіративну квартиру, а звідти, отримавши відповідні координати, їхали в Оліву. Як відзначає З. Книш, під час проведення таких заходів Коновалець користувався власним методом — проводив розмови з учасниками віч на віч або з групами по кілька осіб, а потім вів пленарне засідання. Серед присутніх були Коновалець (начальний комендант УВО), Мельник (крайовий комендант УВО), Ярослав Індишевський (претендент на крайового коменданта), Герчанівський (старшина для спеціальних доручень при команді), Бакович (бойовий референт), Юліан Головінський (комендант округи Рава-Руська — Чесанів — Любачів), Іван Рев’юк (комендант округи Коломия), Володимир Бемко (комендант округи Бережани), Павло Меркун (представник УВО на Холмщині), Ярослав Селезінка (військовий міністр уряду ЗУНР), Володимир Бачинський та Зенон Пеленський від Народного комітету та Міжпартійної ради. Конференція була скликана для розв’язання внутрішньоорганізаційних проблем, з якими УВО зіткнулася після арештів 1922 р., і політичного питання, яке стосувалося відновлення намірів Петрушевича та його оточення підпорядкувати собі УВО. Адже ці наміри відновилися після того, як Коновалець покинув Львів. Після консультацій Коновалець запропонував, щоб у Галичині діяла крайова команда УВО під керівництвом Мельника, а також окрема крайова команда для українських земель на схід від річки Збруч. Кандидатура Мельника не викликала зауважень у присутніх. У контексті організаційних питань обговорювали й необхідність активізації діяльності політичної та розвідувальної референтур. Політичне питання на конференції стало предметом жвавої дискусії. Селезінка ставив питання про повне військове й політичне підпорядкування керівництва УВО ЗУНР. Коновалець чітко заявив, що не буде відмовлятися від соборницьких ідей на користь перетворення УВО на інструмент боротьби для ЗУНР, і повів розмову про збереження наявної співпраці й пошук нових ефективних форм спільної діяльності. Представництво ЗУНР дало зрозуміти, що від своїх намірів воно не відмовляється. У цьому питанні дали про себе знати особисті амбіції Петрушевича, через які його вдало налаштовували проти Коновальця. Загалом спровоковане ЗУНР протистояння затягнулося на значний час. Попри це, Коновалець активно продовжував розвивати УВО. За його підтримки Паліїв, який у березні 1923 р. вийшов із тюрми, узявся за створення легального націоналістичного осередку. Першим кроком стало відкриття у квітні інформаційного ресурсу — часопису «Заграва», де головним редактором став Донцов, а співредактором — Паліїв. Робота часопису фінансуватиметься УВО. 1923 р. видавці «Заграви» започаткують роботу Української партії національної революції. Окрім Паліїва та Донцова, стосунок до часопису та партії матимуть Дмитро Левицький, Сушко, Рудницький, його сестра Мілена Рудницька та ін. Щоправда, пробільшовицькі настрої, які розвивалися в середовищі ЗУНР після рішення Ради послів, не оминули Паліїва. Адже деякі західноукраїнські лідери розраховували на більшовицьку допомогу в боротьбі з Польщею з подальшим приєднанням ЗУНР до УСРР. У травні 1923 р. було розпущено уряд ЗУНР, а Петрушевич переїхав до Берліна. Ініціатива щодо зближення з більшовиками виходила від Петрушевича. На нарадах із більшовицьким представництвом у Берліні були присутні й представники від УВО. Однією з вимог більшовиків стало усунення від керівництва УВО Коновальця. З точки зору оцінки позиції Коновальця в політичній грі, яку розгорнуло керівництво ЗУНР із метою підпорядкування собі УВО, цікавим є лист Дзіковського (утік із польської в’язниці 30 червня 1923 р. і перебрався до Праги) до Тютюнника від 8 листопада. У цьому листі були описані настрої, течії, групи й осередки українців, що діяли в еміграції, їхнє ставлення до більшовиків, а також те, з ким можна й треба працювати, тощо. УВО Дзіковський називає галицькою терористичною організацією під керівництвом Коновальця, якого «на свою руку не наламаєте». Немає сумніву, що Тютюнник, який улітку 1923 р., перебравшись на територію УСРР, був заарештований і за складних обставин почав співпрацювати з чекістами, добре знав, хто такий Коновалець. Улітку 1923 р. Коновалець жив у містечку Фюссен землі Баварія. Там його відвідав Рудницький, який приблизно місяць залишався в цьому місті. Під час щоденних прогулянок Коновалець розповідав під запис про свою участь в Армії УНР. Вечорами редагували текст. Рудницький писав, що саме на цей час припадає укладання спогадів Коновальця, які пізніше будуть надруковані в журналі «Розбудова нації». Надалі Рудницький не полишав роботи з підготовки альманаху «Золоті ворота. Історія Січових Стрільців 1917—1919», і 1937 р. її було завершено. Упродовж 1925—1931 рр. Рудницький житиме у Варшаві як представник щоденної газети «Діло» та пресовий референт Української парламентської репрезентації, а також як людина, що інформуватиме Коновальця про українські внутрішньопартійні та польські політичні справи, тобто буде своєрідним зв’язковим між офіційним та підпільним українським національним рухом. Згодом він писатиме, що такі самі обов’язки були покладені на Паліїва. У Галичині на знак невизнання рішення Ради послів від 14 березня УВО відновила саботажні дії. Упродовж весни 1923 р. було проведено майже 300 різних акцій непокори. Рівень протистояння між Коновальцем та представниками ЗУНР постійно зростав. Щоб не посилювати ненависть, взаємні звинувачення й побоювання, наприкінці 1923 р. Євген покинув посаду начального коменданта УВО. Швидше за все, це був тактичний хід, адже Коновалець розумів, що в УВО залишатиметься більшість його людей, а проводити роботу з розбудови організації прихильники Петрушевича нездатні. Управління УВО перейшло до політичної колегії під керівництвом Селезінки. Крайовим комендантом УВО на західноукраїнських землях залишався Мельник. Оточення Петрушевича зрозуміло, що навіть в умовах, коли Коновалець формально не керує УВО, його вплив зберігається. Тому вирішили усунути й крайову команду на чолі з Мельником. 9 лютого було проведено обшук у помешканні зв’язкової УВО Ольги Басараб, у якої знайшли матеріали, що їх залишив керівник розвідки УВО Думін, після чого жінку заарештували. У ніч із 12 на 13 лютого, не витримавши жорстокого катування, вона покінчила життя самогубством. Брат Ольги писав, що вона приєдналася до УВО, оскільки була добре знайома з Коновальцем іще зі студентських років й довіряла йому. Після цього арешту було затримано ще кілька членів організації. 10 квітня 1924 р. у селі Осмолода (нині розташоване в Рожнятівському районі Івано-Франківської області) заарештували Мельника. Судова справа над затриманими членами УВО дістала назву «процес басарабівців». Слідство та суд затягнулися до березня 1925 р. 28 березня було винесено такий вирок: Мельника засуджено на 4 роки, Зиблікевича та Василя Коваленка — на 3 роки, Зеленого й Федора Воробця — на 2, 5 року, Миколу Білянського та Михайла Ґаца — на 2 роки, Ірину Вахнянин — на 15 місяців, Франца Штика звільнено й відправлено завершувати військову службу, Григорія Лихолата звільнено у зв’язку з тим, що він був хворий на туберкульоз. Після арешту Мельника крайове керівництво очолив Я. Індишевський, який був прихильником Петрушевича. Проти Я. Індишевського виступили дуже авторитетні члени крайової команди — Юліан Головінський та Омелян Сеник. Одночасно вони запропонували Коновальцю відновити керівництво УВО. Умовою для повернення стало повне унезалежнення від Петрушевича та його оточення. Ініціативна група погодилася на цю вимогу, а Коновалець приблизно в червні 1924 р. повернувся на посаду начального коменданта УВО. Ідейно-політичний конфлікт Коновальця як соборника з носіями «партикулярного патріотизму» (корисливого для себе та на шкоду загальнонаціональним інтересам) закінчився його перемогою саме в середині 1924 р. Після повернення з Німеччини від керівництва крайовим осередком УВО відсторонили Я. Індишевського. Його місце зайняв Головінський. Член ОУН і дослідник УВО та ОУН П. Мірчук вважає, що частина інтриг в УВО в 1924 р. була спецоперацією Думіна, який проводив «палатну революцію» всередині організації в «порозумінні з диктатором Петрушевичем» для остаточного усунення Коновальця від керівництва організацією. Пробільшовицька позиція дуже швидко дискредитувала Петрушевича та його найближче оточення. Багато галицьких політиків і політичних сил почали дистанціюватися від них. Деякі симпатики такої політичної орієнтації після відвідин УСРР усвідомили, що більшовицький режим був і є найбільшою загрозою для українського національного життя. Серед членів УВО УСРР у 1924 р. відвідали Паліїв та Я. Індишевський. Потреба розібратись у тому, що сталося, була приводом для проведення в січні 1925 р. конференції УВО в Ужгороді. Конференція критично відгукнулася про більшовицьку орієнтацію та прихильників політики Петрушевича й ухвалила рішення виключити з УВО Я. Індишевського, Думіна та їхніх однодумців. Позбавлення УВО внутрішніх та зовнішніх впливів дало змогу реорганізувати цю структуру й активізувати її роботу. Головінський зібрав навколо себе спеціально підготовану групу, до якої увійшли Сеник, Іван Паславський, Микола Ясінський, Микола Ковалисько, Володимир Моклович, Ярослав Барановський, Роман Барановський та ін. Ці люди, які були добре законспіровані, зорганізувалися на початку 1924 р. у так звану «Летючу бригаду» для здійснення «ексів» (експропріацій) — нападів на поштові відділення й банки з метою здобуття грошей, які в умовах польської окупації вважали такими, що мають належати українцям. У місцях свого проживання члени «бригади» були зобов’язані видавали себе за поляків чи німців. Відвідувати всі заходи, які організовувала українська громадськість, їм було суворо заборонено. У приватному житті членам «Летючої бригади» навіть не дозволяли залицятися до українських дівчат. Протягом 1924—1926 pp. «бригада» виконала цілу низку різних надзвичайно сміливих актів. Найгучнішим був напад на головну пошту Львова 28 березня 1925 р. Під час нього група бойовиків на чолі з Головінським вилучила близько 92 000 злотих. 19 жовтня 1926 р. Богдан Підгайний та Р. Шухевич вбили куратора шкільної освіти Станіслава Собінського. Син Р. Шухевича, народний депутат України Юрій Шухевич прокоментував цей акт так: «Мій батько убив польського шкільного куратора Собінського, але він не був терористом. Не забувайте, що цей акт — це індивідуальний терор і він не має нічого спільного з сучасним тероризмом». Окрім того, інші члени УВО вели пропагандистську роботу, забезпечували переховування бойового активу організації, займалися розвідкою тощо. Також у Берліні сформувалася нова начальна команда УВО в такому складі: Коновалець — головний комендант, Сеник — бойовий та економічний референт, Сидір Чучман — політичний і пресовий референт, Ріко Ярий — військовий референт та відповідальний за контакти з військово-політичними структурами Німеччини, Горський — референт із технічних питань. Коновалець розумів необхідність розвитку ідеологічних засад та політичної платформи, без яких було важко продовжувати боротьбу й здобувати підтримку серед українського населення. Саботажі, експропріація, політичні вбивства потребували міцної ідеологічної основи та сильного інформаційного супроводу для того, щоб доносити до пересічних громадян, що це національно-визвольна боротьба, а не бандитизм. У пропагандистській діяльності УВО необхідно було виразно демонструвати чітке бачення майбутнього державного устрою, системи управління тощо. Розвиток та зміцнення українського націоналістичного руху без подальшого об’єднання з іншими націоналістичними організаціями в краю та в еміграції були неможливі. Також здійснювали пошук зовнішнього союзника. Через об’єднання націоналістичних сил до створення ОУН

Мартинець, який приєднався до УВО приблизно в 1924 р., побувавши в 1925 р. на зустрічі з Коновальцем у Берліні, відзначав, що цей період у діяльності начальної команди можна «назвати переходовим... Був не то застій, не то нез’ясованість, щось так, як, перебувши хворобову кризу, організм не набрав ще сил для повного розвитку. Бо УВО була по кризі, але ще не було ясним, як піде дальший її розвиток». Коновальця Мартинець знав іще з вересня 1918 р., однак саме в 1925 р. йому випало познайомитися з Євгеном ближче. Окрім зустрічей, під час яких обговорювали питання стану справ у Галичині та подальшої діяльності УВО, Мартинець був запрошений і в гості до Коновальця, після чого так описав характер, стиль спілкування та інші риси Євгена: «І зовнішність, і характер полк. Коновальця скорше відповідали політичному провідникові, ніж військовому командантові. В постаті й у поведінці полк. Коновальця не було нічого “марсового”, військового, “диктаторського”. З лиця його майже не сходила усмішка, раз лагідна, раз загадкова, то знову переходяча у веселий сміх. Він робив враження скорше флегматика, ніж холерика, яким він був: настільки був у собі опанований. Ця опанованість виявлялася також у його маломовності; але це була сповидна маломовність, подиктована ним самим, коли це було йому потрібно, бо полк. Коновалець маломовним не був. Зате він був дуже ощадний на слова, зокрема коли мав діло з політичним партнером або супротивником. Але й у колі своїх людей, коли йшло про урядові діла, полк. Коновалець волів слухати поглядів інших, а сам відмовчувався. Він не замикав нікому уст і не обмежував дискусії, а вже ніяк не належав до людей, що взагалі не допускають до дискусії, бо не числяться з чужими поглядами. Навпаки, він, що був наділений найширшими повновластями, вважав на чужу думку, що більше — провокував дискусію й був дуже радий, коли зударялися найбільш суперечні погляди, не раз у гострій формі; тоді-то він двома пальцями лівої руки гладив свої вусики, а правою креслив олівцем на картках паперу або на коробках від цигарок чи сірників різні еси-фльореси. Сам з’ясовував свій погляд останнім, а коли справа була дуже важливою й вимагала його рішення, тоді, як правило, відкладав це рішення на наступний день, мовляв, треба його добре “перетравити”. Людей, що з ними доводилося йому мати діло, він намагався пізнати якнайосновніше — всі прикмети й хиби, всі слабі й сильні сторони, причому кожна інформація, і ця про інтимне життя даної особи, була для нього вартісною. Це він так “розкушував” дану особу. «Я його ще не “розкусив”» — вислів, залюбки ним вживаний. Полковник був людиною з комбінаторськими здібностями, з розрахунками на далеку мету й з хистом передбачення. Тому його позірна податність збивала “з пантелику” супротивників і не раз бентежила чи викликала сумнів в однодумців. Він ніколи не уносився під час засідань, не вибухав, не тратив нервів, а, поборюючи внутрішнє схвилювання, вмів відповісти спокійно, але рішуче; збиваючи другу сторону твердими арґументами. Характерно, що й супротивники шанували його, а що більше, коли виступали проти організації, на чолі якої він стояв, обвинувачували не безпосередньо його, а ще й виправдували: “Коновалець має злих дорадників”. Таке відношення, мабуть, треба пояснити тим, що полк. Коновалець у зносинах із людьми засадничо не “палив за собою мостів”. Він не поривав зносин із політичними супротивниками, схильний скорше до переговорів, ніж до запеклої боротьби. З людьми він ішов на розрив аж тоді, коли використав усі засоби поєднання. Особу й поведінку полк. Коновальця зрозуміємо, коли з’ясуємо собі, що хоч висунений на пост провідника з військово-диктаторськими повновластями, все ж це був не автократ і залюблений у собі еґоцентрик-мегаломан ‹…› а — як це не буде звучати парадоксально — демократ із крови й кости, що шанував чужі погляди й рахувався з ними, людина скромна, що могла критично дивитися не тільки на інших, але й на себе. Як себе віддав до послуг організації, так організацію віддав до послуг суспільності нації. І була це сильна людина — там, де він бачив, що не може йому ні порадити, ні помогти ніхто, ані суспільність, ані організація в цілому, ні найближчі співробітники, він вирішував і діяв сам, не питаючись нікого про раду, й справу тримав у суворій таємниці. Разом із цим завважив я, що відношення цього провідника до підлеглих йому людей було не як відношення пана до підлеглих, що їм він тільки наказує. Полковник взагалі не любив оточувати себе людьми, за яких треба було думати й яким треба було наказувати, а, навпаки, шукав людей із ініціятивою, що вміли стояти на власних ногах і мали власну думку. І все ж ніхто з них не відчував влади полковника в розумінні натиску. Навпаки, кожний мав враження необмеженої своєї влади, а в полк. Коновальцеві бачив не наказодавця, а скорше дорадника. Справжня влада полковника виявлялася в невидимій на перший погляд координації ініціятиви й праці всіх підлеглих осіб і у збірному висліді. Його тішило, що люди мають можливість прояву своєї ініціятиви, що часом він був її поштовхом. Полк. Коновалець був провідником найвищого типу, а не капралем, що забиває волю в своєму оточенні за принципом “мовчати й слухати! ” і що в додаток боїться притягати сильні індивідуальності зі страху “конкуренції” і тому оточує себе мірнотами, щоб на їх тлі самому блестіти». На шляху створення єдиного націоналістичного осередку Коновалець робить розрахунок на молодіжні організації, що сформувалися в Галичині та в еміграції. Лідери цих організацій активно контактували або навіть були членами УВО. Це було покоління української молоді, значна частина якої народилась у першій декаді ХХ ст. У своїй діяльності юнаки були самостійними та самодостатніми, а також ідейними та безкомпромісними. Щодо відносин із політичними центрами, осередками та партіями, то керівництво УВО поступово відмежовується від контактів із ними, окрім створеного в 1925 р. Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Одним із засновників УНДО був член УВО Паліїв, який відповідав за зв’язок та співпрацю між ними. 1928 р. на виборах у Коломийщині Паліїв був обраний послом до польського сейму. Статус посла сейму дав йому змогу переправляти до Галичини інформаційний матеріал і навіть зброю. Декілька років відносини з УВО розвивалися без конфліктів. Коновальцю підходив той стан відносин, що склався з найбільшим українським політичним представництвом УНДО, а також він розумів, що рано чи пізно їхні дороги змушені будуть розійтися. Наприкінці 1920-х рр. деякі лідери УНДО, маючи намір розпочати діалог із польськими політичними силами, починають дуже критично сприймати політичні вбивства та експропріацію, здійснювану УВО. Сучасний дослідник Л. Калиняк пише, що процес розходження розпочався наприкінці 1928 р. В УВО було чітко поставлено питання членства — або в цій організації, або в УНДО. Унаслідок цього з УВО вийшли Паліїв, Целевич, Любомир Макарушка та інші. Отже, напередодні створення єдиної ОУН у рядах УВО залишилися тільки члени, які повністю стояли на націоналістичних засадах. На практиці це означало, що УНДО повністю втрачало свій вплив у крайовій структурі УВО. Хоча політичні контакти продовжуватимуться. З молодіжних організацій, що починають формуватися на тлі хаосу серед українських політичних партій, груп та середовищ Галичини, першою помітною стає «Група української державницької молоді». Організація цієї структури була спровокована розгортанням діяльності радянофільських молодіжних груп. Провідними членами «Групи української державницької молоді» були Степан Охримович, Юліян Вассиян, Іван Ґабрусевич, Богдан Кравців, Осип Боднарович та ін. З-поміж них лише Вассиян та Боднарович були на кілька років молодші за Коновальця, а решта — більш ніж на 10 років. Деякі з них познайомилися під час відвідування занять в Українському таємному університеті, а потім продовжили навчання за кордоном. Учні старших класів гімназії об’єдналися в Організацію вищих класів українських гімназій. Її засновниками стали Р. Шухевич, Володимир Янів, Дмитро Грицай (майбутній генерал-хорунжий УПА). Ці хлопці були молодші за Коновальця на більш ніж 15 років. 1926 р. ці молодіжні організації об’єднались у Союз української націоналістичної молоді, першим керівником якого став Боднарович. Згодом до організації приєдналися Степан Ленкавський та Ґабрусевич. З боку УНДО були спроби перетворити Союз української націоналістичної молоді на свій молодіжний легальний осередок. Однак його члени категорично це відкинули, вважаючи, що вже сама легалізація організації означатиме визнання польської окупаційної влади як державної на західноукраїнських землях. Після всіх цих перипетій головою союзу став Кравців, а керівний склад поповнили Богдан Кордюк, Михайло Турчманович і Зенон Коссак. У сфері опрацьовування націоналістичної ідеології Охримович, Ґабрусевич і Ленкавський звернули увагу на ідеалістичний світогляд і впровадили культ героїзму. Водночас у галузі тактики вони розробили концепцію перманентної революції, що полягала в «постійному розвиткові революційної роботи, ввімкненні до неї чимраз нових кіл громадянства й постійному підвищуванні революційної температури». З-поміж молоді було запроваджено культ трьохсот героїв-студентів, що загинули 29 січня 1918 р. у бою під Крутами, і водночас бойкотовано польські патріотичні свята. Активним виявом культу героїзму було влаштовування походів на могили стрільців і героїв, полеглих у боротьбі за волю України, та жалобних академій кожної річниці загибелі членів УВО, приречених на смерть польськими судами або полеглих у бойових акціях підпільної організації. Члени союзу посіли провідні позиції в «Пласті», «Лугах», «Січах», «Соколах», були активними членами «Просвіти». За словами Ленкавського, бойові акції УВО були найяскравішим виявом протесту проти окупантської влади, даючи впевненість, що існує невидима українська сила, яку треба зміцнювати і якій необхідно допомагати. Оскільки в рядах конспіративної військової організації не було для всіх місця, почали утворюватися окремі нелегальні середовища. Союз української націоналістичної молоді вважав себе допоміжною силою для УВО. Серйозним націоналістичним осередком стала й «Група української національної молоді». Цю організацію створили в 1922 р. вояки УГА, що перебували на території Чехословаччини — у таборах для інтернованих в Йозефові та Ліберці. Зокрема, одним із засновників групи був рідний брат Коновальця Мирон. Після ліквідації таборів значна частина молоді роз’їхалася по різних місцевостях, щоб навчатися або працювати. Більшість із засновників групи зосередилась у Празі. Для легітимізації вони приєдналися як окрема секція до студентського товариства «Українська академічна громада». У квітні 1924 р. «Група української національної молоді» почала видавати журнал-місячник «Національна думка». На шпальтах журналу було сформульовано ставлення до Польщі: «Наше положення в Польщі — це положення в’язня в тюрмі», — і до УСРР: «…уважаємо Радянську Україну фактично за фікцію, і так довго, доки нема дійсної української держави, не можна до того, що не існує, щось прилучити. А тому, на нашу думку, Велика Україна є фактично під окупацією ворога, так як і Західна». Того ж року до групи приєднався Вассиян, який згодом став одним з ідеологів українського націоналізму. Третім молодіжним осередком на той час стала Легія українських націоналістів. Вона була заснована 12 листопада 1925 р. у Празі на з’їзді трьох українських організацій: Українського національного об’єднання, Союзу українських фашистів та Союзу визволення України. Центром діяльності легії стали Подєбради, де працювала Українська господарська академія. Більшість членів організації були вихідцями з Наддніпрянщини. Видавничим органом став журнал «Державна нація». Певний час в організації точилися суперечки з приводу політичної орієнтації: одні орієнтувалися на ідеї українського монархізму, пов’язані з Павлом Скоропадським, а інші — на еміграційний уряд УНР. Однак перемогли ідеологічні засади націоналізму з відмежуванням від усіх політичних і партійних рухів. З. Книш, розглядаючи процес заснування ОУН, відзначає, що Легія українських націоналістів була першою організацією, яка вживала назви «націоналіст» (замість «національний»), «державницький», «незалежницький» тощо. Від її членів пішло також привітання «Слава Україні! ». До складу організації входили Євген Маланюк, Микола Сціборський, Микола Тобілевич (син українського режисера та актора Миколи Садовського) та ін. Легія продовжувала розвивати традиції визвольної боротьби УНР, які були закладені за часів Петлюри, але до еміграційного «центру УНР» ставилася вороже через те, що той своєю діяльністю дискредитував національну революцію. Ще восени 1925 р. легія ініціювала створення Всеукраїнського національно-політичного об’єднання, закликаючи всю українську еміграцію до формування єдиного фронту боротьби за незалежність, суверенітет та соборність. Але зробити це не вдалося навіть після вбивства Петлюри 25 травня 1926 р. у Парижі, де він жив із жовтня 1924 р. Тоді легія організувала в Празі пам’ятне віче й закликала започаткувати роботу Комітету для охорони пам’яті Петлюри. Після того як спроба об’єднати еміграційні українські осередки зазнала поразки, восени 1926 р. Легія українських націоналістів зосередила увагу на об’єднанні всіх молодіжних спільнот зі схожою ідеологією в єдину націоналістичну організацію. Передусім було розпочато переговори з «Групою української національної молоді». За їхніми результатами сторони дійшли згоди в тому, що ідеологічних розбіжностей не мають, і розпочали опрацювання статуту Союзу організацій українських націоналістів. 12 липня 1927 p. відбулися установчі збори союзу, на яких було обрано управу в такому складі: Сціборський — голова, Козак — заступник, Степан Нижанківський — секретар, Чернявський — організаційний референт, Нововірський — політичний референт. На зборах було ухвалено статут і прийнято рішення про потребу скликання конгресу для затвердження ідеологічних засад подальшої діяльності. Також ішлося про необхідність запрошення на майбутні збори інших націоналістичних організацій та осіб, які, незважаючи на те що не належали до жодної з націоналістичних організацій, були дуже діяльними й активно співпрацювали з більшістю націоналістичних організацій. В одному з пунктів статуту Союзу організацій українських націоналістів так було відзначено мету його діяльності: «Боротьба за якнайскоріше відновлення Самостійної, Національної, Соборної Української Держави, яка забезпечувала б добробут усіх верств українського народу, та її охорона». Коновалець був добре поінформований про ці події в середовищі молодих націоналістів. Людиною, якій доручили представляти УВО на запланованих зборах, був Мартинець, якого на початку 1927 р. призначили головним редактором офіційного пресового органу УВО — газети «Сурма». Він встановив контакт із представниками легії в Празі, Подєбрадах, Берліні (з Петром Кожевниківом), Брюсселі (з Дмитром Андрієвським) та інших містах. Питання об’єднання націоналістичних організацій було предметом багатьох нарад в УВО. Його також обговорювали у вузькому колі Коновалець, Мартинець і Сеник, а від легії запрошували Кожевникова. 1926 р. Коновалець долучив до свого середовища Олександра Бойківа, який був одним із лідерів Центрального союзу українського студентства в Празі й познайомився з Коновальцем через Петра Сайкевича. За вказівкою Коновальця Бойків створив у Празі організацію українських стрільців та старшин «Єдність». Дещо пізніше Мартинець доручив новому колезі опікуватися виданням «Національна думка». Ще до установчих зборів Союзу організацій українських націоналістів Коновалець активно вів листування з Андрієвським, яке свідчить, що вони розпочали підготовку до проведення масштабної конференції українських націоналістичних організацій. Зокрема, у цих листах ішлося про вибір тем доповідей та доповідачів, варіанти назви організації, яку планували створити, та ін. О. Кучерук зазначає, що під час ведення листування між Коновальцем та Андрієвським встановилися досить теплі, дружні взаємини, що ґрунтувалися на розумінні основних завдань націоналістичного руху. На думку Коновальця, участь в ініційованій конференції мали взяти члени наявних націоналістичних гуртків, але не як «мандатовані представники», тобто делеговані своїми організаціями, а як приватні особи. Також він закликав запросити деяких відомих осіб із Галичини, які не були членами жодної з організацій, але для яких був важливий діалог щодо об’єднання націоналістичних організацій. Існувало чітке розуміння того, що запорукою подальшої успішної спільної діяльності може стати тільки ґрунтовне опрацювання ідеологічних, програмних та організаційних деталей і засад. Така підготовка вимагала багато часу, тому було вирішено якнайшвидше скликати конференцію, яка мала б розпочати підготовку до конгресу. О. Кучерук пише, що було досягнуто порозуміння щодо місця проведення конференції та її організаторів, якими стали Легія українських націоналістів (Подєбради), «Група української національної молоді» (Прага), Союз українських старшин (Берлін), Українська стрілецька громада (США), Українське студентське товариство (Прага), а також окремі провідні діячі націоналістичного руху, зокрема Коновалець та Андрієвський. Провести конференцію планували в Чехословаччині, однак розуміли, що місцева влада не дасть дозволу на такий захід, тому було вирішено організовувати його нелегально. Коновалець очолював Союз українських старшин, який був легальною громадською організацією й фактичним прикриттям для діяльності УВО. Підготовчий процес дещо затягнувся, а місцем проведення було зрештою обрано Берлін. 3 листопада 1927 р. Конференція українських націоналістів таки розпочала роботу. Учасниками були: Коновалець — начальний комендант УВО; Нижанківський і Вассиян — представники «Групи української національної молоді» (Прага); Сціборський і Кожевників — представники Легії українських націоналістів; Сеник і Чучман — представники УВО (Берлін); Петро Сайкевич і Любомир Макарушка — делегати крайової команди УВО (Львів); Боднарович, Кравців і Охримович — делегати Союзу української націоналістичної молоді (Львів); Мартинець — делегат УВО й «Групи української національної молоді» (Берлін); Андрієвський (Брюссель) і Пеленський (Берлін) — редакційні співробітники «Національної думки». Тривала робота конференції до 7 листопада, а головував на ній Андрієвський, який був основним організатором заходу, тоді як людиною, що об’єднувала присутніх, був Коновалець. На конференції не викликало суперечок питання необхідності створення єдиної організації українських націоналістів. Дискусійним стало питання щодо майбутнього УВО. 5 листопада під час конференції було створено Провід українських націоналістів. Мартинець відзначав, що обрання голови проводу викликало певну дискусію, яку розпочав Макарушка. На його думку, ця дискусія була не випадковою, оскільки давала можливість Коновальцю зрозуміти наявні погляди на ситуацію. Після обговорення було обрано склад Проводу: Коновалець — голова, Мартинець — секретар і референт преси та пропаганди, Андрієвський — ідеологічний референт, Сціборський — політичний референт. Загалом конференція ухвалила рішення скликати навесні 1928 р. Конгрес українських націоналістів для створення Організації українських націоналістів. Для цього слід було підготувати ідеологічні та програмні матеріали з тактики майбутньої націоналістичної організації. До цієї справи мав би долучитися журнал «Розбудова нації». На його сторінках мало бути організовано висвітлення проблем ідеології, політики, філософії, соціології, економіки, військової справи, літератури, політичної та військової мемуаристики, визвольних змагань інших народів, а також огляд українського та міжнародного політичного життя, представлення хроніки націоналістичного руху, «україніки» та відповідної бібліографії. Видання журналу було заплановано розпочати в січні 1928 р. у Празі. За результатом конференції прийняли відозву «До українського громадянства», у якій ішлося про те, що «Конгрес українських націоналістів має остаточно усталити ідеологічні позиції українського націоналізму, ствердити факт повстання єдиної організації, прийняти її структуру та покликати її постійний Провід. Цим шляхом організований, послідовний український націоналізм, відкидаючи всякі орієнтації на зовнішні сили, хоче й буде йти до переобрання в свої руки керми українського національно-політичного життя й змагатиме до відновлення та оборони незалежної, самостійної, соборної Української Національної Держави». Одночасно було погоджено, що всі подальші відозви, статті та звернення від проводу будуть подані зі справжніми прізвищами. О. Кучерук відзначає, що обрання Коновальця головою проводу не було надто приємним для Андрієвського, який очікував, що з огляду на його роль в організації конференції стане головою Проводу. Це непорозуміння Коновалець та Андрієвський з’ясували в листуванні, підтвердивши необхідність взаємної підтримки та допомоги у важкій справі, яку вони розпочали. Загалом же, за свідченням Мартинця, в учасників конференції не було особливих сумнівів у Коновальцеві, оскільки його на той час уже вважали історичною постаттю. У грудні 1927 р. Мартинець приїхав до Львова, де зустрівся з крайовим комендантом УВО Сушком, від якого дізнався про політичну ситуацію, настрої в українському громадсько-політичному середовищі, справи в УВО тощо. Однак основною метою його приїзду до Львова була зустріч із Донцовим для залучення того до середовища українських націоналістів, зокрема до розробки ідеології майбутньої організації українських націоналістів. Донцов не виявив цікавості й відмовився від подальшої співпраці. За словами Мартинця, так сталося тому, що Донцов мав образу на Коновальця за припинення фінансування журналу «Заграва». На прохання Коновальця з Донцовим вів листування й Андрієвський, запрошуючи до співпраці. Однак Донцов категорично відмовлявся. Заручитися підтримкою Донцова або залучити його до співпраці було надзвичайно важливо для Коновальця. Адже присвячені національним питанням статті Донцова, які виходили в той час у Львові, зробили його дуже популярним та близьким для активної української молоді. Особливо зріс авторитет Донцова після видання в 1926 р. праці «Націоналізм». Заручитися підтримкою нового ідеолога націоналізму для УВО було важливо ще й для того, щоб уникнути критики з його боку, яка могла б перерости в з’ясування відносин на ідеологічному ґрунті. Адже це відволікало б від побудови організації, марнувало б час і могло спровокувати небажані суперечки тощо. 16 грудня Мартинця заарештувала польська поліція й утримувала його з членами УВО, що проходили в справі Собінського. Адвокатом Мартинця (за вказівкою Коновальця) Сушко попросив бути Старосольського. Слідство та судовий процес затягнулися. Наприкінці березня 1928 р. Мартинця було виправдано та відпущено на волю. Через Сушка він отримав вказівку від Коновальця їхати до Праги. За час перебування Мартинця у в’язниці створення Проводу українських націоналістів, активна праця з об’єднання націоналістичних сил, видання кількох номерів «Розбудови нації» викликали резонанс в українській еміграції, проте більшість громадсько-політичних сил дуже скептично поставилася до цих ініціатив. 7 квітня в Празі розпочала роботу Друга конференція українських націоналістів, яка тривала до 9 квітня. У ній взяли участь усі члени Проводу українських націоналістів та представники різних націоналістичних організацій. О. Кучерук відзначає, що Коновалець у своїй доповіді окреслив основні організаційні завдання, які на той час постали перед націоналістами, Андрієвський доповів про статутну та ідеологічну роботу, Мартинець звітував про інформаційну діяльність. На підставі виголошених доповідей і подальшої дискусії Провід ухвалив 10 квітня чотири важливі постанови, які було опубліковано в «Розбудові нації»: «1. Провід українських націоналістів у своїй діяльності відмежовується від усіх українських політичних партій і груп та не вступає з ними в співпрацю, це повинні зробити і всі націоналістичні організації. 2. Організації українських націоналістів мають до часу скликання конгресу провести організаційну роботу згідно з планом, виробленим конференцією. 3. Організації українських націоналістів у подальшому свою діяльність можуть проводити тільки в порозумінні з проводом. 4. Конгрес має бути скликаний 1 вересня 1928 р. ». Після конференції Андрієвський відновив листування з Донцовим, однак той був непоступливий. Коновалець та Андрієвський схилялися до думки, що Донцов вважає, начебто вони привласнили його концепцію націоналізму та вдало її використовують. Тож Євген наполегливо застерігав однодумців не вступати в дискусії з Донцовим і не давати приводу всім зацікавленим дезорганізовувати проведену складну роботу з об’єднання українських націоналістичних організацій. При цьому Коновалець, Андрієвський і Мартинець не заперечували й не піддавали сумніву роль Донцова в розвитку націоналізму, а також не полишали спроб залучити його до спільної ідеологічної роботи. Водночас упертість Донцова сприяла тому, що Коновалець і ті, хто активно займався розробкою ідеологічних засад майбутньої націоналістичної організації, уважно вивчили його доробок, переосмислили основні ідеї й почали створювати незалежні ідеологічні праці. Окрім Андрієвського та Мартинця, Коновалець залучив до спілкування з Донцовим Сушка, який мав можливість бачитися з ним у Львові. Однак це також не допомогло налагодженню стосунків. Наприкінці літа 1928 р. Берлін відвідали представники УНДО на чолі з Паліївим. За кілька місяців до цього він повідомив Коновальцю про намір зустрітись із Проводом українських націоналістів. Після того як Євген поінформував про це товаришів, було ухвалено рішення організувати зустріч, адже найбільш цікаво Проводу було співпрацювати з УНДО для проведення міжнародної роботи. Під час зустрічі стало чітко зрозуміло, що представники УНДО позитивно сприймали УВО, однак негативно ставилися до наміру створити Організацію українських націоналістів, адже розглядали її як політичного конкурента. Для того щоб уникнути непорозумінь, на зустрічі 27 серпня 1928 р. Провід представив свою позицію. У відповідному документі, який подає у своїй статті О. Кучерук, було вказано, що Провід українських націоналістів не може відмовитися від створення організації українських націоналістів, яка матиме революційно-націоналістичний характер, і залишає за собою право критикувати УНДО. Контактувати з УНДО мали намір і далі через Паліїва, однак Проводу українських націоналістів так і не вдалося налагодити з організацією таку ж ефективну співпрацю, яка існувала за часів УВО. О. Кучерук відзначає, що наступного дня Провід зібрався для обговорення ставлення до інших політичних осередків. Особливо уважно було піддано аналізу ставлення до УСРР. З цього питання виступив Коновалець, зазначивши: «На Великій Україні йде процес усамостійнення — там український елемент є в офензиві. Не можна спиняти того процесу. За кілька літ той елемент буде ще сильніший. Націоналісти дійдуть до порозуміння, вправді не з большевиками, але з радянським урядом». Насамкінець він сказав: «На Великій Україні твориться провідна верства, і не ми, але вона буде рішати судьбу України. Не вільно нам поповнювати промахів УНР і Петрушевича, які думали творити все зі закордону. Ми тут є чинником підпомагаючим». 1 листопада 1928 р. у Берліні, як і в інших містах Західної Європи та США, відбулася конференція до 10-ї річниці Листопадового чину. З доповідями виступили професор Українського наукового інституту в Берліні Іван Мірчук, професор Зенон Кузеля і Коновалець. У цьому заході він брав участь як голова Союзу старшин у Німеччині та член «Капітули пропам’ятної воєнної відзнаки». Євген пояснив значення пропам’ятної воєнної відзнаки, згадав, що першими цю відзнаку отримали Вітовський та його ад’ютант Юліан Чучман, а також нагородив нею ще 6 стрільців та старшин УГА. Цю відзнаку Союз старшин запровадив у серпні 1928 р. саме для УГА. Історик М. Посівнич зазначає, що попри те, що на конференціях не піднімали військові питання, Коновалець доводив потребу запровадити загальний військовий вишкіл. Євген вважав, що слід було діяти в напрямку пропаганди військового навчання серед молоді та створення відповідного центру, де б підготовку проводили досвідчені українські старшини та генерали. Окрім того, було ініційовано роздуми з приводу вироблення воєнної доктрини майбутньої об’єднаної націоналістичної організації. За словами М. Посівнича, напередодні конгресу роздуми звелися до двох концепцій: легіонової (українську армію слід формувати як регулярну в еміграції) та крайової (національну армію необхідно творити на західноукраїнських землях з опертям на власні сили). Націоналісти активно здійснювали роботу з підготовки конгресу й попередньо домовилися провести його в грудні 1928 р. Однак із політичних, технічних і конспіративних причин дату початку роботи конгресу двічі переносили. Зрештою Конгрес українських націоналістів розпочався у Відні 28 січня 1929 р. До Відня приїхали 30 представників, 4 з них були з Галичини. З ініціативи Коновальця отримав запрошення на конгрес і Рудницький, який представляв УНДО. Відкрив роботу конгресу Коновалець як голова Проводу українських націоналістів. У своєму виступі він схарактеризував український націоналістичний рух та вказав на його основні завдання. За словами Рудницького, доповідаючи, Євген дуже хвилювався. Для роботи конгресу було обрано президію в складі голови Сціборського, його заступників Капустянського та Вассияна й секретарів Мартинця, Володимира Арсенича, Ярослава Герасимовича і Юрія Руденка. Робота конгресу відбувалася в комісіях та під час пленарних засідань. Було створено шість комісій: ідеологічну (голова — Вассиян), соціально-економічну (голова — Яків Моралевич), військову (голова — Коновалець), політичну (голова — Дмитро Демчук), культурно-освітню (голова — Олесь Бабій) та організаційну (голова — Леонід Костарів). Загалом на пленарних засіданнях і засіданнях комісій учасники представили 40 доповідей. Коновалець виступив на відкритті конгресу з доповіддю «Сучасне положення на українських землях», а в рамках роботи військової комісії представив доповідь «Військова справа». Найдовше тривала дискусія навколо націоналістичної програми, в основу якої було покладено ідею, що «добро Української Нації є основою та метою діяльності українського націоналізму. Чи то шкільна політика, чи міжнародна, чи соціальна — всі вони змагають до одної спільної мети: дати національній ідеї найвідповідніші основи для здійснення її в Самостійній Соборній Національній Українській Державі». Основні засади діяльності українських націоналістів були окреслені напередодні конгресу на сторінках журналу «Розбудова нації». При цьому ключовою узагальнювальною працею стала стаття Вассияна «До головних засад націоналізму», у якій ішлося про таке: для нації, котра змушена вести боротьбу, дуже важливим є усвідомлення минулого, але не заради минулого, а для продовження історії; на шляху боротьби необхідно усвідомити «смисл панування» та максимально зосередитися; під час ламання опору «безвладних мас» не нищенням будувати, а будуванням нищити та усувати все, що зберігає стан відсталості; ідею державності нації можна реалізувати шляхом твердих рішень і ще твердіших обов’язків; «націоналізм не знає диктатури окремого інтересу, що встановлює режим частини над цілістю», він демократичний, але зобов’язує до порядку всіх заради нації. О. Бабій у статті «Революція чи контрреволюція? » з приводу майбутніх ідеологічних настанов писав: «Боготворити можна тільки добре, розумне, моральне, чисте й все, що підносить людину. Хіба ж можна поклонятися всім злочинцям, що використали революцію для помсти й особистих цілей? Хіба ж можна боготворити кожного чекіста й тих, хто святкує десятиліття Че-Ки і вибиває в її честь медалі? Бачити в кожному чекістові ідеал революції, а в кожному емігрантові контрреволюцію може тільки духова чернь... Кожна держава має катів, але жодна не обходить їх ювілею й не склада поем в їх честь. Культ Че-Ки, культ катів — найгірша контрреволюція. Революційним є кожний акт, що йде до вдосконалення, до вищої культури, до вищого прояву волі, до життя, до вшляхетнення. Тільки творчість є правдивою ознакою революційности. Бути революціонером — це перш усього покинути фразу, брехню, удосконалити себе самого, довести до гармонії між словом і ділом». Представник ОУН в Італії Євген Онацький, розуміючи, що в майбутньому український націоналізм порівнюватимуть із фашизмом, шукаючи аналогій, у статті «Листи з Італії. Дещо про фашизм» зазначив: «Фашизм — це не товар на експорт. Італійський фашизм має те спільне з українським націоналізмом, що він теж є перш за все яскраво висловленим націоналізмом. Але поза тим ‹…› італійський фашизм завжди мав свою державу, яку треба було лише підперти, підремонтувати, підвести нові підімуровання, поставити побиті вікна, пофарбувати стіни та гарненько причепурити. Перед молодим українським націоналізмом стоїть цілком інше завдання: він мусить ще віднайти свою державу, сприяти, можливо, скорому та щасливому її народженню й твердою рукою підтримати, коли вона почне здійматися на ще кволі ноги. Різниця величезної, принципової ваги. Фашизм є націоналізмом нації державної, ворожої будь-яким іредентам, готової ВСІХ і ВСЯ принести в жертву культові своєї твореної держави. Український націоналізм є, навпаки, націоналізмом нації недержавної, що тільки живе іредентизмом, і готовий принести всіх і вся в жертву для зруйнування культу тих держав, що не дають йому жити. …державний націоналізм виключає всі інші націоналізми — мусить навіть поборювати їх, бо вбачає в них можливих майбутніх ворогів чи суперників». На думку історика Г. Касьянова, політико-ідеологічний блок програмних настанов ОУН був укладений за досягнення консенсусу, адже йшлося про те, щоб задовольнити всіх, хто йшов на об’єднання різних націоналістичних організацій у єдину. Тому й майбутня форма державного устрою була визначена досить туманно й мала змінюватися відповідно до трьох етапів «державного будівництва України». На початковому етапі — «національного визволення» чи «визвольної боротьби» — ішлося про встановлення національної диктатури (у яких формах буде реалізовано цю диктатуру, не вказано). У перехідний період побудови основ державності, після перемоги національної революції, «голова держави» мав «підготовити створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств». Зрештою, із стабілізацією держави мав утворитися «представницький орган», що призначав би голову держави, який мав формувати найвищий орган виконавчої влади, відповідальний перед ним та «найвищим законодавчим тілом». Основою адміністративного устрою Української держави мало стати місцеве самоврядування. Зокрема, передбачали, що кожен край матиме свій представницький законодавчий орган, який створять різні місцеві організовані суспільні верстви, і свою виконавчу владу. Загалом формування ідеології ОУН завершилося приблизно наприкінці 1930-х рр. під впливом подій, що дуже динамічно розгортались у той час у Європі та вели світ до нової воєнної катастрофи. Історик О. Зайцев визначає ідеологію ОУН станом на 1939 р. як «революційний інтегральний націоналізм» недержавної нації. До найважливіших її елементів, на думку науковця, належать трактування української нації як органічної цілісності, визнання її інтересів вищими від інтересів будь-якої соціальної групи, інших націй та людства загалом, а також (у радикальному варіанті цієї ідеології) вимагання повного підпорядкування особи національним інтересам. Ключовою ідеєю ОУН була національна революція, що мала на меті не лише здобуття незалежності Української держави, а й творення нового суспільного ладу, відмінного і від капіталізму, і від соціалізму, духовне переродження нації та формування нової людини. Як радикальна ідеологія національного визволення з авторитарними тенденціями, у 1930-х рр. інтегральний націоналізм ОУН набув форми революційного тоталітарного націоналізму, який прагнув охопити все українське суспільство, змобілізувати його на національну революцію й збудувати нову Українську державу на засадах націократії. Відповідно до цього політична стратегія ОУН була спрямована на мобілізацію мас із метою використання майбутньої світової війни для відновлення Української держави. 3 лютого 1929 р., після підбиття підсумків і дискусій, учасники конгресу розпочали формування керівних органів Організації українських націоналістів. Одноголосно головою обрали Коновальця. За його пропозицією в склад Проводу ОУН увійшли Сціборський, Мартинець, Кожевників, Андрієвський, Вассиян, Капустянський, Демчук і Костарів. Головним суддею обрали одноголосно Макара Кушніра, а головним інспектором — Якова Моралевича. Після обрання складу ОУН Коновалець завершив роботу конгресу. Його заключне слово свідчило про те, що Євген добре усвідомлював, що тогочасний мир у світі тимчасовий, що події 1917—1921 рр. є «програною битвою, але не війною» й що війна за Україну — дуже тривалий процес, а створення ОУН є підготовкою до нього: «Як знаєте, мої друзі, я не є приятелем гомінких слів. Я не знаю, чи і наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось тут прийнялися. Це залежатиме від праці, зусиль, послідовности і жертвоности нас усіх. І це залежатиме від того, наскільки ми нашу справу зуміємо зробити зрозумілою всьому українському громадянству. Отже, сьогодні надто швидко казати, що, покликаючи до життя нашу Організацію, ми вже тим самим довершили велике діло або що наша Організація обов’язково призначена бути великою. Але одне знаю напевно: доба, в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революційних епох, які простягаються на цілі десятиліття і в якій кується новий світ і нова людина. У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії. Сьогодні ми поки що тільки окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов’язання. Але це ще не осяг. Бо ж мусимо собі ще раз коротко усмисловити і величину цього нашого зобов’язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж еволюційними шляхами. Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бо ж віднова Соборної Української Держави, сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу. Чи можемо пориватися на такі великі діла? Чи ми, як колектив, і кожен з нас, як одиниця, маємо в собі цю міру і цей формат, щоб відповісти прийнятому зобов’язанню? Цього свідоцтва ми не можемо виставляти самі собі: його виставить нашій Організації щойно пізніше твердий іспит самого життя. Завжди це є мужі, що творять історію. Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації». У квітні 1929 р. Коновалець поїхав до США та Канади й повернувся до Берліна на початку серпня. У США провів зустріч із представниками Української стрілецької громади, яка складалась із вояків та старшин українських армій доби національної революції. Також було закладено основи Організації державного відродження України. У Канаді було сформовано осередок, який надалі реорганізували в Українське національне об’єднання. Станом на 1931 р. Організація державного відродження України відкрила представництва в Чикаго, Клівленді, Філадельфії та інших містах, а в 1934 р. уже мала приблизно 50 відділень. 1931 р. при ній було засновано Український Червоний Хрест, згодом перейменований на «Золотий хрест», а в 1933 р. — організацію «Молоді українські націоналісти». Перебуваючи в США, Коновалець відновив листування з Чижем, хоча зустрітися їм не вдалося. Ця зустріч відбулася в жовтні 1929 р. у Берліні, коли Чиж після відвідин Галичини повертався до США. У бесіді з Коновальцем Чиж звинуватив Сушка у вбивстві Отмарштайна. Восени 1930 р., за даними журналіста В. Манзуренка, Коновалець і Чиж обмінялися кількома листами. У цих листах, окрім спроб з’ясувати підстави звинувачення Сушка у вбивстві, Чиж піддав критиці Коновальця за його самовідведення від керівництва УВО наприкінці 1923 р. Коновалець спробував пояснити ситуацію, але швидко зрозумів, що це марно, оскільки з часу відходу Чижа від УВО минуло багато років і багато чого змінилося, тому побажав товаришеві всіх благ і здоров’я. Після повернення Коновалець відправляв до Америки й інших членів Проводу ОУН для зміцнення контактів з українськими організаціями в еміграції. Зокрема, було ініційовано видання американського додатку до «Сурми» — «Трубка». Вільно подорожувати Європою, а також виїжджати за її межі Коновалець мав змогу завдяки допомозі Литви. Приблизно в 1925 р. Євген відвідав тогочасну столицю Литви Каунас, налагодивши зв’язки з місцевими військовими й відкривши представництво УВО під керівництвом Івана Рев’юка. Історик І. Дерев’яний відзначає, що завдяки допомозі УВО в Гданську в 1925 р. литовцям вдалося успішно переправити до себе два підводні човни, куплені в Німеччині, а в 1926 р. завдяки інформації від УВО місцеве командування запобігло наступу польських військ. За таку допомогу Литва надавала підтримку та своєрідне прикриття членам УВО, передусім допомагаючи з документами. За свідченням І. Дерев’яного, Коновалець мав два литовські паспорти: один — на ім’я Йозефа Новака, з яким завжди подорожував, а другий — на власне ім’я, виданий у 1935 р. На початку січня 1930 р. Мартинець у листах до Коновальця зауважував його надмірну нервовість. Такий стан свого організму підтверджував і сам Коновалець, наголошуючи на потребі відпочити й повідомляючи, що для цього найближчим часом збирається поїхати із сім’єю до Женеви. Наприкінці лютого Євген із сім’єю переїхав жити до Женеви. Третього березня 1930 р. до Женеви з Праги приїхав Бойків, який на прохання Коновальця став його помічником. Бойків писав, що вже 4 березня Коновалець приніс різні папки та теки, у яких були впорядковані листи, що їх він одержував від організацій та окремих осіб. При кожному одержаному листі була копія його відповіді. Траплялося, що писали по 20—30 листів на день. За кілька днів до приїзду Бойківа до Коновальця приїхав і Кушнір, який як кореспондент газети «Свобода» влаштувався працювати в Лізі Націй. Улітку 1930 р. Коновальця в Женеві відвідав і брат Мирон. Мовні труднощі в листуванні з інституціями Ліги Націй оунівці долали завдяки дружині Коновальця Ользі, яка вільно володіла французькою. Гарант єдності націоналістів

Після завершення конгресу, за словами Мартинця, «перед нами стояло тепер куди більш відповідальне й трудніше завдання, ніж досі, — здійснення наших щойно встановлених теоретичних кличів і ідей. Все ж ми почувалися куди певнішими, ніж це було перед двома роками, коли то піднеслися перші голоси про потребу скликання Конґресу УН і створення єдиної організації українських націоналістів». Першочерговим завданням для учасників була ратифікація рішення Конгресу українських націоналістів про об’єднання націоналістичних організацій навколо ОУН. Наприкінці лютого 1929 р. Легія українських націоналістів ухвалила рішення про вступ до ОУН. Швидко питання ратифікації вирішила й «Група української національної молоді». Затягнувся процес у Союзі української націоналістичної молоді. Проблема полягала в тому, що багато членів союзу належали до УВО, а питання відносин між УВО та ОУН іще не було вирішене. Провід українських націоналістів хотів, щоб УВО тимчасово продовжувала діяти окремо, фактично виступаючи бойовою референтурою ОУН. Така позиція не спричинила жодних непорозумінь за кордоном, адже майже всі члени начальної команди УВО були одночасно членами Проводу ОУН. Однак у краю ситуація була зовсім інша. Крайовий провід УВО висловив застереження щодо самоліквідації УВО та об’єднання із Союзом української націоналістичної молоді в єдину ОУН. Паралельно впродовж 1929 р. почала діяти крайова екзекутива ОУН, яку затвердив Коновалець. За даними П. Мірчука, перший склад мав такий вигляд: крайовий провідник — Кравців, заступник і політичний референт — Пеленський, організаційний референт — Охримович, бойовий референт — Зенон Коссак, ідеологічний референт — Ленкавський, референт із військового вишколу — Колодзінський, референт із роботи з юнацтвом — Ґабрусевич. Основою кадрового забезпечення ОУН у Західній Україні стає Союз української націоналістичної молоді, навколо якого об’єднувалася найбільш політично обізнана, національно свідома, морально відповідальна й психічно стійка українська молодь. Перед затвердженням Кравціва на посаду крайового провідника ОУН розглядали й кандидатуру Мельника. Однак, як недавній політичний в’язень, він перебував під постійним наглядом поліції, тому відмовився від цієї пропозиції, але активно брав участь у діяльності нової націоналістичної організації. Загалом дискусії щодо майбутнього УВО затягнулися більш ніж на рік. У них брали участь члени УНДО, представники УВО та крайова екзекутива ОУН. Унормування відносин між УВО та ОУН почали вимагати деякі суперечності, з якими стикалися члени цих організацій у Галичині. Так, Сушко, який після майже річного ув’язнення наприкінці 1929 р. знову очолив УВО, навесні 1930 р. призначив бойовим референтом крайової команди УВО Зиновія Книша. Намагаючись відновити після арештів кінця 1928—1929 рр. бойову мережу УВО, Книш звернувся з пропозицією долучитися до цієї роботи до Коссака, Р. Шухевича та Охримовича. Однак на той час Р. Шухевич став членом крайової екзекутиви ОУН замість заарештованого Михайла Колодзінського, а Коссак та Охримович уже були членами крайової екзекутиви ОУН. У травні 1930 р. у Львові в келіях собору Святого Юра за ініціативи екзекутиви ОУН відбулася крайова конференція УВО — ОУН. УВО на конференції представляли крайовий комендант Сушко, бойовий референт Книш і зв’язковий між начальною та крайовими командами Я. Барановський. ОУН представляли Кравців, Пеленський, Охримович, Кордюк, Ґабрусевич та Коссак. Від Проводу українських націоналістів приїхали Сціборський та Вассиян. На початку конференції Кравців виступив із доповіддю про ідеологію українського націоналізму, Пеленський схарактеризував сучасне політичне становище, а Охримович порушив загальні організаційні питання. Саме остання доповідь була посутньою. Охримович нагадав, що ОУН є єдиною українською націоналістичною організацією, тому з огляду на постанови Конгресу українських націоналістів усі українські націоналістичні організації, які діють у краю та в еміграції, повинні об’єднатись з ОУН. У ході дискусії Охримович, Коссак і Ґабрусевич вимагали негайної ліквідації УВО. Інші представники ОУН вважали, що УВО має продовжувати діяльність доти, доки не буде створена структура, яка зможе зайняти її місце. Сушко, заперечивши право крайової конференції ухвалювати такі рішення, запропонував дочекатися рішення від найвищого керівництва ОУН та УВО. Одержавши інформацію про львівську конференцію, Коновалець наказав скликати найближчим часом конференцію проводу ОУН і начальної команди УВО та представників крайової екзекутиви ОУН і крайової команди УВО. Для підготовки пропозицій щодо розв’язання цієї проблеми Коновалець знову відправив до Львова Сеника. У листах до Мартинця впродовж першої половини 1930 р. Коновалець постійно наголошував на певних організаційних проблемах, зокрема відсутності належної комунікації й неузгоджених із керівництвом діях окремих членів ОУН, і підкреслював необхідність скоординованості дій, позицій тощо. Власне, цей період розвитку українського націоналістичного руху можна схарактеризувати словами Коновальця: «Я б’ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки…» На початку червня 1930 р. у Празі вдалося провести чергову конференцію. Її учасниками були члени проводу ОУН і начальної команди УВО Коновалець, Сеник, Мартинець, Осип Бойдуник, Демчук, Костарів та Я. Барановський. Край представляли Сушко, Головінський, Книш від УВО та Пеленський від ОУН. З Литви приїхав резидент УВО Рев’юк. Після переговорів Коновалець оголосив таке загальне рішення: 1) УВО надалі все більше згортає свою діяльність, а всю політичну, пресову, пропагандистську та організаційну роботу здійснюватиме ОУН; УВО стає військовою референтурою ОУН, але всі свої акції проводить незалежно від ОУН, щоб якомога довше вберігати її від уваги поліції; 2) крайовим провідником ОУН і крайовим комендантом УВО стає Головінський, а Сушко переходить до складу начальної команди УВО та виїздить за кордон; контакти з УВО Головінський підтримує через Книша, а з ОУН — через Пеленського. Повернувшись до Львова, ОУН-УВО розгорнула влітку 1930 р. саботажні акції з метою зриву виборів до сейму. У відповідь восени того ж року за наказом Пілсудського було запроваджено політику пацифікації13 проти українського населення. 13 Політика польського уряду, спрямована на «умиротворення» національних меншин насильницькими методами. УНДО спробувало заручитися підтримкою ОУН, щоб провести в сейм усіх можливих депутатів і не допустити фальсифікацій із боку польських політичних кіл. З цього приводу Головінський та Сушко на початку вересня 1930 р. мали зустріч із Коновальцем у Відні. Підсумком стало рішення, за яким ОУН-УВО погодилася надати повну підтримку українським легальним партіям у виборчій кампанії, але за умови, що вони: а) підуть на вибори єдиним блоком — національним об’єднанням; б) не будуть у своїй виборчій кампанії вдаватися до угодівської та лоялістської політики. Коновалець не засудив діяльності крайової ОУН-УВО. Він розумів, що це знову може призвести до нових непорозумінь, які тільки нещодавно було вирішено. Також крайові дії ОУН-УВО остаточно зробили діяльність ОУН нелегальною. Головінський, повернувшись до Львова, був заарештований за наводкою члена УВО Р. Барановського, а 30 вересня застрелений польською поліцією в Бібрці. Загалом реалізувати узгоджену у Відні виборчу кампанію не вдалося. Адже у вересні 1930 р. польська поліція заарештувала й кількох лідерів УНДО, близьких до ОУН-УВО. Серед заарештованих був і Паліїв. Унаслідок цих процесів в УНДО з’явилися нові лідери, які засудили дії УВО. Судовий процес над Паліївим та його поведінку на суді Коновалець оцінив як позицію, що підносить українську націю в очах її ворогів. Паліїва засудили на 3 роки. Перебуваючи у в’язниці, він згодом перейшов в опозицію до УНДО, за що в 1932 р. був виключений із партії. На міжнародній арені політичні непорозуміння й протистояння між ОУН та УНДО були непомітними. Адже єдиним фронтом вони виступали в справі інформування світу через Лігу Націй про «пацифікацію», яку поляки організували в Галичині, та геноцид-голодомор проти українців у 1932—1933 рр. в УСРР. Значною мірою саме завдяки такій злагодженій роботі світ дізнавався про ці злочини проти українців. Коновалець, живучи в Женеві, де розташовувалася штаб-квартира Ліги Націй, активно долучався до всіх дій щодо актуалізації українського питання, але сам уникав відвідання засідань Ліги Націй, щоб не бути спровокованим польською стороною й не дати підстав швейцарській владі виселити його з країни. У грудні 1930 р. у Женеві Коновалець постійно спілкувався та товаришував сім’ями з Євгеном Бачинським, який належав до уенерівського середовища, заснував Український клуб у Женеві, а в 1935 р. — український архів у Швейцарії. 1930 р. Бачинський поінформував Коновальця, що польський уряд активно працює над тим, щоб домогтися його вислання зі Швейцарії як терориста. Окрім того, він постійно наголошуватиме, що Коновальцю (з огляду на його визначну роль в українському русі) необхідно мати особисту охорону. Загалом Коновалець та його оточення в Женеві активно контактували з різними українськими осередками. У цей час УНДО вимагало від Коновальця вплинути на крайовий провід ОУН-УВО з метою припинення на певний час терористичної діяльності. З цього питання Коновалець не втручався в дії крайового проводу. У зв’язку з цим УНДО визнало перед офіційною владою, що в Галичині діє українська терористична організація, до якої вона не має жодного відношення. Після помсти за «пацифікацію» шляхом вбивства польського політика Т. Голуфка УНДО заявило, що керівництво ОУН не контролює ОУН-УВО в Галичині. Поза тим адвокати, які були членами УНДО, захищали на судових процесах активістів націоналістичного руху. Після вбивства Головінського Провід ОУН прислав для здійснення керівництва крайовим осередком ОУН та УВО Сайкевича. Скликана з приводу призначення нового керівника крайова конференція не підтримала Сайкевича, а висловилася за кандидатуру Охримовича. Коновалець погодив рішення крайової конференції ОУН і затвердив новий склад крайової екзекутиви на чолі з Охримовичем, а крайовим комендантом УВО затвердив Богдана Гнатевича. Однак з ініціативи Коновальця УВО формально продовжувала діяти тільки для політично-пропагандистських цілей, а фактично повністю переходила в підпорядкування ОУН. Крайовий комендант УВО мав дорадчі функції для крайової екзекутиви ОУН. Отже, у 1931 р. фактично завершився процес об’єднання націоналістичних сил Галичини навколо ОУН. Однак довести до кінця цю роботу крайова екзекутива не мала змоги, адже за півроку померли два очільники ОУН — Охримович та Нижанківський. У липні 1931 р. Коновалець затвердив очільником ОУН Ґабрусевича, який вийшов із в’язниці, а радником залишився Гнатевич. На цей період припадає вихід на лідерські позиції в крайовій екзекутиві ОУН Р. Шухевича та Бандери. Продовжуючи жити в Женеві, Коновалець в одній із розмов із Бачинським відзначив необхідність припинити співпрацю з Німеччиною. У квітні — травні 1932 р. влада Швейцарії під тиском польських служб намагалася вислати Коновальця з країни. Наприкінці травня 1932 р. Ґабрусевич після чергового звільнення з в’язниці виїхав до Праги, де за пропозицією Коновальця був включений до Проводу ОУН. За рекомендацією Ґабрусевича була сформована нова крайова екзекутива ОУН на чолі з Кордюком, його заступником Бандерою, бойовим референтом Р. Шухевичем та ін. Напередодні цих призначень Коновалець висловив свою думку щодо діяльності крайового проводу ОУН Андрієвському: «Я далекий від того — противитися Вашому твердженню, що, мовляв, в ОУН на Західніх Землях не все в порядку. Я тверджу, що до т. зв. “паніки” чи “депресії” немає ніяких причин. Дивлячись на розвій справи на Зах. Землях, я тверджу, що ми повинні захоплюватися, що кинені нами ідеї й гасла знайшли такий податний ґрунт серед нашого молодого покоління. Підготовка для ставлення ОУН уже переведена. Тепер стає рубом питання тільки, чи той націоналістичний рух на Зах. Землях зуміємо оформити, надати йому бажаного змісту і повести справу далі наміченим нами шляхом. Врешті, чи як ПУН зуміємо ми той рух відповідно здисциплінувати, себто собі підпорядкувати. То питання, що вимагають від нас під сучасну пору напруження наших умів і вкладу з нашого боку досить багато праці. До вирішення тих завдань ми мусимо приступити енерґійно, без передражнення і без надто великого поспіху. Вирішувати те завдання ми не сміємо самі по-диктаторськи, а мусимо притягнути до того ті елементи з Зах. Земель, які вже досі нам більше або менше доцільно ту справу ставили. Ми мусимо старатися ОУН на всіх окупованих землях ставити, але мусимо старатися відрізняти те, що нам бажалося б, щоб було зроблено, від того, що на ділі можна зробити». Наприкінці липня того ж року в Празі відбулася конференція ОУН для розв’язання організаційних питань щодо відносин ОУН-УВО. Від крайової екзекутиви були присутні Кордюк, Бандера, Малюца та Р. Шухевич. Найстаршим із них був Р. Шухевич, якому 30 червня виповнилося 25 років, а наймолодшим — Малюца, який ще не мав і 22 років. Після дискусій ухвалили постанову, у якій було затверджено організаційну єдність ОУН-УВО в Галичині та роз’яснено, що під назвою «УВО» треба розуміти бойову й військову референтури ОУН. Додатково вирішили ініціювати створення «контрольно-розвідочної» референтури, завданням якої було здійснення згідно з дорученнями нагляду за окремими членами ОУН та збирання інформації про різних представників польської влади і тих, хто з нею співпрацює. Наприкінці грудня 1932 р. українське суспільство сколихнула справа бойовиків ОУН Біласа й Данилишина, яких суд прирік до смертної кари. Їх схопили після невдалого нападу на пошту в Городку. Це стало приводом для проведення внутрішнього розслідування в частині організації нападу, яка призвела до вбивства й арешту членів ОУН. На час слідства від керівництва крайовою екзекутивою було відсторонено Кордюка. Коновалець у листі до Сеника писав: «…випадок з точки зору відповідальности КЕ (крайова екзекутива) за підготовку і вибір об’єкту, Ваших розмов і доручень, даних у цій справі «Новому» (псевдо Кордюка) тощо — є рішуче каригідним. Нічого спільного з цією заввагою не може мати поведінка тих, які з наказу взяли участь у нападі; справжній героїзм Данилишина й Біласа, виявлений на процесі, тим більш обтяжують тих, хто давав накази виконувати того роду акцію. Супроти цього, прошу викликати з Бази (Галичина) даних людей і перевести з ними слідство або вислати звідси до Бази когось із виразним дорученням зібрати там на місці потрібний матеріал, щоб таким способом устійнити, хто саме, безпосередньо чи посередньо, несе вину і відповідальність за згаданий випадок. Маємо тут справу не лише із злим підготуванням акції, але теж і з виразним невиконанням доручень, переданих Вами для КЕ від імени Проводу ОУН». М. Посівнич пише, що після страти Біласа й Данилишина Коновалець розробив проект їх ушанування, який поширив через Мартинця. Про Біласа й Данилишина українці почали складати пісні, називати їхніми іменами товариства та установи в еміграції тощо. Провід ОУН організував слідство, яке до травня 1933 р. вів Я. Барановський. Під час розслідування Коновалець доручив звернути увагу на фактичного керівника групи нападу Миколу Лебедя. Після завершення цієї роботи за наказом Коновальця було сформовано Організаційний суд у складі головного судді ОУН Кушніра, суддів Я. Барановського та Євгена Врецьони. Обвинувачувачем призначили Олександра Сокола, а адвокатом — Ґабрусевича. Ця подія стала приводом для проведення 3—6 червня 1933 р. у Берліні чергової конференції Проводу ОУН із представниками крайової екзекутиви ОУН. Згідно зі спогадами учасника конференції Врецьони, у ній узяли участь близько 30 осіб, серед яких були Коновалець, Сціборський, Сеник, Сушко, Капустянський, Андрієвський, Курманович, Демчук, Ґабрусевич і Михайло Селешко; також із Галичини приїхали Бандера, Янів, Стецько, Малюца, Турчманович, а Кордюк на той час уже кілька місяців перебував у Берліні. Окрім того, на конференцію прибули представник ОУН у Литві Рев’юк і представник ОУН у Гданську Андрій Федина. Врецьона пише, що пленарні наради відбувалися в музейній кімнаті будинку голови УНДО Дмитра Левицького, а засідання комісій — у кімнатах Українського пресового бюро, на другому поверсі того ж будинку. У бюро та музеї бували Володимир Стахів та Микола Митлюк, які дбали про побутові справи учасників конференції. Предметом обговорення на конференції були організаційні, ідейно-програмні, політичні та військові питання. Розгляд цих питань здійснювали в межах чотирьох комісій. Одним з основних організаційних рішень була постанова про проведення в 1934 р. II Конгресу ОУН, на якому мали б бути присутні й учасники конференції. За свідченнями Врецьони, найбільш дискусійними стали такі питання: революційна тактика, ставлення ОУН до Німеччини, діяльність ОУН за кордоном і стосунки Коновальця та Ярого. Щодо революційної тактики, то в основному увагу зосередили на питанні бойової діяльності в Галичині. Основним доповідачем був Бандера, який відзначався принциповістю в думці про бойові виступи ОУН. Він вважав, що в програмі діяльності ОУН має бути прописаний терор, без якого жодна революційна організація не може існувати. Підсумки дискусії підбив Коновалець, який, за словами Врецьони, відзначив: «ОУН — це політична організація підпільного та масового характеру, і такий характер організації виключає застосування терору як засобу боротьби. Акції бойові (а не терористичні) допускаються тільки як самооборонні акції перед поліційним терором, їхній оборонний характер дає їм ту моральну базу, яка необхідна для забезпечення існування та дальшого росту підпілля. Останні бойові акції ОУН були радше акціями нічим не виправданого терору з фатальними наслідками для ОУН. Масові арешти і процеси, які трудно пропаґандивно використати, зокрема за кордоном, — це тільки наслідки непродуманої до кінця діяльности. Крайова Екзекутива на ЗУЗ (Західноукраїнські землі) мусить зрозуміти, що ОУН — це організація суто політична і що ПУН (Провід українських націоналістів) мусить вимагати респектувати такий характер організації також краєм. Сьогодні ОУН — політичний партнер для наших справжніх або сподіваних союзників, власне, тому, що вона є масовою підпільною організацією. У такому аспекті наша визвольно-революційна боротьба — це явище без прецеденту. Як голова такої організації ‹…› може говорити і говорить з відповідальними чужими політичними колами, і цей факт можна зараховувати до успіхів української самостійницької політики. З другого боку, кожен терористичний виступ ОУН у краю замикає доступ до політичних кіл, навіть нам прихильних. Самий глузд створення ОУН з паралельною самоліквідацією УВО полягав в устійненні нової лінії української визвольно-революційної боротьби. Доцільність чи недоцільність терору можуть бути дискутовані, але не в площині існування та діяльності чи не існування ОУН». Розмову про ставлення ОУН до Німеччини розпочав Сеник. Врецьона писав, що обговорення цієї теми не було надто тривалим. Коновалець «висловився проти нав’язування зв’язків з гітлерівцями, мотивуючи своє становище негативним ставленням націонал-соціялістичної партії до всіх народів Східньої Европи — до слов’ян у цілому, а до українців зокрема. Гітлер шукає у Східній Европі не союзників, а життєвого простору для своєї нації. Для ілюстрації своїх тверджень він прочитав деякі місця з “Майн Кампф”. Не відповідає дійсності, що партія з приходом до влади не обстоює більше всіх пунктів своєї ідеології. Навпаки, аналіза досьогочасної діяльности партії вказує на те, що ідеологічні вимоги, які можуть бути зараз реалізовані, справді дуже послідовно реалізуються. Тому треба прийняти, що й вимоги щодо України, накреслені Гітлером у “Майн Кампф”, будуть виконані, як тільки партія матиме для цього фізичну можливість. У теперішній ситуації можна пробувати нав’язувати контакти з націонал-соціялістичною партією тільки в особистій, приватній площині. В цьому сенсі він, Полковник, погоджується на цього роду спроби, але ні на що більше. У політиці кожна однобічна орієнтація згубна. Однобічна орієнтація поневоленої нації веде до “заґентурення” і до цілковитої катастрофи. ПУН, як керівництво націоналістичного руху і з гаслом орієнтації на власні сили, не може нехтувати шуканням зв’язків до всіх політичних сил у світі, які або вже є, або можуть бути корисні для української визвольної справи. У зв’язку з цим не можна забувати, що націонал-соціялізм не має багато приятелів у світі, і пов’язання українського націоналізму з німецьким націонал-соціялізмом неодмінно призведе до нашої ізоляції і практично замкне нам усі шляхи до чужих відповідальних політичних кіл». В обговоренні цього питання Коновалець був націлений на дискусію, але останнє слово залишав за собою. Врецьона зауважив, що виступи провідника завжди відзначалися авторитетністю, хоча говорив він тихим голосом, без риторичних прикрас і дотримуючись тематичної логіки, а аргументація була переконлива, без натяку на демагогію. Проти орієнтації на нацистську Німеччину висловилися також Андрієвський, Мартинець, Онацький і Сціборський. Під час обговорення питання про ОУН за кордоном було підкреслено, що, хоча в краю це підпільний рух, в еміграції він став майже відкритим, адже розвивається через легальні громадські організації. Відзначили, що це може призвести до певного конфлікту, особливо через нерозуміння крайовим проводом важливості діяльності проводу за кордоном. Адже крайовики називали стиль роботи еміграції «кав’ярним». Окрім того, було зауважено, що може назріти й конфлікт поколінь. На цьому ґрунті все ж таки відбулася словесна перепалка між Бандерою та Ґабрусевичем з одного боку та Коновальцем — з другого. Бандера й Ґабрусевич звернули увагу на зустрічі Коновальця з українськими парламентаріями. На їхню думку, контакти з політиками-«опортуністами» були зайві. У відповідь Коновалець зазначив: «…націоналістична ідеологія не може вважатися чимось уже завершеним та абсолютним, не може бути так, щоб націоналістові заборонено було контактувати чи вести політичні розмови з ненаціоналістами. Визвольна боротьба багатогранна, і кожен чесний українець може знайти в ній своє місце. Жити в переконанні, що підпільно-революційна боротьба вичерпує всі можливості боротьби за державність, — дуже небезпечна ілюзія. Якщо ОУН у краю не знаходить форми співпраці з легальними партіями, то причина полягає у підпільно-революційній тактиці боротьби ОУН ‹…› різні засоби в боротьбі ні в чому не порушують важливості та бездискусійності нашої остаточної мети — створення української самостійної соборної держави. Вже сама приналежність до ОУН аж ніяк ще не дає права знецінювати працю інших українців тільки тому, що їх зараховують до т. зв. “табору опортуністів”. Не можна забувати, що успіхи праці цих “опортуністів” великою мірою уможливлюють працю підпілля. Вже сама підготовка й проведення політичних судових процесів членів ОУН без співпраці “опортуністів” неможливі. Чи можна уявити собі такі процеси без участи оборонців-соціялістів д-ра Володимира Старосольського або д-ра Лева Ганкевича? Чи не в будинку голови УНДО, д-ра Дмитра Левицького, відбувається теперішня конференція ОУН? Якщо мова про старшу Генерацію націоналістів та їхній стиль роботи, то не можна забувати про їхні дружні воєнні пов’язання з недавнього минулого. Правда, багато з них розійшлося з Організацією з-за політичних і тактичних міркувань, але спільно пережиті драматичні роки залишили у великої більшости цих людей незатерту печать взаємної пошани…» Також Євген підкреслив, що із ним, як із головою Проводу українських націоналістів, шукають контактів, тому квапитися відмовлятися від таких особистих чи політичних зав’язків не варто. Одним із найважливіших завдань націоналістів у краю є розбудова організації, а за кордоном — пошук та розвиток контактів з українськими та іноземними організаціями. Іншим питанням, що потребувало роз’яснення молодому поколінню ОУН, став закид Мартинцю, що він, живучи в Празі, гальмує розвиток ОУН на Закарпатті. Коновалець поставив запитання, чи замало наразі фронтів для боротьби, маючи на увазі польський і більшовицький. Потім наголосив, що для досягнення успіху в боротьбі проти Польщі необхідне принаймні нейтральне ставлення Праги до такої діяльності. А питання українських територій, що перебувають у складі Чехословаччини та Румунії, майбутня українська держава вирішуватиме дипломатичним шляхом. В останній день роботи конференції Коновалець вручив Ярому грамоту, що символізувала визнання ОУН його заслуг у розвитку організації. Також під час заходу було заслухано рішення Організаційного суду щодо невдало вчиненого нападу на пошту в Городку. Рішенням суду та Проводу ОУН Кордюка не поновили в крайовій екзекутиві ОУН, хоча й виправдали. Тож він залишився в Берліні, а новим крайовим провідником було затверджено Бандеру з одночасним ухваленням його концепції розвитку ОУН. За геноцид українців у 1932—1933 рр., який організував Й. Сталін, конференція ухвалила рішення помститися вбивством агента КДБ СРСР Олексія Майлова, який перебував на посаді секретаря радянського консульства у Львові. Підготувати цю операцію було доручено Бандері та Р. Шухевичу. 22 жовтня 1933 р. завдання виконав Микола Лемик. М. Посівнич відзначає, що після затвердження Бандери на чолі ОУН у Галичині експропріації були заборонені, натомість запроваджені замахи та бойкоти проти національно-політичного й поліційного терору польської влади, а також активніше розгорнуто агітаційно-пропагандистську діяльність. Особливо багато уваги Бандера приділяв організаційній розбудові та бойовій діяльності ОУН. Він брав участь у підготовці кожної окремої акції. Керівника бойової референтури Р. Шухевича було законспіровано навіть перед членами ОУН. 15 червня 1934 р. було вчинено вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, що стало найгучнішою операцією, організованою ОУН. Дослідники вважають, що це була відповідь на проведену в 1930 р. «пацифікацію». П. Мірчук зауважує, що рішення про вбивство було ухвалено ще навесні 1933 р. у Берліні у вузькому колі Проводу ОУН та представників краю. Зокрема, на цьому засіданні були присутні Коновалець, Ярий, Я. Барановський та Бандера. Бандера хоч і був заарештований за день до вбивства Пєрацького, але, як керівник крайового проводу, став головним обвинувачуваним у цій справі. Варшавський та Львівський судові процеси, що тривали з листопада 1935 р. до червня 1936 р. переросли в публічне представлення українського революційного руху та засудження шовіністичної політики поляків. Українці, які постали перед польським судом, виявили високий рівень національної свідомості та моральної стійкості під час слухання справи та своїх виступів. Після цих процесів було фактично паралізовано діяльність крайового представництва ОУН, але одночасно суттєво зросли авторитет та вплив організації. Іще в липні 1934 р., після арешту Бандери, Провід ОУН призначив керівником крайової екзекутиви Осипа Мащака. У серпні його було заарештовано. Тільки в лютому 1935 р. було призначено нового крайового провідника — Льва Ребета. Його заступником став Микола Бігун, організаційним та бойовим референтом — Микола Кос, військовим — Олекса Гасин. Ребет очолював крайовий провід до 1939 р., причому керівний склад постійно змінювався. Перед Ребетом стояло завдання відновити структуру та особовий склад ОУН. Для цього головний акцент було зроблено на внутрішню підготовку й вишкіл організаційних кадрів. Власне, це була та діяльність, яка особливо не привертала уваги. Значні зусилля було спрямовано на розбудову організаційної мережі на Волині, Поліссі, Холмщині та Підляшші. Це зумовило необхідність створити окремий провід ОУН для керування на північно-західних українських землях. Першим провідником на цих територіях Провід ОУН призначив Миколу Коса, заступником якого став Ярослав Старух. П. Мірчук відзначає, що з огляду на кадрові втрати, яких зазнала ОУН у другій половині 1934 р., було обрано тактику «перечекати і перетривати; за той час відбудувати, зміцнити і свобідніше підготовити кадри до революційної дії на майбутнє». У травні 1935 р. поліція та юстиція женевського кантону — цього разу на вимогу більшовицької сторони — у присутності литовського консула заборонила Коновальцю проживати в Женеві. Євген із родиною виїхав до Цюриха, а потім до курортного міста Монтре на березі Женевського озера. Позбавлення Коновальця права жити в Женеві більшовицькою агентурою мало відповідний інформаційний супровід через деякі близькі до більшовиків газети, у яких його представили як надзвичайно небезпечну особу. Улітку 1936 р. Коновалець, змучений тяганиною щодо питання про право на проживання в Швейцарії, вирішує виїхати з країни. Йому не заборонили перебувати у Швейцарії, але для цього слід було просити дозвіл. На прохання дружини сім’я переїжджає до Рима. На той час Ольга Коновалець здобула в Женеві фах бібліотекаря. Хоча кількарічна боротьба Коновальця за право проживати в Женеві забирала багато часу, грошей та нервів, діяльність Проводу ОУН активно тривала. 1937 р. до складу Проводу включили Олега Ольжича (Кандибу), який мав відповідати за новостворену референтуру з культурно-освітньої роботи. Після звільнення в 1937 р. за амністією за кордон виїхали Ярослав Стецько та Гасин, котрих у 1938 р. також увели до Проводу. Стецько мав працювати в ідеологічному напрямку, а Гасин — у військовому штабі. Членом Проводу став і Курманович, який мав працювати в референтурі військових справ разом із Капустянським, що перебував у Парижі. У цей час вдалося вибудувати міжнародну мережу ОУН і закріпити за кожним напрямом представника: Ярий відповідав за Німеччину; Євген Ляхович — за Великобританію, а згодом за США; Давидович — за Великобританію (після від’їзду Ляховича); Онацький — за Італію; Василь Баранецький — за Фінляндію; Рев’юк — за Литву; Федина — за Гданськ; Іван Шиманський — за Болгарію; Олександер Хмельовський, а пізніше Михайло Мілько — за Манджурію; Бойків — за Францію; Андрієвський — за Бельгію; Осип Твердовський — за Люксембург. З-поміж них членами Проводу ОУН були тільки Ярий та Андрієвський. До завдань цих осередків у різних державах світу було віднесено роботу із заснування легальних українських громадських організацій. Також члени ОУН за кордоном повинні були інтегруватися в інші українські організації, намагатися впливати на їхню діяльність на користь реалізації потреб національно-визвольної боротьби української нації та інформувати світ про українську справу через періодичні видання ОУН. У сфері зовнішньої політики слід було виконувати окремі доручення керівництва ОУН для налагодження контактів із впливовими посадовцями європейських держав. При цьому Коновалець намагався обережно налагоджувати міжнародні контакти, щоб ОУН не перетворилася на агентуру якоїсь держави. П. Мірчук назвав його міжнародну діяльність «тактикою політичної незалежності». ОУН, якій таки вдалося відбутися як впливовій військово-політичній організації з представництвами як в еміграції, так і на українських землях, стала об’єктом пильної уваги різних спецслужб, особливо польських та радянських. Періодично вдавалося викривати завербованих польськими та радянськими службами членів організації. Уже згадуваний Євген Бачинський постійно нагадував Коновальцю про те, що той не повинен нехтувати безпекою. У спогадах від 17 вересня 1933 р. Бачинський писав: «У Коновальців у новому мешканні на 8, Женев Варамбе оселився настало студент Олекса Сокіл на амплюа тілохранителя. Це дуже добре, бо будинок стоїть занадто відокремлено». Коновалець, коли його попереджали про небезпеку замаху, відповідав, що «він воїн і помре на фронті». За даними Онацького, розробку операції з убивства Коновальця Об’єднання державного політичного управління при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР (ОДПУ-НКВС) розпочало в серпні 1933 р. Ідеться передусім про приїзд до Бельгії та проникнення в середовище членів Проводу ОУН Василя Хом’яка (він же Найденко та Пригода). У той час у Бельгії мешкав Андрієвський, який повідомив про Хом’яка та його легенду — втечу із СРСР — Коновальцю та Сціборському. Своєю чергою, зі Сціборським у Парижі почав контактувати ще один агент ОДПУ-НКВС — Іван Іванович. У жовтні 1934 р. Пригода повернувся на територію УСРР. У липні 1935 р. він перетнув радянсько-фінський кордон і відновив контакти з представниками ОУН. На зустріч із ним у Гельсінкі поїхав Андрієвський. Під час бесіди Хом’як повідомив, що приїхав із молодим товаришем, колишнім комсомольцем, який розчарувався в комунізмі та готовий долучитися до націоналістів. Цим молодиком був Павло Судоплатов (він же Приймак, Павлусь, Вельмуд, Норберт, Валюх), який 23 травня 1938 р. здійснить убивство Коновальця в Роттердамі. До січня 1936 р. Судоплатов жив у Гельсінкі, а потім за допомогою ОУН переїхав до Берліна, який був одним з організаційних осередків. Тут він почав постійно контактувати з членами ОУН Селешком, Орестом Чемеринським, Ґабрусевичем та ін. І. Дерев’яний відзначає, що саме тут Судоплатов уперше зустрівся з Коновальцем, якого цікавив стан справ в УСРР, поширення діяльності ОУН тощо. У Берліні Судоплатов прожив кілька місяців, після чого переїхав до Відня. У Відні постійно контактував із Сушком, а також мав зустріч із Коновальцем. У липні 1936 р. відвідав Париж, де втретє зустрівся з Коновальцем. Завоювавши довіру та утвердившись у середовищі членів ОУН, Судоплатов під приводом розвитку націоналістичного руху в УСРР через Фінляндію повернувся до СРСР. І. Дерев’яний пише, що, після того як Судоплатов склав звіт в ОДПУ-НКВС, надійшов наказ від Сталіна про розробку плану вбивства Коновальця. Наприкінці вересня 1937 р. Судоплатов приїхав до Бельгії. Зустрітись із Коновальцем йому не вдалося, бо той не мав змоги. Зустріч відбулася з Андрієвським та Я. Барановським. Після цього Судоплатов знову повернувся до СРСР. У лютому 1938 р. Судоплатов прибув до Голландії, де в Роттердамі відбулася зустріч із Коновальцем. Упродовж кількагодинної розмови Судоплатов намагався переконати Коновальця в тому, що проти нього в середовищі Проводу ОУН організовують змову, а також розповідав про стан справ в УРСР. Остання їхня зустріч відбулася 23 травня 1938 р. у Роттердамі. Перед тим, 17—22 травня 1938 р., Коновалець побував у Відні й Берліні, а в ніч із 22 на 23 травня виїхав із Берліна до Роттердама, поінформувавши членів Проводу про заплановану зустріч із представником з УРСР. 23 травня, під час зустрічі сам на сам приблизно о 12 годині 15 хвилин у центрі міста, Судоплатов вручив Коновальцю бомбу, яка була замаскована під коробку з цукерками. У такий спосіб ОДПУ-НКВС реалізувало операцію з ліквідації людини, котра створила та очолила найсильніше українське військово-політичне представництво міжвоєнної доби, потенціал якого попри частково досягнуту радянськими спецслужбами дестабілізацію, був продемонстрований у роки Другої світової війни. Адже націоналістичний рух за самостійну, суверенну та соборну Україну спромігся сформувати багатотисячну Українську повстанську армію. У суботу 28 травня 1938 р. відбувся похорон Коновальця, у якому взяли участь дружина загиблого Ольга, яка прибула літаком до Роттердама з Рима 26 травня, член Проводу Курманович, радник Омелян Тарновецький, працівники Націоналістичної пресової служби в Берліні Чемеринський, Володимир Стахів та литовський консул. Брат Євгена Мирон і Мельник із дружиною (рідною сестрою Ольги Коновалець) прибули до Роттердама вже після похорону. Після вбивства радянська пропаганда зображувала Коновальця як бійця Легіону УСС, який був знаряддям у руках загарбницької політики Австро-Угорської імперії, що прикривалася ідеєю визволення України з-під панування Росії. Потім Коновалець буцімто запропонував свої послуги Центральній Раді і разом із Січовими Стрільцями став знаряддям для боротьби проти радянського руху в Україні; був головним душителем більшовицького повстання в Києві в січні 1918 р.; очолював ударну силу петлюрівської контрреволюції. Коли ж Коновалець переїхав жити до Берліна, майстри пропаганди побачили в його діяльності «прусський дух», культ війни, жадобу до реваншу та назвали онімеченим слов’янином і майбутнім «фюрером українців»; подали інформацію про «історичну зустріч» у 1922 р. із Гітлером, яка справила на Коновальця таке сильне враження, що він почав носити вуса, як у Гітлера; штаб УВО Коновалець переніс до Берліна на прохання Німеччини. 1931 р. «коронований вождь українців» нібито вдруге зустрівся з Гітлером, який надалі не дозволяв собі такої вольності (васали повинні знати своє місце). Убивство Коновальця подавали як закінчення життя «першого фюрера українців», засновника кривавої ОУН.
Використані джерела

1. Бежук О. Ольга та Євген Коновалець: взаємозумовленість фемінного та маскулінного / О. Бежук // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». — Серія: Гендерні дослідження. — 2015. — Вип. 1. — С. 3—9. 2. Безпалий В. Хто є хто? Політичний портрет Є. Коновальця / В. Безпалий // Радянська освіта. — 3 липня 1990. 3. Бойко О. Український національний союз, його роль і місце в перебігу Української революції / О. Бойко // Історичний журнал. — 2004. — № 5. — С. 16—30. 4. Гаврилів І. Євген Коновалець на чолі УВО-ОУН / І. Гаврилів // Вісник національного університету «Львівська політехніка» «Держава та армія». — № 502. — 2004. — С. 71—80. 5. Гаврилів І. Західна Україна у 1921—1941 роках: нарис історії боротьби за державність: Монографія / І. Гаврилів. — Л. : Вид-во «Львівської політехніки», 2012. — 472 с. 6. Галайко Б. Судові процеси над членами Української військової організації та їх суспільний резонанс / Б. Галайко // Вісник Національного університету «Львівська політехніка» «Держава та армія». — 2012. — № 724. — С. 169—173. 7. Донцов Д. І. Рік 1918, Київ: Документально-художнє видання / Д. Донцов; упоряд. К. Ю. Галушко. — К., 2002. — 208 с. 8. Дерев’яний І. Сила волі. Євген Коновалець / І. Дерев’яний. — Л. : Часопис, 2013. — 128 с. 9. Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — 1021 с. 10. Зайцев О. Ідеологія і політична стратегія ОУН до 1939 року / О. Зайцев // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 2012. — Вип. 22. — С. 47—65. 11. Калиняк Л. УНДО, ОУН: еволюція міжпартійного конфлікту (1928—1932) / Л. Калиняк // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету: Збірник наукових праць. — 2011. — Вип. 12. — С. 13—30. 12. Касьянов Г. Ідеологія ОУН: історико-ретроспективний аналіз / Г. Касьянов // Український історичний журнал. — 2004. — № 1. — С. 29—42. 13. Кіпіані В. През шаблю маєм право / В. Кіпіані // Україна молода. —2004. — 27 січня. — С. 4—5. 14. Книш З. Власним руслом. Українська військова організація від осени 1922 до літа 1924 року / З. Книш. — Торонто, 1966. — 184 с. 15. Книш З. Становлення ОУН / З. Книш. — К., 1994. — 126 с. 16. Ковальчук М. На чолі Січових Стрільців: Військово-політична діяльність Євгена Коновальця в 1917—1921 рр. / М. Ковальчук. — К., 2010. — 288 с. 17. Ковалюк Р. Український студентський рух на західних землях. ХІХ—ХХ ст. — Л. : Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2001. — 420 с. 18. Коновалець Є. Причинки до історії української революції / Є. Коновалець. — Л., 2002. — 64 с. 19. Коновалець Є. «Я б’ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки…» (Невідомі документи Організації Українських Націоналістів. Рік 1930. Листування Голови Проводу ОУН Є. Коновальця і секретаря ПРУН В. Мартинця) / Є. Коновалець. — К. : Темпора, 2003. — 272 с. 20. Кучерук О. Дмитро Андрієвський і процес підготовки Першого Конгресу Українських Націоналістів 1929 р. / О. Кучерук // Український визвольний рух. — Л., 2006. — Зб. 8. — С. 76—101. 21. Кучерук О. Протокол засідання Стрілецької Ради 10—12 вересня 1921 року / О. Кучерук // Воєнна історія. — 2002. — № 1. — С. 136—139. 22. Левицький С. Начерк життєпису Ольги з Левицьких Басарабової / С. Левицький // Літопис нескореної України. — Кн. 5. Ольга Басараб та її доба. Документи, матеріали, спогади, біографічні нариси. — Л., 2007. — С. 961—965. 23. Манзуренко В. Невідомі листи Євгена Коновальця в архіві Університету Міннесоти / В. Манзуренко // Український визвольний рух. — 2011. — Зб. 16. — С. 33—47. 24. Мартинець В. Українське підпілля від УВО до ОУН / В. Мартинець. — Вінніпег, 1949. — 424 с. 25. Мірчук П. Євген Коновалець / П. Мірчук. — Л. 1990. — 108 с. 26. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів / П. Мірчук. — Т. 1. : 1920—1939. — Мюнхен — Лондон — Нью-Йорк, 1968. — 641 с. 27. Назарук О. Рік на Великій Україні / О. Назарук. — Відень, 1920. — 344 с. 28. Науменко К. Царицинська доба Євгена Коновальця / К. Науменко // Український визвольний рух. — 2006. — Зб. 8. — С. 11—23. 29. Онацький Є. Шляхом на Роттердам / Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1983. — 180 с. 30. Остапчук С. Євген Коновалець у спогадах Ольги Кузьмович: [Електронний ресурс] / С. Остапчук. — Режим доступу: http: //www. chasipodii. net/article/12487/. 31. Паліїв Д. Життя і діяльність: 1896—1944: Зб. праць і матеріалів / Д. Паліїв. — Л. 2007. — 862 с. 32. Посівнич М. Військово-політична діяльність ОУН у 1929—1939 роках / М. Посівнич. — Л. : Афіша, 2010. — 368 с. 33. Рева Н. Вбивство Євгена Коновальця в системі заходів радянських спецслужб проти українського визвольного руху / Н. Рева // Український визвольний рух. — 2011. — Зб. 16. — С. 253—267. 34. Скоропадський П. Спогади / П. Скоропадський. — К. : Філадельфія, 1995. — 493 с. 35. Сова А. Листування Євгена Коновальця зі старшиною товариства «Сокіл-Батько» у Львові / А. Сова // Український визвольний рух. — 2006. — Зб. 8. — С. 5—10. 36. Соляр І. Ідея консолідації національних сил у діяльності Всеукраїнської Національної Ради і Ради Республіки в 1921 р. / І. Соляр // Вісник Прикарпатського університету. — Серія: Історія. — 2010. — Вип. 17. — С. 25—30. 37. Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни / Ю. Тютюнник. — К. : Україна, 1990. — 103 с. 38. Файзулін Я. Україна у вогні минулого століття: Постаті. Факти. Версії / Я. Файзулін, В. Гінда. — Х. : Клуб сімейного дозвілля, 2015. — 352 с. 39. Хома І. Історія військового формування Січових Стрільців (1917—1919 роки): Монографія / І. Хома. — Л. : Вид-во «Львівської політехніки», 2016. — 244 с. 40. Хома І. Січові Стрільці. Створення, військово-політична діяльність та збройна боротьба Січових Стрільців у 1917—1919 рр. / І. Хома. — К. : Наш час, 2011. — 104 с. 41. Швагуляк М. Національно-політична діяльність Дмитра Паліїва у міжвоєнний період / М. Швагуляк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 2000. — Вип. 7. — С. 404—427. 42. Шухевич Ю. «Чому мій батько мав капітулювати? »: [Електронний ресурс] / Ю. Шухевич. — Режим доступу: http: //www. istpravda. com. ua/articles/5135e0a1f0e24/. 43. Юрій Тютюнник: від «Двійки» до ГПУ: Документи і матеріали / Упоряд. В. Ф. Верстюк, В. В. Скальський, Я. М. Файзулін; Інститут історії НАН України. — К. : Дух і літера, 2011. — 616 с.
Цикл «Українці. Історія нескорених»

Життєпис, погляди та вчинки видатних українців у контексті історичних реалій. Зробіть власні висновки! Олеся Ісаюк. Роман Шухевич До вашої уваги — перша науково-популярна біографія Романа Шухевича, захопливий опис життєвих перипетій Головного командира УПА та уважний аналіз його вчинків у ті складні часи. Спортсмен, пластун, підпільник, політв’язень, бізнесмен, командир добровольчого батальйону, зрештою, головнокомандувач партизанської армії, перша особа підпільної української державності — це тільки частина іпостасей Романа Шухевича. Книга базується на архівних матеріалах, маловідомих широкому загалу, та спогадах сучасників. Т. Барабаш. Богдан Хмельницький Богдан Хмельницький — непересічна постать в українській історії. Важко знайти історичного діяча, якому б давали стільки протилежних оцінок сучасники і нащадки. Польські історики називали Хмельницького виключно «зрадником», честолюбним і віроломним, у радянській історіографії виставляли в ролі поборника «возз’єднання братніх народів», цілковито ігноруючи його державотворчу діяльність. То ким насправді був Богдан-Зиновій Хмельницький? Що зробив для своєї держави, для козацтва, народу? Залишаємо шановному читачу право самому дати відповідь на ці питання… Микола Посівнич. Степан Бандера Степан Бандера. Хто він? Герой? Зрадник? Символ? Дискусії навколо цієї яскравої та суперечливої особистості не вщухатимуть ще довго. Що ж робить цього не дуже високого і зовсім не кремезного чоловіка символом, прапором, ім’ям? Чому з одних трибун його називають ворогом, а з інших — Провідником і героєм? Щоб зрозуміти це, варто почати з подолання стереотипів, які утвердилися в суспільстві. Базуючись на архівних документах, цікавих і невідомих широкому загалу матеріалах, автор розповідає про життєпис лідера ОУН без штучно створених міфів: які погляди він мав, якими ідеалами керувався і, зрештою, якою він був людиною. Олег Друздєв. Іван Мазепа Його ім’я відоме кожному з нас зі шкільних років. Та у поглядах на цю найвідомішу постать української історії є чимало розбіжностей. Іван Мазепа — хто він? Один із найвидатніших політиків і гетьманів України чи звичайний підданий царя, який під скрутну годину вирішив зрадити його? Яке місце Мазепи в історії українського та російського народів? Автор намагається дати максимально точну і зважену оцінку цій сповненої суперечностей та величі людині. Популярне видання ХОМА Іван Євген Коновалець Керівник проекту В. В. Столяренко Координатор проекту К. В. Новак Відповідальний за випуск І. Г. Веремій Редактор О. О. Старова Художній редактор Ю. О. Сорудейкіна Технічний редактор В. Г. Євлахов Коректор І. М. Крамаренко Підписано до друку 20. 07. 2016. Формат 70х100/32. Друк офсетний. Гарнітура «Minion Pro». Ум. друк. арк. 20, 64. Наклад 6000 пр. Зам. №. Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Св. № ДК65 від 26. 05. 2000 61140, Харків-140, просп. Гагаріна, 20а E-mail: cop@bookclub. ua Віддруковано з готових діапозитивів на ПП «ЮНІСОФТ» Свідоцтво ДК №3461 від 14. 04. 2009 р. www. ttornado. com. ua 61036, м. Харків, вул. Морозова, 13Б notes

Примечания

Молоко й молочні продукти. (Прим. ред. ) 2

Священика. 3

Української галицької армії. 4

Церковна адміністративно-територіальна одиниця під керівництвом єпископа в римо- та греко-католицькій церкві, аналог православної єпархії. 5

Загалом у союзі налічувалося чотири секції: І — студенток, ІІ — імені М. Драгоманова, ІІІ — просвітній гурток, IV — націонал-демократична. 6

Невеликий військовий підрозділ у різних родах військ. 7

Так одним словом, утвореним від абревіатури УСС, називали Українських Січових Стрільців. 8

Подальше датування вказане за новим стилем. 9

Представники Української соціал-демократичної робітничої партії. 10

Йоганн Форгач — посол Австро-Угорської імперії в УНР та Українській Державі. (Прим. авт. ) 11

Колегіального представницького органу. 12

Сучасне село Іванів Калинівського району Вінницької області.