Альбер Камю 2 страница

Вмиваючись потом, заявилися ми до Селеста. Той, як завжди, височів на своїм місці, сивовусий, череватий, у довгому фартусі. Він спитав мене:

— Ну як, тримаєшся? — Я відповів, що " якось тримаюся" і що дуже зголоднів. Швидко упоравши сніданок, я випив кави. Потім забіг додому, передрімав, бо вихилив зайву склянку вина. Коли прокинувся, дуже закортіло палити. Та було вже пізно, я побіг до трамвайної зупинки. В конторі знов засів за роботу, серед спеки, задухи. Зате ввечері було так любо, повертаючись додому, повільно дибати по набе-режжю. Небо вже робилося зеленкуватим, на душі було тихо, спокійно. Але я пішов просто додому, хотілося зварити собі на вечерю картоплі.

Піднімаючись темними сходами, я здибав свого сусіда, старого Саламано. Він виводив свого пса. Ось уже вісім років, як вони нерозлучні. Пес породистий — спанієль, але весь шолудивий, майже обліз, вкрився болячками і рудою коростою. Старий Саламано живе самотньо разом із ним у тісній світличці і зрештою став схожий на свого собаку. Лице в якихось рожевих струпах, замість вусів і бороди жовтий ріденький поріст. А собака перейняв звички хазяїна:

ходить, згорбившись, мордою вперед і випроставши шию. Вони ніби однієї породи, а проте ненавидять один одного. Двічі на день — об одинадцятій ранку і о шостій вечора — старий виводить свого пса надвір. Усі вісім років маршрут їхніх прохідок незмінний, їх неодмінно побачиш на Ліонській вулиці. Собака біжить попереду і так сильно натягує повідок, аж Саламано спотикається. Тоді він б'є його і лає. Собака злякано присідає, повзе на череві. Старому доводиться тягти ного. Тепер його черга натягувати повідок. Потім пес усе забуває, знову тягне за собою господаря, і знову той б'є його й лає. Ось обидва стоять на пішоході і дивляться одне на одного, собака зі страхом, людина з ненавистю. І так щодень. Як собака задирає десь лапу, старий не хоче ждати, тягне його, і він дріботить слідом, розтрушуючи на асфальті разок крапель. Якщо випадково пес наробить шкоди в кімнаті, його також бито. Так триває вже вісім років. Селест завше каже: " От бідолашні! ", але хто розбереться, як воно насправді. Коли я здибав їх на сходах, Саламано саме гримав на пса:

— Наволоч! Падло!

А собака скавучав. Я сказав:

— Добривечір!

Але старий усе лаявся. Тоді я спитав, що йому пес накоїв. Він нічого не відповів, тільки приказував:

— Наволоч! Падлої

Я невиразно бачив, що він нагнувся над собакою і щось поправляє в його нашийнику. Я повторив запитання голосніше. Тоді він, не обертаючись, промовив з ледве стримуваною люттю:

— Хай він зіслизнеї — І потягнув за собою пса, а той упирався всіма лапами й жалібно скімлив.

Саме в ту мить підійшов другий мій сусіда, з того ж сходового майданчика. В нашому кварталі подейкують, що він сутенер, живе коштом жінок. Одначе, коли запитують, яка в нього робота, він називає себе комірником. Люди його не дуже шанують. Але до мене він часто озивається, іноді заходить на хвилю посидіти, бо я його слухаю. Як на мене, він розповідає цікаві речі. А втім, я не бачу причини, чого його цуратися. Звуть його Раймон Сентес. Він невисокого зросту, широкоплечий, ніс як у боксера. Одягнутий завжди пристойно. Про старого Саламано та його пса він теж мені якось сказав: " От бідолашнії" І спитав, чи не гидко мені дивитися на них. Я відповів, що ні, не гидко.

Ми піднялися разом з Раимоном, і я вже збирався попрощатися з ним, але він сказав:

— У мене вдома кров'янка й вино. Може, перекусимо разом?

Я подумав, що тоді мені не треба буде готувати, і погодився. У нього зовсім маленька квартира — одна кімната і кухня без вікна. Над ліжком стіну прикрашають гіпсовий янгол, білий з рожевим, фотографії чемпіонів і дві-три картинки з журналів: голі жінки. У кімнаті було брудно, ліжко незаслане. Раймон спершу засвітив гасничку, потім витяг з кишені бинт сумнівної чистоти й перев'язав собі правицю. Я спитав, що в нього з рукою. Він сказав, що побився з одним типом, який не дає йому просвітку.

— Розумієте, пане Мерсо, — пояснював він. — Я хлопець зовсім не лихий, але гарячкуватий. А той тип мені каже:

" Злізай з трамвая, якщо ти не боягуз". А я йому: " Не в'язни". А він мені: " Тоді ти боягуз". Ну, я зійшов з ним з трамвая й кажу: " Заткнись краще, а то я тобі покажу". А він одказує: " Що ти мені покажеш? " Ну, тут я йому й відважив. Він додолу. Я підійшов, хотів його підняти, а він лежить на землі і хвицається. Я притиснув його коліном — на тобі! Два мордаса. Він умився юшкою. Питаю: " Досить тобі? " А він: " Досить".

Розповідаючи, Сентес обмотував руку. Я сидів на ліжку. Він сказав:

— Ви ж бачите, не я, а він на бійку наривався. Сам поліз. Я визнав, що схоже на те. Тоді Сентес заявив, що саме хотів зі мною порадитися в цій справі, бо я хлопець самостійний, знаю, що по чому і, отже, можу стати в пригоді, а по тому він буде мені за друга-товариша. Я нічого не сказав, і він перепитав, чи хочу я бути його другом-товаришем. Я відповів, що мені байдуже, і він, очевидно, залишився задоволеним.

Він добув кров'янку і підсмажив її на пательні, приніс склянки, тарілки, виделки, застелив стола, поставив дві пляшки вина. І все це мовчки. Потім ми сіли вечеряти.

За вечерею він почав розповідати мені про свою пригоду. Спершу говорив якось нерішуче, мулився.

— Я познайомився з однією дамою... ну, щиро сказати, вона моя полюбовниця.

Виявилося, чоловік, з яким він побився, брат цієї жінки. Сентес сказав, що утримував свою коханку. Я нічого не відповів, але він одразу ж додав, що йому відомо, які плітки ходять про нього в кварталі, одначе його сумління чисте, він справді працює комірником.

— А історія зі мною ось яка сталася, — вів далі він. — Я помітив ошуканство.

Виявляється, він давав коханці скільки треба на прожиття. Сам платив за її кімнату і видавав щодня двадцять франків на харчі.

— Триста франків комірного, шістсот франків за харч, коли-не-коли там пара панчішок — разом набігає десь тисяча франків. І при цьому пані й за холодну воду не бралася. Але вона нарікала, що я мало даю, моїх грошей їй не вистачає. А я їй кажу: " Чому ти не працюєш? Адже півдня ти можеш працювати! Купувала б собі всілякий дріб'язок, мені б легше було. Цього місяця я тобі купив убрання, даю тобі щодень двадцять франків, плачу за помешкання, а ти вдень, коли мене нема, частуєш своїх подруг, розпиваєш з ними каву. Не шкодуєш для них ні кави, ні цукру. Я даю тобі гроші, я про тебе дбаю, а ти мені так віддячуєш". Але працювати вона не бажала, знай нарікала, що грошей їй не вистачає, і от я помітив ошуканство.

Раймон розповів, що якось знайшов у її торбинці лотерейний білет, і коханка не могла пояснити, звідки він у неї взявся. Трохи згодом знайшов ломбардну квитанцію, виявилось, що вона заставила дві обручки. А він досі сном-духом не відав ні про які обручки.

— Отож я побачив, що вона ошуканка, і кинув її. Але спершу дав їй доброго перцю. А потім виклав їй усю правду-матінку. Я сказав, що вона послідуща хвойда, їй би тільки жирувати з ким завгодно. А потім я, пане Мерсо, звісно, сказав їй: " Ти не бачиш, як люди заздрять тобі, не цінуєш свого щастя. Стривай, ти збагнеш, як тобі гарно жилося зі мною".

Він її змолотив на яєчню. А раніше так не лупив.

— Я її частував стусанами, але тільки так, люблячи. Вона трошки полементує, а я причиню віконниці, і все кінчалося, як завжди. Але цього разу їй було непереливки. Та й то, гадаю, я ще мало її покарав.

І тоді він мені пояснив, що саме з цього приводу й хоче попросити в мене поради. Він зупинився і прикрутив ґнота, бо лампа дуже чадила. Мені цікаво було слухати. Я вже випив з літр вина, в голові шуміло. Свої сигарети я викурив і вже палив Раймонові. Вулицею котили останні трамваї й несли з собою приміський гамір, уже притлумлений. Раймон вів далі свою розповідь. Він ще не збайдужів до цієї потіпахи, аж досада бере. Але він неодмінно її покарає. Спершу думав був повести її до готелю і, викликавши поліцію звичаїв, вчинити скандал, тоді її ославлять і дадуть жовтого квитка. Потім відмовився від цього плану і звернувся до приятелів — він має своїх серед босоти. Але й вони не знайшли ради.

— Ну чи варто по цьому водитися з босотою? — зауважив Раймон. Він так їм і сказав, і тоді вони запропонували йому зіпсувати їй фізію. Але він домагався не того. Він ще пометикує. А поки що хоче мене про щось запитати. І насамперед про таке: що я думаю з приводу цієї історії? Я відповів: нічого не думаю, але пригода цікава. Він спитав, як я вважаю, чи було тут ошуканство. Мені справді здавалося, що ошуканство було. А як я гадаю — чи треба її покарати, і як би я вчинив на його місці? Я відповів, що такого ніколи наперед не знаєш, але мені зрозуміло, що йому хочеться її провчити. Я ще трохи випив вина. Раймон запалив сигарету і поділився зі мною своїм задумом. Йому хотілося написати їй листа, " такого, щоб у ньому і шпильки були, і ніжність — хай вона пошкодує, що все закінчилося". А потім, як вона вернеться, він ляже з нею і " якраз аж під

кінець плюне їй у пику" і вижене в потилицю. Я погодився — авжеж, таким побитом її справді можна покарати. Але Раймон сказав, що він, мабуть, не зможе скласти такого листа і ось надумав попросити написати мене. Я промовчав;

тоді він спитав, чи це не завдасть мені клопоту — зробити це негайно, і я відповів, що ні, не завдасть клопоту.

Він випив ще одну склянку вина й підвівся. Відштовхнув тарілки і недоїдений шмат прохололої кров'янки. Старанно витер ганчіркою церату на столі. Дістав з шухляди нічного столика аркуш паперу в клітинку, жовтого конверта, червоненьку дерев'яну ручку і гранчастого каламаря з фіолетовим чорнилом. Коли він назвав мені ім'я тієї жінки, я зрозумів, що вона арабка. Я написав листа. Писав навмання, але намагався догодити Раймонові, бо не мав причини ображати його. Написавши, прочитав листа вголос. Раймон слухав, курив і кивав головою. Він попросив мене ще раз прочитати листа й лишився цілком задоволений.

— Я так і думав, що ти знаєш життя. Спершу я не помітив, що він мені тикає. Завважив і здивувався лише, коли він сказав:

— Ну, тепер ти мені справжній друг.

Він повторив це, і я сказав: " Еге ж". Адже мені байдуже було, що я став його другом, а йому, очевидно, дуже цього кортіло. Він заклеїв конверта, і ми допили вино. Потім якийсь час курили, але вже не розмовляли. Надворі панувала тиша, чути було, як шурхотіла, проїжджаючи, машина. Я сказав:

— Уже пізно.

Раймон згодився зі мною і додав:

— Швидко спливає час.

Зауваження з певного погляду слушне. Мене хилило на сон, але важко було підвестися й піти. Я мав, либонь, зморений вигляд, бо Раймон сказав мені:

— Не треба розклеюватися.

Я спершу не зрозумів. Тоді він пояснив: він чув, що в мене померла мати, але ж рано чи пізно це мало статися. Я теж так-вважав. Я встав, Раймон міцно потиснув мені руку й сказав, що справжні чоловіки завжди зрозуміють один одного. Я вийшов, зачинив за собою двері й хвилинку постояв у пітьмі на сходовому майданчику. В домі все було спокійно, з глибокого підвалу тягло вогкістю і чимось затхлим. Я чув тільки, як у мене пульсує кров у жилах і дзвенить у вухах. Я не рухався. А в кімнаті старого Салама-но глухо заскавулів пес.

Цілий тиждень я добре працював; завітав до мене Раймон і ісказав, що листа вже послано. Двічі я ходив з Емманюелем у кіно. Він не завжди розуміє, що показують на екрані. Доводиться йому розтлумачувати. Вчора, в суботу, прийшла Марі, як ми з нею домовились. Мене дуже вабило до неї. Вона мала на собі гарну сукню, в червоні й білі пружки, і шкіряні сандалі, її пружні груди напинали сукню, Марі засмагла, і личко в неї було дуже свіже. Ми сіли в автобус і поїхали за кілька кілометрів од Алжіра — туди, де були скелі, а за ними піщаний пляж, порослий з суходолу очеретом. О четвертій дня сонце пече вже не так сильно, але вода тепла. До берега ліниво підкочувалися довгі низькі хвилі.

Марі навчила мене потішної гри: треба набрати повний рот шумовиння з гребеню хвилі, перевернутись горілиць і водограєм пирснути ним у небо. Піна пухнастим мереживом розсіюється в повітрі або падає на обличчя теплим дощиком. Але вода була гірко-солона, і скоро в мене запекло в роті. Підпливла Марі, пригорнулася до мене і, поцілувавши в губи, провела по них язиком. Ми довго гойдалися на хвилях.

Потім вийшли на берег і одяглися. Марі дивилася на мене блискучими очима. Я поцілував її. І від цієї хвилини ми більше не говорили. Я обійняв її, і ми поквапилися спіймати автобус, аби швидше дістатися до моєї кімнати й кинутися на ліжко. Вікно я лишив відчинене, і було любо відчувати, як нічна прохолода пробігає по тілу.

Вранці Марі зосталася в мене, і я сказав їй, що ми поснідаємо разом. Я збігав купив м'яса. Повертаючись, я почув у кімнаті в Раймона жіночий голос. Трохи пізніше загримав на свого собаку Саламано, на дерев'яних приступках зачовгали його підбори, зашкребли собачі кігті й почулося знайоме: " Наволоч! Падло! " Вони вийшли надвір. Я розповів Марі про дивацтва старого, і вона засміялася. На ній була моя піжама з закасаними рукавами. Коли Марі засміялася, я знов її забажав. Потім вона спитала, чи я її кохаю. Я відповів, що слова нічого не важать, але здається, кохання до неї в мене немає. Вона зажурилася. Та коли ми почали готувати сніданок, вона з доброго дива знов засміялася, та так задерикувато, що я почав її цілувати. Аж тут у кімнаті Раймона зчинилася буча.

Спершу долинув верескливий жіночий крик, а потім Раймонів голос:

— Ти мене дурила, ти мене дурила! Я тебе навчу, як мене дурити!

Пролунало кілька глухих ударів, і жінка заволала, та так моторошно, що на сходи миттю повибігали люди. Ми з Марі також вийшли. Жінка безперестану лементувала, а Раймон лупцював її. Марі сказала — який жах, я нічого не відповів. Вона попросила покликати поліцейського, проте я сказав — не люблю поліції. Однак мешканець із другого поверху, сантехнік, привів таки поліцейського. Той постукав, і за дверима все стихло. Поліцейський постукав дужче, і тоді жінка заплакала, а Раймон одчинив двері. Він облесливо всміхався, в роті стирчала сигарета. Жінка кинулася до дверей і заявила поліцейському, що Раймон побив її.

— Прізвище? — спитав поліцейський. Раймон відповів.

— Вийми сигарету з рота. Не знаєш, з ким розмовляєш? — гримнув поліцейський.

Раймон зам'явся, блимнув на мене й затягся димом. Поліцейський щосили відважив йому ляпаса. Сигарета відлетіла на кілька метрів. Раймон змінився з лиця, але нічого не сказав, тільки смиренно спитав, чи можна йому підібрати свій недопалок. Поліцейський сказав:

— Підібрати можна. — Й додав: — Але надалі затям, як з поліцією жартувати.

А тим часом жінка ридала ридма і все примовляла:

— Він мене побив. Це субчик.

— Пане поліцейський, — озвався Раймон, — хіба законно порядного чоловіка узивати субчиком?

Але поліцейський звелів йому заткнути пельку. Тоді Раймон повернувся до жінки й мовив:

— Начувайся, крихітко, ми ще здибаємося. Поліцейський наказав йому замовкнути, хай жінка йде собі, а він хай лишиться в своїй кімнаті й чекає, коли його викличуть до комісаріату. Він додав, що Раймону має бути соромно: он як він нажлуктався, аж тремтить увесь. І тут Раймон пояснив йому:

— Я не п'яний, пане поліцейський. Але ж я перед вами стою, от весь і тремчу. Мимоволі затремтиш.

Він зачинив двері, і всі розійшлися. Ми з Марі скінчили куховарити. Але в неї пропав апетит, я з'їв майже все сам. О першій дня вона пішла, а я ще трохи поспав.

Близько третьої до мене постукали. Ввійшов Раймон. Мені не хотілося вставати. Раймон примостився скраєчку на постіль. І спершу ні слова не промовив. Тоді я спитав, як усе сталося. Він сказав, що все зробив так, як замислив, але вона дала йому мордаса, і тоді він налупцював Ті. Решту я й сам бачив. Я сказав: по-моєму, ошуканка тепер покарана і він має бути задоволений. Він погодився зі мною й додав, що хай там як поліцейський приндився, а дівулі добре таки перепало. Він сказав, що добре знає поліцейських і вміє з ними поводитися. І раптом спитав, чи я сподівався, що він дасть одкоша поліцейському. Я відповів, що нічогісінько не сподівався і взагалі не люблю поліції. Раймон дуже зрадів. Він спитав, чи не хочу я з ним прогулятися. Я підвівся з ліжка й почав зачісуватися. Раймон попросив мене виступити свідком. Мені було байдуже, але я не знав, що мені треба було сказати. На думку Раймона, досить було заявити, що ця жінка ошукувала його. Я погодився виступити свідком на його користь.

Ми пішли до кав'ярні, і Раймон почастував мене коньяком. Потім він запропонував зіграти партію в більярд, і я ледь не програв. Далі він почав тягти мене до борделю, але я відмовився, бо не люблю таких закладів. Ми потихеньку вернулися додому, і Раймон сказав мені, який він радий, що провчив полюбовницю. Він був зі мною дуже люб'язний, і я подумав собі: ми славно згаяли вечір.

Уже здалеку я побачив, як біля під'їзду крутиться старий Саламано, видно, чимось дуже схвильований. Коли ми підійшли ближче, виявилось, що пса з ним немає. Він роззирався, никав туди-сюди, заглядав до темного нашого під'їзду, щось мимрив собі під ніс і знов озирав вулицю своїми червоними очицями. Раймон спитав у нього, що сталося, але старий відповів не зразу. Тільки глухо бубонів:

" Наволоч! Падло! " — і все метушився. Я спитав, де його собака. " Дав тягу", — сердито відповів старий. І раптом почав скоромовкою:

— Я, як завжди, повів його на Маневрове поле. Там було багато людей біля ярмаркових яток. Я зупинився подивитися на " Короля-волоцюгу". А коли хотів піти далі, його вже й слід прохолов. Давно треба було купити вужчого нашийника. Але ж мені й на думку не спадало, щоб це стерво утекло.

Раймон сказав, що, може, пес заблукав і скоро прибіжить додому. Він і приклади навів: іноді собаки пробігали десятки кілометрів, аби знайти своїх господарів. Але старий не міг уже вгамуватися.

— Адже його заметуть гицелі. Ви розумієте? Аби ж хтось узяв його до себе. Та де там, хто такого візьме? Кожному гидко, такий шолудивий. Його гицелі заметуть.

Я порадив йому піти на шкуродерню, — хай заплатить штраф — і пса вернуть. Він спитав, чи великий штраф. Я не знав. Тоді він розлютився:

— Тринькати гроші на таке падло? Хай здихає! — І почав його клясти. Раймон засміявся і ввійшов у під'їзд. Слідом за ним піднявся сходами і я. На майданчику нашого поверху ми розійшлися. Невдовзі почулася хода старого Саламано. Він постукав до мене. Я відчинив, він тупцяв на порозі і все перепрошував: " Перепрошую... Вибачте, будь ласка". Я запросив його до кімнати, але він не зайшов. Стояв, дивлячись на носаки своїх черевиків, і руки в нього тремтіли, зморшкуваті, коростяві. Не зводячи голови, він спитав:

— Вони не відберуть його в мене, пане Мерсо? Вернуть його мені? Як же я без нього буду?

Я сказав, що на шкуродерні собак тримають три дні, щоб господарі, коли побажають, могли їх забрати, а потім з ними роблять що хочуть. Він мовчки подивився на мене. Потім сказав:

— Добраніч.

Він замкнувся в себе, і я чув, як він ходить по кімнаті. Потім зарипіло ліжко. Через перебірку долинули дивні глухі звуки, і я зрозумів, що старий плаче. Не знаю чому, але я згадав про маму. Та завтра треба було рано вставати, їсти мені не хотілося, і я ліг спати без вечері.

Раймон зателефонував мені в контору. Сказав, що один його приятель (котрому він про мене розповідав) запрошує мене в неділю до себе: той має будиночок під Алжіром. Я відповів, що поїхав би залюбки, але обіцяв своїй дівчині провести неділю з нею. Раймон одразу ж заявив, що запрошується також і дівчина. Товаришева жінка тільки зрадіє, якщо збереться не сама чоловіча компанія.

Я вже хотів був повісити трубку, бо шеф не любить, коли нам дзвонять знайомі, але Раймон попросив почекати і сказав, що він, звісно, міг би передати мені запрошення ввечері, та йому хотілося дещо повідомити — за ним цілий день ходили слідком кілька арабів, і серед них був брат його колишньої коханки.

— Якщо ти ввечері побачиш їх біля дому, попередь мене. Я сказав:.

—Неодмінно.

Незабаром мене викликав хазяїн, і я подумав, що зараз дістану прочуханку: мовляв, менше дзвоніть, більше працюйте. Виявилося, зовсім не те. Він сказав, що хоче зі мною побалакати про одну справу. Поки що нема нічого певного, все в проекті. Йому хочеться лише спитати в мене про дещо. Він збирається відкрити в Парижі контору, щоб там, на місці, вести переговори й укладати угоди з великими компаніями. І він хотів довідатися, чи згоден я туди поїхати. Мав би змогу жити в Парижі, а частину року роз'їжджати.

— Ви молодий, і, мені здається, таке життя вам би подобалося. Я відповів:

— Атож, але мені, власне, все одно.

Тоді він спитав, невже мені не цікаво змінити спосіб життя. Я відповів, що життя все одно не зміниш. Хоч як живи, а все однаково, зрештою і в Алжірі не зле. Він насупився і сказав, що я завжди відповідаю ухильно, що мені бракує амбіції, а для ділових людей це вада. Я повернувся до себе і сів за роботу. Звичайно, краще б його не дратувати, але з якої речі я мав би міняти своє життя. Якщо розважити, хіба я невдаха? За студентською лавою я плекав чимало честолюбних задумів. А коли довелося кинути навчання, швидко зрозумів, що все це не має ніякого глузду.

Увечері до мене прийшла Марі. Вона спитала, чи хочу я побратися з нею. Я відповів, що мені байдуже, але якщо їй хочеться, то можна й побратися. Тоді вона запитала, чи я кохаю її. Я відповів достоту так, як уже сказав їй одного разу, що це ніякої ваги не має, але, очевидно, я її не кохаю.

— То нащо тоді зі мною одружуватися? — спитала вона. Я повторив, що це ваги не має і, якщо вона бажає, ми можемо одружитися. До речі, це вона наполягала, а я лише відповідав. Вона вирекла, що шлюб — річ важлива. Я відповів: " Ні". Вона осіклась і якусь хвилю мовчки дивилася на мене. Потім знову озвалась. Вона тільки хотіла з'ясувати, чи згодився б я одружитися на пропозицію якоїсь іншої жінки, з якою я був би так само близький, як із нею. Я відповів: " Авжеж". Тоді Марі сказала, що їй і самій невтямки, чи вона мене кохає. А я звідки міг це знати? Знов запала коротка мовчанка, а потім вона пролебеділа, що я дивак, та й годі, але, мабуть, саме тому вона мене й кохає, одначе, може, саме тому я колись їй і стану осоружний. Мені нічого було докинути, і я мовчав, тоді вона, всміхаючись, узяла мене за руку й заявила, що хоче бути мені за дружину. Я відповів, що ми одружимося, тільки-но вона побажає. Я розповів Марі про хазяїнову пропозицію, і вона зауважила, що залюбки подивилася б Париж. Я признався, що жив там якийсь час, і вона спитала, який він, Париж. Я мовив:

— Брудний. Багато голубів, багато задвірків. А шкіра в людей біла.

Потім ми вирушили до міста й довго снували широкими вулицями. Бачили багато гарних жінок, і я спитав у Марі, чи вона це помічає. Вона сказала, що так, помічає і що вона розуміє мене. Ми трохи помовчали. Але мені таки хотілося, щоб вона лишилась зі мною, і я запропонував повечеряти разом у Селеста. Вона відповіла, що залюбки б, але у неї справи. Ми були вже біля мого дому, і я сказав: " До побачення". Вона глянула -на мене:

— І тобі не цікаво знати, які в мене справи? Звичайно, цікаво, але якось не подумав про це спитати, і вона, очевидно, розсердилася на мене. Але, побачивши моє збентеження, вона знов засміялася і потяглась до мене всім тілом, підставляючи губи для поцілунку.

Пообідав я у Селеста. Я вже почав був їсти, коли раптом зайшла якась чудна жінка і спитала дозволу присісти до мого столу. Я, звісно, сказав: " Прошу". У неї було кругле, рум'яне, мов яблуко, личко, різкі рухи. Вона скинула жакета і з гарячковою квапливістю вивчила меню. Підкликала Селеста і швидко, але чітко відразу замовила йому всі вибрані нею страви Чекаючи, коли принесуть закуску, вона відкрила торбинку, дістала звідти аркуш паперу та олівець, підрахувала, скільки з неї належиться, витягла гаманцява, відрахувала, скільки треба, додала чайові і поклала гроші перед собою на стіл. Тут подали закуску, й вона швидко поглинула її.

Чекаючи наступної страви, дістала з сумочки синього олівця', й журнал з програмами радіопередач на тиждень. Вона Дбайливо ставила галочки майже проти кожної передачі. В журналі було сторінок дванадцять, отож вона завзято працювала протягом усього обіду. Я вже попоїв, а вона все ще ставила галочки. Тоді встала, наділа жакет, рухаючись мов заведена, і пішла. Знічев'я я рушив за нею слідом. Вона попрямувала краєм пішоходу, неймовірно прудко та впевнено, точнісінько по прямій, не збочуючи й не озираючись, видно добре знала дорогу. Невдовзі я згубив її з очей і і повернув назад. Я подумав: " Яка чудна жінка! ", але одразу ж забув про неї.

Біля своїх дверей я побачив старого Саламано. Я запросив його до кімнати, і він мені побідкався, що пес пропав, на шкуродерні його нема. Там йому сказали, що, може, він попав під колеса. Він запитав, чи не можна дізнатися напевне у жандармерії. Йому відповіли, що такі дрібні випадки не реєструють, вони трапляються щодня. Я порадив старому завести іншого собаку, але він слушно зауважив, що звик до

свого.

Я сидів з ногами на постелі, а Саламано — на стільці, коло столу. Руки він склав на колінах. Поношеного капелюха так і не скинув. Цямкаючи беззубим ротом, він викидав з-під своїх пожовклих вусів обривки фраз. Він мені уже трохи набрид, але я знічев'я почав розпитувати його про собаку. До того ж спати мені не хотілося. Виявляється, він узяв його по смерті дружини. Одружився він пізненько. Замолоду хотів піти на сцену, адже недарма в полку грав у водевілях для содцатів. Але врешті пішов на залізницю і не шкодує, бо дослужився до пенсії. З дружиною він щасливий не був, але, взагалі, звик до неї. Коли вона померла, відчув себе страшенно самотнім. Тоді він попросив у колеги щеня. Воно було зовсім маленьке. Довелося вигодовувати його з ріжка. Але собачий вік коротший за людський, от вони і постаріли разом.

— Погану він мав вдачу, — мовив Саламано. — Ми іноді не ладнали. А все ж таки добрий був пес.

Я сказав — так, пес породистий, і Саламано явно зрадів.

— Ого, не бачили ви його до хвороби, — додав він. — Яка на ньому була шерсть, любо глянутиі

Відколи до пса причепилася болячка, Саламано щоранку й щовечора натирав його маззю. Тільки, на його думку, не в хворобі тут заковика, а в старості — від старості ліків немає.

Тут я позіхнув, і старий сказав, що йому пора. Я попросив його ще посидіти і докинув, що мені жаль його собаки. Саламано подякував мені. За його словами, моя мама дуже любила його пса. Говорячи про маму, він називав її " ваша матуся". Він висловив здогад, що я дуже засмучений її смертю, я нічого на це не відповів. Тоді він квапливо й збентежено докинув: мовляв, сусіди по кварталу гудять мене за те, що я віддав матір до притулку, але він мене знає і вірить, що маму я щиро любив. Я відповів чомусь, що досі не знав, ніби мене ганять, але вважав цілком природним влаштувати маму у притулок, бо мені бракувало коштів на догляд за нею.

— До того ж, — додав я, — їй давно вже не було про що зі мною балакати, і вона нудилася в самоті.

— Атож, — промовив Саламано, — в притулку принаймні приятелі знаходяться.

Потім він перепросив і пішов. Йому хотілося спати. Життя в нього тепер зовсім змінилося, і він не знає, що робити далі. Уперше за весь час нашого знайомства старий несміливо подав мені руку, і я відчув, яка у нього шкарубка шкіра. Йдучи, він ледь усміхнувся і мовив:

— Хоч би вночі собаки не брехали. А то мені все здається, що то мій...

У неділю я насилу прокинувся. Марі довелося гукати мене термосити за плече. Ми не поснідали, бо хотиш раніше викупатися в морі. Я відчував цілковиту спустошеність голова мені поболювала. Закурив сигарету, але вона здалася мені пркою. Марі жартувала, казала, що в мене " похоронна фізіономія". Вона прийшла в білій полотняній сукні, з розпущеними косами. Я сказав їй, що вона гарна, вона засміялася з утіхи.

Перш ніж спуститися сходами, ми постукали до Раймона. Він одповів, що зараз буде готовий. Коли ми вийшли, через утому та ще через те, що вранці я не відчинив віконниць, яскраве сонячне світло засліпило мене, і я зажмурився, як від удару. А Марі стрибала від радості та все розхвалювала погоду. Я відчув себе краще і помітив тоді, що голодний. Я поскаржився на це Марі, але вона розкрила свою цератову торбу і показала мені: там лежали тільки наші купальники й рушник. Доведеться потерпіти. Ми почули, як Раймон замикає свої двері. На ньому були штани волошкової барви та біла сорочка з короткими рукавами. Проте голову він прикрив бриликом канотьє, і Марі це розсмішило; руки вище ліктів нітрохи в нього не засмагли, були зовсім білі і вкриті чорними волосинками. Мені стало якось бридко. Спускаючись сходами, він висвистував і мав веселий вигляд. Мені він сказав: " Вітаю, друзяко" і назвав Марі " мадмуазель".

Напередодні ми ходили в комісаріат, і там я посвідчив, що арабка дурила Раймона. Він відбувся попередженням. Мої слова взяли на віру. Біля під'їзду ми трошки погомоніли про це, потім вирішили сісти в автобус. До пляжу не дуже далеко. Одначе автобусом куди швидше.

Раймон заявив, що його товариш тільки зрадіє, коли ми приїдемо раніше. Ми вже збиралися рушити, але Раймон подав мені знак, щоб я глянув на Другий бік вулиці. Там, підперши вітрину тютюнової крамниці, стояв гурт арабів. Вони мовчки дивилися на нас, але якось особливо, посвоєму: нібито перед ними не люди, а каміння чи пеньки. Раймон сказав, що другий зліва — брат його коханки. Він помітно стурбувався, але додав, що тепер ця історія скінчена. Марі гаразд не втямила і спитала, про що йдеться. Я пояснив, що там стоять араби, у яких зуб на Раймона. Тоді вона попрохала, щоб ми одразу ж вирушили. Раймон гордо випростався, але, засміявшись, погодився, що треба швидше звіятися.