Annotation

 Вербова вілла, як і сказала міс Кул, була жовтогаряча, такого бляклого відтінку, який ви можете бачити, коли червоняста шапинка мухомора починає в’янути. Будинок ховався в затінку позвішуваних додолу зелених спідничок плакучої верби гігантських розмірів, гілля якої замітало клуби пилу під себе, погойдуючись на вітрі, немов купа відьомських мітел. Їхня руханина наштовхнула мене на думку про п’єсу XVII століття, котру час від часу грала й співала Фелі – дуже мило, мушу я визнати, – коли її серце скніло за Недом. Вербиця порине в танок,
 І вербиця порине в круговерть танцю,
 О яка хіть мене кличе в твої любі обійми,
 Що сколихнули мою душу колись.
 
 Пісня мала назву «Зернята любові», дарма що любов не була першим, що спадало мені на думку, коли в мене перед очима була верба; навпаки, вона завжди нагадувала мені про Офелію (шекспірівську, не мою), котра втопилася обіч верби. Окрім латки трави завбільшки з носову хусточку, з одного боку верба міс Маунтджой цілковито заполоняла собою обійстя, обнесене зубцями огорожі. Іще на підступах я відчула тутешню вогкість: схилене гілля утворювало зелений куполець, через що тут було обмаль світла, і в мене склалося дивне враження, неначе мене накрила товща води. Яскраво-зелений мох робив ґанок подібним до кам’яної губки, і сліди від води скорботними чорними пальцями везькалися по жовтогарячому тиньку. На дверях висів окиснений мідний молоточок із позеленілим видком лінкольнівського чортеняти. ^[78] Намагаючись бути обережною, я підняла його й кілька разів стукнула у двері. Мені довелася чекати, і я непритомно водила очима по обидва боки, сподіваючись, що хто-небудь визирне з-за фіранок. Але брудний тюль не ворухнувся. Здавалося, у будинку не було жодного живого струменя повітря. Ліворуч стежка, вимощена старим потертим каміняччям, робила різкий скрут за будинок, і, постоявши коло дверей хвилинку чи дві, я почимчикувала стежкою. Затильні двері майже повністю зникли в доземних гірляндах вербового листя, які обнадійливо гойдалися, неначе готова піднятися соковито-зелена театральна завіса. Я приклала долоні дашком до одного з крихітних віконець. Ануж, якщо зіпнутися навшпиньки… – Яким вітром тебе сюди занесло? Я рвучко обернулася. Міс Маунтджой стояла ззовні купольця з вербового гілля й пильно дивилася на мене. Крізь листя я бачила лише прямовисні тіні на її обличчі, але від того, що я вгледіла, мені похололо в грудях. – Це я, міс Маунтджой… Флавія, – сказала я. – Я хотіла подякувати вам за допомогу в бібліотеці. Вербове гілля тривожно зашелестіло, і міс Маунтджой вступила до шатра із зелені. В одній руці вона тримала садові ножиці, і мене дуже непокоїло її мовчання. Її очі, схожі на дві навіжені родзинки на зморщеному обличчі, не відривалися від мене. Я відсахнулася, коли вона зробила крок на стежку, відрізаючи мені шляхи до відступу. – Мені добре відомо, хто ти така, – сказала вона. – Твоє ім’я – Флавія Сабіна Долорес де Люс, і ти наймолодша донька Джако. – Ви знаєте що він – мій тато? – видушила із себе я. – Звісно, я знаю, дівчинко. Людина мого віку знає багато чого. Незрозумілим чином, не встигла я припнути язика, як правда вирвалася з мене, як корок із пляшки. – Долорес – це вигадка, – зізналася я. – Подеколи я прибріхую. Вона підступилася до мене. – Навіщо ти тут? – хриплувато прошепотіла вона. Я хутко сягнула рукою до кишені й видобула звідти пакунок із солодощами. – Я принесла вам льодяники, – сказала я, – щоб перепросити за свою нетактовну поведінку. Сподіваюся, ви не відмовитеся. Вона зронила пронизливий, свистячий звук, який я вирішила вважати сміхом. – Нараяла міс Кул, безсумнівно? Я шпарко захитала головою, своїм завзяттям нагадуючи сільського дурника з пантоміми. – Я хотіла висловити вам свої запізнілі співчуття з приводу смерті вашого дядька – містера Твайнінґа, – сказала я, і я казала щиру правду. – Чесно. Він випив гірку чашу – нічого не скажеш – несправедливо. – Он як? Атож, це було несправедливо, – промовила вона. – І це навіть не безсовісно. І не аморально. Ти знаєш, як це було? Звичайно, я знала. Я вже чула це раніше, але я прийшла не для того, щоб сперечатися з нею. – Ні, – пошепки сказала я. – Це було вбивство, – випалила вона. – Убивство, найсправжнісіньке. – І хто вбивця? – запитала я. Часом моя балакучість захоплює мене зненацька. На обличчі міс Маунтджой, немов хмара, котра затулила місяць, з’явився дещо непевний вираз, наче вона згаяла весь вік, готуючись до ролі, і на сцені при світлі рамп забула слова. – Ці хлопчиська, – сказала вона нарешті. – Ці гидкі, паскудні хлопчиська. Мені ніколи їх не забути; і їм не допоможуть кругленькі щічки й дитяча невинність. – Один із цих хлопчиськів – мій тато, – спокійно зауважила я. Здавалося, її погляд був спрямований кудись у минуле. Помалу вона прочунялась, і її очі зосередились на мені. – Аякже, – сказала вона. – Лоуренс де Люс. Джако. Твого тата кликали Джако. Шкільне прізвисько, проте навіть слідчий називав його так. Джако. Він вимовляв це настільки лагідно на допиті, майже сердечно – неначе всіх у суді зачарувало це наймення. – Мій тато давав свідчення на допиті? – Атож, він свідчив – як і вся ватага. У ті часи такі справи вели саме так. Він усе заперечував, звісно ж, будь-яку причетність. З колекції директора поцупили цінну поштову марку, і ніхто не міг сказати нічого, окрім: «О ні, сер, це не я, сер! » Немовби марка якимись чарами відростила брудні пальчики й сама себе викрала! Мені кортіло сказати їй, що мій тато не злодій і не брешко, однак раптом у моїй голові промайнула думка: хоч би що я сказала, нічого не змусить цей старезний казанок перемінити свої погляди. Я вирішила проковтнути пілюлю. – Чому ви пішли з церкви сьогодні вранці, не добувши до кінця? – запитала я. Міс Маунтджой шарпнулася, неначе я вихлюпнула склянку води їй межи очі. – Ти говориш щиро, еге ж? – Атож, – відповіла я. – Це якось пов’язано з молитвою вікарія за незнайомця серед нас, правда ж? Людину, тіло якої я знайшла на городі в Букшоу. Вона засичала крізь зуби, як чайник. – Так це ти знайшла тіло? Ти? – Атож, – відповіла я. – Тоді скажи мені от що – він мав руде волосся? – вона стулила очі й не розплющувала їх, чекаючи на мою відповідь. – Так. Він мав руде волосся. – За дароване нам подякуємо Господу від усієї душі, – видихнула вона, перед тим як розплющити очі. Як мені видалось, така реакція не просто дивна, але й певною мірою нехристиянська. – Щось я не розумію, – випалила я. І я направду не розуміла. – Я в одну мить упізнала його, – розтлумачила вона. – Навіть після стількох років я впізнала його, тільки-но побачила цю копицю рудого волосся, яка виходила з «Тринадцяти селезнів». Коли б цього було недостатньо, його панібратство, зарозуміла самовпевненість, ці крижані блакитні очі – будь-яка із цих рис – підказали б мені, що це Горацій Бонепенні повернувся в Бішоп-Лейсі. У мене виникло відчуття, ніби ми забрели далі, ніж я собі думала. – Можливо, тепер ти втямила, чому я не захотіла брати участь у молитві за вічний спокій підлої душиці цього хлопчака – цього чоловіка. Простягнувши руку, вона взяла в мене пакунок із льодяниками, поклала одного до рота й запхала до кишені решту. – Якраз ні, – вела вона далі, – я благаю небеса про те, щоб він цієї самої миті горів у пеклі. По цих словах вона увійшла у відвологлу Вербову віллу, затріснувши за собою двері. Хто ж такий цей Горацій Бонепенні? І що спонукало його повернутися назад, у Бішоп-Лейсі? Мені наверталася на думку лише одна людина, яка могла розповісти мені про це.
 Коли я під’їжджала каштановою алеєю до Букшоу, то побачила, що синього «воксгола» вже немає поблизу. Інспектор Г’ювітт і його люди забралися геть. Завертаючи на «Ґледіс» за ріг будинку, я почула побрязкування металу, що долинало з оранжереї. Я наблизилася до дверей, аби зазирнути всередину. Як виявилося, там був Доґґер. Він постукував садовою лопаткою по перевернутому відрі, сидячи на ньому зверху. Дзелень… телень… дзелень… телень… Так дзвін Святого Танкреда калатає на похороні якого-небудь старця в Бішоп-Лейсі, калатає й калатає, неначе веде лік годинам і дням життя. Дзелень… телень… дзелень… телень… Він сидів спиною до порогу й вочевидь мене не помічав. Я юркнула до кухонних дверей, із усіх сил наробила шуму, кинувши «Ґледіс» із гучним дзенькотом на кам’яний ґанок («Вибач, «Ґледіс», – прошепотіла я). – Тьху, побий тебе лиха година! – сказала я достатньо голосно, щоб мене можна було почути з оранжереї. І вдала, що мимохіть дивлюся у вікно. – О, привіт, Доґґере! – привіталася я бадьоро. – Саме тебе я й шукаю. Він не відразу повернувся до мене обличчям, і я зробила вигляд, що зчищаю глину з носка черевика, поки він оговтувався. – Міс Флавіє, – неквапом промовив він. – Ви мов крізь землю провалилися. – Що ж такого, ось я, – сказала я. Ліпше делікатно підтримувати розмову з Доґґером, доки він не отямиться остаточно. – Я перекинулася слівцем із деким у селищі, і мені натякнули про декотрого, і я подумала, що ти можеш розповісти мені про цього бозна-кого. Губи Доґґера склалися в силувану усмішку. – Я знаю, що мені треба було підшукати інших слів, але… – Я розумію, що ви маєте на увазі, – перебив мене він. – Горацій Бонепенні! – вистрелила я. – Хто такий цей Горацій Бонепенні? Від моїх слів Доґґер почав крутитися, як піддослідна жабка, до хребта якої під’єднали гальванічну батарею. ^[79] Він облизав губи, потім люто витер їх носовою хусточкою. Його очі почали затуманюватися, блискаючи, немов зірки перед сходом сонця. Водночас він докладав надлюдських зусиль, щоб опанувати себе, та де там. – Не бери в голову, Доґґере, – сказала я. – Пусте. Забудь. Він намагався звестися на рівні ноги, проте не зміг підвестися з відра, на якому сидів. – Міс Флавіє, – сказав він, – є питання, котрі треба ставити, і є питання, котрих ставити не треба. Знову він завів своє: так подібні до уставів, ці примовки зривалися з вуст Доґґера цілком природно та з такою безповоротністю, неначе їх промовляв сам Ісайя. ^[80] Але кілька цих слів, здавалося, повністю виснажили його, і, тяжко зітхнувши, він затулив обличчя руками. Мені нічого так не хотілося тієї миті, як обійняти його й пригорнути, однак я знала, що він не любить телячі ласки. Тому я вдовольнилася тим, що поклала руку йому на плече, усвідомлюючи, що цей жест заспокоює радше мене, ніж його. – Я піду розшукаю тата, – сказала я. – Ми проведемо тебе до кімнати. Доґґер повільно звів на мене очі, і його обличчя тієї миті скидалося на мертвотно-сіру маску. Його слова впали, як каменюки, що скрегочуть об каменюки. – Вони повезли його, міс Флавіє. Поліція забрала його.  12
 

 У вітальні на прикрашеній квітковим візерунком канапі сиділи Фелі й Даффі, обійнявшись і ревучи, як пожежні сирени. Я зробила кілька кроків, маючи охоту приєднатися до них, аж тут Офелія помітила мене. – Де ти була, маленьке опудало? – процідила вона, підскакуючи й нападаючи на мене, як дика кішка, її очі, запухлі й почервонілі, нагадували велосипедні ліхтарики. – Тебе ніде не було. Ми думали, ти втопилася. О господи! Як я молилась про це! Ласкаво просимо додому, Флавіє, подумала я. – Тата заарештували, – поставила крапку Даффі. – Його забрали. – Куди? – запитала я. – Звідки нам знати? – презирливо сказала Офелія. – Туди, куди відвозять арештованих людей, мабуть. Де тебе носило? – У Бішоп-Лейсі чи Гінлі? – Що ти маєш на увазі? Висловлюйся ясніше, малолітня йолопко. – Бішоп-Лейсі чи Гінлі? – правила я своєї. – У Бішоп-Лейсі є лише однокімнатний поліцейський відділок, тож я не думаю, що його могли повезти туди. Поліція графства знаходиться в Гінлі. Найпевніше, вони доправлять його в Гінлі. – Його звинуватили в убивстві, – сказала Офелія, – і його повісять. – Вона знову зайшлася риданням і відвернулась. На коротку мить мені стало майже шкода її.
 Вийшовши з вітальні до коридору, я побачила, що Доґґер прямує вгору західними сходами, важко сунучи зачавунілими ногами, сходинка за сходинкою, як засуджений на ешафот. Зараз або ніколи! Я почекала, поки він зникне з-перед очей там нагорі, потім прослизнула в татів кабінет і преспокійно замкнула двері зсередини. Уперше в житті я залишилася тут сама-самісінька. Одна стіна була повністю відведена для татових альбомів із марками – пухких томиків у шкіряних палітурках, кольорами яких було позначене правління того чи іншого монарха: чорний – королеви Вікторії, червоний – Едуарда VII, зелений – Георга V і синій – нашого нинішнього короля Георга VI. Я пригадала, що тоненький червоний томик притулився між зеленим і синім і містив лише кілька марок – дев’ять відомих варіантів чотирьох марок, випущених із портретом Едуарда VIII, до того як він дав драпака з американкою. Я знала, що тато діставав незбагненну насолоду від розглядання цих незліченних крихітних варіацій на клаптиках конфеті, проте не була обізнана з усіма подробицями. Лише коли йому дух западався над черговим новеньким сласним шматочком в останньому випуску «Лондонського філателіста», і він славословив його за сніданком – лише тоді ми на мізинчик дізнавалися про його щасливий, замкнутий у шкаралупці світ. Окрім цих надзвичайних випадків, усе, що стосувалося поштових марок, було для нас, моїх сестер і мене, темним лісом, у той час як тато збирав клаптики різнобарвного паперу із запалом ще лячнішим, ніж декотрі люди колекціонують голови оленів і тигрів. Насупроти стояв буфет епохи Якова І, поверхня й шухляди якого були забиті різноманітним філателістським причандаллям: клейким прозорим папером для альбомів, фіксувального ґатунку, вимірювачами перфорації, емальованими тацями для відмочування марок, слоїками з рідиною для розпізнавання водяних знаків, гумками, конвертами для зберігання, цигарковим папером для сторінок, пінцетом для марок і вигнутою ультрафіолетовою лампою. У глибині кімнати, перед заскленими стулчастими дверима, що вели на терасу, розміщувався татів стіл: робочий стіл завбільшки з футбольне поле, котрий, можлива річ, колись стояв у конторі Скруджа та Марлі. ^[81] Я одразу здогадалася, що шухляди будуть замкнені, – і я не помилилася. Я гарячково міркувала, де тато міг сховати марку в кімнаті, повній-повнісінькій марок. Я була впевнена, що він сховав її, – як це зробила я зі своєю. Ми з татом навзаєм мали пристрасть до утаєння, і я розуміла, що в нього голова не з моркви і він не покладе її в найочевиднішому місці. Замість того щоб сновигати очима, хапаючи вершки, чи порпатися в шухлядах, я лягла на підлогу, удаючи із себе автомеханіка, котрий вивчає нутрощі машини, і заковзала кімнатою, уважно оглядаючи денця усіх поспіль предметів. Я обстежила долішню частину письмового столу, журнального столика, сміттєвого кошика й навіть татового віндзорського фотеля. Я не полінувалася зазирнути під турецький килим і за фіранки. Ще подивилася на тильну частину годинника й поперевертала картини, що статечно висіли на стіні. Що ж, книжок у кабінеті забагато, годі було переглянути кожну, тому я спробувала уявити, які з них напевне залишилися б поза увагою. Звісна річ! Біблія! Але квапливе перегортування короля Якова^[82] винагородило мене лише старою церковною брошурою й жалобною листівкою з приводу смерті якогось де Люса періоду Всесвітньої виставки. ^[83] Нараз я згадала, що тато зняв «Пенні Блек» із дзьоба мертвого бекаса й поклав до кишені. Може, він там її й залишив, маючи намір спекатися її пізніше. Безсумнівно! Марка не тут. Яка я недотепа, якщо подумала, що вона може бути тут! Увесь кабінет, безперечно, значитиметься першим у списку до смішного очевидних сховків. Моя впевненість зміцніла, і те, що Фелі й Даффі хибно називали «жіночою інтуїцією», підказало мені, що марка деінде. Намагаючись не здіймати шуму, я відчинила двері й шмигнула до коридору. Дві сестрички-зміючки все ще сиділи у вітальні, у їхніх голосах мені вчулися злість і сум. Я могла б підслухати, стоячи за дверима, але вирішила не робити цього. У мене попереду куди важливіші справи. Безмовною тінню я піднялася західними сходами до південного крила. Як і слід було чекати, татову кімнату оповивали сутінки, коли я туди увійшла. Я часто дивилася на ці вікна з галявинки, але бачила лише щільно зсунуті докупи важкі портьєри. Усередині спальні панувала зловісна атмосфера музею у неробочі години. Гострий запах татових одеколонів і лосьйонів для гоління навертав на пам’ять відкриті саркофаги й поховальні урни, у які колись клали стародавні спеції. Зграбні вигини ніжок умивального столика епохи королеви Анни виглядали майже сороміцьки поряд із похмурим готичним ложем у кутку – немов насуплений старий камердинер дивиться спідлоба, як його молода пані надягає шовкові панчішки на свої довгі ноги. Що й казати, навіть два годинники в кімнаті звертали думки до давньої давнини. Одне позолочене чудовисько примостилося на каміні, його мідний маятник, неначе вигнуте лезо в «Проваллі і маятнику», ^[84] відтинав час і наприкінці кожного змаху блякло полискував у тьмяно освітленій кімнаті. На приліжковому столику стояв маленький георгіанський годинник у мовчазній незгоді з камінним: один показував 3: 15, інший – 3: 12. Я подрібцювала в глиб довжелезної кімнати й зупинилася. Гардеробна Гаррієт – у яку можна було потрапити лише через татову спальню – була територією, куди мені й двом моїм сестрам заказали дорогу. Тато вселив у нас пошану до святині, на котру він перетворив цю кімнату, довідавшись про смерть Гаррієт. Він змусив нас повірити, дарма що не казав так напрямки, що переступ цієї заборони призведе до того, що нас слід-у-слід виведуть на задвір’я, поставлять біля цегляної стіни й не гаючи часу дадуть скуштувати свинцю. Двері до кімнати Гаррієт були запнуті зеленою сукниною, через що вони скидалися на поставлений сторчма більярдний стіл. Я штовхнула їх, і вони розчинилися навстіж у німій тиші. Кімнату наповнювало яскраве денне світло. Крізь великі вікна в трьох стінах снопи сонячного проміння, розпорошувані нескінченними шлярками італійського мережива, падали в кімнату, котра могла б через це правити за декорацію до п’єси про герцога й герцогиню Віндзорських. На трюмо лежали щітки й гребінці роботи Фаберже, здавалося, Гаррієт щойно вийшла до сусідньої кімнати, щоб помитися у ванні. Слоїки з пахощами від Лалік були оздоблені різнобарвними браслетками з темного й світлого бурштину, маленька плитка й срібний чайник стояли напоготові для її ранкового чаю. У вазі з тонкого кришталю змарніла одинока жовта троянда. На яйцюватій таці був невеличкий кришталевий слоїк, у якому залишилася дрібка парфумів. Я взяла його, витягла корок і повільно махнула ним під носом. Від цього запаху на пам’ять спливали крихітні блакитні квіти, гірські пасовиська й крижані брили. Дивне відчуття охопило мене – або, точніше кажучи, прошило – неначе я парасолька, що згадує, як воно, коли її розкривають під дощем. Бликнувши на наличку, я побачила одне-єдине слово: «Міратрікс». Срібний портсигар з ініціалами Г. де Л. лежав біля ручного люстерка, на звороті якого був викарбуваний образ Флори з картини Боттічеллі «Весна». Розглядаючи репродукції, я ніколи раніше не помічала, що розімліла Флора там, вочевидь, при надії. Напевно, тато подарував Гаррієт це люстерко, коли вона носила під серцем одну з нас. І якщо це правда, то кого: Фелі, Даффі чи мене? Годі повірити, що це була я: третя дочка навряд чи буде дарунком долі – принаймні на думку тата. Ні, найпевніше, це була Офелія Первачка – складалося враження, що вона з’явилася на світ із люстерком у руці… Можливо, навіть з оцим самим. Чепурне крісло біля вікна запрошувало до читання, і тут, напохваті, знаходилась особиста бібліотека Гаррієт. Вона зберігала книжки, що нагадували їй про школярські будні в Канаді та літні вакації в тітки в Бостоні: «Енн із помістя “Зелені Покрівлі”» і «Джейн із Лантерн-Хілл» сусідили з «Пенродом» і «Мертоном із кіно», а в дальньому кутку полиці стояв поторсаний примірник «Жахливих викриттів Марії Монк». ^[85] Я не читала жодної із цих книг, але судячи з того, що я знала про Гаррієт, це, мабуть, були книги про людей із волелюбними душами й про бунтарів. Неподалік, на кругленькому столику, лежав альбом зі світлинами. Я розгорнула його й побачила, що сторінки зроблені із чорного м’якого паперу, під кожною чорно-білою світлиною були написи від руки крейдяним чорнилом: Гаррієт, 2 роки, у Морріс-Хаус; Гаррієт, 15 років, у Жіночій академії міс Бодікоут (1930 – Торонто, Канада); Гаррієт із «Веселим привидом» – її двомісним Гевілендівським літаком – (1938); Гаррієт у Тибеті (1939). Світлини показували, як Гаррієт виростає з опецькуватого янголятка з копицею сліпучо-золотистого волосся у цибату, худорляву, розсміяну юначку (немає й натяку на груди), одягнену в хокейне спорядження, і далі в кінозірку з білявою гривкою, яка стоїть, немов Амелія Ергарт, ^[86] однією рукою злігши на край кабіни «Веселого привида». Жодної татової світлини. Так само як і наших світлин, доньчиних. На кожній світлині було видно, що риси обличчя Гаррієт поєднували в собі перетасовані риси Фелі, Даффі й мене, – всюди усміхнене, упевнене, але при цьому здатне привабити до себе сором’язливе обличчя невтомної шукачки пригод. Доки я дивилася на її обличчя й намагалася розгледіти крізь світлину душу Гаррієт, у двері сторожко постукали. Мовчок – і знову легкий стукіт. І враз двері почали розчинятися. За ними був Доґґер. Він повільно просунув голову до кімнати. – Полковнику де Люс? – покликав він. – Аґу? Я вклякла, не наважуючись навіть перевести дух. Доґґер не ворушив ні одним м’язом і дивився прямо перед собою, як вишколений слуга, котрий знає своє місце й покладається на свій слух, який підкаже йому, якщо він не впору. Однак що він замислив? Хіба він не сказав мені тільки-но, що тата забрала поліція? З якого дива, чорт забирай, він сподівається знайти його в кабінеті? Він зовсім з’їхав із глузду? Чи йшов за мною тінню? Я трохи розтулила губи й помалу втягнула повітря ротом, щоб мене не викрило свистіння від втягування повітря носом, водночас я в думках молила Бога, щоб не чихнути. Доґґер стовбичив цілу вічність, як живий маняк. ^[87] Якось я натрапила в бібліотеці на гравюри, де було зображено цю давню забаву, коли актори покривали себе білилами й пудрою й застигали в різних позах, зазвичай не надто пристойних, як вважали сучасники, відтворюючи сцени із життя богів. За деякий час я вже сповна розуміла, як почуває себе заціпенілий перед удавом кролик, аж ось Доґґер неквапно забрав голову з отвору й беззвучно причинив двері. Чи помітив він мене? І, якщо так, чи міг він удати, що не помітив? Я нашорошила вуха й чекала, але в сусідній кімнаті панувала цілковита тиша. Знаючи, що Доґґер не буде довго баритися, і вирішивши, що минуло достатньо часу, я відчинила двері й висунулася назовні. Татова кімната була такою самою, як і до того, цокали два годинники, проте тепер, через мій переляк, це їхнє тік-так здавалося мені оглушливим. Розуміючи, що така нагода може більше ніколи не випасти, я заходилася шукати таким робом, як я оглядала татів кабінет, але, позаяк обстава тут була спартанська, як, напевно, намет царя Леоніда, трусанина не забрала багато часу. Крім каталогу від Стенлі Ґіббонса, що стосувався аукціону марок, який мав би відбутися за три місяці, книг у спальні більше не було. Я розгорнула каталог й завзято погортала, однак нічого там не знайшла. У гардеробній тата було напрочуд мало речей: кілька старих твідових піджаків зі шкіряними нашивками на ліктях (у кишенях порожньо), два вовняні светри й трохи сорочок. Я покопирсалася в його черевиках і в зношених полкових чоботах, але безрезультатно. Терплячи навалу докорів сумління, я усвідомила, що найкращим татовим убранням був недільний костюм, у якому його забрав інспектор Г’ювітт. (Мені несила було вживати слово «заарештував». ) Можливо, він сховав простромлену «Пенні Блек» десь – от хоч би й у бардачку «ролс-ройса» Гаррієт. Також він міг уже давно стерти її на порох. Тепер, зосереджено обмірковуючи цю думку, я дедалі більше переконувалася в її розважливості. Марка вже була попсована, отже, втратила цінність. До того ж щось у ній засмутило тата, і було цілком резонно, що, тільки-но він потрапив до своєї кімнати в п’ятницю, то пустив її з димом. Я розуміла, що така розправа мала залишити хоч якісь сліди: наприклад попіл від марки в попільничці та спалений сірник у сміттєвому кошику. Я з успіхом могла це перевірити, позаяк і те й інше знаходилося переді мною й було порожнім, аж світилося. Може, він утопив доказ у туалеті. Це нагадувало хапання за соломинку. Облиш, подумала я, покинь ці ризиковані починання й довірся поліції. Мерщій іди до своєї затишної лабораторії й працюй там, щоб справа твого життя не зійшла на нуль. Я здригнулася, на мить подумавши, що смертоносні краплі могли бути дистильовані з учасників весняного квіткового ярмарку: що за дивовижну отруту можна дістати із жонкілі^[88] і який смертельний напій зробити з нарцису! Навіть найзвичайнісінький тис на церковному обійсті, так обожнюваний поетами й закоханими парочками, у насінні й листі містить достатньо токсинів, щоб спровадити на той світ пів-Англії. Однак ці радощі доведеться відкласти на вічні часи. Наразі мій обов’язок – допомогти татові, і я просто не можу покинути його в скруті, адже він тепер сам не може зарадити собі. Я маю добутися до нього, хоч би де він був, і покласти свій меч до його ніг, як середньовічний зброєносець, котрий присягається служити своєму лицарю. Навіть якби я не годна була допомогти, я могла хоча б якусь часинку побути з ним поряд, і з раптовим нестерпним болем мене, наче куля, прошило усвідомлення, що я страшенно за ним стужилася. Як із кілочка, у мене блиснула ідея: скільки миль до Гінлі? Чи здужаю я потрапити туди до того, як посутеніє? І чи можна сподіватися, що мені дозволять побачитися з ним? Моє серце закалатало, наче я випила чаю з підступно підлитою в нього наперстянкою. Треба йти. Я й так тут загаялася. Я зиркнула на приліжковий годинник – він показував 14: 40. Годинник на каміні врочисто цокав, спрямувавши стрілки на 15: 37. Тато, мабуть, був надто охмарений і не зауважив цього, промайнуло в мене в голові, позаяк зазвичай, коли йшлося про час, він був ревнителем суворої дисципліни. Мені спав на пам’ять його військовий манір віддавати розпорядження Доґґеру (хоча й не нам): «Віднеси гладіолуси вікарію о тринадцятій годині нуль хвилин, Доґґере, – казав тато. – Він чекатиме на тебе. Повертайся о тринадцятій годині сорок п’ять хвилин, і ми з’ясуємо, куди нам подіти ряску». Я вліпила зір у годинник, сподіваючись, що мені сяйне в голові яка-небудь думка. Тато одного разу нам сказав у чудернацькому нападі відвертості, а це нечасто з ним бувало, що він покохав Гаррієт за її тямущість. «Пречудова риса для жінки, по правді, коли замислитися про це», – сказав він нам. І тут я розчовпала, що один годинник зупиняли – і саме на три хвилини. Той, що на каміні. Поволі підступившись до нього, немов підкрадаючись до пташки, я уважно його оглянула. Темний похоронний корпус надавав йому вигляду вікторіанського катафалка з кінною запряжкою: суцільні ручки, скло й чорний шелак. ^[89] Мов у тумані, я спостерігала, як моя рука простягається – тонка й біла в затіненій кімнаті; відчула, як пальці ковзають холодною поверхнею, а потім, як великий палець відкриває срібну защіпку. Далі мої пучки потяглися до мідного маятника, що погойдувався туди-сюди, туди-сюди й неприємно цокав. Я майже боялася займати цю штукерію. Я перевела дух і схопила пульсуючий маятник. Певний час він усе ще продовжував посмикуватися в руці, наче впіймана золота рибка, як віроломне серце, яке зупиниться за мить. На зворотному боці важкої бронзи я намацала якусь річ – щось чи то прикріплене, чи то приклеєне. Виявилося, там приміщено крихітний конвертик. Потягнувши за кутик, я відчула, що він відлип і впав мені на долоню. Уже виймаючи пальці з черевця годинника, я здогадалася, що зараз побачу… Я таки не помилилась. У моїй долоні лежав маленький напівпрозорий конвертик, звідки виднілися обриси й подоба поштової марки «Пенні Блек». Тієї «Пенні Блек», котра мала дірочку, проштрикнуту дзьобом бекаса якраз посередині. Що ж у ній такого, що викликало такий переляк у тата? Я вивудила марку з конвертика, щоб пильніше роздивитися її. На чільному місці там була королева Вікторія з дірою в голові. Непатріотично, можливо, але навряд чи достатньо, щоб раптом уразити дорослу людину. Ні, заковика в чомусь іншому. Що в цій марці такого, чим вона відрізняється серед інших таких самих? Урешті-решт, хіба їх не друкували десятками мільйонів цілком однаковими? Чи ні? Мені спав на пам’ять той випадок, коли тато – з метою виведення нас на ширші води – несподівано постановив, що віднині щосереди увечері ми будемо слухати серію обов’язкових лекцій (за ментора буде особисто він) про різноманітні аспекти британського уряду. «Серія А», як він її назвав, мала бути, цілком передбачувано, присвяченою темі «Історія “Пенні Пошти”». ^[90] Даффі, Фелі і я приносили із собою до вітальні записнички й удавали, що старанно занотовуємо, тоді як насправді обмінювалися нашкрябаними на клаптиках паперу писульками, де були гасла на зразок «Геть лекції! » і «Поборемо нудьгу! » Поштові марки, як розжовував нам тато, друкують на аркушах паперу по двісті сорок штук – двадцять горизонтальних рядів по дванадцять штук, ці відомості я запам’ятала легко, тому що «20» – це атомне число кальцію, а «12» – магнію; мені треба було лише подумати про CaMg. Кожна марка на аркуші позначалась неповторним дволітерним ідентифікатором, котрий починався з «АА» на верхній лівій марці й далі в алфавітному порядку зліва направо до буквосполуки «ТЛ» у правому долішньому двадцятому ряді. Як розповідав тато, цю схему увів в ужиток поштамт для запобігання підробкам, дарма що дія її не цілком зрозуміла. Були навіжені параноїки, казав він, які вважали, що шахраї у своїх лігвищах днями й ночами по горах і долах пихтіли, виготовляючи копії, щоб пошити в дурні її вікторіанську величність і видурити пенні за раз. Я уважно поглянула на марку в руці. Під головою королеви Вікторії, аж унизу була написана ціна: «ONE PENNY». ^[91] Ліворуч від цих слів була літера B, а праворуч – H. Це виглядало отаким чином: «B ONE PENNY H». «BH». Марка була з другого ряду аркуша, восьма колонка праворуч. Два-вісім. Яке тут підводне каміння? Окрім того, що «28» було атомним числом нікелю, мені більше нічого не спадало на думку. І враз я розшолопала! Ніяке це не число, це ж слово! Бонепенні! Не просто Бонепенні, а Бонепенні Г.! Горацій Бонепенні! Ця настромлена на дзьоб бекаса (до речі, татове шкільне прізвисько було Джако! ) марка правила одночасно за візитівку й неминучу загрозу. Загрозу, котру тато розпізнав і втямив без зайвих упевнянь. Пташиний дзьоб проколов голову королеви, не зачепивши літер, котрі й мають відкрити татові очі та показати, про кого звістує ця проява. Про Горація Бонепенні. Покійного Горація Бонепенні.
 Струхлілий дерев’яний стовп угорі на пагорбі – рештки шибениці XVIII століття – розвів два пальці в протилежних напрямах. Я могла дістатися до Гінлі, наскільки я знала, або дорогою на Доддінґслі, або трохи довшим і не таким жвавим шляхом, який допровадить мене до кінцевого пункту через селище Святої Ельфріди. Дарма що перший варіант найшвидший, я вибрала другий, адже, позаяк ним користувалося менше люду, він якнайбезпечніший у тому разі, якщо мене розшукуватимуть. – Кар-кар-кар! – іронічно сказала я. Хто печеться про мене? Упевнившись в остаточності свого вибору, я звернула на дорогу праворуч і помчала на «Ґледіс» у бік Святої Ельфріди. Дорога весь час ішла вниз, і я добряче розігналася. Коли я притишувала рух, втулка в задньому колесі «Ґледіс» сичала, немов клубок розлючених гримучих змій, що осатаніло прискає навсібіч отрутою. Я уявляла, що вони просто-таки за моєю спиною, женуться по п’ятах. Як це було чудово! Я не почувалася так добре відтоді, як уперше виготовила, виточуючи й випарюючи, синтетичний кураре з болотяного аруму, принесеного зі ставу вікарія. Я закинула ноги на кермо й дозволила «Ґледіс» гнати щодуху. Ми летіли вниз багнистим пагорбом, і я співала назустріч вітру: Вони нарекли її Ціпонькою
 Делікатною, що аж!..
 
  13
 

 Майже здолавши спуск з оаксшоттівського пагорба, я вкотре подумала про тата, і знову мене охопив сум. Вони направду вважають, що він убив Горація Бонепенні? І якщо дійсно це не пришви пришиті, то в який спосіб? Якби тато вбив його під вікном моєї спальні, він зробив би це без жодного звуку. Мені важко уявити, щоб тато вбив когось, не сколихнувши тиші. Однак не встигла я детально обміркувати всі нюанси, як дорога вирівнялася перед скрутом на Коттсмор і до Доддінґслі-Маґна. Трохи далі, у затінку старезного дуба, на автобусній зупинці стояла лавка, а на ній сидів, як ідол, мій давній знайомець: немолодий гном у штанчатах гольф, схожий на Джорджа Бернарда Шоу, скандзюбленого після прання. Випромінюючи саму безтурботність, він дриґав ногами, які на чотири дюйми не досягали до землі, аж складалося враження, що він з’явився на світ на цій лавці й прожив усе своє життя на ній. Це був наш сусід, Максиміліан Брок, і мені лишалося тільки благати небеса, щоб він не помітив мене. У Бішоп-Лейсі подейкували, що Макс, котрий покинув світ музики, тепер тягнув письменницьку лямку – базграв^[92] під жіночим псевдонімом (на зразок Лали Дюпре) скандальні оповіді для американських журналів із назвами на кшталт «Таємні зізнання» та «Палкі історії кохання». Через звичку безцеремонно втручатися в приватні справи кожного, хто траплявся йому на шляху, і потому перетворювати те, що йому розповіли по секрету, на газетне золото, Макса називали, принаймні позаочі, Сільським Смочком. Але, позаяк певний час він був учителем фортепіано у Фелі, я не могла просто ввічливо його обминути. Удаючи, що не бачу його, я з’їхала до неглибокого рівчака й влаштувала там порпанину з ланцюгом «Ґледіс». Якщо мені пощастить, він продовжуватиме дивитися кудись-інде, і я зможу причаїтися за кущами й почекати, поки він не піде геть. – Флавіє! Haroo, mon vieux! ^[93] Стонадцять чортів! Він помітив. Не зважати на погук від Максиміліана – навіть якщо він сидить на лавці на автобусній зупинці, – це як порушувати одинадцяту заповідь. Я інсценувала здивування від раптової зустрічі і, прибравши фальшиву посмішку, під’їхала до нього на «Ґледіс», безжально толочачи бур’яни. Багато років Максиміліан мешкав на Нормандських островах, де працював піаністом у симфонічному оркестрі Олдерні, посада, як він казав, що вимагала неабиякого терпіння й великого запасу детективних романів. За тих часів в Олдерні слід було (як він мені якось розповідав, коли ми базікали про злочини на щорічному квітковому ярмарку Святого Танкреда), аби закликати собі на поміч закон, стати посеред міського майдану й заволати: «Haroo, haroo, mon prince. On me fait tort! » Це називалося «закликом запопасти злочинця» і дослівно перекладалось: «Гай-гай, мій принце. Мене кривдять! » Або, інакше кажучи, проти мене скоюють злочин. – Як ся маєш, мій маленький пеліканчику? – невимушено запитав Макс, нахиляючи голову, як сорока, й очікуючи на м’якушку хліба у відповідь. – Добре маю, – з осторогою відповіла я, згадавши слова Даффі про те, що Макс, як павук укусом, знерухомлює тебе й не забереться, доки не вип’є до останньої краплі всю кров із твого життя – ще й посягне на життя твоїх домашніх. – А твій тато, вельмишановний полковник? – У нього сила-силенна справ, то те, то се, – сказала я. І серце затріпало в мене в грудях. – А міс Офелія? – повів він далі. – Вона все так само розмальовує обличчя, неначе Ієзавель, ^[94] і милується своїм відображенням у чайному сервізі? Удар влучив просто в яблучко, як на мене, він таки перебрав міру. Його це не обходило, але я знала, що Максиміліан міг скажено розлютитися й через позаторішню вишкварку. Фелі іноді кликала його позаочі Румпельштіцхеном, ^[95] а Даффі – Александром Поупом-або-нижчим. ^[96] Однак, незважаючи на його осоружні вподобання, часом Максиміліан видавався мені, – можливо, через подібність наших статур, – цікавим і корисним співрозмовником, доки не сприймаєш його крихітний зріст за слабкість. – У неї все гаразд, дякую, – сказала я. – Сьогодні вранці вона мала чудову церу. Я вирішила не докидати «лоскітливо для нервів». – Максе, – запитала я, доки він ще не почав сипати питаннями як із мішка, – як на твою думку, можу я навчитися грати ту маленьку токату Парадізі? – Ні, – відповів він без найменшого сумніву. – Твої руки – не руки славетного віртуоза. Це руки отруйниці. Я мимохіть усміхнулась. Ми тримали на озброєнні цей маленький дотеп. Вочевидь, він ні сном ні духом не відав про вбивство в Букшоу. – А друга? – повів він далі. – Дафна? Ведмедкувата сестричка? «Ведмедкувата» стосувалося майстерності гри Дафни на роялі чи, точніше кажучи, її відсутності: нескінченні, марудні спроби вкласти неслухняні пальці на клавіші, котрі, здавалося, вислизали з-під доторку. Боротьба Даффі з інструментом, наче бійка курки з лисицею, нагадувала наперед програну сутичку, що завжди закінчується слізьми. Проте, на татову настійну вимогу, війна тривала. Одного разу я надибала на неї, коли вона ридма ридала, сидячи на стільчику й опустивши голову на кришку рояля. Тоді я прошепотіла їй: «Покинь це, Даффі», вона ж замість відповіді накинулася на мене, як півень-бояк. Я навіть робила спроби її підбадьорити. Коли я чула її за «Бродвудом», я переходила до вітальні, прихилялася до рояля й стовбичила там, задумливо втупивши погляд у далечінь, немовби мене повивають чари видобутих нею звуків. Зазвичай вона не звертала на мене уваги, але якось, коли я поцікавилася: «Що за мила п’єска! Як вона називається? », вона мало не прищикнула мені пальці кришкою. «Це гама соль-мажор! » – заволала вона й прожогом вискочила з кімнати. У Букшоу жити було непросто. – У неї все добре, – відповіла я. – Поринула з головою в Діккенса. Не можу витягнути з неї ні слова. – Он як, – сказав протягом Максиміліан. – Безцінний старчик Діккенс. Скидалося на те, що він не мав більше питань на цю тему, і я скористалася хвилинною мовчанкою. – Максе, – розпочала я. – Ти побачив багато світу… Зачувши ці слова, він закопилив губу й виструнчився, наскільки була змога при його куцому зрості. – Я, щоб ти знала, бувалець, – заявив він. – Саме так, – погодилась я, міркуючи, що означає це слово. – Тобі доводилось бувати в Ставанґері? Це могло би заощадити мені час, щоб я не шукала в атласі. – Де? У Ставанґері в Норвегії? «Поцілила! » – мало не закричала я. Горацій Бонепенні був у Норвегії! Я вдихнула на повні груди, опановуючи себе. Сподіваюся, Макс подумав, що це я з нетерплячки. – Звісно, в Норвегії, – сказала я з погордою. – Хіба є інші Ставанґери? На одну мить я подумала, що він скипить. Його очі стали схожі на щілини, і в мене жижки затряслися, коли хмари-громовиці Максиміліанового гніву заволокли небо. Але потому він хихикнув так, наче джерельна вода задзюркотіла, ллючись у склянку. – Ставанґер – перший камінь по дорозі в Хелл… яким є залізничний вокзал, – сказав він. – Я проїжджав його на шляху до Тронхейма, а звідти в Хелл – хоч як крути, а це крихітне сільце в Норвегії, звідки обходисвіти часто відправляють листівки друзям із написом «Бажаю тобі потрапити сюди! »^[97] Я виконував там концерт Ґріґа^[98] ля-мінор для фортепіано. Із Ґріґа, до речі, такий само шотландець, як і норвежець. Батько з Абердина, із відразою вшився після Каллодена^[99] – напевно, пройнявся сумнівами, збагнувши, що просто проміняв лимани на фіорди. У Тронхеймі я пожинав лаври, що й казати… Критики доброзичливі, публіка ввічлива. Але цим людям, знаєш, їм не до ладу власна музика. Я ще грав Скарлатті, ^[100] щоб трохи опромінити італійським сонячним світлом засніжені північні краї. І під час антракту випадково почув, як один комівояжер із Дубліна прошепотів своєму приятелю: «Усе воно Ґріґ для мене, Торе». Я слухняно усміхнулася, дарма що чула цей заяложений жарт уже разів сорок п’ять. – Це було давним-давно, звісно, іще до війни. Ставанґер! Так, безперечно, мені доводилося там бувати. А навіщо тобі? – Як ти туди дістався? На кораблі? Горацій Бонепенні в Ставанґері був живий і здоровий, а тепер він мертвий в Англії, і я хочу заповнити прогалину між ними. – Авжеж, на кораблі. Ти ж не збираєшся втекти з дому, га, Флавіє? – Ми теревенили про це – точніше кажучи, сперечалися – учора за вечерею. Не останній спосіб спрямувати брехню – погребти її під щирою правдою. – Офелія припускала, що треба сісти на корабель у Лондоні; тато наполягав на Халле; Дафна обстоювала Скарборо, але лише тому, що там похована Анна Бронте. ^[101] – Ньюкасл-апон-Тайн, – сказав Максиміліан. – Насправді це Ньюкасл-апон-Тайн. Звіддалік пролунало тарахкотіння – це під’їжджав коттсморський автобус, перехитуючись дорогою між вишикуваними рядком деревами, немов курча-канатоходець. Він зупинився перед лавкою, протяжливо захарчавши в ознаменування того, що його нелегкий шлях пагорбами добіг кінця. Двері розчинилися з металевим лясканням. – Ерні, mon vieux, ^[102] – сказав Максиміліан. – Як ведеться транспортній промисловості? – Сідай, – зажадав Ерні, дивлячись просто перед собою крізь переднє скло. Якщо він і втямив дотеп, то не дав взнаки. – Сьогодні нікуди не їду, Ерні. Просто вигріваю свої кісточки на твоїй лавці. – Лавки призначені лише для пасажирів, які чекають на автобус. Так значиться в правилах, Максе. Тобі це так само добре відомо, як і мені. – Аякже, відомо, Ерні. Дякую, що нагадав. – Макс зіслизнув із лавки додолу. – Так що чао, – сказав він і, трохи піднявши капелюха, попростував дорогою, як Чарлі Чаплін. ^[103] Двері автобуса рвучко зачинилися, Ерні зрушив машину, яку трясло, як у пропасниці, із місця, і вона знехотя посунула вперед. І так кожен із нас вирушив своєю дорогою: Ерні та його автобус у Коттсмор, Макс у свій котедж, «Ґледіс» і я помандрували в Гінлі.
 Поліцейський відділок у Гінлі розміщувався в будівлі, де колись давно був заїзд. Незатишно втиснутий між маленьким парком і кінотеатром, його напівобшитий деревом фасад понуро нависав над вулицею, бликаючи підвішеним на даху блакитним ліхтарем. Пофарбована в малоцікавий брунатний колір прибудова зі шлакоблоків приклеїлася до одного боку будівлі, як коров’ячий кізяк до тарантаса, котрому випало проїжджати повз. Я здогадувалася, що саме там знаходяться камери. Я залишила «Ґледіс» на парковці для велосипедів, де лавою стояли офіційного вигляду чорні «рейлі», і піднялася зачовганими східцями до передніх дверей. Убраний в уніформу сержант сидів за столом, перебираючи папери й шкрябаючи своє обріділе волосся загостреним кінчиком олівця. Я заясніла усміхом і попрямувала повз нього. – Ані руш, ані руш! – гиркнув він. – Куди ви, по– вашому, ідете, міс? Напевно, поліції на роду написано говорити питаннями. Я усміхнулася, удавши, що не зрозуміла, і пішла до розчинених дверей, за якими вгледіла темний коридор. Хутчіш, ніж я могла собі уявити, сержант зіпнувся на ноги й схопив мене за руку. Мене впіймали на гарячому. Не залишалося нічого іншого, як розрюмсатись. Ненавиджу розквашувати губи, але наразі це єдина зброя в моєму арсеналі.
 За десять хвилин ми посьорбували какао в чайній кімнаті при відділку, П. К. Ґлоссоп і я. Він розповів мені, що в нього вдома є дівчинка мого віку (чому я, по правді, не йняла віри) на ім’я Елізабет. – З нашої Ліззі добра помічниця своїй бідолашній матері, – провадив він, – позаяк місіс Ґлоссоп, моя дружина, упала з драбини в яблуневому саду й зламала ногу два тижні тому, у суботу. Найперше мені спало на думку, що він перечитав занадто багато випусків «Біно» чи «Денді»; ^[104] що він плете все це для розваги. Але його чесна міна й насуплені брови умить дали зрозуміти мені протилежне: це справжній констебль Ґлоссоп і мені доведеться грати за його правилами. Тому я знову почала схлипувати й розповіла йому, що в мене немає матері, і що вона загинула в далекому Тибеті, сходячи на гору, і що я страшенно за нею сумую. – Гаразд, гаразд, – сказав він. – У цих стінах заборонено плакати. Відвертає від природної поважності цього місця, так би мовити. Тобі краще обітерти сльози, перед тим як я кину тебе до буцегарні. Я зобразила кволу усмішку, на яку він із завзяттям відгукнувся такою самою. Коли я ламала комедію, кілька детективів увійшло до кімнати по чай і булочки, наділивши мене підбадьорливим усміхом. У всякому разі, вони не ставили питань. – Дозвольте мені побачитися з татом, будь ласка! – попрохала я. – Його звуть полковник де Люс, здається, він тут. Констебль Ґлоссоп зненацька поблід на виду, і в мене промайнуло в голові, що я відкрила карти зарано; тепер я проти офіціозу. – Почекай-но тут, – сказав він і поцибав вузьким коридором, що закінчувався стіною із чорними крицевими засувками. Тільки-но він вийшов, я похапцем роззирнулася довкола. Я була в непривітній тісній кімнатці з настільки обдертими меблями, наче їх купили просто з візка лахмітника, – ніжки порепались і вкрилися рівцями, немов їх років сто кó пали статутними (форменими) чобітьми. Дарма що крихітний дерев’яний буфет розфарбували в яблучно-зелений колір, проте раковина була ржавим реліктом, який ніби позичили у Вормвуд-Скрабс, ^[105] і тут уже хоч гопки скачи – становища не поправиш. Щербаті філіжанки й потріскані блюдця безрадісно стояли пліч-о-пліч у сушарці, і я вперше помітила, що поперечини у вікнах були просто-таки залізним пруттям, ледве-наледве прихованим від очей. Загалом це місце мало дивний різкий запах, котрий я відчула, щойно тільки ввійшла: відгонило так, наче потовклася давно забута в дальній шухляді пляшечка одеколону. Мені спливли на пам’ять уривки арії з «Піратів Пензанса». «У поліцейського лиха доля», – співала Д’Ойлі Карт Опера по радіо, і, як завжди, Ґілберт і Салліван^[106] мали рацію. Зненацька я спіймала себе на думці, що хочу піти звідси. Весь цей намір був необґрунтовано ризикованим: лише імпульс визволити тата, який виліз із завалящої підвалини мого мозку. Просто підведись і ходи до дверей, сказала я собі. Ніхто навіть не помітить, що тебе вже немає. Я схилила голову, як Максиміліан, чим підсилила мій і так-перетак гострий слух, і якусь мить наслухала. Десь далеко басовиті голоси гуділи, як бджоли у вулику. Трохи посовавшись по підлозі, немов чула серцем сеньйорита в танго, я рвучко зупинилася перед дверима. Звідти, де я стояла, було видно лише краєчок столу сержанта ззовні в холі, і, дякувати долі, жоден офіційний лікоть на ньому не спочивав. Я наважилася визирнути. У коридорі було порожньо, я непомітно провихилялась у своєму танці до самого виходу й вибралася на денне світло. Хоч я і не була в’язнем, у мене було відчуття, що я втекла. Напустивши на себе невимушеності, я пройшлася до велосипедної парковки. Десять секунд – і мене як вітром здує. І враз, неначе мені в обличчя хлюпнули крижаною водою, я остовпіла, охоплена жахом: «Ґледіс» зникла! Я мало не скрикнула. Тут стояли один біля одного службові велосипеди з надокучливими маленькими лампочками й багажниками для державного майна – а за «Ґледіс» і слід пропав! Я подивилася навсібіч, і тепер, коли я була піша-пішаниця, вулиці чомусь здавалися несподівано й страхітливо незнайомими. Куди податися? Де дорога додому? Ще й, як на лихо, почало збиратися на дощ. Чорні хмари нуртували в західній частині неба, а хмари, які гуснули прямо над головою, уже набували неприємного багрово-синястого відтінку. Мене взяв жах, а далі гнів. Як я могла зробити таку дурницю й залишити неприкуту «Ґледіс» казна-де? Як я потраплю додому? Що буде із сердешною Флавією? Якось Фелі сказала мені, що в незнайомому місці ніколи не можна виглядати вразливою, однак тепер я подумала, кому це під силу? Так я гадала, коли на моє плече лягла важка рука й голос сказав: – Мені здається, буде краще, якщо ти підеш зі мною. Це був інспектор Г’ювітт.
 – Так не годиться, – зауважив інспектор. – Нікуди не годиться. Ми сиділи в кабінеті – довгій вузькій кімнаті, яка правила за пивницю тоді, коли тут був заїзд. Вона була напрочуд охайною, тут бракувало лише конвалій у вазі й фортепіано. Картотека й письмовий стіл цілком пересічні; стілець, телефон і книжкова полиця, де стояла світлина, на якій була зображена жінка у верблюжому пальті – вона спиралася на вигадливий парапет кам’яного мосту. Я чомусь очікувала на щось більше. – Твій тато затриманий до того часу, поки ми не прояснимо певні відомості. Потому його, найімовірніше, перевезуть кудись, до місця, яке я не маю права назвати. Вибач, Флавіє, проте побачення з ним неможливе. – Він заарештований? – запитала я. – Боюся, що так, – відповів він. – Але чому? – це було хибне питання, що мені й відкрилося, ледве воно вихопилося в мене. Інспектор поглянув на мене, як на дитину. – Слухай-но сюди, Флавіє, – почав він. – Я знаю, ти засмучена. Ще б пак. Ти не мала можливості побачити тата до того… Гаразд, ти була далеко від Букшоу, коли ми забрали його до нас. Це все нелегко для поліцейського офіцера, якщо тобі втямки, однак ти маєш зрозуміти, що іноді те, що я дуже хотів би зробити як друг, я не маю права зробити як представник його величності. – Я знаю, – сказала я. – Король Георг VI – не легкодух. Інспектор Г’ювітт невесело звів на мене очі. Уставши з-за столу, він підійшов до вікна, завів руки за спину й утупився поглядом у хмари, що скупчувалися. – Ні, – сказав він нарешті, – Король Георг VI – не легкодух. Аж раптом мені стукнула в голову ідея. Ніби від старого, як Божий світ, спалаху блискавки, усе стало на свої місця. Як у тих старих заплутаних фільмах, де елементи пазлів самі стрибають на свої місця і картинка вимальовується прямо перед очима. – Можна казати, не заходячи здалека, інспекторе? – запитала я. – Звісно, – була його відповідь. – Кажи. – Труп у Букшоу – це людина, котра приїхала в Бішоп-Лейсі в п’ятницю із Ставанґера, що в Норвегії. Ви повинні звільнити тата негайно, інспекторе, тому що, зрозумійте ж, не він скоїв це. Дарма що інспектор був дещо заскочений, він швидко опанував себе й поблажливо всміхнувся. – Не він? – Ні, – заявила я. – Я скоїла. Я вбила Горація Бонепенні.  14
 

 Кращого маневру й не вигадаєш. Ніхто не міг довести зворотне. Я прокинулася серед ночі, скажу я, через якийсь дивний шум на городі. Я спустилася сходами й вийшла на город, де мене запопав злодій: хатній крадій, який, можливо, збирався запустити лапу в татові марки. Між нами відбулася коротка сутичка, і я взяла гору. Тихше, Флейв, ця версія дещо притягнута за волосся: Горацій Бонепенні на зріст був шість футів із гаком і міг задушити тебе між своїм великим і вказівним. Ні, ми боролися, і він помер – мабуть, хворе серце, наслідок якої-небудь давно забутої дитячої недуги. Ревматична лихоманка, наприклад. Атож, саме це. Задавнена застійна серцева недостатність, як у Бет із «Маленьких жінок». Я послала безмовну молитву святому Танкреду, благаючи про диво: будь ласка, любий святий Танкреде, зробити так, щоб результати розтину Бонепенні підтвердили мою вигадку. – Я вбила Горація Бонепенні, – заявила я ще раз, сподіваючись, що, коли товкти раз у раз те саме, воно набуде доконаної правдоподібності. Інспектор Г’ювітт глибоко вдихнув і випустив повітря носом. – Що ж, розкажи мені про це, – запропонував він. – Уночі я почула шум і вийшла на город, хтось накинувся на мене із затіння… – Стривай, – перебив він мене, – з якого конкретно затіння? – Із затіння позаду оранжереї. Я чинила опір, намагаючись звільнитися, і тут він якось дивно захрипів, немов із ним скоївся напад застійної серцевої недостатності внаслідок ревматичної лихоманки, від якої він потерпав у дитинстві, – або щось на такий кшталт. – Ясно, – спрокволу сказав інспектор. – І що ти зробила далі? – Я пішла в будинок, де відшукала Доґґера. Решту, очевидно, ви знаєте. Але заждіть, я була впевнена, що Доґґер не сказав йому про те, що ми з ним підслухали сварку тата й Горація Бонепенні; проте сумніваюсь, щоб Доґґер міг сказати інспектору, що я підняла його о четвертій ранку й не обмовилась жодним словом, що вбила людину. Або згодиться й так? Щоб усе обміркувати, мені потрібен час. – Якщо ти захищалась від нападника, то це навряд чи можна вважати вбивством, – зауважив інспектор. – Ні, – погодилась я, – але я не сказала вам усього. Зі швидкістю світла я подумки перетрушувала в голові: незнайомі науці отрути (діють занадто повільно), смертельний гіпноз (те ж саме), таємні й заборонені прийоми джіу-джитсу^[107] (вилами по воді й надто заплутано). Раптом я збагнула, що страдництво вимагає справді винахідливого генія – непогано підвішеного язика замало. – Мені соромно, – усе, що я спромоглася сказати. До того ж, коли сумніваєшся, удайся до почуттів. Я пишалася собою, що вчасно зметикувала. – Хмм, – сказав інспектор, – відкладімо це питання. Ти сказала Доґґеру, що вбила цього злодія? – Ні, здається, ні. Я була надто засмучена цією пригодою, ви ж розумієте. – Може, ти сказала йому пізніше? – Ні, я гадала, що його нерви цього не витримають. – Що ж, це все вельми цікаво, – сказав інспектор Г’ювітт, – але деталі не цілком збігаються. Я розуміла, що стою на краю безодні: ще трохи вперед і вороття назад не буде. – Є ще дещо, – закинула я гачок. – Але… – Але? – Я мовчатиму як риба, доки ви не дозволите мені поговорити з татом. Інспектор Г’ювітт мав такий вигляд, немовби намагався проковтнути щось, що ставало поперек горла. Він розтулив рота, наче в нього там і справді був сторонній предмет, потім закрив. Проковтнувши слину, він зробив дещо таке, що неабияк мене вразило, аж я вирішила взяти цей прийомчик до уваги: він схопив носову хусточку й обернув подив на чхання. – Віч-на-віч, – додала я. Інспектор голосно висякався й відійшов до вікна. Там він і стояв, пропікаючи очима безвість і знову заклавши руки за спину. Я почала розуміти, що цей жест означає глибоку задуму. – Гаразд, – різко сказав він. – Ходімо. Я охоче зіскочила з крісла й поквапилася за ним. На порозі він однією рукою заступив мені вихід у коридор, повернувся й поклав мені другу руку на плече, легко, як пір’їнку. – Я збираюся зробити те, про що згодом можу серйозно пошкодувати, – сказав він мені. – Я ризикую своєю кар’єрою. Не зрадь моїх надій, Флавіє… будь ласка, не зрадь.
 – Флавіє! – сказав тато. Він здивувався, забачивши мене. І треба ж було йому все зіпсувати, додавши: – Виведіть цю дитину, інспекторе. Прошу вас, заберіть її звідси. Він відвернувся від мене й уперся очима в стіну. Дарма що двері камери було пофарбовано кремово-жовтою склицею, від мене не приховалося, що вони обкуті крицею. Коли інспектор відчинив їх, я побачила, що всередині камера розмірами не набагато перевершує маленький кабінет, там було відкидне ліжко й напрочуд чиста раковина. На щастя, вони не запроторили тата до однієї із залізних кліток, яких я тут набачилась. Інспектор Г’ювітт коротко хитнув мені головою, немовби промовляючи: «Залагоджуй сама», потому вийшов назовні, якомога тихіше причинивши за собою двері. Не було чути, як заскреготів ключ, повертаючись у замку, або як засув, який увіходив у скобу, – яскравий спалах блискавки й раптовий гуркіт грому могли викривити звук. Мабуть, тато подумав, що я пішла з інспектором, тому що підкинувся, обернувшись і побачивши мене там само. – Іди додому, Флавіє, – сказав він. Дарма що він виструнчився й не ворушився, його голос був підупалим і втомленим. Я бачила, що він натягає машкару незворушного англійського джентльмена, котрий безстрашно зазирає небезпеці у вічі, і я з раптовим гострим болем усвідомила, що люблю його й ненавиджу водночас. – Дощ, – сказала я, показуючи за вікно. Хмари скупчилися, як було раніше над Химерою, і знову зашелестіла злива, було добре видно, як товсті краплини тарабанили об підвіконня. На дереві через дорогу тріпався, як мокра парасолька, самотній грак. – Я не можу піти додому, доки він не перестане. Ще й хтось поцупив «Ґледіс». – «Ґледіс»? – перепитав він, глипаючи на мене очима якоїсь доісторичної морської істоти, що випірнула з незвіданих глибин. – Мій велосипед, – розтлумачила я. Він безтямно хитнув, і я зрозуміла, що він не почув мене. – Хто тебе привіз сюди? – запитав тато. – Той? – його палець тицьнув у напрямку дверей, певно, він мав на увазі інспектора Г’ювітта. – Я сама прийшла. – Сама? З Букшоу? – Атож, – відповіла я. Скидалося на те, що це було більше, ніж він міг осягнути так одразу, і він відвернувся до вікна. Я не могла не зауважити, що він прибрав тієї ж пози, що й інспектор Г’ювітт, зчепивши руки за спиною. – Сама. З Букшоу, – нарешті промовив він, немовби це йому тільки-но спало на думку. – Так. – А Дафна й Офелія? – З ними все гаразд, – запевнила я його. – Страшенно за тобою сумують, звісно. Приглядають за будинком, чекаючи на твоє повернення. Якщо я збрешу, моя мама прястиме на тонку. Я чула цю пісеньку від дівчаток. Вони іноді співали її, стрибаючи через мотузок на церковному обійсті. Що ж, моя мама вже померла, то якої шкоди їй може завдати моя брехня? Та й хто знатиме? Можливо, завдяки цьому я навіть отримаю додаткове очко на небесах. – Відіслати тебе додому? – урешті, зітхнувши, сказав тато. – Це не може бути надовго. Ні… це не може бути надто довго. Біля заґратованого вікна на стіні висів календар від бакалійніка із Гінлі, на якому були зображені король Георг і королева Єлизавета, кожен монарх був непросяжно ув’язнений у власному колі та вбраний так, аж мені здалося, що фотограф запопав їх, коли вони прямували на костюмований бал до замку якого-небудь баварського князька. Тато крадькома зиркнув на календар і почав безупинно бродити туди й назад маленькою кімнаткою, старанно уникаючи мого погляду. По-моєму, він забув про мою присутність і тепер час від часу гмукав собі під ніс і презирливо пирхав, наче захищаючись перед незримим трибуналом. – Я щойно зізналася, – оголосила я. – Так-так, – сказав тато, продовжуючи ходити й бурмотіти собі під ніс. – Я сказала інспектору Г’ювітту, що це я вбила Горація Бонепенні. Тато рвучко зупинився, немов напоровся на невидимий меч. Миттю став до мене обличчям, уп’ялившись цим страхітливим синім поглядом, котрий часто правив йому за зброю, коли він мав справу зі своїми доньками. – Що тобі відомо про Горація Бонепенні? – крижаним голосом запитав він. – Досить багато насправді, – відповіла я. Потому несподівано з нього наче вийшло все повітря. Тільки-но його щоки надималися, як на зображенні вітру на середньовічній карті, і враз вони позападали. Він присів на край ліжка, обіпершись однією рукою, щоб не впасти додолу. – Я чула, як ви сварилися в кабінеті, – сказала я. – Вибач, що підслухала. Це сталося ненароком. Уночі мене розбудили голоси, і я спустилася вниз. Я знаю, що він намагався шантажувати тебе… Я чула сварку. Тому я й сказала інспектору Г’ювітту, що я його вбила. Цього разу тато втямив. – Убила його? – перепитав він. – Що ти маєш на увазі, убила його? – Я не хотіла, щоб вони дізналися, що це ти, – розтлумачила я. – Я? – вигукнув тато, підскочивши з ліжка, як ужалений. – Боже милостивий! Звідки ти взяла, що це я вбив його? – Усе гаразд, – сказала я. – Певна річ, він заслуговував. Я ніколи нікому не скажу. Обіцяю тобі. Я перехрестила серце правою рукою, і тато пас мене очима, як мокре чудовисько, яке вистрибнуло з картини Ієроніма Босха. ^[108] – Флавіє, – промовив він, – будь ласка, зрозумій: хоч би я цього хотів, я не вбивав Горація Бонепенні. – Не вбивав? Я не йняла віри. Дійшовши висновку, що вбивство скоїв тато, я і в думці не мала, що можу помилятися. Крім того, я згадала, як Фелі якось сказала мені, що зізнання облегшує душу, – того разу, коли вона заломила мені руку за спину, намагаючись змусити мене викласти як на духу, що я зробила з її щоденником. – Я почула твої слова про вбивство вашого завідувача пансіону, містера Твайнінґа. Я пішла до бібліотеки й перерила газетні архіви. Перекинулася словом із міс Маунтджой – вона племінниця містера Твайнінґа. Вона пригадала імена Джако й Горацій Бонепенні. Я дізналася, що він зупинився в «Тринадцятьох селезнях» і привіз мертвого бекаса з Норвегії, сховавши його в пирозі. Повільно й сумовито тато похитав головою, явно не в захваті від моїх детективних здібностей, а немов старий ведмідь, поцілений кулею, проте ще спроможний устояти на ногах й не хоче лягати. – Це правда, – сказав він. – Але ти справді віриш, що твій тато здатний на холоднокровне вбивство? Коли я подумала про це – точніше кажучи, як слід помізкувала, – я зрозуміла, яку дурницю я втнула. Чому я не усвідомила цього раніше? Холоднокровне вбивство – це одна з багатьох речей, на які тато не здатен. – Ну-у… ні, – розважила я. – Флавіє, подивись на мене, – сказав він, проте коли я поглянула йому у вічі, то побачила, на якусь незатишну хвильку, свої власні очі, які дивилися на мене, і мені довелося відвести погляд. – Горацій Бонепенні не був аж надто порядною людиною, але він не заслуговував смерті. Ніхто не заслуговує смерті, – татів голос затихав, немов радіопередача на короткій хвилі, і мені здалося, що він говорить не лише зі мною. Він докинув: – У світі й так забагато смертей. Він сів, дивлячись на свої руки й потираючи великі пальці один об одного. Потім пальці його зімкнулися, як зубці старого годинника. Через певний час він запитав: – А що Доґґер? – Він теж там був, – сказала я. – Біля кабінету. Тато застогнав. – Цього я й боявся, – прошепотів він. – Цього я боявся найбільше. І тут, під акомпанемент дощу, що немилосердно тарабанив у шибки, він повів свою розповідь.  15
 

 Спочатку важкі татові слова, наче брили, котились повільно й нерішуче – неохоче розганяючись і цим нагадуючи чахкання заржавілих вагонів товарняка залізницею. Однак потім, набравши швидкості, вони посунули стрімким потоком. – З моїм татом було складно ладнати, – розповідав він. – Він відправив мене до школи-інтернату, тільки-но мені виповнилося одинадцять років. Відтоді я нечасто його бачив. Дивно, але я ніколи не знав, чим він цікавиться, лише на похороні хтось із людей, котрі несли труну, мимохіть зауважив, що його пристрастю були нецке. Я не знав, що це, і мені довелося зазирнути до словника. – Це маленькі японські статуетки, які вирізають зі слонової кістки, – сказала я. – Згадка про них є в «Історіях лікаря Торндайка» Остіна Фрімена. ^[109] Тато не взяв до уваги мої слова й повів далі: – Дарма що Ґреймінстер знаходився всього лише за кілька миль від Букшоу, він так само міг би бути на Місяці. Нам поталанило з директором, доктором Кіссінґом, людиною із чулим серцем, яка вірила, що нічого поганого не може трапитися з хлопчиками, котрих щоденно частують порціями латини, регбі, крикету та історії, і загалом із нами добре обходились. Попервах, як і більшість хлопчаків, я тримався окремо, знаючись тільки з книжками й ридаючи під живоплотом, якщо мені випадала нагода залишитися наодинці. Напевно, так мені здавалося, я найбезрадісніша дитина на світі; у мені неодмінно має бути щось жахливе від народження, і це змусило мого тата так безжально відіслати мене з-перед очей. Я вірив, що, утямивши, де собака заритий, я зможу все виправити й буду відповідати його вимогам. Ночами в спільній спальні я залізав під ковдру з ліхтариком і розглядав своє обличчя в поцупленому люстерку для гоління. Нічого особливо неправильного я не помічав, але я був усього лише дитиною й не міг розважливо виробляти думку про такі речі. Проте час летів-пролітав, і я поринув у життя школи. Я добре знав історію, але був туман туманом, коли йшлося про твори Евкліда, ^[110] тому я належав до середнячків: не подавав великих надій, але й не був пнем, щоб звернути на себе увагу. Ординарність, як я пересвідчився, була чудовим камуфляжем, прекрасним укриттям. Хлопчикам, які не розчаровували, але й не перевершували сподівань, давали спокій, і їх не обтяжували своїми вимогами вчителі, не пориваючись зробити з них зірок або цапів-відбувайлів. Ця непідмальована правда – перше велике відкриття в моєму житті. Це трапилося в четвертому класі, по-моєму, тоді мене нарешті почав цікавити навколишній світ, і, як і всі мої однолітки, я мав невситиму жагу до містифікацій, тому, коли наш завідувач, містер Твайнінґ, запропонував заснувати гурток фокусників, я несподівано загорівся цим. Містер Твайнінґ був радше любителем, ніж знавцем; не дуже вправний актор, мушу визнати, але, коли він робив фіґлі, у них було стільки запалу, стільки щирого ентузіазму, що з нашого боку було б неотесаністю відмовити йому в наших бурхливих школярських оплесках. Вечорами він навчав нас перетворювати вино на воду, використовуючи лише носову хусточку й клаптик кольорової вимочки; ^[111] показував, як змусити помічений шилінг щезнути з накритої склянки, щоб потім видобути його з вуха Сімпкінса. Ми дізналися про важливість скоромовки – особливої манери говорити, притаманної фокусникам; і він підковував нас у тому, як виконувати дивоглядні фіґлі, за допомогою яких червовий туз завжди залишається в кінці колоди. Годі й казати, що містер Твайнінґ зажив неабиякої слави; його любили, дарма що на той час мало кому з нас було настільки добре знайоме це почуття, щоб він міг легко розпізнати його. Особливо ж він мав блискучий успіх тоді, коли директор школи доктор Кіссінґ попрохав його влаштувати виставу з фокусами в батьківський день, – захопливий план, у який він поринув по самі вуха. Позаяк мені добре вдавалася ілюзія «Воскресіння Чанг Фу», містер Твайнінґ дуже хотів, щоб я виконав її на урочистому завершенні шоу. Для цього фіґля потрібні були два помічники, тому він дозволив мені самому вибрати асистента. Так я заприятелював із Горацієм Бонепенні. Горацій перейшов до нас зі школи Святого Катберта після прикрої історії зі зниклими грошима – мова йшла про кілька фунтів, по-моєму, проте в ті часи це здавалося справжнім багатством. Зізнаюся, мені було шкода його. Я гадав, що з нього скористалися, особливо коли він розповів мені, що його тато був ще тим катюгою й робив із ним немислимі речі, аби взяти в шори. Сподіваюся, це не надто грубо для твоїх вух, Флавіє. – Ні, зовсім ні, – сказала я, підсовуючи стільця поближче. – Будь ласка, продовжуй. – Уже тоді Горацій був на зріст неймовірно гінкий, ще й мав копицю вогненно-рудого волосся. У нього були настільки довгі руки, що рукави шкільного піджака були йому закороткі і його зап’ястки, немов дві голим-голі хмизинки, визирали з манжет. Хлопчаки дали йому прізвисько Боні й безжально піднімали на глум його зовнішність. На додаток до всього він мав страшенно довгі, тонкі й білі пальці, що нагадували щупальці восьминога-альбіноса, і бліду, немов вибілену, шкіру, як те часом буває в рудоволосих. По кутках шепотілись, що його дотик отруйний. Він підігравав цьому, хапаючи з удаваною незграбністю метких на кпини хлопчиськів, які стрибали навколо нього завжди на безпечній відстані. Якось увечері, награвшись донесхочу в зайця й гончаків, він відпочивав на східцях, важко переводячи дух, наче лис, і тут до нього підкрався на пальчиках маленький хлопчик на ім’я Поттс і вдарив його по обличчю. Це мав бути всього лиш ляпас, але сталося по-іншому. Щойно тільки інші хлопчики побачили, що страшне чудовисько Бонепенні оглушене ударом і з його носа цебенить кров, вони накинулися на нього, і незабаром Боні опинився долі, його тусали, лупцювали й всіляко знущалися. Цієї миті нагодився я. «Амба! » – закричав я щосили, і, на мій подив, бійка тут-таки вщухла. Хлопчаки почали виборсуватися по черзі з плутанки рук і ніг. Напевно, мій голос прозвучав якось небуденно, і це змусило їх послухатися. Або ж моє вміння виконувати загадкові фіґлі огорнуло мене незримою аурою авторитету, точно не знаю, однак, коли я наказав їм повертатися в Ґреймінстер, вони зникли, як зграя вовків у сутінках. «З тобою все гаразд? » – запитав я Боні й допоміг йому підвестися. «Усього на гамуз^[112] не потрощено, зачепили лише в одному-двох місцях, розміщених віддалік одне від одного – як карнфортська яловичина», – відповів він, і ми дружно засміялися. Карнфорт був горезвісним м’ясником із Гінлі, його родина із часу наполеонівських війн доставляла в Ґреймінстер жорсткі, як підошва, недільні ростбіфи. Я бачив, що Боні постраждав дужче, ніж він ладен визнати, проте він не давав взнаки. Я підставив йому плече, і з моєю допомогою він дошкандибав назад у Ґреймінстер. Відтоді Боні став моєю тінню. Він перейняв мої вподобання до такої міри, що практично зробився іншою людиною. Іноді мені навіть увижалося, що він стає мною; що тут, переді мною, та частина мене, яку я намагався видивитися ночами в люстерку. У чому не доводиться сумніватись, так це в тому, що ми могли будь-кому дати фору, коли сходилися разом: що не клеїлося в одного, те легко робив інший. Будучи природженим математиком, Боні розкрив для мене таємниці геометрії й тригонометрії. Він улаштовував із цього гру, і ми безтурботно збували час, вираховуючи, на чий кабінет звалиться вежа Енсон-Хаус, якщо ми впустимо її велетенським паровим важелем власного винаходу. Іншим разом ми за допомогою тріангуляції^[113] обраховували мережу хитромудрих тунелів, котрі за сигналом мали одночасно завалитися й потягнути Ґреймінстер і всіх його мешканців у Дантову безодню, де на них накинуться оси, бджоли, шершні й хробаки, якими ми збиралися нашпигувати наше творіння. Оси, бджоли, шершні й хробаки? Невже я насправді чую це від тата? Тепер я слухала його з певним пієтетом. – Що з того станеться, – продовжував тато, – ми не думали, але в підсумку наші розваги привели до того, що я знаходив спільну мову з дідуганом Евклідом, а Боні в той самий час перетворив свої фіґлі на мистецтво найвищої проби. Різноманітні предмети з’являлися й зникали на його пучках з такою дивовижною легкістю, що навіть я, знаючи наче своїх п’ять пальців, як робиться та чи інша ілюзія, не йняв віри власним очам. У міру того як росла його вправність у фіґлярстві, зростала і його самоповага. Опанувавши магію, Боні наче вдруге на світ народився – став упевненим, спритним і, напевно, дещо задерикуватим. Голос його теж змінився. Ще вчора він говорив, як захриплий школяр, а тепер раптом – принаймні під час вистави – у нього наче з’явилося горло з полірованого червоного дерева: заворожливий голос професійного гіпнотизера, який присипляє слухачів. «Воскресіння Чанг Фу» відбувалося так: я вбирався в просторе шовкове кімоно, знайдене на доброчинному церковному розпродажі; воно було пошите з прекрасної криваво– червоної тканини, укритої зображеннями китайських драконів і таємничими знаками. Я розмальовував собі обличчя жовтою крейдою й обв’язував голову тонкою гумкою, яка трохи піднімала кутики очей. Декілька оболонок від сосисок Карнфорта, пофарбованих і порізаних на довгі накладки для нігтів, правили за відразливі деталі до мого образу. Щоб завершити моє вбрання, потрібно було взяти ще обгорілий корок, два-три шматочки потріпаної шнурівки замість бороди й страхітливу театральну перуку. Я викликав добровольця із залу – звісно, спільника, з яким репетирував не один раз. Запросивши його на сцену, я пояснював кумедним наспівним голосом китайського мандарина, ^[114] що збираюся вбити його, відправити в край щасливих предків. Від цього сухого оповіщення глядачі завжди охкали, і, поки вони не оговталися, я діставав пістолет із брижів кімоно, направляв дуло на серце спільника й натискав на курок. Стартовий пістолет жахливо гримкотить, якщо з нього стріляти в приміщенні. Мій помічник хапався за груди, розчавлюючи схований у кулаці пакуночок із кетчупом, і той моторошно чвиркав крізь пальці. Потому він переводив погляд на квашу на грудях, широко розплющуючи очі від здивування. «Рятуй, Джако! – волав він. – Фокус не вдався! Мене вбито! » – і падав плиском на спину. На цю хвилю глядачі вже сиділи як на голках, приголомшені, дехто зривався на рівні ноги, декотрі плакали. Я простягав руку й заспокоював їх. «Мовссіть! – сичав я, обводячи їх жахливим поглядом. – Плледки потлебують мовсяння! » Цієї миті могло пролунати кілька нервових смішків, але, як правило, западала повна подиву мовчанка. Я діставав із пітьми згорнуте полотно й накривав ним свого нібито мертвого помічника, залишаючи відкритим лише його обличчя. Це полотно було незвичайним, я зробив його цілком таємно. Уподовж його ділили на три частини кілька тонких дерев’яних штифтів, ушитих у дві вузькі куліски, що тягнулися вздовж усього покривала й, звісно, були невидимі, коли їх згорнути. Я сідав навпочіпки й, використовуючи своє кімоно як прикриття, скидав черевики з ніг помічника (зробити це було неважко, позаяк мій асистент потайки послаблював шнурки перед тим, як я викликав його на сцену) і чіпляв їх носками вгору на один кінець штифтів. Черевики, уяви собі, були заздалегідь споряджені – у кожному підборі провірчувалася діра, куди можна було вставити цвях, щоб потім увігнати його в край штифта. Результат був приголомшливий: труп, розпростертий на підлозі, голова якого стирчить з одного боку полотна, черевики – з іншого. Коли все йшло нам на руку, то на цю мить на полотні вже з’являлися великі червоні плями десь біля грудей «трупа», а якщо ні, то я завжди міг додати ще краплинку із вшитого в мій рукав пакуночка. Далі черга була за найважливішою частиною. Я просив пригасити вогні («Високошановні пледки потлебують цілковитої темляви! ») і в пітьмі підпалював магній. Спалах магнію на хвильку засліплював глядачів – саме враз, щоб мій помічник устигнув вигнути спину й впертися ногами в підлогу, доки я обсмикував полотно. Звісно, його черевики незмінно стирчали з іншого кінця полотна, і складалося враження, наче він усе ще лежить навзнаки. Тепер я зачинав показувати миги на східний манір, вимахував руками, закликаючи його повернутися зі світу мертвих. Ці вигадані заклинання відволікали увагу, а тим часом мій помічник повільно зводився під полотном на ноги, підтримуючи штифти на плечах, черевики ж так само визирали з іншого боку полотна. Публіка, звичайно, бачила лише те, як прикрите тіло здіймається в повітря й плаває на висоті п’яти футів над підлогою. Відтак я починав благати щасливих предків віддати нашого брата у світ живих душ. Це все супроводжувалося масою загадкових мигів, опісля я знову підпалював магній, а мій спільник скидав із себе полотно, високо підстрибуючи й стаючи на рівні ноги. Полотно з прибитими цвяхами черевиками й ушитими штифтами летіло в пітьму, а ми залишалися на місцях, кланяючись серед зливи бурхливих оплесків. І, позаяк на ньому були чорні шкарпетки, ніхто не зважав на те, що «мрець» загубив черевики. Таким було «Воскресіння Чанг Фу», що його я збирався поставити в батьківський день. Ми з Боні ховалися в пральні з нашим спорядженням, і там я навчав його тонкощів ілюзії. Проте незабаром з’ясувалось, що з Боні кепський помічник. Дарма що ентузіазму в нього було хоч залийся, його гінкий зріст підводив нас під монастир. Його голова й ноги стирчали занадто далеко з-під перекроєного полотна, а часу на пошиття нового не було. Також дався взнаки той факт, що хоч Боні чудово давав собі раду з руками, його тіло й ноги все ще залишалися тілом і ногами незграбного й неповороткого підлітка. Його вугласті колінця тремтіли, коли він повинен був зображати витання в повітрі, і на одній із репетицій він упав плиском на спину, звівши нанівець усю ілюзію – полотно, черевики, геть усе. Я не міг вигадати, як учинити. Я знав, що Боні засмутиться, якщо я візьму собі іншого помічника. До того ж сподіватися, що інший за ті кілька днів, які лишилися, зможе вивчити свою партію, не випадало. Я зовсім повісив голову. Саме Боні знайшов вихід. «Може, поміняємося ролями? – запропонував він після однієї до неможливості провальної репетиції. – Нумо я спробую. Одягну костюм старого чаклуна, а ти будеш зображати тіло». Як виявилося, ідея й справді була блискуча. З обличчям, загримованим жовтою крейдою, і довгими руками, висунутими з рукавів червоного кімоно (і на вигляд ще страхітливішими завдяки накладкам на нігті із сосискових оболонок), Боні являв собою найнеймовірнішого персонажа, який коли-небудь був на цій сцені. І, позаяк мавпування було його стихією, він легко відтворив череп’яний писклявий голос старого мандарина. Його східний акцент, безперечно, перевершив мій, і ці довгі тонкі пальці, що звивалися, як хробаки, були незабутнім видовищем. Сама вистава вдалася на славу. Була вся школа й батьки учнів, і Боні влаштував шоу, яке кожен із глядачів пам’ятатиме довіку. Він то химерував, то робив усе, щоб нагнати страху. Коли настав час викликати мене із залу, то, побачивши, як мене підкликає зловісна фігура, підсвічена вогнями рампи, навіть я мимоволі здригнувся. А як він пальнув із пістолета, «поранивши» мене в груди, почалося казна-що! Я заздалегідь нагрів і розвів водою кетчуп у пакунку, і через це пляма вийшла страшенно правдоподібною. Одного з батьків – тата Ґіддінґа-молодшого – довелося спинити силою містеру Твайнінґу, котрий передбачав, що який-небудь уразливий глядач може кинутися на сцену. – Не хвилюйтеся, дорогий сер, – сказав пошепки Твайнінґ на вухо містеру Ґіддінґу. – Це просто ілюзія. Хлопчики вже робили це безліч разів. Містер Ґіддінґ, із розпашілим обличчям, неохоче скорився й дозволив посадити себе назад на місце. Але попри інцидент, що стався, він був чоловіком із достатньо твердою рукою, щоб після номера підійти й міцно потиснути наші. Ефектне пролиття крові, якщо можна так сказати, затьмарило моє подальше витання в повітрі й воскресіння, що стали майже розчаруванням, дарма що вони викликали зливу гучних оплесків у добросердних глядачів, котрим відлягло від серця, коли вони побачили, що злощасний помічник нарешті ожив. Наприкінці нас викликали на сцену сім разів, хоча я точно знав, що мінімум шість із них стосувалися суто мого напарника. Боні всотував компліменти, як висохла губка. Минула година після вистави, а він усе ще ручкався й повертав дружні поплескування по спині, до нього хвилею підкочувалися захоплені матері й тати, котрі, здавалося, хотіли лише торкнутися до нього. Коли ж я простягнув руки, щоб обійняти його, він якось дивно глянув на мене: у його погляді на мить промайнув такий вираз, наче він мене бачить уперше. Наступними днями я був свідком його перевтілення. Боні став маститим фокусником, відвівши мені роль непримітного асистента. Він почав розмовляти зі мною занадто грубо, здавалося, від його дотеперішньої несміливості й сліду не лишилося. Гадаю, можна сказати, що він покинув мене, – або скидалося на те. Я часто бачив його зі старшим хлопчиком, Бобом Стенлі, який ніколи не викликав у мене довіри. Цей Стенлі мав кістляве обличчя з квадратною щелепою, одне з тих облич, котрі добре виходять на світлинах, але в реальному житті виглядають жорстокими. Як це трапилося зі мною, Боні переймав деякі риси Стенлі, як вимочка вбирає чорнильні букви з писанини, що незабаром стане листом. Я знав, що саме в цей час Боні почав палити і, як я здогадувався, заглядати в чарку. Одного прекрасного дня мене приголомшило розуміння, що Боні мені більше не подобається. Щось усередині Боні змінилося чи, можливо, вилізло назовні. Іноді в класі я ловив на собі його погляд, його очі спочатку були подібні до очей старого мандарина, а потім, коли зосереджувалися на мені, нагадували холодні очі змії. Мене опосідало таке відчуття, наче в мене якимось немислимим чином щось поцупили. Але попереду на нас чекало дещо гірше. Тато замовк, і я чекала, коли він продовжить розповідати, однак замість цього він сидів, невидюще дивлячись на струмені дощу. Мабуть, ліпше буде не рипатись, дозволивши татові безперешкодно снувати думки, хоч би якими вони були. Так ми сиділи, тато і я, замкнуті в маленькій простій кімнатці, і вперше в житті між нами сталося те, що можна сміливо назвати бесідою. Ми розмовляли майже як дорослі, майже як одна людина з іншою, майже як тато з донькою. І хоч мені важко було дібрати слів, я все ж хотіла, щоб це тривало й тривало, аж поки не згасне остання зірка. Мені хотілося обійняти його, але я не могла. Я вже затямила, що у вдачі де Люсів є щось таке, що не допускає зовнішніх проявів взаємної прихильності чи знаків любові, виражених словами. Це в нас у крові. Так ми й справляли сидні, тато і я, статечно, як дві бабусі за чашкою чаю. Не найкращий спосіб прожити життя, але іншого чортма.  16
 

 Спалах блискавки наповнив кімнату сліпучим сяйвом, і водночас із цим пролунав оглушливий гуркіт грому. Ми обоє здригнулися. – Гроза якраз над нами, – сказав тато. Я хитнула головою на знак того, що ми заодно, і подивилася навсібіч. Наповнена яскравим світлом крихітна камера – з ілюмінатором, крицевими дверима й ліжком – у потоках шпаркого дощу дивним чином скидалася на рубку субмарини з фільму «Занурюємося на світанку». ^[115] Мені спливло в уяві, що це не перекоти грому, а вибухи глибинних бомб просто-таки над нашими головами, і раптом виявилося, що я не так уже боюсь за тата. Принаймні ми двоє були спільниками. Я буду вдавати, що, поки ми сидимо спокійно і я не розкриваю рота, ніщо на землі не може завдати нам шкоди. Тато повів далі розповідь, наче цієї мовчанки й не було. – Відтоді ми не зналися один з одним, Боні і я, – казав він. – Дарма що ми продовжували брати участь у магічному гурткові містера Твайнінґа, кожен був собі на умі. Я зацікавився великими постановочними трюками – як розпиляти леді навпіл, як змусити розчинитися в повітрі клітку зі співочими канарками й таке інше. Звісно, реквізит для таких фіґлів був не по кишені школяреві, але з плином часу мені було достатньо просто читати про такі трюки й дізнаватися, як їх виконують. Боні, навпаки, відточував майстерність у фіґлях, які вимагали ще більшої спритності рук: йому по нутру були прості прийоми, які робляться під носом у глядача з мінімальною кількістю технічного приладдя. У нього легко щезав нікельований годинник з однієї руки й з’являвся у другій просто у вас перед очима. Він так і не показав мені, де тут собака заритий. Приблизно тоді ж містеру Твайнінґу сяйнула думка започаткувати філателістичне товариство – чергове його велике захоплення. Він вирішив, що, навчаючи колекціонувати, каталогізувати та вклеювати їх в альбоми, не лише поглибить наші знання з історії й географії, а й навчить нас охайності, не згадуючи вже про те, що постійні дискусії розвинуть упевненість у найсором’язливіших членах клубу. І, позаяк він сам був завзятим колекціонером, він не бачив причин, чому його хлопчики не мають підхопити цю ідею з ентузіазмом. Як на мене, його колекція була восьмим дивом світу. Спеціалізуючись на британських марках, особливу увагу він приділяв відтінкам кольору друкарської фарби. Він мав винятковий талант визначати день – іноді годину, – коли вийде у світ той чи інший екземпляр. Він міг вирахувати неймовірну кількість деталей, лише порівнюючи постійно змінювані мікроскопічні тріщинки й модифікації, спричинені зношенням і тиском, на гравірованих друкарських формах. Сторінки його клясерів були шедеврами. Що за барви! І як він їх скомпонував на сторінці – кожна немов мазок із палітри Тернера. ^[116] Його колекція починалася, звичайно, із чорних випусків 1840 року. Але незабаром чорний ближчав до брунатного, брунатний – до червоного, червоний переходив у жовтогарячий, жовтогарячий – у яскравий кармін, далі індиго, і прекрасною квіткою розпукувався венеціанський червоний – неначе живописуючи розквіт самої імперії. От тобі й слава! Я ніколи не бачила тата таким бадьорим. Він раптом знову став школярем, його обличчя оживила радість, і воно засяяло, як блискуче яблуко. Однак ці слова про славу – хіба мені не доводилося чути їх раніше? Адже ж їх казав Бовтун-Товстун Алісі в Задзеркаллі? Я сиділа, нічого не кажучи, і намагалася втямити зв’язок, який тут міг уловити татів розум. – До того ж, – вів далі він, – містер Твайнінґ не був власником найціннішої колекції марок у Ґреймінстері. Така честь випадала доктору Кіссінґу, чиє зібрання, дарма що невелике, було добірним – можливо, навіть безцінним. Насправді доктор Кіссінґ не був, як можна чекати від директора відомої привілейованої школи, людиною, яка походила з багатої й знатної сім’ї. Він був сиротою, і його виховував дідусь, котрий працював у ливарному цеху в лондонському Іст-Енді, що в ті часи більше відзначався гнітючими умовами життя, ніж благодійністю, і злочинами більше, ніж освітніми можливостями. У сорок вісім років дідусь утратив правицю через жахливий нещасний випадок із розплавленим металом. Він не міг далі працювати за фахом, і йому довелося жебрати на вулицях; у цьому скрутному становищі він був три роки. За п’ять років до цього, 1840 року, лондонську фірму Перкінса, Бекона й Петча лорди-уповноважені з державної скарбниці призначили єдиним виробником британських поштових марок. «Цього безугавного випускання королівських голів», як сказав Чарлз Діккенс. Справа процвітала. За перші двадцять років після призначення вийшло друком близько двох мільярдів марок, більшість із яких у результаті викинули на смітник. Дякувати долі, саме в друкарні на Фліт-стрит цієї ж таки фірми дідуся доктора Кіссінґа нарешті взяли на роботу – підмітальником. Він примудрявся замітати мітлою за допомогою однієї руки краще, ніж більшість уміють двома, і, позаяк він непохитно вірив у повагу, пунктуальність і надійність, невдовзі він став одним із найцінніших співробітників фірми. Дійсно, доктор Кіссінґ одного разу сказав мені, що старший партнер, старий Джошуа Баттерс Бекон власною персоною, завжди називав дідуся Ливарем із пошани до його колишнього фаху. Коли доктор Кіссінґ ще під стіл пішки ходив, його дідусь часто приносив додому марки, котрі були викинуті до непотребу через друкарські хиби. Ці «милі клаптики паперу», як він їх звав-величав, нерідко правили йому за єдину забавку. Він годинами розкладав і перекладав різнобарвні шматочки за кольором, за відмінностями, надто тонкими для неозброєного людського ока. Його найціннішим подарунком, казав він, було збільшувальне скло, яке дідусь виторгував йому у вуличного продавця, заставивши до того обручку його матері за шилінг. Щодня, йдучи зі школи додому, хлопчик дзвонив у всі магазини й контори, що траплялися йому на шляху, і пропонував підмести тротуари перед ними, прохаючи собі лише конверти з марками з їхніх сміттєвих кошиків. Минув час, і ці милі клаптики паперу обернулися серцем колекції, від котрої Корону брали завидки, але, навіть коли він став директором Ґреймінстера, він продовжував зберігати лупу, подаровану йому дідусем. «Найпростіші задоволення – найкращі», – частенько злітало з його вуст. Молодий Кіссінґ працював із завзяттям, яким наділила його природа, здобував одну стипендію за іншою, доки не настав день, коли старий Ливар зі сльозами на очах не побачив, що його онук закінчив Оксфорд із дипломом бакалавра за двома спеціальностями. Тепер багато з тих, хто підкованіші в цьому, гадають, що найрідкісніші поштові марки – це відкинуті до непотребу й неякісні екземпляри, неминучий побічний продукт процесу друкування, але насправді це не так. Байдуже, скільки грошей може принести ця переводня, якщо її викинути на ринок, для справжнього колекціонера вона не більш як покидь. Ні, справжньою рідкістю є такі марки, що були випущені в офіційний обіг законно або іншим шляхом, але в дуже обмеженій кількості. Іноді кілька тисяч марок можуть бути випущені, перш ніж це помітять; іноді кілька сотень, як це буває у випадку, коли один-єдиний аркуш зникає зі Скарбниці. Проте за всю історію британської пошти був випадок – єдиний, – коли один аркуш марок разюче відрізнявся від мільйонів інших, таких самих. Ось як це трапилося. У червні 1840 року слабий на голову помічник шинкаря на ім’я Едвард Оксфорд два рази пальнув майже впритул у королеву Вікторію й принца Альберта, що тоді їхали у відкритій кареті. Дякувати долі, обидва постріли не влучили в ціль, і королева, яка тоді була на четвертому місяці вагітності першою дитиною, не постраждала. Дехто вирішив, що замах замислили чартисти, інші приписували його оранжистам, котрі прагнули посадити на англійський трон герцога Камберлендського. Остання з названих версій містила більше правди, ніж уряд вірив чи був готовий допустити. Дарма що Оксфорд сповна відповів за свій злочин, провівши сорок років у Бедламі, ^[117] де він справляв враження людини більш здорової, ніж більшість пацієнтів і лікарів, його замовники залишилися на волі, розчинившись у великому місті. Вони ганялися й за іншими зайцями. Восени 1840 року підмайстерок друкаря на ім’я Джейкоб Тінґль улаштувався на роботу у фірму Перкінса, Бекона й Петча. Оскільки юний Джейкоб був, окрім усього іншого, гоноровитим за вдачею, він хутко опанував ремесло. Єдине, чого ні сном, ні духом не відали його наймачі, так це те, що Джейкоб Тінґль був пішаком у смертельно небезпечній грі, грі, у яку були втаємничені лише його невідомі зверхники. Якщо мене що-небудь і дивувало в цій історії, то це татова манера розповідати. Я майже могла простягнути руку й доторкнутися до джентльменів у високих накрохмалених комірцях і циліндрах, до леді в турнюрах і капелюшках. І в міру того як оживали персонажі, оживав і мій тато. – Доручення Джейкоб Тінґль отримав найсекретніше: він повинен був за допомогою підручних засобів надрукувати один, і лише один, аркуш марок «Пенні Блек», використовуючи яскраве жовтогаряче чорнило, видане йому спеціально із цією метою. Слоїчок йому передала разом із завдатком людина в крислатому капелюсі в пивниці поряд із церковним цвинтарем при соборі Святого Павла, ховаючись у напівмороці й говорячи нещадним шепотом. Коли Джейкоб потайки надрукував цей фальшивий аркушик, він мав сховати його серед звичайних марок «Пенні Блек», готових до розсилання поштою Англії. На цьому робота Джейкоба завершувалася. Про решту попіклується доля. Не тепер, то в четвер, десь у Англії виринуть ці жовтогарячі марки, і послання, що міститься в них, буде достатньо зрозумілим для тих, у кого є очі, щоб бачити. «Ми серед вас, – ось що вони оголосять. – Наше переміщення поміж вами вільне й непомітне». Поштамт, що нічого й у голову не клав, не зможе відкликати підбурювальні марки. І як тільки вони вийдуть на світ божий, звістка про їхнє існування пошириться, як пожежа. Навіть уряд її величності не зможе цьому перешкодити. Результатом стане жах у найвищих колах. Бачиш-но, – тримав річ тато, – до лав змовників проник таємний агент, і, дарма що його послання запізнилося, він відправив звістку, де йшлося про те, що поява жовтогарячих марок має послужити сигналом для змовників усюди почати нову хвилю наскоків на членів королівської сім’ї. Здавалося, план бездоганний. Якби він провалився, змовники просто почекали б, щоб згодом повторити спробу. Але пробувати знову не було потреби: усе спрацювало чин чином. Наступного дня після зустрічі з незнайомцем побіля цвинтаря Святого Павла в провулкові якраз позаду Перкінса, Бекона й Петча сталася приголомшлива – і підозріла – пожежа. Коли друкарі й клерки попрямували надвір знічев’я роздивлятися навколо, Джейкоб спокійнісінько витяг із кишені слоїчок із чорнилом жовтогарячої барви, намочив форму запасним валиком, заздалегідь схованим за валкою мензурок на полиці, узяв вологий аркуш із водяними знаками й надрукував марки. Це було – що горіхи лущити. До того як інші працівники повернулися на місця, Джейкоб сховав жовтогарячий аркуш поміж його чорними побратимами, очистив форму, прибрав брудні ганчірки й почав готувати до друку наступний аркуш звичайних марок. Коли з’явився старий Джошуа Баттерс Бекон власною персоною, він привітав молодика з тим, що той не з полохливого десятка. Джейкоб далеко піде обраним шляхом, сказав стариган. А потім доля, як вона полюбляє робити, устромила дрючки в колеса. Змовники не могли передбачити, що людину в крислатому капелюсі тієї ж ночі зіб’є вантажний кінь, котрий басуватиме по Фліт-стрит, і, конаючи, вона знову навернеться на праведну дорогу, з якої збочила, і розповість про змову – про Джейкоба Тінґля й усе інше – одягнутому в дощовик констеблю, котрого переплутає з католицьким священиком у рясі. Але на ту хвилю Джейкоб уже облагодить свою брудну справу, і аркуш жовтогарячих марок нічною поштою майне до невідомого куточка Англії. Маю надію, що тобі не надто нудно, Гаррієт? Гаррієт? Тато звернувся до мене «Гаррієт»? Буває, тати з вервечкою доньок перебирають їхні імена по черзі народження, коли хочуть покликати наймолодшу, і я давно звикла, коли до мене звертаються «Офеліє Дафно Флавіє, а хай йому всячина». Але Гаррієт? Уперше! Чи була це обмовка або тато насправді думав, що його історію слухає Гаррієт? Я хотіла витрясти з нього цю бридню; я хотіла обійняти його; я хотіла вмерти. Звук мого голосу може зруйнувати чари, промайнуло в мене в голові, і я повільно похитала головою, немовби лякаючись, що вона впаде. Надворі вітер шматував плющ, який облягав вікно, і періщив рясний дощ. – Здійнялася буча, – нарешті повів далі тато, і я припинила тамувати подих. Кожному поштмейстеру в королівстві було відправлено телеграму. Хоч у який би куток Англії потрапили марки, їх негайно зачинили б на замок і поквапом сповістили державну скарбницю про їх місцеперебування. Позаяк найбільші партії «Пенні Блек» надсилали в міста, то гадали, що марки, найімовірніше, з’являться в Лондоні чи Манчестері, можливо, у Шеффілді чи Бристолі. Однак виявилося, що вони випливли на поверхню не там. У віддаленому куточку Корнуолла є сільце Святої Марії-на-Болоті. Це місцина, де ніколи нічого не траплялося й не очікувалось, що трапиться. Поштмейстером там служив такий собі Мелвіль Браун, джентльмен у літах, котрий уже кілька років як перетнув пенсійний рубіж і намагався, дарма що не надто успішно, заощадити дрібку, «щоб його поховали на церковному цвинтарі», як він розповідав усім, хто розвішував вуха. Сталося так – бо ж Свята Марія-на-Болоті знаходилася поодаль від шляхів уторованих, – що поштмейстер Браун не отримав телеграму-наказ із державної скарбниці, тож для нього стало цілковитою несподіванкою, коли кілька днів по тому він розгорнув пакунок із «Пенні Блек» і, перераховуючи їх, щоб переконатися в правильності даних на наличці, знайшов зниклі марки буквально своїми пучками. Звісно, жовтогарячі марки йому відразу впали в око. Хтось припустився жахливої помилки! Офіційної брошури «Інструкція поштмейстерам» про зміну барви «Пенні Блек» не було, як годилося б. Ні, це було щось важливе, нехай навіть йому невтямки, що це. На хвильку – однак лише на хвильку, май на увазі, – у нього промайнула думка, що аркуш марок чудернацької барви може коштувати більше від своєї номінальної вартості. Не минуло й півроку після їхньої появи, як декотрі люди, переважно в Лондоні, почали збирати самосклеювальні марки й класти їх до маленьких книжечок. Марка незафіксована чи з плутаниною в номері могла навіть коштувати фунт стерлінгів чи два, а щодо цілого аркуша марок, то чому б… Але Мелвіль Браун, належачи до того ґатунку людських створінь, рідкісних, неначе архангели, – до чесних людей, не міг учинити інакше, як відправити телеграму в державну скарбницю, і не минуло й години, як із Паддінґтонського вокзалу виїхав міністерський кур’єр, щоб забрати марки й доставити їх у Лондон. Уряд мав намір негайно знищити нестандартний аркуш зі всією урочистістю папської заупокійної меси. Джошуа Баттерс Бекон запропонував помістити марки у друкарський архів або Британський музей, де їх зможуть вивчати прийдешні покоління. Королева Вікторія, одначе, була, як кажуть американці, тандитницею, ^[118] і в неї з’явилася власна ідея: вона попрохала, щоб їй залишили одну марку на згадку про той день, коли її оминула куля вбивці; решту марок мав знищити найвищий за рангом посадовець тієї фірми, котра їх виготовила. І хто міг відмовити королеві? На ту пору британські полчища збиралися вдертися в Бейрут, прем’єр-міністр віконт Мельбурн (ім’я якого певний час романтично пов’язувалося з іменем королеви) був заклопотаний іншими справами. Тим усе й закінчилось. Так єдиний у світі аркуш жовтогарячих марок був спалений у пляшечці на столі директора Перкінса, Бекона й Петча. Але перед тим як запалити сірника, Джошуа Баттерс Бекон із хірургічною точністю відрізав два екземпляри – бачиш-но, це було за кілька років до того, як почали робити перфорації, – марку з позначкою «АА» з одного кутка для королеви Вікторії й цілковито таємно ще одну марку з позначкою «ТЛ» із протилежного кінця для себе. Із часом ці марки зажили слави серед колекціонерів як «Ольстерські Месники», дарма що багато років до того, як їх стали так називати, їхнє існування було державною таємницею. Через роки, коли після смерті Бекона його стіл пересунули, на підлогу впав конверт, схований десь у столі. Як ти вже здогадуєшся, прибиральник, котрий знайшов його, був дідусем доктора Кіссінґа, Ливарем. Старий Бекон пішов за межу, подумав він, то яка шкода буде, якщо забрати одну-однісіньку яскраву жовтогарячу марку, запаковану в конверт, додому, щоб трирічний онук погрався нею? До моїх щік підкотилася гаряча хвиля, і мені залишалося лише молитися, щоб тато був надто неуважним і нічого не помітив. Як, не погіршивши ситуацію ще більше, я могла сказати йому, що обидва «Ольстерські Месники», один позначений «АА» і другий «ТЛ», цієї самої миті сяк-так теліпаються на дні моєї кишені?  17
 

 Якась частина мене спонукала одразу ж дістати трикляті марки й віддати їх татові, але інспектор Г’ювітт змусив мене дати слово честі. Крім того, я не могла допустити, щоб татові в руки потрапило те, що, можливо, поцупили; те, що могло стати доказом проти нього. Дякувати долі, тато був неуважним. Навіть черговий спалах блискавки, услід за якою почувся гуркіт і довгий перекіт грому, не повернули його до реальності. – «Ольстерський Месник» з позначкою «ТЛ», звісно, – продовжував він, – став наріжним каменем колекції доктора Кіссінґа. Усі знали, що існують лише дві такі марки. Друга – зразок із маркуванням «АА» – після смерті королеви Вікторії перейшла до її сина Едуарда VII, а після його смерті – до його сина Георга V, у чиєму зібранні вона залишалася до 1925 року й була безсоромно викрадена засвітла на виставці марок. До сьогодні її не бачили. «Ха! » – подумала я. – Як щодо «ТЛ»? – голосно запитала я. – «ТЛ», як відомо, зберігалася в безпеці в сейфі директорського кабінету в Ґреймінстері. Доктор Кіссінґ часом діставав її звідти, «щоб помилуватися», як він якось сказав нам, «і щоб нагадати собі своє скромне походження, якщо почну дерти носа». «Ольстерського Месника» мало коли показували іншим, хіба що деяким особливо поважним колекціонерам. Подейкували, що сам король одного разу запропонував викупити її, але ця пропозиція була ввічливо, проте твердо відхилена. Тоді король поспитав – через свого особистого секретаря – дозволу побачити «цей мармеладний феномен», як він його назвав. Прохання це було швидко задоволене, і незабаром відбувся таємний вечірній візит його покійної величності в Ґреймінстер. Звичайно ж, нікому не відомо, чи привіз він «АА» із собою, щоб дві великі марки возз’єдналися, нехай навіть на кілька годин. Це, мабуть, назавжди залишиться однією з найбільших загадок філателії. Я злегка торкнулася своєї кишені й відчула під пучками слабкий хрускіт паперу. – Наш старий завідувач пансіону містер Твайнінґ добре пам’ятав цей випадок, і йому стояло в пам’яті, як довго горіли вогні в кабінеті директора в той зимовий вечір. Це повертає мене назад, на жаль, до Горація Бонепенні. За татовим тоном, який ураз змінився, я розчовпала, що він ще більше поринув у своє минуле. Холодок тривоги пробіг поза плечима. Я була за крок від того, щоб правда остаточно мені відкрилася. – Під той час Боні став до неможливості майстерним фокусником. Тепер він був безпардонним, нахабним парубком із зухвалими манерами, який завжди досягав свого просто тому, що проштовхувався наполегливіше, ніж інші. Крім коштів, які він отримував від юристів свого тата, він мав і власний заробіток, ставлячи вистави на околицях Ґреймінстера, спочатку на дитячих святах, а потім, коли його впевненість у своїх силах зміцніла, на концертах для чоловіків і політичних званих обідах. На ту пору він зробив Боба Стенлі своєю правою рукою, і до нас доходили чутки про їхні найекстравагантніші постановки. Але за межами класу я рідко його бачив тоді. Перевершивши вміння гуртка магії, він покинув його і, як розповідали, відзивався зневажливо про цих «телепнів-аматорів», котрі продовжували ходити до гуртка. Відвідуваність гуртка погіршувалася, і відтак містер Твайнінґ оголосив, що покидає замок ілюзій, як він називав гурток магії, щоб цілком зосередитися на товаристві філателістів. Я пам’ятаю вечір – це було на початку осені, перша зустріч у тому році, – коли Боні раптом знову об’явився, шкірячи зуби, сміючись і зображаючи вдавану дружелюбність. Я не бачив його, відколи закінчився останній семестр, і тепер він здавався мені чужинцем, надто великим для цієї кімнати. «Аг-га, Бонепенні, – сказав містер Твайнінґ, – яка несподівана радість. Що привело тебе назад у ці скромні палати? » «Мої ноги! » – вигукнув Боні, і більшість із нас зареготали. І тут він ураз припинив гримасувати. Миттю перетворився знову на школяра, поштивого й сповненого покори. «Дозвольте сказати, сер, – промовив він, – усі вакації я думав про це… було б чудово, якби ви змогли вмовити директора показати цю його каверзну марку, над якою він труситься». Містер Твайнінґ спохмурнів. «Ця каверзна марка, як ти влучно підмітив, Бонепенні, – перлина британської філателії, і я б ніколи не запропонував продемонструвати її такому нахабному гультіпаці, як ти». «Але сер! Подумайте про майбутнє! Коли ми, хлопці, виростемо… заведемо сім’ї…» На цім слові ми перезирнулися, скалячи зуби, і покопирсали носками черевиків килим. «Це буде, як у тому епізоді з «Генріха V», ^[119] сер, – співав своєї Боні. – Сім’ї, котрі залишилися вдома, вирішать, що над ними тяжить прокляття, адже ж вони не були присутніми в Ґреймінстері й не бачили великого “Ольстерського Месника”. О, будь ласка, сер! Будь ласка! » «Я поставлю тобі відмінно з плюсом за зухвальство, юний Бонепенні; та незадовільно за твоє знання Шекспіра. Усе ж…» Але ми бачили, що містер Твайнінґ злагіднів. Один краєчок його вусів ледь помітно настовбурчився. «О, будь ласка, сер! » – гуртом підхопили ми. «У такім разі…» – сказав містер Твайнінґ. Так воно й сталося. Містер Твайнінґ поговорив із доктором Кіссінґом, і ця поважна людина, потішена тим, що хлопчики цікавляться такою загадковою річчю, охоче дала згоду. Перегляд призначили на вечір наступної неділі, як закінчиться служба в каплиці, і мав він відбутися в особистих покоях директора. Запросили лише членів клубу філателістів, і місіс Кіссінґ збиралася завершити гостину какао й печивом. У кімнаті було повно диму. Боб Стенлі, котрий прийшов разом із Боні, не криючись смалив дешеві цигарки, і нікого, здавалося, це не обходило. Хоча шестикласники мали привілеї, я вперше бачив, щоб один із старшокласників палив у присутності директора. Я прийшов останній, і містер Твайнінґ уже наповнив попільничку недопалками «Віллс Ґолд Флейкс», котрі він палив поза школою постійно. Доктор Кіссінґ, як усі справжні великі директори, був і сам непоганим фокусником. Він теревенив про те-се: про погоду, про крикет, про фонд випускників, про жахливий стан черепиці на Енсон-Хаус; тримав нас на голках, ну ти розумієш. Лише довівши нас до того, що ми вже аж трусилися з нетерплячки, він нарешті сказав: «Любі мої, у мене ж зовсім вилетіло з пам’яті – ви прийшли поглянути на мій славнозвісний клаптик паперу». На цю мить ми кипіли як чайники. Доктор Кіссінґ підійшов до стінного сейфа, і його пальці по-чудернацьки затанцювали, коли уводили комбінацію замка. Декілька разів клацнувши, дверцята відчинилися. Він понишпорив усередині й дістав звідти портсигар із-під «Ґолд Флейкс»! Це викликало кілька смішків, можу запевнити. Я не міг позбутися думки, чи осмілився він показати цю ж саму стару коробку королю. Кімната загуділа, а потім змовкла, коли він відкрив кришку. Усередині на подушці з вимочок лежав крихітний конвертик: занадто маленький, занадто непомітний, так би мовити, для такого надзвичайного скарбу. Ефектним рухом доктор Кіссінґ видобув пінцет для марок із кишені піджака і, витягнувши марку з такою самою обережністю, як сапер дістає підривник із бомби, поклав її на папір. Ми з’юрмилися навколо, турляючись і пхаючись, щоб роздивитися ліпше. «Помалу, хлопчики, – сказав доктор Кіссінґ. – Де ваші манери, ви ж джентльмени! » Там вона лежала, ця легендарна марка, вона виглядала так, як можна було передбачити, і водночас зовсім не так… так чарівливо. Ми надсилу-силу могли повірити, що перебуваємо в одній кімнаті з «Ольстерським Месником». Боні стояв якраз позаду мене й нависав над моїм плечем. Я відчував його гарячий віддих на щоці, і мені здалося, що я вловив запахи пирога зі свининою й червоного вина. Він пив? – промайнуло в мене в голові. І потім сталося те, чого я не забуду поки віку – а можливо, і довше. Боні різко шарпнувся, схопив марку й підняв її високо вгору, затиснувши між великим пальцем і вказівним, як священик підносить гостію (тіло Господнє). «Дивіться, сер! – крикнув він. – Фокус! » Від несподіванки ми заціпеніли. Не встиг ніхто й бровою повести, як Боні витяг сірника з кишені, запалив об ніготь великого пальця й підніс скраю до «Ольстерського Месника». Марка почала чорніти, потім кандзюбитися; вогник пробіг її поверхнею, і за мить від неї нічого не залишилося, крім дрібки попелу на долоні Боні. Боні підняв руки й завив: «Попіл до попелу, порох до пороху, якщо тебе не отримає король, попадешся до рук дияволу! » Це було паскудно. Запало здивоване мовчання. Доктор Кіссінґ роззявив рота й стояв так, а містер Твайнінґ, який нас привів, мав такий вигляд, наче йому пальнули просто в серце. «Це фокус, сер! – вигукнув Боні із цим його жахливим вищиром. – Тепер допоможіть мені повернути її, усі ви. Якщо ми візьмемось за руки й помолимося…» Він стиснув мені руку правицею, а лівою схопив Боба Стенлі. «Станьте в коло, – зажадав він. – Візьміться за руки й станьте в коло! » «Годі! – закричав доктор Кіссінґ. – Ану припини! Поверни марку на місце, Бонепенні! » «Але, сер, – сказав Боні, і я присягаюся, я бачив, як його зуби блиснули в полисках полум’я з каміна, – якщо ми не об’єднаємося, чари не подіють. Чари, вони такі». «Поклади… марку… на… місце…» – промовив доктор Кіссінґ, повільно й уривчасто, його обличчя виглядало моторошно, як ті страшні маски, що їх знаходять в окопах після бою. «Що ж, значить, мені доведеться зробити це самому, – сказав Боні. – Але я маю чесно попередити, що це набагато складніше». Ніколи раніше я не бачив, щоб він був настільки впевненим у собі; ніколи раніше я не бачив, щоб його аж так розпирала пиха. Закасавши рукав, він підніс тонкі білі шпичакуваті пальці високо вгору. «Прийди, прийди, жовтогаряча королево, прийди й розкажи, де ти була! » Тут він клацнув пальцями, і враз там, де секунду тому нічого не було, вигулькнула марка. Жовтогаряча марка. Мертвотно-сіре обличчя доктора Кіссінґа трохи розслабилося. Він почав усміхатися. Пальці містера Твайнінґа глибоко вп’ялися мені в плече, і я тільки тепер утямив, що він хапався за мене, як за соломинку. Боні підніс марку, щоб роздивитися ліпше, до самого кінчика носа. Водночас він витягнув неймовірно велику лупу з кишені штанів і обстежив зі стуленими губами марку, яка щойно матеріалізувалася з повітря. Потому його голос несподівано перетворився на голос Чанг Фу, старого мандарина, і, присягаюся, дарма що він був без гриму, я ясно бачив жовту шкіру, довгі пальці й червоне кімоно з драконами. «Уау! Доблі пледки посилають не ту малку! » – сказав він, простягаючи її нам на оглядини. Це була звичайна американська марка, видрукована під час Громадянської війни, давня, але таких марок у кожного з нас в альбомах було хоч греблю гати. Він дозволив їй плавно впасти додолу, потім стенув плечима й закотив очі. «Прийди, прийди, жовтогаряча королево…» – він знову завів те саме, але доктор Кіссінґ схопив його за плечі й стрясонув, як чорнильницю. «Марку, – зажадав він, простягаючи руку. – Зараз же». Боні вивернув кишені штанів, одну по одній. «Здається, я не можу знайти її, сер, – відповів він. – Щось пішло не так». Він перевірив обидва свої рукави, черкнув довгим пальцем по комірцю, і його обличчя зненацька спотворила гримаса. Миттю він став зляканим школярем, який волів би опинитися подалі звідси. «У мене виходило, сер, – пробелькотів він, затинаючись, – багато-пребагато разів». Він зашарівся, і мені здалося, що скоро очі в нього будуть на мокрому місці. «Обшукати його», – віддав розпорядження доктор Кіссінґ, і кілька хлопчаків під керівництвом містера Твайнінґа повели Боні до вбиральні, де перевернули його догори ногами й оглянули від рудої маківки до брунатних черевиків. «Усе, як казав хлопчина, – виклав містер Твайнінґ. – Скидається на те, що марка зникла». «Зникла? – перепитав доктор Кіссінґ. – Зникла? Як ця бісова штукенція могла зникнути? Ви впевнені? » «Цілком упевнений», – відповів містер Твайнінґ. Обшукали всю кімнату: підняли килим, відсунули стільці, перевірили вази, статуетки, але марно. Зрештою, доктор Кіссінґ перетнув кімнату й підійшов до Боні, котрий сидів у кутку, затопивши голову в долоні. «Поясни, Бонепенні», – наказав він. «Я… я не можу, сер. Я, мабуть, спалив її. Я повинен був підмінити її, розумієте, але я, мабуть… я не… я не можу…» І він розридався. «Хутко в ліжко, хлопче! – закричав доктор Кіссінґ. – Іди з цього дому й мерщій у ліжко! » Уперше ми почули, щоб людина, котра з нами тільки-но доброзичливо гомоніла, зірвалася на крик, і це перевернуло все всередині нас. Я зиркнув на Боба Стенлі й помітив, що він погойдується назад-уперед на носках, устромивши очі в підлогу так безжурно, немов чекаючи на трамвай. Боні підвівся й повільно попростував кімнатою до мене. Його очі почервоніли; підійшовши впритул, він узяв мене за руку. Слабко потиснув, але на цей жест я не спромігся відповісти. «Вибач, Джако», – сказав він, наче його спільником був я, а не Боб Стенлі. Я не міг поглянути йому у вічі. Я відвернувся, чекаючи, коли він піде. Щойно Боні вислизнув із кімнати, містер Твайнінґ спробував перепросити директора, однак це, по-моєму, лише зіпсувало справу. «Може, мені слід зателефонувати його батькам, сер? » – запропонував він. «Батькам? Ні, містере Твайнінґ. Гадаю, що кликати треба не батьків». Містер Твайнінґ стояв посеред кімнати, заламуючи руки. Лише Богу відомо, які думки юрмилися в голові цього неборака. Я не можу згадати, про що міркував я сам. Наступним днем був понеділок. Я йшов шкільним обійстям разом із Сімпкінсом, який белькотів про «Ольстерського Месника». Звістка поширилася, немов пожежа, і всюди збиралися зграйками хлопчики, усі як один стаючи лицем до лиця, схвильовано розмахуючи руками, обмінюючись останніми – і майже повністю неправдивими – чутками. Коли ми були за п’ятдесят ярдів від Енсон-Хаус, хтось вигукнув: «Дивіться! Нагорі! На вежі! Там містер Твайнінґ! » Я підвів голову й побачив бідолаху на даху дзвіниці. Він чіплявся за парапет, немов кажан, його мантія тріпотіла на вітрі, неначе чорний прапор. Промінь сонця пробився крізь хмари й осявав його ззаду, наче світло рампи. Здавалося, усе його тіло засвітилося, а волосся, яке вибилося з-під капелюха, було ніби карбований мідний диск на тлі сонця на сході, немов німб святого в книжці з малюнками. «Обережно, сер! – закричав Сімпкінс. – Черепиця може відпасти! » Містер Твайнінґ бликнув на ноги, наче пробуджуючись зі сну, наче здивувавшись, коли побачив, що він на висоті вісімдесяти футів. Він кинув оком на черепицю і якусь мить не рухався. Відтак він витягнувся на повен зріст, тримаючись лише на пальчиках. Підняв праву руку, зобразивши римський салют, його мантія роздималася навколо нього, як тога якого-небудь стародавього цезаря на бастіоні. «Vale! » – на всі заставки крикнув він. Прощавайте. На якусь мить мені здалося, що він відступив углиб від парапету. Можливо, він передумав, можливо, сонце, що сяяло за ним, засліпило мені очі. Однак потім він опинився в повітрі, він летів униз. Один хлопчик сказав потім репортеру, що він виглядав як ангел, котрий падає з небес, але це не так. Він повалився прямісінько на землю, як камінь у мішку. Неможливо змалювати це більш привабливами словами. Тато надовго замовк, наче не міг дібрати слів. Я затамувала подих. – Торохнувши, тіло вдарилося об каміняччя, – нарешті повів він далі, – цей звук дотепер переслідує мене уві сні. Я багато чого чув і бачив на війні, але це… Геть інше. Він був доброю людиною, і ми вбили його. Горацій Бонепенні і я вбили його – усе одно що своїми руками зіштовхнули з вежі. – І зовсім ні! – заперечила я, простягаючи руку й торкаючись батька. – Ти непричетний до цього! – Гай-гай, Флавіє. – І зовсім ні! – повторила я, дарма що мене саму вразила моя сміливість. Невже справді моя розмова з татом набирала таких обертів? – ти аж ніяк непричетний до цього. Це Горацій Бонепенні знищив «Ольстерського Месника». Тато понуро всміхнувся. – Ні, голубко. Бачиш-но, коли я повернувся до кабінету того недільного вечора й скинув піджака, я побачив дивну липку пляму на манжеті. Я одразу збагнув, що воно за проява: закликаючи нас узятися за руки, щоб приспати увагу, Боні встромив вказівного пальця до рукава мого піджака й приклеїв «Ольстерського Месника» до манжети сорочки. Але чому я? Чому не Боб Стенлі? Через дуже вагому причину: якби вони обшукали нас усіх, марку знайшли б у моєму рукаві й Боні дер би горло, що він невинен. Не дивина, що її не змогли знайти, коли його обшукували. Звісно, він забрав марку, коли тиснув мені руку перед тим, як піти геть. Боні був майстром обманів зору, пригадуєш, і, позаяк я одного разу був його помічником, було очевидно, що я можу стати ним знову. Хто б розсудив інакше? – Ні! – сказала я. – Так, – усміхнувся батько. – Але це ще не кінець. Дарма що нічого так і не довели, Боні покинув Ґреймінстер, тільки-но закінчився семестр. Хтось розповів мені, що він виїхав за кордон, бажаючи уникнути якихось неприємностей, і я не можу сказати, що це мене здивувало. Не здивувався я й із того, що Боб Стенлі, після виключення з медичного коледжу, оселився в Америці, де відкрив філателістичний магазин: одну з багатьох фірм, котрі працювали через пошту, розміщуючи рекламу в коміксах і надсилаючи марки на замовлення хлопців, які вже вбилися в колодочки. Уся ця справа, одначе, скидалася не більш як на прикриття його шахрів-махрів із багатими колекціонерами. Що ж до Боні, то я не бачив його тридцять років. Але місяць тому я поїхав до Лондона на міжнародну виставку марок, котру проводило Королівське філателістичне товариство. Ти пам’ятаєш, напевно. Однією з гучних подій програми був публічний показ добірних екземплярів із колекції його величності короля, а серед них і рідкісного «Ольстерського Месника»: «АА», близнюка марки доктора Кіссінґа. Я блимнув на неї очима лише мигцем – спогади, які вона розворушила, були не надто приємними. Я мав намір переглянути інші експонати, і тому королівський «Ольстерський Месник» не забрав у мене багато часу. Якраз перед закриттям виставки того дня я розглядав марки в дальньому кінці виставочного залу, аж раптом помітив краєчком ока копицю визивно-рудого волосся, волосся, котре могло належати лише одній людині. Безперечно, це був Боні. Він просторікував перед натовпом колекціонерів, які з’юрмилися біля королівської марки. Поки я дивився, суперечка стала ще запеклішою, здавалося, слова Боні схвилювали одного з кураторів, котрий несамовито мотав головою, а голоси робилися ще гучнішими. Я не брав у голову, що Боні помітить мене, – ще більше я не хотів перетнутися з ним. Тієї самої миті випадково проходив повз мій давній армійський друг, Джумбо Хіггінсон, він покликав мене пообідати разом і випити. Добрий приятель Джумбо… Це не перший раз, коли він нагодився саме вчасно. Очі в тата затуманилися, і я зрозуміла, що він знову шубовснув в одну з тих кролячих нір, котрі так часто поглинали його. Часом я міркувала, чи звикну коли-небудь до його несподіваних мовчанок? Але потім, як та механічна іграшка, яку заклинило, а оживе вона, якщо її підштовхнути пальцем, він повів розповідь далі, немовби й не зупинявся. – Коли того вечора, їдучи додому в поїзді, я розгорнув газету, то прочитав, що «Ольстерського Месника» підмінили підробкою – мабуть, це сталося перед очима у всієї публіки, кількох філателістів із бездоганною репутацією й двох охоронців, – я зрозумів, не лише хто крадій, але також, принаймні в цілому, як він те втнув. Потому, минулої п’ятниці, знайшовши мертвого бекаса на нашому ґанку, я відразу ж утямив, що Боні десь поблизу. Джек Бекас – це було моє прізвисько в Ґреймінстері: скорочено Джако. Літери в кутиках «Пенні Блек» збігалися з його ініціалами. Усе це дуже заплутано. – «Б Один Пенні Г», – сказала я. – Бонепенні, Горацій. У Ґреймінстері його кликали Боні, а тебе – Джако, скорочено. Атож, я все це зрозуміла нещодавно. Тато подивився на мене, наче я була отруйною змією, а він розривався між двома бажаннями – пригорнути мене до грудей або викинути через вікно. Він кілька разів потер верхню губу вказівним пальцем, немов намагався поставити там помітку, а потім знову повернувся до розповіді. – Навіть знаючи, що він тут, я виявився не готовим до жаху, що охопив мене, коли я вгледів це біле, бліде, як у мерця, обличчя, яке зненацька виринуло з пітьми у вікні кабінету. Було попівночі. Я мав би відмовитися розмовляти з ним, авжеж, але він погрожував мені… Він зажадав, щоб я купив у нього обидві марки – одну, котру він не так давно поцупив, і другу, що її він украв із колекції доктора Кіссінґа багато років тому. Йому запало в голову, бачиш-но, що я заможна людина. «Такий шанс вигідно вкласти гроші випадає лише один раз у житті», – сказав він мені. Коли я відповів, що в мене немає грошей, він почав сипати погрозами, що повідомить куди треба, що всі дізнаються, що це я спланував викрадення першого «Ольстерського Месника» й зробив замовлення на другого. І Боб Стенлі підтвердить його покази. Урешті-решт, це я був колекціонером марок, а не він. І хіба я не був присутнім при обох крадіжках? Ця почвара навіть натякнула, що вона могла – могла вже, лишень, уяви! – сховати «Ольстерських Месників» десь у моїй колекції. Після нашої сварки я був надто засмучений, щоб укладатися спати. Коли Боні пішов, я кілька годин снував кабінетом туди-сюди, мордуючись, знову й знову подумки повертаючись до цієї ситуації. Я завжди почувався частково відповідальним за смерть містера Твайнінґа. Страшно казати, але це так. Моя мовчанка призвела до самогубства цієї чудової людини. Якби в мене тільки вистачило мужності сказати вголос про свої підозри, Бонепенні й Стенлі не забралися б так легко й містер Твайнінґ не був би доведений до ручки. Бачиш-но, Флавіє, мовчанка – іноді найдорожча вигó да. Через певний час, після довгих роздумів я вирішив – усупереч усім переконанням, – пристати на його пропозицію. Я продам свою колекцію, усе, що в мене є, але куплю його мовчання, і маю зізнатися тобі, Флавіє, що я соромлюся цього рішення більше, ніж будь-чого іншого в моєму житті. Будь-чого іншого. Я хотіла сказати йому якісь правильні слова, але вперше язик підвів мене, і я сиділа, як йолоп, не спроможна навіть поглянути татові в обличчя. – Десь під ранок – напевно, годині о четвертій, позаяк за вікном починало розвиднятися, – я вимкнув лампу, маючи твердий намір вирушити до селища, розбудити Бонепенні й погодитись із усіма його вимогами. Однак щось мене зупинило. Не можу пояснити що, але так було. Я вийшов на терасу, проте замість того щоб піти до головного входу й далі на під’їзну алею, як я хотів, я подибав до каретного сараю, відчувши, що мене туди як магнітом тягне. Ага! – подумала я. Це не тато перетнув кухню. Він вийшов на терасу з кабінету, потім пішов попід стіною городу й до каретного сараю. Він не зазирав на город. Він не йшов повз напівсконалого Бонепенні. – Мені треба було поміркувати, – вів далі батько, – але я не міг зібрати думки докупи. – І ти сів у «ролс» Гаррієт, – вирвалося в мене. Часом у мене виникає бажання пристрелити себе. Тато втупив у мене сумовитий погляд, яким, мабуть, хробак дивиться на ранню пташку тієї миті, коли її дзьоб от-от заклацнеться на ньому. – Так, – відповів він лагідно. – Я втомився. Останнє, що я пам’ятаю, – я думав про те, що коли Боні й Боб Стенлі довідаються, що я банкрут, вони перекинуться на когось більш перспективного. Не те щоб я бажав комусь такої халепи… А потім я, мабуть, заснув. Не знаю. Байдуже. Я був там, коли мене знайшли поліцейські. – Банкрут? – здивувалася я. Не могла стриматись. – Але татусю, у тебе є Букшоу. Тато глянув на мене, і очі були в нього на мокрому місці, – я вперше бачила його таким. – Букшоу належить Гаррієт, бачиш-но, і, коли вона померла, вона померла, нічого не заповівши. Не залишила заповіт. Податки на спадок – так, податки на спадок ожебрачують нас. – Але Букшоу твій! – сказала я. – Він віками належав нашій родині. – Ні, – невесело покрутив головою батько. – Він не мій, аж ніяк не мій. Розумієш, Гаррієт належала до роду де Люсів і до того, як ми побралися. Вона моя чотириюрідна сестра. У мене за душею жодного су, щоб укласти в це місце, так би мовити, вітер у кишенях. Я, загалом кажучи, банкрут. Пролунав металевий стукіт у двері, і інспектор Г’ювітт зайшов до камери. – Даруйте, полковнику де Люс, – сказа він. – Старший констебль, як ви, безперечно, розумієте, має піклуватися, щоб закону дотримувалися повною мірою. Я дав вам стільки часу, скільки міг, не ризикуючи своєю головою. Тато у відповідь лише сумовито хитнув. – Ходімо, Флавіє, – звелів інспектор, – я відвезу тебе додому. – Я не можу поїхати додому, – не погодилась я. – Хтось поцупив мого велосипеда. Я б хотіла написати заяву. – Твій велосипед у мене на задньому сидінні. – Ви його вже знайшли? – запитала я. – Слава Богу! «Ґледіс» ціла й неушкоджена! – Він і не зникав, – сказав він. – Я бачив, як ти паркуєшся перед входом, і попросив констебля Ґлоссопа забрати його, маючи на меті безпеку. – Щоб я не змогла дременути звідси? Тато здвигнув бровою від такого зухвальства, але нічого не сказав. – Почасти так, – визнав інспектор Г’ювітт, – але більше тому, що ще й досі ллє як із відра, а їхати до Букшоу треба під гору й далеко. Я мовчки обняла тата, він, дарма що залишався непохитним як дуб, не заперечував. – Постарайся бути хорошою дівчинкою, Флавіє, – сказав він. Постаратись бути хорошою дівчинкою? Це все, чим клопочеться його голова? Було цілком ясно, що наш підводний човен виплив на поверхню, його жителі вибралися з глибини, й уся магія залишилася далеко внизу. – Зроблю, що мені під силу, – сказала я, відвертаючись. – Дуже старатимусь. – Ти не маєш бути надто суворою з татом, розумієш, – сказав інспектор Г’ювітт, пригальмувавши, щоб не проґавити скрут на Бішоп-Лейсі. Я зиркнула на нього, його обличчя осявало м’яке світло панелі з приладами «воксгола». Двірники, як чорні коси, шкряботіли по склу, а довкруж спалахували блискавиці. – Ви справді вірите, що він убив Горація Бонепенні? – поцікавилась я. Його відповіді довелося чекати цілу вічність, і, коли вона прозвучала, у ній відчувався глибокий смуток. – Хто ще там був, Флавіє? – спитав він. – Я, – була моя відповідь. – … наприклад. Інспектор Г’ювітт увімкнув склообігрівач, щоб випарувалась волога, котра осідала на передньому склі від нашого дихання. – Ти ж не думаєш, що я повірю в цю історійку із сутичкою й хворим серцем? Тому що я не вірю. Не це вбило Горація Бонепенні. – Значить, це торт! – випалила я з несподіваним піднесенням. – Його отруїли тортом! – Це ти отруїла торт? – запитав він, злегка осміхаючись. – Ні, – зізналася я. – Шкода, що я цього не зробила. – Це був найзвичайнісінький торт, – сказав інспектор. – Мені вже надійшли результати аналізу. Найзвичайнісінький торт? Це найвища оцінка, яку коли-небудь отримували смаколики місіс Мюллет. – Ти маєш рацію, – вів він далі, – Бонепенні дійсно пригостився шматочком торта за кілька годин до смерті. Але як ти дізналася? – Хто, крім незнайомця, буде їсти цю гидоту? – запитала я, намагаючись за глузуваннями приховати раптове усвідомлення своєї помилки: Бонепенні аж ніяк не отруївся тортом місіс Мюллет. Це була дитяча ідея. – Даруйте, – перепросила я. – Просто вирвалося. Ви, напевно, вважаєте мене непоправною дурепою. Інспектор Г’ювітт не відповідав надто довго. Нарешті він сказав: – «Якщо пиріг хоч трохи солоденький, хто помічатиме, що вийшов він кривенький? » Моя бабця частенько так казала, – докинув він. – Що це значить? – запитала я. – Це значить… О, ми вже в Букшоу. Тебе, мабуть, зашукалися.
 – О, – сказала Офелія цим своїм безтурботним голоском. – Тебе не було? Ми не помітили, правда, Даф? Дафна закотила очі. Вона явно була налякана, але намагалася не давати взнаки. – Правда, – пробурмотіла вона й знову встромила носа в «Холодний дім» Діккенса. Хай там що, Даффі читала швидко. Запитай вони – і я б залюбки розповіла їм про зустріч із татом. Однак вони не запитали. Якщо їх і засмучували його неприємності, вони не мали наміру підпускати мене до себе, це було очевидно. Фелі, Даффі і я як три личинки в трьох окремих коконах, і часом я дивувалася, чому так. Чарлз Дарвін якось написав, що найзапекліша боротьба за виживання точиться всередині племені, і, як п’ятий із шістьох дітей – маючи трьох старших сестер, – він точно знав, про що говорить. Для мене це було питання елементарної хімії: я знала, що субстанцію можуть розчиняти речовини, які подібні до неї своєю хімічною структурою. Це не мало раціонального пояснення: просто такими є шляхи Природи. День був довгий, і мої очі злипалися. – Я, мабуть, піду в ліжко, – сказала я. – На добраніч, Фелі. Добраніч, Даффі. Моя спроба налагодити контакт наштовхнулась на мовчання й хрюкання. Коли я підіймалася сходами, зненацька нізвідкіля поверхом вище виринув Доґґер зі свічником, якого міг придбати на розпродажі майна в Мендерлі. – А полковник де Люс? – прошепотів він. – З ним усе гаразд, Доґґере, – сказала я. Доґґер, явно схвильований, хитнув головою, і кожен із нас вирушив до насидженого кубельця.  18
 

 Школа Ґреймінстер дрімала, простягнувшись на сонці, здавалося, їй снилася колишня слава. Усе навколо було достеменно таким, як я собі уявляла: величні старовинні будівлі, чепурні зелені лужечки, які збігали до тихоплавної річки, і просторі безлюдні майданчики для ігор, де – складалося таке враження – розляглося безмовне відлуння матчів із крикету, учасники яких давно спочили в Бозі. Поставивши «Ґледіс» біля дерева на бічній алеї, котрою я сюди заїхала, я роззирнулась. За шнуром живоплоту, ліниво гудучи, стояв трактор, його водія ніде не було видно. Вириваючись із каплиці, над лужечками плинули голоси хлопчиків-хористів. Незважаючи на яскраве сонячне сяйво, як буває вранці, вони співали: М’яко гасне світло дня,
 Наді мною пролина. ^[120]
 
 Я трохи постояла, слухаючи, доки вони раптом не змовкли. Далі, після передиху, знову несамовито зайшовся орган, і співаки завели початок гімну. Я пленталася травою до того місця, яке, ручуся головою, тато називав «обійстям», високі порожні вікна школи холодно дивилися на мене, і в мене несподівано виникло дивне враження, котре, напевно, з’являється в комахи, коли її розглядають під мікроскопом – відчуття навислої невидимої лінзи – і щось чудне зі світлом. Крім одного школяра, який кудись стрімголов нісся, і двох викладачів у мантіях, котрі проходжувалися й розмовляли, близько прихиливши голови, на широких лужечках і покручених стежках Ґреймінстера нікого не було під бездонним синім небом. Уся ця місцина видавалася дещо нереальною, наче дуже побільшений аґфаколорівський^[121] кадр – такий, на який можна натрапити в книжках на зразок «Мальовнича Британія». Ген-ген на східному боці обійстя виднілося нагромадження вапняку – там, де вежа з годинником, – мабуть, Енсон-Хаус, промайнуло в мене в голові, старе татове кубельце. Підійшовши ближче, я підняла руку, щоб прикрити очі від сонця. Вочевидь, звідси згори, із цих зубців і черепиці, містер Твайнінґ упав і розбився об каміння; об це давнезне кругляччя, до якого від того місця, де я стояла, було якихось сто футів. Щоб роздивитися все якнайліпше, я почимчикувала туди травою. На мою біду, кривавих плям там не було. Звичайно, після стількох років їх і не могло бути. Тільки-но дозволили правила пристойності, їх відразу змили, – найімовірніше, ще до того, як понівечене тіло містера Твайнінґа знайшло щось схоже на спочинок. Це кругляччя розповідало лише одну історію, хоч його протягом двохсот років постійно топтали привілейовані ноги. Стежина, яка оперізувала кам’яні стіни Енсон-Хаус, завширшки ледь сягала шести футів. Я задерла голову й уп’ялася у вежу. Якщо дивитися звідси, то вона здіймалася в запаморочливу височінь – суцільна кам’яна стіна, що закінчувалася високо-превисоко наді мною витонченою декоративною мурованою кладкою, де пухкі білі хмарини, які мляво дрейфували над парапетом, викликали своєрідне відчуття, немов будівля починає хилитися… падає… обвалюється прямісінько на мене. Від цього видива мене почало нудити, і довелося відвернутись. Вичовгані кам’яні східці гостинно вели до викладеної камінням стежини, яка, заводячи крізь арку, обривалася біля двійчастих дверей. Ліворуч від мене була кімнатка брамника, її мешканець теревенив по телефону. Він і оком не змигнув, коли я шмигнула всередину. Зимний похмурий коридор простягався переді мною, здавалося, у нескінченність, і я, обережно переставляючи ноги, щоб не човгнути по підлозі, рушила ним. Обабіч безкрая галерея розпромінених облич – декотрі з них належали школярам, декотрі викладачам – поринала в темряву, на кожному портреті було зображено ґреймінстерця, котрий віддав життя за вітчизну, і під кожним була табличка, покрита чорним лаком. «Щоб інші життя тривали», – сповіщав позолочений напис. У глибині коридору, відокремлені від інших, були світлини трьох хлопчаків, імена яких викарбували на маленьких мідних прямокутниках: «Зникли безвісти, приймаючи бій». «Зникли безвісти, приймаючи бій»? Чому тут немає татової світлини, здивувалась я. Тато був відсутній, як ті парубчаки, котрі полягли кістьми десь у Франції. При цій гадці я чомусь відчула себе винною. По-моєму, саме тепер і саме в притемку цього залу Ґреймінстера я почала усвідомлювати межі татової відчуженості. Учора я всім своїм єством хотіла обійняти його з усіх сил, але оце щойно збагнула, що вчорашня щиросердечна розмова у в’язниці насправді була не діалогом, а тривожним монологом. До того ж він говорив не зі мною, а з Гаррієт. І, так само як із напівсконалим Бонепенні, я була всього лиш мимовільним духівником. Цей Ґреймінстер, де почалися татові біди, ще більше здавався мені холодним, ворожим і непривітним місцем. За світлинами затоплені в морок сходи вели на другий поверх, і я піднялася ними до ще одного коридору, схожого на той, що залишився внизу, і так само простертого від краю до краю будівлі. Дарма що двері обабіч були зачинені, у них було вбудовано крихітні скляні віконця, крізь які можна було зазирнути до кожної з кімнат. Це були два однаковісінькі класи. У великій кутовій кімнаті в кінці коридору мою увагу привернув напис на дверях: «Хімічна лабораторія». Я штовхнула двері, і вони відразу ж відчинилися. Прокляття було розбито! Чого я чекала, не знаю, але точно не цього: замащені дерев’яні столи, нудні мензурки, тьмяні реторти, потріскані пробірки, посередньої якості бунзенівські пальники й різнобарвна настінна таблиця елементів, де була смішна друкарська помилка: переплутані місцями миш’як і селен. Я відразу звернула на це увагу і, вважаючи своїм обов’язком виправити огріх, намалювала подвійну стрілку шматочком блакитної крейди з полиці над класною дошкою. «Неправильно! » – написала під стрілкою й підкреслила двічі. Ця так звана лабораторія не витримувала порівняння з моєю власною в Букшоу, і, подумавши так, я закопилила губу від гордощів. Понад усе на світі мені захотілось додому, просто пригорнутись до рідних стін, доторкнутися до моїх власних сяйливих реторт, начаклувати яку-небудь ідеальну отруту лише заради насолоди процесом. Але ці радощі доведеться відкласти. Треба зробити свою справу. Я вийшла назад у коридор, щоб повернутися до осердя споруди. Якщо мої підрахунки правильні, то я маю опинитися якраз під вежею і вхід до неї повинен бути десь поблизу. Маленькі двері поміж панелями, котрі я спочатку вважала входом у комірку, розчахнувшись, показали круті кам’яні сходи. Моє серце завмерло. У цей момент я побачила знак. За кілька сходинок від входу шлях нагору був перетятий ланцюгом, на якому висіла написана від руки табличка: «Вежа під забороною! Не заходити! » Я злетіла туди, мов на крилах. У мене було відчуття, ніби я потрапила до черепашки молюска. Сходи робили скрут за скрутом, прокладаючи звивистий вузький шлях нагору й одноманітно відгукуючись луною. Неможливо було вгледіти, що чигає попереду чи лишилось позаду. Перед очима були лише декілька сходинок перед і піді мною. Якийсь час я рахувала їх пошепки, але потім з’ясувала, що в мене сперло дух. Ще й закололо в боці через стрімке підіймання вгору. Я зупинилася трішечки перепочити. Дрібка слабкого світла пробивалася крізь невеличкі вузькі віконця, по одному на кожен оберт сходів. Можна припустити, що обійстя розташоване по цей бік вежі. Усе ще запирхана, я продовжила підійматися. Ураз різко й несподівано сходи обірвалися – просто-таки перед малесенькими дерев’яними дверима. Такі двері гном міг вирізати в стовбурі лісового дуба: напівкруглий отвір із металевою шпариною для відмички. Не варто й згадувати, що гаспидська штукенція була замкнута. Я невесело цикнула й сіла на горішню сходинку, важко переводячи дух. – От так халепа! – промовила я, і мої слова з дивовижною гучністю відбилися луною від стін. – Агов, там, нагорі! – долинув глухий холодний голос, услід за яким почулося шаркання кроків далеко внизу. – От так халепа! – повторила я, цього разу півголосом. Мене запримітили. – Хто там? – запитав голос. Я закрила рота рукою, щоб утриматися й не відповісти. Щойно я доторкнулася пальцями до зубів, у мене блиснула ідея. Якось тато сказав, що настане час, коли я подякую за брекети, які мене змушують носити, і він мав рацію. Цей час надійшов. Немов двома ніжками пінцета, великим і вказівним пальцями я щосили смиконула брекети, і з вдоволеним зиком вони вискочили з рота мені до рук. Кроки все наближалися й наближалися, невтомно доступаючись до того місця біля замкнутих дверей, що було мені пасткою; я надала дроту форми літери Г із петелькою на одному краї й устромила понівечені брекети в замок. Тато звелить відшмагати мене батогом, однак – чи пан, чи пропав. Замок був старий і нехитрий, і я була впевнена, що зможу відкрити його – якщо вистачить часу. – Хто тут? – не вгавав голос. – Я знаю, що ти там. Я чую тебе. Входити до вежі заборонено. Спускайся негайно, хлопчиську. Хлопчиську? – подумала я. Виходить, він не бачив мене. Посовавши дріт, я повернула його ліворуч. Язичок плавно відскочив, немовби його нашмарували мастилом сьогодні вранці. Я відчинила двері й увійшла, стиха причинивши їх за собою. Часу замкнути замок ізсередини не було. Крім того, хто б не підіймався за мною сходами, він напевне має ключ. Я опинилася там, де було темно, наче в льосі з вугіллям. Вузькі віконця закінчилися ще на вершечку сходів. Кроки зупинилися якраз за дверима. Я нишком відступила вбік і притулилася спиною до кам’яної стіни. – Хто тут? – запитав голос. – Хто це? Ключ увіпхали в замок, защіпка клацнула, двері трохи розчинилися, і з тамтого боку вистромилася голова чоловіка. Промінь світла з його ліхтарика мотнувся туди-сюди, освітивши плетиво драбин, що тягнулися догори, гублячись у темряві. Він посвітив на кожну драбину, проводячи променем угору, щабель за щаблем, поки світло не зблякло в пітьмі десь ген угорі. Я не ворушила жодним м’язом, навіть повікою. Бічним зором я бачила силует чоловіка на порозі – із сивим волоссям і страхітливими вусами. Він стояв так близько, що я могла дотягнутися до нього рукою. Зависла пауза й тривала цілу вічність. – Знову бісові пацюки, – нарешті пробурмотів він собі під ніс, і двері грюкнули, залишивши мене в потемках. Почулося брязкання ключів, і клацнув замок. Мене замкнули. Гадаю, годилося б закричати, але я цього не зробила. Я не почувалася зцапаною в пастці. Насправді я починала радіти серцем. Звісно, я можу спробувати знову відімкнути замок і пробратися вниз сходами, але в такому разі я цілком імовірно потраплю прямісінько в лабети брамнику. Позаяк я не могла стирчати тут вічно, одним-єдиним альтернативним варіантом був шлях нагору. Витягнувши перед собою руки, як сновида, я повільно переставляла ноги, аж поки не доторкнулася пальцями до найближчої драбини, котру набачила в промені ліхтаря, – і почала дряпатися нагору. Не така вже й мудра наука підійматися щаблями наосліп. З усіх поглядів це краще, ніж бачити безодню, яка весь час під тобою. Проте, як я видиралася вище й вище, мої очі дедалі більше звикали до темені – чи напівмороку. Крихітні щілини в камінні й дереві пропускали промінчики світла там і сям, і невдовзі я мала змогу роздивитися загальні обриси драбини, чорної на чорному в сірих сутінках вежі. Щаблі обірвались раптово, і я опинилася на маленькому дерев’яному помості, немов моряк на такелажі. Ліворуч від мене була ще одна драбина, горішній край якої проковтнула пітьма. Я потрясла її як слід, і дарма що скрипіння її було несусвітнім, вона здалася мені досить надійною. Я вдихнула на повні груди, ступнула на долішній щабель і продовжила лізти. За хвилину я дісталася до її вершечка й меншого, не такого тривкого помосту. Чергова драбина, цього разу вужча й тонша, ніж інші, тривожно затремтіла, коли я поставила на неї ногу і з рипом почала своє неквапливе підіймання. На півдорозі я взялася рахувати щаблі: – Щось із десять… одинадцять… дванадцять… тринадцять… Моя голова буцнулася об якусь штукерію, і десь хвильку в мене крутилися зірочки перед очима. Я щосили вчепилася в щаблі, голова боліла, наче розколота диня, нестійка драбина дриґотіла в руках, мов натягнена тятива. Таке відчуття, ніби з мене зняли скальп. Простягнувши руку й помацавши над забитою головою, я натрапила пальцями на дерев’яну ручку. З останніх сил я штовхнула її, і двері подалися. Я прожогом вискочила на дах вежі, кліпаючи, наче та сова на яскравому сонячному світлі. Від квадратного помосту, що правив за осердя, синювато-сіра черепиця збігала до чотирьох країв. Панорама була неймовірна. За шкільним обійстям, за шифером каплиці зелені алеї тягнулись в імлисту далечінь. Не припиняючи мружитись, я підступилася ближче до парапету й мало не розпрощалася із життям. Біля моїх ніг зненацька засвітилася діра, і мені довелося заметиляти руками, щоб якось утриматися й не впасти. Балансуючи на краєчку, я, охоплена нудотою, побачила далеко внизу кругляччя, що виблискувало темним глянсом на сонці. Діра була щось із вісімнадцять дюймів завширшки, оточена півдюймовим виступцем, через який щодесять футів або майже стільки був перекинутий палець мосту, який з’єднував парапет, котрий подавався вперед, із дахом. Вочевидь, ця діра правила за допоміжний стік у разі особливо сильних злив. Я обережно перестрибнула через отвір і кинула оком над зубцями, що були мені аж по пояс. Далеко внизу трава шкільного обійстя простягалася в трьох напрямках. Доріжку з кругляччя, яка щільно підходила під саму стіну Енсон-Хауса, не можна було побачити під виступаючими зубцями. Як дивно, подумала я. Якщо містер Твайнінґ стрибнув з-за цих зубців, він міг приземлитися лише на траву. Звичайно, якщо за тридцять років, що минули від часу смерті містера Твайнінґа, обійстя не зазнало серйозного перелаштування. Ще один запаморочливий погляд крізь отвір дав зрозуміти, що здогад правильний: каміння внизу й липи навколо нього виглядали старечо. Містер Твайнінґ утрапив у цю діру. Поза всякими сумнівами. Позаду мене почувся несподіваний шум, і я круто обернулася. У заглибині в даху висів труп, теліпаючись на шибениці. Я насилу стримала крик. Ця штука звивалася й крутилася від раптового подуву вітерця, немов тіло зв’язаного розбійника, яке я бачила на сторінках «Ньюґейтського календаря». Далі, без попередження, його живіт вибухнув і нутрощі вивалилися назовні поплутаним нудотним ясно-червоним, білим і синім мотуззям. З гучним луском кишки розверзнулися, і раптом, високо над головою, якраз на краєчку жердини залопотів на вітрі «Юніон Джек». Оговтавшись від переляку, я побачила, що прапор облаштували так, щоб його можна було спускати й піднімати знизу, либонь, із кімнати брамника, за допомогою хитромудрої системи кабелів і коловоротів, які закінчувалися захищеною від негоди брезентовою коробкою. Саме це здалося мені трупом на шибениці. Моє недоумство змусило мене посміхнутися. Відтак я обережно наблизилася до механізму, щоб роздивитися якнайліпше. Але опріч самобутнього устаткування, там не було жодних цікавинок. Коли я повернулася й попрямувала до пробою, то раптом спіткнулася й впала долілиць, головою звісившись над краєм безодні. Можливо, я зламала всі кістки в тілі, однак я боялася ворухнутися. За мільйон миль унизу (або так мені здалося) дві мурахоподібні постаті вийшли з Енсон-Хауса і попростували через обійстя. Передусім мені спало на думку, що я ще жива. Але потім, коли переляк минув, його місце посіла злість: злість на власну дурість і незграбність, злість на якусь там собі відьму, котра псує мені життя нескінченною плетеницею замкнутих дверей, зчесаних гомілок та обдертих ліктів. Повільно звівшись на рівні ноги, я обтріпнулася. Як виявилося, я не лише забруднила сукню, а ще й примудрилася якимось чином наполовину відірвати підошву від лівого черевика. Причина лиха, що скоїлося, була очевидна: я перечепилася через гострий краєчок випнутої черепичини, яка, вивалившись зі своєї лунки, лежала на даху й зовні нагадувала скрижаль із десятьма заповідями, дану Мойсею. Запхну-но я її назад до лунки, подумала я. Інакше на голови мешканців Енсон-Хауса коли-небудь поллє дощова вода звідси, і це буде цілковито моя провина. Черепичина виявилася важчою, ніж виглядала, і мені довелося стати навколішки, коли я намагалася прилаштувати її, возячись коло лунки. Може, ця штука повернулася чи сусідні плитки перехнябилися. Хай би якою була причина, черепичина вперто не хотіла всуватися до темної лунки, звідки моя нога її вибила. Я легко могла застромити руку до лунки, перевірити, що заважає, – але тут мені промайнула думка про павуків і скорпіонів, котрі, кажуть, полюбляють такі місця. Я заплющила очі й запхала пальці всередину. На дні лунки вони наштовхнулися на щось – щось піддатливе. Я висмикнула руку й уклякла, щоб зазирнути досередини. Проте не побачила нічого, крім глухої темені. З оглядкою я знову застромила пальці всередину й великим та вказівним пальцями підчепила те, що б воно не було. Воно пішло з легкістю, помалу розгортаючись, коли я витягала його назовні, наче стяг, що тріпотів у мене над головою. Це була довга чорна тканина – рассельський плис, ^[122] здається, так ця дивовижа називається, – дещо запліснявіла – викладацька мантія. А в неї хтось туго загорнув зім’яту чорну прямокутну шапинку-конфедератку. І цієї ж таки миті я збагнула зі стовідсотковою впевненістю, що ці речі мали вагоме значення в катастрофі містера Твайнінґа. Я не знала, яке саме, але я обов’язково з’ясую. Я повинна була залишити речі тут, із цим у мене не було сумніву. Я повинна вирушити до найближчого телефону й повідомити інспектору Г’ювітту. Але замість цього перша думка, що стрельнула в голову, була: як мені невидимкою вибратися з Ґреймінстера? І, як це часто трапляється, коли вскакуєш у халепу, відповідь надійшла одразу ж. Я засунула руки в рукава запліснявілої мантії, розправила зібганий прямокутник конфедератки, надягла її на голову й, немовби великий чорний кажан, повільно й обережно спустилася плетивом хистких драбин, зупинившись перед замкнутими дверима. Відмичка, яку я зробила з брекетів, один раз спрацювала, і мені треба було до зарізу, щоб вона спрацювала ще раз. Крутячи дротом у замковій шпарі, я подумки молилася Богу, який верховодить цими справами. Після марудної вовтузні, погнутого дроту й кількох нетяжких прокльонів моя молитва була нарешті почута, і заскочка відлетіла з лютим виляском. Я блискавично спустилася сходами, прислухалася, що за дверима, обстежила крізь шпарину довгий коридор. Тихо й ні лялечки. Я прочинила двері, спокійно вийшла до коридору й почимчикувала вздовж галереї зі зниклими хлопчаками, повз порожню кімнату брамника й далі на осоння. Скрізь були школярі – або так здавалося – теревенячи, байдикуючи, тиняючись, регочучи. Радіючи на свіжому повітрі кінцю семестру, що був не за горами. Якесь внутрішнє чуття змусило мене насунути трохи глибше конфедератку й побокувати через обійстя. Чи помітять мене? Авжеж що так: на тлі цих вовченят я вирізнялася, як поранений олень у хвості зграї. Ні! Треба розпростати плечі й, наче хлопчисько, який запізнюється на перегони, іти розгонистим кроком, високо задерши голову, у бік алеї. Розрадою було те, що під мантією я одягнута в сукню. І нікому не впало в око, ніхто не поглянув на мене вдруге. Що далі я відходила від шкільного обійстя, то в більшій безпеці почувалася, однак я знала, що одна на голій місцині я буду значно помітнішою. Старезний дуб, усього лише за кілька футів попереду, вигідно розмістився на лужку, немов відпочиваючи тут із часів Робін Гуда. Коли я простягнула долоню, щоб доторкнутися до нього, із-за стовбура кулею вилетіла рука й схопила мене за зап’ясток. – Ой-ой! Пустіть мене! Мені боляче! – вигукнула я мимоволі, і мою руку відразу відпустили, не встигла я крутнутися, щоб побачити нападника. Ним виявився сержант Ґрейвс, і його здивування було не меншим від мого. – Ну-ну, – промовив він, шкірячи зуби, – ну-ну-ну-ну-ну. Я хотіла була відповісти їдким кпином, але здоровий глузд підказав мені цього не робити. Я знала, що сержант добре до мене ставиться, а мені може знадобитися будь-яка можлива допомога. – Інспектор хотів би потішитися вашим товариством, – сказав він, показуючи на групку людей, які стояли, розмовляючи, там в алеї, де я залишила «Ґледіс». Сержант Ґрейвс більше не сказав ні слова, проте, коли ми були на підступах, він делікатно підштовхнув мене перед очі інспектору Г’ювітту, як дружелюбний тер’єр приносить господареві мертвого пацюка. Відірвана підошва мого черевика хляпала, як у Маленького волоцюги Чарлі Чапліна, і, дарма що інспектор помітив це, він був достатньо розважливим, щоб негайно не розголошувати своїх думок. Сержант Вулмер стирчав над синім «воксголом», його обличчя було вугластим і широким, як Матергорн. ^[123] У його затінку стояли кремезний, дотемна засмаглий чоловік у робочому комбінезоні й зморшкуватий приземкуватий джентльмен з білими вусами, який, забачивши мене, збуджено тицьнув у повітря пальцем. – Це він! – сказав джентльмен. – Це він! – Правда? – уточнив інспектор Г’ювітт, знімаючи з мене конфедератку й мантію з увічливою шанобливістю камердинера. Блідо-блакитні очі дідка викотилися з орбіт. – Це ж просто собі дівчисько! – сказав він. Я мало не затопила його в обличчя. – Атож, це вона, – сказав засмаглий. – Містер Раґґлс має підстави припускати, що ти була нагорі у вежі, – сказав інспектор, киваючи на біловусого. – Що, коли так? – запитала я. – Я просто розглядалася. – Ця вежа під забороною, – вирік містер Раґґлс, голосно, як немазане колесо. – Під забороною! На табличці так і написано. Ти не вмієш читати? Я граційно стенула плечима. – Я б поліз за тобою по драбинах, якби знав, що ти просто собі дівчисько, – і він докинув, звертаючись до інспектора Г’ювітта: – Мої старі коліна вже не ті, що колись. Я знав, що ти вештаєшся нагорі, – вів він далі. – Я вдав, що не помітив, щоб зателефонувати в поліцію. І не прикидайся, що ти не відкривала замка відмичкою. Замки – це мій фах, і я впевнений у тому, що він був замкнутий, так само як і в тому, що я стою тут на Фладд-лейн. Тільки подумайте! Дівчисько! Цик, цик! – сказав він, розгублено хитаючи головою. – Відчинила замок відмичкою? – запитав інспектор. Дарма що він напустив на себе крижаного спокою, я бачила, що його заскочено зненацька. – Де ти такого навчилася? Звичайно, сказати йому я не могла. Доґґера треба було захищати будь-що-будь. – Давно й далеко звідси, – відповіла я. Інспектор уп’яв у мене холодний, як сталь, погляд. – Може, хтось і вдовольниться такою відповіддю, Флавіє, але я не з-поміж них. Зараз мені знову прочитають нотацію на зразок «Король Георг VI – не легкодух», промайнуло в мене в голові, однак інспектор Г’ювітт вирішив дочекатися моєї відповіді, хоч би довелося врости в землю. – У Букшоу катма розваг, – пояснила я. – Часом я роблю такі речі просто з нудьги. Він показав на чорну мантію й конфедератку в руці. – І тому ти нап’яла на себе цей костюм? З нудьги? – Це не костюм, – обурилась я. – Якщо вам так уже треба знати, я знайшла ці речі під перекинутою черепичиною на даху вежі. Вони мають якийсь стосунок до смерті містера Твайнінґа, ручуся. Якщо до того очі містера Раґґлса просто були витріщені, тепер вони трохи не вивалилися з голови. – Містер Твайнінґ? – перепитав він. – Містер Твайнінґ, який зістрибнув із вежі? – Містер Твайнінґ не стрибав, – заперечила я. Я не могла не піддатися спокусі втерти носа цьому нахабному коротуну. – Його… – Дякую, Флавіє, – обірвав мене інспектор Г’ювітт. – Досить. І ми не будемо більше відбирати ваш час, містере Раґґлс. Я знаю, що у вас багато клопотів. Раґґлс напиндючився, як туркотливий голуб, і, хитнувши головою інспекторові й нахабно посміхнувшись до мене, пішов лужком до своєї комірчини. – Дякую за те, що повідомили, містере Пловер, – сказав інспектор, обернувшись обличчям до чоловіка в комбінезоні, котрий мовчки стовбичив поряд. Містер Пловер посмикав себе за звисле на чоло пасемце волосся й, не видавши ані пари з вуст, вирушив до свого трактора. – Наші славетні приватні школи – це міста в мініатюрі, – сказав інспектор, повівши рукою. – Містер Пловер запримітив тебе, тільки-но ти заїхала до алеї. Він зразу ж попрямував до кімнати брамника. Кат би його взяв! І кат би взяв старого Раґґлса! Не забути б, коли я повернуся додому, відправити їм обом по джбану рожевого лимонаду, просто щоб показати, що я не тримаю серця на них. Було вже занадто пізно в цьому році для анемон, так що про анемонін не могло бути й мови. З іншого боку, смертоносну беладону, дарма що незнайому, можна знайти, якщо достеменно знати, де дивитися. Інспектор Г’ювітт віддав конфедератку й мантію сержанту Ґрейвсу, який уже дістав кілька аркушів паперової обгортки з валізки. – Прекрасно! – сказав сержант. – Вона, судячи з усього, звільнила нас від повзання черепицею. Інспектор обпік його поглядом, який міг би зупинити коня на ходу. – Даруйте, сер, – сказав сержант, раптом зашарівшись і взявшись до пакування. – Розкажи мені докладно, як ці речі опинилися в тебе, – сказав інспектор Г’ювітт, наче нічого не сталося. – Нічого не пропускай – і нічим не прикрашай. Поки я говорила, він записував квапливим бісерним почерком. Сидячи напроти Фелі, коли вона за сніданком писала в щоденнику, я навчилася читати догори дриґом, але нотатки інспектора Г’ювітта були не більш ніж крихітними мурахами, які маршували сторінкою. Я розповіла йому геть усе: від скрипу драбин до мого падіння, що мало не стало фатальним, від крихкої черепиці й до того, що було сховане під нею, до моєї хитромудрої втечі. Коли я виклала все від дошки до дошки, я побачила, що він нашкрябав кілька знаків унизу запису, але, що вони означали, не розчовпала. Він згорнув записника. – Дякую тобі, Флавіє, – сказав він. – Ти нам дуже допомогла. Що ж, принаймні йому вистачило чесності визнати це. Я очікувально стояла, бажаючи чогось іще. – Боюся, сейфи короля Георга недостатньо глибокі, щоб відвозити тебе додому двічі на день, – сказав він. – Так що побачимося на шляху. – Мені повернутися із чаєм? – запитала я. Він стояв, твердо впираючись ногами в траву, з таким виразом, який міг означати будь-що. За хвилину данлопські шини «Ґледіс» радісно зашиширхали по шосе, лишаючи інспектора Г’ювітта «й інших такої ж масті», як висловилася б Даффі, все далі й далі позаду. Коли я від’їхала на якусь чверть милі, мене наздогнав і випередив «воксгол». Я махала рукою як навіжена, забачивши, що вони проїжджають повз, але обличчя, що дивилися на мене з вікон, були понурі. Ще за сто футів спалахнули гальмівні вогні, і авто зупинилося на узбіччі. Коли я під’їхала до них, інспектор опустив скло. – Ми відвеземо тебе додому. Сержант Ґрейвс покладе твій велосипед до багажника. – Король Георг тепер іншої думки, інспекторе? – зарозуміло поцікавилася я. Його обличчя затьмарив вираз, якого я ніколи раніше в нього не бачила. Можу майже заприсягтися, що це було занепокоєння. – Ні, – відповів він. – Король Георг не іншої думки. Але я іншої.  19
 

 Без перебільшення цієї ночі я спала сном проклятих. Мені привиджувалися вежки й прямовисні виступи, куди дощ, принесений вітром з океану, доносив запах фіалок. Бліда жінка в єлизаветинській сукні стояла біля мого ліжка й шепотіла мені на вухо, що калатають дзвони. Старий морський вовк у штормівці ладнав сітки шилом, а далеко в морі крихітний аероплан прокладав собі шлях до призахідного сонця. Коли я нарешті прокинулася, сонце зазирало до мого вікна, і мене розібрав сильний нежить. Не встигла я спуститися вниз на сніданок, як уже використала всі носові хусточки з комода й змушена була вдатися до рушника. Нема чого й говорити, що я була зовсім не в гуморі. – Не підходь до мене, – сказала Фелі, коли я добувалась до дальнього кінця столу, голосно сопучи й пчихаючи. – Згинь, відьмо, – рубонула я з плеча, схрещуючи пальці. – Флавіє! Я схилилася над своєю кашею, помішуючи її кутиком тоста. Незважаючи на крихти підгорілого хліба, які мали оживити її, глизява погань у мисці все одно на смак була, наче картон. Потім був поштовх, стрибок у свідомості, немов у кепсько змонтованому фільмі. Я заснула за столом. – Що з тобою? – почула я питання Фелі. – Тобі зле? – На неї напосілася дрімота через зникнення напередодні чи нещодавній бешкет, – заявила Даффі. Не так давно Даффі читала «Пелем» Бульвер-Літтона, по кілька сторінок перед сном, і, поки вона не закінчила, ми щоденно за сніданком були жертвами її туманних фраз у стилі так само жорсткому й негнучкому, як коцюба у вітальні. «Напередодні», згадала я, це те, «що відбулося вчора». Її слова застрягли в мене в голові, заполонивши всі думки, коли це раптом Фелі почала крутитися на стільці. – Боже ти мій! – вигукнула вона, швидко розправляючи, наче саван, пеньюар навколо себе. – Це що за проява? Біля французьких дверей бовванів чийсь силует, він дивився на нас, склавши долоні ковшем й притуливши до скла. – Це той письменник, – розтлумачила я. – Котрого цікавлять сільські садиби. Пан Пембертон. Фелі вискнула й помчала нагору, де, як я знала, вона начепить тісний блакитний вовняний костюм, припудрить уранішні прищі й зійде, як пава, сходами, удаючи із себе Олівію де Гевілленд. Вона завжди так поводиться, коли до будинку потикає носа незнайомий чоловік. Даффі байдуже бликнула в тому напрямку й узялася читати далі. Своїм звичаєм, усе було полишено на мене. Я вийшла на терасу, щільно причинивши за собою двері. – Доброго ранку, Флавіє, – сказав Пембертон, усміхаючись. – Ти добре спала? Чи добре я спала? Що за питання? Ось я стовбичу тут на терасі, із заспаними очима, на голові вороняче гніздо, із носа тече, що з крана. Крім того, хіба питання про добротність сну не належать винятково тим, хто провів ніч під одним дахом? Щодо цього не могла дати голову на відруб, треба подивитися в «Британському повному довіднику з етикету для леді». Фелі подарувала мені примірник на мій минулий день народження, але з того часу він правив за підпірку для ніжки мого ліжка. – Не надто, – відповіла я. – Я підхопила нежить. – Прикро це чути. Я сподівався взяти у твого тата інтерв’ю про Букшоу. Не хочу надокучати, але в мене обмаль часу. Відколи нам звалилась на голову війна, вартість житла поза домом, навіть у найскромніших готелях на зразок «Тринадцяти селезнів», просто обурлива. Не хочеться захищати бідність, ми, невибагливі вчені, перебиваємося хлібом і сиром, шкода й мови. – Ви снідали, містере Пембертон? – запитала я. – Гадаю, місіс Мюллет може нашвидкуруч приготувати що-небудь для вас. – Дуже люб’язно з твого боку, Флавіє, – сказав він, – але лендлорд Стокер улаштував для мене справжній бенкет у вигляді двох сосисок і яйця, і я тривожусь за ґудзики мого жилета. Я не знала, як це сприймати, ще й недуга робила мене надто дратівливою. – Може, я зумію відповісти на ваші питання? – сказала я. – Тата затримали… Еч, тож-то-бо й є! Ти хитра маленька лисичка, Флавіє! – Тата затримали в місті. – О, я не думаю, що такі речі тобі цікаві. У мене кілька морочливих питань, що стосуються дренажної системи й закону обгороджування громадських земель. Я сподівався внести апендикс про архітектурні зміни, що їх внесли в XIX столітті Ентоні й Вільям де Люси. Щось на кшталт «розколеного будинку» і таке інше. – Я чула, що апендикс видаляють, – сказала я одним духом, – але це вперше, щоб його вносили. Навіть із сопливим носом я можу нападати й захищатися нарівні з майстрами своєї справи. Вологе оглушливе чхання спаскудило все враження. – Може, я зайду й швидко розглянуся? Зроблю кілька записів. Я нікого не потурбую. Я намагалася згадати синоніми до слова «ні», і тут почулося ревіння мотора, і між деревами в глибині алеї вигулькнув Доґґер за кермом нашого старого трактора, він віз компост на город. Містер Пембертон відразу ж помітив, що я перевела погляд за його плече, і обернувся й собі поглянути. Забачивши Доґґера, який їхав у наш бік, він привітно помахав. – Це старий Доґґер, еге ж? Вірний слуга сімейства? Доґґер сповільнив рух, озираючись, щоб розчовпати, кому махав Пембертон. Нікого не вгледівши, він зняв капелюх, немов на знак привітання, потім почухав голову. Виліз із-за керма й поплентався лужком до нас. – Маю сказати, Флавіє, – дивлячись на годинник, заявив Пембертон, – що я трохи загубив лік часу. Я обіцяв своєму видавцю зустрітися в Незер-Ітон, щоб кинути оком на гробницю, доволі рідкісну, там видно обидві руки. Надзвичайна огорожа. Він схиблений на гробницях, старий Кваррінґтон, так що я ліпше не буду зраджувати його надій. Інакше «Могили й удатна архітектура» Пембертона так і нидітимуть у фантазіях автора. Підхопивши свій рюкзак, він хвацько спустився сходами, потім на мить зупинився на розі будинку, щоб заплющити очі й удихнути на повні груди підбадьорливого вранішнього повітря. – Моє шанування полковнику де Люсу, – сказав він і подався геть. Доґґер зачовгав сходами, неначе він не виспався. – Відвідувачі, міс Флавіє? – запитав він, знімаючи капелюха й рукавом обтираючи чоло. – Якийсь там собі містер Пембертон, – відповіла я. – Пише книжку про сільські садиби чи могили чи щось такого штибу. Хотів поговорити про Букшоу з татом. – Не думаю, щоб я чув це ім’я, – сказав Доґґер. – Але з мене кепський читач. А втім, міс Флавіє… Я чекала, що він прочитає мені проповідь, донесхочу пересипану алегоріями й прикладами, від яких кров холоне в жилах, про згубність розмов із незнайомцями, але ж ні. Замість цього він удовольнився тим, що помацав криси капелюха вказівним пальцем, і ми в парі постояли, дивлячись на лужок, немов двійко корів. Звістка відправлена – звістка прийнята. Добрий старий Доґґер. Такеньки він настановляє на добрий розум. До речі, саме Доґґер терпляче навчав мене відмикати замки. Одного разу я надибала на нього, коли він морочився з дверима оранжереї. Він загубив ключа під час одного зі своїх «епізодів» і намагався подужати замок за допомогою зігнутих зубців спочилої в Бозі виделки, яку знайшов у квітковому горщику. Його руки не на жарт тремтіли. Коли Доґґер у такому стані, мені здається, що доторкнись я до нього пальцем, мене одразу вб’є електричним струмом. Проте, незважаючи на це, я запропонувала допомогти йому, і за кілька хвилин він увів мене в курс. «Це доволі просто, міс Флавіє, – сказав він після моєї третьої спроби. – Пам’ятайте три пункти: обертальний момент, натиск, завзяття. Уявіть, що ви всередині замка. Прислухайтеся до своїх пучечок». «Де ти навчився цього? » – запитала я, здивувавшись, що замок піддався. Це виявилося до смішного легко, якщо призвичаїтись. «Давно й далеко звідси», – відповів Доґґер, заходячи до оранжереї й поринаючи в справи з таким виглядом, що про подальше розпитування не могло бути й мови.
 Крізь вікна лабораторії розливалося сонячне світло, але мені годі було зосередитись. Мої думки шарпалися між тим, що розповів мені тато, і тим, що я рознюхала власними силами, – смертями містера Твайнінґа й Горація Бонепенні. Для чого були призначені конфедератка й мантія, що я їх знайшла під черепицею Енсон-Хаус? Кому вони належали й чому їх там заховали? І татова розповідь, і сторінки «Хронік Гінлі» стверджували, що містер Твайнінґ був у мантії, коли забився всмерть об каміняччя, упавши з висоти. Малоймовірно, щоб обидва джерела помилилися. Крім того, були ще викрадення «Ольстерського Месника» його величності й крадіжка його близнюка, власником якого був доктор Кіссінґ. Цікаво, а де був доктор Кіссінґ зараз? Чи знає про це міс Маунтджой? Здається, вона знає про все інше. Чи він ще живий? Це видавалося малоімовірно. Минуло тридцять років з того часу, як йому здалося, що він бачив, як його дорогоцінна марка перетворилася на дим. Але мої думки вирували й плуталися, і я не могла впорядкувати їх. Мій ніс був закладений, очі сльозилися, і мене змагав сильний головний біль. Треба було, щоб у голові прояснилось. Це моя провина: не можна допускати перемерзання ніг. Місіс Мюллет полюбляла казати: «Тримай ноги в теплі, а голову в холоді, і ти ніколи не дістанеш застуду». Якщо ж ти все-таки зліг із застудою, залишалося лише одне, так що я почалапала в кухню, де знайшла місіс Мюллет, вона пекла печиво. – Ти шморгаєш носом, голубонько, – сказала вона, не підводячи очей від качалки. – Ану лишень я дам тобі кухлик курячого бульйону. Ця жінка бувала настільки проникливою, що це доводило до білого жару. Кажучи про «курячий бульйон», вона стишила голос майже до шепоту й змовницьки кинула оком на мене через плече. – Гарячий курячий бульйон, – сказала вона. – Цей секрет мені розповіла місіс Джейкобсон за чаєм у жіночому інституті. Зберігався в її родині з прадавніх часів. Звісна річ, я не можу роздзвонювати про це абикому. Ще одна улюблена перлина сільської мудрості місіс Мюллет стосувалася евкаліпту. Вона змусила Доґґера виростити для неї в оранжереї евкаліпт, і пагони цієї штуки були акуратно розкладені по всьому Букшоу як ліки від простуди й грипу. «Евкаліпт у господі – про грип з нежитем думати годі», – бурхливо раділа вона. І це була правда. Відколи вона почала ховати воскове темно-зелене листя у всіляких найнесподіваніших місцях по всьому будинку, ніхто з нас жодного разу не пчихнув. До сьогодні. Щось ми вибилися з колії. – Ні, дякую, місіс Мюллет, – відповіла я. – Я щойно почистила зуби. Це була брехня, але найкраща з тих, які я могла вигадати миттю. Моя відповідь мала відтінок страдництва, а також поліпшила мій власний образ у такому пункті, як особиста гігієна. Уже повертаючись, я прихопила з буфета слоїк із жовтими гранулами й наліпкою «Куряча есенція Партінґтона» та з настінного канделябра в холі дістала жменю евкаліптового листя. Нагорі в лабораторії я взяла пляшечку бікарбонату натрію, на якій мій дядечко Тар павучками своїх літер старанно вивів Sal aeratus, а також своєю звичною скрупульозною манерою – «Бікарб. натр. », щоб відрізняти його від бікарбонату калію, котрий теж іноді називають аерованою сіллю. Бікарб. кал. пристало бути у вогнегасниках, а не в чиємусь животі. Я знала таку річ, як NаНСО3, яку простолюд називав питною содою. Десь я чула, що селяни вірили в чудодійність добрячої порції лужних солей, котрими й виганяли найсильнішу застуду. У цьому полягає глибокий хімічний смисл, розмірковувала я: якщо солі є ліками й курячий бульйон – ліки, уявіть собі неймовірну лікувальну силу чашки шипучого курячого бульйону! Від цього замакітряться найсвітліші голови. Я запатентую рецепт, це буде найперший у світі протизастудний антидот – «Мікстура де Люс за рецептом Флавії! » Я навіть примудрилася витиснути із себе помірно вдоволене гмукання, коли відміряла вісім унцій питної води в мензурку й ставила її на вогонь. Тим часом у щільно закритій колбі я варила подерте на шматочки евкаліптове листя й спостерігала, як солом’яного кольору краплі олії почали збиратися на вінцях спірально закрученої дистиляційної трубки. Щойно вода завирувала щосили, я зняла мензурку з вогню й дала їй кілька хвилин охолонути, потім усипала туди дві чайні ложки з горою «Курячої есенції Партінґтона» й столову ложку старого доброго NaHCО₃. Я поколотила рідину як слід, і вона взялася піною, наче Везувій, піднявшись над вінцями мензурки. Я затиснула ніс і одним духом випила половину варива. Куряча шипучка! О Боже, змилуйся над нами, що орудують на ниві експериментальної хімії! Я відкрила колбу й вилила евкаліптову воду, листя й усе інше в рештки жовтого супу. Далі, знявши светра й натягнувши його на голову як паровловлювач, я вдихнула камфорний дим евкаліптово-курячого бульйону і десь усередині голови відчула, що закладені пазухи піднімають руки вгору й здаються. Мені зразу ж полегшало. Раптом у двері різко постукали, і я мало не підскочила до стелі. До цієї частини будинку так нечасто хто-небудь заходив, що стукіт у двері був настільки ж несподіваним, наскільки несподіваними є моторошні акорди у фільмі жахів тієї миті, коли двері розчиняються перед групою трупів. Я відсунула засувку, – там стояв Доґґер, котрий жужмив капелюх, наче ірландська праля. По-моєму, у нього був черговий «епізод». Я простягнула руку й доторкнулася до його долонь, від чого вони зразу ж заспокоїлися. Я помітила – дарма що рідко вживала цих знань, – що часом дотик промовистіший, ніж слова. – Пароль? – запитала я, переплела пальці й поклала руки на голову. Щось із п’ять з половиною секунд Доґґер безтямно дивився, потім його зціплені щелепи повільно обм’якли й він майже всміхнувся. Як саморух, він зчепив пальці й повторив мій жест. – Він крутиться на язиці, – затинаючись, сказав він, далі докинув: – Згадав. Миш’як. – Дивись не проковтни його, – відповіла я. – Це отрута. Вочевидь покликавши на поміч виняткову силу волі, Доґґер витиснув на вустах усмішку. Ритуал було дотримано належним чином. – Заходь, друже, – сказала я, широко розчинивши двері. Доґґер зробив крок усередину й закляк у подиві, немов неочікувано потрапив до лабораторії алхіміка в стародавньому Шумері. Він так давно не потикався до цієї частини будинку, що забув, як виглядає це приміщення. – Так багато скла, – тремтячи, зауважив він. Я висунула старий віндзорський фотель Тара з-за столу, притримуючи його, доки Доґґер не вмостився між дерев’яними підлокітниками. – Сиди. Я приготую якого-небудь питва. Я налила води до чистої колби й поставила її на сопло пальника Бунзена. Доґґер украй здивовано дивився, як пальник спалахнув, коли я піднесла до нього сірника. – Закипає, – сказала я. – Раз-два й готово. Велика перевага лабораторного скла – те, що вода в ньому закипає зі швидкістю світла. Я всипала до колби столову ложку чорного листя. Коли рідина стала темно-червоною, я подала колбу Доґґеру, котрий скептично на неї глянув. – Усе гаразд, – заспокоїла його я. – Це «Тетлі». Він обережно вмочив губи в чай, дмухаючи на озерце напою, щоб остудити його. Поки він пив, у мене промайнуло в голові, що існує причина, через яку нами, англійцями, править радше чай, ніж Букінгемський палац чи уряд його величності: опріч душі, заварювання чаю – єдине, що робить нас відмінними від мавп, – принаймні так вікарій сказав татові, котрий сказав Фелі, котра сказала Даффі, котра сказала мені. – Спасибі, – подякував Доґґер. – Мені вже ліпше. Але я маю вам дещо сказати, міс Флавіє. Я опустилася на край столу, намагаючись прибрати компанійського вигляду. – Викладай як на духу, – сказала я. – Ну, – почав Доґґер, – ви знаєте, що бувають моменти, коли я іноді… тобто час від часу в мене трапляються… – Звісно, я знаю, Доґґере, – була моя відповідь. – Ми всі знаємо, еге ж? Він пустив очі під лоба, наче корова в загоні на бойні. – Я думаю, що міг дещо зробити з деким. А тепер вони прийшли й заарештували за це полковника. – Ти маєш на думці Горація Бонепенні? Дзенькнуло скло – це колба впала з рук Доґґера на підлогу. Я видобула ганчірку й незрозуміло нащо витерла його цілком сухі руки. – Що вам відомо про Горація Бонепенні? – вимогливо запитав він, міцно схопивши мене за зап’ясток. Якби це не був Доґґер, я б перелякалася. – Мені відомо про нього все, – відказала я й спробувала обережно розціпити його пальці. – Я добула відомості про цю справу в бібліотеці. Мала розмову з міс Маунтджой, і минулого вечора тато розповів мені історію від початку до кінця. – Ви бачили полковника де Люса минулого вечора? У Гінлі? – Атож, – відповіла я. – Я вирушила туди на велосипеді. Я ж тобі сказала, що з ним усе гаразд. Хіба ти не пам’ятаєш? – Ні, – сказав Доґґер і похитав головою. – Часом мені несила згадати. Чи могло так статися? Чи міг Доґґер надибати на Горація Бонепенні десь у будинку чи на городі, почубитися з ним і загнати його на той світ? Це був нещасний випадок? Або щось більше? – Розкажи мені, що трапилось, – попрохала я. – Розкажи мені все, що зможеш згадати. – Я спав, – сказав Доґґер. – Почув голоси – гучні голоси. Устав і пішов до кабінету полковника. Коло дверей хтось стояв. – Це була я, – перебила я. – Я стояла в холі. – Це були ви, – повторив Доґґер. – Ви були в холі. – Атож. Ти наказав мені забиратися. – Я так сказав? – здивувався Доґґер. – Аякже, ти сказав мені повертатися до ліжка. – З кабінету вийшов чоловік, – раптом промовив Доґґер. – Я сховався за годинником, і він пройшов якраз обіч мене. Я міг би доторкнутися до нього. Мені було цілком ясно, що він розповідає про те, що сталося після того, як я пішла спати. – Але ти не… не займав його? – Ні, тоді ні. Я вирушив услід за ним до саду. Він мене не помітив. Я крадькома йшов за ним попід стіною за оранжереєю. Він стояв на грядці з огірками… щось їв… був схвильований і розмовляв сам до себе… лаявся… по-моєму, не бачив, що зійшов зі стежки. А потім був феєрверк. – Феєрверк? – не повірила я своїм власним вухам. – Ну ви тямите, вогняні колеса, ракети й різна всячина. Я подумав, що в селищі свято. Надворі червень. Вони часто справляють свята в червні. Жодного свята не було, у цьому я мала певність. Я б воліла проволочитися пішки вздовж усієї Амазонки в дірявих тенісних черевиках, ніж проґавити нагоду смолити кокоси в тітоньки Саллі та наїстися досхочу карамельних тістечок і полуниці з вершками. Ні, я завжди прознавала, коли на носі свято. – І що було потім? – запитала я. Подробиці ми з’ясуємо згодом. – Мабуть, на мене наліг сон, – сказав Доґґер. – Коли я прокинувся, я лежав на траві. Було мокро. Я встав і пішов у ліжко. Почувався недобре. Напевно, у мене був черговий… епізод. У мене вилетіло з пам’яті. – І ти гадаєш, що під час нападу міг убити Горація Бонепенні? Доґґер понуро хитнув головою. Він доторкнувся до потилиці. – Хто ще був там? – запитав він. Хто ще був там? Де мені вже доводилося чути це? Звісна річ! Адже ж інспектор Г’ювітт промовив ті самі слова. – Опусти голову, Доґґере, – попрохала я. – Даруйте, міс Флавіє. Якщо й скоїлося вбивство, то це було проти моєї волі. – Опусти голову. Доґґер зісковзнув у кріслі й подався головою вперед. Коли я відгорнула його комірець, він тіпнувся. На шиї, якраз за вухом, був страшенно великий багряний синець, що формою й розміром нагадував підбор. Доґґер шарпнувся, коли я доторкнулася до нього. Я аж цикнула. – Феєрверк, хай луснуть мені очі! – сказала я. – Ніяких феєрверків не було. Тебе добряче оперіщили. І ти ходиш із цим синцем на шиї уже два дні? Він має скажено боліти. – Він болить, міс Флавіє, але мені велося й гірше. Напевно, я вліпила в нього дещо недовірливий погляд. – Я роздивився очі в люстрі, – розтлумачив він. – Зіниці однакові. Невеликий струс, але не страшний. Я скоро оклигаю. Я збиралася спитати в нього, де він набрався цієї грамоти, аж тут він швидко докинув: – Я це десь вичитав. Ураз я замислилася над куди важливішим питанням. – Доґґере, як ти міг когось убити, якщо ти лежав не при тямі? Він стояв, наче маленький хлопчик, викликаний для прочуханки. Його рот розтулявся й стулявся, але він не міг видушити із себе ні слова. – На тебе напали! – сказала я. – Хтось угрів тебе черевиком! – Ні, навряд чи, міс, – невесело заперечив він. – Розумієте, крім мене й Горація Бонепенні, на городі більше не було ні лялечки.  20
 

 Я згайнувала останні три чверті години, умовляючи Доґґера дозволити мені прикласти лід до його шиї, але він відмовився навідріз. Відпочинок, переконав він мене, – єдина річ, котра йому необхідна, і він поплентався до себе в кімнату. З вікна мені видно було Фелі, яка розпласталася на килимку на південному лужку, намагаючись кількома газетними випусками Пікчер Пост затулити обличчя від сонця. Я дістала старий татів армійський бінокль, щоб роздивитися її фізіономію. Мало не видивившись усі очі, я розгорнула щоденник і записала: «Понеділок, 5 червня 1950 року, 9: 15. Зовнішність суб’єкта залишається нормальною. 54 години після вживання. Розчин надто слабкий? Суб’єкт несприйнятливий? Відомо, що ескімоси Баффінової Землі несприйнятливі до отрути плюща. Чи може це означати те, про що я подумала? » Але моя душа не лежала до цього. Було тяжко вивчати Фелі, коли мої думки до такої міри заполонили тато й Доґґер. Я перегорнула на чисту сторінку й записала: «Можливі підозрювані: