Annotation 15 страница

Волохатий сніг падав і падав. Велетенські сніжинки застилали світ, снігом завалило дороги. Воїни Богумира, втративши полководця, відступили. Воєводи намагались організувати нові наступи, та Ахруманові чари перестали діяти й даровані ним сили зникли. Воїни пішли допомагати людям розчищати дороги. Хто лишився в сусідніх селах, хто повернувся, згадуючи минуле й думаючи про майбутнє. Чорні відьмаки безслідно зникли. Позабивалися у шпаринки, порозбігалися по далеких селах, поосідали в лісах, сподіваючись на прихід нового чорнобожого слуги… Замок відпустив рабів і заснув. Заснув мертвим сном, мріючи про прихід нового Владаря, який розбудить його… Дзеванна швидко прийшла до тями. Річками, які ще не встигли замерзнути, вони з Русаною дісталися Суронжу. І там дочекалися приходу Добровіна з Вітом та Босем. Рутенія з Золотою прилетіли на Лютиборі. Діва, Ярова дружина, почувши, що той відвернувся від Ахрумана й покаявся у гріхах, попросила Добровіна повернути її назад. Яр стрів її у покоях, кинувся обійняти, вкрив поцілунками, а потім впав на коліна і заплакав. Діва обняла його, поцілувала у вуста. — Ми багато пережили. Багато пройшли. Я змінилась. Ти змінився. Незмінним лишилося одне — моя любов до тебе. — Я змінився. Ти стала інша. Змінилось і моє кохання — воно стало сильнішим, глибшим, справжнішим! Не кидай мене. — Не покину. Ми завжди будемо разом. Ти, я і наш син. Люди зібралися на центральній площі. Люті, налякані, вони грілися коло вогнищ. Зібралися на площі й князі з Древії, Скреви і Полевії. Нарешті вийшов Яр і сказав: — Ми пройшли чимало випробувань. Я був не дуже добрим князем. Більше дбав про розваги, ніж про державу. Більше думав про себе, ніж про народ. І через це вступив у змову з Ахруманом. Я хотів зберегти владу за собою й передати її нащадкові. Люди притихли. — Завдяки моєму учителю, наставнику Добровіну, полуда спала з моїх очей. Ви можете мене не обрати. Ви маєте право мене покарати. Це ваш вибір, якому я скорюся без нарікань. Прошу лише, хай життя моєї дружини Діви і майбутнього мого сина буде щасливим. Не прошу за своє життя, молю за їхнє щастя! Яр помовчав, вдивляючись у людські обличчя. Був він цієї миті величний, як ніколи. І хоч каявся у гріхах, був чистий, хоч визнавав провину, був світлий. — Я все сказав, — промовив він. — Слово за вами! Народ мовчав. Мовчали і князі Древії, Скреви і Полевії. І раптом площа внизу вибухнула криками: — Хай Яр буде Старшим Князем! — Яр — князь! — Тільки сильний може покаятись перед народом! — Яра на князя! Яра на князя! Крики не вщухали. Князі перезирнулися. Встали. Зиркнули на Яра, на людей на площі… і мовили в один голос: — Хай буде так, як хоче народ! Прощаються гріхи князеві Ярові, і обирається він Старшим Князем. 24

— Як так сталося, що народ захотів Яра князем? — спитав Віт у Добровіна. — Народ любить підкорятися силі, щоб не доводилось забагато думати й вирішувати. Свобода передбачає відповідальність. Її мало хто готовий прийняти. Тому люди люблять сильних владарів. Тому і тримався Ахруман у Богумирі. Проте народ любить, коли визнають і його силу. Коли готові їй підкоритися. Коли визнають, що є народ, якого правди силу ніхто здолати ще не зміг… Тому і обрали Яра. Він сильний і визнав силу народу. Він став мудріший. Із нього буде гарний князь. Він готовий, — Добровін усміхнувся. — Я все думаю, — сказала Рутенія, — чи цим усе скінчиться? І якщо скінчиться, то що робити далі? Ахрумана ми подолали. Світ врятували. Як жити і чим жити? — Один лиш Яр мало на що буде здатен. Одна лише ти нічого не зміниш. Пройде кілька років — і може прийти новий Ахруман… Але світ зрушив з місця, і цьому новому світу потрібні ми. Уже не як сильні владарі, а як мудрі вчителі. Як змінюється світ, так і ми мусимо змінюватися з ним. Навряд чи все це коли скінчиться. — Добровін усміхнувся ширше, і в його очах застрибали вогники молодечого завзяття. Рутенія уважно вивчала вогонь у каміні, потім підвела голову і сказала: — Непокоять мене кілька речей. Рахманське підземелля. Хто мені його показав? Ахруман чи боги? Якщо Ахруман, то навіщо? Підземелля привело мене до Корсуня і я швидко дісталась Суронжу. І не втрапила в Ахруманові лабети. — Не забувай, Ворон був гравцем. Гравцем, який заплутався у власній грі, — мовив Добровін. — А я думаю, то були боги! — озвався Бось. — Чому? — Бо була ж мапа підземелля. Мапа, яка сама обрала тебе, Рутеніє! Ахруман міг показати тобі вхід у підземелля, але змусити рахманське підземелля дати комусь мапу він був не в силі. — Бось має рацію… — сказав Добровін. — Підземелля мають власний розум. І пройти їх може лиш рахман! Або той, кому рахмани дозволять пройти. І всі входи-виходи з’являються й зникають, як їм заманеться. Тому і не знайти входи до них… — То рахмани живі? — здивувалась Рутенія й усміхнулася, — І до чого тут я? Я ж Божа Донька, а не рахманська. — Хто зна… Рахмани ближчі до богів, ніж ми… Шкода, що мапа зникла і вхід до підземелля втрачено. * * *

Вони вийшла на замкову стіну. Сходило сонце. Золота стис відьмину руку і підвів очі до неба… як жити далі? Як жити, лишивши частку душі у тому світі, де немає минулого й майбутнього, де все — одна-єдина теперішня мить, де змія часу нарешті схопила себе за хвоста? Як жити, коли дивишся на це небо й бачиш, як воно за тисячі років стає сіре і брудне? Як жити, коли дивишся на ці сніжно-білі пагорби й бачиш, як вони зникають і на їхньому місці народжуються урвища? Чи може одна людина витримати таке знання? Рутенія стисла Золотину руку, подивилась на сонце, засніжене місто під ногами, вдихнула морозного повітря й сказала… Ні, просто подумала… ні, відчула: все буде гаразд. Попереду велика робота. Тривала. Важка. Але все буде гаразд… Тепло від її руки розлилося Золотиним тілом, і він раптом збагнув! Збагнув, що він не один, що вони удвох! Вона — Божа донька, він — пророк, і тепер у них вдвічі більше сил… І те, що Ахрумана подолано, — лише перший крок, з якого почнеться великий шлях для всього їхнього світу! * * *

Русана глянула на тонкий Дзеваннин профіль, на згаслий камін, згадала батька й Боримисла — на очі навернулися сльози. Дзеванна обняла Русану. Вона потамувала свою печаль і подумала, що вони вирушать на пошуки підземель і знайдуть входи до них, і зроблять їх безпечними. Дослідять, вивчать, зрозуміють своє походження, своє минуле… Будуть боротися з лихими силами, яких ще безліч ширятиме над Суронжем. Звісно, викорінити зло до кінця їм не вдасться: доки будуть люди, буде і зло, заздрість, ненависть. Але це ж не означає, що слід опускати руки? * * *

Чугайстер Віт стояв надворі, на його волосся, брови, плечі сідали лапаті сніжинки. Він згадав Мовчазний Ліс, свою печеру, полісунів, мавок, нічок. Інших істот, страшних і недобрих, що розвелися в Богумирі, забредали з песиголовських земель, із пустель… «Чи не задовго ми ховалися від людського світу? Чи не час розплющити очі й зрозуміти, що йти далі разом — то наша доля? » — подумав він. З неба повалив густий сніг, затулив світ і враз перетворив високого чугайстра на кумедного довгого сніговика. * * *

Чорний ворон ширяв над Городищем Старого Бога у Богумирі. Він кружляв, видивлявся і нарешті шугонув донизу. Всівся на капище, походив по ньому, озираючись. Було порожньо й холодно. Люди не чинили треби в цьому городищі. Ніхто не наважувався підійти до капища, всіяного камінними рештками Ахрумана. А ворон наважився. Він узяв один камінчик у дзьоба, зблиснув чорним оком і полетів. У нього ще багато роботи. Роки, десятиліття, а може, й століття. Але нічого, ворони живуть довго. А надто ворони, які мають мету. Ворон летів із камінчиком у дзьобі крізь вітер, сніг, завірюху і дістався таки мертвого Ахруманового замку. Влетів у бійницю і кинув камінець до центральної зали. Походив по залі, покружляв і полетів назад, до Городища. Багато, багато роботи. Каміння дрібне, друзок тисячі, а сил не так багато. Пусте. Час є. Роки, десятиліття, а може, й століття. Ворони, які мають мету, живуть довго…