Annotation 14 страница

 Дзеванна побачила, як Русана роздвоїлась. Ось вона лежала на капищі одна, а ось — над непритомним тілом стоїть її двійник, чистим, прозорим поглядом дивиться перед себе, потім оглядає своє тіло внизу. Підводить погляд, і натикається ним Ворона. Враз очі темніють, сповнюються відразою. Губи кривляться. Ворон посміхається. — Вперед! — кричить Ахруман. — Або ніколи не вернешся з Нави! І її загубиш, — вказує на Дзеванну. Русана мовчки повертається до кривавої шпарин, що висить над капищем.  20
 

 Спочатку була темрява. Потім прийшло світло. Попереду шли дві світлі постаті. Віт і Золота. Йшли повільно, обережно, мовчки. Рутенія їх наздогнала. — Це і є Нава? Я нічого не бачу, — сказала вона. — Крім вас. — Це Нава, яку може побачити живий. Мертві бачать її по-іншому, — відповів Провідник. — Ти її бачиш? — Наполовину. Вони йшли у глупій темряві. Рутенія не відчувала, щоб вони кудись повертали, спускалися чи піднімалися. Лише вперед. Під ногами — щось рівне і пружне. — Золото, а як ти знаєш, куди йти? — Нави відчувають Світове Дерево. Це для нас, як для вас відчувати землю під ногами. Коли ти падаєш, то не думаєш, куди тобі падати. Ти знаєш, що впадеш донизу. На землю. Так і для нава шлях до Світового Дерева. Різниця в тім, що ми можемо вибирати, куди йти. До нього, чи від нього, чи ще куди… — Золото, не називай себе навом. Ти живий. Ти… коханий… — вона підійшла і спробувала торкнутись його руки. Тепло від примарної постаті огорнуло Рутенію. — Я напівживий. Воронів слуга вдало зачарував мене. Напівубив, напівоживив. Частина мене назавжди лишиться у цьому світі. І частина цього світу назавжди лишиться в мені. — Додамо ходи? — озвався Віт. — Ми ж увійшли одночасно з Вороном? Думка була слушна. Розмови припинили, Золота вирвався уперед, а вони побігли слідом. — А що це за холодні струмені? — спитав Віт біжучи. — Інші нави. Вони не бачать вас, і ви не бачите їх. Але вони відчувають ваше життєве тепло, а ви їхній холод. Ще одна причина поспішати. — Вони небезпечні? — Ні. Але спраглі за теплом. Можуть нас затримати. Холод. Темрява. Не чути навіть звуків власної ходи. Тихий і холодний світ. Швидше б із нього вибратися. — Дісталися! — спинився Золота. — Протягніть руки вперед. — Що це? — вигукнула Рутенія. Її рука торкнулась чогось теплого, шорсткого і живого. Воно пульсувало, рухалося. — Коріння Світового Дерева. Пронизує Наву наскрізь. Живить цей світ і з нього ж черпає сили для власного життя. — Що далі? — Нагору. По корінню. Чіпляймося і полізли. Рутенія провела руками у темряві, перебравши кілька коренів, доки знайшла зручний для підйому. Вхопилась і поповзла. Чула, як поруч сопе Віт. Бачила, як легко попереду летить Золота. Відчувала, як поруч сотаються невидимі нитки сили, які живлять Добровін і Боримисл. Нитки Живиці, які передають сили Провіднику й чугайстру. Обірвавши їх, вони назавжди лишаться тут… Що далі вони піднімалися, то товстішим ставало коріння. Рутенія пожалкувала, що не обрала тонший корінь. Зараз би було саме в раз. Темрява розсіювалася. Тепер це була суміш світла і мороку. Увесь обрій пронизувало коріння. Тонке і товсте, темне і світле. Все ворушилося, мов зміїний клубок. Пульсувало. Напружувалося і розслаблялося. Корінь, що ним піднімалася Рутенія, теж заворушився: почав стрімко підніматись догори. — Тримайтеся! Дерево нас відчуло. Воно зараз викине нас на повер… — кричав Золота. Він недоказав. Коріння напружилося, зігнулося, розмахнулося і з чавкотом підкинуло їх вгору. Яскраве світло вдарило в обличчя. Все навкруги закрутилося, полетіло донизу, а потім ринулось догори… «Ні, це ми летіли догори, а тепер па-а-а-а-а-д-а-а-а-а-є-м-о-о-о! » Удар об землю виявився на диво м’який. Полежавши кілька секунд, Рутенія розплющила очі й вибралася з купи листя. Обтрусилася. Роззирнулася. Велика сіра порепана стіна. Тягнеться вперед і назад. Піднімається високо вгору. А там зелені хмари. По стіні повзають мурахи, вгорі літають птахи. Тепло. Світло. Щось зашурхотіло, й Рутенія відскочила. Це Віт виборсувався з листя, крекчучи і стогнучи. Поруч засяяла Золотина прозора постать. Він усміхався. — Здається, ми на місці. І здається, вчасно. Ось воно, Світове Дерево. — Де? — спитали Віт і Рутенія водночас. — ТА ОСЬ ЖЕ! — Золота вказав на сіру стіну. — Це… Ну нічого собі… Я думала, це стіна… — захоплено вигукнула Рутенія. — А зелені хмари вгорі… це… — Листя. Крона Світового Дерева. Рутенія торкнулася сірої стіни і відчула, яка сила, яка потуга ховається під сірою корою. Як струменять потоки сили, як життя вирує всередині, як необачний крок може всю цю гармонію зруйнувати, вивільнити вибухову силу… Рутенія заплющила очі…
 Потоки сили розривають кору. Зміями повзуть тріщини. Стовбур Прави лопається, мов шкірка на печеному яблуці. І звідти струменить некерована, нічим і ніким не стримана сила. Палить, нищить, вибухає, перетворює Яву на попелище. Висмоктує все з Нави, звільняє мертвих. Горить її світ. Зруйновані міста, голодні люди, мертві тіла… Батьки душать дітей, щоб не бачили цього жахіття… Щоб померли без мук… Світ зникає… Попелище… А вгорі літає Ворон. І сміється, регоче, а потім плаче, ридає, корчиться від страх, й сам кидається у попелище ним же і зруйнованого світу…
 Її щось відірвало від дерева. Вона розкрила очі: Золота і Віт. — Нам пора. Ворон уже тут. Я бачила, що буде. Його треба спинити. — В Книзі сказано, що камінь під Світовим Деревом. Рушаймо довкруж, — сказав Віт. Вони пішли, притискаючись до стіни-стовбура. Вгорі літали птахи, мирно гули бджоли, навкруги, скільки бачило око, розкинулися зелені луки, повні соковитого і пахучого різнотрав’я. А Рутенія передчувала небезпеку. Загроза висіла у чистому повітрі й не давала дихати на повні груди. — Ти теж відчуваєш? — спитав Віт. — Що саме? — Небезпеку. Загрозу. Я її майже бачу. Щось чорне ось-ось постане перед очима. — Відчуваю. Вони вже далеко відійшли від місця свого виземлення і приземлення, але нічого нового так і не побачили. Сірий стовбур, зелені луки, чисте небо. Тиша. Мертва тиша. Зник пташиний спів. Зникли бджоли. Вдалині почулося дзюркотіння води. Подув вітер. — Щось відбувається! — стривожилася Рутенія. — Здається, ми наближаємося… — прошепотів Золота. — І не ми перші, — сказав Віт і спинився. — Обережно! Попереду зло. Рутенія зупинилась. Сіра стіна завертала, і саме за рогом їх чекало невідоме. Зробити лиш крок — і невідоме стане знаним, страшне очікуване майбутнє стане ще страшнішим теперішнім… То, може, не йти? Не ступати за ріг, не розширювати видноколо, не дізнаватися більше? — То ми йдемо чи стоїмо? — вивів чугайстер із задуми. — Рушаймо! — сказала відьма і зробила крок. І побачила чорний камінь. Він лежав під самою стіною-стовбуром, а з-під каменя лилася струменем вода. Тонкий потічок губився у зеленій траві. От тільки вода була не чиста, не прозора, не кришталево-ясна, а червона… На чорному камені лежало розпластане жіноче тіло. Кров лилася по відкинутій в бік руці і скрапувала в воду. А навкруги — понівечена земля. Перекинуті гори дерну, чорні ями, купи розтрощеного каміння. Вогонь палить зелений степ, сірий ядучий дим заливає легені. І тиша. Мертва тиша під кроною Світового Дерева. Золота піднісся над тілом і скрикнув: — Вона ще жива! Віт обережно підсунув руки їй під тіло, Рутенія взялася за ноги, і перенесли її на вцілілу зелену траву поруч із каменем. Жінка ще дихала. Але з кожним разом дихання слабшало. Рутенія швидко зняла з неї сорочку й відсахнулася — глибока рвана рана розпанахувала живіт. Лице жінки було біле як сніг. Правильні, чіткі риси. Знекровлені губи ледь помітно ворушилися, ніби намагалися щось сказати. Рутенія нахилилась і припала до них вухом: — …Його… спинити… Мати… змій… слабка… — почула вона. — Вона щось каже? — спитав Віт. — Дуже тихо. Нічого не розберу. Їй ще можна допомогти? — В нашому світі я б сказав, що це кінець… Але тут… Рутенія зрозуміла. Вона метнулась до струмка, що вже очистився від крові, намочила в ньому зняту з жінки сорочку і обережно промила краї рани. Потім почала замовляння: Там на горі тури орали,
 Красну рожу сіяли;
 Красна рожа не зійшла,
 Кров…
 
 І спинилася на півслові, зблідла. Потім ще раз спробувала: Кров не вода, рікою не біжить;
 Кров не…
 
 І знову спинилася. — Я не можу… Я забула замовляння… — сказала вона. — Віте, я не можу чарувати! Я не можу вимовити жодного замовляння… Я їх знаю, та слова вислизають, щойно я хочу їх промовити! Золото, що сталося? Віте, що робити? Розгублена і спантеличена, відьма сиділа над пораненою жінкою й мало не плакала з розпачу. Жінка розплющила очі і ледь чутно промовила: — Чугайстер… Він… пройшов шлях мольфара! Хай зніме… з очей… І знову впала у безпам’ятство. Віт зірвав тканину з очей, широко їх розплющив і заціпенів. Лице налилося кров’ю, набрякло. Руки затремтіли. Він дивився на не жінку, ні, очі його впивались у обрій. — Там Ворон! Він перемагає. Там… — Допоможіть… — знову почули вони слабкий жіночий голос. Віт відірвав погляд від обрію і схилився над жінкою. Він не казав ані слова. Не молився, не замовляв. Він підніс руку до рани, і чугайстра згори наче списом пронизало вістря світла. Воно прохромило його і залило жовтим сяйвом криваву рану. Вгорі щось зашуміло, зашелестіло, жінка страшно закричала. Віт застогнав і впав знесилений поруч із нею. Кров спинилася, рана затягувалася. Жінка застогнала, закричала, страшно вигнула спину й обм’якла. Тоді розплющила очі, обперлася об камінь і сіла. Окинула поглядом Віта, Золоту, Рутенію. — Рутеніє, ти не можеш тут зцілювати. Кожен має своє призначення, і твоє — битва. Це — місце нашої сутності. Ти відьма-воїн, і твоя сутність — боротьба. Тому твої цілющі чари не діють, — сказала вона. — Ти, Віте, цілитель. Цілитель душі і тіла, і це твоя сутність. — Ти, Золото, хоч і зільник, але сутність твоя — бути провідником і щитом. Воїн без щита стає слабший. — А хто ти? — спитала Рутенія. — Я — богиня Громовиця. Я разом із Матір’ю Змій захищаю цей Камінь. Зараз вона веде битву, і здається, її перемагають. Поквапся на допомогу, відьмо. Рутенія схопилася, та перед очима розкинулося безмежне понівечене поле. — Звичайним зором її не побачиш, — мовила Русана. — Віте, покажи їй. Дай їй своє бачення. Приклади руки до скронь і покажи… І Рутенія побачила. Почула. І їй стало страшно. Билися сили, вищі за її розуміння, непорівнянні з її силами. Велетенська змія злітала в небо і стрілою падала донизу. Гігантська постать у чорному балахоні розмахувала палицею, відбиваючись від нападу. Летіли круг них клапті землі, розміром з хати, каміння розтрощувалося на порох. Вони кидалися вогнем і плавили пісок на скло. Ахруман піднімав брили і кидався ними у змію. Та ухилялась і відбивала їх хвостом. Небо почорніло від диму. — Я… що я можу зробити? Я… — Ти мусиш іти битися. Я виснажена. Змія майже знесилилась. Хтось дуже могутній підтримує Воронові сили… — Дзеванна… — прошепотіла Рутенія. — Донька. — Вона довго не протримається. Він вичавить з неї усе, що може… Рутеніє, не дай йому дістатися до каменя. Ти маєш сили! Це твоя доля!  21
 

 Відьма почула музику. Там — там-там — там-там… Танок, що дає сили. Танок, що вселяє віру! Там — там-там — там-там… Ритм, що сповнює наснагою і жагою перемоги! Там — там-там — там-там… Музика, що веде у бій проти зла! Там — там-там — там-там… Аркан. Танець воїнів-переможців! Рутенія витягла з-за пояса бартку, й та засяяла рівним світлом. Рутенія переступала урвища, долала ями і каміння, впевнено обходила калюжі розплавленого скла і без страху вдихала чорний дим. За нею йшли її щит Золота і цілитель Віт. Ахруман метнув чергову брилу. Вона врізалась у зміїну голову, і з голосним хрустом проломила її. Змія похиталась у повітрі, завмерла і впала. Земля здригнулась, і повітря загусло. Матір Змій переможена… Вона ще дихала. Відьмина рука сама шугонула до кишені і щосили стисла дарований полозом камінь. На диво швидко камінь відповів: потеплішав, заколов у руку й доніс далекий голос: — Я йду… Я все бачив… Я йду… Відьма відпустила камінь. Горинь прийде і допоможе Змії. Тим часом їх помітив і Ахруман. — Я здолав богиню! Я здолав Матір Змій! То чи зупинить мене якась відьма? І підняв ногу, щоб наступити на Рутенію. Відьма крикнула, замахнулась і виросла до Ахруманових розмірів. Золота перетворився на палахкий щит і опинився у відьминих руках. Віт обернувся на яскраву жовту кулю. Ахруман відступив. Ударив. Рутенія підставила щит, і той завиграшки відбив палицю. Ворон не спинив рух відбитої палиці, а продовжив його й у розвороті наніс удар по нозі. Миттю жовта куля кинулась до рани, затягнула її. Рутенія стояла непорушна, неушкоджена. Ахруман, виснажений попередніми битвами, хитався. Їй хотілося кричати, просто в обличчя ворогу. Що вони не дадуть йому дістатись каменя. Що вона знайшла відповідь на своє питання, вона зрозуміла, що він не лише був, але й лишається звичайною людиною, якою рухають звичайні людські потреби і бажання. Що його перемога стане його кінцем. Бо не буде більше над ким вивищуватись. Він стане богом, а куди далі? Він зітре з лиця землі добро, але з ким він тоді буде боротися? Над ким пануватиме? Йому ніколи не вдасться втамувати всеохопну жагу до влади, яка ростиме, ширитиметься і проковтне згодом і його самого! Але вона нічого не сказала. Натомість замахнулась сокирою. Щось срібне і дрібне кинулося навперейми. — Не вбивай! — кричало воно тонким голоском. — Бо з ним помру і я, і Дзеванна! «Русана! » — здогадалась Рутенія, і відчула, як напнулися нитки, що живили чугайстра. Це Боримисл відчув її присутність. Ахруман зареготав: — Ти… ха-ха… не можеш мене… ха-ха-ха… вбити! Здолавши мене, ти загубиш друзів! Ти уб’єш Дзеванну! Ти готова, відьмо? Рутенія зблідла. А Ворон наче напився живої води: міцно став на ноги, взяв до рук палицю. — Ти нічого не можеш. Навіть нападати. Кожен твій удар випиватиме сили, але не у мене, а у Дзеванни! Тож подумай! Він ударив. Потім ще і ще. Рутенія відступила. Краєм ока вона побачила, як поруч із тілом Матері Змій з’явився Горинь. Палиця поцілила Рутенії у скроню, і вона впала. Ворон не дав отямитись і гамселив її на землі. Відьма не боронилась. Як вона могла обирати? Хто дав їй право? Вона не бог. Кому лишитися жити? Дзеванні чи світові? Забрати життя у Дзеванни і врятувати світ? А як не вдасться? Лишити Дзеванні життя, але загубити своє життя й світ? Як вона житиме у тому новому, Ахрумановому, світі? Чому вона має вибирати? Чому?! Ворон, упевнившись, що відьма не чинить спротиву, підніс палицю для останнього удару. В його очах уже палали переможні вогники. Ось палиця вже коло відьминої голови. Ось вона на волосину від її ока… Музика. Ритм. Аркан. Золотий диск рвонувся з відьминої руки і відбив палицю. Рутенія скочила на ноги і щосили штовхнула розгубленого Ворона. Підхопила щит, подумки сказала йому: «Дякую, Золото! » і вдарила гострим краєм у щелепу Ворогові. Той впав на землю. Підвівся, викачуючи рештки сили з русалинки: — Ти її вб… Він не встиг доказати — впав лицем на землю. То Горинь скрутив його ноги петлею, не даючи ворухнутися. Рутенія щосили вдарила Ворона по голові, і він знепритомнів. Срібна пляма підлетіла, і Рутенія розгледіла в ній дівочу постать. Та сумно сказала: — Ти зробила правильний вибір… Чого варті два життя проти існування всього світу? Тепер я навічно лишуся тут… А Дзеванна… — Він живий! Він непритомний, але живий. Маємо час для роздумів! Поруч почулося шипіння. То підповзала Матір Змій. Повіяв вітерець — наближалася Громовиця. Матір Змій обвилася круг Ахрумана. Срібна Русана повеселішала. Щит знову став Золотою, а цілюща куля Бітом. Вони сіли круг непритомного ворога. Першою озвалась Рутенія: — Його не можна лишати тут. І не можна вбивати. — Його можна вернути у Яву, — сказала Громовиця. — А там робіть з ним що хочете… — Я не зможу провести непритомного, — озвалась Русана. — А опритомнівши, він наряд чи схоче вертатися… — Схоче. Ще й як схоче! — просичала раптом Матір Змій. * * *