Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

Annotation 13 страница

 Чорна постать ходила світлою залою. Вогонь у каміні гудів, рвався догори, прагнув свободи… Але від тіні віяло таким льодяним холодом, що Яр тремтів. А може, він тремтів не від холоду? — Мої війська стоять на березі Рати. Одне слово — і вони вдеруться до Словунії. За кілька тижнів дістануться Суронжу. Місту кінець. Країні кінець. Твоїй країні, Яре. Ти цього хочеш? Хочеш правити руїною? Я це зроблю! — Захист… Чаклунський захист… Його ставив Добровін. Він вільний… — Добровін — блазень! Слабак. Ще трішки — і я його одним пальцем придушу! — Мої війська зупинять тебе… — Твої війська? Розжирілі селюки! Знаєш, що найсмішніше? — Що? — Ти мені не потрібен! Давно вже не потрібен. А я тут стою й про щось з тобою балакаю. Ти воша, мураха, слимак. Ти був потрібен мені, щоб знайти Книгу. Я тут, бо не можу лишити твою зраду без покарання. Усі мають бачити, до чого призводить зрада. І всі побачать! О, це буде величний урок! Яр зблід. Кілька разів його погляд ковзав по двох закутаних у чорні тканини постатях. Але не вони його зараз цікавили. Він чогось чекав. — Даю останню можливість! — Ворон прийняв поведінку Яра за сумніви. — Не чини опору. Здайся. Пусти мої війська. І я подумаю, чи не полегшити тобі кару. Може, навіть помилую… Яр, здавалося, не слухав. Він чекав і мовчав. Мовчав і Ахруман. Холод гнівними клубами крутився круг Ворона. Нарешті, Яр озвався: — Ні! Я задовго жив страхом. Задовго жив розвагами. Задовго жив у брехні. Ти налаштував мене проти Добровіна. Я занехаяв країну. Ти зародив у мені бажання всевладдя. Погрожував мої дружині, моїй ненародженій дитині! Обіцяв їм щасливе майбутнє. Знову погрожував. Тримав мене на шворці, та не втримав! Вони зникли. І я не знаю, куди. Якщо вони у тебе, їм не вижити, щоб я не робив. Якщо не у тебе, вони в безпеці, бо ти не знаєш, де вони! А влади я вже не хочу. Я добровільно зніму з себе княжі обов’язки. Хай народ обирає достойного…. Ворон зайшовся сміхом. Він сміявся довго і з насолодою. Сміявся голосно і люто. На мить він повернувся спиною до двох закутаних у чорне постатей. Круг них засяяло світло, роздався гучний ляскіт, і вони зникли. На їхньому місці опинився оповитий сяйвом Добровін. — Де вони? — вереснув Ворон. — Де русалка і Дзеркало? — Немає! — розвів руками Добровін і розчинився у повітрі. Наостанок він двічі махнув рукою, і навколо Ворона загорілося вогняне кільце. Яр побіг геть із зали, скликаючи варту і бойових відьмаків.  16
 

 В центрі зали, опираючись на ціпок із вирізьбленою собачою головою, стояла чорна постать. Рутенія згадала: це у нього з-під носа вона викрала чугайстра. Постать заговорила, і Рутенія впевнилась у своїй здогадці. Давно забутий, шиплячий уїдливий голос: — Думали, так просто можна забрати Книгу? Вдертися до замку Чорного Ворона й покинути його безкарно, ще й зі здобиччю? Він розкинув руки й зашепотів. Чорна пляма розповзлася під його ногами, захоплюючи все нові і нові клапті підлоги. І все, чого пляма торкалася, кричало. Книги верещали, шафи скрипіли і гуділи… Для чорного, для червоного, на смерть і на кров
 Заговорюю вас, замовляю вас, заклинаю вас
 Проклинаю вас, відкидаю вас.
 Хай життя ваше зараз стане чорним,
 Хай думки скривавіють і спалять вам мозок, Хай…
 
 Він недоказав — із засідки вискочив Золота, в два стрибки подолав відстань до плями… — Вернись! — вигукнула Рутенія. Золота відштовхнувся від землі й полетів на заклинача. Збив із ніг, повалив у ту чорноту під ногами. Запахло паленим, обоє закричали і розчинилися в повітрі. — Вони зникли! — вигукнув Бось. Неподалік загуркотіли кроки. Боримисл схопив Рутенію, притис до себе. Поруч продзенькали металевими обладунками з десяток воїнів. До бібліотеки вони не зазирнули. — Це зміна сторожових постів коло в’язниці. Часу обмаль. Треба бігти, — сказав Боримисл. І друзі попри небезпеку побігли напролом. Крізь слуг і служниць, кухнями, сходами, коридорами, порожніми наскрізними залами, чорними кімнатами. Вслід їм доносилися крики, лайка, навіть хтось гнався, та недовго. Чого б то ремісники й кухарі бігли за якимись божевільними, може, вони так летять за Ахрумановим наказом? Завдяки Боримислу жодного разу не наштовхнулися на охорону. Він таки знав замок із його заплутаними ходами, таємними проходами, невидимими нішами під гобеленами… Перевели подих у підземному ході, що міг вивести за межі міста… — Гей, що це зі мною? — вигукнув Бось. — Що таке? — спитала Рутенія. — Та не знаю… ніби хтось взяв багато голок, і почав водити по шкірі, ледь її торкаючись… Здивований злидень тер руками тіло, присідав, чухався — нічого не допомагало. — Може, ти захворів? — спитав Боримисл і відійшов. — Я теж це відчуваю! — сказав тихо Віт і почухався. Боримисл відійшов ще далі. — Хапай мене за руку! — крикнула Рутенія Боримислові. — Ще чого! Ви ж зараз… Він недоказав, бо Рутенія схопила його за руку сама. Вона здогадалася. Світ захитався, чорні стіни стали прозорі, ніч стала днем, вихор закрутив усе навколо, завертів у шаленому танці… І все спинилося. Вони так само стояли разом, але вже не в печері. На землі, вкритій снігом. Посеред поля. Коло якихось сірих стін. У колі озброєних до зубів Чорних Вершників! Ті вирячились на них, та швидко опам’яталися й схопилися за зброю. Тиша. Ніхто не наважується нанести перший удар, перший замах, вигукнути перший бойовий клич. Їх принесло сюди закляттям, створеним у Суронжі Золотою. Воно обв’язало їх чарами. Значить, Золота десь поруч. І він у небезпеці… Ет, якби ж він знав ці чари раніше і зв’язав ними ще й Дзеванну… Рутенія пошукала Золоту очима. Погляд натикався лише на оголені леза, чорну шкіру, холодні обладунки, порожні й безжальні очі. Західний вітер приніс чорну хмару й гострий, болючий сніг. Руки замерзли, щоб їх зігріти, Рутенія ворухнула барткою. Воїни сприйняли це як початок бою… Спина до спини, плече до плеча, зброя до зброї. Бартка літала, мов метелик над квітковим полем, от тільки пив цей метелик не нектар, а кров. Чорну кров Чорних Вершників… У другій руці виблискувала легка шабля, прихоплена у зброярні. Удар, блок, відступ, удар, кров, чавкіт прохромлених нутрощів, удар шаблею, ще один удар сокирою, хрускіт розрубаних ребер, ухилитися, нагнутися, підстрибнути, не даючи порубати ноги, й сокирою по спині, сокира застрягла у хребті, треба витягти, не вдається, ага, помітили, посунули знову, рубонути шаблею по клятій спині, вирубуючи бартку з кістки, як із дерев'яної колоди, так, вдалося, удар, ще удар, злякалися? То ось вам ще! Кров, кров, кров! Упав злидень, на нього падає меч, підставити шаблю, крутнутися, полоснути по шиї барткою, якраз між шоломом і нагрудником, струмені крові, мов фонтани, красиво, внизу все червоне, ще удар, стати вихором, стати несамовитою, стати відьмою, стати… відьмою… Вже не до таємничості! І Рутенія ще сильніше закрутилась у битві, звільняючи місце для чарів. Вона по-звірячому завила, закричала, загарчала… І нападники відступили, спинились на мить. Цього виявилось достатньо. Відьма розкинула руки, повернула їх долонями до неба, і закричала: Сила небесная, сила земная, сила повітря і сила води,
 Сила залізная, сила камінная, сила крилата,
 До мене прийди.
 Сила, завихрюйся! Сила, підкорюйся!
 Сила, до мене прилинь, захисти!
 Сила всесильная, вихром скрутись,
 Ворога мого здолай і вернись,
 Туди, звідки вийшла, і далі чекай!
 
 Вітер завив, сніг загус. Навколо Рутенії закрутилося біле сяйво, за мить її закрив вихор. — Вихор Сили! — пролетів полем крик. — Відходимо… Крик потонув у лементі. Воїни кинулися навтьоки. Вихор зрушив з місця. Він носився по полю й косив ворогів, як траву. За кілька хвилин про битву нагадували лише мертві тіла. Відьма спинилася. Вихор гойднувся. Вороги щезли. Втекли. Але де Золота? За стінами… — Рутеніє! — крикнув Віт. Озирнулася — в небо піднімалися три чорні вихори. Її вихор рвався у бій. Але це були не прості вояки — відьмаки. Сильні. Досвідчені. Не виснажені бійкою і кружлянням по Ахрумановому замку. Озирнулася ще раз. Чугайстер, Бось і Боримисл стали трикутником круг неї, Віт дістав з-за пояса гілку-оберіг. Підкинув у повітря, спрямував на неї палицю і прошепотів: Сила є в землі, сила є у сонця,
 Сила є у нас, —
 Як земля і сонце
 Віддають свою силу нам,
 Так і ми віддаємо
 Свою силу тобі!
 
 Гілка здійнялася й, подолавши Вихор, торкнулася відьминих рук. Та взяла гілку. Враз від неї висоталися золоті павутинки і полетіли до трьох друзів. Павутинки торкнулися їхніх тіл і в тієї ж миті відчула себе повною сил. Світло, радісно! Сміятися в лице Ахруману і всім його посіпакам разом узятим! Вгатити сокирою межи очі тим трьом відьмакам, усім одразу! Хотілося… Чорні Вихори ворухнулися, і повіяло холодом. Рутенія подалася назустріч правому Вихору. Відчула, як провалюється у безодню. Чорний Вихор затягував її у себе, висмоктуючи силу. Вона опиралася, та що сильніший був опір, то більше сили втрачалося. Золоті павутинки зблякли. Рутенія озирнулася — Віт хитався, Боримисл лежав на землі, стояв лише Бось. Вона розрубала павутинки, відкинула геть гілку й стрибнула вперед, просто на Чорний Вихор… — Це знову ти? Чому я не здивована? — спитала Рутенія, підводячись із землі. — На коліна, коли розмовляєш із Правою Рукою Чорного Ворона! — Ага! От ти хто! А ім'я маєш? Чи, може, забув? Пам'ять відбило, коли Золота стукнув? Вдалині крізь темні стінки Вихору Рутенія побачила сяйво. Сонце встає? Чи місяць? Але ж ще день… — Книга! — не звернув уваги на образу Права Рука. — Яка? Ти що, вмієш читати? — Книга! — Не бачити її тобі, як власних вух. — Книга! — Та кажу ж, немає її. Спалили. Щоб не дісталася нікому! Сяйво наближалося. Поле знову всіяли Чорні Вершники. — А що за спиною? У мішку? — Їжа. Іще багато чого, що тебе не обходить! — Покажи! — Сам спробуй подивитися! Познайомишся з моєю сокирою… — Подивись на своїх друзів, дурепо! Що думаєш, зараз з ними зроблять? Книгу! Негайно! — крикнув він і кинувся до відьми. З голови його спав каптур, і чорна собача морда опинилася коло її обличчя. — Песиголовець! — зойкнула вона. — То ви існуєте? Сяйво наближалось. — Припини теревені! Твої друзі зараз помруть, а ти розважаєшся? Він затнувся, бо його Вихор розчинився в повітрі. Те саме сталося з Вихорами двох інших відьмаків. Вони розгублено перезиралися, а тоді глянули на схід. Зірка падала з неба. Сяйво розливалося навкруги, лишаючи за зіркою світлий слід. Загуло, повіяло теплом, потім пахнуло жаром. Чорні відьмаки стали поруч і почали плести закляття. Зірка падала донизу, на їхнє військо, на них самих… — Перун! Перун на небесній колісниці! — пронеслося рядами воїнів. — Світовид! — Сварог! — Це ж сам Миха-воїн! — Ярило! Ярило спускається! — Хоре! — кричав хтось зовсім переляканий. — Тікаймо! Боги спускаються! — На коліна! — крикнув злидень. — На коліна перед Богами! Падайте ниць перед лицем Прабога! «Це він занадто, » — подумала відьма. Частина війська кинулася врозсип удруге за сьогоднішній день. А частина впала ниць і завмерла. Зірка спалахнула над самою землею, й у сяйві, під шум вітру та гуркіт громів, опустився Добровін. — Здається, встиг! — усміхнувся він.  17
 

 Вихор рвався догори, падав донизу, рив землю, виривав із корінням дерева, вив, кричав, ревів і волав. Він лютував. Він ненавидів. Він кидав небу прокляття, але воно мовчало. Він кричав до Чорнобога, але той не відповідав. Він проклинав Добровіна, але що тому з його прокльонів? Як усе продумано, як розплановано! Скільки дійових осіб грали за його правилами! Добровін викрав їх! Повернув собі Яра. Викрав Книгу! Чого Рутенія не послухала своїх снів і не пішла в Словунське городище? Скільки часу згаяно! Ворон важко покрокував до ридвана, що чекав неподалік. Крилаті коні здійнялись у небо. Ворон летів до свого війська. Там буде в кого випити силу, й він таки знайде цих дівок. Знайде, використає й потім відправить до Нави! Він доведе розпочате до кінця. Він підніме камінь, і отримає ВЛАДУ! Його зустрічали вишикувані в шереги війська. Кіннота, піхота. Були тут і лучники, і списники, і мечники. Сотники походжали вздовж готових до бою воїнів і роздавали останні накази. Тисяцькі стояли гуртом коло головного куреня. Над куренем тріпотів чорний прапор. На березі лежали готові для переправи плоти. На Словунському березі теж було людно, хоч у лавах не було такого порядку, туди-сюди носилися десятники і сотники, тисяцькі тривожно і голосно сперечалися між собою. Люди боязко позирали на протилежний бік річки. На невеликих дерев’яних баштах дозорці виглядали ворога. Окремою купкою стояли зодягнені у біле відьмаки. Перші підуть відьмаки. Вони зруйнують ворожий захист. За ними піхота… — До бою, мої воїни! До бою! Вперед! — крикнув Ворон. Переправа почалася.  18
 

 — Куди це ви?! — гримнув Добровін до чаклунів. — Ходіть-но сюди! Їхні ноги самі повернули назад. Поки ті йшли, Добровін звернувся до відьми: — Книга? — В мене. Але Золота у них. — Так, так, так… — задумався відьмак. — Самі вони мені нічого не скажуть… Він витягнув уперед руку і зашепотів: Як пальці мої підкоряються мені,
 Так і ви моєї влади позбутись не можете!
 Як руки і ноги — слуги мої,
 Так і ви — мої вірні раби!
 Ви правду скажіть, і себе відпустіть,
 А кривду хто скаже — навіки у землю поляже!
 
 Чаклунів затрясло і кинуло на землю. Вони забилися в корчах, захрипіли. — Що з ними? — підступив Боримисл. — Ахруман не дурний. Він закляв їх. І зараз ми дізнаємося, чиє закляття сильніше… Кажіть! Де Золота? — Він… Ми не зна… — хрипнув один. — Ми… Він там… — шепотів крізь зуби другий. — Жертва… Жертовний камінь… — харчав собакоголовий. — Відпусти… — Кажи до кінця! — гримнув Добровін, схилившись над песиголовцем. — Ми… мали його… принести у жертву… Спалити… Щоб відкрити прохід… Треба Книга… Відпусти! — Навіщо Книга? — Вона треба нам… для обряду… Щоб відкрити шлях назад… Відкрити йому шлях… Песиголовець востаннє захрипів, закашлявся… і спустив дух. Двоє інших відьмаків вмерли, так нічого і не сказавши. — Воронове закляття перемогло, — сказав Добровін. — Йдемо рятувати Золоту! Вони попрямували до земляного валу. — Де це ми? Все ще у Богумирі? — спитала Рутенія. — Так. У Городищі Старого Бога, такому ж, як і в Словунії, — сказав Добровін. — Як ти нас знайшов? — спитала Рутенія. — По Вихору! Я зрозумів: якщо вже ти закрутила Вихор, справа кепська… — А Ворон… Він же теж мене може відчути! — Я знайшов, чим його зайняти, тож йому не до тебе. Вони підійшли до земляного валу впритул, обігнули його з півночі й побачили вхід. Його ніхто не охороняв. Добровін увійшов перший, за ним злидень, потім чугайстер з Боримислом і нарешті Рутенія. За земляним валом височів заборол із круглих, гарно припасованих одна до одної колод. Прохід у стіні теж був вільний. Коли увійшли, Рутенія зрозуміла, що вони у велетенському требищі, критому соломою. Требищі, повному озброєних воїнів. Які без вагань кинулися на них. Втретє за день. Битися не довелося. Добровін провів рукою круг себе — й нападників розкидало урізнобіч. Вони підвелися й спробували знову — з тим самим наслідком. Цього разу встали не всі. — Втретє не встане ніхто, — прошепотів Добровін. Його почули, але кинулися знову. Не встав ніхто. — Тут споживають їжу разом з богами, чинять треби, тризни, дивляться в майбутнє… А вони влаштували військовий табір… — сумно сказав Добровін, озираючи гори трупів. — За требищем — ще один земляний вал. На ньому мають горіти священні багаття. Хоча сумніваюся, що хтось про це дбав… — А за валом капище? — спитала Рутенія. — Капище Старого Бога. Прабога. Сам лише жертовник, без ідола. Бо хто ж знає, як виглядає Прабог? — відповів Добровін. Проминули требище й дійшли до внутрішнього валу. Добровін повів бровою — й над ним здійнялися язики полум’я. Дванадцять вогнищ. Проминули вал — рівна витоптана стежка простяглася до жертовного каменя. Низький, широкий, на ньому помістилося б з десяток воїнів. Зараз же там розпластався Золота. Лицем догори, руки й ноги зв’язані. Рутенія вирвалася вперед, рубонула мотузки і схилилася над ним: — Золото! Золото! Отямся! Він неживий! Добровіне! Ми спізнилися… — Він не живий, — підтвердив Добровін. — Але й не мертвий. Він на межі, Рутеніє… — Що робити? Я готова. — Нам не треба нічого робити. Він сам вирішить, куди йому йти: назад, у Яву, чи вперед, до Нави. Але повернутися він може лише заради чогось… Чи має він заради чого вертатися, Рутеніє? — Думаю, що має… Віт із Боримислом підняли Золоту на руки й повернулись до требища. Знову подув холодний вітер і посипався лапатий сніг. Сонце остаточно зникло за обрієм, і спустилася ніч. У требищі вони знайшли їжу і розпалили вогнище. Стіни добре захищали від холоду, тож усі швидко зігрілися. Добровін вклонився на чотири сторони світу і попросив права на прихисток. — А чого не просте закляття? — спитав Бось. — Ми у місці богів. Не варто тут чаклувати. Вже один мій бій з воїнами міг викликати їхній гнів. Я ризикував. Вдруге не хочу. Рутенія схилилась над Золотою. У світлі вогнища він був іще худіший, великий ніс відкидав довгу мерехтливу тінь. Здалося, що він ворухнув повіками. Вона прихилила вухо до серця — не б’ється. Руки холодні. Вона стисла їх і сіла поруч на лаву. — Добровіне, що робити з Книгою? Ворон так просто це не облишить… — Ні зараз, ні завтра, ні післязавтра він нас не потурбує… — сказав Добровін. — До речі, щодо Дзеванни і ще однієї дівчини, дуже цікавої відьми, Русани… Він недоказав, бо почувши Русанине ім’я, з лави схопився Боримисл і підскочив до відьмака: — Ти бачив її? Ти знаєш її? Що з нею? Де вона? — Я їх обох бачив, обох знаю, вони у безпеці. Де зараз, не скажу, бо Ворон має багато способів вивідати таємниці. Де були, ви, мабуть, самі здогадалися. Боримисл опустився на лаву. Обличчя його засвітилося. Віт, Рутенія, Бось почувши про Дзеваннин порятунок, навіть дихати стали вільніше. — А навіщо вони були йому потрібні? — спитала Рутенія. — Чому були? Вони й зараз потрібні. А навіщо… Ти ж знаєш, мабуть, що він, маючи величезну силу, навчився переливати у себе ще й силу інших відьмаків. Дзеванна ж… — Він хоче брати її силу… — Так. Русана ж… — Вона Дзеркало, — сказала Рутенія. — Боримисл розповідав… — Цей дар у Русани від сплаву сил її матері і Діви. Я розкажу, як це сталося, пізніше. А ще Русана може вільно пересуватися в обох світах. У Яві і Наві. Можливо, саме це й цікаво Воронові? Дізнаємося завтра, коли читатимемо Книгу. — Добровін поклав долоню на Книгу, яку щойно йому передала Рутенія. — Чому пізніше? Треба зараз… — скочив на ноги злидень, і захитався від утоми. — От тому й завтра. Ми виснажені. Тому спати, спати, спа-а-а-ти… — позіхнув Добровін, і як сидів, так і заснув. Рутенія торкнулася пальцями Золотиного лоба, нахилилася й ніжно поцілувала. Потім схилилася над вухом: — Я не казала тобі… Ти потрібен мені, як повітря, як вода, як сонце. Знайди шлях назад, до мене. Вона схилила голову йому на груди й заснула, не випускаючи руки. Прокинулась Рутенія від шелесту паперу. Це Добровін зосереджено гортав сторінки Книги Невір-землі. Лише коли Рута підійшла впритул, він відірвав погляд від аркушів й зиркнув на неї. — Холодно? — Так. — А я зачитався й забув про вогонь. — Ти читай, я зараз. — Може, розбудимо когось? — Ні, хай сплять. А я заразом і зігріюсь. Добровін неуважно кивнув і знову занурився у текст. Пальці його нервово стискали оправу. Рутенія хвильку постояла і вийшла надвір. Легені вкололо морозне повітря, в очі вдарило світло. Вона примружилась і раптом зірвалася з місця. Ноги м’яко вгрузали в сніг, в обличчя летіли тверді сніжинки. До відьми прийшло чисте й легке відчуття: вона живе. Вона відчуває холод, бачить сніг, може грузнути в заметах і вибиратися з них, у взуття може набитися сніг, і ноги можуть замерзнути, і їх можна буде потім розтерти і наставити до вогню, й вони зігріються, й стане тепло, і прийде спокій… За требищем вона знайшла дрова й сокиру. Взялася руками за вкрите снігом сокирище, поставила колоду сторчма, щосили вдарила. Потім ще, ще, і ще — дровиняки розліталися навсібіч, вгрузали в сніг, вона діставала їх змерзлими руками — ставало тепло. Набравши повний оберемок дрів, занесла до требища й розвела вогонь. Від гуркоту усі нарешті прокинулися й одразу кинулись до вогню грітися. Добровін же не зважав на гамір — зосереджено гортав сторінки. На запрошення до сніданку промурмотів щось невиразне: — «Гм… ага… кгм… Так-так… іду-іду… Зараз…» — і лишився на місці. Йому дали спокій, а за півгодини він озвався сам: — Нарешті все стало на свої місця! — Кажи! — хором вигукнули всі. — Уся ця Книга — історія цієї самої Невір-землі. Спочатку я ніяк не міг збагнути, що ж у ній такого страшного. Історія цікава й захоплива, трохи моторошна. Багато чорних треб, смертельних заклять, але це є в багатьох інших книгах, не таких потаємних. Чому саме Книга Невір-землі так потрібна була Ахруманові? І нарешті знайшов. Обряд сходження до Світового Дерева. А значить, і до основ світобудови. Залягла мовчанка. Прийшло усвідомлення, з якими силами вони мають справу. Зміна світобудови. Світове Дерево. Якщо Ворону вдасться задум — кінець не просто їхній країні, їхнім племенам… Кінець настане всьому! Тим часом Добровін вів далі: — Три частини має світове дерево. Коріння — Нава, крона — Ява, стовбур — Права. Під стовбуром лежить камінь, а під ним — Книга Життя. Центр світобудови. Центр Всесвіту. Під тим каменем — сила, меж якої немає. Сила, яка тримає воєдино всі три світи. Той, хто підніме камінь, отримає таку владу… — Що за сила? Як дістатися каменя? — спитав Бось, і очі його загорілися. — Камінь? — прошепотіла Рутенія. — Камінь… А чи не той це камінь з моїх видінь? Чи не його мені показували уві сні? — Може бути, — погодився Добровін. — То Ворон хоче проникнути до Світового Дерева, підняти камінь, захопити Книгу? Як? — спитала Рутенія. — Твій останній сон таки від Ворона. То він кликав тебе до Словунського городища Старого Бога. Туди, де він і сам зараз. Книга Невір-землі пише, що потрапити до Світового Дерева можна через Провідника. Провідником стає людина, яка належить двом світам водночас: Наві і Яві. — Русана, — сказав Боримисл. — Провідник розполовинює свою сутність, і та, що знаходиться у Наві, може провести за собою живого. Та Провідник може прожити замало часу, тож треба хтось, хто має велику силу і вміє нею ділитися з іншими. Живиця. — Дзеванна, — сказав Бось. — А я навіщо? — Ти, Рутеніє, бойова відьма. Народжена Богами. Ти мала захищати Ворона від сил Світового Дерева. Адже його охороняють. І не хто-небудь, а Матір Змій і Громовиця. — Я? Охороняти Ахрумана? Чого б це? — Так, саме ти й саме охороняти. Через своє походження ти — найкращий захисник. Джерело Забуття мало б відіграти свою роль. Ти повинна була б забути себе, й Ворон зробив би з тебе свою прислужницю. Але ти вирвалася. Що саме тоді сталося, ми не з’ясуємо, мабуть, ніколи… Тоді у Ворона виник інший план. Коли щось трапиться з його сутністю там, біля Світового Дерева, не виживе ані Провідник, ані Живиця. — Чекай… А мені Провідник не потрібен? — Ти єдина у світі, кому не потрібен Провідник. Ти ж Божа Донька. Ти сама не знаєш своєї сили. Ти, звісно, не можеш проникнути до Світового Дерева сама, але піти слідом за кимось можеш… Добровін прислухався до завивання вітру надворі, помовчав і повів далі: — Так ось. Про Великдень. Точніше, про хибний час. Можливість потрапити до Світового Дерева з’являється не на Великдень, а на Новий Рік. На межі між старим і новим. У час, коли у світобудові з'являється тріщина. Невелика тріщина між минулим і майбутнім, у яку може прослизнути Провідник. Щоб здійснити обряд, необхідно два городища. В одному Провідник веде людину в Наву, до самого Світового Дерева, в іншому — виходить із неї. Найпотужніші Городища Старого Бога. Їх якраз два. І в одному з них ми зараз і сидимо. Злидень скочив на ноги і подивився на всіх круглими очима: — А ви знаєте, коли починається новий рік? Цієї ночі! Запала тиша, але її розірвав Боримисл: — Але чого нам боятися? Дзеванну і Русану звільнено. Рутенія з нами. Городище ми контролюємо. Книгу ми викрали. Ми перемогли? — спитав він з надією. — Переможемо, як пройде свято, і нічого не станеться. Але буде наступний Новий Рік, і наступний… — Це треба вирішити раз і назавжди! — схопилась Рутенія. — Ми мусимо його знищити. Я зустрінуся з ним там, під Світовим Деревом. Там усе вирішиться. Не знаю, як він туди проникне, але від свого він не відступить. — Здається, він уже знайшов цей спосіб! Дзеванну і Русану викрадено! Він дістався до них! — скочив на ноги Добровін.  19
 

 — Ото же напасть! — вилаявся Боримисл. — До нас гості! Оточили! — Ой, як невчасно! Не до битви зараз. Про обряд треба думати! — вигукнув Добровін. — А ви про нього й думайте. Про битву подбаю я! — почули всі й глянули на злидня. — А чого ви так вирячилися? Все буде добре. Чи я не князь злиднів? — Хто? — Для тих, хто погано чує, повторюю. Князь злиднів. Головний тобто. — Бось стенув плечима. — Ще звечора я відправив тутешнього злидня з наказом збирати війська. Зранку він повернувся. Багато їх не буде — наше справжнє об’єднання у майбутньому. Але цих, — він кивнув на чорні плями військ унизу, — ми стримаємо. Ошелешення пройшло, й Рутенія зірвалася з місця, підхопила Бося на руки і стисла в обіймах. — Пусти, пусти! Ти чого? Я не Золота! Його обнімай! — Я завжди у тебе вірила. Ще тоді, у рахманському підземеллі, я знала, ти будеш з нами. Я відчувала, що ти ще здивуєш нас. От тільки не знала, як! — Ну, здивував? І гаразд. А тепер до справи. Ви — до капища, я — на зовнішній вал. Мене там, мабуть, чекають… Та пусти мене на землю! Що мої злидні скажуть?! Сонце стояло високо, й було тепло. Вони очистили капище від снігу. — Новий Рік сьогодні уночі, щілина між світами з’явиться рівно опівночі й існуватиме одну коротку мить, — сказав Добровін. — Я проводитиму обряд. Рутенія піде до Світового Дерева. — Але ж я можу піти лише слідом за кимось. Ти так казав. — Я піду з нею! — озвався Віт. — Я, здається, зможу… — У нас є Золота. Він зараз на межі світів. — Я буду Живицею, — озвався Боримисл. — Я сильний. Недарма я був Чорним Вершником. Я не відьмак, але ж життєва сила у мене є. Відьмак застогнав і обхопив голову руками. Потім окинув оком друзів. Прислухався — вдалині вже дзенькала зброя. Бій за городище розпочався. — Несіть сюди Золоту. Швидко. А самі ставайте круг капища. Живицею буду я. Ти, Боримисле, будь поруч. Якщо моїх сил не вистачатиме, використовуватиму тебе. Вітер ущух. Сонце зайшло за хмари. Посипав густий сніг. Відьмак Добровін розпочав обряд входження до Світового Дерева. * * *