Annotation 12 страница

 Холодно. Скільки можна жити в холоді? Чому я жива? Чому не вмираю? Чому страшний кашель, що розриває легені, не вбиває мене? Мені не дають померти. Я потрібна. Мене бережуть. Мене ламають. Мене перекроюють на свій лад. Він щось хоче від мене. Мої сили? Мої дзеркальні сили? Чого він хоче? Він не каже. Пустка. Порожнеча. Стін немає! Йди, куди хочеш — однаково вернешся. До каменя замість ліжка. Все попереду і все позаду. Сонце ніколи не зійде над видноколом. Туман не буде стелилися над річковим плесом, і риба не виграватиме на сонці лускою. Сонце. Я все ще пам’ятаю сонце! Я пам’ятаю батька! Його теплі руки. Його усмішку. Ніхто не забере ці спогади! Я не вільна лише зовні — всередині я повна свободи! Я не можу вибирати, куди мені йти, та я можу вибрати, про що думати! Крім слизу під ногами, є ще птахи в небі, хмари, дощ, трава, комахи, легкий літній вітер, осінній листопад, зима і пухнастий сніг, весна і перший грім, купання у річці, засмага на тілі від пекучого сонця, втома від роботи на городі, дотик до стиглої груші, смак соковитих ягід, підтримка друга… Друга… Боримисле, де ти?  11
 

 — А ти думав, я сидітиму у в’язниці й чекатиму, доки ти зволиш спуститися і пояснити, що це врешті-решт означає?! Скільки сил витрачено… Очі Добровіна палали. Голос гримів, луна розліталася порожньою залою, Яр з кожним словом меншав, зіщулювався і розчинявся… Погляд його блукав долівкою, руки нервово стискали край чорного плаща. А голос літав, чавив, колов, різав… — Гаразд. Тобі плювати на мене, на Словунію, на Суронж… Але на жону свою? Ти хоч знаєш, на які муки ти міг її приректи? Чи знаєш ти бодай дещицю з її минулого? Мовчиш… Голос стих. Потім знову зазвучав: — Ти думаєш, що рятував її. Що дбав про її майбутнє і про дитину… Що як справжній чоловік, мусив оберегти їх, захистити… Але хай тебе грець ухопить! Чого не було від початку прийти до мене? Ахруман тебе приголубить? Діву не скривдить? Подарує тобі і нащадкові довічне правління? Роззуй очі, телепню! Нащо ти йому здався? Він гравець! Гравець! Він грає, і для нього всі ми — фігури, які він розставляє на дошці! А фігура потрібна доти, доки вона не починає заважати. Потім від неї позбавляються! Ти пішак! Ні, ти баран! А я ще більший баран! Добровін знову зірвався на крик. — Гаразд. Опануємо себе. Що нам відомо? — Вона… зникла… — Це ми знаємо. Що ще? — Більше нічого. Зникла без жодного сліду. Я одразу послав по тебе… Але тебе у в’язниці… — Звісно, не було. Що Ахруман? — Мовчить. Я посилав листи, гінців… — Я розкажу тобі одну історію… Думаю, ти маєш право знати… Добровін переповів історію, почуту ним від Діви. — Чому? Чому вона не сказала мені раніше? Чому мовчала? — питав Яр Добровіна, себе, стіни, простір навкруги. Добровін мовчав. Він спостерігав за Яром і думав, сказати чи ні? Повідомити, що Діва у безпеці? Що це він її сховав? Рано. Зв’язок з Вороном ще не розірвано. Яр усе ще може бути його лялькою. Всі ці переживання, все каяття — могла бути облуда. Сам же Добровін, крім збереження Дівиного життя, мав й іншу мету — відвернути Воронову увагу від замку. Від Книги. Приспати його пильність. Змусити Ворона, покинувши Голунь, прибути до Суронжу. Рутенія вже має бути в околі замку. Старий відьмак виринув із задуми. Розгублений, заплутаний князь — не вельми пристойне видовище. Бліде обличчя з хворобливим рум’янцем, вогкі руки, тремтячі коліна, неспинний погляд… Треба тиснути далі. — Хочеш уберегти Діву? І свого нащадка? — спитав він тихо. — Хочу. — Повідом Ворону, що всі домовленості між вами скасовуються. Яр завмер. — Я… не можу… Він же… — Що він? Що він тобі зробить? — Я… — Папір сюди! Чорнило! — гукнув Добровін, визирнувши у коридор. — Писатимеш своєю рукою. Яр слухняно взявся за перо й почав виводити літери.  12
 

 Перші сніги. Перші морози. Напівзогниле, напівзамерзле листя. Закоцюблі руки. Змерзлі вуха. Мокрі ноги — взуття ледве встигає висохнути. Голодні і від того нахабні вовки. Упирі і вовкулаки. Чорні хмари. Темне й брудне місто. Слизькі плутані вулички. Сіре громаддя Ахруманового замку нависло над Голунню, як навська тінь. Вежі затуляють сонце, з якого боку не стань. Його сіті розкинуто містом. В них так легко заплутатися… як у павутині сон-павука. Але після сон-павука ти прокинешся, а ось ті, хто потрапив у тенета Ахруманового замку, вже ніколи не повернуться. Вже не прийдуть до сім’ї. Не загадають про дітей, батьків, братів і сестер. Вони стануть його вічними служками. Хто — Чорним Вершником. Хто — простим рабом. Відмінність невелика. Замок має власну душу. Чорну. Повну мороку. Породжену Чорнобогом. Замок стояв тут споконвіку. Стороною обходили його люди, не наближалися птахи. Не проходили стежками тварини. Хто побудував його? Може, сам Чорнобог? Може. Недарма Ворон поселився в ньому. Недарма опанував замкову силу. Недарма ожив замок. — Хто кому служить? Замок Воронові чи Ворон замкові? — спитала Рутенія, розліплюючи замерзлі губи. — З’ясуємо, коли підемо звідси. З Книгою. І з Дзеванною та Русаною, — озвався знизу Бось, перестрибуючи з ноги на ногу. Вже минув тиждень, як вони прибули під стіни Голуні. До того була радісна зустріч у Вовковиях, а до того — важка дорога. Через те, що до місця таки дісталися, подумали, що Ворона вдалося перехитрити. Весь тиждень кружляли містом, слухали людей, вивчали замкові входи і виходи. Замок жив власним життям: у нього доставляли їжу, питво, дрова, одяг, зброю. Туди-сюди снували темні людці, раз по раз роздавався гуркіт копит, і в замок в’їздили або виїздили із нього Чорні Вершники. Всіх, хто входив до замку і виходив з нього, пильно перевіряли й допитували. Одного дня Рутенія почула від замку дикий вереск. Потім побачила, як троє міцних чолов’яг тягнуть із замку тлустого бородатого торговця. Обличчя його було побите, руки в синцях, сам він ледве тримався на ногах. Бідолаху винесли за мури і кинули на землю. Той щось бурмотів. Рутенія підійшла ближче: — Я ж всього… на крихту затримався… По нужді… А вони… Все, кидаю цю справу… Звісно, всі правила входу-виходу їм ще раніше розповів Боримисл. Та все ж, щось могло змінитися, та й він міг не знати всього: Чорних Вершників перевіряли не так прискіпливо. — Нам би в замок потрапити. Там я багато чого знаю. Провести зможу. І до бібліотеки. І де в’язниці знаю… — говорив тихо Боримисл. Бось перестав стрибати: — Чуєте? Із замку донісся глухий гомін. Люди навколо заметушилися. Забігали. Натовп розсмоктувася. — Що відбувається? — спитала Рутенія. — Нам краще піти подалі звідси, — прошепотів Боримисл. — Чому? Що… — Замок починає полювання. — Що це значить? — спитав Віт. — Бігом! — крикнув Боримисл. І кинувся геть від замку. Летіли під ноги клунки, без них легше бігти. Ніхто ні на кого не звертав уваги. Натовп шумів, наче розбурхана річка. Втоптувались у багно гроші, їжа, одяг. Позаду роздався гуркіт і спалах освітив тьмяні вулиці міста. — Швидше… — Втікаймо… — Подалі… — А-а-а-а… — Дитино, де ти?.. — Мамо-о-о-о… — Дорогу! — Та не стій стовпом! Дурепо… Рутенія почула дитячий плач. Зовсім поруч. Чиєсь плече штовхнуло її, і не втримавши рівноваги, відьма впала додолу. Ніхто не зважав на неї, не переступав, не обходив… Наступали, втоптувати у холодну смердючу землю, помиї, багно… Чоловіки, жінки, діти — все змішалося. Спробувала підвестися, та де там! Велетенська нога наступила на руку, закаблуки пройшлися по нозі. Хтось перечепився і спересердя боляче копнув гострим носаком у живіт. «Тільки не в голову, » — подумала вона. Прикрилась руками і поповзла до узбіччя. Туди, де й далі чула дитячий плач. Скільки разів об неї перечіплювались, наступали на руки, ноги, спину, втратила лік. Вгорі щось ревіло, завивало, гарчало — не вслухалася. Головне — вибратися. Зробивши останній ривок, побита, потоптана, але жива і притомна, Рутенія дісталась узбіччя. Там, у ніші в стіні, ледь тримаючись на ногах, стояв хлопець років п’яти. Рутенія вчепилася пальцями у кам’яну кладку, сперлася, встала на ноги. Втиснулась у стіну. Просто диво, що хлопчина знайшов цей прихисток. Зроби він хоч крок уперед — кінець. Просто диво, що стояв сам, хоч ніша могла вмістити не його одного. Рутенія переповзла вздовж стіни. — Привіт! — сказала і усміхнулась. — Пливіт… — тихо відповів хлопець і втер носа брудною ганчіркою. — Загубився? Малий не зміг стримати сльози. Рутенія перечекала. — Не переживай. Я допоможу тобі. — Плавда? — Ми дочекаємося, коли всі підуть, і відшукаємо маму. Гаразд? — Не мона цекати. Тлеба тікати… Бо він з’їсть… — Хто з’їсть? — Він! — хлопець кивнув у бік замку. — Послухай! — Рутенія зазирнула хлопцеві у очі. — Я прийшла тобі допомогти. І доки ти зі мною, тебе ніхто не з'їсть. Волошкові очі не повірили. — І тебе з'їсть… Он які… дядьки тікають… — волошки наповнилися слізьми. — Ти бачив, як він когось їв? — Ні. Мама казала… — Ти не бачив. І я не бачила. Але я вбивала упирів, вовкулак, билася з перелесником, бачила мамунів, дружу зі злиднями і чугайстрами… Хлопець слухав перелік, і очі його висихали, підборіддя переставало дрижати, а губи розтягувалися в усмішці. — Ого! А мене навчиш? — Чого? — Вбивати упилів? Упилі заблали мого блатика, а вовкулака заглиз батька. Мене ще тоді не було, але мама казала… Сіре небо затягло чорнющими хмарами. Раз по раз їх орали беззвучні блискавки. Здійнявся сильний вітер. Сутінки напосіли місто. Натовп порідшав. З’явилися просвіти між людьми. Із чорних хмар пішов сніг. Легкий, пухнастий, він разюче контрастував із загальним мороком. Одна сніжинка впала хлопцеві на плече. Він скосив на неї очі і лизнув язиком. — Солона… — Нам пора! — сказала Рутенія. — Де твоя хата? Ходімо! — За мною! — вигукнув хлопець і побіг. Рутенія побігла за ним. Спинилася. Зблідла. Із хлопцевої спини стирчало лезо. На мить воно завмерло, потім полишило хлопчаче тіло. Хлопець, що злизував сніжинку зі свого плеча і мріяв бути мисливцем на упирів і вовкулак, помер. Рутенія підвела погляд і захлинулася люттю. Воротило. Він впізнав її у Корсуні, він зловив її друзів у лісі, його вона колись «тяжко зобидила». Посміхався. Дістав хустинку і витер шаблю. Вона могла б одним поглядом, одним закляттям спопелити його, перетворити на порох… Розважливість перемогла. Подумалося: «Якщо тут стоїть він, а не Ахруман, значить, не все втрачено». І Рутенія почала гру. Смертельну. — Тебе прогнали, і ти, як побитий цуцик, кинувся до хазяйських ніг? Багато вже вилизав? Руки? Ноги? Може, ще щось? Воротило налився кров’ю і рушив уперед. Хустинка полетіла донизу червоним метеликом. Воротило щосили вгатив шаблею. І промахнувся, бо Рутенія вже стояла у нього за спиною й тримала у руках бартку, дивом не згублену у натовпі. Відьма мала досить часу, щоб повправлятися з цією зброєю, і виявила, що нею можна завдати ран, страшніших і смертельніших за шабельні. Що вона і збиралася зараз зробити. Сокира вгризлася Воротилові у ліве плече. Той сіпнувся й відскочив убік, озирнувся й свиснув. З прилеглих вулиць висипала підмога. Рутенія порахувала — дванадцять хлопів. Озброєні хто чим. Скоріше за все, селюкам просто заплатили. Вони оточили їх, а Воротило заговорив. Поки він говорив, хлопи стояли. Хто заклавши руки за пояси, застромивши у кишені, хто нервово стискаючи ножі, коси, вила… — Думаєш, розлютила? Думаєш, вивела з себе? Ха-ха! Я доправлю тебе Воронові живою чи мертвою, і він прийме мене назад. Я прийду до нього не приниженим прохачем! Ні! Я прийду переможцем! Все, що треба, — це твоє тіло. — Дурень ти, Воротило. Вони кружляли. Падав сніг. Беззвучні блискавки орали небо. На вулиці порожньо. Сама вона не впорається з усіма. — Чого, по-твоєму, Ворон ще не убив мене? — Ну й чого? — не стримався Воротило. Рутенія мовчала. — Іди ти! Рубай її, хлопці! — вигукнув він. — Мене не можна вбити! Тупак! Я Божа Донька! Останнє слово вона вигукнула, цілячись барткою в обличчя. — Чого стоїте, бидло? Коли її, ріж, бий! — репетував Воротило. З-за рогу вискочили Віт, Бось, Золота й Боримисл. Воротило зблід. Хлопи розвернулись і полишили поле бою. — От і побачилися знову! — усміхнувся Боримисл, граючись шаблею. — А чого твої хлопи втекли? Невже ми такі страшні? — Атож, ми такі страшні і великі, — долучився до кпинів Бось. — Маємо великі зуби і вміємо казати ГИР-Р-Р! Від цього «гир» Воротило підскочив, кинувся навтьоки, послизнувся і впав. — Ану вставай! Ми ще не договорили з приводу хлопця… Що таке? — озирнулась Рутенія. — Хлопи злякалися не нас… Звідти щось насувається… — сказав Віт і показав угору. Чорні хмари розступилися, й у просвіт щосили рвонулося сонце. Над замковими стінами летів величезний чорний ридван. Тягли його повітрям троє таких же чорних коней з широченними крилами. — Ховайся! — крикнула Рутенія і кинулася під покинутого воза. Боримисл здогадався схопити Воротила і сунути під того ж воза. Рутенія приклала йому до шиї бартку і просичала: — Тільки-но спробуй… Ридван пролетів угорі і розтанув удалині. — І що це було? — спитала ошелешена Рутенія, вилізши з-під воза. — Великий Ахруманів виїзд, — пояснив Боримисл. — Щось важливе сталося. Полетіли у бік Словунії. — Щось ми розпатякалися! — озвався Бось. — А між іншим, усі вже давно втекли. Лишилися ми… — Справді! — почухав потилицю Віт. — Мо' і нам пора? У цю мить Рутенія відчула легенький подих вітру у себе за спиною… Нахилилася вперед, відчула, як лезо пролітає повз… Розворот. Коловий рух барткою знизу вгору. І донизу. Просто на голову Воротилові. Той ступив уперед, глухо застогнав і впав додолу. — Загинув, як жив, лихою смертю! Побігли! — схопив її за руку Золота. — Куди, Боримисле? — Геть від замку. За місто. Полювання почалося! Хмари над замком загусли. Вони клубочилися, закручувались. Щось усередині глухо гуркотіло і булькало, немов у шлунку голодного велета. Снігопад припинився. — Чекайте. Треба його… Рутин голос здригнувся. Вона хотіла сказати, що слід поховати тіло хлопчика, так безцільно убитого Воротилом, але не змогла вимовити і слова. Бо хлопець встав, і, похитуючись, пішов у бік замку. Очі його, до того волошкові, перетворились на дві білі плями, без зіниць, без райдужок. — Замок уже вполював його. Це лише оболонка. Душа вже пішла.  13
 

 Куди мене ведуть? Навіщо забрали з кам'яного мішка? Нащо витягли з мороку? Вони думають, їхні крики, образи, удари можуть мені завдати болю? Вони думають, я їх чую… Наївні! Що мені їхні комарині укуси після усього пережитого! Навіщо таке яскраве світло? Очі болять. Сльози. Я думала, сльози скінчились… Я думала, більше ніколи не буду плакати… Чому вони ллються? Сонце. Я бачу сонце. Ні, не бачу. Воно за хмарами. Я його відчуваю. Я знаю, що там, угорі, воно світить на хмари, і вони ніжаться у його променях, мов коти на дахах, мов ящірки на розпечених скелях. Воно є! Куди мене ведуть? І хто це поруч? Якась примара. Біла, як сніг. Гола, квола, ледве рухається. Її майже несуть. Втім, як і мене. Брудне волосся. Великі очі. Глибокі і зелені. Так і блискають ненавистю. О, боги! Це Дзеванна! Вона жива. До неї! Швидше. Торкнутися холодної руки. Хай зникне цей божевільний погляд. Так… так… Добре… тепліше… Чорні сувої. Тканина. М'яка. Як добре, коли твоє тіло вкрите бодай чимось. Як тепло. Я вже так звикла до холоду, до голоду… Чорна карета. Чорні коні. Білий сніг. Бруд під ногами. Крики, ґвалт. Хто це? Чому русалчині очі спалахнули божевіллям? Я вже чула цей голос. Це Він. Це Ворон! Кинутись на нього? Але ж немає сил… Може, послухати? Я не забула мови… — Тривожна звістка від Яра! Мушу терміново лишити замок! — А як же полювання? — Замок впорається і без мене. А от Суронж мене непокоїть більше. Саме час. Провідник і Живиця вже готові. — То чого ж не перенестися? Володарю, то ж безпечніше і швидше. — Ха, чи мені боятися небезпеки? Ні, я мушу з’явитися перед Яром у всій величі. У всій силі! Черв’як! Надумав суперечити мені? Надумав зрадити? Не вийде! Я вирушаю. Війська готові? — Вже підходять до річки. — Гаразд. Хай стають на березі табором і чекають наказу. Щойно я досягну мети, вони вирушать. Ніщо не сховається від нас! А чого ці дві стоять? Вантажте. Підняли. Посадили у чорну труну на колесах. Всередині все м’яке. Як добре. Як легко і приємно. Як тепло. Як же це добре — відчувати тепло. Але де Ворон? А, ось і він. Сів навпроти. Зараз я тебе роздивлюся. Запам’ятаю на все життя. Чорна тінь. Де обличчя? Де руки? Все розпливається, все тане. Чорна тінь з очима. Ні, я доберуся до твого обличчя. Зірвати одну пов'язку, другу, третю. Там має бути щось! Клапоть за клаптем… І нічого… Де лице? — Ха-ха-ха! І не намагайся. Не ти перша… Зараз ти бачиш мене справжнього. Думала, під личиною є щось? Ха! ТАМ НІЧОГО НЕМАЄ!  14
 

 Міську браму охороняв загін Чорних Вершників. Тож не добігши, усі дружно завернули у провулок. Боримисл роззирнувся, пішов вздовж високого паркану і набрів на прочинену хвіртку. За нею виявилось порожнє обійстя. Ще диміло вогнище, ще теплою була піч, ще парував борщ у горщику, та всім опанувало безлюддя. «Їх теж уполював замок, » — подумала Рутенія, і спитала Боримисла: — Ворон покидає замок, а той сам полює на людей? І чого люди тут і досі живуть? Не покинуть це кляте місто? — Люди до всього звикають. Та й замок не часто прокидається. Раз на десять-двадцять років. За цей час багато чого забувається, стирається з пам'яті… А щодо Ворона, ти ж чула, що замок стояв тут задовго до Ахрумана. Замок живе своїм життям. Йому потрібні слуги, охоронці — ось він і бере їх. Вони сиділи у хаті за столом. — Може, поїмо? Бо щось я зголоднів, — задумався Бось і кинувся наминати борщ просто з горщика. Рутенія вийшла з хати і визирнула на вулицю крізь шпаринку. Повз неї йшли люди з більмами замість очей. — А вони все йдуть… Як він обирає собі жертви? — Ніхто не знає. Добрий ти чи лихий, за великим муром чи за хистким плотом, багатий чи бідний… Єдиний порятунок — вийти за межі міста. — Туди усі й бігли? — спитав Бось. — Еге ж. Туди. А ми не встигли. Тож гадати немає сенсу. Нас або виберуть, або ні. — Та чого ви замовкли, як на похоронах! — розірвав тишу Бось. — Чи, може, ми вже когось ховаємо заживо? Ми поки що вільні, а значить, можемо вціліти. Подумайте, хай вам грець, як усі ці, більмасті, потрапляють до замку? Га? — М-м-ну… крізь браму, мабуть… — задумався Боримисл. — А як ви думаєте, їх перевіряє хтось? — Тобто? — Я чомусь думаю, що охоронці не дуже пильнують за замковою брамою, коли починається полювання… Хто полізе у пащу до звіра? — Ти збожеволів! — сказав Боримисл. — І я разом з тобою… Бо думаю, що з цього щось вийде. Золота метнувся до комори, до клуні, на горище. Знайшов лише йому відомі трави, заварив з них щось густе і смердюче і змусив кожного випити. Від зілля очі у всіх стали такі ж білі, як у впольованих замком невільників. Визирнувши на вулицю, товариші вислизнули за хвіртку і попрямували до замку. Вони не крилися, не ховалися — йшли, як усі, у одному напрямку. Маленькі потічки з провулків зливалися у великі вулиці, які вели до замку. Кожна вулиця — до своєї брами. Першим прямував Боримисл, за ним Віт. Обабіч Рутенія. Останні — Бось і Золота. Серце калатало. Вони — в кількох кроках від мети. І коли все зірветься зараз, у останні години чи хвилини… Брама наближається. Вартові. Уважно дивляться на кожного, хто проходить повз. Нічого не питають. Стоять. Спостерігають. Зазирають у вічі. Мовчать. Вони в замку. Що далі? Як вибратися з натовпу? Рутенія почала пробиратися вперед. Повільно, щоб не видати себе. Орієнтиром була широка чугайстрова спина. Тим часом потік бранців проминув широку замкову стіну, міжстінний простір і влився до двору. Спинився. Доки усі йшли, вдалося опинитися разом, подалі від центру. Коло зовнішньої стіни. — Бачите он ту будівлю? То зброярня. Зараз там нікого немає. Я бачив, як зброяр покидав замок, — прошепотів Боримисл. — А помічники? — шепнула Рутенія. — Без нього вони туди й носа не поткнуть. Заборонено. А звідти є таємний хід до самого замку. І до речі, за межі міста він також веде… Вони тихцем пробралися до зброярні, і вже там Рутенія накинулась на Боримисла. — То чого ж ти! Не міг раніше сказати? Боримисл трохи відступив і наштовхнувся на залізні обладунки. Вони з гуркотом полетіли додолу. — Тихо ви! — мало не крикнув Бось. — Знайшли час стосунки з’ясовувати. — Ззовні не можна увійти. Зиску нам з цього входу було, як з козла молока. — Веди нас, Боримисле! — сказала Рутенія, припиняючи суперечку. — Простіше буде пробратися до підземелля, до в'язниць. А вже звідти — до книгосховища, — сказав він. І друзі рушили, спершу переривши зброярню. Віт від зброї відмовився. Бось же начепив був на себе стільки заліза, що ледве міг пересуватися. Поступово викидаючи непотріб, він лишив короткий кинджал, що при його зрості слугував за меча, й чотири метальні ножі. Боримисл знайшов короткого легкого меча і теж набрався ножів. Рутенія лишилася зі своєю вірною барткою. Золота захопився ятаганом із широким пласким лезом. Усім знайшлося по кольчузі. І навіть Босеві вдалося знайти досить зручний шкіряний обладунок, обшитий залізними пластинами. Може, шилися для якоїсь дитини? А може, спеціально для злиднів? Звісно, що всі лишили при собі даровані бартки. Чугайстер же віддав свою Боримислові. Усередині замок вирував. Горіли свічки, смолоскипи, мерехтіли чаклунські вогники. Носилися сходами вгору-вниз служки, воїни крокували широкими коридорами, повільно і поважно походжали домажиричі, бігали з кімнати в кімнату писарі. Зносилися донизу лави. На них ніхто уваги не звертав, певно, й так було в замку багато різного люду. Хто ж встежить і запам’ятає усіх? Лиш Володар Замку, лиш Ахруман. Боримисл рушив за хлопами, що тягли донизу чергову лаву. З їхнього сопіння й лайки було зрозуміло: ця лава не перша й не остання. І не найлегша. Посеред дороги вони спинились перепочити, й звісно, перегородили лавою прохід. — Важко? — спитав Боримисл. — Нє, легко! Сам спробуй! — відповів здоровань. — Та бачу, бачу. А куди ж ви її? — Та донизу! Боримисл звернув ліворуч, і вони опинились у тьмяному коридорі зі стрілчастим склепінням. По боках шкірилися страшні пики — напівтварини-напівлюди, розчепірені пащі, гострі зуби. Сповнені ненавистю очі, здавалося, стежили за істотами, що наважились потурбувати їхній спокій. — Не дивіться на них довго, — попередив Боримисл. — Можуть ожити. Золота відірвався від вивчення потвор. Коридор був прямий, із купою темних відгалужень. Коли попереду або позаду чулися кроки, всі завертали у одне з таких відгалужень і розчинялись у темряві. Скоро легкий відрізок шляху скінчився. Шукачі пройшли кілька поворотів й опинилися перед круговими сходами, на яких ледве могли розминутися троє. Знизу тягло холодом і сирістю. І ще — страхом, потом, кров’ю, смертю… — Далі буде важко. На кожному рівні — по кілька вартових. Доведеться битися. — Може, спробуємо перехитрити? — озвався Бось. — Ти все ще схожий на Чорного Вершника. Перші вартові повірили. Наступні — ні. Чи то вони впізнали Боримисла, чи то їм не сподобалась радісна злиднева пика мармиза, але вони відступили у тінь і витягли шаблі, які так і не згодилися — Рутенія встигла перша… Боримисл затягнув тіла у тінь й рушив далі. Наступний загін складався з чотирьох воїв. Без шуму б не обійшлося, якби не Бось. Він підкрався плазом якомога ближче, випростався й обома руками метнув пару ножів і відразу другу. Влучив. — А ти майстер! — сказав Боримисл. Пройшли ще кілька постів. Задушливий сморід забивав подих. Довелося прикладати до носа рукави, дихати ротом. Допомагало кепсько. — Як ці охоронці тут витримують? — Їх часто міняють. Кожні три годи… — Боримисл спинився на півслові. — Я тупак! Ми тут вже більше години. Скоро зміна постів! Вони знайдуть… — Мусимо встигнути. Там — ще два пости… — Чекайте. А як ми будемо шукати наших? В’язниця ж велика! — мовила Рутенія. — Думаю, якщо ми будемо там, то я відчую. Принаймні, Дзеванну, — озвався Віт. — Що ж, будемо сподіватися. Інакше ми йдемо у власну тюрму! — сказав Бось. Останні пости пройшли швидко, але попереду з’явилась несподівана перешкода. Двоє вовкулак, що охороняли важкі дубові двері, заляпані кров’ю. Смолоскипи більше диміли, ніж світили. Вовкулаки сиділи на ланцюгах, але від того легше не ставало. — Оце вже халепа, — прошепотів Боримисл. — Раніше їх не було. Вовкулаки його почули і зіскочили з місця. З їхніх пащек виривалося хрипіння, готове перерости у гарчання. Червоні очі виблискували яскравіше за смолоскипи. — Холера! — вилаявся тихцем Бось. — А бартки нам нащо? Вони ж на вовкулак зачаровані! Якщо ті, у лісі, не наважувались наблизитися, то, може, й ці відступлять? Бо битися з ними мені не того… Битися з ними Рутенії теж не хотілося. Діставши бартки, всі разом вискочили з-за рогу, опинившись просто перед носом у тварюк. Ті вишкірили зуби і глухо загарчали. Червоні язики. Червоні нелюдські очі. Жовті безжальні зуби. Смердючі пащеки. М’язисті тулуби. Міцні лапи, один удар яких може знести голову. Густе чорне хутро вилискує у світлі смолоскипів. Рутенія пригадала цей задушливий запах. Зараз він перекрив усе. Вовкулаки ступили уперед. Слина скрапувала з розтулених щелеп. Відьма міцніше стисла заговорену сокиру і тицьнула одному вовкулаці у морду. Те саме зробили Боримисл і Золота з іншим звіром. Ті відступили, а нападники зробили крок уперед. Ще один крок — і вовкулаки знову відступили. Завмерли. Напружилися. Хутро на загривках стала дибки. Присіли для стрибка. Озирнулися. Впилися поглядами у бартки. І стрибнули! Ланцюги напнулися, і з дзенькотом розірвались. Усі присіли, а вовкулаки промайнули над їхніми головами. І зникли у темряві. — Здається, шлях вільний? — спитав Золота, підводячись. — Принаймні, у в’язницю, — сказав Бось. Боримисл навалився на двері. Війнуло таким смородом, що довелося трохи постояти на порозі, перш ніж наважитись увійти. — В’язниця — це велика кругла зала, довкруж якої розташовані камери і підземні льохи. Є другий і третій рівні, — пояснив Боримисл на одному диханні й ковтнув ротом повітря. — Сходи вздовж стін. — То розділяємося й оглядаємо? — запропонувала Рутенія. — Йдемо назад. Їх тут немає. — раптом сказав чугайстер. — Як немає? — стривожився Боримисл. — Де Русана? Де вона? — Я певен. Якби тут була Дзеванна, я б відчув її. З приводу Русани нічого не скажу, бо її не знаю. Але якщо їх схопили разом, то, мабуть, і тримають поруч. — Вона мусить бути тут! Я все тут переверну знизу догори! — лютував Боримисл. Він кинувся зі смолоскипом вздовж камер, льохів, зазирав усередину, спустився на другий рівень, на третій — і розчарований повернувся назад. — Та тут узагалі порожньо. Що сталося? Де в’язні? Їх тут раніше була сила силенна! Що він задумав? — Може, є ще якась в'язниця? — Та є! Але він не став би там тримати важливих бранців! — Думаю, — озвався Бось, — пора вибиратися. І бігом. Нам ще Книгу знайти! Вони покинули підземелля і рвонулися нагору тими ж сходами. Цього разу ніщо їх не спиняло — на верхньому пості охорони не виявилося. Лише свіжі плями на стінах. — Вовкулаки попрацювали — сказав Бось. Вибралися нагору й дісталися бібліотеки. Величезне приміщення було вщерть забите книжками. Книжки вздовж стін, на спеціальних полицях, підлозі, вздовж оздоблених червоними і жовтими вітражами вікон. Великі й малі, у зшитках і просто аркушами, з назвами й без них, чорні, червоні, вкриті золотим тисненням. Окремо лежали туби з сувоями. А посередині кімнати — масивна різьблена підставка для читання. Її чотири ніжки були зроблені у вигляді змій. Змії тримали у роззявлених пащеках дошку, а на дошці — груба, пошарпана, обдерта книга. Її чорна палітурка, здавалося, вбирала в себе навколишнє світло і тепло, якого й так було замало. Червоно-жовте світло не розвіювало морок, а навпаки, підсилювало його. Першим до книги наблизився Віт. Від книги віяло холодом. Підніс руку, але не торкнувся — так і завмер. — Це вона, — сказав він тихо. — Від неї віє злом, мороком, страхом, кров'ю. Книга бридким слимаком лежала на підставці. Льодяна брила. Мертве тіло. Рутенія згадала, з яким задоволенням вона перегортала сторінки зшитків, книг у бібліотеці Добровіна… Вдихала запах чорнил, лежалого паперу, торкалася пальцями шорстких аркушів… А яку святобливість відчувала, коли Добровін приносив новий, ніким не читаний зшиток… І відчуття того, що ти перша після переписувача тримаєш його у руках, ти перша його розгорнеш, перша зануришся у чарівний світ… Вона усміхнулась. Мабуть, ці спогади були необхідні: внутрішній спротив зменшився, і вона змогла простягти руки до Книги. Холод обпік — прокинулася лють. Стиснувши зуби, відьма щосили вчепилась у Книгу і підняла її над підставкою. Внутрішнім зором, серцем вона відчула біль. Книзі боліло. Книга вросла у цю кімнату, у цю підставку, пустила коріння у замку. І це коріння зараз напиналося, мов струни, тяглося, тяглося, тяглося й… рвалося, видзенькуючи спалахами болі. Та Книга не хотіла сама терпіти біль і передавала його Рутенії. Потоки болю полилися пальцями, руками до серця, мозку… Срібне світло-туман згустилося круг Рутенії. Огорнуло руки, серце і стало забирати біль. Туман посірів, у ньому з’явилися дірки, пропалені невидимим вогнем. Він почорнів. І розпався сухим попелом. А потім зник і попіл. Рутенія тримала в руках величну і страшну Книгу Невір-землі. Тримала як звичайний зшиток. Не було болю, страху, гидливості. Звичайна книга у старій шкіряній палітурці. Ті корені, що вона їх пустила у бібліотеці, чи не пустить вона їх у ній? Чи не захопить владу над нею? — Може, пора? — спитав Боримисл. Він не знайшов Русани. Біль краяв серце. Він прагнув вибратися з замку і вирушити на полювання. Полювання на Ахрумана. Вбити Чорного Ворона. Але це потім — зараз треба вибиратися. Рутенія теж думала не лише про Книгу. Те, що Дзеванни не виявилось у в’язниці, означало лише одне: Ворон забрав її із собою. А отже, треба рушати його слідом. Знайти Чорного Ворона. Але це потім — зараз треба вибиратися. Сховавши Книгу до заплічної сумки, Рутенія повернула до виходу й щойно торкнулася дверей, як щось різко штовхнуло її назад до кімнати. Бібліотека спалахнула червоним, вгорі щось гримнуло, тонко завищало, закричало нелюдським стражденним голосом, потім засміялося знущально. З-під склепіння опускалася темрява. Усі присіли від несподіванки. А потім кинулися врізнобіч, ховаючись поміж стелажами, шафами, книжковими стосами.  15