Annotation 11 страница

 Скільки минуло часу? День? Тиждень? Місяць? Рік? Вона лежить у темряві й чекає. Сіла на підлогу, заплакала. Зелене волосся давно потьмяніло. Біла шкіра вкрилася товстим шаром бруду. ДЕ ВОНИ? Чому вони не йдуть? Не рятують? Чому не відчули, що вона в небезпеці? Що Ворон полонив її? Згори прийшов голос: «Вони забули про тебе! У них свої справи, ти не потрібна нікому! Ти моя! Моя! Моя! » Голос повз завулками змученої душі. Пускав коріння у спраглий ґрунт. Голос казав, що лише він врятує її, він позбавить її страждань. Він дасть їй спокій. Вона його…  7
 

 — Скільки ми вже йдемо, Боримисле? — спитав Бось. — Тижнів зо три. — Треба швидше… Замерзнемо у цих лісах, ніхто й не згадає. Вогнище, й те не можна розвести! — нервував злидень. — Ну хто нас тут вистежить? У цих хащах навіть тварини людей не бояться… Віт ледь помітно усміхався, слухаючи Босеві теревені. Вони в Ахруманових землях, тож остерігатися треба всього: і шуму, і тиші, і довірливих звірів, і полохливих людей. Холодно. Мало не щодня дощить. Але вони мусять іти. Боримисл сильний. Він і не таке переживав. Бось, хоч і кричить про холод, а сам знає, що дим помітять ураз. Ні, не можна вогнища. Їсти є що, а в теплі ще насидяться… Буде час… Потім… Поруч хрупнула гілка. Віт завмер. Бось сторожко оглянувся. Боримисл напружився. Тиша. — Кабан… — непевно пробурмотів Бось. Тиша. Морозний вітер. Знову накрапає набридливий холодний дощ. Чугайстер випростався, розправив плечі: — Хто тут є? Виходь, друг чи недруг! Тиша. Вітер. Дощ. І крик: «Валіть їх! » Із диким лементом на них зусібіч напливла людська маса. Десятки рук і ніг, шабель і сулиць, вил і сокир. Віт, Боримисл, Бось — спина до спини. Віт і Бось із бартками, Боримисл із шаблею. Навала зупинилася за кілька кроків, зрозумівши, що матиме справу з зубатою здобиччю. Першим нападати ніхто не хотів: розумів, що саме перший скоріше за все і поляже. Задні ж напирали: — Чого стали?! — Вперед, барани! — Гайда! — Та затопчемо їх! — Та вперед, слабаки! — А-а-а-а-а! — це, розштовхуючи своїх, вибіг наперед молодий хлопець, махаючи важезним дубцем. Він, не зупиняючись, врізався у Боримисла. Той не зробив жодного помітного руху, а хлопець уже лежав долі і глухо стогнав, тримаючись за розбитий ніс. Крики стихли. — Може, поговоримо? — спитав Боримисл. Хлопець відповз, і за мить його ковтнув натовп. Натомість з’явився, за всіма ознаками, ватажок. — Що тут у нас? — глузливо спитав він. — Ти ба! Чугайстер, злидень і людина! На моїй землі! Без мого дозволу? Друзі мовчали, вивчаючи ворога. Одягнутий у хутряні штани, на плечах — ведмежа шкура. На голові — припасовані до шкіряного каптура роги. Лице ріпою. Товстий ніс, вивернуті губи, чорно-жовті зуби. Бось пильно вдивлявся в обличчя і смутнішав дедалі більше. А той вів далі: — Маєте два виходи: битися або йти за нами. І тоді я не вбиватиму вас… одразу. Ще поживете. Порозважаємося… — Він гигикнув, і його сміх підхопили. Підвів руку, і сміх стих. — Звісно, ви скажете, що дорого продасте своє життя, що ви не здаєтеся, ха-ха! Он які войовничі! Особливо мала потвора! Ха-ха-ха! — гиготів він, тішачись із блиску в злидневих очах. — Ну подумайте! Ну вб’єте ви двох-трьох-десяток моїх людей. І що? Все ж дістанемо. Не втечете! А так можете кілька днів зайвих пожити… — І прошепотів: — Якщо це можна назвати життям… Друзі перезирнулися. Він був правий. Ще як можна було б чаклувати… А так… — Ми згодні. Тільки зброю не віддамо! — виголосив Віт. — А не віддавайте! Так навіть цікавіше буде! Га? — спитав він своїх людей і посміхнувся. Їх оточили і підштовхнули до гущавини. Там виявилася добре протоптана стежка, яка вивела до поселення. Бруд і сморід. Чугайстер болісно скривився. Потім опанував себе і випростався. Лахмітні жінки сиділи на порогах напіврозвалених хат і щось перетирали товкачами. Обшарпані й брудні діти бігали навколо. До нас завітали на празник гості,
 Скоро лишаться від них одні кості!
 Ой же ж смачні у них ребра!
 Скоро прийде по них смерть сухоребра!
 
 Їх провели селом, і пісня ця переслідувала їх до самої в’язниці — сирого холодного льоху, радше схожого на висохлу криницю. Їх опустили на мотузках і закрили зверху залізними ґратами. — А ми в халепі, друзі! — сповістив Бось. — Дякую. Ми не знали, — буркнув Боримисл. — Ні! Ми в справжній халепі! Це ж він! — Хто? — спитав Віт. — А пам’ятаєте, у Корсуні? На Рутенію напали Ахруманові слуги, а потім за нами гналися у Золотиному замку? — І що? Це… — почав здогадуватися Віт. — Це він, щоб його нав укусив за ногу! — Ви про що? Ви його знаєте? — спитав Боримисл. — Гірше, — відповів Бось. — Здається, він теж нас упізнав… чекаємо Ахрумана! — Я щось не зрозумів, що він тут робить? Дивна якась служба Ахруманові… Там, у Корсуні, зрозуміло. Воронів служака в злодійській личині. Але тут… У цій бідноті… — вголос думав Віт. Ахруман не з’явився. Ні цього дня, ні наступного. Проте прибігли діти. Бавилися, кидаючи вниз гнилі овочі, виливаючи помиї і співаючи все ту ж дурнувату пісеньку. — Щось не схоже, щоб він служив Воронові. Той давно вже мав бути тут, — сказав Віт. — Як думаєш, вони серйозно? — спитав Боримисла Бось. — Ти ж виріс у Богумирі. Що це за люди? — А я знаю? Країна велика. Відтоді, як владарем став Ахруман, багато хто пішов у ліси. І там здичавів. — А чого з ними наш знайомий? Виконує таємну місію? Щоб воно все луснуло! — вигукнув Бось, коли на нього впав гнилий огірок. — І що за пісня? Вони що, нас їсти збираються? — А ти здогадливий! — пролунав згори знайомий голос. — І ти здогадливий, як тебе там… Боримисл, чи що? Ці люди здичавіли, але прийшов я! І навчив їх на світі жити! Тепер я тут бог! І пішли до Нави всі ваші білобоги і чорнобоги! — Аякже… — І ахрумани хай ідуть туди ж! Я… Було видно: йому хочеться виговоритися. Він був напідпитку. І Бось прошепотів: — Його треба розговорити. Помагайте мені! — І вже голосніше спитав: — Розкажи, як ти досяг такої величі? Віта аж заціпило від такого нахабного підлабузництва, але гра мала тривати. Й він і собі спитав: — А таки цікаво! Розкажи. Все одно ми нікуди не втечемо… — Ага, хотілось би перед смертю почути щось таке, що надихає! Щось величне! Розкажи… — приєднався Боримисл. Бось засичав: — Не перегинай палку! — Та я чого… я ж так… я ж не вмію… — виправдовувався воїн. Проте лиходієві лестощів забагато не стало. Він розцвів і почав було говорити. Та Бось його перервав: — Величний вождю! Нам звідси тебе погано чути. Не всі слова можемо розібрати… Той задумався, але потім махнув рукою: — Ай, гаразд! Ану, підніміть наш харч і відведіть до моїх покоїв! — наказав комусь. — Таки з'їдять! — пробурмотів Боримисл. — Не бійся! Прорвемося! — вигукнув Бось. Вниз сковзнула мотузка, і їх по черзі витягли з криниці. По дорозі Бось все роззирався й щось сам собі шепотів. — Ти чого? — спитав Віт. — Здається, маємо надію. Потім розповім. Вони вже підійшли до покоїв — дерев'яної халупи, трохи більшої за інші, й, на відміну від сусідніх хат, вкритої новою соломою. Щілини між колодами забито сухим листям, тож було навіть затишно. — Сідайте і слухайте… — От якби ще й піч запалити… — знахабнів Бось. Хазяїн обвів їх роздратованим поглядом, проте, в передчутті сяйва визнання, сам запалив вогонь. Тепло за мить розійшлося хатою й забило памороки полоненим. «Бодай зігріюсь перед смертю, » — подумав Боримисл. Здається, така ж думка навідала його супутників. Вогонь потріскував. Жаринки вистрибували на підлогу, і тоді ватажок наступав на них ногою і гасив, перериваючи оповідь. — Я впізнав вас. Одразу впізнав. От, думаю, пощастило: повідомлю Ахрумана, здобуду знову його прихильність… А потім думаю, а дзуськи! Не треба було мене зі служби проганяти! Ну, впустив я вас у Корсуні. І що? З ким не буває? Каже: «Йди, Воротило, і радій, що не вбиваю чи на щура не перетворюю! » Ні! Нікуди тепер звідси я не піду. Я тут цар, бог, відьмак, лицар і ще бозна хто! Тож я вам навіть трохи вдячний. Тому й живі досі… Поживіть ще трохи… Гірко образила мене ваша відьма. Рутенія. Ой, гірко! Але я не про те. Прогнав мене Ахруман, і пішов я на власні хліба. Згадав давнє ремесло, й нумо гаманці обрізати, а разом з ними й голови… Це якщо кошелі були міцно прив'язані! Хе-хе! — А як же ти тут опинився? — підігрів його Бось. — От це й цікаво. Завела мене доля у ці ліси. Йду собі, йду, коли дивлюся — село. Бідне, нещасне, замурзане. Й люди в ньому забиті! Нічого не тямлять! Я зібрав усіх, потім одному в пику! Другому! Вони всі стоять, очима кліпають. Питаю: «Чого стоїте? Вождь ваш прийшов! Життя кращого хочете? Буде! » І кидаю їм кілька гривень золотом. «Хочете більше? » — питаю. «Хочемо! » — як телята мукають. «То мене слухайте! » Зібрав я чоловіків, навчив зброєю користуватися, змусив битися! І нічого! Страх на всю округу наводимо. Ахруман про те ні сном, ні духом! Хе-хе! Що йому до якихось сіл у лісі? Пил під ногами… А ми в тій пилюзі золотце й пошукаємо… Одне з цим селом недобре… Аж мені бридко… Людей їдять… Нічого зробити не міг. І забороняв, і карав… Одне вдалося: відучив своїх їсти. Зайдами перебиваються… Стало моторошно. Раніше це були жарти, а тепер дійсністю обернулося. На початку розмови в хату принесли велику кружку питва. Весь час, поки Воротило говорив, він прикладався до пійла, і під кінець уже ледве балакав. Голос його тихшав, слова плуталися: — Він мені… Я… я тут цар!.. Рутенія… погана… Скривдила Воротила… Врятував… село… Ворон каже… йди поживи без мене… І поживу! Нарешті затих. Тихо схилився на руки й мирно засопів. Ніхто не з’являвся. Друзі ж нікого кликати не хотіли. Можна було спробувати втекти. Бось обережно підкрався до вікна і визирнув, круг хати мовчки стояли люди. В руках тримали коси, вила й сокири. Бось озирнувся, і раптом усмішка розрізала його зморшкувате лице: — Нумо, браття, виходьте! Він спить! Боримисл ошелешено глянув на нього, не розуміючи, до кого він звертається. Віт сидів непорушно. І тихо усміхався. Він вже давно зачув шурхіт у кутках, уловив рухи попід стінами… Сидів і думав: «От дивина! Коли б я ще радів появі злиднів у такій кількості? »  8
 

 Крізь холод і вітри, дощ і град, морок і темінь прямували відьма Рутенія і зільник Золота. Їхні коні не скакали — летіли. Вже давно були змінили тих, що дісталися їм у горах. Вже давно пройшли й самі гори. Двома стрілами вони пронеслися Венедією і зупинилися вже у Богумирі. Далі йшли повільно, оминаючи великі дороги, міста і великі села. Все ж подекуди зустрічей уникати не вдавалося. Тоді називалися мандрівними зільниками. Ночі ставали холодні — доводилося завертати до невеликих сіл і проситися переночувати. Селяни радо їх вітали, одразу знаходилася тьма охочих вилікуватися, позбавитися від пристріту, придбати любовний напій… Поволі образ суцільного зла, втіленням якого був Богумир, розтанув. — Ти бачиш? Богумирці нічим не різняться від словунців чи орійців! — сказала Рутенія. — Еге ж, — підтримав її Золота. — Ми чомусь звикли вважати, що коли Ахруман прагне володіння світом і є Злом, то такими мають бути і богумирці… А люди живуть своїм життям. Їм і діла немає до його планів. Дає жити — і добре… Стежина, якою вони йшли, була завузька, тож Золота виїхав уперед. Рухалися повільно, прислухаючись до кожного звуку. Позаду почулися кроки. Щоб уникнути небажаної зустрічі, з’їхали на узбіччя і причаїлися за розлогим кущем. Кроки наблизилися, й Рутенія почула спів. Вже за мить на стежині з'явився молодий хлопчина. Він швидко ступав, махав руками в такт співу. Рутенія вслухалася у слова: Веселі, брате, часи настали,
 Нове майбутнє дарує день,
 Чому ж на небі так мало сонця стало,
 Чому я далі пишу сумних пісень?
 
 — А цьому таки є діло до Воронових планів. Чуєш пісню? Сам, мабуть, склав, — шепнула на вухо Золоті Рутенія. Той тільки кивнув, бо вухо, обпалене відьминим подихом, горіло, а серце шалено билося. Ховаючись за кущем, вони притислись один до одного, і від того світ плив, мінився і ставав далеким-далеким. «Чи відчуває вона те саме? » — думав він і не наважувався навіть натякнути на свої почуття. Хлопець пройшов, і Рутенія відсунулась. Вона хотіла знову вийти на стежку, та вдалині зачулися звуки. Тупіт. Гуркіт. Вони пронеслися зовсім близько. Чорні тіні. Чорні коні. Чорні обладунки. Чорний тупіт. Чорні Вершники Ахрумана. Ледве встигли сховатися. Ще мить — і їх помітили б. Почувся крик, груба лайка. — Диви, кусається! Ги-ги! — Та по зубах його! — Кулака йому в пельку! — Язика намотати на рожен! — Та хто так б’є?! Дай-но я заціджу! — От так гепнув! Та він же мертвий! — Який мертвий? Живісінький! Дихає… трохи. Настало затишшя, а потім голоси заговорили знову, але вже спокійно: — То як, заночуємо тут? — Так, хлопці! Втомилися, весь день у дорозі! — Треба спочинок. — Згода. Відпочинемо, — владно відповів один із голосів. Рутенія прошепотіла: — Це вони його піймали. Ходімо, подивимося? — Рутеніє, у нас свій шлях. Ми не можемо відволікатися. Ану, як нас теж піймають? — Не можна рятувати світ і проходити повз убивство! Вершники просто там, де зупинилися, розчистили кущі і посеред галявини розвели велике багаття. Самі ж розташувалися колом круг нього, мовчки смажачи м’ясо. Бранець лежав подалі. Його зв’язали, в рот застромили ганчірку й притулили до дерева. Він уже отямився і перестрашено роззирався. Вершники тихо перемовлялися: — Одного піймали. А скільки їх ще бродить країною? — Кляті співці! Народ підбурюють. Ворон їм не подобається! А хто, як не він? — Не розуміють свого щастя. Свободи їм хочеться! — Слава Ахруману Великому! — На віки слава! Хлопець дослухався до розмови й від почутого був не в захваті. Він тихо борсався в путах, намагаючись вивільнитись. — Ну, ти, там! Тихо. Ще ніхто з моїх пут не вирвався! — Лежи тихо. А то в пику знову заціджу! — Так кулак і чешеться! Почесати об твоє рило? Хлопець завмер. Вершники наїлися, командир призначив вартового, і всі поснули. Вартовий ходив колами, тоді зупинився й присів коло багаття. Рутенія повільно, скрадаючись, приминаючи траву так, щоб не лишалося слідів, пішла в обхід галявини до бранця. Золота лишився на місці. Він мав стежити за вартовим — чи не зрушить з місця. Тоді він мусив крикнути пугачем. Та вартовий, здається, нікуди рушати не збирався, він просто заснув. Рутенія нарешті дісталася хлопця. Той, помітивши, що вартовий заснув, знову заборсався. Від того сухе листя під ним зашелепотіло, гілки затріщали. — Припини, — прошепотіла Рутенія. Хлопець спинився. — Не рухайся, якщо хочеш порятунку. Ми допоможемо. Рутенія обмацала пута. Майстерно зав’язані, та ще й зачаровані. Розв’язати їх міг лише той, хто зав’язав, ніж не візьме. — Сиди тихо. Скоро вернуся. І рушила назад, до Золоти. — Мотузки не розв’яжеш. Просто так його тягти — наробимо шуму. Може… — Тут неподалік розрив-траву бачив… — Але ж вона як гухне! Ні, не підходить. — Тоді не знаю… Від пут — лише розрив-трава. — Сон-павуки! Вони тут мають бути! — Так. Бачив кілька павутин. Десь поруч мають бути й гнізда. Зараз повернусь… Золота розчинився у мороці. Рутенія знала: він повернеться за мить. Він будь-яке зілля, будь-яку живину знайде з заплющеними очима. Не встигла вона й оком змигнути, як Золота безшумно ковзнув до неї із хащ. В одній руці щось затискав, іншу ж витяг перед себе. На ній снували більше десятка червоних павуків завбільшки з горіх. — Я пішов. Маю встигнути, поки не зачали плести павутину. І безтілесною тінню він шугнув просто на середину галявини. Ось він зняв з руки одного павука, й Рутенія побачила, як червона плямка сіла на голові вартового й почала рухатись по колу. Так само Золота обійшов усіх вершників. Хлопець під деревом не відривав очей від дивного чоловіка. Золота ж уважно оглянув кожного й раптом голосно проказав: — Виходь. Усі сплять. Рутенія і хлопець від несподіванки зіщулилися, чекаючи, що вершники зараз скочать на ноги — та вони лише порохкували уві сні і переверталися з боку на бік. Тоді вона підійшла до хлопця. — Давай траву, — сказала Золоті. Той уже й сам був поруч і накладав розрив-траву на мотузяні вузли. — Заплющте очі, — наказав Золота. За мить пролунав вибух. Хлопець застогнав, але швидко стогін змінився радісним вигуком: — Я вільний. Спасибі вам, добрі люди! Свобо… — Потім, потім! Втікаймо. Сон-павуки — це добре, але береженого й боги бережуть!  9
 

 На тлі чорних дерев’яних стін з’являлися нові тіні. І вже за мить хата наповнилася істотами, дуже схожими на Бося. Злидні вклонилися Босеві і не звернули щонайменшої уваги на решту. Боримисл втиснувся у стіну: він знав, що буває з людиною, коли до неї чіпляється бодай один злидень. Тут же їх було стільки! Злидні зачали шепотітися: «він знає… ми… село наше… піти… злякається… піти… з’явитися…» Розмова закінчилася, й злидні розчинилися в тінях. Бось сяяв. — А ми врятувались! — Ага! А він про це знає? — спитав Боримисл, кивнувши на Воротила. — Скоро дізнається. Поки він спить, сюди ніхто не поткнеться. А спати він буде до самого ранку. Може, й ми перепочинемо? Тут тепло… — Чекай! А порятунок? Що треба робити? — спитав Боримисл. — Вам нічого. Треба погомоніти з цим Воротилом — і ми будемо вільні. — Ось так просто… — Усе просто. Це село вже давно у владі злиднів. І Воротило тут цар і бог, поки злидні не полишили село. Варто їм піти, люди заживуть нівроку і без нього. Треба лише йому пояснити. Та це вже мій клопіт… Завтра… — А як же люди? — озвався раптом Віт. — Які люди? Де? — здивувався Бось. — Люди, що живуть у цьому селі. Не можна лишати їх зі злиднями. — Тобі не здається, що це занадто? Я рятую нас і ще маю врятувати все село? Їм і так непогано… — Непогано? — насупився Віт. — Я відчуваю страждання, відчуваю біль, відчуваю нещастя. Ми мусимо… — Мусимо? — верескнув Бось. — Я нічого не мушу! Чи ти забув? Я з вами з доброї волі. Та й кому ми що винні? Цим людям? А ти думаєш, вони будуть тобі вдячні за так званий порятунок? Чи вони не самі обрали свою долю? Так знай же, що злидні так просто до хати не приходять! Тим паче не чіпляються до цілого села! Їх треба закликати! Лихими вчинками, неробством, лінощами, перелюбами! І чим ще так славляться люди? Зрадами? Ненавистю? Заздрощами? Не буде в що вчепитися злидням, коли ти працьовитий, сумлінний, шануєш сили природи й поважаєш інших людей! Ти хоч уявляєш, що мали вчинити ці люди, щоб до них прийшло стільки злиднів? Мовчиш! А я знаю! І не тобі мене вчити, кого рятувати, а кого ні! Віт сидів непорушно й прямо, як жердина. Обличчя його закам’яніло. Невидющі очі дивилися у щось невидиме. Воротило все так само непорушно спав. Інколи він рохкав уві сні і пускав слину. Вона стікала кутиком губ на стіл і розпливалася плямою. — Я тобі розкажу, — сказав Бось. — Мені розповіли мої злидні. Слухай і ти, Боримисле. Може, ти теж за спасіння всіх і вся? Кілька втікачів, які не хотіли бути під Ахрумановою владою, шукали щастя в лісах. Прийшли сюди й оселилися. Згодом до них приєдналися ще кілька, потім ще, і ще — з’явилося невелике поселення. Навколо — ні душі. Жили вони й горя не знали. Їх ніхто не чіпав, і вони нікому не були потрібні. Та якось прибилась до них мала дівчина. Як вона зайшла так глибоко у хащі, невідомо. Її прихистили. А потім почали помирати люди. Щотижня по одному мерцю. Всі вони були знекровлені. Жах оселився в серцях живих. Підозри. Хто? Звісно, на думку спала нова дівчинка. Хто вона? Звідки з’явилася? До того ж, була німа й нічого сказати на свій захист не могла. Був у селищі й знахар. Він сказав, просто вбити дівчинку не допоможе. Треба вбити і потім усім селом спожити її тіло. Не має бути жодного, хто б не скуштував! Тоді буде їм довічний захист від упирів і всілякої іншої нечисті. Селяни не довго думали — страх пересилив совість. Ти чуєш, добрий чугайстре? ВОНИ ЇЛИ! Віт мовчав. Боримислу стало недобре. А Бось вів далі: — Смерті припинилися! Але на два місяці. А потім усе почалося знову. Тоді вони зібралися разом і вбили старого знахаря. І теж з’їли. Після цього два місяці не було смертей. Вони вирішили: краще одна смерть у два місяці, ніж щотижня. Вже багато минуло часу, вже пішов світ за очі той приблудний упир, а вони що два місяці приносять когось у жертву. Боримисл спитав: — А чого смерті припинялися? — Я звідки знаю? Може, упир наїдався? Чи ховався, нажаханий, а потім зривався? Не знаю. Хіба це важливо? Ці люди самі вибрали свою долю! Самі! Віт сидів мовчки. Бось теж мовчав. Боримисл, щоб розрядити напругу, знову спитав, киваючи на Воротила: — То що ти збираєшся з ним робити? — Якщо не відпустить нас, злидні покинуть це селище. Тоді люди самі дадуть собі раду. Без Воротила. — І він повірить? — Мені ні. А коли покажуться усі інші злидні, так. — Зрозуміло… То, може, поспимо? Віт заплющив очі, не пустивши ні пари з вуст. Бось ліг на лавку й повернувся до стіни. Боримисл підклав дрів і задивився на язики полум’я. Потім чергував Віт, за ним — Бось. Холодний ранок просочився крізь тьмаве скло, приніс із собою туман і мряку. Воротило нарешті прокинувся. Отетеріло позирав на поснулих, намагаючись пригадати, хто вони. Морщив лоба, кривився, щось мугикав собі під ніс. Раптом ляснув себе по лобі і розплився у гидкій посмішці. Розкрив було рота, щоб крикнути, та погляд впав на злидня, який спокійнісінько сидів поруч і прикладав палець до вуст: — Ш-ш-ш… — тихо прошипів він. — Тихо. Розбудиш. Вони давно не спали в теплі. У Воротила перехопило подих, і він замість крикнути закашлявся. — Тихо ти. Кажу ж — втомилися, — прошепотів Бось. — Ходімо звідси, щоб не заважати… Бось зліз із лави і попростував до виходу. Воротило не рушив з місця. — Ну! Мені тебе за руку вести? Ти хочеш лишитися володарем цього села? — Воротило кивнув. — Ну то ходімо. Щось скажемо тобі. І вздовж стін проступили низенькі постаті злиднів. Воротилова щока сіпнулась, і він нарешті відірвався від лавки. Не було їх більше години, але ані Віт, ані Боримисл не прокинулися. Розбудили їх штурхання злидня: — Встаємо… збираймося… Дорога чекає… Сонце встає, день настає… — Чого це ти віршами заговорив? — крізь сон пробурмотів Боримисл. — Бо свобода дарує натхнення! Ану, вставайте, сплюхи! Ми вільні! — крикнув він, і це подіяло. Боримисл із Вітом сіли. — Отже, вийшло? Твій план, маю на увазі? — спитав Боримисл. — Атож! Ще й як! Нам ще й провідника дадуть, аби ми швидше звідси вибралися! — Я не піду! — твердо сказав Віт. Боримисл подивився на Бося, чекаючи на чергову суперечку. Той же підійшов до лави, на якій сидів Віт, скочив на неї і оглядаючись на двері, щось коротко прошепотів на вухо. Що саме, Боримисл не почув, але побачив натомість, як Віт розцвів, усміхаючись: — То чого сидимо? Час не терпить! Їх тихцем вивели з села: Воротило не хотів, щоб селяни знали про зникнення, й хто у тому винен: — Скажу, що ви були чарівниками і втекли. Вони мені повірять… Коли село лишилося далеко позаду, Бось проказав: — Не повірять… — Що? — перепитав Боримисл. — Кажу, не повірять. — Чого? — А того, що я його обманув. Злидні таки покинуть це село. Віт лише усміхнувся. Проте Боримисл не заспокоївся: — Скажи, а чого вони тобі вклонялися? — Хто? — Та злидні. — Кому? — Та тобі! — Гм-м… Коли? Не пам’ятаю… Який вогкий туман! До кісток просякає! Довго нам ще йти? — Йти недовго, але я бачив, як вони вийшли зі стін і… — Не знаю. Не бачив. Просто так привіталися! Кажеш, ще недовго? Скільки? Віт слухав їхні теревені. Бось хвилювався. І уникав відповіді. Дивно. Що за загадка? Чи йому таки вклонялися? Чи Боримисл у темряві не розібрав? — А чи не роздобути нам коней? — спитав Боримисл.  10