Annotation 10 страница

Рутенія важко підвелася. Шабля мертвим тягарем лежала у її знесиленій руці — вона скоріше спиралася на неї, ніж несла. Двобій має тривати! А сил вже нема… Рутенія сягнула рукою за пояс і намацала там Полозів Камінь. Рутенія рідко ним користувалася, знала: скільки сил їй додасться, стільки відніметься у Гориня… Відьма стисла камінь — і все її тіло судомно здригнулося. Сила полилась у неї, мов вода в порожній глечик. Озирнулася. Міцніше стисла шаблю й почала обхід. Вслухалась у кожен звук, вдивлялась у світло круг дерева й морок навколо… Тиша, яку розбавляє лише потріскування ватр… Занадто тихо… Жахний рев пролунав над галявиною. Подув вітер. Затріпотіло листя на дереві. Зашумів гай. Яскравіше запалало полум'я. Піднеслися вгору його язики. Новий порив вітру, від якого Рутенія ледве втрималась на ногах, загасив ватри. Запала темрява. Лише коло, окреслене Рутенією, ледь жевріло. Вдруге ревіння почулося майже поруч. Разом із важкими кроками. Вітер ущух. Знову тиша. Відьма відчула: поруч хтось є. Сильний, бездумний, не по-людськи жорстокий, байдужий до всього, крім власного голоду. Щось шерхнуло зліва, і Рутенія відскочила за стовбур дерева. Страх скував усе тіло. Боялася навіть вдихнути холодного повітря. Стукіт власного серця видався барабанним боєм. «Я не можу боятися. Я мушу бути хоробра. Це всього лише двобій із сільською відьмою! — повторювала вона собі. — Я не можу боятися! »
«Тільки дурень не боїться, — сказав їй якось Гопак. — Всі ж розумні люди бояться. Зазирнути у вічі власному страхові, пустити його в себе, визнати його частиною себе і здобути від нього ще більше сили — ось це і є сміливість. »
Рутенія виступила з-за дерева й рушила у пітьму. Тенета страху розірвалися. У тьмяному світлі вона побачила людські обриси. Рутенія розмахнулася. Людина розмахнулася теж. Рутенія нанесла удар згори — він прийшовся на порожнє місце. Людина так само стояла перед нею. Рутенія знову рубонула — шабля свиснула в темряві, не завдавши шкоди супернику. «Це тінь! Мара, » — майнула думка. Та щойно вона так подумала, як ворог розмахнувся. Рутенія відчула справжнісінький свист і потік повітря, що струмував до її шиї. Відсахнулась назад, і шабля пройшла повз неї. «Хоч і мара, але небезпечна! — подумала вона, ухиляючись від удару в живіт. — Скільки ж це триватиме? — підскочила вона, уникаючи удару по ногах. — До ранку я таким робом не протримаюсь! » — мало не крикнула, коли шабля пройшла небезпечно близько від серця. Рутенія уникала ударів, відступала і ухилялась, і все намагалася зрозуміти, з ким має справу. Постать людська. Рухи вправні. Радше жіночі, ніж чоловічі. На Дзвінку не схоже — та рухалась інакше. Та й билася вона б не так. Ненависно і пристрасно. Сліпо. Ця ж наносила удари стримано і точно. «Битися — це не просто махати кулаками й шаблями. Битва — це гра за правилами. Битва досвідчених — це розмова двох мудреців. Кожен рух — це буква, кожен прийом — слово, кожна комбінація прийомів — речення. Бій — це текст. Розмова. Було в тебе таке, що ти вгадувала наступне слово співрозмовника, чи навіть ціле речення? » — спитав її Гопак. Рухаючись круг дерева, Рутенія помітила, що чим ближче вони до його стовбура, тим чіткішою стає постать, тим виразніші стають її риси. Щось невловимо знайоме простежувалося в цих рисах, у цих рухах. Ближче… і чіткіше… Ще ближче… Ще крок… І ось, під кроною дерева, Рутенія побачила свого суперника. Той розмахнувся, хотів було вдарити згори. Шабля заплуталася у вітті дерева. Цієї миті Рутенія зробила крок вперед. Зустрівшись із ним поглядом, Рутенія кинула свою шаблю і опустилась на одне коліно. Той злякано відсахнувся, і вирвавши нарешті шаблю з віття, завмер. — Чого ж ти чекаєш? — спитала відьма. Постать позадкувала й розчинилася в темряві. «Ні-і-і! » — пролунало вдалині. І знову запанувала тиша. І запалала ватра. — Чому ти припинила спротив? — спитав її Данко. — Я побачила… себе. А з собою… боротися безглуздо. Як і боротися… з власним страхом… Рутенія, перепочивши, продовжила обхід. Ніч дихала прохолодою, свіжістю і простором. Волохаті зорі, здавалося, висіли просто над головою. Лиш протягни руку й збери їх… Рутенія на хвильку завмерла, насолоджуючись світлом, і раптом почула неподалік стогін. Прислухалася. Стогін повторився. — Допоможи, Рутеніє! — почула вона. — Хто це? — спитала вона у темряви. — Та це я… Золота… Допоможи… — донеслося до неї звідти. — Що сталося? — спитала вона. — Мене поранили… Це Дзвінка… Відьмине серце шалено забилося. Це або справді Золота, або знову якась мана. Якщо друге, треба мовчати і стояти на місці. Якщо перше, бігти на допомогу!.. Стогін повторився. Відьма вже було підняла ногу, щоб переступити коло, та зупинилася. Був же Данко. — Данко, там може бути Золота! Йому треба допомогти! — крикнула вона. — Двобій не завершено. А я втручатися не можу. — Але він може померти! — Двобій не завершено, — відповів мольфар. — Та щоб вас із вашими правилами! — сіла на землю Рутенія. — Золото! — Я тут… Я помираю… Кров ллється. Не можу… зупинити… Вона схопилася і вдруге занесла ногу над межею… і в пам’яті спалахнули чари, якими зв’язав їх усіх Золота в Суронжі. Якби там був Золота, й був у небезпеці, вона б відчула! І так само відчули б Віт, Бось… — Йди до мене! — крикнула вона. — Не можу… Сил нема… — Треба, Золото, треба! Мене не пускає дерево! Повзи… Невдовзі почувся шурхіт — і вона побачила, як чіпляючись руками за землю, до неї повзе Золота. Долаючи трем, вона чекала. А він повз, лишаючи по собі кривавий слід. Ось він уже зовсім близько… Ще зусилля — і він у колі. Руки ослабли, і він завмер. Рутенія обережно наблизилась. Він ворухнувся. Вона схопила його за плечі і потягла до дерева. Обперла об стовбур. Це був він! Його очі, його обличчя, його руки. Він дивився на неї, вона на нього… Повільно завела вона руку за спину, вийняла з-за неї шаблю… Руки його піднялися, ніби захищаючись… «А раптом це він! » Шаблю вже не спинити. Вона яструбом летіла донизу… — Як ти здогадалася, що це не Золота? — спитав її мольфар. — Минуле підказало… Отямившись, вона роззирнулась. Знову зорі. Знову тиша. Знову хрускіт ватри. Глянула на небо — світлішає! «Двобій триває! » — сказала вона собі. Позаду почувся вереск. Рутенія повернулась обличчям до небезпеки й побачила Дзвінку. Та бігла з шаблею у руках. Залізо зітнулося. Погляди зустрілися. М'язи напружились. Увага загострилася. І закружляв металевий вихор. Дзвінка билась уміло, проте очі їй заступала ненависть і лють. Рутенія ж берегла сили і не нападала. Вивчала суперницю, її рухи, мову її тіла. Відбивалась від ударів, уникала їх, шукала слабке місце. І таки знайшла: Дзвінка занадто часто рубала з оберту, на крихітну мить відкриваючи спину. А оберт вона робила, коли Рутенії вдавалося відскочити від верхньо-бічного удару. Рутенія відступила на крок назад. Цього було достатньо, щоб Дзвінка почала розворот. Ось просто перед Рутенією опинилась її спина. Швидкий поштовх! І Дзвінка падає на землю. Підвестись вона не встигла, бо на ній вже сиділа Рутенія. Різким рухом вирвала з її рук шаблю і відкинула подалі. Свою ж завела їй за шию: — Не рухайся! — прошипіла Дзвінці на вухо. Та затихла. — Сонце зійшло. Двобій на межі завершено, — сказав мольфар. Тільки тепер Рутенія зрозуміла, що сліпучий відблиск коло руків’я шаблі, який так заважає, це сонце. А навколо люди. Селяни, два мольфари, Золота, Віт, Бось. Вона відпустила Дзвінку і встала. Та ж лишилась на землі. До Рутенії звернувся Званко: — Ти виграла двобій на межі. Той, хто бере участь у двобої, стає іншим. Той, хто перемагає у двобої, перемагає себе. І має силу для боротьби з будь-ким і будь-де! — Встань, Дзвінко! — строго сказав Данко. — Ти програла двобій на межі. Той, хто програє двобій, теж стає іншим. Дзвінка підвелася. Мовчки оглянула усіх з-під лоба. Зиркнула на Рутенію й пішла геть. Люди мовчки розступилися. До Рутенії підішли мольфари, і підбігли друзі: — Схоже, й сьогодні вам не полишити наше село, — сказав Данко. — Треба відпочити. 23

Їй снився духмяний сон. Вона бачила яблуню. Вдихала запах її плодів, торкалась рукою кори, ступала вологою холодною травою… Раптом краса і спокій розчахнулися криками, лайкою і брязкотом зброї. Схопилася з ліжка і майнула до вікна. Побачила внизу своїх Вершників, яких оточили дрібні сірі тіні. Метал виблискував у зоряному світлі. Нападники кидалися з вилами й косами, по двоє й по троє на одного Вершника, і врешті-решт відтіснили їх до стіни. Русана вклякла на місці, судомно вчепилася руками у підвіконня й ніяк не могла їх розтиснути. Хто? Чому? Навіщо? Вершники оборонялися з усією майстерністю, яка у них виробилась за роки битв, але і вони не могли впоратися з такою кількістю нападників. «І чого ж я чекаю? » — промайнула блискавична думка, й Русана втретє стала Дзеркалом. Вона не бачила, як з-посеред сірих тіней виділилась одна, скочила на стіну, мов павук подерлася по ній на дах, поповзла до Русаниного вікна… Із заплющеними очима Русана почала намацувати жмути темряви внизу. Потягнулась до них руками, та щойно хотіла вхопити одного, як її вдарили. Відчула на обличчі щось липке, а потім прийшов біль. Вона поповзла до дверей, та наштовхнулась на перешкоду. Відняла руку від очей і розрізнила перед собою дві ноги. — Не втечеш! — почула вона знайомий голос. Спробувала підвестися, але другий удар остаточно забрав її сили. Падаючи у темряву, вона згадала, чий цей голос. Викула. Виборсавшись із тенет непритомності, прошепотіла: — Чому? — Чому? Ти питаєш чому? А тому, що ти прийшла й пішла, а мені у цьому селі жити! А тому, що зараз ви — сила, а після вас силою знову стане війт. І якщо я не буду з ними зараз, потім мені кінець! Війт не прощає образ нікому! Навіть Ахрумановим Вершникам! Чорна прірва роззявила пащеку. Червоні полум’яні язики виривалися з неї і болюче палили шкіру. Та за мить Русана зрозуміла: то не полум'я, то справжні велетенські язики лижуть її тіло. Ні, вона не падає! Це вони тягнуть її униз! Вони обвивають тіло, палять і печуть отруйною слиною, й тягнуть, тягнуть, тягнуть донизу. А там — страшні білі зуби, готові розжувати, перемолоти, перекришити, розчавити. Червона смердюча горлянка хоче випити і проковтнути-проштовхнути у велетенський брудний шлунок… Русана відчула слизькі доторки. Спробувала ворухнутись. Важке тіло міцно притисло її до підлоги. — О! Тобі подобається? — почула збуджений голос. — Відпусти мене! — думала, що крикнула, але насправді прошепотіла. — От скінчимо, то й відпущу! Краєм ока вона побачила, що у віконній проймі з’явилася чорна постать. Викула нічого не бачив і не чув, крім власної хтивості, тому не зрозумів, що сталося, коли гостре лезо розрубало йому хребта. Русана згадала: там, біля озера, вона не звернула уваги на Викулу, всі сили кинувши на нападників. І він лишився з чорною душею… — Треба вибиратися звідси. Моїх нікого вже немає! — крикнув Боримисл. — Вони їх? … — Усіх! Чорна прірва знову відкрилася перед Русаною. Обличчя Вершників попливли перед нею. Перший, другий, третій, четвертий, п'ятий… Вони пливли не у прірву — вгору. Назустріч полинуло блакитне сяйво, підхопило… Вони спокутали свою провину за довгі криваві роки. Вони пішли за неї на смерть. І вже ніколи не повернуться з того вічного шляху… — Допомагай мені! Треба вікно зачинити, а тоді — через дах! — Я стану Дзеркалом. Але ж я вже очищала їх? — Це інші. Найманці. Гайда! А я спробую по-своєму. Боримисл відломив від ліжка масивну ногу, і почав нею бити у стелю. Та посипалася білими клаптями і шматками глини. Русана ж укотре стала Дзеркалом. Навколо побачила чорні плями і почала висотувати з них ту чорноту. Полетіли чорні клапті у простір, та замість зникнути, вони прилипли їй до рук, вчепилися в тіло, обкрутили голову. Злякавшись, вона заборсалась у тих чорних клаптях, але що більше вона борсалася, то чіпкіші вони ставали, то сильніше прилипали, то більше робилося. Холодно. Чорна прірва потяглася до неї. Там, на її дні, лежала Викулина голова. Вона реготала і висолоплювала довгого тонкого язика зі шпичаком на кінці. Той язик піднімався, тягнувся… завмер, згорнувся, мов змія, похитався з боку в бік, прицілюючись, і метнувся до серця. — Я не зневірюся в людях! — крикнула Русана в темряву. — Я вірю в людину! В її доброту! Язик не зміг її торкнутися, відкинутий назад страшною силою. Клапті темряви відступили. Розпалися. Русана витримала цей двобій. Але сил на інший не вистачило. Боримисл забарикадував вікно. Двері ще раніше зачинив Викула. Вони стали бранцями замкненої кімнати, в яку з боку вікна і дверей рвалися озброєні люті селяни, сп’янілі від своєї перемоги, від гордощів з того, що вбили п’ятьох Ахруманових Вершників. Не було зараз у їхніх серцях страху перед майбутньою карою. Лише лють. І вони кричали, лаялися, грюкали у двері, погрожували, вибивали їх довбнями, лупили у них сокирами. Боримисл пробив стелю й піднявся на горище. 24

Цілу ніч Рутенія то втікала від когось, то наздоганяла. Бігала темними залами, печерами, повними павутиння й затхлого духу. Навкруги лунали крики, голосіння, виття… Прокинулася — немов виринула з-під води і вдихнула на повні груди. Потім вибігла на двір і завмерла від зимного повітря. Зробила кілька різких рухів, зігріваючись, і підбігла до балії з водою. Скинула сорочку, набрала повне відро води і вилила на себе. На мент усе завмерло, велетенська голка прохромила тіло від голови до п’ят… і прийшло палюче тепло. — Агов! Сплюхи! Пора вставати! Дорога чекає! — радісно крикнула вона, влітаючи у хату. — Ага… зараз… ще трішечки… — перевернувся на інший бік Золота. — Так… дорога… треба йти… — прошепотів Віт. — К-г-х-м-р-п… — донеслося з кутка, в якому справ злидень. Рутенія вилетіла з хати, вхопила відро води і повернулась. Набрала води в рот і щосили пурхнула на Золоту. — А-я-й! — крикнув той і впав з лави. — Що ти робиш? — Кажу ж, пора вставати! Хто хоче отримати повне відерце? Охочих не знайшлося. Всі посхоплювалися й за мить були готові вирушати. І якраз вчасно, бо знадвору донеслося шарудіння. — О! Ви вже прокинулись! Молодці! — вигукнув Данко. На сніданок їм дали коржі з молоком, а потім Данко вивів їх у двір, де вже стояли троє коней. Двоє високих, ставних, і один невеличкий, в половину інших. — Ось одяг. Даємо вам вовчі хутра, вони теплі, захистять від холоду й дощу. Там, у сумках, ще теплі ковдри. Повсюдно водяться вовкулаки й упирі — тож тримайте бартки. Вони захистять вас. У цих торбах, — Данко показав на білі полотняні торбинки, — мольфарський хліб. Його можна їсти тричі на день, і він тоді не скінчиться аж до самого кінця вашої подорожі. Тільки ж глядіть: лише тричі на день. Можна менше — більше не можна. 25

Вони втекли. Вдалося. Тепер вони стояли на березі річки, і Русана плакала. — Чого ж воно так сталося? Чому вони так з нами?.. Ми ж добра хотіли… Я розумію війта, селян… Я розумію їх! Розумієш? Але Викула?! Що сталося? Як? Навіщо? Я бачила чорну прірву, язики вилазили з неї і тягли углиб! Та прірва — зневіра! Я майже зневірилась у людях! І через ту зневіру я нічого не могла вдіяти! Мені стало сил вижити, але не стало, щоб витягти з неї інших! В мене немає сил на добро! НЕМАЄ!!! Боримисл обійняв її за плечі: — В тебе вистачило сил на мене! — То було раніше. — Я всього лише воїн, але я знаю, що сила — вона різна. Все, що ти робиш, — це прояв Великої Сили. Не важить, як ти це робиш, важливо, що й заради чого! — Заради людей! Заради людей! А вони мене, як Викула, до землі! — Не заради когось! А заради себе! Добро — воно в тобі! І ти хочеш його нести! От і неси! А я поможу, як зможу. Ми є тими, ким є. І робимо у цьому світі те, що можемо. І гляди, з цих тисяч дрібних зусиль народиться щось хороше. А ні — то й ні. Ми робили те, що хотіли, і були з того щасливі. — Молодець! Розумник! Яка палка промова! — почули вони холодний голос. Русана заціпеніла. Пташки перестали співати, цвіркуни стрибати, мошка літати. Боримисл заступив собою Русану, витяг шаблю і розвернувся у бік голосу. З-за дерева вийшов високий чоловік у чорному плащі з накинутим на голову каптуром. — Он як ти тримаєш клятву вірності! Он як ти вірно мені служиш, Боримисле! Зрадник! — Клятва злу — тепер не моя клятва! Я зрікся тебе, твоїх справ і всього з тобою пов’язаного! Я тепер інший! — Ха-ха-ха! — шипіння переросло у лютий сміх. — Он ти який хоробрий. А куди ділося те, що сиділо у тобі, що роками ти його живив новими смертями, новими жертвами? Боримисл мовчав. — Відступися! Віддай мені її, і, може, я подарую тобі життя! Боримисл мовчав. — Що ж! Ти сам обрав свою долю. Я позбудуся тебе власноруч. Так буде веселіше! — Ахруман розреготався і видобув з-під плаща чорну шаблюку. Шаблі зі свистом краяли повітря. Залізо зітнулося раз, другий, третій… Снопи іскор полетіли навсібіч. Вороги розійшлися на мить, випробувавши один одного на міцність і тепер кружляли, приглядалися, шукали слабинку в обороні. Русана притислася до тонкого і вузлуватого граба. Ноги прилипли до землі, а руки до дерева. Два вихори носилися по галявині, але один з них був світлий, а інший чорніший чорного. Русана озирнулася: їх оточили чорні тіні. Воронові охоронці. Такі ж, як і Боримисл, Чорні Вершники. Вона зрозуміла: переможи Боримисл Ворона — у нього не стане сил на його воїв. «А що як?.. » — промайнула думка. Вона спробувала стати Дзеркалом… і впала додолу, зігнувшись навпіл від страшного болю. Скрикнула. Побачила, як Боримисл озирається… і як Ворон ловить слушний момент і спрямовує лезо Боримислові у серце… Крикнула «Рятуйся! », але було пізно: Ворон уже виймав з Боримислових грудей своє чорне лезо, а з рани на землю, встелену жовтим листям, лилася кров. Русана закричала і кинулась до Боримисла. Він похитнувся, ступив крок назад і повалився на спину. Дівчина впала йому на груди. Їй раптом став байдужим і сам Ахруман, і вона сама, і весь білий чи чорний світ. Підвелася тоді Русана з колін. Висохли сльози. Підхопила важку Боримислову шаблю. І пішла просто до Ворона. Той сахнувся, але миттю опанував себе — лише ворухнув плечем, і шабля дзенькнула й розлетілася на дрібні уламки. Русана впала на коліна. Ахруман щосили вдарив її. Мов крізь шум водоспаду, вона почула зойки, метушіння навколо, й лиш потому знепритомніла. А коли прийшла до тями, то ледве встигла відкотитись убік — щось важке і велике гупнуло поруч. Це був один із Ахруманових охоронців. Мертвий. Русана обережно підвела голову. Навкруги лежали тіла Воронових вояк, неподалік височів сам Ворон. Супротив нього стояла струнка дівчина з довгим зеленим волоссям. Ахруман повертав голову під каптуром туди-сюди, дивлячись на мертвих охоронців. Руки, розведені в боки, тремтіли від напруги. Він ніби стримував те, що сунуло на нього, стискало зусібіч, затискало в лещата. Русана підповзла ближче. Ані дівчина, ані Ворон у її бік не дивилися. Русана ж пригледілась до дівчини. Усе її тіло було зібране в одну залізну пружину. Великі очі розширилися від напруги. Між дівчиною і Ахруманом йшов невидимий бій. Ахруман злякався. Щось дзенькнуло, Ахруман опустив руки, русалка подалася вперед, не втримала рівноваги і впала. Русана кинулась їй на допомогу. Ворон же підніс руки до неба і почав скоромовку: Ви, зорі-зоряниці, вас на небі три сестриці:
одна нудна, друга привітна, третя печальна.
Беріть голки і шпильки, горове каміння,
бийте їх і печіть, паліть і нудіть;
не дайте їм ні спать, ні лежать, ні їсти, ні пить.
Лишень до мене під замок тягніть, і там безвільних положіть.

Враз сотні гострих голок увіп’ялися в Русанине тіло. Закричала вона. І закричала поруч русалка, б’ючись у судомах. Голки проникали в усі усюди, пнулися до серця, мозку, сліпили очі і дірявили вуха. Крізь пелену болю побачила вона, як проступає на шкірі кров. А ще почула Ворона: — А вдало я все облаштував! Двох зайців і цілий загін зрадників одним разом… Що ж, до справ… 26

Сонце гнало геть морок, хмари і холод. Проте осінь брала своє: Бось кутався у плащ із вовчої шкури, Золота видихав гаряче повітря і дивився, як воно парує на холоді. Рутенія попри ранкову бадьорість засинала під одноманітні кроки. Швидко їхати не могли — заважав туман, та й стежка кривуляла між пагорбів, то занурюючись в ущелини, то виповзаючи на рівнину. Раптом густа темінь навалилась на Рутенію. Судома звела руки… Хтось поруч закричав! Біль пронизав тіло, спалахнула перед очима блискавка і зникла у напрямку Богумира… Морок зник. — Дзеванна! Вона в небезпеці! — скоромовив Золота. — Це те замовляння… Це воно… — Далеко до неї? — спитала Рутенія. — Дуже… — він зосередився. — Богумир, це точно. Так… Так… Це сталося десь посередині між Руссю і Сієвією. Далеко… — Точно не можеш сказати, що сталося? — питав Бось. — На жаль… Ет, мене б теперішнього та в минуле… — Прискоримо ходу? Лютибор може їхати дуже швидко, проте, всіх не донесе… Та й вистежить його Ворон! Вистежить! Далі багато сіл, ми зможемо поміняти коней… А вже в Богумирі розділимося! Хтось шукатиме Дзеванну, хтось — до Воронового лігвища. — Ага! А тим часом від Дзеванни і мокрого місця не лишиться! Немає в нас часу! Немає! — кричав Бось. — Криком їй не допоможеш, — сказав Віт. — Як обминути Ахрумана і швидко дістатися до Дзеванни? — Чекайте… чекайте… — мовила Рутенія. — А якщо нам не ховатися від Ворона? Він чекає на мене де? — Де? — В Городищі Старого Бога в Словунії! Тож, якщо я рухатимусь у тому напрямку, Ворон нічого не запідозрить. Усе йтиме за його планом! — Тобто, ти таки поїдеш туди? — отетеріло глянув на неї Золота. — Та ні! Не я! Туди поїдуть Віт із Босем! Тільки вони не доїдуть до Городища… Вони скочать з Лютибора між Руссю і Сієвією! А Лютибор продовжить свій шлях до Городища… Цим ми ще й відволічемо Ворона. Він шукатиме мене аж ніяк не біля свого замку. Він нишпоритиме у Словунії, круг Городища… А Віт із Босем шукатимуть Дзеванну. — А твій Лютибор… — Бось скоса глянув на величезного коня. — Він витримає нас?.. Рутенія скочила на землю і поклала руку Лютиборові на гриву. Потім покликала ближче чугайстра зі злиднем. Віт поклав руку на шию і підняв Бося, щоб той теж міг без остраху торкнутися коня. Лютибор фиркнув. — Ну ось і познайомилися, — усміхнулась Рутенія. Розклавши речі, Віт забрався на Лютибора, підхопив на руки Бося й посадив його перед себе. Лютибор нервово тупцював і крутив головою. — Не бійтеся. Він донесе вас швидко й без ушкоджень! — Рутенія зійшла зі стежки. — Де ми зустрінемося й коли? — зупинив усіх Бось. — Хто був у Голуні? Де там можна безпечно зустрітися? — спитала Рутенія. — Був я там, — озвався Бось. — Небезпечне місто. Поблизу Голуні є село Вовковиї. Там корчма. В ній і стрінемося. Тільки дивіться — хороніться і стережіться. Ахруман і його люди там повсюдно. Може, і в цю корчму заглядатимуть… — Коли ми туди дістанемось? — За півтора місяці. — Гаразд. У разі чого чекаємо одне на одного два тижні. Якщо ви не з’явитесь, ми йдемо без вас. Якщо не буде нас, тікайте якнайдалі від Богумира. Хоч у пустелі, хоч за Мовчазні гори… — сказала Рутенія. Лютибор стрілою зірвався з місця, до Рутенії долинув лише далекий Босів зойк. Настала тиша. Рутенія з Золотою перезирнулися, і… …полетіли, поскакали, пришпорюючи коней… Сон, неміч мов рукою зняло. Тепер дерева і луки, річки і гори проносилися блискавками. Вели їх дороги, вказані мольфарами, — жодна перешкода не стала на шляху. Річки були мілкі, розколини вузькі, схили і підйоми пологі, небо ясне… 27

Важко виборсувалася Русана з Ахруманових тенет. З одного мороку вона потрапила в інший. Холодний і вогкий. Підвелася. Намацала грубу дерев’яну лавку. Встала. Рушила вперед, витягши руки перед себе. Зупинилася, наштовхнувшись на кам’яну стіну. Торкаючись її рукою, пішла праворуч і знайшла поворот, за яким починалися залізні ґрати на п’ять кроків, знову почалася стіна. Ноги торкнулося щось холодне і вогке, і вона зойкнула. Вдруге зойкнула, коли з глибини в’язниці донісся жіночий голос: — Краще піднімись на лежанку. Там внизу якісь гади повзають, але нагору не лізуть. — Ти хто? — спитала Русана у темряви. — Русалка? Враз постала перед очима Боримислова смерть. Сльози навернулись на очі. — Так. Дзеванною звати. А ти? — Мене Русаною. Я зільниця… — І? — Просто зільниця. — Просто зільниця в обіймах Чорного Вершника. Вершник гине за просту зільницю. На просту зільницю полює Ахруман… — розмірковувала Дзеванна. — Ну, я… Ми… Але ж і ти не просто русалка. На тебе Ворон теж полював… — Гаразд. Якщо ми обидві стали Вороновими полонянками, мусимо триматися разом. А для цього слід знати одна одну. Я переберусь до тебе, щоб не кричати на всю в’язницю, і розповім свою історію. А потім — твоя черга оповідати. І разом подумаємо, що йому від нас треба. І Русана почула таємницю Дзеванниного народження. Дізналася про дивовижних чугайстрів і про найкращого з них, Віта; про злидня Бося, навернутого на добро; про дивовижної вроди і сили зільника Золоту; про найсильнішу і найрозумнішу відьму Рутенію, яка втратила пам’ять через Ворона; про їхню подорож рахманськими підземеллями… Ледве встигла Русана завершити розповідь, як почувся тупіт, з’явилося світло. Темна постать несла чадного смолоскипа. Русана впізнала Чорного Ворона. Той поволі наближався, й смолоскип кидав химерні плями світла навсібіч. Нарешті Ворон упритул підійшов до ґрат. Почепив смолоскип у тримач збоку й зазирнув до камери. Русана подумала, що він зараз задоволено посміхається. — То як вам моя гостинність? — спитав він. — Вражає! — сказала Русана. — Не стало сил нас убити? — Убити? Ха-ха! Для мене вбити тебе — що розчавити муху! Невже ви вдвох не зрозуміли? Чому тебе, Русано, не вбили селяни в Жердинцях і ти опинилась на березі річки? Чому ти вийшла на берег, Дзеванно? — Ми… — Слухайте! Була колись у мене одна відьмочка. Сили — так собі. Знань — жодних. Сильним відьмаком був її батько, а їй нічого не захотів передати. Була в неї одна здатність. Корисна, я б сказав, здатність. Вона могла збирати величезну кількість Сили. А потім віддавати її. Мені. І збирати цю Силу вона могла лише тоді, коли їй було боляче, страшно… — Ти з неї знущався, щоб здобувати Силу? — А що тут вдієш? Треба ж було десь її брати! Та в твоїх клятих Вовковиях вона втекла. Їй помогли. Знаєш хто? — Здогадуюсь. — Отож! Твоя мама! — Ненавиджу! — кинулась Русана вперед, та наштовхнулася на грати. — Твоя мати була вагітна. Тобою. Вона зв’язала частину сили тієї відьми, Діви, а частину передала тобі. — То ти моєю силою хочеш живитися? Слабенький при старості літ став? — І це теж. Тобі розповідав батько, як ти народилася? — Так! — огризнулась Русана. — Отож, знаєш, що тебе народила мертва відьма… Ти маєш особливий стосунок зі світом Нави, Корінням Світового Де… — Ворон замовк. Русана зрозуміла: Ворон бовкнув зайве, те, чого казати не збирався. — Ну, кажи далі. Чого зупинився? Муч мене далі своїми таємницями. Яка вже різниця, коли я звідси не виберусь? — Так, — озвався Ворон, — примножуючи пізнання, примножуємо й біль… Що ж, слухай далі. Хай біль твій множиться… Ти живеш на межі двох світів, Нави і Яви. Твоя душа може подорожувати Навою, а тіло лишатися в Яві і жити! І що найважливіше: ти можеш із Нави вертатися! Я відправлю твою душу в Наву й піду слідом. Ти мене туди проведеш і звідти виведеш! Ось така твоя доля. — А як не виведу? — А не виведеш — я вийду сам. А твоє тіло знищу! І не буде тобі куди вертатися! Навіки лишишся там, з мертвими! — А нащо тобі в Наву? — наївно озвалася Дзеванна. — А багато будеш знати… — пробурмотів Ахруман. — А як щодо мене? — не здавалась Дзеванна. — А що з тобою? — Що зі мною робитимеш? — Відгадай, чи треба мені поруч хтось із силою, рівною моїй? — То ти мене… — Ха-ха-ха! Не вгадала. Треба! Якщо я зможу цю силу використати! Ха-ха-ха! Полум'я смолоскипу химерно затанцювало від його сміху. — Чиї сили, думаєш, підтримуватимуть життя у моєму тілі? — А як не будуть? — Будуть. Куди вони дінуться! Я зв'яжу своє життя і Русанине! І якщо зі мною щось станеться, те ж саме станеться і з нею! Ось так! Ха-ха-ха! Відсміявшись, Ахруман підвівся: — Щось забалакався я з вами! Варто! Варто-о-о! Ану, розвести їх по окремих покоях. Цю, зеленокосу, лишіть тут! А другу — у мої покої. Перевіримо, чи сповна вона перейняла Дівині здібності… Книга третя
Світове Дерево

— Що то за шум? Мо’ що сталося? — А я звідки знаю? Кричав хтось. Мало хто в лісі кричить! Нас не чіпають, і добре! Старий повернувся до жінки спиною й заходився лагодити сіті. Та не вгавала: — От ти завсігда так! А як на кого злодії напали? Чи звір дикий? Помогти тра… — Тобі тра, ти й помагай! — буркнув він у відповідь. Поглянувши краєм ока на дружину, старий збагнув: краще послухатись. Руки в боки, з очей блискавки. Зараз почнеться! Пригадає, як з їхньої землянки злодії винесли все борошно, а він навіть не прокинувся. Або як риба порвала вершу, а вона ж попереджала… — Та зараз гляну! Бач, сіть треба злагодити… А тоді вже… Зіткнувшись із нею очима, сердито кинув сіті на землю, накинув свиту, припасував до пояса величезну сокиру і пішов. Повернувся скоро, задихався: — Там… Чорний Вершник… поранений… але… живий! — Ой лишенько моє! — голосно зітхнула стара. — Все ж людське життя… Мо' подякує потім хто… Гайда! — Куди? Ти чула, дурна? Чорний Вершник! Кровопивця! А ти рятувати? — Чув, що сказала? Кров людська — не водиця. Поможемо йому, гляди, й Ворон віддячить… — Ага. Батогом по спині. Чи зурочить до сьомого коліна. Що з літ, то з розуму… — Ти, чим бурчати, краще змайструй якого волока! Тільки хутенько! Старий незадоволено взявся за сокиру, зрубав дві тонкі березини, вміло переплів їх між собою тонкими прутами. Вийшло зручно: можна буде покласти пораненого і вдвох тягти до хати. Жінка рішуче пішла лісом, мовляв: ходи за мною! На галявині зупинилася. — І де ж він? — Та он, під кущем. Кремезний чолов'яга. Весь у чорному. З сивим волоссям. Він ледве дихав, заплющивши очі, й навряд чи щось чув… Жінка відкрила пальцями повіки: очі були затуманені… Огляд перервало бурмотіння старого: — Чуєш, Радмило… — Що? — Може, лишимо його? Га? — Давай сюди волок! І помагай. Старий скрушно захитав головою і пробурмотів: — Треба було його добити… Але нічого, це ми влаштуємо… — Що ти сказав? — перепитала стара. — Та кажу, що важкий він! — Впораємося. І не таке вантажили, — усміхнулась вона. — Ану, схопили! Потягли! Пускай! Х-хух… А таки важкий! — А я що казав? Спину не надірвала? Бо мені щось вже стріляє… — А в голові не стріляє? Ну ж бо, Владо, потягли! Стріляє йому! А як з рибою цілісінький день у холодній воді баблятися, то не стріляє?! Раз, два, потягли… У такий спосіб, кілька разів перепочиваючи, двоє старих дотягли пораненого до хати, за яку слугувала простора і глибока землянка, майстерно накрита спочатку гіллям, потім рівними тугими рядами сухого очерету. Посередині — відкрите вогнище, яке давало тепло і світло. Дим від багаття стелився по всій землянці, випікаючи очі, а лиш потім витягався крізь прямокутний отвір у стелі. Дорогою поранений не ворушився, лише тихо-тихо дихав. Щойно ж дісталися землянки й поклали його на лежак, встелений сухим листям, заметався, застогнав, забурмотів, тягнучи руки до чогось невідомого. «Русано! » — закричав раптом він. «Русано! Русано! » Стара поклала теплу шорстку руку йому на чоло: — Ну, ну, заспокойся. Все буде гаразд. Ось вилікуємося, одужаємо і підемо до нашої Русани, — заговорила, як до малої дитини. Чи то від доторку баби Радмили, чи то від її м’якого тихого голосу поранений заспокоївся. Пелена спала з очей. Дивився осмислено й вочевидь намагався зрозуміти, де він. Спробував підвестися, скрикнув від болю й знепритомнів. — Мерщій, старий, розводь вогонь, грій воду. Треба рану промити і роздивитися. Дід Владо кинувся виконувати вказівки, раз-по разу стурбовано позираючи на пораненого. Коли землянка нагрілася, закипіла вода, старі обережно роздягли воїна, промили рану і перев’язали чистим ганчір’ям. Самого вкрили теплою ковдрою. Дихання стало рівне і глибоке. — Буде жити, — зітхнула стара, а дід невдоволено буркнув і пішов лагодити сіті. 2