Annotation 9 страница

Попереду завиднілися хати. Боримислові вмовляння були марні — вона рвалася в село. Хотілося хатнього тепла, нормальної їжі та людського сну. Чорні Вершники влетіли на головну вулицю й стали. Браму замкнено, на дверях — замки. Ані душі: ні в обійстях, ні на городах за хатами. — Он там, здається, площа! — вигукнув один з вершників позаду. — Тримаймося разом, — погодився Боримисл. — У разі небезпеки знаєте, що робити. Нам тепер є що втрачати! Навколо — садки, вже без плодів, їх, певно, зібрали й поховали в погреби. Лишилися неторканими лише пізні яблука. Боримисл зірвав одне, вкусив і миттю жбурнув назад у садок. — Ну й кислюще! Як вони його їдять? — Та це ж пізні яблука! — вигукнула Русана. — Їх згодом зберуть, а вже в льохах вони наллються соком, наберуться солодощами, стануть пахучі, ось тоді їм прийде час. — Та я хотів тобі дати, щоб хоч якось спрагу втамувати… А я й справді нічого не пам’ятаю. Ніхто з Чорних Вершників не пам’ятає свого минулого. Ось тільки тепер, коли дивлюсь чи то на хату, чи то на якесь дерево… Може, пам’ять вертається? Хто зна… Площа була порожня. Вершники розгублено озиралися. З-поміж хат навколо площі вирізнялась одна — вища за інші, з багатою брамою. Всі ж інші мали лише плетені тини, з яких стриміли палиці з глечиками, горщиками і кухлями. Раптом щось біле промайнуло повз воїнів. Швидкий рух — хлоп'я років десяти у лляній сорочці до колін повисло у воїновій руці. Хлопець кумедно дриґав ногами, ніби продовжував кудись бігти, і благав: — Ой, дядьку, пустіть мене на землю! Ой пустіть, бо болить! — Та пустимо, тільки ж утечеш! — Ой, не втечу! Тільки пустіть! — Гаразд, пусти його!.. Ану, стій! Куди побіг?! Хлопець, щойно опинився на землі, накивав п’ятами. — За ним! Кудись то ж він біжить? — наказав воєвода. Дорога виявилась завузька для такого загону, тож довелося їхати поодинці. Але й так вони раз по раз торкалися ногами тинів і перелазів. — Ну й дорога! Вони тут що, возами ніколи не їздять? Як же сюди дістатися? — обурювався хтось позаду. — Хто їх зна? Мо’ й не їздять, — відповідав йому ще хтось. Русана не знала імен Боримислових воїнів. Натомість вона їх пронумерувала у тому порядку, у якому вони їхали за ними. Обурювався Третій, а заспокоював його П'ятий. Поки вона озиралася, дорога вивела до озера. — А ось і все село! Щось святкують. Під’їдьмо-но ближче. Може, стола накриють? — торохтів П’ятий. Боримисл зиркнув на нього, і той затих. А до них уже йшло троє огрядних дядьків, два молоді та один сивобородий. Воїни чекали, як то годиться справжнім Ахрумановим Чорним Вершникам. — Здоровенькі були, любі гості! Моє вам шанування і низький уклін! Хай будуть довгими роки нашого владаря Великого Ахрумана! Хай живе у віках ім’я його й діла… — розливався у славословах тлустий дідусь, хитро примружуючись і чіпко зорячись на Русану. — Годі! — перервав його Боримисл. — Нам треба нічліг і їжа. На кілька днів. — Все буде, все буде! От тільки зараз у нас теє то, як його… — Що?! — насупився воєвода. Старий затрясся і впав на коліна. Разом з ними впали на коліна молодші дядьки. — Змилуйтеся! Не губіть! Все буде! Може, буде ваша ласка, завітаєте до нас на страту? — Страту? — ще більше насупився Боримисл. — Хто може проводити страти самочинно? Без суду? — Помилуйте, не губіть! Не самочинно! Був суд, були свідки! Вину доведено! Вирок — страта через утоплення. Все за Ахрумановим законом! Може, подивитесь, розважитеся? — дід уже підводився з колін. — Ти хто такий? — спитав Боримисл. — Війт я. Сільський. А село Жердинці зветься. А це — мої сини. Пришиб і Погреб. Кланяйтеся, дурні! — Він дав кожному по потиличнику, і ті низько вклонилися. — Тямущі… Ось… То підемо? — Веди. Страшенно хотілось пити. Озеро попереду видалося таким бажаним, таким приємним, таким прохолодним! Воно радісно плюскотіло під вітром, хвильки гойдали очерет… Русана не бачила людей навколо, не чула гомону, який здійнявся, щойно вони наблизились. Вона вже бачила себе у воді: вона бризкається, пірнає, пливе на спині, крапельки води вилискують на її тілі, вона злизує ці краплі з рук, і п'є, п'є, п'є вологу прохолоду… Із марева її змусив виринути Боримисл. Він віддав своїм людям наказ не розходитися, а коли вони вже опинилися у натовпі, звелів війту розповідати, що сталося. — Ось! Ось він, негідник! — війт тицьнув пальцем у бік озера. Там стояв чоловік. Лице в синцях і глибоких подряпинах. Колись білі штани і сорочка були вимащені брудом, кров’ю, подерті на лахміття. Волосся збите у ковтуни. Русана жахнулася: — Що скоїв цей чоловік? — О! То страшний чоловік. Усьому селу полегшає, коли його не стане! З натовпу почулися схвальні вигуки: — Так! Втопити його! — Вбити гада! — Мало втопити, четвертувати! — До двох коней за руки, за ноги, й у різні боки! — Стратити негайно! Русана, не маючи змоги перекричати натовп, звернулася до Боримисла: — Зроби щось! Не можна так… Боримисл озирнувся, тоді піднявся у стременах і сказав: — Іменем Ахрумана Великого! Коли усі принишкли, воєвода звернувся до війта: — Розповідай… — Так ось, цей гнус, цей виплодок упириці і вовкулаки, вигодуваний зміями і вихований жабами, цей… — Та кажи вже швидше! — урвався терпець у Третього. Війт незадоволено блимнув на нього, але таки перейшов до суті. — Він недобрий відьмак. Він отруїв сільські криниці, наслав щурів на наш щойно зібраний врожай, і найстрашніше — він вбив мою донечку-у-у! — На останньому слові війт заридав, а побитий чоловік викрикнув: — Це не я! Ви самі… З натовпу вилетіла каменюка й збила його з ніг. Боримисл підняв руку: — Чи вислухали цього чоловіка? — Та яке вислухали? Що його там слухати — вбивця він! Як є — вбивця. — То ви не дали йому нічого сказати? — розширились очі у Русани. — То про який суд ви кажете, люди! — Про наш суд, по справедливості! Хто нам верне наш врожай?! Хто врятує від спраги? Хто верне мені мою доньку, а братам сестру? — Сльози лилися з війтових очей. — Я любив її! Це ти її вбив! — піднявся звинувачений. — Ясно! — сказав Боримисл. — Зараз ми вислухаємо цього чоловіка. Це кажу я, Чорний Вершник Ахрумана. Звали його Викула, й був він у селі чужинцем. Звідки прийшов, не сказав. Мав із собою один лише мішок за спиною, повний не харчів, одягу чи коштовностей, а книг. Осів у старій покинутій хаті. Жив відлюдно. Мало з ким розмовляв. Якось захворіла сусідка, три дні лежала і страшно кричала. Зілька, сільська шептуха, сказала, що вже смерть у неї в головах стоїть, і пішла. Натомість Викула не відступився й вилікував. З того часу почали до нього ходити, а про Зільку забули. А потім закохався він у війтову дочку Єрку. І вона його полюбила. Та війт спротивився: не було ж у Викули ані золота, ані землі. А одного разу побачив він Зільку і війта разом. Про щось шепталися. Підкрався ближче й почув, що хоче війт зготувати Єрці відворотне зілля. Став з того часу стежити за Зількою. Та на зіллі не розумілась: збирала не в той час, не ті частини, не в тих місцях. І збирала все вовчі ягоди, дурман, видюк… Щось недобре задумала. Перепинив тоді Викула війта, сказав, щоби не брав нічого у Зільки, бо недобре та робить. Війт лишень посміявся. Викула пильнував за Зількою. І чари вона робила не так. Замовляння перекручувала, молитви недоказувала… А потім вдарив його хтось ззаду по голові. Опритомнів уже у себе в хаті, з забитими вікнами і підпертими знадвору дверима. Потім прийшли люди з села. Скрутили, побили, і сказали, що він убив Єрку. Коли Викула закінчив оповідь, з натовпу вискочила суха баба з розпатланим сивим волоссям: — То це я нашу любу Єрку звела у могилу? Ой, людоньки, послухайте! Ой, без ножа мене зарізав, волоцюга клятий! Та скількох я від смерті врятувала? Нащо ж це мені криниці труїти та щурів на врожай надсилати? І нащо ж мені доньку війтову труїти? — Вона вищала не своїм голосом і мало не рвала на собі волосся. — Я того не казав. Сама щойно сказала! — втомлено сказав Викула. Люди стояли мовчки. Русана побачила в їхніх очах розгубленість. Селяни зашепотіли один до одного, почали тицяти пальцями в Зільку і розступатися навколо війта. Той нервово озирався на синів і поглядав за спини людей. Русана перевела погляд туди й побачила, що стоять там дебелі хлопці й тримають у руках хто вила, хто косу, хто велетенського важкого макогона. А натовп почав зривався на крик: — А ти скажи, Викуло, скажи! — А потім тебе, Зілько, послухаємо! Викула зібрався на силі і вів далі: — Зілька ні бельмеса не тямить у зіллях і чарах. Вона хотіла лише відворожити Єрку від мене, а сама зробила отруту, і ненароком накликала на село щурів і потруїла криниці. Селяни затихли. Стало чути, як скидається риба в озері і шумить на вітрі очерет. — Звільніть його! — наказав Боримисл. В цей час із натовпу почувся Зільчин крик: — Люди, це не Чорний Вершник! Ним якась дівка командує! І полетів другий камінь. 18

— У селі запасемося і їжею, і одягом. А ще є там файний мольфар. Він проведе обряд ославлення, — сказав Віт. — Ти тут багато чому навчився за такий короткий час. Розкажи нам про обряд, і про мольфарів, і про себе теж можеш додати, — усміхнулась Рутенія. Вони повільно спускалися в долину. Круті схили, вкриті зеленню, здавалося, не пускають до себе осінь. Далекі височенні гори, оповиті туманом, були такі близькі… Вони йшли ледь помітними стежками, які незрячий чугайстер бачив краще за них. — Мольфари особливі. Їхні чари не схожі на чари відьмаків Словунії чи Богумиру. Вони інші. Чари Добровіна, твої, Рутеніє, та й самого Ворона ґрунтуються на замовляннях і обрядах, якими ви викликаєте Силу і пристосовуєте її до своїх потреб. Мольфари ж рідко вдаються до цього. Вони просто просять Силу, або ж, як вони її називають, Природу, про допомогу. І вона їм помагає! Там, на рівнинах, ви перетворюєте світ, Силу. Мольфари ж перетворюють себе. Чугайстер оповів, як потрапив у гори. На нього чекали. Мольфари, мавки, гірські чугайстри. Діда не було. Він давно пішов у мандри на захід. А перед походом лишив заповіт: повідомив мольфарів про точний час появи свого онука. — Уявляєте, точний час і місце моєї появи! — Це ж треба! Чари передбачення давно втрачено на рівнинах! — захоплено вигукнув Золота. — Скількох лих можна було б уникнути! — Не знаю, не знаю… Чи добре знати все наперед? Так і жити не схочеться, й робити будь-що, бо усе вже відомо… Ні, не хочу я такого дару. Хто зна, чи не від нього втікав мій дід? Почався підйом. Подекуди траплялися дерева. Широкі, височенні. Бук, граб, береза, дуб. Потім смереки. Вони росли, здавалося, століттями — такими широкими були. Рутенія торкалася руками їхніх міцних стовбурів, і ті приязно скрипіли під вітром. На мить вона перестала чути чугайстра — лишилася лише вона і смереки. «Чи туди я йду? » — спитала вона їх. «Туди, туди, йди, йди! » — вчула відповідь. Виринувши із марень, знову почула Віта. Той оповідав про своє навчання. — Вони хотіли взятися за мене всі разом! — Ти встиг бодай чогось навчитися? — спитав Бось. — Так. Навчився. Подолати зло навколо можна, лиш подолавши його в собі… — Ну, а як же… як же… ну, там, кидатися вогнем, викликати Вихор Сили, читати думки ворога, бачити крізь стіни? — розчарувався Бось. — Все це — зовні. Не варто ним захоплюватися. Це… — Тим більше, нам ці сили не знадобляться. Ахруман слідкує, — перервала Рутенія чугайстра і злидня. — Тут не відчує. У Мовчазних Горах забагато Сили. Забагато Природи. Ворон на цьому тлі нічого не розрізнить. Стежка вела схилами, ярами, руслом висохлої річки, лісочками. Весь час доводилося то підніматися на верховини — тоді всі стишували ходу, то опускатися у долини і яри — тоді можна було дозволити собі швидкий темп і навіть пісні. Першим заспівав Золота — Бось усе допитувався, як зільники і відьмаки запам’ятовують стільки всього: й замовляння, й молитви, й обряди, й назви рослин і що з ними робити. — Є чимало способів. Я вчився піснями. Слухай, як просто: Прилетіла перепілонька
У зелену та дубрівоньку,
Прилетіла, зажурилася.
«Ой, зеленая ж дубрівонько,
Ой, бідная ти голівонько,
Що рано тебе спустошено!
Що рано тебе спустошено,
На траву-сіно покошено,
Зосталося лиш тройзіллячко.
Перше зіллячко — барвіночок,
Друге зіллячко — василечки,
Третє зіллячко — любисточок. »

— Це тройзілля, яке використовують в любовних чарах. Є такі відьми, їх яритницями кличуть. Вони все знають про ці чари. — Розкажи про пов’язку… — звернулась до Віта Рутенія. — Це через обряд… З нього починається шлях мольфара. Він мав відкрити моїм очам інші світи — Праву і Наву. Мої вчителі-мольфари після того, як я пройшов очищення водою й вогнем, обрали потайну місцину в горах. На ній розклали три багаття… Ввели мене в це коло, перед тим роздягши, мовляв, я маю постати перед іншими світами чистий, відкритий і беззбройний. Дали мені настій з дурману. І полишили сам на сам з цими багаттями, лісом, горами і невидимими світами. Спочатку нічого не відбувалося. Я вже думав збиратися і йти. Та раптом зрозумів: я не сам. Вогнища, які палають навколо, виривали з темряви якісь тіні, кудлаті постаті. Я почув, як скачуть комахи, як тріщать у полум'ї крильця нічних метеликів, як росте трава… Відчув — довкола збирається і загусає Щось. Воно оточило трикутник із вогнів і дивилося на мене. Моторошно мені стало під його поглядом… — І що ти зробив? — не витримав Бось. — Нічого. Стояв і чекав. А потім спалахнуло світло. Воно немилосердно кололо у вічі, й я не витримав — заплющив їх. І після того все зникло. Я вільно повернувся до мольфарів. Ті сказали, що я не пройшов обряду. Я не мав заплющувати очі. Я не готовий іти шляхом мольфара — не готовий до глибоких і докорінних змін у собі. Сказали, що я не можу тепер дивитися своїми очима на світ Яви — осліпну назавжди. Тому-то на мені ця пов'язка… Але я отримав здатність чути, відчувати, і навіть трішки передбачати події. На кілька митей наперед. Рутенія підвела погляд і побачила на схилах, між густих дерев, хатки. З кожним кроком поселення ставало все ближче, але й утома — все відчутніша. Гірські дороги виснажували. Ледве тяг ноги Золота. Бось, натомість, носився туди-сюди, неначе й не було цілоденного переходу. Віт теж не здавався втомленим. «Де в них тільки сили беруться? » — подумала вона. Озирнулася й побачила, що сонце ось-ось зайде за гори, й село вкриє темрява. 19

Третій камінь розчухрав Русані ногу. Русана пошукала очима війта — той зник. Вершники згуртувалися. Селюки оточили їх з усіх боків. Було їх більше тридцяти. П’ятий підхопив Викулу на коня. Вітер ущух. Нога боліла. Над Вершниками пролетіла зграя чорного вороння. Вона зробила коло над селом і подалась у бік Голуня. Хлопи зробили крок. Вершники витягли шаблі. Коси і вила, начищені до блиску, відбивали сонце і сліпили очі. Молодикам було гаряче — піт стікав по їхніх тілах, а руки лишали на дерев’яних держалнах вологі сліди. Вершники змагалися з бажанням перерізати усіх нападників, нападники змагалися зі страхом перед Чорними людьми. На Русану війнуло холодом. Щось подібне вона відчувала тоді, у лісі. Тільки слабше, — тут бо наступали не Чорні Вершники, оточені Ахрумановими чарами, а звичайні охоплені люттю селяни. Ще мить — і крові не уникнути. Шлях Добра почнеться зі смерті. Русана вдруге стала Дзеркалом, і побачила не людей, а сірі плями, в яких зароджувалися чорні цятки. Вони росли, поглинаючи сірість. Скоро навколо неї стояли суцільні чорні плями, тягнули до себе, дихали холодом. Русана-Дзеркало почала здирати цю чорноту. Чорні пласти, вогкі і брудні, злітали один за одним, і горіли, щойно потрапляли на світло. І от зажевріли, заблимали світлі вогники. Щомиті їх ставало більше… Від втоми руки слабшали, від холоду дрижало тіло. Нарешті настала мить, коли остання темну шкуру знищено… Знесилена відьма похилилась і мало не впала. Боримисл притримав Русану, зрозумівши, що відбулося — хлопи покидали зброю, обличчя їхні проясніли, й вони поволі побрели хто куди. Потихеньку натовп розсмоктався. До Боримисла підійшов Викула: — Вона знесилена. Їй треба відпочинок і багато їжі. Я можу забрати її до себе… — Мусимо бути разом, — відповів Боримисл. — Тоді вам треба до війта. Він тепер не відмовить вам у постої. У нього їжі доста й хата велика — місця усім вистачить. Не подобався Боримислу війт, дуже не подобався. Але Русані треба бодай кілька днів пожити по-людськи. За кілька хвилин вони вже стояли під війтовою хатою. Хазяїн повільно чвалав до хвіртки. Боримисл перемовлявся з Викулою: — А як же бути із тою… як її… — Зількою? — Так! — Та нічого. Це ж село. Якщо ти свій, то хоч на очах когось заріж, тобі знайдуть виправдання. — А цей війт? Його дочка… Як же? — Він сам себе покарав більше, ніж будь-хто… Трішки помовчали, спостерігаючи за повільною війтовою ходою. — Любив я її. І не я один — півсела було закоханих. Чи любила вона мене? Мабуть. Мінлива, як повітруля. Шкода її: мені як ніж у серце всадили. Боляче… Ну, я, мабуть, піду… Ви вже тут самі… Не хочу з ним говорити… — сказав Викула. — А як же сільські криниці? — зупинив його окрик Боримисла. — Я зроблю протиотруту, — обернувся Викула. «Щось не те з цим хлопцем! Може, ми його й урятували…» — подумав Боримисл, але війт уже відчиняв хвіртку і запрошував їх до господи. Був улесливий, ніби й не він нацькував село на Викулу і Вершників. Стіл ряснів стравами, хотілося занурювати зуби у смажену курку, пити великими ковтками жирну юшку з грибами, не відриваючись, пити-пити-пити гіркувато-кислий хлібний квас, ламати руками соковиту домашню ковбасу і заїдати її духмяним теплим хлібом. — Не боїшся, що отруять? — почула Русана шепіт Третього. — Іди до біса! — відповів П’ятий і відкусив шмат ковбаси. — Яка різниця, коли помирати? — Не поспішай. Буде боліти живіт, — сказав Русані Боримисл. Вона й сама те знала. Після корінців, трави і сирих грибів… Але спинитися не могла. Після обіду воїни пішли до сінника, Русану війтиха провела до хати. По дорозі все примовляла: — Ой, що ж ти, дівчино, їздиш із цими вояками? Важко тобі, певне? — Важко. Та що робити? Таке життя! — кидала відчіпного Русана. У цілковитому спокої вона провела два дні. Війт на очі не з’являвся, Викула теж пропав. Усі ці дні Русана лише їла й спала. Воїни розслабилися. Ходили по селу, загравали з дівками… І виявились не готові до нападу. 20

У горах темнішає швидко. Ще, здається, ясний день, а за мить довгі тіні сповіщають про початок ночі. І на зміну жовтизні сонця, блакиті неба, зелені трав приходить пронизливо-біле місячне сяйво. Сміх. Простий дівочий сміх. Парубоцькі крики, дівочий вереск, тупіт ніг. Хтось біжить, а хтось наздоганяє. І всім від того весело. Із сутінок виринули чотири грізні постаті. Щойно вони впізнали чугайстра, як уся грізність зникла, й до села провести викликалися, і хліб-сіль-наливку пообіцяли, й навіть станцювати разом аркана запросили: — Хіба ми не знаємо, яка радість для чугайстра танець? Та й з його друзями гріх не станцювати! — А так! Що про нас люди скажуть? Скоро лови, а воїни танцювали аркана, а чугайстра до танцю не взяли? — Еге ж! То ж удачі не буде! Ой, таки затанцюємо! — Але ж то чоловічий танок! — раптом витверезив усіх четвертий воїн. — Лише раз у сто років… Троє глянули на Рутенію. І один із них сказав: — Вона більший воїн, ніж усі чоловіки нашого селища разом узяті. Ходімо. — А що таке аркан? — спитала Рутенія чугайстра. — О! То такий танець! Сама все побачиш, — усміхнувся він. Зустріли їх радо. Дітвора бігала довкруж і плуталася під ногами. Найбільше всіх дивував злидень. Чугайстер — то цікаво, але не така вже й дивина. Чоловік та жінка — що ж у них незвичного? А от ця мала сіра істота з мармизою, зіжмаканою, мов печене яблуко! Вони оточили Бося колом, мацаючи одяг, намагаючись роздивитися ближче. Бось від такої уваги весь час озирався, шукаючи шлях до втечі. Щойно діти трохи розступилися, як він зірвався з місця і чкурнув через перелаз. Забіг за хату і зупинився. Шум і ґвалт віддалялися. Діти бігом переключилися на чугайстра. Той нагнувся і схопив усю ватагу в оберемок. Діти задоволено запищали. На крики виходили люди, проводжали цікавими поглядами прибульців. За час перебування у Суронжі Рутенія звикла, що люди геть різні: красені й потвори, вбогі й багаті, здорові й каліки, худі й опецькуваті, високі й низькі… Та скільки вони не йшли селом, усі люди були стрункі, високі, ставні. Віяло від них силою, мудрістю і спокоєм. Їх завели до двору, трохи більшого за інші. — Це місце зборів. Почекайте, зараз накриють стола і прийдуть наші мольфари. Хочуть говорити. А потім, після розмови, чекаємо вас там — біля вогню. Місяць світив у повну. Дітлахів позабирали додому, але вони ще довго не могли поснути: оповідали, як то добре проїхатися селом на чугайстрові. Де-не-де чувся гавкіт і шерхотіння дерев. Друзі походжали двором. Збоку, за яблунями, Віт виявив довгого стола із лавами. Довкруж стола — дерев’яні стовпи з палахкими смолоскипами. Рутенія не встигла і оком змигнути, як стіл був повний усякого наїдку. Борщ із квашених буряків, із грибами, пампушками та часником, млинці зі сметаною, киселиця з пиріжками житніми, вівсяними, а ще — вареники з сиром та капустою. Це все можна було запивати молоком свіжим і кислим, медом, узварами з калини, чорниці та малини, а також заїдати червоними соковитими яблуками та велетенськими м'якими грушами. Одна з дівчат помітила, що гості змерзли, щось прошепотіла старшій жінці й принесла теплі кептарі. — В нас тут холодно ночами. Це вас зігріє, — блиснула вона перед Золотою усмішкою. — Мене Дзвінкою звати! Підійшли два діди-мольфари, обидва з довгими чорними вусами й коротким волоссям. Вузькі губи, впалі щоки, помережані сіткою зморшок… — Ми знаємо, чому ви тут. Нас попередили, — сказав той, що праворуч. — Сідайте. — Не будемо багато говорити. День розумніший за ніч. Ви голодні, тож їжте, це все для вас, — сказав той, що ліворуч. — Мене звати Данко. — Ви втомлені, тож вам підготують постіль, — сказав той, що праворуч. — Я Званко. Ми брати. — А нас це… запросили… — вже з набитим ротом спробував сказати Золота. — І нас звати… — І як вас звати, ми теж знаємо… Із темряви вигулькнув Бось і попростував до столу. — Ходімо? — спитав Золота, коли усі наїлися. — Йдемо, коли запросили. — відповіла Рутенія. Злидень підійшов до Рутенії. — Що? — тихо спитала вона. — Я тут лазив по дворах і почув дещо. Може, й дурня, але маєш знати. — Кажи. — Тут є одна дівка. Відьма. Дзвінка її ім’я. — Я вже бачила її. То й що? — Вона накинула око на Золоту. А тут кажуть, що коли вона когось захоче — на дорозі не стій. — А я тут до чого? То його справа! — відмахнулася вона. — За що купив, за те й продав, — стенув Бось плечима і пришвидшив ходу. Навколо вогню вже зібралися чоловіки. Коло них — гурт музик. З гурту вийшов чоловік: — Мольфари дозволили вам танцювати аркан. Жінці також. Це буває нечасто. Просимо до кола! * * *

Ватра палає жовтим, гуде, тріскотить, дихає жаром. Хлопці підкладають і підкладають: дуб — для сили, осику — від упирів, березу — для зв’язку землі і неба, модрину — від небезпеки з вогню, води і землі, вільху — для рівноваги світів. Вогонь палає. Всі в колі. Музики починають вибивати ритм. Чіткий. Запальний. Магічний. Спочатку повільно і тихо. Там — там-там — там-там… Руки кладуть на плечі сусідам. Коло замикається. Зачинається рух. Бубни гучнішають. Стають вимогливіші. Ваблять за собою й водночас наказують. Рухайся. Стань цілим. Стань сильним. Стань мужнім. І йди шляхами воїнів. Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там… Ритм стає швидшим. Руки тиснуть сильніше. Навкруги обличчя. Мокрі від поту. Змінені вогнем. Просякнуті ритмом. Несамовиті очі. Несамовиті. До бубнів приєднуються скрипки. Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там… Все зникає. Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там… Ритм рве до танку. Коло прискорює оберти. Ритм прискорюється. Коло — за ним. Зникає відчуття ніг, рук. Вже нічого не видно. Вогнище — жовта пляма. Чужі руки на плечах — невагомі. Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там… Ритм прискорюється. Швидкість стає несамовита. Там — там-там — там-там! Там — там-там — там-там! Воїни ледве втримують коло, а музики рвуться далі, далі-далі, далі-далі… Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там… Щось живе народжується всередині. Тепле. Гаряче. Воно рветься назовні, воно хоче волі, хоче звільнення з клітки… Та ще рано… Там — там-там — там-там… Те, живе і гаряче, міцнішає. Збільшується. Росте з кожним ударом бубна. Воно первісне. Воно сильне. Воно люте. Воно не знає страху. Не знає жалю. Не знає нічого, крім волі! Там — там-там — там-там… Пора, пора-пора, пора-пора… І воно вибухає. Розриває груди. Розриває голову. Розриває тіло… Коло розірвано, воїни лежать на землі. Знесилені й сильні. Безвільні й вільні водночас. Порожні й сповнені вірою у себе. Музики замовкли, а серця б’ються у одному ритмі… Там — там-там — там-там… Полум’я розгоряється сильніше. Піднімається вище і вище. Вище хати, вище смерек, вище гір. Вогненний стовп з’єднує небо і землю. Сліпучий, палючий. Воїни ж лежать довкруж того стовпа, і серця їхні б’ються в однаковому ритмі: там — там-там — там-там… Полум’я згасає. Лише на місці розпаленої ватри — кілька напівзотлілих жарин. Та полум’я не зникло — воно увійшло у серця, наповнило тіла й душі по самі вінця. Рутенія отямилась. Повільно підвелася, озирнулася. Побачила воїнів, що так само, збираючись на силі, підводяться. Відчувала страшну слабкість і водночас готовність перевернути гори. Пошукала очима друзів. Знайшла Золоту, Віта. Подалі — стояв злидень. Згадала, він не був у танці. Відмовився. А ще перед тим щось казав… Що? Несила згадувати. Друзі зібралися гуртом і пішли до хати, яку їм відвели для ночівлі. Ніхто їх не перепиняв, ніхто нічого не питав — як і нікого з воїнів села. І не спитає. Бо те, що переживають воїни в аркані, можна лише відчути, пережити, але ніяк не пояснити. 21

Рутенія прокинулася від жіночого крику. Нашвидкуруч одягнулась і вискочила надвір. Побачила дівчину. Та стогнала, билася об землю, впивалася в неї пальцями, обдираючи шкіру. Від того руки були червоні, криваві смуги повзли брудною одіжжю. Рутенія кинулась до дівчини. Із сусідньої хати теж бігли люди. Рутенія встигла вхопила дівчину за плечі. Та вирвалася, відскочила, й, по-звірячому вишкірившись, закружляла навколо відьми. Люди, що прибігли з сусідніх хат, боялися підійти. Рутенія придивилася й впізнала дівчину, що вчора вночі накривала стола. Дзвінка. — Дзвінко! Це ти? — Я! Це Я! А хто ти? — Мене звати Рутенія. Я вчора прийшла до вашого села. — Тебе звати босорка! Крадійка! Перелесниця! — Я не зла відьма. Я нікому зла не чинила. Нічого не крала. І тебе не знаю. Я йду… — Ти вкрала! Ти вкрала моє місце в аркані! Ти вкрала мою ніч із ним! Ніхто раніше не крав у мене ночі з чоловіком! — Вона тицьнула пальцем у Золоту, який щойно вийшов на ґанок. Золота зирнув на Рутенію, на Дзвінку й попрямував до них. — Що відбувається? — спитав він, пробравшись через уже добрячий натовп. Рутенія стенула плечима і вказала поглядом на Дзвінку. Дзвінка ж, побачивши Золоту, кинулась до нього: — Вона злодійка! Вона багато чого вкрала! Я переможу її, і ти будеш зі мною… Не добром, то примусом… Вона сунула руку за пояс, витягла пригорщу трав і кинула йому межи очі, примовляючи: Як голубу без очей,
так би тобі, раб Золота,
за мною без ночей!

По тому другою рукою витягла з-за пояса якийсь коричневий кавалок і кинула під ноги Золоті. Селяни ахнули: був то мертвий голуб. Золоту оточив сірий туман. Зільник зблід і відскочив. Озирнувся. Повернувся до сонця, став на коліна та заспівав: Сонечко ясне, красне,
Освіщаєш гори, долини,
Освіти мою душу,
Щоби була ясна і чиста, як ти.
Освіти моє серце,
Щоби було там кохання справжнє!
Освіти мій розум,
Щоби був чистий і ясний.

Туман розвіявся, і Дзвінка відійшла вбік, вражена. — Що ж… Ти! — звернулася вона до Рутенії. — Тобі так просто не відбутися. — Чого ти від мене хочеш? Мене запросили на танок. Я погодилася. — Раз у сто років запрошують жінку до аркану. Найдостойнішу! Найсильнішу! І тут прийшла ти! І вони запросили тебе! Не вірю, що ти краща! Не вірю! Хочу двобій на межі! Запала мертва тиша. Роздратована Рутенія вигукнула: — Гаразд. Я приймаю твій виклик. Де та межа, чим будемо битися? Дзвінка розреготалась, а Рутенія звернулася до Золоти: — А ти знаєш щось про двобій на межі? — Уперше чую, — прошепотів той. На подвір’ї з’явилися мольфари. — Виклик кинуто, і виклик прийнято! — сказав Данко. — Ніхто не покине селище, поки двобій не завершиться! — сказав Званко. — Початок двобою опівночі! У Священному Гаєві! — знову проголосив Данко. — Але ж нам треба в дорогу. Ми поспішаємо. Може, вдень? — спитав Золота, й відповіддю йому стало мовчання. — Я так і думав, — пробурмотів він сам до себе. Поки вони говорили, Дзвінка непомітно зникла. Люди розійшлися. На дворі лишилися Рутенія і Золота. — Що це вона так до тебе? — спитала Рутенія. — Вона приходила вночі. Я відмовив: немає в серці більше місця. Зайняте воно, — відповів Золота. Відьму кинуло в жар. Опанувавши себе, сказала: — Гаразд. Ходімо, дізнаємося щось про цей двобій. — І поснідаємо. — Хтось казав про сніданок? — з'явився коло хвіртки радісний чугайстер. Виглядав він ще краще, ніж учора: сповнений сили, краси і незрозумілого сяйва. Коли ж почув новини, спохмурнів. — Важке випробування. Навіть для тебе, Рутеніє. За столом Віт оповів про двобій: — Тут у кожному селі є священне місце. Зелений гай, в якому росте найстаріше дерево. Воно захищає село від кривди, береже від ворогів. Горяни вірять, що дерево це має здатність відрізняти добро від зла, правду від кривди. Ті, що зголосилися на двобій, наввипередки біжать до цього дерева. Той, хто добігає перший, мусить зламати гілку. Хто перший зриває — отримує від мольфара шаблю. Нею проводить межу навколо дерева. Відтоді має вбивати кожного, хто спробує перетнути межу. Мета ж того, хто не забарився зламати гілку, — перетнути коло. Триває так до світанку. — Перший перемагає, коли протримається до світанку і не пустить нікого в коло, а другий — коли проб'ється в коло? — уточнив Золота. — Так. Але… — Але… — перервала Рутенія, — це значить, що хтось із нас може померти?! — Вона зблідла. — Я прийшла сюди не вбивати!.. Що робити? — Вбивати не обов’язково, — пролунало за огорожею. Всі повернули голови на голос — то виявився один із мольфарів. Званко. — Вже давно у нашому селі на двобоях не було смертей. Звісно, все в руках богів, але… Ви ж, крім сили, маєте й розум? — усміхнувся він і зник. — Ну от! Як завжди. Він сказав, а ти сиди, думай! — насупився Золота. — Чого ці відьмаки завжди говорять загадками? — Ці відьмаки? — зиркнула на нього Рутенія. — А ти хто? — Я? Ні, я не відьмак, хоч і знаю деякі чари. Я зільник. У нас усе просто і ясно. Не може бути ніяких двозначностей при складанні рецепту, назві рослини, визначенні часу її збирання… Я звик до чіткості… А тут… — він махнув рукою і накинувся на пшоняну кашу. До нього приєдналися й інші: на повний шлунок думається краще. — А де злидень? — спитав Віт. Він уже впорався з кашею і тепер запивав її квартою свіжого молока. — Хто його зна. Вночі був. А під ранок, коли я прокинувся, зник, — сказав Золота. Після сніданку Рутенія пішла за село, хотіла підготуватись до двобою. Побути в тиші. Золота ж із Бітом лишилися подумати, що слід взяти в дорогу, який одяг, їжу, зброю… А разом — і помогти хазяям, які дали їм прихисток на ніч. Село було розкидане по схилу казна-як. Хати то ліпилися одна до одної, а то розташовувалися на такій відстані, що й за годину не дійдеш. Чітких меж теж не було. «Як їм вдається його боронити? А головне, від кого? — роїлися думки в голові у відьми. — Двобій. Навіщо він мені зараз? Невже я не можу просто піти, не завдаючи нікому шкоди? » Ні, піти не може: це вона зрозуміла, коли, полишивши межі села, помітила під деревами дві тіні — воїни. Вона сіла. Очистила думки, серце. І почала збирати Силу. На обід не прийшла, на вечерю — також. Зате з’явився захеканий злидень. — Ти десь вештаєшся, а тут таке… — почав було шпетити його Золота. — Все я знаю. І не просто так тиняюся! Де Рутенія? — За селом, он там, — махнув рукою Віт. Схопивши пирога, Бось майнув у вказаному напрямку. — Я тут дещо дізнався. Про двобій, — сказав він Рутенії. — Жінки Дзвінку не люблять. Вона ласа до чоловіків, і до жонатих також. Кажуть, лиха відьма. Босорка. Може, це просто жіночі заздрощі — чого б тоді мольфари її терпіли? Але я прослідкував за нею. Не знаю, чи допоможе це тобі… — Може, й допоможе… — Вона ходила до Священного Гаю. Потайки. І зламала з дерева гілку. Сховала… — Гм-м… Нащо їй гілка зараз? — Це ще не все. Вона пішла до своєї господи, а згодом знову до гаю і вернула гілку на місце. Та приросла до дерева так, ніби її й не ламали! — Зачарувала, чи що? Зараз іти до гаю вже не можна: за нами наглядають. Ще запідозрять у злому умислі. Дякую тобі. — А ось і по нас… Підішли Віт із Золотою — забрати відьму на вечерю. З’їла вона небагато — лише відновити сили, щоб живіт не заважав думати. Згодом з’явилися мольфари, вказали, куди йти, спитали, чи знає Рутенія правила двобою. — Мені оповів про правила Віт. — Гаразд. Рушаймо. Вони пройшли селищем і попрямували до Священного Гаю. Запанувала ніч. Вузький місячний серпик світив тьмяно. Мольфари запалили смолоскипи. — Цієї ночі чари можуть використовувати лише учасники двобою, — сказав Званко. Тіні дерев кидалися з боку в бік, навкруги чулися шерех і шамотіння, гілки в тремкому світлі здавалися зміями… Раптом перед очима постала яскраво освітлена галявина. — Ось це — твоя перша мета. Тут будуть всю ніч горіти смолоскипи і вогнища. Он там, посередині, — наше Священне Дерево. Його гілку й треба здобути. Його ж і треба охороняти потім всю ніч, — вів далі Званко. І вони повернули назад, до села. Там на них чекали: горіли багаття, тирлувалися цікаві. — Звідси ви будете бігти до дерева, — Данко показав на встромлений у землю спис, і на стежку, якою вони прийшли. — Звісно, бігти цим шляхом не обов’язково. Але він найкоротший. Усі стихли: з’явилася Дзвінка. Вона виглядала такою ж несамовитою, як і зранку. Довге розпатлане волосся закривало обличчя, а сорочка спускалася до п’ят. Мовчки обійшла колом натовп і сіла просто на землю під списом. Завмерла. Рутенія стала поруч. Званко оголосив: — Настала північ. Вирушайте! Рутенія рвонулася вперед. Краєм ока глянула назад. Дзвінка скинула сорочку, стрілою злетіла в повітря і рвонулася навздогін. Люди здивовано загули і вже за мить стихли. Рутенія забігла за ріг і поринула у пітьму гірської ночі. Позаду чулося шерхотіння: це Дзвінка переслідувала відьму. Її легкі кроки наближалися, вона мала перевагу, бо ж виросла в селі й дорогу знала навпомацки. Рутенія прошепотіла замовляння для нічного зору. Рутенія перша дісталася Священного Гаю. Не зупиняючись, пірнула в нього… Нічний зір зник. Вона ще раз промовила замовляння — жодного результату. Довелося йти навпомацки. Раптовий хрускіт вгорі змусив Рутенію відійти вбік. І вчасно, бо на її місце каменем упала величезна сова. Вдарилась об землю і враз постала Дзвінкою. Біла шкіра світилась у місячному сяйві. Рутенія відсахнулась, а Дзвінка метнулась до її горла. Рутенія зробила крок назад і вбік, пропускаючи босорку повз себе, й водночас поклала руки їй на плечі. Коли та майже пролетіла, Рутенія підштовхнула її в напрямку руху й та сторчголов полетіла на землю. Відьма полишила суперницю. Більше ніякого шуму ані позаду себе, ані над собою вона не чула. Нарешті, попереду замигтіли вогні. Рутенія прискорила кроки і вибігла на галявину. Круг неї стояли воїни, а під деревом — мольфар Данко з шаблею в руках. Дзвінки не було. Рутенія підійшла до Дерева і простягла руку до його гілок. І миттю відсахнулася — тіло пронизав гострий біль. Над галявиною рознісся дикий сміх. З-за Данкової спини вийшла Дзвінка і звернулася до хлопця: — А я що казала? Ха-ха-ха! Вона лиха відьма. Босорка. Навіть Священне Дерево їй не дається. А воно ж то відчуває, хто є хто! Думаю, двобій можна зупинити! І без того все зрозуміло. Данко сказав: — Двобій не може бути завершений до світанку Гілку має бути зірвано. Все буде, як було завжди. Якщо ти, Дзвінко, вважаєш її босоркою, зірви гілку сама! Він відійшов. Дзвінка підійшла до дерева і зупинилась. «Дурепа! Вона так їх зачарувала, що й сама тепер не може доторкнутися! » — здогадалася Рутенія. Кілька разів Рутенія пробувала дістати різні гілки — всі вони вихилялися, мов змії, вислизали з рук, натомість насилаючи в них біль, який, однак, минав, варто було забрати руки від дерева. Почала перебирати відомі їй замовляння і закляття. Спробувала замовляння на зняття чужих чар. Не подіяло. Спробувала створити нове — нічого не вийшло. Дзвінка сіла під Деревом і завмерла. Нападати на Рутенію просто так вона не наважилась. Відблиски вогнищ у її очах свідчили, що вона не спить. Чатує. Жде. Рутенія ж не зупинялася ні на мить. Ходила круг дерева, раз у раз пробуючи пробитися до нього чарами, — марно. Згадала ритм аркану. «А що, як спробувати? Однак більш нема що робити! » — подумала вона. Запалало в пам’яті вогнище. Мимоволі ноги почали вибивати: там — там-там — там-там… Руки її піднялися у повітрі й немов лягли на плечі невидимих. Вона почала рух навколо Священного Дерева, ніби то було вогнище. Їй не треба було музик — музика жила в серці і з кожним колом звучала все голосніше. Заполонила її всю. Рутенія чула, бачила, відчувала кожною часточкою тіла! Там — там-там — там-там… Дзвінка схопилась і вибігла за межі кола. А Рутенія вже не бачила нічого: були лише вона, музика, і дерево. Дерево замість вогню. Дерево-вогонь. Вогняне дерево. Дерево, що горить! Палає! Горять гілки, стовбур, язики полум’я лижуть небо! Там — там-там — там-там… І Рутенія побачила, як Священне Дерево запалало! Загорілося, мов суха ватра! Дзвінка злякано відсахнулась і відбігла ще далі. Її опалило. Данко ж лишився на місці. Він лише усміхався. А дерево горіло, й полум'яні списи летіли в небо, віддаючи йому чужі чари, лихі чари… Рутенія не зупинялась: там — там-там — там-там… Густий дим піднявся вгору. Чорний. Чадний. Рутенія не зупинялась: там — там-там — там-там… З кожним колом дим світлішав… І врешті зник. І Рутенія впала на землю. Покотилася до самого стовбура. А на груди їй впала гілка. Вона притисла її лівою рукою. Підійшов Данко й уклав їй у праву руку шаблю: — Двобій не завершено, доки не настав світанок! 22