Annotation 8 страница

— Ти, Золото, не був з нами у рахманському підземеллі, а тому не відаєш, що то таке — зустрітися з перевертнем. Тож не треба тут розповідати нам про віру і хто що має робити! У Рутенії був один вихід — дати бій, і вона це зробила, й зробила вдало! — сказав Бось. — Отож! — сказала Рутенія, — Добровін має знати про напад. Хто то міг бути? І Бось, і Золота виявились одностайні: то міг бути лише перелесник. Згодом з ними погодився і Добровін. Навіщо це перелесникові здалося? Перелесники живуть заради власної насолоди, перекидаючись то чоловіком, то жінкою, аби лише вдовольнити свою хіть. Той, хто піддався чарам перелесника, не вважався за перелюбника, всі ж бо знали: опиратися йому несила найзаповзятішому праведнику. Перелесник літає, мов вітер, сутність його — холодний вогонь, форма — повітря. Не має він власного тепла, тому й намагається в любощах, в миттєвостях чуттєвої насолоди знайти втрачений жар. Чому ж тоді в очах відьминого супротивника палахкотіла така ненависть? Що може змусити перелесника стати на бік зла? Адже вони стоять за межею як зла, так і добра. — Хто тобі це сказав? — Добровін усміхнувся. — Так в книжках написано… — В книжках багато чого пишуть, але ми маємо читати між рядків. Той, хто служить лише собі, своїй насолоді, своїм бажанням, вже стоїть на шляху зла. Він бо забуває про інших — це і є сутність зла! — То ж виходить, що… — Не обов’язково вбивати, грабувати, насилати пристріт, щоб служити злу. Варто лише раз вибрати власний спокій, власну ситість за рахунок іншого, і крок до зла вже зроблено. А чим більше таких дрібних кроків, тим легше дається наступний вибір, тим простіше обійти суперника, підставити йому ногу, забрати те, що йому належить… — Добровін знову замислився. — Зло не народжується миттєво, воно проходить у наш світ потай, крізь щілини у совісті. Ахруман не народився втіленням зла. І цей твій перелесник, ахруманів посланець… Рутенія задумалась, а Добровін вів далі: — На тебе почалося полювання. Далі буде. — Хай приходить, я зустріну його! — На нас чекає не чесний бій, а підступи, непевність у друзях і ворогах, очікування удару з-за рогу, безсонні ночі, слизький страх, що повзе по тілу і від якого німіють руки і ноги… — Я не боюся… — А я і не кажу про тебе! Ще мить тому перед нею сидів усесильний відьмак, а зараз — втомлена людина, яка теж може боятися, яка може бути слабкою і зазнавати поразки. — Скликай друзів! Час виступати! Голос Добровіна став гучним і владним. Він знову став Великим Відьмаком. Саме таким його побачили Золота і Бось. — Ахруман пішов у наступ. Ми маємо лиш один вихід — наступ у відповідь, — промовив Добровін. Заговорив Бось: — Так-то воно так! Але чого хоче Ахруман? Яка його мета? Чому він так напосівся на Рутенію? Чим вона йому загрожує? Що то за напади на міста Словунії? Навіщо? — А сам як думаєш? — спитав Добровін. — Я думаю, що у Ахрумана є план, який ми не можемо розгадати. У нього є мета, нам невідома. Не можна просто так перти на Ахрумана, тим паче, хто ми такі? Мурахи під його ногами! — А ти що скажеш, зільник Золото? — Я ніколи не уникав битви і не показував спини ворогам. Але я згоден із Босем — рано! Ми досі не зрозуміли, чого хоче Ворон. А лиш дізнавшись про мету, можна його зупинити. Крім того, я не певен у наших силах: нам ще треба багато вчитися! — Так, ясно. Твоє слово, Рутеніє. — Я швидко вчуся. Що ж до Ахруманової мети, то ми таки ходимо у пітьмі. Я багато думала, але щоразу, коли здається, що ось-ось натраплю на розгадку, опиняюсь перед безглуздим набором Ахруманових вчинків. Я знаю, що кожен із них продуманий до дрібниці, але ніяк не можу скласти цілісну картину. Чогось не вистачає. Чогось важливого. Це схоже на те, ніби у мене є купа перлів, але я не можу з них зробити намисто, бо не маю нитки, на яку б їх можна було нанизати. — Гірше того, ми не маємо інструменту, щоб у цих перлах наробити дірок, — озвався Бось. Добровін окинув поглядом друзів і вимовив: — Те, що я почув, мені сподобалося. Що ж, пропоную ще раз обговорити всі наші пригоди, не оминувши жодної подробиці. І перш ніж розпочнемо, хочу оповісти вам те, про що здогадувався давно, і лиш нещодавно переконався. — Добровін спохмурнів. — Кажи вже! — не витримав Бось. — Пригадуєте, вас було кинуто до в’язниці, щойно ви переступили міську браму? Пригадуєте, я розповідав про напади на словунські міста? Пригадуєте, що так і не з’ясовано, хто відчинив браму лихові у наше місто? Пригадуєте, я казав, що відьмаків усе менше шанують люди і все більше подивляються на Богумир та Орію? — Так, казав… Не тягни, ти з’ясував щось? — Ворон уже багато років обплутує лиходійським павутинням нашу Словунію. Князівства переповнені його засланцями, які розпускають поголоси про добре життя Богумира і про слабість відьмаків Словунії. Поголос летить швидко, і його неможливо зупинити. Правда нікого не цікавить. Кожен бачить, що хтось живе краще, і певен у тому, що це за його рахунок. Так шириться ворожнеча. А коли ще й дати причину — відьмаків, злиднів, чугайстрів — на яку можна все звалити, то вважайте — справу зроблено. Такий народ уже завойовано без війни! — Як це можливо? — спитала Рутенія. — Я теж довго не міг зрозуміти, що коїться. Як проникають на нашу землю ворожі найманці і вивідники? Як вдалося Воронові накинути на всю Словунію сіть своїх шпигунів і посіпак? Без підтримки зсередини це неможливо. — Хто? — спитав Золота. — Я не міг у це повірити. Яр! Запала тиша. Рутенія розчула вдалині пісню. Співали на два голоси, і ті дівочі голоси долітали до відьми, вливалися у розколошкані словами Добровіна думки. Було дивно чути ніжну пісню після такого тяжкого звинувачення. Найвища в країні людина ступила на шлях зради! Ні, це ніяк не вкладалося в голові. Вони чекали на небезпеку ззовні, а вона ось, за спиною… Стоїть яворець тонкий, високий,
Тонкий, високий, в корінь глибокий.
А в коріненьку чорні куноньки,
А всередині ярі пчілоньки,
А на вершечку сів соколенько.
Сів соколенько, гнізденце си в`є.
Гнізденце си в`є, біл камінь бере,
Біл камінь бере, все на спід кладе,
В серединоньку цвіт-калиноньку,
Вершок виводить сріблом-золотом…

Пісню дівчата не довели до кінця: їх перервали чоловічі голоси, що немов запрошували на змагання: А в полі море,
А в тім морі — золотий камінь,
А на тому камені — золота яблуня,
А на тій яблуні — золоте гніздо,
А в тім гнізді…

10

Йти було легко і приємно: здавалося, ліс сам розступається під ногами. Русана не здогадувалася, що так воно й було. Попереду дорогу розчищали полісуни, позаду — стерегли мавки. Лишалося лише радіти легкій дорозі. І вона б раділа, якби ця дорога вела її додому, а не від нього; якби вона вертала, а не втікала; якби йшла до когось, а не від чогось. Дорогу осилить той, хто йде, казала вона собі, але це мало втішало. Батько наказав не зупинятися. Сказав, що серце підкаже, куди йти. Але її серце вже давно стислося у грудку і бажало йти лише в одному напрямі — додому. Вона силилася знайти у своїй душі, розгледіти довкола якісь сліди, знаки, що провістили б про її мету, та погляд натикався лише на мовчазні дерева. Чулося шамотіння вітру вгорі, там же хиталися верхівки сосон. Русана намагалась не думати про те, чому батько поспіхом вигнав її з дому, чому вона не може подолати себе і вернутись назад, чому має йти вперед, не знаючи напевне, куди. Просто йшла, і ліс скінчився. Русана підійшла до крайніх дерев, лягла в траву і придивилася. Посеред чистого поля стояв загін чорних вершників. Шестеро. Всі, крім старшого, у шкіряних личинах з прорізами для очей. Стояли так близько, що Русана змогла роздивитися малюнки на їхніх шкіряно-металевих обладунках. Ворон і Собака. Ахруман і Чорнобог. Вершники про щось розмовляли. Русана прислухалася. — А що, гарно ми тоді розважилися? Га-га-га… — Ану, цитьте! Пильнуйте малу! Те дівчисько десь у лісі, і колись із нього має вийти! — Та чому саме сюди? Ліс же великий. — Сторожа навколо всього лісу, телепню! І кожен мусить пильнувати, бо як пропустимо, то кінець усім! — Та пожартували трохи… — Один уже пожартував, коли відрубав клятому Бориславу голову! Тепер жартує у Наві! Туди ж хочете?! Вершники замовкли і потупили погляди, а потім повернули до лісу. Русану заціпило, нігті уп’ялися в долоні, і на траву впало кілька крапель крові. Вона щосили втискалася обличчям у траву, щоб задушити крик і стогін, щоб не видати себе плачем. А недобра сила штовхала зсередини, кричала: «Встань, кинься на них, бийся з ними, видряпай їм очі! Хай за все заплатять! » І Русана підвелася й зробила крок вперед. Потім ще один. Вона не бачила, як перед тим скорчилися у страшних муках полісуни і мавки, як пригнобила їх до землі нестримна чорна сила, що соталася з чорних вершників. Вони скільки могли, тримали захист, скільки вистачило сил опиралися злу і ховали від нього Русанину душу, і не втримали. Лісові істоти гинули одна за одною, розчинялись у зеленій траві, входили у мовчазні дерева, пропадали у чорній землі — не могли вони витримати стільки зла, а останній полісун таки спромігся на крик: «Вернись! Не йди! » Щось здригнулося в душі зільниці, коли вона почула той сповнений болю і відчаю крик. Обернулась і побачила, як земля ковтає зеленого бородатого дідка. Так загинув денний супровід зільниці. Крик, яким полісун зупинив Русану, почули Чорні Вершники. 11

Сонце сідало, фарбуючи білі замкові вежі у багрянець. Люди навколо теж ставали червоні і сутінкові. Довгі тіні падали на землю, чіплялися за стіни, дряпались догори, до верхів’я, щоб знайти свою смерть, адже там, угорі, є лише сонце. Осінь оселялася у Суронжі, стверджувалась у правах і входила у людські душі. Відьма піддалася тим вечірньо-осіннім чарам і попливла. Вона гойдалася на хвилях власної свідомості, вслухалася у плюскіт людського моря… Споглядала смерть власної тіні. Тиша і спокій осіннього вечору оселилися в її душі попри всі ранкові негаразди. Раптом недобре передчуття ударило в серце. Рутенія схопилася на ноги і вихором понеслася до Добровіна, по дорозі прихопивши зільника і злидня. Ті, нічого не розуміючи, бігли за нею. Рутенія увірвалася до кабінету Добровіна і застигла: Добровін сидів зв’язаний, навколо, завмерли Ярові воїни, а сам Яр походжав колами і читав щось із розгорнутого сувою. На шум у дверях він обернувся і пильно оглянув ошелешену Рутенію. Потім погляд його переметнувся їй за спину, де стояли Золота з Босем. На його ледь уловимий порух руки з боків з'явилася сторожа і вхопила Рутенію за руки. Золота і Бось позадкували, точніше, першим позадкував Бось, відчувши, що пахне смаленим, і потяг за собою зільника. Все ще стоячи у заціпенінні, затиснута у дужих руках, Рута почула в голові слова Добровіна: «Я лишаюсь, а ви втікайте. Йдіть слідом за чугайстром. Я лишив вам перехід на місці твоєї останньої битви. Ти знайдеш його. Так я можу дізнатися більше. Яр почав відкриту гру. Але й він не все знає — втікайте, поки є шанс. Зі мною все буде гаразд! » Рутенія ще раз кинула оком на відьмака — той був спокійний. Дружина ж почувалася ніяково. Якби могли, вже давно чкурнули б із цього клятого замку додому, в поле, в село до дівчат… Вони ж бо знали силу Добровіна: те, що вони стоять довкруж нього зі списами, це його воля, а не Ярова. Може, тому й не тікали: більше боялися ослухатися відьмака, ніж князя. Охорону навколо Рутенії підхопив шалений вихор, який спочатку згріб усіх до середини, а потім зі страшною силою розкидав навсібіч. І всередині того вихору… вже нікого не було. Як не було і коло дверей, і на сходах: Рутенія вивела всіх за межі замку, а потім за місто. Навздогін їм Добровін послав своє останнє повідомлення… Не дивлячись у очі своєму вчителю, Яр наказав відвести того у підвали. Добровін роззирнувся і замислився. Його кинули сюди за звинуваченням у зраді, у зносинах зі злою силою, у підтримці Ахрумана. Але яка ж справжня мета цієї вистави? Скільки Добровін не думав, натрапляв всього на дві вигоди, які міг здобути Ворон від його ув’язнення: витягти силою знання, яких не було у самого Ахрумана, й разом з тим потрафити народу, який і так уже почав насторожено ставитися до відьмаків. Він скочив з місця і сердито стис бороду у кулаці. Дуже скоро могло розпочатися справжнє полювання на відьом. На недогідних Ахруманові відьом. Досить лише оголосити перед народом, що Добровін продався чорним силам… І хто буде слухати самого Добровіна? Словунія лишиться беззахисною перед… Власне, перед ким? Ворону варто буде лише прийти до Суронжу й виголосити: «Я ваш новий володар! » І всі вклоняться йому, бо для одних він прийде як рятівник, а для інших… Інші просто не матимуть сили для спротиву. А відьмаків, які єдині могли б стати на захист країни, не буде… Добровін потягся внутрішнім зором нагору, до Яра. І наштовхнувся на стіну. Непробивну стіну ненависті і люті, якою було його оточено зусібіч. Відьмак жахнувся і прочитав замовляння від лихої сили: Ніч темна, ніч тишна,
сидиш ти на коні буланому,
на сідлі соколиному.
Замикаєш ти комори, дворці і хлівці,
церкви й монастирі,
і суронжівські престоли:
Замкни моїм ворогам губи і губища,
щоки і пращоки, очі й праочі,
щоб вони на мене,
народженого, добру посвяченого,
зубів не точили, очей не витріщали,
гніву в серці не мали,
щоб усе поважали і в добрих мислях мали.

Полегшало. Спробував ще раз. Теж саме. Іще раз — жодного результату. Відпускаючи внутрішній зір, він опинявся у суцільному злі. Воно тягнуло до нього свої зуби, ікла, кігті, руки і лапи, щупала і писки. Вищало, дряпалося, кидалося кусатися, пронизливо вило, гавкало і гиркалося, лементувало і просто тоскно кричало. Найстрашнішим був той крик, повний немічності та упослідженості. Якщо тваринячий лемент ще можна було стерпіти, то знести цей крик було несила навіть могутньому Добровіну. Ворон добре знав свою справу. Але й Добровін був не з простих відьмаків. Він уявив людину, яка б могла так кричати: ось мати, в якої забрали дитину, ось донька, в якої на очах мучать батька, ось зраджена дружина, яка все ще кохає свого чоловіка і намагається повернути його любов. Всі ці обличчя відьмак звів воєдино і співчутливо схилився над створеним образом. Торкнувся похиленої голови, поклав руки на опущені плечі. Від того доторку народилася іскра. Тоді Добровін заговорив із істотою, і вона пригорнулась до нього. Іскра запалала, перетворилася на вогненну кулю. І відьмак увійшов у той вогонь. Він не обпалив його, бо не може любов обпалити добре серце. Але вона може спопелити злу душу… Він знову опинився у вихорі люті, але на його очах кіготь, що торкнувся захисної кулі, перетворився на суцвіття стокроток; щелепа з довжезними іклами стала сумирним писком котеняти; кощава рука обернулася тонкою виноградною лозиною, яка миттю випустила зелені листочки; клацання і гиркання ставало піснею, і той страшний людський крик, щойно долетівши до Добровіна, став криком радості, щастя і перемоги над лихою долею. Стіна зла розпалася. А внутрішнє око Добровіна вільно полетіло просторами княжого замку, відшуковуючи Яра. І таки знайшло: він був у одній із башт замку, наповненій брудним лахміттям, розбитими столами, поламаними смолоскипами, зігнутими і покривленими мечами. Все те було вкрито густим шаром пилу. Яр стояв на колінах. Старший князь стояв на колінах — молився: — Біду накликав я на себе! Хай не впаде вона на мій рід. Хай мої злодіяння лишаться зі мною навіки, хай лише я постраждаю від наслідків. Ви ж, всевидющі Боги, знаєте: робив бо все не заради себе, а заради дітей своїх ненароджених, заради жони своєї коханої. З Ярового ока скотилася крапля й впала на брудну підлогу. — Тяжкий гріх сотворив я. Вчителя до порубу запроторив. Віру зрадив. Людей своїх занапастив. Пробачте мене, Боги! Я знаю, ви зможете! Бо ж не з власної волі силуваний був. Боги, поручайте мене! Дайте мені знак! — Не тим богам молишся! — рознісся залою Ахруманів голос. Добровін повернув назад. Думки його закружляти довкола дошкульних княжих рис: небажання думати про справи й дослухатися порад, захват ловами, байдужість до людей, запальність, ласість до жінок… Хоча остання зникла, щойно в його житті з’явилася Діва… А хай йому грець! Добровін підскочив і закрутився на місці. Діва! Ось воно! Ахруман переконав Яра, що може заподіяти шкоду Діві та майбутній дитині… Від напруження Добровін побілів. У порубі беззвучно вибухнуло червоне світло, й відьмак пішов. 12

Вона не змогла втекти — наздогнали. Вона дивилася переляканими очима, повними сліз — стояли навкруги і мовчали. Вона зачала щось казати їм, просила відпустити — розреготалися. Перед нею постало батькове обличчя. Не таке, яким було у житті, а таке, яким стало по смерті: «Ти — моя надія. Ти маєш силу. Ось таким мене зробили вони — не дай їм того ж зробити з тобою. Борися, доню моя! Борися! » І ще побачила вона, як зникає у землі лісовий чоловічок. Він заради неї пішов на смерть, то невже вона так просто віддасться ворогам? Ще не відгримів батьків голос у Русаниній голові, ще не зникло видіння смерті бородатого лісовика, а вона вже виборсувалася з тенет воронових чар. Випросталася. Сльози висохли. В очах запалав вогонь. Повільно підвела голову. Важким поглядом обвела ворогів, зазираючи кожному у глибини темної занапащеної душі. І побачила! Чорноту і морок, каліцтва, вбивства і зраду, знущання і страх. Великий Страх перед минулим і майбутнім. Кожен, хто стояв біля неї, нагадував поїдену червами капустину. Під кожним листком — черговий злочин, насильство чи смерть. Вони мовчки стояли навколо, і не мали змоги ворухнутися. Творилися нові чари. Нові для Русани і нові для цього світу. Вона знімала з Чорних Воїнів пелюстки, оголюючи те глибинне, що є в кожному і що робить нас людиною. Там, під всіма шарами люті й ненависті, завжди ховається щось світле і чисте. До цього світла і намагалась дістатися Русана. Чи розуміла вона, що робить? Після того, як остання чорна пелюстка була зірвана з душі останнього Чорного Вершника, вона стала дзеркалом. Вона стала дзеркалом, і кожен побачив у ньому свою душу, від початку світлу і чисту. Кожен бачив свій бруд, свої нечистоти… Бачив, як душа загортається у темні пелюстки, спочатку щоб захиститися від бруду, а потім, щоб втоптувати у цей бруд інших. Щоб інші теж пізнали страх і ненависть. Щоб потому з’явилося відчуття: «Не я один такий! » Вона стала дзеркалом, і не витримала побаченого і пережитого. Очі її заплющилися, а ноги ослабли… І Чорний Вершник кинувся на допомогу… Так народилася Відьма-дзеркало. Їй вклонилися Ахруманові Чорні Вершники. Вона відчула у собі Силу, здатну змінити світ. Вона піде Богумиром, селами і містами, буде нести людям світло і знання, буде лікувати їхні душі! Стане до бою зі злом, нещастями, болем і страхом! Новонароджена відьма випорснула із ватажкових рук, міцно стала на ноги і роззирнулася. Її обступили Вершники — тепер вони підуть за неї на смерть. Чорні коні гучно дихали і нетерпляче тупцювали. Ватажок спрямував свій погляд на неї, сумний, але й сила в ньому відчувалася. Був той погляд обнадієний, але і тривога у ньому вгадувалася. Був той погляд сповнений життєвого досвіду, але подекуди і юнацький запал у ньому проривався. Ватажок стояв перед Русаною, тендітною дівчиною, весь зашитий у грубу чорну шкіру, обвішаний смертоносною зброєю, з обвітреним і обпаленим лицем, віяло від нього сумішшю кінського і людського поту, пилом далеких доріг, сухою травою безкрайніх степів, а ще — сльозами жертв, страхом ворогів і власним страхом. Страхом перед дівчиною у подертій сорочці, з брудними ногами і палючими шаленими очима. Він упав на коліна і заплакав. Вершники здирали машкари, підставляли сонцю понівечені війнами і люттю обличчя. З їхніх очей текли прозорі сльози. Вони оплакували загублені життя, втрачені роки й забутих жінок. Ватажок підвівся з колін і взяв слово: — Ми довго блукали у пітьмі. Довго ходили шляхами зла. Прийшов час для нових шляхів. Шляхів Добра. Ми підемо за тобою. Ми станемо тобі охороною і вірними друзями… Ні Русана, ні Чорні Вершники не знали: щойно було розірвано сітку Ахруманових чарів, він відчув, як рвуться тонкі сув’язі слів, ритуалів, потоків енергії. Лускають, мов перетягнуті струни, його закляття. 13

Рутенія грілася біля багаття, розпаленого Золотою. Попереду нелегкий шлях. Пошуки чугайстра, Дзеванни, потім — дорога до Ахруманового замку. Дорога потайна, без жодного чаклунства, без найменших чар — щоб Ворон не відчув їхньої присутності. Саме такою була остання порада, яку Добровін надіслав Рутенії навздогін, а вона по дорозі переповіла друзям. Їх перенесло в те саме місце, що й Віта, тож він не міг далеко відійти. Та вночі шукати слідів було годі. Все, на що вистачило часу, — віднайти суху печеру і розпалити вогнище. Золота і Бось уже спали. Вона ж викликалася чергувати. Вогонь радісно потріскував, викидаючи угору теплі язики…
Вона стояла у воді і намагалася зрозуміти, чому їй не холодно, чому не відчуває мокрих ніг, чому дивиться на все згори? Побачила два береги. Лівим берегом йдуть люди радісні, щасливі. Співають веселих пісень, пританцьовують, усміхаються. Правим берегом йдуть люди в лахміттях, обідрані, в синцях. Стогнуть, виють, плачуть, кусають один одного, б'ються за шматки їжі. — Люди, хто ви? — спитала вона у щасливих. Ті не відповіли. — Люди, хто ви? — спитала вона в убогих. Ті не почули. — Та що ж це коїться? — крикнула вона до небес. Небеса не відповіли. І тоді Рутенія придивилася до людей по обох берегах річки уважніше. І жахнулася. Ось, зліва, хлопчина з коротким білявим волоссям підстрибує і грає на сопілці. А ось, справа, він же увіп’явся зубами в шматок цвілого хліба. А ось… а цей… а он той… Голова пішла обертом. — Обирай для них майбутнє! — прогримів голос. — Хто я така, щоб відповідати за життя всіх цих людей? — крикнула Рутенія. — Чому я?! Їй відповіла тиша. І відьма спитала: — То що ж я маю зробити? — Шукай камінь! З води випірнула сіра брила. Люди з обох берегів кинулися у воду — намагалися дістатись її… — Де шукати? Куди мені йти? — кричала крізь сльози відьма. — Шукай Городище Старого Бога! У Словунії! — гримнув голос. — Вставай, Рутеніє! Час! — почула вона знову. — Вставай, Рутеніє! Час! — почула вона і прокинулась. 14

Рутенія вийшла з печери. В плече тицьнулося щось тепле і м’яке. Вона провела рукою по довгій чорній Лютиборовій гриві. Кінь стріпонув головою і пішов до підніжжя гори, де росла соковита зелена трава, ще не знищена осінню. В цей же час Рутенія відчула страшенно смачний запах. Думки миттю зникли, а рот наповнився слиною в передчутті майбутньої трапези. Доки вона спала, Бось роздобув риби: «Тут неподалік гірська річечка, так в ній хоч руками лови! » Поївши, вирішили обстежити схили: може, вдасться виявити чугайстрові сліди. Та щойно піднялися, як почули кроки. — Сховаємося в печері? — прошепотів Бось. — Краще за он той камінь, — сказала Рутенія. Кроки наближалися. Всі завмерли. А потім почули голос Добровіна: — Арузі, виходьте! Це я! Рутенія обережно визирнула. Перше бажання — вискочити назустріч — вона стримала. Була вже навчена перелесниками й мамунами. Тому спитала: — Які останні слова ти сказав мені? — Я спрямував вас у Ахрумановий замок. Рутенія піднялася. За нею зільник зі злиднем. — Як же ти вибрався? — допитувався Золота у Добровіна, коли вони присіли біля печери. — Ти думаєш, мене легко поневолити, якщо я того не хочу? — То ти?.. — Так. — Що ти взнав? — це вже Рутенія зацікавилась. — Дещо важливе я з’ясував. Яр скинув машкару, і… — Тепер ми точно знаємо, що він зрадник! — перервав Золота. — Не поспішай. Зло і добро часто йдуть поруч. Знав би ти, скільки зла зроблено в ім’я добра, і скільки добра зробили лихі люди! Те, що Яр пов’язаний із темними силами, я запідозрив іще тоді, коли зник Оберіг Суронжу. Він занадто швидко звинуватив у всьому нас, відьмаків. Потім — ваше ув’язнення. Потім — ще багато дрібниць, кожна з яких сама по собі нічого не варта, але в купі з іншими додавала дещицю користь моє думки. Я хотів знати, нащо Воронові Яр і чим він його спокусив, нащо викрадалися міські обереги, якщо вони лише символи? Я з’ясував, що Ахруман таки тримає Яра в руках. Тримає двома речами. По-перше, він переконав Яра, що має владу над Дівиним життям і життям їхньої майбутньої дитини. По-друге, я думаю, він пообіцяв Яру вічне князівство. Або його дитині. — А щодо Ахруманових планів? Чого він прагне? — спитала Рутенія. — А ось тут мені допомогли твої сни. Зло хоче необмеженої влади. Для цього воно має два шляхи: захопити її зненацька, силою, й усю, або робити це повільно, відвойовуючи у Добра маленькі шматочки, пускаючи у душі людей корінчики, які потім розростатимуться й ширитимуться, перетворюючись у могутні стовбури Зла. Так ось, Ахруман, як мені здається, пішов одразу обома шляхами. Зрозуміло, що викрадав він обереги, щоб вони не спрацювали, щоб не захистили. Щоб дістатися чогось важливого! Чого? — Чого? — підскочив від нетерпіння Золота. — Ось тут я і припустився помилки. Неприпустимої. Обереги є у всіх великих містах. Колись вони давали їм повний захист від лихих сил. З часом стали слабшати. Тепер — лише символи. Знаки. Я так думав. Ахруман мене перехитрив. Бо на обереги покладено ще одну місію — охороняти Книгу. Це було так давно… Ми забули про це… Я згадав твої сни про Камінь. І почав шукати. Передивляючись старі сувої і зшитки, я випадково натрапив на згадку про цю Книгу. Кинувся до сховища… воно виявилося порожнє. Ахруман таки викрав її. — Що то за Книга? Що у ній? — Давні літописи. Книга Невір-землі. Була колись така, там, де зараз Великі Пустелі. Страшна то Книга. У ній написано, як дістатися Світового Дерева… І якось із цим пов’язаний Камінь Влади. Книгу ту розділили на частини, бо знищити не змогли. І кожну з частин заховали у одному із міст. Все зникло… — Отже, Книга у нього. Але ти казав і про другий шлях, — нагадав Золота. — Так, другий. Люди вірили у Обереги, й ця віра надавала мужності. Зараз же страх оселився у домівках. Страх — це перша сходинка. Люди перестали вірити у справедливість, бо за Яра вона підупала. Окремі князівства зажадали самостійності. Відьмакам перестали довіряти. Зараз іти у відьмаки — стати більмом на оці у цілого села, тому нас стає все менше і менше. Люди вже не так щиро моляться Дажбогові, Сварогові, Перунові, все частіше згадують Чорнобога. Зло шукає шпаринки. Тріщинки. Знаходить їх. І пускає у них своє коріння. Воно ширшає, живиться соками душ, і збільшує ту тріщину… — То ми йдемо в Ахруманів замок по Книгу? — спитав Бось. — Нам треба забрати її. Думаю, без неї Ворон не зможе виконати обряд, — погодився Добровін. Рутенія вже було схопилася, щоб вирушати у путь, але спинилася. Згадала про свій сон. Добровін же, почувши про нього, замислився: — У сні тобі вказали на рахманське підземелля, і вам пощастило. Та ніяк не второпаю, нащо тебе посилають по Камінь Влади? Навіщо? І чому саме у Городище Старого Бога у Словунії? Я там багато треб виконав, немає там нічого такого. Може, у Богів свої плани? Рутенія ще кілька разів оповідала свій сон. Добровін уважно слухав. Питав про деталі. І знову просив повторити. — Слухай, а може, я піду собі в Городище, а ви по Книгу? — спитала Рутенія. — Ви маєте триматися разом. Лише вкупі ви — сила, навіть без Сили. — Добровін раптом замовк, а потім повільно проказав: — А ти знаєш, що ці сни тобі міг наслати Ахруман? Вранці воєвода посадив Русану перед собою на коня, і загін вирушив. — Куди ми? — спитала Русана. — Якнайдалі звідси. Щойно вона призвичаїлась до руху верхи, як помітила: хода сповільнюється. Озирнулась і побачила позаду своїх воїнів, а за ними — більше десятка чорних плям. Їх наздоганяв інший загін Чорних Вершників. — Я бачу, ви таки піймали її! Ну й молодець ти, Боримисле! — вигукнув один із переслідувачів. — Еге ж, Лютислове, нелегка була здобич! — А чого це твої люди без личин? — Загубили. Поки по лісу за нею ганялися… — Загубили? Здогадуюсь, де вони їх загубили! Вирішили розважитися з дівкою? І як воно? А що, як я доповім Воронові? А що, як вона йому розкаже? І чого це ви їдете у інший бік? — Вона? Буде німа, як риба! Правда, рибонько? — Воєвода легенько провів рукою по щоці. — Не чую! Будеш рибкою? — Б… буду… — прошепотіла Русана. — Отож бо. — Він під’їхав ближче до Лютислова. — Зловив її я! І доправлю — я. Тобі вона не дістанеться! Лютислов заскреготів зубами і скривився. Він не чекав, що тугодум Боримисл здогадається про його наміри. Він оглянув Боримислових воїнів. — Але ми ж із тобою друзі! Чи не так? — раптом приязно посміхнувся Боримисл. — Еге ж! — зблиснув очима Лютислов. — То послухай сюди! — Ну?! — Ти нас не чіпаєш, а тобі за те — чвертина. — Третина! — твердо мовив Лютислов. — Ти що? Я її піймав! Чвертина! — Третина! — Ех! Задорога дівка… Але того варта! Твоя взяла! Буде тобі третина! — Він плюнув спересердя на землю і вилаявся. — Га-га! — засміявся Лютислов, пришпорив коня і повернув до своїх людей. — Все! Цих спровадили. Думаю, найближчим часом ми нікого не стрінемо. — Боримисл торкнувся Русаниного плеча. — Вибач. Але так було треба. — Я все розумію… Ти мене врятував… Спасибі тобі і твоїм людям. — Тебе врятовано. Але скількох загублено? Я втратив лік… 16

— Кому потрібен Камінь Влади? Тому, хто має Книгу Невір-землі! У кого вона? У Ахрумана. Він хоче, щоб ти знайшла йому Камінь. Чому? Бо сам не може знайти. Або взяти. Йому потрібна ти. І в цьому наша перевага — ти не підеш у Словунію. Хай трохи потерпить. А коли матимемо Книгу… — сказав Добровін. — А може, все ж боги? Хочуть, щоб я дісталася Каменя раніше за Ахрумана? — Може… Добровін замовк. Рутенія замислилася, ковзнула поглядом донизу, до зелених схилів. Потім підвела голову і озирнулася. Навкруги височіли гори. Громади, вкриті біля підніжжя лісами, зеленою травою, а зверху — сніговими шапками. Гори мовчали. Вони завжди мовчать, даючи можливість людині обирати. Обирати свій шлях і свій кінець цього шляху. Відьма вкотре відчула, що світ перевертається. Щойно вона здобула опору, хай лише у сновидіннях… Але вона вірила їм. Вона вірила, що боги наставляють її. А тепер — і цю віру розтоптану. У що ж вірити? Рутенія знову глянула донизу і побачила чорну цятку. Лютибор. Йому можна вірити. Вона перевела очі на Золоту. Той мовчав, опустивши погляд. Йому теж можна вірити. Поруч — злидень Бось, навернутий на Добро. Це сталося так недавно й так давно! Йому можна вірити. Добровін — учитель, наставник… Йому можна вірити. А ще є чугайстер Віт. І русалка Дзеванна, Ахруманова донька. Кому ж вірити, як не їм? «Не забудь про себе! » — почула голос Добровіна. Зиркнула на нього — той лише тихенько усміхався у бороду. Так, вона вірить у себе. Вона вірить, і з цією вірою пройде весь шлях. Разом вони дістануть ту Книгу і зламають плани Зла! Злидень пильно глянув на Рутенію, і сказав: — Як я розумію, відтепер ми плюємо на всі вищі сили і вирушаємо по Книгу Невір-землі? — Влучно сказано! — підхопила його слова Рутенія. — Знаходимо чугайстра й у путь! — А чого мене шукати? Тут я! — почули вони. Всі скочили на ноги. Схилом піднімався чугайстер. Ніби наповнений світлом та Силою, що нестримно вихлюпувалась назовні. Очі запнуто білою тканиною. Але йшов упевнено, вправно переступав каміння і обходив вибоїни. — Я послав по нього мавок, — сказав Добровін. — І вони таки знайшли мене! І тут немов прорвало загату: всі заговорили майже одночасно: — Віте, як я рада тебе бачити! — Як ти змінився за ці дні! — Що з тобою? — Чому на тобі пов'язка? — Ти нічого не бачиш? — Ти осліп? Як це сталося? — Ти зустрів діда? Віт підняв руки догори і вигукнув: — Здаюся! Я все розповім. Але чим це так смачно пахне? Невже рибу без мене їли? — Ой, що це ми? Гайда до вогнища, риби ще доста, — сказав Бось. Вони провели Віта до вогнища. Щойно всі сіли, Добровін підвівся: — Отже, Віт із вами. Сліпота його вас не гальмуватиме. Куди йти, ви знаєте. Як іти — теж знаєте. А я вирушаю далі! — Ти не з нами? — витягнулося лице у Золоти. — Пам'ятаєте, я казав про два шляхи Зла? Ви вирушаєте, щоб боротися з одним, а я мушу думати про інший. — Що ж, якщо так треба… — Сум огорнув відьмине серце. — Коли знайдемо Книгу, що далі? — Книга не мусить потрапити до Ахрумана знову. Знищити її не можна, тому слід зачаїтися з нею, а потім пробиратися у Суронж… Добровін зник. Щез. Пропав без жодного звуку. — Що ж, у нього свої справи, а в нас — свої. Попереду важка дорога, тож, Віте, розповідай свою пригоду і завтра вирушаємо! — підсумувала Рутенія. — Я пропоную інше: вирушимо зараз до одного гірського селища — ми ж не готові до дороги. Не маємо теплого одягу, а коли дійдемо до Богумиру, буде зима! Не маємо їжі для такої подорожі! А оповім я все в дорозі. Чугайстер намацав смажену рибину й увіп’явся у неї зубами. 17