Annotation 7 страница

Чугайстер Віт таки зібрався виконати обіцянку, дану ще в підземеллі: піти у Мовчазні Гори шукати свого діда і вчитися. — Хіба не можеш ти вчитися тут, у Добровіна? — марно питала його Рутенія, якій не хотілося розлуки. — Те, що знають і вміють чугайстри — людям недосяжно. Це інше. Це не людське, — відповідав він їй. Відьма вийшла на свіже повітря й зіткнулася з Золотою. Той вже обшукався: — Руто, куди ти зникла? Я образив тебе? — Все гаразд. Дурні думки лізуть у голову, коли їх не просиш. Не зважай, — заспокоїла вона. — Віт уже зібрався? — Так, він майже готовий. Добровін обіцяв переправити його у Мовчазні Гори. Рутенія вже хотіла бігти, та Золота затримав її. — Пам’ятаєш закляття, яке я наклав на Дзеванну? — Ти таке ж хочеш накласти на Віта? — Не таке… Я його вдосконалив. Я знаю, як зробити з нього прикличне закляття! Щойно хтось із нас потрапить у халепу, він зможе прикликати нас! — Це ж чудово! — Так, але… — Але? — Ми не зможемо опиратися заклику: щойно він прозвучить, нас миттю перенесе до того місця. — А ось це вже небезпечно, — Рутенія озирнулась. — Якщо про закляття дізнається ворог, він легко влаштує пастку… — Отож бо й воно! Я думаю, як бути з Босем? Чи казати йому? І чи варто взагалі його накладати? Може, обмежитися тим, яке я наклав на Дзеванну? — Я не знаю. Може, поговоримо з Бітом… — Ви знаєте, я за цей місяць багато з ним розмовляв, — мовив Віт. — Він хоче розібратися, де зло, а де добро. І він хоче добра своєму народові. А за це не можна нікого зневажати, навіть якщо він діяв неправедними шляхами. Ми щось від нього приховаємо — довіра буде зруйнована вщент! — Рутеніє, ти? — спитав Золота. — Я за. Тим паче, це ж я заронила у злидневі зерно віри. Тож і мені відповідати за наслідки. — Що ж, я хоч і не вірю Босеві, але вірю вам! Хай буде так, як ви скажете. От тільки… Чи схоче того Бось? — То спитаймо, та й по всьому! — озвався Віт, якому вже час було вирушати. Бось прийняв пропозицію. Золота посадив усіх в коло, запалив кілька пучок духмяних трав. Коли запах набув сили і приміщення заповнилося димом так, що вже й не було видно облич, він приєднався до кола і почав шепотіти. Рутенія прислухалась: Сили верхні і сили нижні,
Сили грубі і сили ніжні!
Є на землі небо і хмари, дерева і гілля, сонце і світло, місяць та зорі, тіло і кров!
Як не можуть розлучитися вони, так нехай і ми будемо разом завжди!
Як не може бути рана без болю, так не зможемо ми бути окремо в біді!

Рутенія здивувалася: замовляння побудовано не за правилами. Пізніше Золота їй пояснив, що, крім тих правил, які вона вже знає, є й інші, для тих, хто досяг глибшого розуміння Яви. Про будову світу Рутенія дізналася від Добровіна. — Те, що ти бачиш — це Ява. Це світ видимого, це світ життя. Є другий світ — Нава. То світ усього, що пішло з життя. Це світ наших пращурів, світ померлих, світ навів. А є ще третій світ — Права. Права — це закони, за якими існують і Нава, і Ява. — Це світ богів? — спитала його Рутенія, та у відповідь Добровін лише засміявся. Але вона й досі не могла зрозуміти, як відьмак може працювати поза Явою, адже вихід за її межі означає можливість зміни законів світобудови. Поки ці думки крутилися в голові у відьми, Золота вийшов із кола і став намотувати на руки густий трав’яний дим. Невдовзі навколо кожної висіло по темній невагомій кулі. Зільник оточив усіх димними колами, не забувши й про себе, витяг з-за пояса справжній металевий ланцюг, кинув його Бітові і сказав: — Зараз я буду читати замовляння, а ти в цей час мусиш його рвати. — Та я його однією лівою! — Рви! Віт вхопив цеп і легенько шарпонув. Залізо не піддалося. Він почав рвати з усієї сили, аж почервонів. А Золота промовляв: Є сили, і на кожну силу є сила ще більша!
Як не можна зараз порвати цього ланцюга,
Так і не можна буде відірвати нас один від одного!

Тієї ж миті ланцюг вирвався з чугайстрових рук, піднявся в повітрі, засяяв жовтим і зник. Зачарований Віт все ще стискав руки, коли зільник повідомив, що зараз буде боляче. Рутенія не встигла зібратися, коло диму, що обвивало її стан, раптом стиснуло живота. Золота лише прошепотів: «Не бійтеся, так треба…» — і кільце увійшло в тіло. Різкий біль розрізав навпіл, неначе хтось рубонув мечем. Ноги не витримали — всі попадали. Бось застогнав, Віт вилаявся, Золота з Рутенією терпіли мовчки. Згодом прийшло почуття дивовижної легкості. — Ось і все! Ми навіки разом! — вимовив Золота. — Ми… Та він не встиг доказати, бо в кімнату увірвався Добровін. — Що тут відбувається?! — сердито вигукнув він. — Що ви з собою робите? — руки його тряслися. — Та це… ми тут… — почав було виправдовуватися Золота. — Та я бачу, що ви тут! — Добровін раптом замовк, потім озирнувся і заплющив очі. Коли ж він їх відкрив, то вже замість люті в них світилася усмішка. Відьмак вже не сердився. Та все ж для годиться вичитав Золоту з Рутенією — за те, що не повідомили його. — Біль був? — спитав він. — Еге ж, — скривилася від спогадів Рутенія. — Трохи був… — А якби сказали мені — показав би, як уникнути! — Про себе пробурчав: «Розум є, а думати — не навчилися! ». Глянувши вдавано сердито, він повів всіх за собою — відправляти чугайстра у гори. Рутенія чекала чогось яскравого і величного, та відьмак вивів усіх за межі міста і обмежився вогняним колом у повітрі. — Ступиш туди — і опинишся у Мовчазних Горах. А далі вже сам… Важко було чугайстрові прощатися з друзями. Рутенія намагалась не дивитися йому в очі: відчувала, що варто в них зазирнути, як не стримає сліз. Тому і втупилась у підлогу. Золота просто потис руку. Так само зробив і Бось. Рутенія нарешті змогла перебороти себе і підвела очі. — Я дав обіцянку, і мушу йти! Я повернуся. І повернуся сильніший, ніж був. Я зможу стати поруч із вами в битві зі злом. Я не осоромлю вас. Колись чугайстри були великими воями! По цих словах він обернувся і вступив до кола. Добровін пішов. Рутенія провела його поглядом. Їй хотілося його наздогнати і сказати, що без Віта їй буде самотньо, що Віт — мудрий і сильний, що він… Та вона вчасно зупинилася — не Добровіну це слід було казати, а Бітові… «От дурепа! » — картала вона себе. Вона торкнулась плечем Золоти. Золотина рука стисла її долоню. Злидень спостеріг те і пішов геть. Відьма і зільник стояли поруч. Золота повільно і нерішуче обійняв Рутенію за плечі. Та не пручалася, а лише сильніше пригорнулась до теплого тіла. Перед ними розкинулися зелені пагорби.
«Мені розповіли, що пагорби навколо міст у Словунії вічнозелені, і на них заборонено селитися людям. Чому? » — спитала вона якось Добровіна. І той розповів історію про полозів. Багато років тому, коли між рахманами і людьми почали точитися чвари, з’явилися полози. Вони стали на бік людей, і ті вділили їм землі навколо своїх міст. Натомість полози мусили їх оберігати від нападів. Земляні полози можуть існувати лише під вільними землями, які не позначені ні землеробами, ні будівничими. Відтоді землі навколо міст вільні від поселенців. А коли зникли рахмани, почали зникати і полози. Зараз їх майже не лишилося, але люди по сьогодні бояться селитися на цих землях. Ходять чутки про смерті і горе, що напосідають на тих, хто наважується порушити святість цих пагорбів. Добровін тоді сказав ще одну річ, яка засіла в пам'яті Рутенії: «Люди вірять не в те, що бачать їхні очі; це їхні очі бачать те, у що вони вірять! »
Повітря охололо — сонце швидко падало за небокрай. Рутенія відсторонилася від Золоти: — Ти, мабуть, іди. — А ти? — Я ще трохи побуду… Що зі мною станеться? Я ж під закляттям, — вона засміялася. Сьогодні Рутенія мала ще одну справу: недавно згадала про Дзеваннину оповідь. Та говорила, що у неї був кінь. Її власний відьмацький кінь, що рухався швидше за вітер. Вже кілька разів вона намагалась його прикликати, та нічого не виходило. Тепер вона озброїлася новими знаннями — допоміг Добровін.
Рутенія ще дитиною дізналася, що в степах живуть дикі чорні коні. Якось Добровін взяв її з собою у подорож, і вона побачила їх — величних, сильних, гордих. Табун летів степом, вожак попереду, за ним — решта. Рутенія зачаровано завмерла, спостерігаючи той дикий гін. І раптом від стада відділилося лоша. Воно кульгало й не могло бігти. Разом із ним відстала і лошиця. Табун не помітив — погнав далі. Тільки тоді Рутенія з Добровіном зрозуміли: табун не просто так гнав, він втікав від величезної зграї вовків. Вони з’явилися, мов сірі тіні, нечутні і страшні. Спершу вовки напали на лошицю. Вона стала впоперек їхнього шляху, захищаючи дитя. З Рутенією щось сталося: вона забула про небезпеку і кинулася до кривавого дійства. Вирвалася з рук Добровіна. Той не встиг і зогледітися, як Рута опинилася серед зграї вовків, біля лошати. Вовки не напали одразу. Відчувши новий, людський запах, вони притихли, покинули розтерзану здобич і повільно оточували відьму. Добровіну довелося втрутитися. «Ось ти і знайшла свого відьмацького коня! » — засміявся він, і поклав відьмину руку на шию чорному, мов смола, лошаті. Те струсонулося і лишилося стояти на місці. А потім було навчання, чари, замовляння…
Сонце дійшло межі між небом і землею. Довгі тіні пагорбів тягнулися до відьми. Вона їх не боялася, бо засвоїла: боятися треба не тіней і темряви, а людей і істот, які в них можуть ховатися. 5

Русана часто ходила в ліс поночі — адже там є квіти, що розквітають лише під місячним світлом. Розгортаючи ніжні пелюстки, вони живляться його холодним сяйвом. Та раніше Русані було куди повертатися. Зараз же… — Тату, нащо стільки їжі і одягу? — спитала вона батька. — Я знайду в лісі їжу, тим паче зараз! — На одних ягодах та грибах далеко не зайдеш, а скоро настануть холоди! Згодиться. Хто зна, скільки тобі доведеться йти. Русана погодилась, хоча думала: «Я тільки відійду трішки, а потім поверну назад! » Вона намагалася так зробити вже кілька разів, але повертаючи, відчувала страх. Він брався невідомо звідки і був такий сильний, що серце вилітало з грудей, а ноги — дрібно тремтіли. Спирало дихання і хотілося закричати. Та тільки-но Русана вертала на свій шлях — все вмить зникало. Вона йшла цілий день і під вечір зачала шукати місце для ночівлі. Ліс ніби взнав її думки: попереду розкинулась невеличка галявина, оточена могутніми дубами з товстим гіллям. Русана надибала зручне дерево: гілки росли не високо, але й не низько, а в стовбурі виднілося велике дупло, якраз для неї. Дівчина підстрибнула, вхопилась за гілля і видряпалась нагору. Дупло було порожнє, сухе й просторе. Сонце кинуло в ліс свої останні промені, поступаючись холоду ночі. Русана витягла з мішка теплий одяг і натягнула на себе. Холод відступив — вона заснула. Дівчина спала і не бачила, як коло її дерева зібралася купа світляків. Якби вона в цей час визирнула з дупла, то була б вражена — зоряне небо спустилося до її дуба. Але насправді це були не світляки. Це нічки, світлі нічні створіння, позліталися з усіх усюд на прохання полісунів. Нічки добре чують зло і вміють берегти інших від нього. Вдень же Русанину дорогу стерегли мавки, які й наганяли страх, коли вона пробувала повернутись додому. Русана спала і бачила сон, у якому вони разом із батьком і мамою збирають ягоди і гриби. Вона все намагалась розгледіти мамине обличчя, але та весь час стояла до неї спиною… 6

Прийшов час для чарів. Рутенія торкнулася рукою лоба, губ, живота. Заплющила очі, опустила руки вздовж тіла і почала крутитися. Чорне волосся розліталося навсібіч. Відьма прискорила оберти. Розслаблені руки піднялися над землею. Рух наростав, і ось уже руки розкинуто в боки, й коли б хто подивився згори, то побачив би суцільний чорний диск із білими краями. В тілі щось вибухнуло. Тепло розлилося хвилями. З кожним обертом тепла ставало більше, а рухатися — важче. Повітря загусло, мов сметана. Серце радісно закалатало: такого стану вона досягла вперше. Цього разу може вийти! Натхнення додало їй сил, і відьма подолала опір — закрутилася швидше. Почувалася келихом вина, повним по вінця — ось-ось розхлюпається. І воно прийшло! Коли вже немає сил стримуватися! Коли хочеться випустити з себе накопичену силу! Щоб прийшло звільнення! Щоб прийшло щастя! — Та-а-а-а-к! — вигукнула відьма і різко зупинилася. Все тепло, що так довго в ній збиралося, заворушилося і вирвалося назовні! Кожною частинкою тіла вона відчувала, як струменить воно потоком! Стало ясно, як удень. Гаряче світло струменіло з Рутенії й повнилося фарбами. Такої сили Рутенія ще не відчувала. Вона всемогутня! Вона могла зруйнувати місто, могла запалити ліс, могла вступити в бій із Ахруманом — могла все! Вона так захопилася, що мало не забула про мету. Та ні, не забула. Щойно вона звикла до нових відчуттів, як розпочала нове дійство. Видобула з кишені три довгі волоски, що дав їй Добровін. То були волоски з Лютиборової гриви. Намотала одну волосину на праву руку, одну на ліву, одну зав’язала на шиї. Тоді сіла на землю і звела долоні перед собою. Три волосини на моїм тілі,
Одна на руці, друга на руці, третя — на шиї.
Як торкаються вони мене,
Так і ти, Лютиборе, почуй мене і прийди!

У голові вибухнуло видіння: чорний, сильний красень-кінь бив копитами об землю, його довга лискуча грива віється на вітрі… Тричі викрикнула вона: «Лютиборе, я кличу тебе! » Тричі почула вона закличне іржання. Тоді розвела руки. Світло нечутно розлетілося навсібіч. Зникло відчуття всемогутності, натомість прийшла спустошеність. Виснажена відьма похилилась додолу, притулилась до землі, заплющила очі і заснула. Отямилась вона від чиєїсь присутності. Прислухалася, щоб визначити джерело тривоги. Переконалася, що не зв’язана й ніщо не обмежує її рухів. Лише тоді підскочила і відсахнулась якнайдалі від супротивника… — Засвоїла уроки, — почула вона. — Це ти, Добровіне? — Темно, хоч в око встрель. — Я, а хто ж? — Відьмак запалив над головою світляну кулю. — Хоча після того, що ти тут влаштувала, можна було б чекати й на появу Чорного Ворона… — Я влаштувала? — Рутеніє, ти створила такий Вихор Сили… Його відчули всі відьмаки Словунії, і я думаю, навіть Богумиру! — Я? Не може бути! Я ж робила все, як ти казав… — Тут є і моя вина. Недооцінив я тебе. Забираймося звідси і готуймося до гіршого. — Почекай! Ахруман же знає, що я в Суронжі, і нічого до цього часу не вдіяв? Чого ж боятися? Що змінилося? — Що змінилося? Ти знову набула сили! Поки ти була без пам’яті і без сили, ти не становила для нього загрози. Зараз же ти сама прийшла до нього і сказала: «Я знов маю сили, я знову стою у тебе на шляху! » — Оце так! Як же… А як же Лютибор? Я ж кликала його… А його немає? — Немає? А ти озирнись! — і Добровін вказав відьмі за спину. Тієї ж миті її голова торкнулася чогось теплого і живого. Вона злякано відсахнулась, та вже наступної миті у поле її зору потрапив він… Її відьмацький кінь, її Лютибор! Він сумирно стояв і дивився на відьму вологими чорними очима. Та повільно підійшла і поклала руку йому на гриву. Кінь стрепенувся. Всі сили, витрачені на заклик, повернулися. Відьма знову почувалася сповненою життя. Вона оглянула коня з усіх боків. Чорний, як сама ніч. Якби не Добровінове світло, його б узагалі не було видно. — Добровіне, а що далі? — Отакої, прикликала друга, а тепер не знаєш, що робити? — Я… справді не знаю. Забрати його в місто? — непевно спитала вона. Спробувала уявити цього красеня у стійлі, поруч із миршавими міськими коняками… Лютибор, ніби побачивши її видіння, заіржав і відступив на крок. — Відьмацький кінь, та ще й з породи диких, у стійлі? Ні, його життя — вільне! Він поруч, бо так хоче. Ти ні до чого не можеш його змусити. Він вільний! Він прийшов до тебе — отже, не забув. Він, щойно ти його покличеш, примчить до тебе, як вітер! Зараз же ти можеш його відпустити, в нього своє життя, а завтра покличеш — і він прийде. — Гаразд… — До речі, він може бачити твої думки. Вона виправила уявила, як Лютибор вільно летить по степу. Кінь підступив, вдячно торкнувся мордою плеча й безгучно розчинився у темряві. 7

У двері постукали. Добровін невдоволено відірвався від книжки: так хотілося вранці побути наодинці з власними думками. Постукали вдруге, і відьмак змушений був підвестися, щоб відчинити двері. На порозі стояла Діва, Ярова жінка. — Ну, проходь-проходь! — пробурмотів він. Була в ній загадка, а відьмак не любив загадок, які не можна розгадати. Він так і не зміг з'ясувати справжню причину її подорожей по всій Укранії, не зміг проникнути у її сутність. — Добровіне, я знаю, ти мене не любиш… — Я не маю тебе ані любити, ані не любити, — перервав її Добровін. — Ти дружина Старшого Князя, і цим все сказано. — Тож не переривай мене. Я давно збиралась на силі для цієї розмови. — Ну то кажи, що хочеш… — Я дуже кохаю Яра. Можеш не вірити, але це так. Він — мій рятівник, мій захисник. Якби не він, я навряд чи вижила б… Але не це головне. З Яром щось коїться… Добровін зрозумів: вона ледь стримує сльози. — Я довго за тобою спостерігала, відьмаче. І я знаю: ти всім серцем відданий своїй країні і боротьбі зі злом. І ти завше стояв на Яровому боці. Ти не відмовиш мені і вислухаєш… Я просто більше не маю до кого піти! Добровін побачив перед собою іншу Діву — зворушливу, слабку, у розпачі. Серце його не витримало, він підійшов і поклав руку їй на голову. Діва подивилась на відьмака очима, повними довіри: — Добровіне, я хочу стати твоїм другом, і тому я розповім тобі все. Я знаю, ти багато разів намагався проникнути у мою сутність… Зрозумій, то не моя провина — просто не можна знімати цей захист, бо буде горе. Я розповім тобі… * * *

Народилась я на Русі, на межі з песиголовськими землями. Дивно, я ніколи цих песиголовців не бачила, і не певна, чи бачив їх хтось із моїх односільчан, але всі їх страшенно боялися. Боялися, лякали ними дітей. Жилося нам не заможно, але й з голоду не помирали. Мали такий-сякий город, кілька свиней, корову, тримали курей і качок. Батько був чоловіком мовчазним, я мало що про нього знала. В селі казали, він прийшов із Мовчазних Гір, і ще казали, що він мольфар. Я не знаю, чи то правда, але коли він помирав, то дуже мучився. Було страшно. Це тривало кілька днів, поки один із сільських дідів не наказав хлопцям розібрати дах. Ті спочатку посміялися, але потім послухали. Щойно вони розібрали дах, як батько затих. Дід казав, що то доля кожного мольфара, який не передасть вчасно свої знання наступникові. Мене він своєю ученицею не зробив. Моє серце сповнила образа — на батька, на світ, і головне — на саму себе, на те, що не змогла довести батькові, що гідна стати його ученицею. Він волів помирати у муках, але не віддати мені свої знання. Я не могла тоді цього зрозуміти… * * *

Я зрозуміла і побачила його за багато років по тому. Бо й ворогу не побажаєш стати носієм того страшного, могутнього і непереборного… Після смерті батька втратила здоров'я й мати. Ніби у живого дерева надрубали коріння. Вона змарніла, схудла, обличчя зібгалося у зморшки. Її хотілося пригорнути, забрати роботу, та вона пручалася і до останнього берегла обійстя, підтримувала в ньому лад. Так і померла із серпом у руці. Я залишилася сама. Наодинці з господарством, яке, якщо бути чесною, ніколи не любила… До господи почали заходити хлопці, жартувати, усміхатися і підморгувати. Мене від того всього нудило, в серці жила образа, в голові крутилися думки про силу, яку батько не захотів передати. Розумієш, Добровіне, він думав, що не передавши знання, вбереже мене від сили. Але я відчувала її. Вона з кожним днем ставала все настійливішою, розпирала зсередини, вимагала проявлення… А без знань… І я змушена, просто змушена була піти з села. Вночі я зібрала свої пожитки і вислизнула на широку дорогу. Я не знала, куди йти: простувала навмання, куди боги на душу покладуть. Саме на цій дорозі, вночі, я зустріла Його. Ахрумана! Він чатував на мене. Почув мою силу. Поки батько був живий, то закривав мене. Тепер я розумію, чому. В мені є сила, Добровіне, але ця сила — страшна. Її не можна контролювати. Вона Дика. І єдине, за що я вдячна Воронові, — це за те, що саме у нього я навчилася зв’язувати цю силу, не давати їй мене розірвати, захопити. Але це єдине ніколи не переважить того жаху, того болю, яких він мені завдав! Він — звір. Він випробував різні способи, щоб витягти мою силу — і таки знайшов. Це ненависть. Іще він знайшов спосіб збирати вивільнену силу, живитися нею і ставати сильнішим. Пам’ять не знає межі між теперішнім і минулим, особливо пам’ять на біль. Щоразу, коли я згадую ті роки, мені стає так само боляче і страшно. Він знущався наді мною, як тільки міг. Бив, палив, топив… Він кидав мене до діжки з павуками, морив голодом, а потім годував гусінню… І все це заради вивільнення моєї ненависті, моєї сили. І я не витримувала. Ахруман не помічав, але з кожним разом я все краще і краще контролювала її! Я навчилася відтягувати вивільнення, а ще — спрямовувати силу. Він не бачив цього: був засліплений своїми новими можливостями. Він експериментував із накопиченням сили і завдяки мені досяг значного поступу… Його помилкою було те, що він лишив мене при здоровому глузді. Крізь марево болю, полон сліз і мук я спостерігала, вивчала його звички й характер. І чекала… Я стала слухняна й покірна. Щойно він приходив по силу, я її віддавала. Він звик до цього. Згодом почав випускати мене на свіже повітря: я була потрібна йому здоровою. Я чекала… Він почав брати мене з собою на лови і на полюддя. Я чекала… І мій день настав. Ахруман взяв мене в чергову мандрівку. Ми подорожували недовго — зупинилися у селі Вовковиї. Ніколи не забуду цього села, як і не забуду тієї жінки, що врятувала мене. Не знаю, чи жива вона, але щоранку, прокидаючись, і щовечора, засинаючи, я згадую її добрим словом. Вона тоді була при надії. Чекала на доньку. Ми прибули в село поночі і всією ватагою ввалилися до корчми. Щойно корчмар зрозумів, хто завітав, одразу метнувся розігрівати їжу, накривати столи… Ахруман з мечниками сидів за одним столом, я ж була прив'язана до ніжки іншого. В самий розпал веселощів, коли Ахруман почав змагатися, хто краще поцілить в мене кісткою, в корчму ввійшла вона. Не звертаючи увагу на гамір і лайку, попростувала до корчмаря, про щось переговорила, віддала якийсь клунок, взамін взяла кілька монет, і рушила до виходу, обережно ступаючи і несучи перед себе майбутнє життя. Дорогу їй заступив один із мечників. Він вже був такий п’яний, що навіть слова не спромігся вимовити — лишень протягнув свої волохаті лапи і вчепився у неї. Ззаду ж підійшов інший і схопив її за руки… Вона кричала, а корчмар навіть не дивився у той бік. Я не стрималася — вибухнула силою, спрямувавши її на цих двох нелюдів. Ахруман не встиг нічого зробити. За мить замість двох живих мечників на землі лежали обпалені і зсохлі цурпалки. Жінка зникла в нічній пітьмі. Мене тієї ночі не пожаліли: всю в синцях, непритомну від болю кинули у стайню. Там, опритомнівши, я почула тихий наспів: Як сего каменя ніхто не може вкусити,
Так би й цій дівчині злий чоловік,
злая жона,
усяка злая сила
Не могла нічого злого вчинити!
Зелену лозу вітер сушить,
вітер сушить,
листи розносить:
Один листочок у море впав,
Другий листочок до сердечка припав,
Третьому листочку рану лічити!

Вже наприкінці я зрозуміла: то не пісня, а замовляння, й замовляють мене. Я хотіла щось сказати, та вона накрила мені рота рукою й наказала мовчати. Сама ж сказала: «Я вилікувала рани твого тіла. Та не силах вилікувати страшні рани в твоїй душі. Допомогти тобі втекти від Ворона? Ти хочеш цього, чи ти з ним по добрій волі? » Відповідь вона прочитала у моїх очах. «Маєш велику силу, але не вмієш нею користуватися. Ця сила може зруйнувати тебе. Є три можливості: навчити тебе, забрати цю силу або забрати надлишок сили, а решту зв'язати. Вибирай. » І я вибрала третє. Вона переслала частку моєї сили своїй ненародженій доньці, сказавши, що потім якось із цим впорається, а решту моїх сил зв'язала. Все це було вночі, у тій же стайні. Коли обряди завершилися, вона вивела мене потаємним ходом за межі села, в ліс, вказала куди йти, і я пішла до Словунії. Все, що відбувалося далі, було суцільним страшним сном. Дні минали за днями. Я йшла вперед, старанно оминаючи села, поля, дороги. Я їла корінці, жуків та хробаків, сирі гриби й невідомі ягоди. Як я не отруїлася, не знаю. Може, мене охороняло те нічне замовляння-пісня. Не знаю… Але я таки дісталася Рати. Зібравши на березі кілька неважких колодок, зв'язала їх трав'яними мотузками і переправилася через річку. Дякувати богам, словунська земля була прихильна до мене. Всюди знаходилися добрі люди, які допомагали — хто хлібом, хто ночівлею, хто грошима, а хто добрим словом. Так я дісталася Древії й осіла на самій межі з Великими Пустелями. Люди допомогли збудувати хату. У тому селі мені трапився старий знахар, Остоєм звали. Він, мабуть, відчував у мені якісь сили, та позаяк вони були зв'язані, то не міг розібрати, які саме. Остой навчив мене лікувати людей — не чарами, а травами, водою, рухами. Я лікувала і після його смерті. Прожила там багато років… І далі все було б добре, якби не посуха… Увесь врожай був під загрозою. Сонце палило нещадно, гарячий подих пустелі пробивав усі відьмацькі кордони. Про дощ можна було лише мріяти: навіть уночі було так спекотно, що ніхто не міг заснути. Почалися хвороби. Невідомі мені. Я нікого не змогла врятувати. Ось тоді в селі й згадали, що я — зайда, нетутешня. Спершу сторонилися мене, потім відверто обходили. Вночі я чула кроки навколо хати, якісь голоси. Вони вирішили, що я — зла відьма, і насилаю на них посуху. Настав час знову втікати. Я полишила все й вночі вийшла з дому. Пробралася городами до лісу, вони помітили і рушили за мною. Я бігла швидко, та вони були швидші. Я ж бо жінка, а за мною гналося десяток чоловіків, половину з яких я врятувала від смерті. І ось, коли я, вже геть знесилена, чула за спиною їхнє дихання, я просто з розгону налетіла на нього… На Яра! Він щойно вийшов зі свого мисливського куреня. Ярові воїни розігнали селян… * * *

— Ось така моя історія, Добровіне. Що було далі, ти знаєш. Що скажеш? Віриш мені? — Ось ти яка, Діво! Твоя історія і дуже незвичайна, але у світі так багато незвичайного, що людському розуму годі це все осягти… — Добровін замислився. — Та я вірю тобі, Діво. Вірю, бо ти сама відкрилась мені. Вірю, бо бачу твої очі… Наша сутність може бути схована як завгодно глибоко, але очі — вони ніколи не брешуть. — Якщо ти віриш мені, то мусиш повірити й тому, що я розповім зараз! Мені більше немає з ким поділитися цим каменем… Добровін кивнув. 8

Сонце піднімалося, і Рутенія прокидалась. Обійми сну розкривалися повільно і м'яко. Ось був сон, а ось він перетік у дійсність. Світло пестило розкинуті над покривалом руки. Згадалися події минулого дня, і Рутенія миттю скочила з ліжка. Ще стільки всього треба встигнути: зустрітися з Лютибором, засвоїти нові прийоми тілесного бою, розібрати замовляння, побачитися з Золотою й насолодитися останніми теплими днями… Склавши план дій, вона спустилася до бійцівської зали. Там на неї вже чекав учитель. Звали його Гопак. Сам Добровін не завжди перемагав його, а це щось та важило! Гопак був кремезний дядько, з довгими вусами і голеною головою, заввишки з чугайстра, хоч той виглядав би худим і слабким поруч із ним. Урок починався з розминки, з відьми сходило сім потів і почувалась вона як після тижневого переходу пустелею. Але то був лише початок, Гопак знав, як відновити сили. Після п’ятихвилинного масажу відривав її від лави і починав бити палицею. Спочатку дерев’яною, потім залізною. — Болю немає! Він існує в нас самих! І тому ми можемо його контролювати! Зрозумій це! — казав він. Якось після занять вона пожалілася: — Я все роблю, як ти кажеш, я контролюю біль, та все ж його відчуваю. І крім того, лишаються синці! — Га-га-га… — розреготався Гопак і довго не міг зупинитися. — Що таке? Чого ти смієшся? Я ж серйозно! — Тю, дурна! Ти ж відьма! Скористайся своїми силами! — Але ж як… Це ж тілесний бій… — Їй навіть на думку не спало, що болю і синців можна уникнути чарами; це здавалося їй нечесним. — В бою зі злом немає часу на роздуми і чистоту мистецтва! Запам’ятай! Використовуй усі можливі засоби! — А якщо чари будуть мені недоступні? — Для цього ми і вчимося… Після тієї розмови вона не гребувала чарами, щоб зняти черговий синець під оком чи витерпіти град ударів, але намагалася їх використовувати як крайній засіб. Сьогодні він дав їй чорну пов’язку. — Нащо це? — Зав’яжи очі. Будемо вивчати сліпий бій. — Сліпий? — здивувалася відьма. — Як можна битися, коли не бачиш супротивника? — А це ми зараз побачимо. Зав’язуй очі. Щойно пов’язка опинилась на голові, як звідусюди посипалися легкі удари. Рута спробувала в них зорієнтуватися, та нічого не вийшло. «Що робити? Мусить бути вихід! — думала вона. — Може, замовляння для нічного зору? Але ж то для відсутності світла, а в мене ж зав’язані очі! » Удари не давали зосередитись, і вона почала панікувати. Зовсім поруч щось прошипіло, біля щоки відчувся легкий рух. Відьма відвела голову в бік і… наштовхнулася на кулак. Прийшла до тями на підлозі, із тією ж пов’язкою на голові. — Вставай! — почула незнайомий голос. — Продовжуємо! — це вже Гопак. «Боги, за що мені такі знущання! » І ніби у відповідь на її думку Гопак сказав: — Будемо працювати, поки не зрозумієш! І знову вона відчула порух повітря, вже коло ноги, підняла її — почула, як хтось промахнувся і гупнув об підлогу. Вдарила, орієнтуючись на звук, і почула зойк. Гопак зірвав пов’язку з її очей. Він сяяв: — Таки зрозуміла! Я знав! — Я… відчула повітря… — задумалась Рутенія. — Повітря, звук, напрям! — Так, так, так! Доню моя! Розвинувши чутливість до цих трьох елементів, без усяких чарів можна битися з якою завгодно кількістю противників у темряві, засліпленою, взагалі без очей. Після тренування та сніданку Рутенія вирушила за місто. Проминувши охорону княжого замку, вона вже повертала вулицею, що вела до міських воріт, коли з-за рогу вилетів Золота. Хиткий стос паперів, сувоїв і зшитків у його руках розсипалася. — Ой, я такий незграбний! — почав він. — Та це я тебе не помітила, задумалася, — усміхнулась Рутенія. Вони нахилилися по папери, і їхні руки стикнулися. Схопившись, вона побігла до воріт. Позаду почувся Золотин крик: «Рутеніє! » Вона озирнулася. Сувої зникли, він біг із порожніми руками. — Рутеніє, зачекай! Ти куди? — А що тобі? В тебе ж он скільки роботи було… — То пусте! То почекає. Я хочу… хочу з тобою. Я відчув учора твою силу. — І не лише ти. Добровін примчав… Я кликала коня… — Вдало? — Вдало, але, здається, я крім коня прикликала ще й Ворона! — Може, все ж таки, не виходь сама за місто? Хто зна… — За містом я в більшій безпеці, ніж тут. Там, принаймні, лише Лютибор, і жодної людини, а тут — стільки чужинців, стільки лихого, що справжнє зло впізнати важко. — Мабуть, я таки піду з тобою! — сказав Золота.
«Добровіне, чому в Суронжі таке страшне передмістя? » Добровін тоді розповів, що там живуть жебраки. Їх ніхто не силував до такого життя, божу місті є багато роботи і можливість заробляти. Але вони живуть за своїми законами, своїми правилами. Вони уклали угоду з князями: вони живуть у передмісті, їх ніхто не чіпає, а вони забезпечують охорону. Ніхто не пройде в місто повз їхнє пильне око. Вони стежать за всіма, бачать усе, і в разі небезпеки стають до оборони міста разом із військом. А битися вони вміють… «А як же крадіжки, розбої, напади? На все це дивляться крізь пальці? » Ні, на це угоди не було, і в разі злочину вони несуть кару таку ж, як і будь-який міщук.
Проминувши моторошне багатооке і багаторуке передмістя, вони опинилися за містом. Вкотре Рутенія тут бувала, та все ніяк не могла звикнути до різкого переходу від тисняви і пилу до чистоти і простору зелених пагорбів. Серце щеміло, коли погляд сягав удалину, і бачив лише зелень, зелень, зелень і небо, небо, небо… Відійшовши подалі від брами, вона вигукнула «Лютиборе! Прийди! » Прислухалася. Відповіддю була тиша. Не чутно ні тупоту копит, ні подиху вітру. Ні, подих вітру є… Рутенія рвонулася вбік, і лезо просвистало біля самісінького вуха, зчесавши тоненький шматочок шкіри. Наступної миті вона стояла на безпечній відстані від нападника. Шаблю тримав у руках Золота. Волосся прилипло до лоба, лице кривилося від люті. Піт котився донизу, чорні очі вп’ялися в Рутенію. Було здивування. Чому? Але вона пам’ятала слова вчителя: «Розмова з ворогом — перший крок до поразки! » Прийшов холод. Тупий і болючий, він засів у грудях і заморозив усі м’язи. Всі замовляння, чари вилетіли з голови. Були лише його очі. Вони заповнювали весь простір, затягували, як вир, засмоктували, як болото. Відьмині руки опали, ноги стали ватяними. Вона повільно наближалася до Золоти. «Що я роблю? Чому не опираюся? » — думки жили своїм життям, а тіло своїм: «Я не можу з ним битися, поки бачу його очі! » В голові знову прозвучав Гопачий голос: «Перемогти в бою можна лише холодним серцем і гострим розумом. » Вона зробила своє серце холодним, забувши, хто перед нею. Вона назвала його Ворогом. Вітер накинув на відьмині очі пасмо волосся, і тіло спинилося. Рутенія вже знала, що робити. Вона заплющила очі, й сталося диво: тіло сповнилося силою, бажанням опиратися і захищатися, щоб вижити. Ось він обійшов її по колу і став за спиною. Ось почувся шурхіт його одягу — це він замахнувся для удару. Ось збоку відьма відчула рух — отже, він вирішив нанести удар по шиї. І вона просто присіла. Він такої несподіванки Ворогова рука пройшла трішки далі, ніж він того хотів, а Рутенія вже знову стояла на місці, і лише легенько штовхнула його. Ворог поточився і впав. Вона чула, як він зводиться на ноги, як піднімає загублену шаблю і знову йде у наступ. Цього разу вона не дала обійти себе: щоразу, як він намагався ступити крок у бік, відьма поверталась обличчям. Ворогу нічого не лишалося, окрім як напасти. Вона почула, як шурхотить його одяг, цього разу по-іншому. А потім відчула, як повітря струменить їй у груди. Вона лише повернулась праворуч, і удар, спрямований у серце, ковзнув по шкірі, а рука, що тримала шаблю, опинилась на рівні Рутиних грудей. Вона відчула це, коли холод леза закінчився, і з'явилося тепло руки і запах поту від його долонь. Не думаючи довго, відьма схопила цю руку, продовжила рух, спрямувавши її по колу. Коли Ворог знову не втримався на ногах, вона різко завела його руку вгору і назад, а потім налягла всім тілом і різко крутнула ще раз праворуч. Почувся хрускіт і крик. Тіло зм’якло і впало мішком. Крик змінився глухим стогоном і прокльонами. Наважившись розплющити очі, побачила незнайомого юнака, білого, як сніг. Вловивши відьмин погляд, він відповз подалі. — Ти хто? — спитала відьма. Юнак, блиснувши з-під повік, прокричав щось незрозуміле і розтанув у повітрі. Єдиний слід, який він полишив по собі, — криваві плями на зеленій траві. 9