Annotation 6 страница

Коли вони зникли за брамою, миршавий вартовий роззирнувся, підійшов впритул до непритомного. Тоненько, самими губами, посміхнувся. Дістав вузький ніж, більше схожий на шпичак, і різко всадив своєму напарникові точнісінько у серце. Потім схопив тіло в обійми і завиграшки підняв, відніс на відстань від брами, скинув у рівчак, подалі від людських очей. А сам вартовий тінню ковзнув у місто. Він встиг помітити, куди попрямували відьмаки, але сам за ними не пішов. Неподалік брами за кількома вузькими провулками сховалася малолюдна корчма. Він тихенько до неї увійшов, замовив три кухлі горілки з одним огірком. Хазяїн, нічого не сказавши, послав служку у погріб, а сам зостався наодинці з гостем. Той тихцем сказав кілька слів, після яких хазяїна наче вітром здуло: «Рутенія у місті! » 30

Місто було побудоване колами, тому знайти дорогу було легко, але дістатися місця важко. Дорога до центру, як і має бути, починалася від самих воріт. Однак на центральну вулицю міста вона не скидалась. Одразу за стінами починалися ряди напівзруйнованих будівель, які, немов обценьками, стискали дорогу, нависали над нею, затуляючи небо. Водночас вони створювали таку бажану тінь! На перший погляд, будівлі були незаселені, та коли Рутенія крадькома озиралася, то бачила, що з вікон, напіврозбитих дверей, розтрощених дахів визирають дитячі і дорослі обличчя. Не такого Рутенія чекала від Суронжу. Проминувши цей похмурий район, вони вийшли на невелику площу. В центрі стояв фонтан, а довкола зграйка дітей бавилася водою, обливаючи себе та перехожих. Не обминула ця чаша і Віта, який у відповідь радісно усміхнувся дітям, а потім сам підбіг до фонтану і почав бризкатися. Діти залементували в захваті — коли б іще на них побризкав водою двометровий велет? Віт продовжував бавитися, коли помітив: посмішки на дитячих обличчях зникли, а згодом зникли і самі діти. Він озирнувся — його друзів оточили більше десятка вояків. Утікати нікуди. Від площі відходить ще три дороги, та всіх їх перегороджено. — Ось ми вас і дістали! — відділився від оточення командир. — За наказом Старшого Князя Яра Третього, вас заарештовано за звинуваченням у поклонінні Чорнобогу та спробі викрадення Оберегу Міста. — Чекайте, що за дурня? — Віт ступив уперед, та його зупинила шабля біля горла. — Це — Рутенія, це — Золота. Верховний чарівник Словунії. Добровін чекає на нас! Повідомте його! — Всі ваші прохання не мають сили. За наказом Старшого Князя Яра Третього, всі, хто підозрюється у поклонінні Чорнобогові, не мають права голосу і підлягають страті. Ви підете з нами, і можливо, у вас буде кілька днів для спокути! Якщо не підкоритеся, ми маємо право порубати вас на місці! Вибирайте. — Ми йдемо з вами! — зітхнув Золота. Рутенія тихцем торкнулася його плеча, показавши поглядом униз. Золота опустив очі і зрозумів: злидневі вдалося непомітно зникнути. Сторожа не повела їх до княжого замку. Натомість вони звернули до якогось провулку, пройшли кількома безлюдними вулицями, поблукали лабіринтами завулків, і коли бранці вкінець заплутались і виснажилися, вийшли до сірої будівлі. Грубо вирубана з каменю, вона височіла на тлі радісно-синього неба, наче темна грозова хмара. Майже невидимі, малюсінькі віконця втупилися у бранців жадібними поглядами. Всередині споруда справляла не краще враження. Сірі коридори, тьмяно освітлені кіптявими смолоскипами, сирі стіни, вкриті тонким зеленкуватим мохом… «Хто нас звинуватив? Ми ж ні з ким навіть не зустрічалися? Може, нас просто з кимось переплутали? » — думала Рутенія. Та коли за ними зачинилися важезні кам’яні двері, остання надія розвіялася. Світло до камери потрапляло крізь невелике віконце завбільшки з голову і непридатне для втечі. — Ми назвали свої імена. Якщо вірити Дзеванні, мене мають знати у Суронжі. Мене тут навіть чекали! А отже, звинуватили саме нас. Тут немає помилки! Тут є чиясь лиха воля! — сказала Рутенія. — Ахруман знову постарався! — зрозумів Золота. — Та як? Як йому вдалося? — Як йому вдалося, з’ясуємо, коли вийдемо звідси. Зараз же треба знайти спосіб вийти… — замислилася Рутенія. Та голова була порожня. Поодинокі й хиряві думки ширяли у цій порожнечі. Жодної ідеї не було ні у Віта, ні в Золоти. Мовчки вони досиділи до темряви, яка накрила їх темним рядном. Їсти ніхто не дав. Стало холодно. Ліжка у їх в’язниці передбачено не було: нащо тратитися на тих, хто й так скоро буде на тому світі? Добре, хоч отвір у підлозі був: у темряві вони всі по черзі використали його за призначенням. Після цього притислися один до одного і спробували заснути. Сон не йшов. Рутенія намагалась думати про втечу, та голова вперто відмовлялась і чомусь настійливо звертала увагу на обійми Золоти, змушувала прислухатися до його рівного дихання. Вона почала рахувати його видихи, і так заснула. Пробудження нічого доброго не принесло. Хіба що промінчик світла вдарив у середину камери, розбивши морок і розвіявши його по кутках. — Та що ж це таке? Все місто ніби вимерло! Жодного звуку, — сказала Рутенія. — Не знаю, що це, але певен — щось відбувається у Суронжі, й це щось — не дуже добре! — відповів їй Золота. Їсти хотілося страшенно. Віт не витримав і підійшов до дверей. Приклав вухо, а потім почав щосили гатити по них кулаками і кричати: — Гей, там, зовні! Ви тут хоч їсти даєте? — А ну замовкни! — нарешті почулося з-за дверей. — Та їсти ж хочеться! Чи ви тут голодом страчуєте? — Їсти? Ха-ха, — зайшовся реготом голос внизу. — Нащо? Все одно недовго лишилося! От чудні! Нате води, може, полегшає! І з дірки під дверима з’явився кухоль. Тільки побачивши холодну воду, торкнувшись вогкого від крапель кухля, Рутенія зрозуміла, як хоче пити! Втамувавши спрагу, всі полегшено зітхнули. Втім, полегшення було тимчасовим: стіни нікуди не ділися. Раптом у дверях щось клацнуло, і вони з гуркотом відчинилися. За ними стояли два охоронці з оголеними шаблями. — Виходьте по одному! — сказав той, що стояв праворуч. — А ти ввійди і візьми! — вишкірився Золота. Охоронці нерішуче перезирнулися, але ввійти побоялися. Вони просто зачинили двері, а коли відчинили їх, перед очима ув’язнених постав живий коридор з охоронців. Він починався від самих дверей і тягнувся далеко вглиб коридору. — Вам звідси не втекти, — спокійно мовив той же охоронець. — Ви вб’єте кількох із нас, та інші вас здолають. — Не дурійте. Виходьте, — додав впевнений у своїх силах другий. Бранці повільно рушили до виходу. Йдучи вздовж живого коридору, Рутенія намагалася вгледіти бодай якусь прогалину, та в кожному поперечному коридорі стояла така ж стіна з охоронців. «Де їх стільки набрали? » — дивувалась вона. Нарешті вони опинилась на невеликому залитому сонцем подвір’ї всередині в'язниці. По периметру стояли у два ряди охоронці. По центру — велика купа хмизу, накидана навколо трьох стовпів. Біля хмизу стояв ще один охоронець, та його голова була вкрита чимось чорним. Виглядали лише сині очі. Вони з цікавістю стежили за в’язнями. Жодної неприязні — лише цікавість. В його руці палав смолоскип. — Це для нас? — здогадався Віт. — Еге ж, — підтвердив Золота. — Будуть палити? — спитала Рутенія. — Еге ж, — знову підтвердив Золота і додав, — та з вогнем ми впораємося. Дивися на небо. Рутенія підвела голову. Небо було чисте і безхмарне. Сонце світило, немов забувши про те, що вже осінь. А може, воно так намагалося останніми зусиллями втримати літо. Охоронці підштовхнули їх у спину, мовляв, ваша дорога — до хмизу. Розчищеними стежинками їх підвели до самих стовпів, після чого прив’язали. Золота щось шепотів. У мить, коли мотузка торкнулася її рук, у неї нарешті з’явилася думка: «Як я могла забути? Я ж могла прикликати полоза! От дурепа! » — але руки вже були зв’язані, а камінь — за пазухою. В цей час охоронець опустив свій смолоскип у хмиз — і той весело спалахнув жовтими язичками. Повіяло жаром, горло і ніс одразу забилися димом. Рутенія спробувала заплющити очі й зосередитись на камені. І він відповів! Спочатку легким теплом, потім пульсацією. Він діє! Зараз прийде полоз, і врятує нас! І в цей час у голові пролунав Горинів голос: — Я не можу пробитися до Суронжу. Сильні закляття! Візьми моєї сили! Цього замало, але більше передати не можу! І Рутине тіло сповнила сила. Вона більше не відчувала ні жару, ні болю, хоч вогонь уже підступив до ніг і почав палити одяг. Вона розірвала руками пута. Золота закінчував своє шепотіння, посилюючи голос — тепер його чули навіть охоронці: На Осіянській горі, там стояв колодязь кам’яний;
Туди йшла дівка кам'яна,
кам’яні й відра, кам'яний коромисел,
Кам'яна коса, кам'яна вона вся;
Коли вона відтіля води принесе,
тоді з рожденного Золоти кров потече;
тоді з неба божого дощем вогонь заллє!

— Рви пута! — вже звертаючись до Рутенії, крикнув Золота. Та миттю повернулась і одним порухом порвала ремінці, що стискали Золоту. Він же нігтями провів по руці — з неї на вогонь зацебеніла кров. Охорона, запізно зрозумівши, що відбувається, кинулася було до бранців, та щойно Золота порвав собі вени, як на чистому небі з’явилася чорна хмара, з неї полився рясний дощ. Він миттю залив вогонь. Кров з Золоти лилася все дужче, а дощ припустився і перетворився на град. Градини немилосердно били охорону, і ті з криками носилися подвір’ям, доки не зрозуміли: єдиний спосіб сховатися — втекти у приміщення. Коли подвір'я спорожніло, Золота спробував затиснути руку, щоб перекрити кров, та сил не було. Бліде Золотине обличчя повернулось до Рутенії, і він зміг лише сказати: «Вибач, я намагався…» І впав додолу. Рутенія кинулась до нього, перед тим звільнивши чугайстра. Потрібно було перев’язати руку. Віт простягнув їй свої пута. Та щойно зупинили кров, як припинився і дощ. Охоронці з недовірою виходили зі схованок, оточуючи бранців. Тепер їм уже точно нікуди втікати. Якщо вони й мали шанси з живим Золотою, то з його непритомним тілом їм не відбитися, якою б сильною не почувалась Рутенія. Воїни стискали кільце. Віт із Рутенією стали спина до спини. 31

У Добровіна було обмаль часу. Хвиля викрадень прокотилася Словунією. Викрадали обереги міст. Все почалося з Суронжу, а за кілька днів було викрадено обереги зі столиць Скреви, Древії і Полевії. З князівств прибували посли-відьмаки з проханнями про підмогу. Добровін у намаганнях зберегти таємницю і водночас розкрити злочини забув про їжу і сон. Купа часу йшла на збереження спокою слов’ян. Скревлян і древлян вдалося заспокоїти, а от полян — ні. Полевія завжди була неспокійним князівством. Пнулася до самостійності, незалежності. А тут випала така можливість зіграти на слабкості Старшого Князя! І саме під час розмови з полянським відьмаком зачувся гомін, крик, брязкання зброї. Добровін, вибачившись перед гостем, вискочив у коридор, і там був збитий з ніг якоюсь низенькою істотою. Обоє полетіли шкереберть, а тут приспіла і сторожа. Вона оточила клубок із Добровіна та цієї істоти, що борсалася в складках відьмакової просторої одежі. Коли нарешті Добровін зміг підвестися, перед ним постав… — Злидень у замку! — вигукнув відьмак, і заніс було руку, щоб кинути охоронне закляття. Сторожа наготовила сулиці, щоби у разі чого заколоти злидня старим перевіреним методом. Той же перелякано озирався і щось намагався сказати, дивлячись на Добровіна. Відьмача рука була вже готова до вирішального кидка, коли він у тому белькотінні розібрав по губах знайоме слово. — Ану, повтори! — наказав він злидню і показав стражі, щоб вона відступила. — Ру…е… я! — судомно вигукнув злидень. — Ще раз, не розумію! — підійшов ближче Добровін, відсуваючи в бік сулиці. — РУТЕНІЯ! — немов долаючи внутрішній супротив, нарешті спромігся просто у вухо Добровіну вигукнути злидень. — Де? Де вона? Звідки ти?.. — почав було Добровін, та озирнувшись, схопив злидня за шкірку і потягнув до своєї кімнати. 32

В’язничне подвір’я залило синім світлом. Охоронці вклякли на місці, так само завмерли й ув’язнені. Настала тиша. Рутенія почула, як калатає серце, і зрозуміла. Охоронці ошелешено дивились угору. Рутенія й собі звела очі. Там синє світло почало збиратися в сліпучу сферу. Коли все світло втягнулось у неї, вона шалено закрутилась і понеслася донизу. Далі все відбувалося, мов уві сні: Синя куля впала між Рутенією та охоронцями і вибухнула яскравим світлом. Хтось відвернувся, хтось затулив очі руками, хтось кинув зброю і побіг геть з двору, хтось скрикнув і впав на землю. Із синього світла проступила людська постать. Висока, з довгими руками і ногами. Трішки незграбна. Чимось схожа на Віта. Із довгою палицею у правиці. Постать простягнула до Рутенії вільну руку і поманила до себе у світло. Рутенія взяла Віта за руку, той підхопив Золоту і пішов за нею. Щойно вони увійшли у світло, як побачили: в’язничний двір почав віддалятися від них. «Ми летимо! » — здогадалась Рутенія, коли побачила під ногами свою темницю. І лише потім звернула увагу на того, хто стояв поруч. Довге сиве волосся водоспадом лилося донизу, довга борода сягала майже до пояса. Великий гачкуватий ніс нависав над бородою. Великі й усміхнені очі весело дивилися на них. — Добровін! — здогадалась Рутенія. І знепритомніла. Тепер Віт тримав на руках і Золоту, і Рутенію. До тями відьма прийшла непомітно, без звичного болю і нудоти. Просто відчула, що лежить на м’якому ліжку, вкрита ковдрою. Їй тепло і нічого не болить. І страшенно хочеться їсти. Десь неподалік почула голоси. Один вона знала, другий теж був ніби знайомий — густий, теплий, мов оксамитова тканина, і водночас владний. — …Ваш друг злидень мало не на голову мені впав, волаючи, що Рутенія в місті і її треба рятувати. Вам із ним пощастило. Проскочив крізь усю охорону, пробив найсильніші мої охоронні закляття… — вів той голос, а Віт відповідав: — То Рутенії заслуга. Це вона змогла достукатись до нього. Ми ж його спочатку силою схопили… — А як ти нас знайшов? — озвалась Рутенія, зрозумівши, що поруч друзі. — Сила Крові. Ваш зільник Золота використав Силу Крові, покликавши грозу. Чесно кажучи, я давно вже не бачив такого сильного поклику. — Там… Золота? Як він? — стривожилась Рутенія. — Гаразд. Він міцний. Витримав. — А Бось? Він тут? — Так, він чекає внизу. Будеш готова — тебе проведуть. У Рутенії відлягло від серця. Коли Віт з Добровіном вийшли, прийшли молоді служниці, а за ними — кілька дужих чолов’яг з дерев’яною балією. За кілька хвилин вони наповнили її гарячою водою і вийшли. А дівчата допомогли Рутенії дійти до води. Вони змивали з тіла піт, бруд, зливали на волосся, додавали у воду пахучі трави. Рутенію огорнуло відчуття спокою і щастя. Нарешті вона серед друзів, скоро все роз’ясниться і все буде гаразд… Після купання дівчата допомогли витерти тіло, принесли одяг — чорні шкіряні штани, таку ж шкіряну куртку і білу сорочку. Вона одяглася, підійшла до дзеркала і жахнулась: обличчя хоч і чисте, та таке бліде, що якраз добре мерцем прикидатися. А ще — величезні синці під очима від недосипання й тривог. Довершувала картину зачіска у вигляді воронячого кубла. За допомогою гребеня з волоссям Рутенія впоралася, а на синці і блідість вирішила не зважати: інші теж, мабуть, зараз не красені. Ті ж самі служниці провели її до зали, де мала бути вечеря. Довгий дерев’яний стіл відразу впав у вічі. З одного боку він був порожнім, а з іншого — повний усіляких страв. Там сиділи друзі. Першим її побачив Бось, і замахав руками. Поруч зі столом горів камін, біля якого сидів у кріслі-гойдалці Добровін. Друзі, привітавши Рутенію, посадили її до столу, їли, як не в себе. Такої смакоти Рутенія не пробувала дуже давно. Принаймні, не могла цього згадати. Та шлунки не безмірні — першими здалися Золота і Бось, за ними Рутенія. Найдовше тримався Віт — він уже ледве сидів, його живіт напнувся, як бубон, а рука ще тягнулася по останню смажену курячу ніжку. Коли трапезу було завершено, Добровін повернувся до друзів і запропонував повернути стільці до вогню і сісти поруч. Рутенія озирнулась на свою компанію і почала оповідь. Вона не пропустила жодної подробиці, розповідаючи навіть про сновидіння, напади, страх стати дикою відьмою та розмови з Босем. Там, де вона забувала, її доповнював Віт, а подекуди й Бось. Добровін слухав і не переривав. Інколи він перепитував, щоб уточнити деталі. Коли ж Рутенія дійшла до опису Золотиних чарів на крові, відьмак зупинив її. — Все, що ви розповіли мені, проливає світло на останні події, про які ви навіть і не здогадуєтеся. Тепер багато чого стало на свої місця. — Добровін відкинувся у кріслі назад, і воно тихенько зарипіло. — То що ж відбувається? — спитала Рутенія. — Сьогодні не час і не місце, — помовчавши, відповів Добровін. — Я ще у дечому маю переконатися. Знайте лише, що дивні речі трапляються вже кілька тижнів у Суронжі. Дивні і страшні. І я на порозі розкриття дуже моторошних таємниць. Те, що ви знайшли Дзеванну, дуже добре. Вона нам знадобиться, коли пройде посвяту. Ти, Віте, можеш вирушати у Мовчазні Гори шукати свого діда і його знання: вони скоро нам стануть у пригоді. Ти, Рутеніє, зважаючи на втрату пам’яті, маєш повторно пройти навчання. Ти скоро будеш дуже потрібна. Без тебе, Золото, я не зможу навчити Рутенію всьому, що треба, та й в іншому твоя допомога не буде зайва. — Тут Добровін знову замовк, дивлячись у вогонь. — Ти, Босе, маєш якусь таємницю, і, думаю, ти допоможеш нам свого часу. Вони сиділи так ще довго, поки Рутенія не наважилась запитати: — Добровіне, я знаю, що згодом ти багато чого розповіси про мене і моє життя. Але дозволь мені почути відповідь саме тут і саме зараз! — Ти певна, що хочеш того? — Так, усім серцем, усім розумом, усім своїм єством я хочу знати — ХТО Я? Дровиняки в каміні потріскували, і по ногах віяло теплом. Добровін відвів погляд від вогню. В його очах той вогонь не просто відбивався, а множився і підсилювався. Він подивився Рутенії просто у вічі. Дивився довго, не кліпаючи. Так само дивилась на нього Рутенія. Вона витримала його погляд, і Добровін повільно, немов карбуючи слова на камені відьминої свідомості, промовив: — Ти — Божа Донька! Книга друга
Шлях до сили

Гіркий сум огортав серце Борислава не перший рік. Та ніколи ще він не підступав так близько і не стискав душу так сильно. То холод, то жар кидалися навипередки на його тіло, нудьга пускала пагони десь глибоко-глибоко і проростала крізь усе тіло. Хотілося плакати. Він до болю стискав кулаки, все його тіло ставало судомним згустком — і сльози відступали. Осінній вечір накрив рядном самотню лісову хатину. Запалена свічка коливала темряву по кутках. Бориславу стало душно, і він прожогом вилетів з хати, аби вхопити свіжого повітря. Холодний вітер, змішаний з дощем, вдарив у груди і змусив закашлятися. Налетіли спогади. Ще молодим парубком приїхав він до Богумира. Безтями закоханий і ладний на край світу йти за своєю коханою. Край світу виявися на Русі, під Голунем, у Вовковиях. Під боком у Ахрумана. Та володар жив своїм життям, а село — своїм. Вони оселились у самотній хатині в лісі, за селом, може, тому й не злюбили їх сусіди. А може, тому, що були надто не схожі на інших. Надто закохані, надто щасливі, надто незалежні. Пішла дурна слава. Підозри у пристріті, вроках, чорному оці. Їх це лише смішило, адже володар цієї країни сам був відьмаком, чорніше немає куди! Та натовп не розмірковує, не цікавиться доказами — має сліпу ненависть і сліпу силу, яку спрямовує на будь-кого, хто не такий, хто інший! Це сталося вночі, шістнадцять років тому. У жінки почалися пологи, і повитуха носилася по хаті з гарячою водою та простирадлами. Вони увійшли в хату, не питаючи дозволу. Схопили під руки Борислава, зв’язали і приставили до горла ножа. Вони не стали чекати народження дитини. Вони мовчки встромили ножа в серце Русани. Вони пішли так само мовчки, як і прийшли. Побитий, майже безтямний, Борислав доповз до Русаниного ліжка, а повитуха, яку не зачепили, вийняла ще живу дитину. Борислав запам’ятав їх усіх. Шестеро, з яких п’ятеро вже померли наглою смертю. Залишився один. Красень Ясновид. Утік. Відтоді ніхто не чіпав Борислава. Село забуло про нього. І він забув про село. Жив дочкою і спогадами про дружину. Важко жив, бо ненавидів Богумир усім серцем. Та не вертався назад. Щось тримало його тут… А зараз він стояв у відчинених дверях і натужно бухикав. Забравши руку від губ, він побачив кров. В глибині хати почувся доньчин голос, і він миттю витер руку об спід сорочки і зачинив двері. — Тату, дме холодний вітер! А ви так легенько вдягнуті! — присоромила його донька. — Чогось душно стало, то й надумав подихати, охолонути. — Заварю-но я липового цвіту. Щось не подобається мені ваш кашель. Може, покликати якого зільника? — Чи ти в мене не найкраща зільниця? Він мав рацію: Русана, позбавлена товариства людей, віднайшла інших друзів — трави, дерева, птахів і звірів. Здавалося, вони самі відкривають їй свої таємниці. Та вилікувати батька не вдавалося, не давався зіллю ні кашель, ні сум, що наче з'їдав його зсередини. — То мені відомста! — казав батько на її слова і замовкав. Спроби витягти з нього бодай щось були марні. Вона знала про страшну смерть матері, знала, що батько помстився вбивцям. Але як? Сам він не був сильної статури, не мав хисту до зброї. Ця загадка іноді спливала в її пам'яті, але раз-по-разу тонула в ній нерозгаданою. Борислав пив духмяну липу, і різь у горлі зникала. Але сум лишався. Він споглядав, як рухається в тінях тонка постать його донечки, і сльози душили його. Сил стримати їх не було, і він заспівав. Тим співом виливав своє горе свічці, ночі, тіням, які застигли, дослухаючись до мови іншого світла, не штучного свічкового, а справжнього, народженого в муках душі: Нудьга, нудьга, холодна і бридка
Вповзла під серце мов змія.
Зима, зима, — до краю замела,
Неначе сніг лягла на скроні сивина.
Вночі я чую спів,
Той дивний спів без слів.
Стривай, стривай,
Хоч трохи зачекай,
Співай, співай, співай!
Дочка моя, маленьке пташеня,
Моє єдине набуття.
Минають дні, ти плачеш уві сні,
Та як завжди зима поступиться весні.
Лише сніги зійдуть
Та крильця підростуть!
Злітай, злітай,
Лети за небокрай!
Тікай, тікай, тікай!

Доспівавши, Борислав заснув. Русана підійшла зі свічкою до батька, поцілувала його в чоло, й собі лягла спати. А на ранок її розбудив батьків голос: — Тікай, доню! Хутко тікай! Не лишайся тут! — Що сталося, тату? Що? Чому? — спросоння спитала вона. — Нема часу на розмови! Швидко одягайся. Я зібрав тобі їжі, трохи грошей, теплий одяг… — Тату, я нічого не розумію! Чому я маю йти? Ти мене проганяєш? — Що ти! Донечко моя кохана! Як ти могла таке подумати? — Він спинився і присів на ліжко, міцно обнявши Русану. — Небезпека насувається… страшна небезпека… Борислав дивився просто дочці у вічі, і та помітила, як у його очах забриніла сльоза. Мов зачарована, споглядала вона ту краплю, як тремтять повіки, як ледве стримуваний дріж пробирає тіло її батька. Він не дав сльозі впасти, рвучко втерши її рукавом: — Гаразд, я розповім тобі. В нас є трохи часу. Але пообіцяй, що потім зробиш те, що я тобі скажу! — Тату, я не… — Пообіцяй мені! — Я обіцяю, — тихо вимовила вона. І Борислав розповів, як йому було боляче після смерті її матері. Як шукав правди у влади і не знайшов. Чорна пляма тоді оселилася в серці, навіювала чорні думки, розсилала по крові чорну тугу. А потім з’явився Він. Сказав, що допоможе; сказав, що розуміє; сказав, що винні будуть покарані. «Що ти хочеш натомість? » — спитав його Борислав. Той лише засміявся і сказав, що завітає у гості, як прийде час. «Коли ж він прийде? » — спитав знову Борислав, а той знову засміявся: «Ти дізнаєшся про це перший! Але пам’ятай — шляху назад не буде, і якщо я щось захочу, ти мусиш мені те дати! Бо душа твоя з цієї миті належить мені! » Він погодився. Після тієї розмови були знищені всі кривдники, крім одного, який втік. У муках помирали вбивці, кричали страшно і болісно! А Борислав радів! Радів, слухаючи їхні благання, і питав: «Чи не так я благав? Чи не так благала вона? » Русана не впізнавала батька. Їй було моторошно. — Та не стало мені від того легше! Не стало! Навпаки, погіршало! Коли той, у чорному, зник, зник і морок у серці… І я побачив, що накоїв… Вислухавши, Русана обняла батька. За мить Борислав відсторонився: — Ти почула правду. Тепер ти знаєш… — Але чому я мушу йти? Я не… — Насуваються темні часи! Щось страшне суне на нашу домівку! Темна хмара кружляє над нами… Відчуваю, скоро прийде Він забрати борг… Русана зазирнула батькові у вічі й зрозуміла: сперечатися немає сенсу. На їх дні осіла тверда рішучість. Він так вирішив, і так буде. Он вже й речі зібрані — кинула вона погляд в куток. 2

— Руто! Останнє замовляння досконале! Ти так вдало поєднала вогонь і воду! Це просто неймовірно! Невже це все на рівні Яви? Золота від захвату аж пританцьовував. Ще б пак, Рутенії вдалося за місяць навчання сплести замовляння, на яке він колись витратив більше року! Вона усміхалась, розглядаючи кулю, створену наполовину з вогню, наполовину з води. Навколо зібралося ще кілька учнів, які вітали її із успіхом. — Одразу видно, чия ти донька! — не втримався Золота.
Тієї ночі була страшна хуртовина. Вітер вив, немов голодний вовк. В найтепліших кімнатах мороз пробирав по шкірі. Кожен житель Суронжу намагався забитись у якусь шпарину, розпалити яскравіше вогонь, вкутатись у найтеплішу ковдру. Добровін почав засинати, аж почув страшний гуркіт. Потім стало світло, мов удень. Всі, хто жив у замку, миттю схопилися на ноги. Охорона висипала надвір, а разом з нею і Добровін. Те, що побачили, згодом стало легендою. З неба спустився велетенський стовп світла. Зачаровані, люди заклякли: хто від жаху, хто від захвату. А стовпом повільно пливло донизу немовля. Щойно дитина торкнулась землі, як світло зникло, і громовий голос вимовив: «Наша донька спустилась до вас, люди! Пильнуйте її! » Добровін перший підхопив дитину на руки. Щойно він це зробив, його тіло пронизала судома. А за мить він уже знав, що дівчинку слід назвати Рутенією.
Рутенія втупились у створену кулю, і в очах її потемніло. Куля впала на землю, і розлетілась на дрібні крапельки і вогники. Сама ж Рутенія, затуливши очі руками, побігла геть. Запала тиша. Зільник кинувся услід за відьмою, але не наздогнав. Рутенія ж увірвалась до Добровіна: — Нащо ти відкрив мені правду? Нащо розповів мені? Відьмак підвів голову, глянув на Рутенію і вказав на крісло навпроти столу. Рутенія сіла. — Примножуючи пізнання, ми примножуємо біль. Я це добре засвоїв. Мабуть, найкраще за інших. А зараз це розумієш і ти, — сказав відьмак. — Мені не боляче! Мені страшно від усвідомлення: все, що я роблю, вже наперед кимось і для чогось сплановано. Ще мене лютить, що десь там, на горі, чи ще де, сидить хтось і тягне за мотузки, прив’язані до моїх рук. Хоче — позбавить мене пам’яті, хоче — кине у бій проти Ахрумана, хоче — пробудить у мені сили, а хоче — забере їх! Я нічого не вирішую — вони ведуть мене заздалегідь означеним шляхом до своєї заздалегідь визначеної мети… І я в цій грі — простий пішак! І я проти цього! Я не хочу бути інструментом у чиїхось руках, хай навіть у руках богів! Добровін встав, підійшов до Рутенії і поклав руки їй на плечі. — Якось я, домисливши, що не можу керувати своїм життям, що кожен мій рух є наслідком попередніх рухів, що кожен мій учинок є наслідком цілої павутини зовнішніх і внутрішніх причин, які я не можу ні спізнати, ні змінити, прийшов із цим до Вчителя. Він уважно мене вислухав, а тоді дав мені у руку ножа. Я спитав, що з ним робити, а він відповів: «Коли все так, як ти кажеш, то переріж собі горло — і все скінчиться! » Знаєш, що я зрозумів тієї миті? — Що? — Що маю вибір! Справді, маю вибір, і Вчитель не буде втручатися, якщо я виберу смерть! Я побачив це у його очах. Я зрозумів іще одну річ… — Добровін стишив голос. — Богам байдуже, буду я жити, чи ні! — То ми байдужі богам? — Чи байдужа тобі тріска, що пливе за течією? А якщо побачиш тріску, що пливе проти течії? Ми байдужі їм настільки, наскільки байдужі собі! — Добровіне, але ж я… — Це дає тобі ще більше свободи, ніж іншим людям! Я можу вирішувати, йти мені снідати чи не йти, та якщо зачую бойові сурми, піду в бій. Ти ж можеш вирішувати, йти тобі в бій, чи краще піти поснідати… — Не кажи так! Я ніколи не покину… — А це вже твій вибір! Зрозуміла? — Здається, так, — Рутенія обхопила голову руками, поставивши лікті на коліна. — А як же бути зі снами? З видіннями? Вони ж посилаються богами? — Чому ти так вирішила? 3

Русана пішла. Борислав зітхнув спокійно. Відчуття небезпеки вгамувалося. Вийшов надвір і позирнув на сонячне око. Згадалися давні молитви Дажбогові, що він їх тут, у Богумирі, багато років не згадував. Схотілося впасти на коліна, схилити голову до землі і просити усіх добрих богів врятувати його дитину. Так і зробив. Після молитви на душі посвітлішало. Дерева навколо хати вже не хиталися загрозливо, а весело вітали його; тиша не нависала, а заспокоювала і давала сили. Невідомо звідки з’явилось бажання покинути всі справи і піти в ліс по гриби… Це бажання подарувало йому кілька годин життя… Гриби ніби чекали, щоб Борислав їх зібрав. Вони вилазили з-під моху, виглядали з-за стовбурів дерев, посміхалися, виринаючи з купи листя. Польові гриби, яких він давно не бачив, м’які моховики, цупкі білі грибки, навіть кілька яскравих красноголовців. Ліс був сухим, і ходити по ньому було суцільне задоволення. Кудись зникла мошка, яка зазвичай зліплює очі, жодної павутинної сітки… «Мабуть, полісун мені допомагає» — майнула думка. Не встиг він її до кінця додумати, як перед ним вигулькнула сіра, обросла волоссям, постать. Від несподіванки Борислав впустив кошика. Дідок стояв, спершись на ціпок, і мовчки дивився на Борислава. Потім сказав: — Не вертай додому, Бориславе! Лихо там… — почав було дідок. — Так скоро? — Лихо завжди приходить, коли не чекаєш. Ти можеш втекти. Ми сховаємо тебе! — За що мені така ласка? — Ми знаємо твою дочку, Русану. То чи приймеш нашу допомогу? — Він знайде мене. Навіщо ховатися? Ти знаєш Русану — тож допоможи краще їй. А моя остання битва має ось-ось розпочатися. — Ти вирішив! Іди. І знай — лісові жителі ніколи не лишать Русану в біді. І полісуни, і чугайстри, і нічки, і мавки — всі оберігатимуть її. Дід розтанув у повітрі. Борислав же повернув додому. Вже на підході до обійстя він відчув запах диму і почув тріск вогню. Хвильку постояв, а тоді, як був, із кошиком грибів, рушив навпростець. Почувся короткий свист — і гострий біль пойняв ногу. Борислав упав. Гриби посипалися навсібіч. Збоку зачулися кроки, і він побачив чорні шкіряні чоботи без жодної прикраси. Один чобіт саме наступав на красноголовця, і той із ледве чутним хрустом піддався, перетворившись на біло-червону пляму. — То це так ти тримаєш обіцянки? Я прийшов по борг, а хата порожня? Що скажеш, га? — Цього я тобі не обіцяв! — викрикнув Борислав, зібравши сили. — Ні, обіцяв! В мене було багато справ, та нарешті я звільнився і прийшов. А ти мене надурив! Я цього не люблю! — Не віддам… уже пізно… — сказав Борислав. — Так… Вона втекла! Ти здогадався, по що я прийду. Але ти скажеш мені, де вона! Вона буде моєю! — Ти… не почуєш від мене ні… слова… — Почую! — сказав чорний і щосили вдарив носаком чобота по рані. Борислав скривився, але не закричав. Тоді отримав ще один удар туди само. І ще один. Після п’ятого удару йому нарешті вдалося вирвати у Борислава глухий стогін. — То куди вона пішла? — Хто? Роз’ярившись, чорний подав знак одному з вояків, і той вийняв з-за пояса важкого мисливського ножа. Наблизився. Приклав до Бориславового вуха: — Я бачу, ти не хочеш мене чути. Тож навіщо тобі вухо? — Ти… можеш порізати мене на шматки… та я не скажу, де дочка… Я не знаю… куди… вона… пішла! Тяжко давалося йому кожне слово, та він не міг зупинитися. Він промовляв останні слова у цьому житті: — Та я знаю одне… Ваші злодіяння… не зійдуть… вам… просто так… Є вища сила… є доля… вона покарає вас. А я проклинаю вас… і ваші темні діла… і ваші цілі… Не буде вам спокою… ні в Яві, ні в Наві… І ще одне… Хто й зна, звідки у нього взялися сили, та він раптом випростався, забувши про біль, і на повен голос виголосив прокляття. Чорний не встиг його зупинити — він теж не чекав такого. Борислав же скоромовкою виголосив: В лісі росло дерево,
убирало си в кору, в лист, у цвіт.
Стяли його.
Як не має воно тепер сили рости,
цвісти,
так не майте всі мої вороги сили жити,
води пити, їжі їсти!
Аби ви так щезли, пропали,
як пропадає сіль від води
і віск від вогню!

Один з вояків не стримався, розмахнувся сокирою і одним махом відтяв Бориславу голову. Чорний зірвався з місця: — Що ти наробив! Потворо! — Та я чого? Він же проклинав… — Ти дурисвіт! Дурень! Віслючий син! Ти дав силу прокляттю! Ти дав йому силу-у-у-у! — з диким криком Чорний направив на воїна свою палицю. За мить тільки чорний попіл впав на землю. — Приготуйте Борислава до треби! Може, хоч мертвий він щось скаже… Ті слухняно й налякано кинулися виконувати наказ. Вони знали, що слід робити. Тіло роздягнули, поруч знайшовся великий камінь, що міг слугувати капищем. Перенісши Борислава на цей камінь, вони мовчки стали поруч. Чорний наблизився до каменя і став перед ним на коліна: — Нарікаю тебе капищем Чорнобожим! Кров’ю поливаю тебе! Требу справляю тобі, Чорний Боже, Повелителю Зла! Віру свою приносить тобі Ахруманів слуга! Але й мертвий Борислав нічого не сказав. Ахруманів слуга Ахрумана був розгублений. Уперше йому не вдалося витягти зізнання! Вперше супроти нього став хтось, настільки сильний духом. Уперше він програв! Накресливши палицею у повітрі вогняне коло, він кинувся у нього. За ним поспішили воїни. Ахруманів слуга не знав, що чиста душа навіки лишиться чистою, у яке багно б її не втоптувала чужа лиха воля. Чиста душа завжди знайде сили повернутися до світла, якщо в ній житиме любов. Навколо мертвого тіла зібралися лісові жителі. Мавки зібрали одяг, полісуни підняли тіло і понесли углиб лісу. Там, у непролазних хащах, розкинулось озеро. Туди і принесли Борислава. І запалало багаття, підносячи Бориславів дух до неба. Попіл, що лишився, водяники розтрусили над поверхнею озера. В селищі ніхто навіть не помітив зникнення сусідів. Лише через кілька днів всюдисущі діти принесли звістку: хата згоріла, ані батька, ані дочки немає. «І слава богам! » — подумали селяни, бо ж важко жити поруч із ворогом, який тебе кривдить, але ще важче жити із тим, кого ти скривдив сам. 4