Annotation 5 страница

Полоз тим часом поповз до річки. Рутенія пішла за ним. Слідом рушили Бось та Віт з русалкою на руках. Дзеванні ставало все гірше. Її вже не заспокоювали чугайстрові пісні, та й слів тих пісень не було чутно через гуркіт річки. Вони знову вийшли на виступ над водою. Внизу нічого не змінилося — вир, страх, міць, паніка, біль — все змішувалося при одному погляді на річку. І серце починало битися, як злякана пташка, затиснута в кулак. — И-і-а-й-е-а-е-е-е! — Що-о-о?! — нічого не зрозуміла через шум Рутенія. — Сідайте на мене! — прокричав їй у вухо Горинь. Рутенія оглянула полоза — міцне тіло, товсте, мов тулуб дорослої людини. Торкнулася, і відчула, що він зовсім не слизький, як думалося раніше. Навпаки, теплий і шерехатий на дотик. — І-а-и-и-а-е-о-а-а?! — Рутенія сама не почула, що прокричала, та Горинь, здається, зрозумів. — Ви тільки сядьте, і ніяка сила вас не відірве від мене! — знову прокричав він у вухо Рутенії. Рутенія з острахом глянула вниз, остаточно усвідомивши, що вони робитимуть. Чугайстер теж з недовірою торкнувся полоза, але швидко подолав нерішучість і осідлав його, міцно обхопивши ногами. Дзеванну він посадив перед собою, обійняв обома руками і її, і Гориневе тіло, — добре, що руки в чугайстра значно довші, ніж у людини. Злидень примостився перед ними, а Рутенія сіла попереду, ближче до полозової голови. І полоз рушив. Він шугонув у воду. За мить до занурення Рутенія від несподіванки мало не відпустила руки, але із здивуванням помітила, що не може цього зробити. Де верх, де низ, де вода, а де повітря — все перемішалося. Перед очима — туман, якісь білі та зелені плями. Самі очі болять так, що навіть не можна їх розплющити. Навколо страшенний гуркіт, який то накочується валами, то підступно, з шипінням постає з цілковитої тиші. Дихати неможливо: варто розтулити рота чи вдихнути, як гірка і пекуча вода наповнює легені. Навколо — холод і плямиста темрява. Голова паморочиться. Що за крик лунає у вухах? Це її власний крик… Відьма виривається з хаосу і сум’яття, і розуміє, що все ще тримається за полоза. Лице заливає водою, січе і рубає; вдаряє в груди тупою сокирою; забиває дихання мокрим кляпом. Полоз плив, попри буруни і хвилі, що кидалися, мов скажені собаки; майстерно огинав каміння, що виринало перед його носом; стрілою пролітав крізь гігантські вири. Вони, здавалося, летіли, тільки не повітрям, а водою. Як полозу вдавалося на такій швидкості оминати перепони, не вкладалося в голові. Раптом прийшло полегшення. Дихати стало простіше, шум зник, і вода вже не так боляче сікла тіло. Потеплішало. — Що сталося? Чому ми сповільнилися? — вигукнула Рутенія. — Це не ми сповільнилися, це річка заспокоїлася! — повернув на мить голову полоз. І справді, коли Рутенія кинула оком довкола, то побачила зовсім іншу річку — спокійну, повільну. Горинь знову повернув голову: — Вашій русалці має покращати: тут річка не така жадібна до сили. Як вона там? — Зараз гляну! — озирнулась Рутенія. Злидень приходив до тями. Він тер очі і намагався роззирнутися: — Та ми ж не рухаємося! А он там — вихід на берег! — Бось показав у бік полозової голови. — А ти як знаєш? Там же нічого не видно… — здивувався Віт. — Це вам не видно! Ми, злидні, краще від вас бачимо у темряві! — гордо відповів він. — І ти раніше мовчав?! — обурилась Рутенія. — А ви не питали! — відрізав Бось. Рутенія відвернулась і тільки тепер зрозуміла, що під серцем штрикає щось неприємне, якась колючка. — А чому ж ми не йдемо до берега? — спитав Віт, і Рутенія нарешті збагнула. — Горинь! Горинь! Ти чуєш? Чому ти мовчиш? — та у відповідь не почула ані слова. — Горинь! Відповідай! — рознісся громовий голос чугайстра. — З ним щось сталося! Ми все ще у річці, але не рухаємося! Просуваймося до полозової голови — не сидіти ж тут до скону, — запропонувала Рута. Повзти по Гориню було незручно. Онімілі ноги не допомагали, а лише заважали. Доводилося з потрійною силою напружувати руки, щоб підтягатися і пересувати тіло вперед. Позаду важко дихав злидень. Найважче доводилося чугайстру — він рухав не лише себе, а ще й непритомну Дзеванну. Просуваючись уперед, Рутенія відчула, що ноги чіпляються не лише за полоза, але й за землю! — Тут вже земля! — вигукнула вона. — Я це відчув. Та стояти не можу, ноги — немов колоди! — відповів Віт. — А в мене вже ніби відійшли. — Рутенія відчула, як ноги наповнилися гострющими голками. Це кров линула до спраглих судин, і ті з болем розширювалися, знеохочу пускаючи в себе життєдайні соки. — Ну ж бо, допоможу тобі з Дзеванною. Рутенія перекинула ногу через полоза і стала на річкове дно. В горлі застряг крик — так боляче стало ногам. Здалося, що до того голки просто ніжно торкалися шкіри, а тепер вони увійшли по саме серце. Долаючи біль, відьма пішла до чугайстра. 25

Вона падала. Світ навколо зникав. Чіплялася мокрими руками за уламки думок. Вітер виривав шматками волосся і відносив угору разом з краплями крові. Щось боляче у зіп'ялося в спину і не відпускало. Кігті з кожним поривом вітру сильніше і сильніше стискали плоть. Хрускіт. «Ламаються ребра, » — подумала байдуже. Захотілося спати. «Яка божевільна думка — спати під час падіння. З іншого боку, чому б і ні? Все одно в кінці чигає смерть. То чому б не померти уві сні? » Але пазурі у спині страшенно заважали, тому відьма зробила спробу перекинутись обличчям догори. Нічого не вийшло — тіло не слухалося. Завела руку за спину і торкнулася чогось довгого і шорсткого. «Ага, ти мене міцно тримаєш. » Відьма падала. «А якщо так? » Завела руку ще далі, міцно вхопилася, різко рвонулася вгору. Страшенний біль прийшов зі спини і розчахнув мозок навпіл. Блискавка вдарила в очі, а хрускіт кісток пролунав громом. Та вже не відьму тримали у пазурах, а вона тримала пазурі. Щось темне вгорі затріпотіло крилами, забилося, метаючись у повітрі… і почало набирати висоту. Відьма піднімалася. «Витримає…» — почула вона громові слова. «Виживе» — почула вона в себе над вухом.
І прокинулася. Над нею схилися Віт із Дзеванною. Злиднева мармиза виднілася позаду. — Дзеванна… — мовила Рутенія так тихо, що сама себе не почула. — Дзеванна, це ти? — спитала вона голосніше. — Я опритомніла, щойно потрапила на берег. Ти кричала. Тобі боляче? — Було. Тепер все гаразд. — відповіла Рутенія і заплющила очі. Заснула. Вони викрутили, як могли, одяг — свій та Рутенії, та підтягли Полозове тіло ближче до берега. — Я нічого не пам’ятаю про шлях, — озвалася Дзеванна, тремтячи від холоду. — Там нічого і пам’ятати, — відповів Віт. А а злидень додав: — А я б з радістю забув про цю трикляту річку і про це підземелля! Я замерз так, що аж зуби випадають, а переляку натерпівся такого, як ніколи і ніде! — Так, було лячно! Особливо коли ми стрибнули у річку! І як полоз тільки витримав таку дорогу? — Мабуть, у нього дуже багато сили… було, — замислилася русалинка. — Він знесилився! Він довго тримався, але річка таки випила його силу! — Невже він приніс себе нам у жертву? — здивувався Бось. Їх похилило на сон, а Рутенія тим часом зі сну поверталася. Вона чула їхні останні слова, і достеменно не знала, що треба робити. Вона сподівалася, що сили самі знайдуть правильний шлях. Рутенія стиснула камінь і уявила, як струмені світла передаються від неї до полоза. Завмерла на мить. Але нічого не відбулося. Спробувала ще раз — теж нічого. «Думка виявилася хибна! Хай їм грець, цим чарам. Ми втратили Друга, і ніяк не можемо цьому зарадити! » — подумала Рута. Але тут згадала сон: «Вона витримає…» Хто це сказав? Хтось Великий? Чи то сказав Віт, коли намагався розбудити? Ці слова наповнили серце наснагою, як чиста джерельна вода наповнює спрагле тіло. Відьма стисла камінь так, що з долоні полилася кров, і за мить вже нічого не треба було уявляти… Промені світла дугою полилися від Рутенії до Гориня. Судома скрутила відьмине тіло раніше, ніж з горла вирвався крик. Руки випросталися вперед і з неймовірною силою стислися в кулаки. Нігті увіп’ялися у долоні. Вона не контролювала себе. Щомиті м’язи напружувалися ще сильніше. «Все, зараз порвуться! » — майнула думка. Темрява розкрила пащеку, а світло все лилося і лилося до Полоза. Нарешті, в короткому проміжку між судомами, Рутенії вдалося вичавити з себе ледве чутний стогін. Цього було доста, щоби всі, кого зморив холодний і тремтливий сон, прокинулися. Віт та Дзеванна підбігли до відьми, Бось же навпаки, позадкував: — Ви куди, дурні?! Втікайте, вона не тямить, що робить! — Я… тямлю! — прохрипіла Рутенія. — Не підходьте! — Що з тобою? — скрикнула Дзеванна. — Та вона ж віддає сили своєму Полозові! Зупиніть її, вона ж загине! — зрозумів Бось. — Ні! Не можна! — скрикнула Рута, та Віт уже розігнався, і якби й хотів, то не зміг би зупинитися. Він з усього розбігу наскочив на Рутенію, схопив за плечі і рвонув догори, а потім разом з нею відкинувся вбік і впав. — Може, й не можна… а занапастити себе… заради… зміюки… я не дам! — відхекуючись мовив він. — Та як ти міг! Він же врятував нас! Він же наш друг! Він же… Рутенія заплакала на плечі у чугайстра, як мала дитина. Віт обіймав її і гладив по голові, а Дзеванна міцно стискала її руку. Бось стояв осторонь і намагався розібрати слова, що їх крізь сльози вимовляла відьма. — Я… нічого вже не хочу… я втомилася… Що я тут роблю? Горинь загинув… через мене… А ми вже майже дійшли… З її руки випав камінь. Віт нахилився і підняв його: — Полозів камінь? — Так. Все змішалося. Хтось казав, що вона витримає?! Рутенія була певна, що це не про неї. Як вона може витримати? Що витримати? Боротьбу з відьмаком, страшніших від якого світ ще не знав? Вона, та, що не змогла навіть вберегти свого друга?! Кого ще вона не вбереже? Вона нічого не витримає, і ні з ким не буде боротися! Все скінчилося тут і тепер! Зараз вона витре сльози, вибереться з цього підземелля, і всі розійдуться по своїх домівках, а зі злом хай борються ті, кому це потрібно й хто має сили й віру в себе. Вона ж цю віру втратила. Вона ж навіть не пам’ятає… — К-х, к-х… По кому подзвін? — пролунав знайомий голос у Рутенії за спиною. На мить всі скам’яніли. Сльози Рутенії висохли. Вона спитала Віта: — Ти чуєш те ж, що і я? — Не тільки чую, але й бачу! — Ти живий! — повернулася Рутенія і кинулася до Гориня. — Ти живий! Невже? — Тобі вдалося! Тепер я твій боржник. — Який ти боржник? Ти друг! Ти… — Рутенія знову намагалася спинити сльози, та то вже від радості. Полоз же, перечекавши обійми і сльози, взявся до справи. — Тепер ми під Корсунем, і треба вибратися. — Чекайте! Я не бачу карти… — сказала Рутенія. — Й не дивно. Річка… А може, вона зникла, бо ми досягли мети? — сказав Віт. — Вам у той бік, — показав головою Полоз. — Але ж там лише скеля? — Там є прохід, ви його побачите, — сказав Горинь. — Він виведе вас. За мить полоз розтанув у темряві, і вони подалися у вказаному ним напрямку. Шлях був усіяний гострим камінням. Ним же було обкидано усі стіни, а ще — прозорими кристалами та яскраво-зеленим слизьким мохом. Сама дорога закручувалася та розкручувалася знов і знов, намотувала спіралі навколо невидимої осі, однак невідворотно прямувала вгору. — Ви відчуваєте? — спинилася Рутенія. — Повітря посвіжішало! — А й справді, — глибоко вдихнула Дзеванна. Віт уперто йшов уперед, розкидаючи каміння під ногами. Кожен крок наближав його до світла, до сонця… — Слухайте, а що робити з ним? — спинився раптом Віт і вказав на Бося. Той теж спинився і тепер переводив погляд з Дзеванни на Віта, тоді на Рутенію, і назад. Потім сказав: — А я вам життя рятував, і не раз! — А що ти будеш робити, якщо ми тебе відпустимо? Вернешся до Ворона? — Чи вернусь я до Ворона? Ні! — Ні?! — здивувався Віт. — Чому? — В мене буде важливіша справа — я піду з вами! — Вона, — він кивнув на Рутенію, — вміє ставити питання, на які відразу не відповіси, і вміє давати відповіді на непоставлені питання. Я справді почав сумніватися в Ахруманових словах! І якщо ви не візьмете мене з собою, я все одно крадькома піду за вами, щоб знайти правду. Про Ахрумана і про вас… — То ти з нами?! — вигукнула Дзеванна. — Я не з вами! Я зі своїм народом! І якщо Ахруманові обіцянки правдиві, я буду з ним, а якщо ні — з вами або сам по собі. Але мені потрібен час для роздумів. — Бось може бути дуже цінним союзником. Його знання світу злиднів, його сила та зріст… Він ідеальний шпигун, — зауважила Рутенія. — Так, але… — Ми мусимо повністю довіряти один одному! Безоглядно! Чи можемо ми тобі довіряти? — подивилась вона у вічі злидневі. — Можете! — вимовив він. — А чи будеш ти довіряти нам? — спитала Дзеванна. — Я… вам? — здивувався Бось. — А ти теж вмієш ставити питання, русалко! Я спробую… 26

Зникло бите каміння, неочікувані звуження і бридота на стінах. Було сухо, тихо і світло. Йшли повільно і обережно, дослухаючись до нових звуків. — Ви чуєте? — стиха мовив Віт. — Що? Я нічого не чую, — прошепотіла Дзеванна. — Запах. Це запах коней! Ми вже близько. — Обережніше, — шикнула Рута. Хотілося вирватися з цього підземелля, вибігти на відкритий простір, розкинути руки і голосно кричати. А ще — впасти на зелену траву, зіжмакати її в руках і заснути. Днів на три-чотири. Та треба було триматися, тому вона стисла чугайстрову руку, і той відповів вдячним потиском. Почулося шурхотіння — пробігло кілька щурів. Ще через кілька кроків вона почули стукіт, а потім над головою почулося іржання, яке перейшло у мирне рівне сопіння. — Ми, здається, прийшли, — прошепотів Віт. — Так, ми на місці, — погодилася Рутенія. — Тепер, мабуть, вгору? Хто перший? — А ну ж бо я, — зголосився Бось, і, не чекаючи відповіді, поповз догори. — Але… затримай його! Він же втече! — забувши про шепіт, вигукнув Віт. — Ш-ш-ш, — зашипіли на нього з трьох боків Рута, Дзеванна та Бось згори. Кілька хвилин минуло у напруженому мовчанні. Віт нервово стискав кулаки. Якщо Бось зрадить, їхня дорога закінчиться тут. Раптом посипалася земля і долинув шепіт: — Все гаразд! Гайда нагору! — Що там? — Там ніч, а ми під стайнею. Тут самі коні. Ну ж бо, швидше — ляда важезна. * * *

— Ну, навіщо ти мене покликав? — розбудив Рутенію хрипкий і грубий голос. — Та там… там якісь волоцюги забралися до стайні! — відповів йому хлоп’ячий голос. Вона намагалася згадати, де вона і що трапилося. Чому над її обличчям схилилась кінська морда та хто це кричить і будить її. Поки вона приходила до тями, сильна рука схопила її за одяг, і вона почула крик: «А щоб тебе чорти забрали! Поналазять тут усякі! » Рука штурхонула її до дверей стайні. За нею слідом полетів злидень, русалинка і нарешті чугайстер. — Ану забирайтеся під три чорти, трясця вашій матері! Ледацюги кляті! Щоб вам світу білого сто років не бачити! Щоб… Голос ще довго перераховував, куди їм треба піти, хто і де їхні родичі і хто вони такі, та друзі вже не слухали. Вони виспалися і з новими силами поринули у вир пробудженого Корсуня. 27

— Він живе он у тій вежі, — показав Віт. — Пішли? — Зачекайте! Не всі разом! — зупинив їх злидень. — Де ви бачили стільки жебраків разом? — Треба розділитися. Вперед підуть Дзеванна і Віт, а ми з Босем рушимо за вами… Кілька разів першу пару перестрівали похмурі і підозрілі люди, але придивившись, рушали далі — що візьмеш із жебраків? Тоді, про всяк випадок, Рутенія з Босем звертали у бічні вулички й перечікували. Так мало бути й цього разу. Але наче на лихо, поряд не було жодного перехрестя, жодної шпаринки, у якій можна було б розчинитися. Їх було п’ятеро. Вони наближалися. Щойно порівнялися, як один із них схопив Рутенію за барки. Інші бандити миттю їх оточили. Віт із Дзеванною вже повернули за ріг і того не бачили. Один зі злодіїв махнув рукою, і злидень відлетів убік, вдарившись об камінну стіну будинку. Про нього забули, але він швидко отямився — і непомітно відповз, а тоді дременув щодуху за Бітом. — Ну, здрастуй, відьмо Рутеніє! — дихаючи в обличчя смородом, прохрипів нападник. Хтось штовхнув її у спину. Від поштовху Рутенія вигнулася і, продовживши рух, різко випросталася, вдарила ватажка, що необачно лишився стояти на місці, головою. — Ах ти ж клята баба! — закриваючи рукою розбитого носа, пробурмотів ватажок. І вдарив знизу. Земля захиталася під Рутиними ногами. Ватажок дав команду — і вся юрба накинулася на відьму. Удари сипалися, як з мішка, і єдине, що вдавалося Рутенії — це рятувати голову і живіт. Крізь суцільне покривало болю їй вдалося розібрати слова. — Бий її, бий цю кляту відьму! Вона мені за все заплатить! — тонко верещав ватажок. — Будеш знати! — підтакував йому чийсь фальцет. — Так її! Бий по нирках! — Та краще в голову попади! — А ти чого витріщився! Й собі хочеш? — це, мабуть, хтось із перехожих не встиг сховатися чи обійти стороною бійку. — А ну, хлопці, гайда на нього! Удари трохи послабшали, зате поруч почулося тупотіння, чийсь зойк і радісні крики бандюг. А потім почувся гучний крик. Перш, ніж потрапити у повну пітьму (таки потрапили в голову! ), вона впізнала до болю знайомий Бітів голос. * * *

У пітьмі було тепло і приємно. Але згодом з’явилося світло, і Рутенію знудило. — Хо-хо, ну й потріпали тебе! Добряче! Та нічого, зараз приведемо тебе до тями. Трішки… — далі полився потік незнайомих слів. Крізь біль і нудоту Рутенія намагалася зрозуміти, чий це голос, та їй ніяк не вдавалося. Вона спробувала розкрити очі і застогнала. Чиясь прохолодна рука лягла на чоло: — Тихо, тихо! Все добре. Буде. Ти тільки лежи спокійно. — Хто ти? Де я? — прошепотіла Рута. — Ми у друга! — сказав Віт. — Руто, тобі дуже боляче, так? — це Дзеванна. — Ану, геть звідси! Не заважайте їй, і мені теж! Почулися тихі кроки, після чого прохолодні руки почали метеликами торкатися її тіла, і біль зникав. — Все, тепер можеш розплющити очі. Навколо панувала напівтемрява. Вона підвелася і побачила, що лежить посеред величезної круглої кімнати. З одного боку — вікна, завішені прозорою тканиною, а з іншого — великі і малі столики, печі і плити з витяжними трубами. Столи заставлено різноманітними слоїками, бутлями, деякі завалено купами трав. Зачарована Рутенія, нарешті перевела погляд на хазяїна цього багатства. Побачила високого парубка з довгим чорним волоссям. Очі — волошково-сині. Лише коли Рутенія зазирнула у ці очі, то зрозуміла, що лежить зовсім без одягу. Скрикнувши, вона потягнула на себе простирадло, й тоді стала спокійно роздивлюватись парубка. Він не був красенем — завеликий ніс з горбинкою, завеликий рот, занадто худий. — Я — Золота, відьмак-зільник, Чародій Орії. А ти? — він запитально подивився на Рутенію. — Твої друзі відмовилися будь-що розповідати, доки ти не прийдеш до тями… * * *

Осіннє сонце нагріло плити брукованого двору навколо фонтану. Згодом сонячне тепло замінила прохолода кам’яних стін. Обідня зала знаходилася за кілька кроків, і коли друзі в неї увійшли, стіл було накрито. Золота стояв поруч і ґречним жестом запрошував сісти. — Батько казав, що такий день настане! Він усе життя на нього чекав… — Твій батько? — здивувався Віт. — А хіба ти не… — Це мій батько звертався до вас по допомогу! Всі мовчали. — Мій батько давав слово, і я дотримаю його! — проказав він після мовчанки. — Я допоможу вам. Розказуйте. — Гаразд. Слухай… — і Рутенія розповіла усе. — Ми маємо єдиний вихід — дістатися до Суронжу і знайти Добровіна! І бажано — якомога швидше, — сказала вона, завершивши оповідь. — Мушу поміркувати, — сказав Золота. — Але ти ж зрозумів — допомагати нам небезпечно. На нас полює… — Здогадуюся, хто! — перервав Віта зільник. — Визначений час прийшов, кожен мусить зробити вибір… — Здавалося, Золота у задумі звертається до себе самого. Згодом він струсонув головою, повертаючись до дійсності: — Я маю спосіб допровадити до Суронжу… але… спочатку поїмо… Всі накинулися на їжу. Їли так, що аж за вухами лящало: це ж бо була перша людська їжа за кілька днів. Однак, трапеза тривала недовго, бо незабаром до кімнати влетіла перелякана служниця: — Там… Озброєні люди! Золота скочив з-за столу першим. Без зайвих питань всі кинулися за ним. Він повів їх униз. — Певен — це ті бандити! — вигукнув біжучи Золота. — Ахруманові посіпаки! — Він упізнав мене, все може бути! — задихаючись, промовила Рутенія. Золота зупинився неочікувано, і Віт з Рутенією приплюснули його до дверей. Бось із Дзеванною встигли стишити хід. Виборсавшись з-під відьми і чугайстра, зільник відчинив важезні, оббиті залізом двері — відкрилася похмура кімната. — Щоб чари спрацювали, я мушу переміщатися з вами, — сказав Золота. Нагорі почувся шум. Тупіт ніг, крики, дзвін битого посуду. 28

Всі стали в коло, а Золота почав їх обходити: Не сам я йду, чорним волом їду
Сухою гадиною поганяю,
Правою ногою на поріг ступаю,
Своїм ворогам язик та очі одвертаю,
Щоб вони губами не плямкали,
Зубами на нас не клацали,
очима нас не бачили!

Золота скочив у коло, і друзів оточила блакитна напівпрозора стіна. — Це їх трохи затримає, якщо раптом сюди увірвуться. Ніби на підтвердження його слів, у двері загупали: — Відчиніть! — почула Рутенія знайомий голос. — Відчиніть, бо гірше буде! — Висаджуйте двері! Золота зважав на крики. Він став у центр кола, вийняв з-під поли три пляшечки і ніж, поклав усе це на землю, а сам став на коліна і звів догори руки: Текло три ріки під калиновий міст:
Перва водяна, друга молочна, третя кривава;
Я водяну ізоп'ю,
а молочну споживу,
а криваву — спущу

На цих словах Золота випив дві пляшечки, схопив ножа і полоснув ним по руці. Кров полилася потоком, і він підніс третю пляшечку, наповнивши її своєю кров’ю вщерть. Після цього, похитуючись, підвівся: Летів білий ворон із-за крутої гори,
Сів у сірого коня на крижі,
З крижа на спину, а зі спини на гриву,
А з гриви — додолу!
Поможи, крове моя, сірого коня взнуздати,
Та до Суронжу дістати!

Золота жбурнув пляшечку додолу, і світ почав кривитися, стискатися, перетворюватись на мерехтіння кольорів і блискотливих відтінків. Перш ніж це сталося, Рутенія встигла побачити, як розчахнулися двері і до кімнати увірвалися троє озброєних людей. Позаду них стояло ще кілька воїнів. Серед них вона впізнала свого нападника; його обличчя спотворила ненависть, коли стало зрозуміло, що здобич вислизає. * * *

Отямилися на березі річки. Голова паморочилась і боліла. Першим спробу підвестися зробив Бось, і з третього разу це вдалося. Йому навіть вистачило сил на лайку: — Трясця твоїй мамі, клятий чаклун! О-йо-й! Ти хотів нас вбити, зізнавайся, бо… — Облиш, ти ж бачиш, йому теж непереливки, — вступилася Рутенія. 29

— До речі, так, просто цікаво, де Суронж?! — не вгавав Бось. — Суронж десь поруч, — сказав тихо Золота. — Друзі, мені час іти, — втрутилася Дзеванна. — Я цієї річкою дістануся своїх. Стало сумно. Стільки часу, стільки пригод, стільки переживань разом. Упродовж мандрівки думка про розставання якщо і спадала комусь у голову, то відразу зникала. Тепер же вона була така явна і невідворотна, як ніколи досі. Щось треба було казати, та слів не було. Були лише погляди, і вони промовляли краще за вуста. Погляди казали: «Ми ще зустрінемося. Це ненадовго. Мені дуже сумно. Може, не треба? » Постоявши трохи, Дзеванна, так і не вимовивши ні слова, скинула з себе балахон, що його одягнула у Золоти, повернулася до річки лицем і увійшла в неї. Вода розчинила обриси її тонкого тіла. Дзеванна не озирнулася. Ніхто не махав руками їй У слід. Сумно. І порожньо. Рутенія крадькома поглянула на Золоту. Той мовчки втупився у простір перед собою і щось шепотів під ніс. Коли закінчив, пояснив: — Я наклав на Дзеванну охоронне замовляння. Якщо Дзеванна потрапить у небезпеку, ми знатимемо про це, і про те, де вона знаходиться. Стало спокійніше. Довкола, скільки сягало око, зеленіли пагорби. Ніщо не порушувало тихого і привітного спокою. Здавалося, тут можна прожити вічно, так і не зазнавши лиха. Сонце дарувало світло і тепло, а трава вдячно тягнула до сонця свої зелені стріли. Сюрчання цвіркунів розривало повітря. Де-не-де пролітали блискавки метеликів та діжки жуків. Плюскотіла річка, виблискувала тисячами сонячних зайчиків. По той бік земля вкривалася городами. Деякі були чорні — без урожаю, деякі сіро-жовті — то довге сухе квасолиння шурхотіло під поривами легкого вітру. Окремі клапті — з ніжно-зеленими паростями озимого жита. — Здається, нам час? — озвався Золота. — Пропоную вийти на пагорб і зорієнтуватися. Думка була слушна, і Віт першим дістався верхів’я пагорба, з якого стало видно величезне місто. Високі сонячно-жовті стіни, здавалося, надумали позмагатися у яскравості з сонцем. За ними можна було розгледіти кілька сніжно-білих башт. — Це вони! — вигукнув Золота. — Хто? — Не хто, а що! Башти княжого двору — Добровін там. — Ну, то рушаймо. Он я бачу шлях, — показав Віт рукою вниз. Огинаючи пагорби, змійкою повзла дорога. Нею пленталася пара волів, тягнучи за собою повну гарбу. Колеса натужно і ритмічно рипіли, задаючи такт похитуванням дядька, який задрімав, стискаючи в руках віжки. Друзі спустилися з пагорба і вирушили слідом. Рутенія звернулась до Золоти: — Віт розповідав, що під час Великодня боги відкривають Небесні Браму і спускають на землю Очисний Вогонь. А чому лише у Великдень? Лише один раз на рік? — Є багато сказань про давні часи. Чим більше Боги боролися зі злом, тим сильнішим воно ставало! Мабуть, вони так і не розгадали цю таємницю людської природи, бо коли війна досягла апогею і мало не знищила усіх людей і Богів, було вирішено: лишити людей на самоті, не втручатись у їхнє життя… — Золота замовк. — І що далі? — зацікавився розмовою Віт. — А далі з'явилися рахмани, які навчили людей Силі. А боги закрилися від світу людей Небесною Брамою. І прочиняють її лише раз на рік. Чому, не знаю… «Боги, здається, порушили свої плани про невтручання. Вони таки почали впливати на людей. Принаймні, на мене. На мої сни. Бо хто ж, крім них, міг вказати на підземелля? І підганяти на шляху до Суронжу? І ще цей камінь! Щось має статися, щось назріває… якесь велике зло, інакше б Ахруман не напосідав, ніби це його останні дні…» — думала Рутенія. — Останні дні! — вигукнула вона, забувшись. — Що? Що? — переполошилися її супутники. — Чому Ахруман так причепився до нас? Ви думали? Надходять останні дні! Дні до чогось важливого для нього, вкрай важливого! І ми — перешкода. І тому він не зупиниться, доки ми не зупинимо його самі! Сонце піднялося високо, і йти стало важко. Віт запропонував догнати гарбу і попросити дядька підвезти: — Аго-ов, чоловіче добрий! — гаркнув Віт. Візник аж підскочив, стискаючи повіддя: — Хто?! Що? Ти хто? — очуняв він і втупився у Віта. — Ви хто? — додав, коли побачив, що Віт не сам. — Йой, дідько з тобою, злидень! — вигукнув, коли позирнув на Бося, і вперіщив волів так, що слідом за гарбою здійнялася курява на кілька метрів заввишки. — Ну ось, нас уже люди бояться, — сумно промовив Віт. — Я б теж нас злякався! Поглянь, у що ми вбрані! — відповів Золота. — В такому вигляді не те що в княжий замок, навіть у місто не пустять. — То що ж робити? — задумалася Рутенія. — Як що? Вкрасти десь одяг! — знайшовся Бось. — Ти що? — обурився чугайстер. — Може, купиш новий? У тебе, мабуть, гроші є? Чи ти можеш їх тут на дорозі заробити? — Віте, боюсь, злидень правий. Одежину нам таки доведеться в когось… позичити. Коли дістанемося замку і все владнаємо, повернемо власникові кошти, — сказала Рутенія. Гарби вже й слід розтанув, коли позаду почувся кінський тупіт. Щоб не потрапити під копита, довелося зійти на узбіччя. Тупіт наближався і вже за мить перетворився на гуркіт. Земля здригалася під ногами, повіяв задушливий вітер і приніс запах кінського поту, пилу і тривоги. Слідом за запахом повз подорожніх стрілою пронісся озброєний загін. — Оце так-так! Таки щось відбувається, — замислено промовив Віт. — Щось відбувається… — повторив Золота. Сонце палило. Дорога нарешті оббігла півколом черговий пагорб, і сонячні стіни Суронжу відкрилися у всій красі. Попереду була відчинена брама, і вартові оглядали всіх, хто бажав потрапити у місто. Рутенія здалека помітила селянина з гарбою — він саме про щось сперечався зі сторожами, вимахуючи руками. Слова не долітали до друзів, бо перед ними стояв ще кінний загін, вершники голосно обговорювали недолугість цих оглядів. — Якого дідька?! — голосніше за всіх обурювався сивий дядько. — Невже ці телепні здатні відрізнити чорнобожого відьмака від нашого чи зупинити ахруманового посланця? — Інша справа — поставити на варту справжню відьму! — підтримав його голос ззаду. — Та якщо не зупинить, то хоч відчує завчасно. — Понатикали кругом селюків, ніби справжніх вояків мало! — донеслося зсередини загону. — А ну, варто, пропусти військо! — не витримав зволікань сивий, і направив коня просто на вартових. Ті знітилися, бо ж, мабуть, чин сиваня був значно вищим від їхніх, швиденько пропустили селянина і відкрили дорогу для війська. Кіннота з гуркотом і вигуками рвонулася з місця, а слідом за ними спробувала прошмигнути наша компанія. — А ви куди, голодранці? — зупинив їх грізний окрик вартового. — Ми — в місто! — гонорово відповів чугайстер, дивлячись вартовому просто у вічі. Той не відвів погляду. По очах було видно: вирішив відігратися за своє приниження: — А чого вам у місто? — Він перегородив дорогу колодою і на показ лінькувато сперся на неї. — Вештаються тут ледацюги, а потім у чесних людей гроші щезають. Охоронець зиркнув вгору, на охоронну вежу — там було порожньо. Сторожа кудись поділася. — Слухай, ти, негайно пропусти нас! — не витримав Віт. — А то що? Я тут закон! — вимовив вартовий, раптом змінивши позу, випроставшись і наблизившись до Віта. — Я вирішую, пропустити мені вас чи ні! І я вирішив! Я вас не пропущу! Рутенія ж у цей час кинула погляд на другого вартового, що весь час стояв позаду і не втручався. Був він якийсь миршавий і сірий. Тоненькі вусики обплітали губи. Гостренький носик робив його схожим на польову мишу. До того ж він увесь час ним ворушив. А очі — очі намертво вп’ялись у Рутенію. Вона одразу відвела погляд, та відчуття липкості не покидало. Суперечка між Бітом і першим вартовим зайшла в глухий кут, і в розмову вирішив утрутитись Золота. — Кажеш, ми голота? А якщо я скажу, що я — Верховний Чарівник Орії? — Ха-ха-ха! — чітко вимовив вартовий, лють просто розпирала його. — Ти такий же чарівник, як я — князь Словунії. — Я — Золота, відьмак і Верховний Чарівник Орії. І ми йдемо до Великокняжого Замку для зустрічі з Добровіном! — Ще раз ха-ха! Де це бачено, щоб такі лахмітники були відьмаками? Хіба що чорнобожники! — він зробив паузу, і потім, ніби щось обмірковуючи, повів далі. — А може, ви і є чорнобожники? Он, і злидень з вами… Ну, зараз буде вам Великокняжий замок! І не просто замок — підземний замок. Кам’яні хороми з залізними ґратами вам будуть! А ну, геть звідси! — І помилився, втретє. Втретє, бо перша помилка його була, коли назвав чугайстра голодранцем, а друга — коли посміявся з Золоти. Охоронець замахнувся шаблею. Золота просто відступив убік, а охоронець полетів сторчма. Другий вартовий кинувся було на допомогу, та чомусь зупинився. Перший із гнівним ревінням підвівся. Його розбитий ніс юшив кров’ю. З налитими люттю очима він кинувся на Золоту, і це була четверта помилка. Золота дозволив йому наблизитися майже впритул, а тоді різко присів, виставивши праву ногу вбік. Вартовий перечепився і мало того, що знову полетів сторч головою, то ще й вгамселився нею щосили у колоду, якою сам же й перегородив дорогу. Другий вартовий спокійно підійшов до непритомного, приклав руку до шиї, а тоді заходився піднімати колоду, щоб звільнити шлях. — А ти… — здивовано почала було Рутенія. — Він мені ніколи не подобався. А тепер буде наука. Я бачу — ви ті, за кого себе видаєте. Йдіть, поки він не опритомнів. А я тут сам усе владнаю. * * *