Annotation 4 страница

Попереду важка дорога. Лабіринт величезний, а сил лишилося мало. Вирішили відпочити. Попадали, хто де стояв. Першою чатувати випало Рутенії. Вона спостерігала, як засинали її супутники. Віт — одразу, щойно ліг. Дзеванна довго крутилася і навіть уві сні не могла заспокоїтися. Злидень взагалі не зміг заснути. Спочатку примостився коло однієї зі стін, але скочив, коли по його ногах пробігся волохатий павучок. — І що вони, зарази, тут їдять? — тихо вилаявся він і підійшов до Рутенії. Та озирнулася через плече і посунулася, звільнивши місце на камені. — Що, не спиться? — Та де там… — задумливо мовив він. — Не люблю павуків. — А кого ти взагалі любиш? — спитала Рутенія. Злидень промовчав. — Я тебе розумію… — Ти?! Мене?! — Ми силою тебе сюди затягнули, і ти маєш право сердитися… — Я? Маю право? Щиро вам дякую, вельмишановна відьмо, за дароване мені право сердитися. Якщо ваша відьмацька величність не буде проти, я буду сердитися без вашого особистого дозволу! Рутенія повернулася до злидня лицем і зазирнула йому в очі. В них вирувала ненависть, перемішана зі страхом. — За що ти нас так ненавидиш? Чому злидні на нас полюють? Що ми вам зробили? Скажи мені чесно. Тут нікого нема, ніхто не почує. Невже заради пустопорожньої Ахруманової обіцянки дати вам Силу і возз’єднати ваш народ? — Це не пустопорожня обіцянка! Ворон вже дав нам частку Сили, і з цією силою ми почали об'єднуватися. Скоро мій народ стане одним цілим, як було за рахманських часів, поки ви, люди, не зрадили їх! — Невже ти не розумієш? Чорний Ворон не буде виконувати свої обіцянки! Він використовує вас у своїх цілях, а коли досягне їх, забуде про вас і про свої слова… — Хто це каже? — вдав, що прислухається, Бось. — Відьма, яка нещодавно втратила пам’ять? І нічого не знає про своє минуле? Лише з вуст чужих їй істот? Звідки ти знаєш, що на думці у самого Ахрумана, якщо навіть про його існування ти довідалася, мабуть, позавчора? — Я знаю достатньо! Але не думаю, що ти відразу повіриш моїм словам… словам відьми… — Рута зробила паузу. — Ти просто подумай, добре? — Про що тут думати? Ви, особливо Дзеванна, потрібні Ахруману, і ми лише виконуємо свою частину угоди! — Та прокинься ти, якої угоди? Ну, подумай хоч трішечки! Навіщо Ворону під боком об’єднаний народ? Народ, який, до того ж, має Силу? Він змете вас з лиця землі. — Відьмо, припини верзти дурниці! Мені просто не спиться, і тому я тут з тобою сиджу, але слухати твою балаканину не стану! Злидень набурмосився і відвернувся. В останню мить Рута помітила, що в очах його немає тої ненависті, яка горіла на початку розмови. Може, щось з цього і вийде?..
— РУТО! ПРОКИНЬСЯ! — пролунало в голові. Вона стояла, а руки її були міцно стиснуті за спиною. Відьма спробувала вирватися, та марно — тримали її сильно. Вона озирнулася… Це був Віт. — Що відбувається? Відпусти мене! — Руто, це ти? Ти прокинулася? Ти знаєш, хто я? — Звісно, знаю. Ти Дзеванна! — роздратувалась Рутенія. — Віте, мабуть, можна відпустити? — запитала Дзеванна, все ще приглядаючись до відьми. — Гаразд, — відповів той і послабив хватку. Відьма миттєво відскочила на безпечну відстань. — А тепер поясніть мені, що відбувається! — Руто, ми зробили це для твоєї і своєї безпеки, — сказав Віт. — Ти розбудила мене, і я заступив на чатування. Це ти пам’ятаєш? — Ні, не пам’ятаю. — Потім ти заснула. І раптом скочила на ноги і почала викрикувати якісь незрозумілі слова. Це була невідома мені мова. Ти кричала дуже голосно, всі попрокидалися. Дзеванна спробувала до тебе підійти, та ти лише глянула на неї, і вона відлетіла до стіни. — Віт перевів подих, а Рутенія тим часом кинула погляд на Дзеванну, яка трималася рукою за голову. — Та нічого, мені зовсім не боляче, — усміхнулася та. — Віте, продовжуй. — А ще навколо тебе утворилася блакитна прозора куля. Я спробував до неї доторкнутися, і як бачиш… — Віт показав руку, з якої йшла кров. Рутенія зблідла, переводячи погляд з Дзеванни на Віта. — Як рука тепер? — Та нічого, все минулося, щойно втрутився Бось. — Бось? — Так, він врятував тебе і нас усіх! — Віт перевів погляд на злидня, який стояв біля стіни, і вдавав, що мова не про нього. — Коли куля почала рости, навколо тебе згустився морок і закрутився у вир. Ти зникала у ньому… Тоді Бось наскочив на кулю і пробив у ній діру. Ну… — Ну?.. — Ну, я і плигнув у неї, збив тебе з ніг… і все припинилося. Ти трішки пручалася, а потім прийшла до тями. Рутенія мовчки сіла і обхопила голову руками. Потім оглянула своїх друзів. — Я небезпечна! Що діється, Віте? Це Дика Сила? Я стаю неконтрольована? — Гадаю, що так. — І що робити? Наступного разу ви можете не впоратися. — Нам треба йти далі! І йти якомога швидше!.. Навіть і не думай! — з пересторогою мовив Віт, уважно подивившись у очі Рутенії. — Я… — Я бачу, ти хочеш лишитися тут! Ми без тебе не підемо. І годі! Відьма хотіла якось заперечити, але зрозуміла — її слухати ніхто не буде. Тоді вона глянула на злидня. Їй хотілося знати, що він зробив. — Та я просто захищався. Ти ж створювала Вихор… — Що таке Вихор? — вже зацікавлено питала Рута. — Сила — вона завжди перебуває в русі. Її не можна просто набрати у відро, як воду, а потім витрачати. Силу можна лише зібрати навколо себе, а щоб втримати багато сили, слід створити Вихор. І ти його створювала. І хто зна, що б ти з тією Силою скоїла! Ти ж могла нас всіх повбивати! — То що ж ти зробив? — Нічого особливого — просто пробив твій захист. Коли Вихор тільки формується, це можливо. Рута замислилася над злидневими словами. Вона все більше заплутувалася в собі. Те, що вона відьма, їй повідомила ще Дзеванна, та чомусь це не стало для неї реальністю, справжністю. Коли тобі кажуть, що ти сильний, ти просто усміхаєшся у відповідь. Але коли перед тобою твій знесилений і ледь живий суперник, це розуміння падає тобі на голову, як мішок з піском. 20

Прямо. Праворуч і знову прямо. Поворот ліворуч. Тут — по колу до третього отвору. Тепер нахиляймося — треба повзти. Як довго? Повітря затхле, а попереду морок. Згори тисне каміння і земля. Хто зна, скільки до поверхні?.. Найважче доводилося чугайстрові, бо ж він найбільший. Він впирався плечима у бокові стінки клятої нори, а спиною торкався верху. В кількох місцях пообдирав шкіру. І хоч тримався мужньо, страх поступово захоплював його у свої лабети. З’являлося непереборне бажання повзти назад, а не вперед. Там принаймні знаєш, що вужче не буде. Добре злидневі — він маленький. Піт стікав по чолу. Тунель, здавалося, витискає душу з тіла. Важке дихання попереду. Це Рутенія. А перед нею Дзеванна зі злиднем. Їх пустили вперед, щоб перевіряли розмір цієї нори. Вони мовчали, і це було добрим знаком. Раптом непоборний жах скував чугайстрове тіло. Піт на чолі зальодянів. Щось холодне і слизьке торкнулося ноги, лагідно погладило, затрималося… Віт завмер. Холодне і слизьке теж не рухалося. «Тільки мовчіть там, попереду! Воно ж може почути! » Потім ЦЕ знову зарухалося. Воно повзло ногою, торкнулося попереку і посунуло до плечей. Віт не рухався і ледь дихав. А раптом воно піде? Час повз уперед, мов равлик, і, мабуть, надумав зупинитися. Віт прислухався до своїх відчуттів і зрозумів — те, що в нього на шиї, дуже довге, бо правою ногою він відчував той же холод, що і на плечах. І тут вдалині почувся голос: «Гей, Віте! Де ти?! Ми вже дісталися кінця! » «А, хай вам грець, не могли почекати? » — подумки вилаявся Віт, бо голос почуло і ЦЕ. Воно зробило рвучкий рух, в плечах щось закололо, ніби туди штрикнули гострим шпичаком. Чугайстер, щойно відчувши холод на голові, щосили тріснув об стелю. Щось хрупнуло. Водночас правою ногою вдарив туди, де мала перебувати інша частина ЦЬОГО. І попав, бо теж почувся хрускіт, і позаду щось захарчало і хлюпнуло. Затихло. Віт щодуху посунув уперед. Пригадуючи цю нору, він розповідав, що такого страху ще не начувався ніколи. І слухачі вірили, бо очі його блищали, а лице ставало таке бліде, що, здавалося, його можна було б розгледіти в найтемнішу ніч. Зараз же Віт повз вперед, обдираючи до крові лікті і коліна. Він чув позаду шурхіт, зітхання. ЦЕ наближалося. Попереду майнула світла цятка — вихід! Але ж там друзі! І він крикнув, що було сили: «Втікайте! За мною щось повзе! » Вихід наближався. І звуки позаду теж. В останню мить, коли Віт вже вхопився за край нори, коли до нього кинулася Рутенія, щоб допомогти, за ногу вхопилося те саме холодне і слизьке. І стиснуло так, що Віт закричав. Тварюка не відпускала. Нога німіла. Рутенія вхопила Віта за руки. Підбігла Дзеванна, разом вони витягли чугайстра майже по пояс. Тварюка не вгавала. Злидень тим часом теж підбіг до них, і став перед чугайстром. — Витягніть ще хоч трішки! — гукнув він до Рутенії, і підняв вгору руку. Навколо неї, ледь помітно, закрутився темний вихор. Рута з Дзеванною щосили потягли Віта на себе. Ще мить! Як боляче! Ще одне зусилля… І ще одне! Ще трішечки! ЯКИЙ БІЛЬ! Яскравий спалах. Це Бось, дочекавшись, поки з’явиться шпаринка між тілом чугайстра і стінами нори, кинув туди палючу кулю. Вона зникла у темряві, і за мить почувся глухий удар та голосний вереск. Потім щось захлюпало і… затихло. Віт знепритомнів. Рута з Дзеванною відволокли його подалі від нори. Вони не одразу помітили, що злидень повільно сповзає по стіні униз. А коли помітили, той уже лежав непритомний. Знесилився. Його підтягли до чугайстра. — Що робити? — тривожно оглядаючи тіла, спитала Дзеванна. — А хіба я знаю? Мабуть, чекати… — тихо відповіла Рута. — Я не цілителька. Хоча… Рута згадала ліс. Вона відшукала у чугайстра оберіг. Той світився яскраво, пульсуючи в такт із чугайстровим серцем, не збираючись затухати. — З ним усе гаразд. — сказала Рутенія і повернулася до злидня. Той мірно дихав, і теж не збирався відходити на той світ. — Як Бось міг створити Вихор? — спитала Рутенія. — Він же просто іграшка в Ахруманових руках, той не міг йому дати ТАКОЇ сили… — задумалася Рутенія. — Чи міг? — То, може, поговорити з ним? — глянула Дзеванна на злидня, який уже почав приходити до тями. — Тільки… — Що? — Він вже двічі рятував нам життя… — І? — Треба лагідніше з ним? Так? Рутенія усміхнулась. 21

Палить сонце. Пожовкла трава хитається під гарячим вітром і дратівливо шелестить. Навколо нікого. Попереду річка. Міст. Рутенія робить крок уперед. Навсібіч розлітаються коники-стрибунці. Ще один крок — і нова хмара стрибунців. Разом з ними здіймаються в повітря дрібні жучки, мушки і кілька метеликів. Рутенія відчуває непереборне бажання перейти міст. Вона ступає на нього — той гойдається. Міст благенький. Кожен крок має бути обережним і вивіреним. Рукою Рута тримається за канат, що з'єднує береги. Так вона доходить до середини, і розуміє, міст валиться. Повільно озирається назад, і бачить, як дошки падають вниз, якась невидима сила ламає їх. Вона пришвидшує ходу, але нога провалюється. Відьма скрикує і щосили чіпляється за мотузку, намагається витягти ногу і знайти надійну опору. А дошки позаду все падають… Хочеться кричати, кликати на допомогу, але кого? «Поспішай. Великий День наближається! » — чує вона громовий голос, і він додає їй сил. Вона робить рвучкий рух і таки стає на обидві ноги. Потім, швидко переступаючи порохняві дошки, біжить. Останній крок — і вона на іншому березі. Озирається — течією пливуть уламки мосту. «І чого я так сюди пнулася? » — запитує себе Рутенія. Вона дивиться вниз — погляд наштовхується на велику сіру каменюку…
— Кажеш, каменюку? — спитав Віт, коли Рута переповіла йому свій сон. — Так! Сіра така, велика, вся в тріщинах… Бачила! Я вже бачила сон із цим каменем! — А що то за Великий День? — спитала Дзеванна. — Великий День? Так, Рута згадувала Великий День. Розкажу я вам про цей День. Але, може, дорогою? Голос, здається, щось казав про час? Вони йшли добре освітленим шляхом. До останньої темної плями лишалося кілька годин ходу. Сон подіяв на друзів цілюще, до того ж вони втамували голод і спрагу чугайстровими запасами. Поки вони йшли, Віт оповідав про Великий День. Великдень — найбільший день у році. Свято радості і щастя, свято перемоги тепла над холодом, добра над злом. Та найвизначніше у ньому те, що цього дня відкривається Небесна Брама і Очисний Вогонь спускається на землю, щоб випалити в людських душах все те зле і недобре, яке назбиралося протягом року. Іще Вогонь возз’єднує живих із пращурами. Дехто вірить, що цього дня душі пращурів теж спускаються на землю разом з Вогнем і вільно ходять по землі, перевіряючи, чи все гаразд роблять їхні нащадки. Посилає той Вогонь Дажбог, бог Сонця і достатку, опікун людського племені і всіх, хто допомагає людям. Дажбог вірить, що немає зачинених і чорних душ. Він вірить, що кожна душа може стати світлою, відкритися Очисному Вогню. І триває так уже багато століть. А щоб Вогонь не заблукав і відразу прийшов до людей, які на нього чекають, вони готують обереги-писанки, які є символом вічного життя, вічного руху, вічного кругу смерті й відродження. Для Вогню ці писанки — як дороговкази. — Віте, а може людина не впустити у своє серце Очисний Вогонь? — спитала Дзеванна. — Може. Треба, щоб серце стало, мов камінь, щоб душа зачерствіла і почорніла від люті і заздрощів, неробства і жадоби… — Віт замислився. — А чому ж люди терплять в собі цю чорноту, цей морок? — Є люди, які не лише терплять, а й плекають їх у собі. Людська душа дуже тендітна і незагартована. Досить хоч раз завести в серці маленьку чорну плямку — і вона розростається, вкорінюється, пускає пагони, захоплює все більші шматки, й нарешті знищує людину. Дзеванна зіщулилася і про щось напружено міркувала. Потім нарешті наважилася на ще одне запитання. — Віте, скажи, а чи лише люди очищуються у Великий День? І чи лише люди здатні до плекання і виколисування зла в своїй душі? — Ні, — відповів Віт, — всі здатні очиститися, і всі віддатися мороку. І чугайстри, і русалки, і злидні, і лісовики, і мавки, і багато хто ще. — Тобто, не важливо, ким ти народився! Важливіше і вагоміше, ким ти став і ким ти хочеш стати! — вигукнула Дзеванна. Вони не помічали, як позаду них прислухається до розмови Бось. Під час наступного повороту, саме тоді, коли Дзеванна виголосила своє відкриття, відьма помітила, як загорілися м’яким і теплим світлом його очі. Віт хотів продовжити розмову, але Рутенія зупинилася. — Г-м, а ми вже у плямі. — Так? Дивно, нічого не змінилося, — роззирнувся Віт. — Ото ж бо й воно. Мапи я вже не бачу, а навколо — все те саме. Від довколишнього спокою і тиші ставало все моторошніше. Якось всі разом замовкли, і кожен почув стукіт власного серця. — Ходімо ж, поки маємо куди йти, а незгоди долатимемо, коли вони з’являться! — сказала Рутенія. Слова розійшлися по печері кудись далеко вперед і назад, але головне — вони розвіяли тишу. Знову з’явилися звуки: кроки, позіхання, тиха розмова, шурхіт піску під ногами, Босеве наспівування. Тліном пріє пожухле листя,
Вогке небо лягло на ліс.
Просто неба летить сокира
Та змія в темну ніч повзе.
Срібний місяць сховавсь у хмари,
Напилася роси земля.
Заплелись із корінням трави,
В темну ніч змія повзла.
Серед темної, серед ночі,
Темна-темна змія повзе.
Серед темної, серед ночі,
Темна-темна змія повзе.
Зачаровані темні хати,
Тихо-тихо повзе змія.
Наче мертві поснули люди,
Вся земля заворожена.
В темнім небі замовкли боги,
Чорні раки лягли на дно.
Сплять багаті і сплять убогі —
Для землі то вже одно.
Серед темної, серед ночі,
Темна-темна змія повзе.
Серед темної, серед ночі,
Темна-темна змія повзе.
Проспівали четверті півні,
Зайнялася нова зоря,
Просинаються сонні люди.
В темну ніч змія вповзла.

Рутенія прислухалася до Босевого співу і їй здалося, що вона ось-ось згадає. Щось дуже важливе… Відьма поринула у спроби простежити за словами тієї пісні, сподіваючись, що вона кудись її виведе. Та марно, те химерне відчуття зникло. Лишився лише настрій — тоскний і водночас сповнений передчуття. 22

Сіра зала. Вихід — на протилежному боці. В середині — величезна каменюка неправильної форми. Стінами попід стелею біжить живий вогонь. Від каменя урізнобіч розлітаються тіні. Ось одна метнулася до них… Тінь?! В останню мить зреагував чугайстер, відпихаючи всіх убік: на них рухалась не тінь, а величезна зміюка. Полоз. Його голова, завбільшки з кінську, спинилася перед чугайстром, і некліпучі очі стрілися з його поглядом. Полоз на мить повернув голову й невловимим рухом опинився біля Рутенії, так само вдивляючись їй у вічі. Відьма від несподіванки заплющила їх, але згодом щось повстало у ній — вона сміливо вдарила поглядом у нахабного полоза. Той відсахнувся. Рутині ноги обм’якли і налилися свинцем. Не сила поворухнути навіть пальцями. Світ навколо розмивався, ставав далеким і чужим, втрачав чіткість і кольори. Стало тепло і приємно, зникло бажання кудись іти, щось робити — захотілося лишитися тут, присісти, відпочити, поспати. Щось ледве чутно гупнуло за спиною. То все дрібниці. Все навколо — марнота. Цей світ, навіщо він потрібен? Йти, бігти, долаючи стільки перешкод, ризикувати життям? Ми ті, хто ми є, не більше і не менше. Ми зараз, тут. Тож тут і залишаймося. Ніхто нас не знайде, ніхто не зловить. Що ще потрібно? Попереду, в тумані, з’явилося світло. «Навіщо тут світло? » — подумала відьма. Вона підійшла ближче. Туман розсіявся. Рутенія побачила перед собою величезну змію, яка увіп’ялася в неї поглядом і жадібно висолопила двійчастого язика. Відьма здригнулася, і мара розтанула. Рутенія засміялася: «Що, піймав облизня? » Змій поволі відповз назад. — Нічого не розумію! Гаразд, ці нелюди не піддаються навіюванню. Але ж люди… — він говорив буденним тоном, немов вирішував, скільки солі покласти до каші. — І що мені з вами робити? Знову припхалися по моє золото і по карбункул? — Гей, стривай! — озвалась Рутенія, перериваючи і його, і вже готового сказати якусь прикрість злидня. — Яке золото? Нам воно не потрібне, навіть якби ми й знали, що воно в тебе є! — И-ги, так я вам і повірив! Мабуть, начепили якихось оберегів, і тепер готові кинутися з мечами! — Та якими мечами? Ти здурів? Роззуй очі! — таки не втримався Бось. — Немає в нас ніяких мечів! Ось! — і вийшов вперед, повертаючись навсібіч. Те ж саме зробили й інші. Змій уважно оглянув їх, але лишився незадоволеним. — Отже, маєте якусь отруту! — Ні, він тут від самоти здурів!.. — знову вигукнув Бось. — Та зачекай ти! — перервав його Віт. — Хай Рута скаже. — Спасибі. Так ось, нам не потрібне золото, і зброї в нас ніякої нема. Скажу більше — ми навіть не знаємо, хто ти. Все, що нам потрібно — це пройти ось туди! — І відьма показала рукою на прохід у протилежному боці печери. — Ви не знаєте, хто я? Та я ж Полоз! — виголосив він, зверхньо дивлячись на них. — Ви що, не чули хто такі Полози? — Ну, чули. Але я особисто завжди думав, що це казочки, — спокійно сказав Віт. — Казочки? — Полоз звився догори, демонструючи величезне і довжелезне тіло, а потім блискавично опустився вниз, роззявивши пащу і цілячись в чугайстра. Той навіть не змигнув оком, коли змієва голова зупинилася на волосину від нього. — Ну як, схоже на казочку для дітей? — Великий Полозе! — озвалася Дзеванна, яка весь цей час мовчала і слухала. — О, це вже краще! Впізнаю виховану русалку. Вони цінують нас, полозів. І водяних, і вогняних. — А ти який? — втрутився злидень. Полоз аж зупинився від такого питання. Замовк. І знітився. А потім обвів усіх поглядом, зм’якнув і зменшився в розмірах. — Ет, бачу, не потрібні вам мої скарби. Та й немає їх у мене. — Ти ще молодий Полоз? — спокійно спитала тоді Дзеванна. — …Так… і не маю своєї сили. Ні вогняної, ні водяної. А без цього я не можу стати справжнім Полозом. І, мабуть, ніколи не стану… — І він, закрутивши кільця, опустив на них голову. — А чому? — спитала Рутенія. Полоз мовчав. — Щоб стати Полозом, йому після тринадцяти років життя під землею потрібно отримати добровільну жертву, — відповіла за нього Дзеванна. — Жертву? — злякано подивився на гігантські кільця і пащу злидень. — Та не звичну жертву, — продовжив уже сам полоз. — Часи крові і смертей давно минули. — То що ж тобі потрібно? — Мені людина, саме людина має пожертвувати те, що в неї водночас і є, і немає. — Те, що водночас є, і немає? — перепитав Віт. — Я вже більше ста років тут чекаю, поки хтось зрозуміє, що це. А потім сам це мені віддасть. І мої браття чекають — я єдиний молодий Полоз на землі. А тут весь час якісь дурні ходять, все скарбів їм хочеться, чи карбункула з моєї голови, щоб владу мати, ворогів лякати і від небезпеки укриватися. Того не розуміють, що для цього не камінь треба, а клепка в голові. Змій сумно оглянув їх ще раз, і скрутився у свої кільця, перегородивши прохід. — То ти нас пропустиш? — И-и-и, — щось незрозуміле донеслося з-під купи кілець. — Що? — Ні. Мені тут сумно. Лишитися зі мною. Хіба що… — Що? — напружилась Рутенія. — Хіба що ви схочете пройти силою… і тоді я вас усіх з’їм! — задумливо мовив змій. Рутенія глянула на Дзеванну. Та знизала плечима: «Навіть і не знаю, що робити». — От зараза! Може, його якось обійти? Дивіться, ніби заснув. Якщо… — почав було пропонувати Бось, та в цей час змій висунув голову з-під кілець і облизнувся. — Він не справжній полоз. Він просто змій, — думала вголос Дзеванна. — І що? — Він розумний, хитрий. Але він не має сили… Якби хтось прикликав Силу, то переміг би його! — Та хто це може зробити? Я не пам’ятаю нічого. Бось… — Тут Рутенія раптом замовкла, потім тихо спитала у Дзеванни: — Скажи, а що буде, якщо раптом хтось зрозуміє, яку жертву треба принести змієві, і зробить це? — Тоді змій стане Полозом — оволодіє Силою, і зможе покинути підземелля… — Здається, я маю таку жертву! — Ти? Що це? Але Рутенія вже прямувала до змія. Друзі, затамувавши подих, спостерігали за відьминими діями. А та, наблизившись до змія, почала розмову. — Великий Змію! — И? — з кілець виринула голова. — Я хочу тобі принести жертву! — Жертву. Тобі. Принести. — Не мож-ж-ж-е бу-бути! — Змій аж затинатися почав. — Та звідки ти знаєш, що це справжня жертва? — Знаю, повір мені! І нумо швидше до діла. Що робити? — Стань туди, — Змій ошелешено показав на камінь посеред печери й, наблизивши голову до Рутиного вуха, почав давати вказівки. Рутенія уважно їх слухала і кивала. Тоді підійшла до каменя. Він був зависокий, щоб видряпатися просто так, однак на допомогу прийшов змій. За мить відьма стояла на камені. І почала знімати одяг. — Що вона робить? Нащо вона роздягається? — стурбовано почав було Віт. — Мабуть, такий ритуал, — задумливо відповіла Дзеванна і спробувала підійти ближче. У той же час Рутенія скинула на землю останню одежину. Чорне волосся вільно спадало на плечі. Біле струнке тіло оповивалося темним жовтогарячими відблисками полум’я. Змій обкрутився навколо каменя. Спалахнула стіна вогню. Ритуал розпочався. 25

Відьма стояла у вогняному стовпі, розкинувши руки в сторони, долонями догори. Вогонь ставав все настирливіший, теплі хвилі накочувалися сильніше і швидше, в животі було так гаряче, ніби там розклали багаття, і палили його всю ніч. Захотілося віддатися цим вогняним сплескам, стати безвільною лялькою в руках стихії… Полум’я відчуло, що відьма здалася — стало ніжнішим і сильнішим водночас. Рутенія заплющила очі, щоб нічого не бачити — лише відчувати, відчувати, відчувати! Це шалене задоволення, це незнайоме раніше тепло… В ноги прийшла якась ватяна слабкість, хотілося впасти долу. Та вогонь не дав того зробити — тримав відьму у міцних обіймах. Хвилі насолоди продовжували накочуватися, і кожна нова хвиля була сильніша за попередню. І Рутенія закричала. Від щастя. Від насолоди. І відьма розплющила очі. І відьма побачила перед собою квітку. Квітку, що проросла з невеличкої іскри. Пелюстки-полум’я, тичинки-іскри, стебло — вогняний стовп. Квітка росла, втягувала вогонь… Коли залишки вогню було випито, вона простягнула до ніг Рутенії нижню пелюстку. Рутенія зробила крок. Пелюстка розгорілася яскравіше, ніби спонукаючи відьму до нових кроків. Один крок. Другий крок. Третій крок. Квітка стала майже біла — так палахкотіли пелюстки. Четвертий крок. П’ятий крок — з’явився отвір. Відьма зробила шостий крок. І опинилася в цілковитій темряві. У повному ніщо. Бо не відчувала ні падіння, ні опори під ногами, ні тепла, ні холоду. Спробувала поворушити руками — ті розкинулися в різні боки. — Чи своєю волею ти прийшла? — почула вона згори. — Я прийшла добровільно! — Чи щира твоя жертва? — продовжував голос. — Моя жертва щира! — Що є твоя жертва? — Моя жертва — це те, що в мене є, й водночас немає! — Ха-ха-ха! — почула вона. — Та чи знаєш ти, людино, що це? Вже більше ста років ніхто не приносив таких жертв! — А я принесла! — І чим ти жертвуєш, відьмо? — іронічно спитав голос. — Я, відьма Рутенія, добровільно приношу в жертву свою… пам’ять! Морок загус. Рутенія всім тілом відчула радісний переможний крик, що залунав звідусіль. В очах замерехтіли плями світла, полетіли по колу язики полум’я, стиснуло дихання і шалено закалатало серце. Коло хаосу зі світла і вогню чимраз дужче закручувалося, перетворювалося на спіраль, знову стискалося у коло. І все це навколо Рутенії. І голос, що гримів уже і в голові, і зовні, і, здавалося, промовляв всередині кожної клітинки тіла: — Возрадуємося, браття! Нарешті сталося! Новий Полоз з’явився на світ. Після ста років чекання. Збулося! Танцюймо, браття, танець Полоза навколо відьми Рутенії. Танцюймо танець Вільного Полоза, Великого Полоза, Щасливого Полоза. Рутенія заплющила очі, щоб не осліпнути від барв, що вибухнули навколо, в темряві. Власне, й темряви тепер не було — лише світло, всі барви веселки, плями й вибухи, кола й спіралі. Все це здіймалося вгору, опадало вниз, і крутилося, крутилося, крутилося, підкоряючись якомусь лише йому відомому ритму. Навіть крізь стулені повіки до відьминих очей відьми пробивалися відблиски цього шаленства. Раптом все зупинилося. Рута обережно розплющила очі — вона стояла на камені посеред печери. Без одягу одразу стало холодно, та вона не встигла спуститися вниз, бо з тіні виринула полозова голова. Тепер вже справжнього. Він поклав біля ніг Рутенії одяг, якого приніс у пащі. Рута мовчки вдяглася, і Полоз обережно зніс Рутенію донизу. Якийсь час вони дивилися один одному у вічі й мовчали. Рутенія — бо не мала сил, Полоз — збирався з думками. Нарешті він проказав: — За багато років ти єдина, хто зважився помогти мені. І не лише мені… Нас так мало лишилося! Ти віддала частину себе для мого перетворення. Вона більше ніколи не буде твоєю. Ти НІКОЛИ не повернеш собі пам’ять! — Я знаю! Та я її ніколи і не повернула б. Саме тому моя жертва була прийнята — я втратила пам’ять біля Джерела Забуття. Це було те, що у мене і є, і немає. Вона промовляла це ледь чутним голосом, ноги підгиналися, страшенно хотілося заснути. — Все одно, ти дала за мене частинку себе, і я віддам тобі свою частинку. Полоз наблизив голову до Рутенії, опустив її і заплющив очі. Між очима з’явилася щілина, яка щомиті збільшувалася, розкривалася, мов квітка. Квітка з полозової плоті. Всередині щось виблискувало. І Полоз знову проказав: — Візьми цей камінь. Він стане у нагоді… — він говорив тихо, немов крізь сон. — Я… я не можу. Це ж… в тебе в голові… А як же ти? — Рутенії перехопило подих, та вона не могла відірвати погляду від розкритої перед нею рани. — Та бери ж бо! Такий камінь має тільки Ахруман, та й то — забраний силою. Цей же камінь у десять разів сильніший. — Та я… — Рутенія забрала вже було простягнуту руку, коли почула про Ахрумана. — Розумію. Не бійся. Сам по собі камінь не лихий і не добрий. Це як ніж — ним можна різати хліб, а можна вбивати людей. — Бери вже! Боляче! — вигукнув Полоз. Рутенія здригнулася від несподіванки і рішуче простягнула руку по камінець. За мить той виблискував всіма гранями в її руці. Він був прозорий, але раз по раз наповнювався туманом. Відьма, мов зачарована, вдивлялася у його глибини. — Це б’ється моє серце! — сказав Полоз. — Відчуваєш? Ти знову повна сил. Цей камінь багато чого може… — А що саме? — загорілися Рутині очі. — Ти сама зрозумієш, коли прийде час. Просто бережи його. Там справді б’ється моє серце, і поки воно б’ється, моя сила буде поруч з тобою. І ти зможеш її прикликати. Та кожен твій заклик — це водночас і моє знесилення. Тож не роби цього часто. Тільки тепер Рутенія зрозуміла, що за подарунок у неї в руках. Велетенське джерело Сили. Вона також зрозуміла, чому Ахруманів камінець слабший: Полоз, в якого забрано той камінь… — Скажи, а Воронів камінь… Той Полоз уже… — Так, мертвий. Ворон убив його, щоб взяти камінь… І тому він у нього слабкий. — А ти? Ти ж віддав мені в руки своє життя! — Ну, це ти занадто сильно сказала! Я ж можу і не віддавати тобі силу?.. Ото ж бо й воно. Полоз ще раз окинув поглядом Рутенію. — Мабуть, і мені, і вам час по своїх дорогах. Вам — до печери, а мені — до своїх братів. Ох і відсвяткуємо ж ми… — Полоз мрійливо задивився у простір, а потім став збирати своє тіло у кільця. — Зачекай, а як же тебе називати тепер? Просто Полоз? — Називай мене… Треба ж таке, я маю взяти собі нове ім’я. Зажди, поміркую… Ми з тобою всередині гори, я довго чекав на перетворення і… Називай мене Горинь! Ну, як тобі? — Нічого, мені подобається! — Ну, то прощавай, відьмо Рутеніє! — Прощавай, Полозе Гориню! Полоз звів голову, і стрімко шугонув угору. Рутенія так і не зрозуміла, полетів він, чи просто підстрибнув. Але вгорі, в темряві, з’явилася вогненна риска і зникла. Запала тиша. 23

Дочекавшись, коли в питаннях з’явиться бодай невеличка пауза, Рутенія швидко заповнила її закликом рухатися далі. Щойно вони наблизилися до виходу, який оберігав Полоз, як почули далеке шумовиння. Так шуміти могла лише вода, що лине шаленим потоком. Сумнівів не було — вони майже дійшли. Відьма першою зробила крок у нову печеру — перед очима спалахнула мапа. За кілька годин ходи шум посилився, повітря стало вологе, і за черговим поворотом відкрилася підземна річка. Рахманська річка. Тепер це вже був не шум, а гуркіт, що змушував здригатися все тіло. Ліктів за двадцять внизу вирувала вода. Річка текла між прямовисними стінами, заввишки з двадцять ліктів, і виступ, на якому всі й стояли, був єдиним, скільки сягало око. Білі потоки билися об стіни, накочувались на велетенські камені і розплюскували у всі боки рої бризок. Стихія як вона є. Стихія, якій байдуже, хто перед нею, відьма чи злидень, жива істота чи камінь. Здавалося, вона питає: «Чи достатньо в тобі сили, щоб кинути мені виклик? ». І водночас відповідає: «Подивися на ці міцні каменюки — вони стали гладенькі, і з кожним моїм ударом все меншають і меншають. Колись їх зовсім не стане! Як і тебе! ». Рутенія здригнулася. Її супутники теж стояли ошелешені. Вони очікували зустріти звичайну підземну річку, а знизу вирувала Річка, подолати яку просто було неможливо. — І що робити? — прокричав Рутенії на вухо чугайстер. — Що??? — Що робити!!?!?? — Нічого не чую!!! — крикнула вона, і показала рукою назад. Вони відійшли на таку відстань, щоб можна було розмовляти. — Що будемо робити? — знову запитав Віт. — Що-що? Повертати назад! Чи ви думаєте, що просто стрибнете у річку і вона вас понесе куди треба? А дзуськи! Вона ще й холодна як лід! Тож спокійнісінько собі чвалаймо назад. А там по-доброму розбіжимося… — сказав Бось. — Та замовкни ти, телепню! — перервав його Віт, який вже дуже довго тримався. — Назад нам дороги немає. Їжі у нас лише на кілька днів. Не кажучи про воду! — Віт сів на найближчий камінь і став на ньому розгойдуватися. — Дзеванно… — почала було Рутенія, та зупинилася, бо Дзеванна заперечно похитала головою. — Мої й так слабкі сили зникають. Цієї річки я не здолаю. В ній є щось таке… таке… — Сильне і страшне? … — підказала їй відьма. — Так, сильне і страшне! Є води, які віддають Силу, є води, які просто не мають Сили. А ще мені розповідали колись про води, які забирають Сили. Я її боюся… — останні слова Дзеванна прошепотіла, наче річка могла їх підслухати. Злидень слухав-слухав їхню розмову, а потім відійшов убік і втупився у стіну. Рутенія з Дзеванною присіли, притулилися спина до спини — так було тепліше, ніж спиратися на камінні стіни. Вони й самі не помітили, як впали в обійми сну. Розбудив Рутенію стогін. Поруч стояли злидень з чугайстром. Перше, що спало на думку Рутенії — її сила знову вирвалася на волю. Але ні, не вона цього разу причина — Дзеванна. Русалка була вся у краплинах поту і дрібно тремтіла. З вуст злітали лиш уривчасте дихання і стогін. — Що сталося?! Що з нею? — репетував навколо них злидень. — Я ніби щось розбираю! — сказала Рутенія і притулила вухо до русалчиних вуст. І дійсно, почула: — Боляче… втрачаю Сили… Це річка… вона… їх… випиває… Швидше… І знову нерозбірливий стогін. Рутенія підняла голову до друзів: — Річка випиває з неї сили. Нам слід швидко думати і щось робити… І я навіть знаю, що! — І що ж ти надумала? — спитав Бось. — Нам треба Сила, — відповіла Рутенія і дістала камінь. Стиснула. Начебто нічого і не відбулося. «Невже не подіяло? » — тривожно питала вона себе. Рутенія підійшла до Дзеванни і погладила її по голові, обтерла з лоба піт. Поруч присів чугайстер, узяв русалку за руку і тихо заспівав: Ходить сон коло вікон,
а дрімота коло плота
Питається сон дрімоти:
«Де ж ми будем ночувати?
Де хатинка теплесенька?
Де дитинка малесенька? »
Там ми будем ночувати,
Дитиноньку колисати
Ходить сон коло вікон…

Від тихого голосу і ніжної мелодії Дзеванна на очах заспокоювалася. Коли чугайстер скінчив спів, та вже мирно спала, згорнувшись калачиком. — Я згадав свого діда. Він казав, що слова мають таку ж силу, як і наші дії, а часом і сильніші. — В тебе був мудрий дід. — Чому був? Є! Він у Мовчазних Горах. Шкода тільки, що я раніше мало дослухався до нього. — Чому так? — А навіщо? Життя спокійне, розмірене, жодних пригод. То й не було потреби, поки… — Поки не з’явилися ми? — Еге-ж бо! Ти, Дзеванна, Ахруман, ось цей злидень. Раніше зло було для мене чимось далеким, може, навіть несправжнім. Я, звісно, чув про Ахруманові звірства, та коли щось погане відбувається далеко і з іншими, думаєш, що вони самі винні, а ось з тобою, таким розумним і добрим, ніколи і нічого не трапиться. А мій дід пам'ятає інші часи! — Ти правий, Віте! Та ми навчимося битися! Виведемо Дзеванну назад, під захист русалок — там вона розкриє свої сили. Я доберуся до Добровіна — він, сподіваюсь, якось зарадить мені. А не зарадить, я знову навчуся всьому, що колись знала… Ти… — схвильовано шепотіла, щоб не розбудити Дзеванну, Рутенія. — А я піду в Гори шукати діда, вчитися в нього боротися зі злом. Він у мене багато чого знає, і з радістю прийме до науки свого онука, — загорілися очі в чугайстра. Із задуми їх вивів дикий вереск. — А-а-а-а! Не чіпай мене! Чого ти від мене хочеш, клята зміюко?! — долинало з-за рогу. Рутенія радісно всміхнулася. Попереду біг злидень, високо підкидаючи вгору коліна й кумедно підстрибуючи. Кожен стрибок він супроводжував дивними вигуками. Причина такої дивної Босевої поведінки повзла позаду. Точніше, не повзла, а рухалася ривками. Кожен ривок закінчувався злидневим стрибком і вигуком. Це був Горинь! Він розважався, лоскочучи Бося і клацаючи пащекою. Рутенія пропустила злидня повз себе, і кинулася до полоза. — Гей, гей! Я щойно залишив тебе, а ти вже в якійсь халепі! — Тут… тут… — намагалася перевести подих Рутенія. — Та зрозуміло, рахманська річка! — спокійно відповів за неї полоз, не припиняючи руху. Рутенія нічого не могла йому відповісти. Зате міг Бось, який чув їхню розмову. — То ти, зміюко, знав про річку і нічого не казав? А ми тут або пірнай у прірву і скручуй в’язи, або помирай від голоду? О-о-о, ні! Є ще третє «або» — блукай до скону у лабіринтах цих клятих рахманів! — Бось розійшовся не на жарт, його очі блищали і голос тремтів. — Чи ти скажеш, що просто забув? Ну звісно, що тобі якась нещасна відьмина жертва, якщо ти вже став вільним і можеш йти куди хочеш! Таке слово, як «вдячність» тобі ні про що не каже?.. Рута спробувала втихомирити Бося. — Зачекай, зачекай! Він же прийшов допомогти. — Еге ж, прийшов! Допомогти! Прийшов, щоб покусати малого злидня, посміятися з нього! Думає, якщо злидень, то беззахисний. От я зараз як шандарахну його! Як прийшов, так і піде! — Босю, Босю! Він же пожартував! Йому вже соромно, бачиш? Він просить у тебе вибачення, правда? — Рутенія вказала на Гориня, який старанно вдавав каяття, опустивши очі додолу і киваючи головою. — Аякже, соромно! — придивився Бось до Гориня. — Ну гаразд, чого прийшов? — А й справді, чому ти не попередив нас про річку? — спитала Рутенія, бо в Босевих словах, хоч і виголошених спересердя, була частка правди. — Але ж ви не сказали, куди йдете! — Як не сказали? — Ви казали, що вам треба пройти! А я звідки знаю, куди вам треба було далі? — Як куди? — остовпіла Рутенія, прикликавши мапу. Від їхнього шляху була купа відгалужень. — Вона русалка? — спитав Горинь, підповзаючи до Дзеванни. — Донька людини і русалки, — відповіла Рутенія. — Русалинка… Кепські справи! У таких сили великі, але дуже швидко виснажуються. Вам треба поспішати. — Ми знаємо, та як? Ми сподівалися, що зможемо по річці пливти на чомусь. — Отже, ви просто не подумали. Гаразд. Тоді треба подумати мені! — сказав Горинь. У печері запанувала тиша. Тихо стогнала русалка. Бось витирав піт з її чола. 24