Annotation 3 страница

— Рахмани… рахмани… — Віт ще кілька разів повторив ці слова. — Щось я чув про них. — Ой, що це?! — вигукнула Дзеванна, дивлячись у вікно. Відьма і чугайстер побачили давніх знайомих — злиднів. Їх було більше, ніж того разу. Один злидень походжав туди-сюди і щось втокмачував у голову іншим. Руті стало цікаво, про що вони говорять, і Віт розчахнув вікно. Виявилося, що той злидень відчитував інших за помилку.
…вже мали йти слідом за Владарем! І що?! Де була ваша підмога?! Ціле військо (Рута з Вітом перезирнулися, ) раптом напало на нас! Лише завдяки неймовірним хитрощам моїм і силі нам вдалося врятуватися! (Рута посміхнулася, пригадуючи розкиданих по галявині непритомних злиднів. ) У такий відповідальний нас, коли, дякуючи Володареві, ми стали Чорнобожими Воїнами, так його підвести! Вдруге з рахманських часів ми стали разом, пліч-о-пліч, забули сварки і негаразди! Вперше ми можемо разом стати господарями Лісу, а може, й усієї Орії! (Шерега радісно зашепотіла, очі гордо засяяли. ) Зараз ми не можемо їх упустити. Вони тут. Ми не маємо права на помилку!
Злидні стали оточувати хатину. Ватажок підійшов до самого вікна. Було видно його маленьку лису голову, вкриту зморшками і брудом. Рута відвернулася: — Він згадував про рахманів. І здається, він тут головний. Вони перезирнулися. Чугайстер розчинив вікно, Рута перехилилася, й за мить злидень був у хаті. Дзеванна підскочила з мотузкою і міцно зв’язала руки і ноги. Злидень заверещав. Дзеванна зрозуміла свою помилку і впхнула йому в рота ганчірку. Рута поклала злидня на підлогу. Той ніби заспокоївся, не вовтузився, лише блимав злющими очима. Але крик було почуто, і в двері загрюкали, у вікна полетіло каміння, почулися крики: — Ану, виходьте! Виходьте, бо хату запалимо! — Ага. І спалите нас разом зі своїм командиром. А може, ми вам живі треба? Точніше, не вам, а Ахруманові? Крики стихли. — Гаразд, чого ви хочете? — Ми — нічого. А ви? — спитав Віт. — Може, зайдете, побалакаємо? — Тут є льох, — сказав Віт уже для Дзеванни й показав, як відчинити ляду. Жоден злидень не втримається, коли його запрошують до хати. І злидні скопом кинулися до відчинених дверей, де їх хапали Віт з Рутенією за руки, плечі, ноги й кидали у глибокий льох. Коли останнього злидня було вкинуто, Дзеванна зачинила ляду. Для надійності на неї перетягли кілька важезних лав. — Немає сенсу кричати. Тепер тебе ніхто не почує! — пояснив чугайстер, витираючи з лоба піт. — Ми зараз виймемо кляпа, а ти нам розкажеш усе, що знаєш про рахманів! — додала Рута. Злидень обпік її поглядом. — Якщо не розкажеш, то не вийдеш звідси ніколи! Ані ти, ані твій загін. — А якщо я розповім, ви нас відпустите? Не вірю! — А в тебе є вибір? Злидень замислився, похитав головою й продовжив роздратовано. — То що ви хочете знати про рахманів? — Все, що знаєш! — Навіщо вам це? — Це наші справи. Ще довго будеш пусте патякати? — загарячкував Віт. — Гаразд, гаразд. Розповідаю. Рахмани у давні часи прийшли з песиголовських земель і осіли у Орії. Люди прийняли їх, виділили землі, рахмани натомість подарували їм уміння чаклувати. На свою біду! — вигукнув злидень. — Вони не знали, які ви підступні тварюки! Ви швидко оволоділи чарами і пішли проти рахманів війною. Винищили їх! А ті, що лишилися, зібрали наш народ, дали йому частку своєї сили. І направили на війну! На війну проти людей і всіх, хто їм допомагає! — То чому ж ви не воювали? Злякалися? — уїдливо спитав чугайстер. — Ми не злякалися, — похнюпився злидень. — Наші предки захопилися силою, так само, як і ви. Зрозуміли, що її можна використати для збагачення, здобуття влади… Поступово сили меншали, — тут злидень ожив. — Та ми знову разом. Прийшов Володар і дав нові сили! Ми їх не загубимо. Ми знаємо, що з ними робити! — злидень перейшов на крик. — Ми знищимо усіх! — Ану цить! — гримнув чугайстер. — Що будемо робити? Що це нам дає? — Поки що нічого. Але ми знаємо про витоки чарів, — мовила задумливо Рута. — Стійте-но! А куди ділися рахмани? — Під землю. Всі пішли під землю. Там, під землею, щось є! — Що? Що є під землею? — насторожилася Рута. — Не знаю. Але один із нас пішов туди. За три дні його тіло знайшли аж під Корсунем… — І злидень замовк. — Віте, сон був віщий. Нам треба під землю. Всього за три дні ми будемо під Корсунем. — За три дні, але мертвими тілами, Руто. Не варто ризикувати. — А я думаю, варто! — втрутилась Дзеванна. — На поверхні ми ризикуємо ще більше. — Дзеванна має рацію. Під землею шансів більше. Злидневе обличчя розпливлося в посмішці: — Я розкажу, як туди потрапити, якщо ви мене відпустите. — Ні, ти не розкажеш, ти відведеш нас туди. І лише тоді ми тебе відпустимо, — сказав Віт. — Ви ж обіцяли! Я нікуди з вами не піду! — Або ведеш нас, і тоді ми тебе відпускаємо, або… — тихо і чітко процідила Рутенія. Злидень без усяких суперечок погодився. — То й добре. Ходімо, зберемо речі, — мовив чугайстер, і дав знак, щоб Рута з Дзевою вийшли за ним в іншу кімнату. — Що ж ми візьмемо? — голосно вів далі чугайстер, причиняючи двері, і потому тихо додав: — Треба дещо вирішити. Ми не можемо його відпустити! — Ми ж пообіцяли!.. — здивувалась Дзеванна. — Щойно звільнившись, він побіжить до Володаря, і в Корсуні на нас чекатимуть, — сказала Рутенія. — Лишається єдине!.. — похмуро мовив Віт. — Ні! Ми не вбивці! — злякалась Дзеванна. — Лишається одне! Ми мусимо взяти його з собою! — усміхнулась Рутенія. — Ну ви мене й перелякали! — Дзеванна теж усміхнулась. — Але ж це зайвий рот і зайвий клопіт! — Краще зайвий клопіт тепер, ніж вірна смерть у Корсуні чи й раніше, — відповів Віт. 15

Злидень, якого звали Бось, йшов попереду з зав’язаними руками. Він вправно відшуковував лише йому відомі знаки, і варто було ступити на вказане Босем місце, як хащі розступалися. У такий спосіб вони просувалися швидко, і щойно сонце пішло на захід, Бось виголосив: — Усе, ми прийшли. Це тут! Перед ними була галявина з каменем посередині. Злидень вибіг на галявину і заходився кумедно стрибати. Він ставав на одну ногу, потім стрибав на другу, і щоразу кудись в інший бік. Ці стрибки були б схожі на танок, якби не були такі хаотичні. Здавалося, він просто розважається. Чугайстер вже хотів було смикнути злидня за мотузку, як земля під ногами задрижала. Дерева захиталися, наче в буревій, хоч не було й натяку на вітерець. Рута з Дзеванною ледве втрималися на ногах, а чугайстер від несподіванки присів. Злидень стояв біля самого каменя, який раптом безгучно провалився вниз. Землетрус припинився. Бось сказав: — Ось ваш вхід під землю. Можете йти. Вони підійшли до провалля. Перше, що побачила Рута, — темряву. Глупу темряву. — Сюди? Як туди увійти, коли там повний морок? — промовила Дзеванна. — Ну, вибачайте! Не моя проблема! Спускайтеся ж. А мене відпустіть! — Тебе? Відпустити? Щоб ти відразу побіг до Ворона? — гримнув Віт. — Що… що ви кажете? Ви ж обіцяли! — Злякався? Ти підеш з нами! — ще раз гримнув Віт. — Думав, відправиш цих дурнів на вірну смерть, а сам вислужишся перед Ахруманом? — додала Рутенія. — Не вийде! Злидень затремтів усім тілом і верескнув: — Я не піду! — Лови! Втікає! — крикнув Віт. Рутенія кинулася навперейми. Та не встигла його перехопити, лише перечепила за ногу. Бось перечепився і зарився носом у землю. Після цих неочікуваних ловів усі повернулися до входу в підземелля. Рутенія занурила руку у темінь. Рука зникла, ніби опустилася в діжку з дьогтем. — Там тепло! — вигукнула Рута. — Бодай якась добра новина, — озвався Віт і теж запустив руку в дірку. — Еге ж, тепло! — А ну, я подивлюся, що там… — сказала Дзеванна. Рута з Бітом й оком не змигнули, як вона на мить занурила голову у морок. — Така краса! — ошелешила їх русалинка. — Спускаймося. Там є сходи. Дзеванна і пішла першою. Вона сіла на край, відштовхнулася й зникла у темряві. Чугайстер згріб Бося в обійми й собі стрибнув. Рутенія залишилась сама. Обвела поглядом галявину, пригадала шалені події останніх днів і ночей, заплющила очі, і зробила крок. 16

Всюди було яскраве світло. Рута оглянулася й побачила друзів, які стояли мовчки і роззиралися. Навіть злидень перестав борсатися й ошелешено вирячив очі. Рута глянула вниз — вони стояли на невеликому виступі прямовисної стіни, майже під самим склепінням шахти. Світло лилося нізвідки — здавалося, воно існує в повітрі, огортає собою все і просто світить. Вниз вели гвинтові сходи. Стіни навколо були сніжно-білі, всі втикані кущиками рожевих кристалів. Вгорі — зовсім близько — склепіння, вкрите зеленими вогниками, які швидко і безладно рухалися. Ступивши до краю, Рута побачила дно. Малесеньку темну цяточку. Зачулися кроки — то Віт із Дзеванною. Теж глянули вниз і мовчки перезирнулися. — Мабуть, вниз? — спитала сама себе Рута. — Гей, дивіться! — раптом вигукнула Дзеванна і показала на стелю-склепіння. Рутенія підвела голову, і побачила, як зелені плями перестали безладно рухатися. Кілька плям об’єдналося, потім ще кілька, потім ще — і утворили три розпливчасті фігури. Одна була велика, решта дві менші. Спочатку фігури просто стояли. Потім кілька плям утворили зображення їхнього виступу і три фігурки перенеслися на нього. Всі стояли, як зачаровані, і дивилися вгору. А там, на зеленкуватому плато, з’явилася нова постать, найменша з усіх. Вона розбіглася і щосили штовхнула найбільшу. — Стережися! — раптом пролунав голос, і чугайстра щось відкинуло та штовхнуло об стіну. Він устиг побачити злякане обличчя русалинки та злидня, який пролетів повз нього до краю виступу. Це Рутенія відштовхнула Віта, і злидню не вдалося його скинути. Тепер злидень висів на мотузці. — Допоможіть… — почулося знизу тихе і здавлене. — Допоможіть йому! — ущипливо мовив Віт. — Як скидати нас у прірву, то залюбки, а як сам у халепі, то допоможіть? Дзуськи! Виси тут собі досхочу! — Допоможіть! Я задихаюсь… — знову почулося знизу. — Віте… — сказала Рута. — Гаразд, — мовив Віт і підняв злидня на виступ. Той закашлявся. Коли ж прийшов до тями, став розтирати руками шию. — Гляньте-но, тут якийсь слід! — вказав на стелю Віт. — Так, схоже на відбиток руки, — задумалася Рутенія. — А підніми-но цього догори. Хай прикладе свою руку! Чугайстер підхопив Бося, і підніс до стелі. Той приклав руку, і відразу ж заволав: «Ой, пече! » Зелені плями зібралися навколо його руки, і тепер стеля палала полум’ям. — А, може, всі по черзі спробуємо? — запропонувала Дзеванна, і Віт простягнув свою руку догори. Він теж відсахнувся — його щось вкололо, з руки йшла кров. Тоді підійшла Дзеванна, її Віт легко підняв, і вона болісно зойкнула: — Холодно! Чугайстер запитально подивився на Рутенію. Та кивнула головою, і він теж підняв її до стелі. Рута приклала руку і… нічого не відчула. Ні жару, ні болю, ні холоду. Камінь як камінь. Вона здивовано забрала руку, і Віт опустив Руту донизу. На стелі щось відбувалося. Зелені плями знову здійняли безладний рух, потім злилися в одну велетенську пляму. Ця пляма відірвалася від стелі і почала опускатися на Рутенію. Та спробувала відійти — пляма перемістилася також. Рута чекала. Пляма наблизилась, зупинилася над головою. Рута відчула холод, а потім різкий біль: це пляма накрила її з головою й оповила зеленим світлом. Вона не могла ворухнути ані рукою, ані ногою. Раптом все припинилося. Рутенія подивилася на друзів, які стояли, теж нічого не розуміючи. Заплющила очі і побачила… …сходи, що тягнуться донизу, лабіринти ходів, безліч печер, безліч шляхів — і лиш один, той, що потрібен їм, вів до підземної річки і світився червоним. — Гайда за мною! Я зрозуміла! — сказала Рута. — Я маю карту. Вона в голові! Коли я заплющую очі, я бачу куди треба йти, — пояснила вона. Віт занепокоївся: — Рутеніє, дно дуже далеко! Ми будемо дуже довго йти! — Дно нам не потрібне. Тут повно різних ходів, як у мурашнику. Нам треба знайти той, що приведе нас до річки, яка тече під Корсунем. — То це, мабуть, в цю річку потрапив ваш зниклий товариш? — спитав Віт у Бося. Той удав, що не почув. Він був ображений на весь світ, і на рахманів зокрема, які дали мапу цій ненависній істоті. А мали ж дати йому! Рутенія ж вела всіх далі, і дорогою вивчала підземелля: вони простягалися під усією Укранією, мали безліч входів і виходів, дуже багато рівнів. А ще були місця, які не можна було розгледіти. Плями. — Ми прийшли. — Рутенія зупинилася навпроти діри у стіні. 17

Віт запропонував перепоїсти і перепочити, що було одностайно підтримано, навіть злиднем. Він сердито жував свій окраєць хліба, відсівши від чугайстра, наскільки дозволяла мотузка. Рутенію непокоїла мапа. Поки вони спускалися, все було ніби гаразд. Але тепер на їхньому шляху лежали три темні плями. Вона поділилася своїм занепокоєнням з Бітом і Дзеванною. — А чи є інший шлях до річки? — спитала Дзеванна. — Ні! — То чого думати? Йдемо, як йдеться, а там життя покаже! — сказав Віт. Думка була слушна, тому після короткого перепочинку рушили далі. Рута продовжувала вивчати мапу: раптом та принесе ще якісь новини? До першої темної плями було зо три години ходу. Шлях пролягав тьмяним скелястим коридором, який то звужувався так, що ледве можна було протиснутися, то розширювався до розмірів велетенської зали. Навколо лише голе каміння і все те ж дивне світло, що пронизує повітря. Рутенія поволі стишила крок — вони підходили до плями. З’явилося відчуття, ніби щось важливе було забуте чи загублене. Першою оговталася Дзеванна: — Гей, відлуння зникло! — І справді, щойно я гупав, як ведмідь, і чув луну, а тепер ніби щось з’їдає звуки, — замислився Віт. — Ми підходимо до плями. Будьте дуже обережні, я не бачу, що в ній, — промовила Рутенія. Попереду з’явився білий туман. Повіяло холодом. У тумані чулося шурхотіння, долинали глухі кроки, які то гучнішали, то зникали зовсім. — Руто, ти певна, що нам туди треба? — спитав Віт. Рутенію пройняло тремтіння: з туману почувся страшний гуркіт, а потім хтось гучно і болісно завив. Відьма рішуче рушила в туман. Ззаду почулися крики Віта з Дзеванною. Вона повернулася: — Я піду вперед. За мною не йдіть. Якщо все гаразд, я повернуся по вас. — Руто, ти не можеш іти. Тільки у тебе є мапа — ми без тебе не вийдемо звідси, якщо… — Дзеванна зніяковіла. — Я піду! — сказав Віт. — Я швидко повернуся, тільки подивлюся, що там, і все! — І вдавано безтурботно пішов у туман. Рута не встигла й слова мовити, як мотузка зі злиднем опинилася в неї в руках, а Віт зник у тумані. І знову почулося те болісне, стражденне виття. Чекати чугайстра довелося недовго. — Там усе гаразд! Просто туман. Ходімо, небезпеки немає, — покликав він їх за собою, і знову зібрався зануритися в туман. — Віте, чекай, а що це за звуки? — зупинила його Рутенія. — Та це протяги! Кажу ж, усе гаразд! — мовив Віт. — У нас мало часу, ходімо! Протяг? Дивно, Рута була певна, то якась істота. Вона рушила за Бітом, перед тим передавши йому Бося. Туман торкнувся Рутиних рук, вона вдихнула його у легені, і холод розлився по жилах. Дзеванна позаду закашлялася, та швидко прийшла до тями. Попереду височіла чугайстрова постать. Він впевнено просувався. Позаду дріботів злидень, не встигаючи за широкими Бітовими кроками. Попереду знову почулося виття. — Віте, мені це не подобається! — крикнула Рутенія. А він знай собі йшов уперед. — Віте-е-е-е! Зачекай! — закричала йому вслід Дзеванна, коли той зник у тумані. Відповіді не було. Лиш те саме виття, і цього разу ближче. Раптом Рута почула скреготіння, ніби залізом об каміння. І глухі кроки, повільні та мірні. З туману просто в руки Рутенії вискочив злидень. — Утікайте! А-а-а-а! — заволав він, і став вириватися, щоб бігти далі. — Там же Віт! — Він зрадник! Втікайте! — нарешті вирвався злидень і шалено помчав далі. Відьма з русалкою перезирнулися, а потім рвонули назад, подалі від скреготу, подалі від виття! Першою бігла Дзеванна, і тому вона першою потрапила в обійми Віта, котрий невідомо як опинився перед ними. Русалинка закричала, а Рута встигла вчасно зупинитися, щоб і собі не потрапити в пастку. Віт же міцно тримав Дзеванну, яка вже не мала сил опиратися, і безвільно принишкла в Бітових руках. Він також затулив Руті шлях до втечі з туману. Ритмічні кроки і неприємний скрегіт наближалися. — Я ж казав, ходімо за мною! Все було б гаразд! Ви б нічого не відчули! Була б легка і непомітна смерть, а тепер вона буде повільна і страшна! — Віт розреготався. Несподівано регіт захлинувся, він кілька разів судомно ковтнув повітря і впав додолу. Дзеванна зойкнула і підхопилась. Рута ошелешено дивилася, як з туману вийшов злидень, задоволено потираючи руки. — Давно вже я мріяв це зробити! — промовив він задоволено, і вказав на каменюку, що лежала поруч. Рутенія підійшла ближче до тіла. Туман загуснув, і знову потягнуло холодом. Дзеванна тремтіла, невідомо, від чого більше: від холоду чи від страху. Рутенію ж навпаки, кинуло в жар. Холодний липкий піт пройняв її тіло. Хотілося бігти вперед, не думаючи ні про що. Як тоді, в лісі, здається, півжиття тому. Там її дивом порятував Віт, а тут допомоги чекати немає від кого. Те, що до них наближається і шкребеться в тумані, мабуть, страшніше за десять упирів. Думка про Віта не давала спокою: «Що ж сталося? Чому він так вчинив? » Верескнув злидень. Зойкнула Дзеванна. Рута придивилася: чугайстрове тіло швидко змінювалося! Перед ними лежала довга й худа істота, майже самі кістки. Бліде обличчя, розкуйовджене волосся. Одяг теж розчинився, натомість очам відкрилося сіре зморшкувате тіло. Гострий гачкуватий ніс майже сягав нижньої губи, а беззубий рот ніби розділяв голову навпіл. Дзеванна притислася до Рути, а злидень позадкував. Шкрябання і кроки наблизилися. Тепер можна було розрізнити: там не одна істота, їх набагато більше. Тіло здригнулося. — Геть звідси! — заволав злидень. Його крик вивів із заціпеніння, і вони зірвалися з місця. Озирнувшись, Рута побачила: за ними, з розпатланим волоссям, скрапаючи кров’ю з розбитої голови, біжить їх недавній нападник. Ще кілька кроків, ще мить — і вони вибігли з туману. Рута прислухалася й дала знак зупинитися — кроки за спиною стихли. Злидень зупинятися не хотів, та Дзеванна вчасно схопила його за мотузку. — Ну, куди ти втечеш? — Могли б хоч спасибі сказати! — відповів той невдоволено. — Я ж життя вам врятував! — Спасибі, що врятував СВОЄ життя! — відрізала Рутенія. — Що це було? — спитала Дзеванна. — Я не знаю! — відповіла Рутенія. — А я знаю! — не втримався Бось. — Це ж мамуни! Вони здатні прибирати будь-якої подоби, щоб заманити у пастку. — А звідки ти про це знаєш? — спитала Рутенія. — Одного поля ягоди! — скривилася Дзеванна. — Ми іноді співпрацюємо! — не заперечував злидень, — але таких злющих я ніколи не бачив. Навіть мене провели. Не впізнав… — То що ж будемо робити? — мовила Дзеванна, помовчавши. — Їх треба зігріти! — почули вони добре знайомий голос. Усі здригнулися від несподіванки. — Перед ними стояв чугайстер. Рутенія відійшла подалі. Дзеванна завмерла. Злидень озирався в пошуках нового камінця. — Гей, що з вами? — остовпів Віт. — Я щойно з туману, там повно мамунів! — Не підходь! Більше не обдуриш! — злидень замахнувся знайденим камінцем. — Що сталося? Скажіть нарешті! — Ти мало не завів нас у пастку, і вибралися ми з неї лише завдяки Босю! Але то був не ти, а мамун… — Доведи, що ти справжній! — перехопила слово Дзеванна. — То вас повів за собою мамун? — запитав стурбовано він, і щоб підтвердити свою справжність, дістав оберіг. Гілка засяяла — і полилося тепло. Всі полегшено зітхнули. — А тепер до мамунів! — бадьоро вигукнув Віт. — До мамунів! Але як ми пройдемо? — спитала Рутенія. — Мамунам завжди холодно. Холод пожирає їх іззовні й зсередини. Тому вони так накинулися на вас. Але ми їх зігріємо, — відповів Віт. — Вогнище можна розпалити з того каміння, що у нас під ногами. Це ж вугілля! Подивіться. І вони вирушили у туман. Мамунячий шум з кожним кроком ставав виразнішим. — Віте, — спитала Рутенія, — а ти їх зовсім не… боїшся? — Ні. Це вони побоюються чугайстрів. Вважають, що ми їх їмо! — Як? — почула кінець розмови Дзеванна. — Яка бридота! — скривилась Рутенія. — І я кажу, що бридота! Ви ж їх бачили — сірі, в зморшках, противні до нестями, — скривився чугайстер. — Взагалі, силою з ними не можна. Вони хоч і бояться мене, а потім за спиною таких негараздів накоять… Мстиві! Нарешті вони підійшли до туману. Очі мамунів світилися, і виднілися обриси їхніх тіл. Вони стояли, погойдуючись. Чекали. Віт, не зупиняючись, рушив просто на мамунів. Тих немов вітром здуло, та недалеко. Один за одним друзі знову увійшли в туман, цілком довіряючи чугайстрові. Той обернувся: — Ми зараз підемо до зали, де вони сплять. Там розведемо багаття і сядемо навкруги. Мамуни будуть збиратися у нас за спинами, та що б не сталося, не відходьте від вогнища і від мене. Як щось піде не так, я дам знак… — А щось може піти не так? — вдавано здивувався злидень. — Завжди щось може піти не так. Сподівайся на краще — готуйся до гіршого. Рута йшла позаду, прислухалася до розмови й намагалася роздивитися мапу. На ній знову відбулися зміни: тепер з темної плями, у якій вони перебували, виходило два шляхи. Один вів до підземної річки, другий — занурювався у нижні яруси, в суцільну темряву. Зала була кругла. Посеред зали — брила зі східцями. Віт дійшов до неї, оглянув — і покликав усіх за собою. Підвівшись, Рута озирнулася і побачила печеру, з якої вони прийшли, і ще два отвори однакового розміру і форми. Ще раз оглянувши мапу, Рутенія показала на них: — Нам туди. І мабуть, праворуч. — Мабуть? — здивувався злидень. — У тебе ж мапа! Чи ти читати по мапах не вмієш? — Я бачу на мапі наш вхід у пляму, і виходи з неї, але чи ті це шляхи, які перед нами, не знаю! — Доведеться ризикнути, — мовив Віт. — А тепер до справи. Розпалюймо вогнище! Всі мамуни були на один штиб: однакові на зріст, навіть рухались однаково — повільно крокували, погойдуючись. Щойно поширилося тепло, мамуни потяглися до каменя. — Навіщо ви прийшли? — хрипко і монотонно вимовив один з мамунів. — Ми прийшли, щоб зігріти вас! — так само монотонно відповів Віт. — Чого хочете взамін? — Своє життя! — Що ж, погріймося! — мовив мамун і подивився на Руту з Дзеванною. Ще кілька мамунів приглядалися до чугайстра, а інші озирали злидня. Той втиснувся у камінь, ніби намагаючись злитися з ним в одне ціле, і раз у раз незадоволено зиркав. — Треба було силою пробиватися, — бурчав він собі під ніс. — Перед тим я б хотів вам заспівати! — виголосив Віт. — Заспівати? — мамун озирнувся до своїх. — Ну що, хай спочатку заспіває, розважить нас? А тоді до справи? Мамуни, як оси на мед, полинули до тепла. Дзеванна, ніби нічого не помічала, дивилась у вогнище. Рута знала, чого їй коштував такий вдаваний спокій. Самій хотілося порозкидати цю мерзоту і побігти світ за очі. Віт заспівав. Очі відьми, мов зорі. Очі відьми, мов зорі.
Її чорні очі, ніби роси прозорі.
Наче морок безодні, наче морок безодні,
Як той лід холодні, її очі бездонні.
Уночі осінній віє вітер,
На болоті сич старий кричить.
А вранці на покоси вибігає боса
Та розпускає коси, росою змиває сльози з очей.
Очі відьми, мов зорі. Очі відьми, мов зорі.
Її гіркі сльози, ніби роси прозорі.
Серед хащі могила, серед хащі могила,
Там згубили люди, кого відьма любила.
Уночі осінній виє вітер,
На болоті сич старий кричить.
А вранці на покоси та вибігає боса,
Росою миє коси, до лісу квіти носить…

Пісня навіювала спогади. Здогадки про спогади, які б могли бути. Якби не Ахруман! Рута розплющила очі. Мамуни плакали. З невиразних і захованих у зморшках очей лилися справжні сльози. Злидень ошелешено озирався. Плакала й Дзеванна. Віт подав знак, і всі по черзі спустилися вниз. Ставши біля сходів, Віт пояснював, що робити далі. — Їм треба дати трішки часу. Хай оговтаються. — Віте, що ти з ними зробив? Ти ж хотів зігріти їх, а вони он сидять і плачуть? І я разом з ними? — спитала Дзеванна. — Веселість зігріла б їх, але не надовго. Сльози ж і співчуття пробуджують у живих істотах їхнє внутрішнє тепло. — Що ж то була за пісня така? — прошепотіла Рута, намагаючись вловити те невловиме, на яке відгукнулась її душа. Рута вслухалася в себе, але тіні спогадів уже розтанули. З підвищення спустився мамун. Той, головний. Він жестом ніби сказав: «Ідіть! » Рута рушила до правого отвору. — Не туди. Там смерть. У лівий прохід, — зупинив її мамунів голос. Рута завагалась, бо ж на мапі до річки вів правий тунель. — Послухаймося його! — вивів її з роздумів чугайстер. — Ну що ж, ризикнемо! — вирішила Рутенія. І повернула ліворуч. Вони йшли вниз. Тепло від вогнища вже вивітрилося. Зігріти могла лише швидка хода. Злидня вже не прив’язували — йому було нікуди втікати. Та й соромно було прив’язувати того, хто, може й випадково, та врятував тобі життя. Ця печера походила на попередню — такі ж сірі стіни і така ж рівна стеля. Зробивши ще кілька швидких кроків, Рутенія зупинилася. — Що трапилося? — Туман зник! Я бачу мапу! — радісно відповіла вона. — І що ж нас чекає далі, велика читальнице мап? — озвався злидень. — Ми на правильному шляху! Цей коридор перекручується під іншою печерою і виходить у потрібному напрямку, — не зважаючи на злидня, вела своєї Рута. — То мамуни нас не обдурили? — зраділа Дзеванна. — А що я вам казав? З ними силою не можна. Лише теплом, — мовив Віт. — А якщо ми трішки перепочинемо? — запропонувала. Якось одразу захотілося сісти, притулитися до стіни, витягнути ноги і просто заснути. Встановивши порядок чергування, так і зробили. Найбільше пощастило злидневі — ніхто не довірив йому чергування, і він міг спати, скільки душа забажає. Іншим же дісталося приблизно по годині чатування. 18

Печера перекрутилася: за кілька кроків вона повернула праворуч і почала підніматися вгору. Йти стало важче. До того ж, тепер під ногами з’явився дрібна сіра пилюга, яка при кожному кроці здіймалася у повітря, пекла очі, залазила в ніс. Згодом пилюга осіла, і йти стало легше. Вже без будь-яких пригод вони дісталися наступної темної плями. Не відчули ніякого переходу. Ось вони йшли печерою, а ось — опинилися у порожній залі. Височезні стіни, що зникають у темряві. Кожен крок відлунює і піднімається вгору. Рутенія озирнулася. Поруч була Дзеванна. Бось походжав вздовж стін. А стіни такі темні, що, здається, поглинають світло. «Може, це і не стіни? » — подумалося Рутенії. Вона спостерігала за злиднем: той підходив до стін впритул і теж зникав. А потім ніби виринав з повітря. Він уже давно бавився так з цими стінами і навіть знайшов відстань, на якій міг перебувати в напівпрозорому стані. Зойкнула Дзеванна. — Що сталося? — Там, за стінами… — зробила вона паузу, — щось є. — Може, здалося? — Не здалося! Там щось рухалося! Щось… дуже страшне. Від нього в мене холод по спині. Воно дивилося на мене! Віт тим часом спостеріг: виходу із зали не було, і крім того, ставало гаряче. — Нам треба звідси вибиратися! — Це зрозуміло, але як?! — озвався злидень. — А що, коли спробуємо піти далі? Просто на стіни? — Ні! — вирвалося у Дзеванни, і вона перелякано подивилася на друзів. — Я туди не піду, мені страшно. — Ми не маємо іншого виходу! Мусимо спробувати, — вмовляв її Віт. — Але ж там хтось є, хтось недобрий! — Дзеванно, тут ми теж не можемо лишатися, — перехопила слово Рутенія. — Стає спекотніше! Ми можемо вмерти від задухи. Хіба для цього ми сюди йшли? Пригадай, для чого ми тут? — Ми… я… мушу отримати свою силу, а ти — повернути пам’ять, — Дзеванна спробувала пробитися крізь туман свого страху. — Навіщо? — Потрібна сила, бо Ахруман полює на них! — вже певніше мовила Дзеванна. — Він хоче нас знищити! — Так, і якщо ми тут залишимося, він досягне своєї мети! — І жертва моєї мами буде марною? Ні! — вигукнула рішуче Дзеванна. — Чого ми тут стоїмо? Вперед! Дзеванна рушила до стіни, а Віт тим часом підійшов до Рутенії. — Ти просто молодець! Ти — справжня відьма! — Я просто поговорила з нею… — Відьма — це ж від «відати», «знати». Ти знала, що казати, як і коли. Це ознаки Сили. Мабуть, вона таки в тобі прокидається. — Будемо сподіватися, що вона прокинеться, коли перед нами буде справжня небезпека! Вони підішли до стіни впритул. — Ну що, спробуємо? Страшно… Але треба! — сказав чугайстер. — Вперед, тільки обережно! Першою поринула в темряву Рутенія. Відчула, як її огортають льодяний холод і страх. Цей страх народжувався не в ній, він йшов від стіни. Або від того, що було за нею. Рута повільно простягнула перед собою руку і наштовхнулася на пружну перепону. Стіна була ніби гумова — прогиналася, варто було на неї трішки натиснути. По руці розійшовся холод, і Рутенія відсахнулася. «Ні, так не піде. Треба зосередитися! » — подумалося їй, і вона знову піднесла руку до стіни. Відчула на дотик стіну і натиснула сильніше. Стіна відповіла крижаним холодом. Лід не просто розливався по руці — він впивався у неї голками, пробиваючи наскрізь. Що сильніший натиск, то холодніше. «Все, досить! » — і відьма рішуче ступила вперед, прогинаючи стіну всім тілом. Холод увіп’явся в тіло рибальськими гачками, рвав шкіру на клапті. Стіна не піддавалася, а попередній холод видався дитячою розвагою. Стіна проникала у душу, виморожувала всі почуття, крім шаленого страху; усі бажання, крім повернутися назад. Та десь у глибині свідомості жеврів маленький невгасимий вогник: Дзеваннині очі, русалинка їй повірила і пішла за нею. Рутенія вхопилася за той вогник, притягла його до себе, і стало тепліше. Відьма зробила ще один крок. Стіна розкрила свої обійми. Задихаючись, Рутенія стояла посеред тьмяної зали, не вірячи у своє щастя — вона пройшла. Так, було ще холодно, але то вже зовсім не той холод. «А як же інші пройдуть? Чи впораються? » — ширяли тривожні думки, але пригадавши Дзеваннині очі й Бітову постать, вона зрозуміла — пройдуть. А от злидень? Невідомо. Треба зачекати. Позаду почувся вже знайомий звук — це пройшла Дзеванна, і за мить з'явився Віт зі злиднем в обіймах. — Що з Босем? — кинулася Рутенія. Вона хоч і зневажала його, та все ж хвилювалася. — Та… знепритомнів від страху. Хотів назад бігти. Довелося силою втримати. А він взяв і… — Віт зневажливо подивився на непритомне тіло. — А ви? Як ви пройшли? Що… — Я тебе згадала, твої слова, Руто… — щасливо подивилася Дзеванна в Рутині очі. — А я — ліс свій. Я заради нього сюди йшов. Тому і пройшов. А цьому, — Віт кивнув на злидня, — йому не було заради чого проходити. Мабуть, тому і хотів назад. Стіна не пускала… 19