Annotation 2 страница

 — Але ж ти знайшов, Віте! Ти знайшов її! — вигукнула Дзеванна й подивилась на Рутенію. Та вже майже спала. — Г-м-м, хто кого знайшов, це ще питання. Якби не Рутенія, не знаю, де б я зараз був, і хто що зі мною робив би, — сказав чугайстер. — Ну, годі теревенити, гайда спати, ранок від вечора мудріший.  6
 

 Служниця зачинила двері до покоїв Старшого Князя. Яр лишився наодинці з дружиною, яка лежала у просторому ліжку. Вогнище палахкотіло і миготливо висвітлювало простору кімнату. Яр наблизився до Діви і зазирнув їй у вічі, в яких палала пристрасть. Всі думки миттю вилетіли з княжої голови, поступаючись місцем б’ючкому бажанню. Так було від початку їхнього знайомства. Він зрозумів одразу: вона буде його, їхні душі народжені, щоб бути разом! З часом почуття не потьмяніли, а навпаки, підсилилися. — Коханий, ходи до мене… — прошепотіла вона. — Я вже тут! Більше не було вимовлено ні слова — говорили мовою обіймів, поцілунків, дотиків і кохання. Коли про лунала остання нота їхньої мелодії, Діва зупинилась, широко розкрила очі і на видиху вимовила: — Я — твоя! Я заради тебе втрачаю себе! А що ти здатен зробити задля мене? — Все! Все! Все! Кохана, я для тебе зроблю все, чого забажаєш! — А для нас? — І для нас з тобою я піду на все! — Ні, не для нас з тобою, а для нас із твоїм сином? Яр закам’янів. Дівині слова заскочили його зненацька, і він якусь мить мовчки дивився у її щасливі очі. А потім схопився з ліжка, підхопив Діву на руки і почав кружляти по кімнаті, кричучи: — Я — батько! Нарешті! Не може бути?! Ти певна? — Я певна! — Дивилася Діва йому в очі і бачила щиру радість. — Але що ти ладен зробити заради нашого сина? — Та я заради нашого сина життя своє віддам! — А життя інших? Яр зупинився і поставив Діву на підлогу. — Ой, як холодно! Занеси назад! — Я заради нас з тобою і заради нашого майбутнього сина вже давно жертвую чимось дуже і дуже дорогим, — мовив він, дивлячись на вогонь. — Про що кажеш? — переполошилась Діва, побачивши в його очах щось дотепер невідоме їй, страшне і чорне. — Я ж пожартувала! — А я ні! — мовив Яр і пішов геть. Діва якусь мить чекала, що він повернеться. Та двері вдруге не відчинились, і вона з думками «Що ж я такого зробила? » заснула. На подушку повільно скотилася сльозинка.  7
 

 Ніч упала на Суронж. Місто занурилось у пітьму, яку силкувалися розігнати мерехтливі вогники з людських вікон. Втім, мигтіли вони боязко, ніби розуміючи: якщо прийшла ніч, має бути темно. Ніч — Чорнобожий час, час мороку, час зла. Вночі не варто ходити вулицями. Повіяв холодний вітер. Його морозний подих майнув вулицями і попрямував до замку Великого Князя. Якщо на шляху траплялося світло, він гасив його, лишаючи по собі доріжку з мороку. Цієї ночі мешканці Суронжу чули щось схоже на дитячий крик. «Це вітер завиває! » — думали вони, перевертались на інший бік і засинали. Цієї ночі Великий Князь не спав. Сидів перед вогнем, загорнувшись по шию у теплу ведмежу шкуру, й намагався не думати про те, що було й що буде. «Нічого не змінити», — думав він, цідячи червоне вино. Кілька багряних плям проступило на рукавах його білої сорочки. Цієї ночі над Суронжем зійшов місяць і холодним світлом вдарив по морокові. Той не відступив, лише зачаївся у шпаринах, закутках, подвір’ях, клітях, якими багате кожне велике місто. Мабуть, саме тому у великих містах завжди багато лиха: є місця для морокового схрону. Цієї ночі місяць вирвав із мороку постать, яка йшла слідом за вітром, ховаючись у темряві. Вона наближалась до замку. Вільно ввійшла, і ніхто не зупинив її, бо зупиняти було нікому. Два згустки чорноти зібралися біля однієї зі стін. Коли б та мара наблизилася, то побачила б у згустках поснулих людей. А коли б вона посвітила на них, то побачила б на їхніх спинах по чорній плямі. У місячному світлі кров завжди видається чорною. Постать прослизнула внутрішнім двором і так само вільно увійшла до центральної зали. Там було порожньо: нічні челядники мирно спали у своїх кімнатах, і охорона, як на диво, теж мирно спала. Вічним сном. Піднялася сходами нагору, пройшла довгим безлюдним коридором, і зупинилася перед порожньою стіною. Коридором пройшовся морозний вітер, загасивши світло. В одній з кімнат почувся шурхіт: то хтось із челядників вирішив вийти надвір. Постать завмерла. Вітер миттю проник крізь шпаринки у дверях і своїм диханням пробрав челядника до самих кісток так, що у того зникло бажання кудись іти. Мара тим часом розвела руки, а потім виставила їх поперед себе. Прошепотіла ледь чутні слова — і стіна розтанула, немов її й не було. За стіною донизу вели сходи. Постать впевнено ступила на них, однак далі вона йшла вже не так певно: зупинялася через крок, прислухалася, тоді знову рушала вниз. На останній сходинці вона зупинилась: попереду розпочинався ще один довгий коридор. У ньому через кожні два метри, лицем до лиця, у глупій темряві стояли відьмаки. Вони не рухались, і лише кліпання очей свідчило, що вони живі. Постать скочила зі сходинки, щосили викинула руки вперед, а потім розвела їх у боки. Відьмаки не встигли оком змигнути, як їх учавило в стіну. Жодного зойку — лише хрускіт поламаних кісток і скрипіння розірваних мʼ язів. Мара, переконавшись, що коридор вільний, рушила вздовж тіл. Перед дверима зупинилася ще раз. Торкнувшись їх, постать напружилась, а потім, ніби через силу прошепотіла-просичала: Як кості трощаться,
 Як каміння точиться,
 Як залізо ржавіє,
 Так і замок ламається!
 
 У дверях щось хрупнуло, і вони повільно прочинились у невелику круглу залу. У центрі, на кам’яній брилі, розмістилося прозоре кришталеве яйце завбільшки з людський тулуб. У нього всередині пульсувало червоне світло. Постать наблизилася, обійшла навкруги і простягла було руку… та щось зупинило її. Вона відсахнулася від вівтаря, підлетіла до дверей і проскоромовила: Місяць у небі, мертвець у гробі, камінь у морі:
 Як три брати докупи зберуться і будуть бенкет робити,
 Тоді і мене чари зможуть одоліти!
 
 Нічого не сталося, але постать заспокоїлась і підійшла до кришталевого яйця. Знову обійшла його кілька разів, зупинилась, і потім, ніби щось обміркувавши, промовила ще раз: Місяць у небі, мертвець у гробі, камінь у морі:
 Як три брати докупи зберуться і будуть бенкет робити,
 Тоді і мене чари зможуть обдурити!
 
 Тієї ж миті яйце перестало світитись, але кімната не занурилася у темряву! З однієї стіни пробився промінчик такого ж червоного світла. Він ширився і вже скоро перетворився на вогняну пляму. Постать наблизилась до стіни, піднесла руку до плями і торкнулась її. Нічого не сталося. Тоді рука занурилась у пляму глибше, немов у відчинене вікно, зробила кілька рухів, ніби щось намацувала. Потім примара різко вийняла руку зі стіни, щось міцно стискаючи. Яр все ще сидів перед жевривом. Він судомно напружив пальці — і келих з недопитим вином тріснув. Скалки боляче увіп’ялися в руку; на підлогу, поруч з краплями вина, полилася тоненькою цівкою кров. Болю князь не відчув — він заплющив очі, закутався у тепле ведмедно і нарешті заснув. Від власного крику прокинувся Добровін. Йому наснився страшний сон: ніби якась химерна постать викрала оберіг Суронжу. А допомагав їй холодний Кулла, злостивий вітер, що колись утік від Стрибога. А коли Добровін прокинувся остаточно, то зрозумів, це був не сон. Оберіг Суронжу викрадено…  8
 

 Рутенія прокинулася раніше за всіх. 3надвору шелестіло листя. Ранкова прохолода приємно збуджувала. Рутенія розплющила очі й роззирнулася. Побачила на сусідньому ліжку Дзеванну, а біля порога — Віта. Чугайстер заворушився перший. Прокидався він довго і голосно, як справжній лісовий хазяїн. Розплющив очі, позіхнув і потягнувся — аж стіни задрижали. Дзеванна від несподіванки опинилися на підлозі, бо саме злазила з ліжка. — Становище не вельми привабливе. На Дзеванну полюють. Вчорашні злидні і той, з палицею, не відчепляться, — сказав Віт за сніданком. — І чекати, поки нас знайдуть — не діло, — додала Дзеванна. — Маємо рухатись. Інакше рано чи пізно до нас доберуться: русалинка без води, відьма без сил! — мовила Рутенія. Усі погодилися. — От тільки куди нам рушати. Я пропоную йти в Суронж, — сказала Рутенія. — Але ж я зі Словунії втекла! — вигукнула Дзеванна. — Ти втікала від посвяти, Ахруман вже й так знає про твоє існування! Тому є сенс повернутися. По-перше, треба звільнити твої сили. По-друге, я маю таки зустрітися з Добровіном, — пояснила Рутенія. — Вона має рацію, — озвався Віт. — Нам нема чого тут чекати. Щоб дістатися до Суронжу, треба пройти півкраїни. — Віте, чому нам? Це не твій бій. Ти не мусиш… — Ні, Рутеніє. Усі ми щовечора, коли засинаємо, боїмося прокинутись серед ахруманових потвор, які тільки й мріють про наш ліс. Щоранку, перш ніж розплющити очі, ми прислуховуємося, чи немає поруч ворога! Ми дуже втомилися. Я відчуваю, що допомігши вам з Дзеванною, допоможу й усім нам. Тому, Рутеніє, це мій бій так само, як і твій! — Гаразд! Ми йдемо разом, — відповіла Рутенія. — Скільки часу візьме дорога? — Десь зо два місяці, — відповів заспокоєний Віт. — Два місяці? — підвела брови Дзеванна. — За цей час Ахруман нас знайде разів із десять! Рутенія задумалася. Йти потрібно, але як? Вони дуже далеко, і по всій Орії, мабуть, повно ахруманових людей. Отже, потрібно дістатися Суронжу швидко, а головне — непомітно. Але ж як? А може… — Віте, а чи є в Орії відьмаки, які б нам допомогли? — В Орії немає справжніх відьмаків. Є дикі відьми, але вони вкрай небезпечні. Лише у Корсуні, столиці, є один відьмак на всю Орію. — То він може нам допомогти? — спитала Дзеванна. — Гм-м… — Віт задумався, — Корсунський відьмак дещо винен чугайстрам, і для відшкодування того боргу міг би нам посприяти. — Скільки до Корсуня? — Тижні зо два. — Це теж задовго, але вже краще. Вони швидко зібралися: запаслися їжею, водою, одягом і вирушили. Перед виходом чугайстер спинився, а потім відчинив одну зі своїх скринь. Звідти він дістав якийсь пакунок і обережно поклав його собі за пазуху. — Що це? — спитала Дзеванна. — Це мій оберіг. Гілка з мого дерева. — Твого? — Посадженого, коли я родився, — пояснив Віт. — Не годиться вирушати в таку дальню путь без оберегу. Ліс прийняв їх у свої обійми. Що далі вони заглиблювалися, то густіший він ставав. Дерева притискалися одне до одного, ніби намагаючись обійнятись гілками. Самі дерева ставали іншими — спочатку це були кремезні дуби, а згодом — високі й розлогі сосни. Кілька подорожани минали острівки зелених ялинок. Трава під ногами м’яко вгиналася, і потім знову випростовувалася. Жодних слідів не залишалося. Віт ішов попереду, вони — за ним. Простували легко і вільно. Пообідали не спиняючись. Швидко сутеніло. Чугайстер стурбовано позирав на небо. Рутенія теж хвилювалася: вона пам’ятала жахи своєї першої ночі у цьому лісі. Давалася взнаки й утома: ноги почали нити, а плечі від постійної напруги судомило. — Маємо йти швидше. За годину геть стемніє. Неподалік має бути порожня хатина, там будемо у безпеці. Якщо пощастить, встигнемо до появи упирів і вовкулаків. Сьогодні ж повня! І вони рвонули. Знову попереду чугайстер, Рута з Дзеванною за ним.  9
 

 — Це не просте викрадення! Це змова!.. — верещав низенький князьок зі щуроподібною мармизою. — Та ні, просто чутки. Ніякого викрадення не було!.. — долинав з іншого боку густий бас. — Ахруман, ніхто інший… — перелякано шепотіла молода відьмочка. — Свої, лише свої мали доступ до оберегу… — вів далі щуропикий. — Хто наважився? Це ж смертний вирок… — заперечив хлопець-простачок, ніби щойно з ріллі. — Його ж так охороняли! — підтримала літня відьма. — Найкращі відьмаки! — наполягав парубок. — Угу, найкращі! А Рутенія де? Немає її! От і думайте! — не вгавав щуропикий. — Та що думати? Невже ви підозрюєте?.. — з жахом викрикнула відьма, і в щуропикого разом втупилося з півсотні пар очей. Запанувала мертва тиша. Щуропикий знітився, відчувши себе в центрі уваги, і теж замовк, злякано роззираючись навсібіч та розуміючи, що бовкнув зайве. Мовчання обірвалось неочікувано: — Та дурня то, кажу ж вам! Добровін перестраховується і просто сховав оберіг. Його не могли викрасти! — доводив своє громовий голос. — Сам ти дурниці верзеш! Де ж він? І де Добровін з Яром? Вже давно час з’явитися перед народом! — заперечив жіночий голос. — Значить, так треба! Чи ти не віриш Добровінові?! — З цими викраденнями, підозрами і засиллям відьмаків — вони ж на кожному кроці — я вже нікому не вірю, — втрутився щуропикий.
 У сусідній кімнаті Добровін із Яром тримали раду. Потрібно було знайти оберіг або, принаймні, сліди викрадача. Власне, слідів було багато, і всі здебільшого криваві, та жоден ніяк не вказував на злодія (чи злодіїв? ). Як вони дізналися про сховок? Як пройшли зачарований найкращими відьмаками шлях? Як, нарешті, прознали, де справжній оберіг, не зачепивши підробку, і як вибралися з замку непоміченими, якщо Добровін з’явився у схроні, щойно відчув втрату? І як люд дізнався про скоєне? Найнагальніша потреба — заспокоїти народ. Не можна допускати паніки. Втрата оберегу мало вплине на безпеку міста — є ж чаклуни, здатні відбити напади ворога. Власне, вже давно обереги — радше символи безпеки, та люди вірили в них. Зникнення оберегу столиці Словунії — це підрив віри народу в силу відьмаків, це страх і розчарування, це втеча людей із Суронжу в інші, безпечніші міста, це ствердження Ахруманової сили. Те, що саме Ахруман стоїть за крадіжкою, не викликало у Добровіна жодних сумнівів. Як не викликало сумнівів і те, що десь поруч причаївся зрадник. Отже, таємниця мала бути будь-що збережена. Так думав Добровін, та не Великий Князь: — Люди мають знати правду! Вони вірять мені, і я не зраджу їх! — Яр грюкнув по столу кулаком. — Ти розумієш, що почнеться, коли ми скажемо правду? Та люди зараз же… — почав було вкотре перераховувати наслідки Добровін. — А що, ліпше залишити їх напризволяще, без захисту, і кинути під прямий удар ворогові? — Який удар? Чому напризволяще? Ти ж знаєш, що місто тримають під охороною мої люди! — До біса твоїх відьмаків! Де вони були, коли крали оберіг? Чи змогли вони бодай себе захистити? — жорстко кинув Яр. — Все це було заздалегідь кимось сплановано. Діяли занадто вправно. Я певен, що їхньою метою був не сам оберіг, а наслідки його втрати! Вони хочуть змусити людей боятися і не довіряти нам. — Не довіряти вам! — підкреслив Яр. — Ні, саме нам, бо охороняти оберіг — це завдання, спільне для відьмаків і для князя! Тому його втрата — недовіра і до тебе. А ти знаєш, що Велика Рада таки відбудеться! І скоро! Князь кинув на відьмака полум'яний погляд і набрав повні груди для чергової відсічі… та раптом видихнув, якось аж поменшав і стиха промовив: — Роби, як вважаєш за потрібне. — До них маєш вийти ти! Ти — Великий Князь. — Я не піду. Вистачить їм і тебе. Я не можу брехати своєму народові. Та йди вже! — вигукнув Яр нарешті, мало не виштовхуючи Добровіна за двері. Добровін чекав, доки натовп внизу не заспокоїться. Нарешті, коли люди стихли, він спокійно спитав: — Нащо зібралися ви тут? — Як то нащо? — Він ще й питає? — Знущається, чи як? — знову загули люди, і тут вигулькнув щуропикий: — Кажуть, що оберіг викрали?! Після цих його слів люд знову замовк, вдивляючись і вслухаючись у Добровіна. Він суворо спитав: — Хто вам сказав? — Ми самі бачили, як виносили тіла чаклунів і охоронців! — вигукнув знизу вже знайомий людям жіночий голос. — Ви бачили, як виносили тіла мужніх воїнів, що поклали життя у бою за оберіг! — велично і голосно мовив Добровін. — Вони мужньо билися, і у тій битві полягли! Віддамо шану героям, які стали на заваді злу, і зупинили його! Люди внизу замовкли, і мовчки дивилися собі під ноги. А Добровін від далі: — Ці люди — прості воїни, прості відьмаки. Вони не думали про свою безпеку, вони не думали про власні життя. Вони думали про нас із вами. Вони вірили у добро, в обов'язок. І вони вберегли наше місто. Вони відстояли оберіг, і тепер жоден ворог не посміє зазіхнути на нього! Жоден! Жоден!.. — Жоден! Ворог не пройде! — підтримав внизу Добровіна густий бас, і вже за мить натовп скандував: — Слава героям! Ворог не пройде! — Але я знаю, завжди є хтось, хто не вірить! — і Добровін обвів натовп гнівним поглядом. Люди теж почали роззиратися, шукаючи тих, хто не вірить. Добровін же, звівши важкий погляд на щуропикого, наставив на нього вказівний палець: — Ти! — навколо щуропикого князя люди розступилися, і він лишився сам. — Я? — спитав він тремтячим голосом. — Ти знаєш, як виглядає оберіг? — Так, це ж усі знають, — промимрив він, — це прозоре яйце… — Так! І ти зараз підеш зі мною! — Куди? — вже зовсім перелякано вимовив князьок. — Ти підеш подивитися на оберіг і розповіси іншим те, що бачив на власні очі! А ще з нами підеш ти! — і він показав на жінку, що говорила про винесені тіла воїнів.
 Вже вечоріло, коли Добровін нарешті поїв і зачинився у своїй кімнаті. Щойно зачинив двері, як уся та велич, з якою він сьогодні походжав по замку і переконував усіх, що все гаразд, злетіла, мов і не було. Він знесилено впав на лаву, і обхопив руками голову: «Що ж відбувається? Навіщо було викрадати оберіг? ». Думки повзали, як сонні мухи. Весь день відьмак займався укріпленням охорони Суронжу й нічого нового так і не довідався. Згадавши про Рутенію, він втомлено повторив свій вечірній ритуал, та марно…  10
 

 Це був біг до повного виснаження. Попереду — чугайстер, з боків — миготіння дерев, кущів. І сонце, що опускається невпинно й повільно, мов равлик. Кожен крок наближав їх до безпечної ночівлі і водночас до нічної темряви. Розрізняти дерева ставало все важче: давалися взнаки сутінки. Ще мить тому можна було побачити дерева кроків за сто, а тепер — видно лише білу спину Віта, який навіть і не думав стишувати біг. А бігти ставало все важче й важче. Серце шалено стукотіло в грудях, під боком закололо. Хотілося бігти швидше-швидше-швидше, а сили танули. Сон накотився хвилею, вкрай знесилена Рута зупинилась, а за нею і Дзеванна. Темрява таки наздогнала їх. «Віте! » — спробувала крикнути вона, бо чугайстер не помітив їх зупинки. Та крику не вийшло, лише здавлений шепіт. Чугайстер обернувся і побачив, що вони стоять, прихилившись до дерева. Він блискавкою повернув назад і замахав руками навколо них. Дивно, але від цих рухів стало вільніше дихати. Біль угамувався, сили повернулися. — Ви наштовхнулися на пастку сон-павука. Він плете павутину, яка забирає сили у жертви. Та про це згодом, немає часу. Якщо знову щось відчуєте, просто помахайте руками навколо себе, і павутина розірветься. Тільки не зупиняйтеся. Вже майже стемніло, а ще з півгодини бігти, — останні слова він проказав, віддаляючись. Рутенія і Дзеванна вчинили за його прикладом. Раптом розвиднілося — зійшов повний місяць. Він висів над головою, мов сокира, готова впасти лезом донизу. Великий диск ніби промовляв: «Біжіть, біжіть, біжіть і не зупиняйтеся! ». А може, й не казав такого, може, це говорив страх? Вдалині Рута почула виття. Це не міг бути просто вовк… Це голос істоти глибоко нещасної, стражденної і — зголоднілої… До того ж Рутенія відчула вже? знайомий погляд. Невже знову упир? «Віте, чи довго ще бігти? » — хотіла вона спитати у чугайстра, та побачила, як щось темне майнуло між ними. І не встигла вона змигнути, як це темне впало на чугайстра і гіритисло його до землі. Вона рвонулася на допомогу, навіть не думаючи, що робитиме, коли добіжить. В неї немає жодної зброї, лише руки. Велетенський вовк придушив чугайстра передніми лапами. Кігті вп’ялися у Бітову спину, і з ран сочилася темна кров. Вовк озирнувся на шум і побачив дві постаті. Він повернувся і стрибнув на них… Дзеванна відштовхнула Рутенію до дерева, і та зрозуміла, що робити — мерщій нагору! Краєм ока помітила: те саме роблять Дзеванна з Бітом. Потім по розлогих гілках вони зібралися разом, на одному дереві. Віт ледве дихав, з чола стікав піт. З ран на спині струменіла кров. — Це вовкулака. Він піде зі сходом сонця. Треба лише дочекатися, — прошепотів чугайстер. — Віте, ти швидко втрачаєш кров, — сказала Дзеванна. — Я не можу рухатись. Рани занадто глибокі. Це рани від вовкулаки, і від них немає ліків. Я вже з цього лісу не повернуся. Йдіть самі. — Ми підемо разом! — Як? Подивіться вниз… Рута опустила погляд і побачила, що вовкулака стоїть під деревом, задерши морду. — Моя кров — то приманка для них. Він зараз закличе інших. Вам треба йти… — він зробив паузу, і побачив, що ані Рутенія, ані Дзеванна нікуди не збираються. — Гаразд, може, це допоможе… — Він вийняв з-за пазухи свого оберега, вклав його у руки Рутенії і знепритомнів. Вовкулака завив. Виття рознеслося лісом, і йому відповіли. До Рутенії повернулося знайоме відчуття липкого і холодного погляду. Голодного погляду.  11
 

 Вони залишилися з чугайстром. Хай там що, але коли поряд з’явиться упир, Бітові буде непереливки. Виття стихло. Було лише чутно, як повітря шумливо виривається з вовкулачих грудей. Чугайстер же ледь дихав. Дзеванна здригнулася, наче від холоду. Рута краєм ока встигла помітити тінь. «Прийшов», — майнула думка. Вони притислися спинами до стовбура й чекали. Місяць пірнув у хмару, а коли виринув, поруч, на гілці, виблискувало біле тлусте тіло. Ніби і людина, але якась неоковирна, бридка, з широким, занадто широким ротом, з проваллям замість носа. Упир. Нетямлячись, Рутенія розгорнула пакунок і стисла в руках гілку — чугайстрів оберіг. І скрикнула — та вколола її. Із затиснутого кулака впала крапля крові. Упир задоволено загарчав, і поповз уперед, облизуючи губи язиком, чорним у місячному сяйві. Посеред дороги чомусь спинився. Позадкував. Знову був тицьнувся вперед, та невидима перепона спинила його. У гарчанні почулося роздратування. Він звівся на ноги й побіг, балансуючи, по гілці на Рутенію. Вона ж, нічого не розуміючи, ще сильніше стиснула гілку. Упир з усього розгону налетів на ту ж невидиму перешкоду, не втримав рівноваги і полетів донизу. Глухо гепнув і зойкнув. Вовкулака загарчав, потім почувся дикий вереск і шурхотіння, гарчання і знову вереск. А потім запала тиша. Рутенія з Дзеванною глянули на землю і нікого не побачили. — Вони пішли? — спитала Дзеванна. — Принаймні, ці пішли. Але ж вовкулака закликав інших. Дзеванна й Рутенія перелізли на гілку до чугайстра. Той уже майже не дихав. Гілка все ще була затиснута у Рутиній руці. Вона зачепилась за довге чугайстрове волосся і… почала зблискувати. Яскраво-жовтим світлом. Один короткий спалах, два довгі, три короткі, п’ять спалахів поспіль і довга пауза… — Це ж так б’ється його серце, — прошепотіла Дзеванна. Рута, мов зачарована, дивилась на це світло. Вона забула про все навкруги, і спостерігала, як б’ється чугайстрове серце. Б’ється щораз повільніше. І світло стає щораз тьмянішим. Допомоги чекати немає від кого. — Ця гілка — його оберіг. А оберіг має оберігати, — знову прошепотіла Дзеванна. Рутенія стисла гілку обома руками. Гострий біль іржавим ножем проколов їх наскрізь. Вона закричала. Боліли не лише руки, біль перейшов у плечі, тоді підібрався серця, дотягнувся до голови і опустився в ноги. Крапки болю, пульсуючи, ширяли перед нею, мов летючі зорі у темряві. Біль гарячішав. Кипляча смола лилася на тіло Рутенії, випалюючи шкіру, запалюючи м’язи й кістки. Відьма впала на чугайстрові рани, непритомніючи. Отямилась не сама. Хтось торкався її плеча і лагідно гладив волосся. Вона повільно звела голову. Перед нею сидів — геть здоровий — чугайстер Віт. Друг. Живий. Усміхався. Рута заплющила очі, гадаючи, що це сон. Та коли відкрила їх, зрозуміла: це таки чугайстер. Живий Віт. Як же вона зраділа. Відразу забулися всі попередні жахи. Лишилася тільки тепла радість. — Віте, ти… живий… Що сталося? — мовила вона, спираючись на руки. — Руто, ти не знаєш? Руто, ти мене врятувала від смерті! — радісно вигукнув чугайстер. — Ти опанувала мій оберіг, змогла прискорити його дію, і він встиг вилікувати мої рани, поки я не зійшов кров’ю. А так дивись, лишилися самі подряпини! — І чугайстер показав їй свою спину. Вона була майже неушкоджена! Лише кілька білих слідів-подряпин та сліди засохлої крові. — А де вовкулаки? — стривожився Віт. — Думаю, десь у дорозі! Скоро будуть, — сказала Дзеванна. — Отже, нам пора? — Можемо не поспішати: он уже сонце сходить, — сказала Рутенія. — Нарешті! — вигукнула Дзеванна. — Я думала, ця ніч ніколи не скінчиться. Вони злізли з дерева і, змучені, дісталися хатини, про яку казав Віт.  12
 

 Повіяло холодом. Темна хмара заступила зірки. У пітьмі опинилося місто Суронж. Суцільний морок, ніби дочекавшись свого часу, виринув зі схронів і святкував перемогу. Відьмаки насторожилися. Вони відчували наближення чогось неминучого і страшного. Зло збиралося над містом Сонця. Відьмаки приготувалися дати відсіч, але противника ніде не було. Точніше, він був скрізь. Від кожного камінця, від кожного подиху вітру, навіть від сусіда віяло ворогом, злом. Відьмаки збентежено озиралися, і кожен готувався до оборони. Всі проти всіх… Світ завмер, чекаючи вибуху, бурі, грому і блискавиць… Морок став густим, хоч ножем ріж. Хтось спробував запалити вогонь, але той згас, не встигнувши набрати й десятої частини своєї сили. Навколо міста Суронжу зібралося Зло… Ніхто не побачив і не відчув, як із хмари виповзла в'юнка лоза темряви, покрутилася над містом і занурилась у Великокняжий замок. Ніхто не бачив, як усередині замку лоза пустила пагони. Безліч пагонів, які проникли в кожний найпотаємніший куточок, у найглибші підземелля, у найтемніші схрони. Ніхто не бачив, як з кожного пущеного пагона відділялися нові, розбігалися кімнатами, наближалися до голів поснулих людей і… встромлялися у вуха. Ніхто не чув, як одночасно застогнали крізь моторошні сни сотні мешканців замку. Ніхто, крім Добровіна. Темрява не встигла. Щойно проникла до його кімнати, він уже стояв напоготові із шаблею в руках. Добровін бачив у пітьмі так само, як і вдень. Він уважно стежив за моторошним танком пагона. Той хитався з боку в бік, повільно просувався вперед — і нарешті зробив рвучкий кидок. Його зустріла відьмача шабля. Зітнутий пагін розчинився, як дим. Залишок втягнувся назад за двері. Добровін, не зволікаючи, побіг услід. І зустрів за коридором велетенську павутину з темних пагонів. Він рубав їх шаблею, кидав закляттями, доки не очистив частину поверху. Зрозумівши, що підмоги не буде, відьмак зупинився і зосередився. Спрямував своє внутрішнє око у подорож по замку… і мало не знепритомнів від сліпучої ненависті. Миттю створивши закляття для переміщення, він опинився на даху, перед найтовстішим пагоном, що спускався з неба, з чорної хмари. Пульсував, товстішав, рухався… Добровін повільно наблизився до нього, здійняв високо шаблю, і прокричав: Пресвітлий Свароже!
 Справедливий Перуне!
 Прошу вас собі в поміч!
 Замовляю на світло шаблю свою!
 Замовляю на подвиги Силу свою!
 
 По цих слова шабля засвітилася жовтим сяйвом, стала вдвічі довша, і Добровін рубонув нею по темряві. Шабля дійшла до половини пагона і застрягла. Щось вгорі завило, засичало, зірвався шалений вітер. Добровін витягнув зброю, і рубонув вдруге, втретє… Виття переросло у крик — пагін розтанув. Хмара розвіялася, з’явилися зорі і місяць. Вітер стих. Відьмак знесилено роззирався — ніщо навкруги не нагадувало про жах, який щойно був поруч. Сил вистачило лише на те, щоб дістатися до ліжка і забутися важким сном.  13
 

 Сон… сон… сон… — Руто! — почулося здалеку, наче крізь товстезну камінну стіну. — Руто, прокинься! Голос не вгавав. Її почало кидати з боку в бік, і стало боляче від ударів по щоках. Розплющивши через силу очі, вона побачила перелякану Дзеванну і чугайстра, що замахнувся для чергового ляпаса. — Ну й перелякала ти нас! Що з тобою? — тремтячим голосом питалася Дзеванна. — А що сталося? Я, здається, заснула, а ви тим часом вирішили мене трішки погамселити? — відповіла Рутенія, приклавши руку до гарячої щоки. — Руто, ти не пам’ятаєш? Ти казала, що хочеш спати, і раптом замовкла. Твої очі стали прозорі. І ти заговорила не своїм голосом. Зовсім чужим. — Що я казала? — Ти сказала лише одне слово, але повторила його кілька разів. Ти сказала «камінь». — Камінь? І гадки не маю, що це могло бути. — Ну що ж, раз ми не маємо відповіді на запитання, то не будемо їх ставити. Обміркуємо все завтра. Сьогодні не час. Заперечень не було. Дзеванна заснула одразу, а Віт тихо вивів Рутенію у сіни і спитав: — Руто, нам треба до Словунії навіть швидше, ніж ми гадали, — чугайстер витримав паузу. — Не хотів тебе лякати, але я такого за життя надивився… — Віте, кажи вже! — Руто, я не певен. Але здається, в тобі прокидається дика сила. — Дика сила? Я про таку… — Дика сила прокидається у відьом, які ніколи не навчалися. Дикі відьми неконтрольовані. Сила захоплює їх повністю. Вони не можуть передбачити свої дії. — Віте, я… Я можу стати небезпечна? Як скоро? — Можеш. І станеш, якщо ми не дістанемося до Словунії, а там вже можна буде сподіватися на допомогу. Я не знаю, скільки ми маємо часу. Але ти будеш ставати не-собою все частіше. І що ти тоді робитимеш, невідомо ані Перуну, ані Чорнобогу, ані навіть Прабогу…
 Чистий і світлий степ розкинувся під ногами Рутенії. Вітерець куйовдив неслухняне волосся. Всюди сюрчання, гудіння цвіркунів, бджіл та інших комах. Травою, що сягає колін, гуляють хвилі. Рута зробила крок вперед — з-під ноги шугнула змія. Далі йшла обережніше. «Цікаво, де я? » — спитала вона себе, але було так добре, що шукати відповіді не хотілося. Пройшла ще кілька кроків і вирішила перепочити, бо помітила у траві сірого каменя. Невеликого, але присісти можна. Камінь був теплим. І навіть м'яким. Раптом зовсім поруч почувся громовий голос: «А ти подумала, на якому КАМЕНІ сидиш? ». Рута скочила. Нікого. Степ. І тиша. Вона торкнулася каменя. Рукою розлилося тепло, а камінь зник. І все навколо почало змінюватися. Попливло, немов розплавлений віск. Джміль, що націлився на яскраву квітку, перетворився на страшного жука з чотирма клешнями. А квітка розгорнула свої пелюстки, зробила один меткий рух, і вже пережовувала здобич. Кожна травинка стала чорна і жорстка, наче лезо. І це таки були леза, бо Рута не могла зробити й кроку — кожен рух міг покалічити. Сонце, що сяяло так весело, стало темно-червоним. Блакитне небо стало сірим і сповнилося чорних хмар. Вітер уже не пестив шкіру — рвав одяг, волосся, мало не збивав з ніг. Пішов кривавий сніг. Червоні сніжинки падали вниз і танули на Рутиній шкірі, перетворюючись на плями. Хотілося втекти і сховатися, та не було як — трава не пускали. Відьма присіла, зіщулилась. У голові майнула думка: «Невже це я наробила?! ». Знову почувся голос: «ТАК МОЖЕ БУТИ! ЯКЩО ЗАПІЗНИШСЯ! » Потім голос замовк, а за якусь мить додав: «Шукай допомоги у тих, хто в землі сидів. У рахманів. » Рута заплющила очі…
 А коли відкрила їх, побачила новий день. Теплий. Ніякого снігу. Знову вона прокинулася перша. Чугайстер з русалкою ще спали. Рута обережно вилізла з-під накиданих шкур. Підійшла до вікна.  14