Annotation 1 страница

Роман занурює читача у дивосвіт давньослов’янських міфологічних уявлень. Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту. Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування… Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.

Віталій КлимчукКнига перша123456789101112131415161718192021222523242526272829303132Книга друга1234567891011121314161718192021222324252627Книга третя123456789101112131415161718192021222324

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. Юрій Логуш, Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна», ініціатор проекту
Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури. Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації. Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами. www. korona. ua

Віталій Климчук
Рутенія. Повернення відьми

Присвячую коханій дружині Вікторії Горбуновій Щиро подякую Галині Левченко та Ярославу Мойсієнку Автор
У книжці використано слова з українських народних пісень «Стоїть яворець тонкий, високий», «Тройзілля в дуброві», а також пісень гуртів «Вій» («Очі відьми», «Змія», «Нудьга», «Не дала земля», «Вогняне коло»), «Тінь сонця» («Пісня чугайстра»), «Океан Ельзи» («Веселі часи», «Коли тобі важко»), елементи «Велесової книги» та справжні українські замовляння.

Книга перша
Божа Донька

Темний і мертво-тихий ліс обступав її з усіх боків. Нависав над головою, стелився під ногами стежкою, ледь видною у місячному сяйві. Вона йшла без мети. Довге чорне волосся звивалося по спині, обіймало плечі, коливалось у ритмі ходи. Вона не знала, куди йде — просто йшла, в голові бриніла лише одна думка. Думка, яка одночасно давала її виснаженому тілу сили рухатися вперед, і забирала ці сили. Ця думка з кожним кроком ударяла молотом по душі: «ХТО Я?! » Вона спробувала вимовити це вголос, але від того усвідомлення самотності стало ще сильнішим, ще жорсткішим, ще страшнішим. На голос озвалася зграя птахів. Вони знялись у повітря, тріпочучи крильми і здіймаючи галас. Ліс ніби ожив, але вже за мить знову стояла мертва тиша, від якої мороз пробігав шкірою, їй схотілося зупинитися, знайти якусь нору, залізти у неї якомога глибше і не рухатися, не рухатися, не рухатися ніколи… Передчуття чогось недоброго слимаком поповзло по спині, піднялося до серця і там оселилось як у себе вдома. «Зупинися, сховайся, не рухайся, тут тобі немає місця, це не твій світ, на тебе тут не чекають…. » — шепотів той моторошний слимак страху «Ні, вперед, я не зупинюся! — рішуче відповіла вона і пришвидшила ходу. — Не зупинюся, поки є сили. Я мушу вийти з цього лісу, я мушу дізнатися, хто я і чому я тут. » Раптом вона зрозуміла: за нею стежать. Всім тілом відчула липучий погляд. Страх із серця мурахами поповз у руки, ноги, голову. І вона побігла. Це був біг наввипередки зі смертю, біг, винагородою за який мало бути життя. Вона бігла, і стукіт серця заповнював увесь навколишній простір. Голова розколювалася від болю, віття дерев хльостало по лицю. Стежка раптом зникла, і бігти стало важче. Сили покидали її, а погляд не відпускав. Ще крок… Ще один… Нога, замість обпертися об землю, опустилася в нікуди. Вона втратила рівновагу і полетіла в провалля. Останнє, що побачила, — схилену над нею велику темну тінь. 2

Сонце сходило над стінами древнього міста. Першими його вітали сніжно-білі вежі старшокняжого замку. Ось засяяла найвища вежа, за нею — три нижчі. Сонце поступово підіймалося, і зі світанкової напівтіні проступали обриси міста. З ранкового туману виринали зелені сади; сірими тінями, маревом видавались дерев’яні хатинки. Жителі Суронжу прокидалися. Одні пірнали у вранішній туман з дверей власних будинків, інші — з воріт заїзних дворів. Купці оглядали свій крам, нашвидкуруч снідали і прямували до ярмаркової площі: треба ж усе розкласти та обговорити сьогоднішні ціни з товаришами. Власники пекарень та всіляких крамниць теж перекладали товари і відчиняли двері для відвідувачів, бо ж було у Суронжі багато подорожніх, яким треба вранці вирушати в путь. Прокидалися до світу і відьмаки з відьмами, і мудреці, і волхви, і віщуни, і прості набожні міщуки. Всі вони сходилися до капищ і славили своїх богів. Перуну мовимо!
Хай істинна сила твоя наші поля оплодотворить,
Грім і дощ хай поллються на них.
І тому благі, яко йдемо — по волі твоїй.
Як ранкову славу тобі мовити маємо,
То так і мовимо, яко благ є і основа благ наших,
Що упрошені вони суть, як вівці, нам течуть.
Та матимеш нас у всі дні, та будемо тобі вірні
І до кінця слави твоєї, отче наш, назавжди.
І хай буде так усі дні.
Жертву тобі правим овсяне борошно
І так співаємо славу і велич твою.
Славимо Дажбога!
І буде він наш покровитель
І заступник од Коляди до Коляди.
Хай плодить на полях і дає трави для худоби,
І дає нам в загонах скоту умножитися
І зерна житнього багато,
Іби мед віщий заколотити і варити.
Бога світла славимо Суронжа!
Славимо огнебога Семаргла!

Були у Суронжі й такі, що зі стогоном виповзали зі стічних рівчаків або чужих льохів, що їх необачні хазяї звечора не позачиняли. Ці нікому не молились, бо знали: жодні боги їм не допоможуть, сподіватися можна лише на власні сили і волю до життя. Вони ліниво потягувались, поширюючи навколо хвилі смороду, і теж прямували до ярмаркової площі. А там вже їжу якусь можна роздобути… у пихатих купців, які не завжди добре стежать за своїм майном. Не поспішали прокидатися лише по корчмах. Тут люд, навпаки, саме збирався до сну або думав, чи не попрямувати нарешті додому, зморений нічною пиятикою, танцями та іграми. У старшокняжому замку цієї ночі теж не всі спали. Добровін, головний відьмак Словунії, довірник-чарівник Старшого Князя Яра Третього, особливо гостро відчув небезпеку. Власне, тривога не покидала Добровіна вже кілька місяців, висіла темною хмарою, відколи було зроблено спробу викрасти Оберіг Суронжу. Винних не знайшли, і це затьмарювало всі ясні дні, усі радісні події — Добровін чекав на повернення викрадачів. Він скликав відьмаків, і ті по черзі пильнували Оберіг. Зникла Рутенія — його учениця й найсильніша відьма країни. Вона сповістила про прибуття, але так і не з’явилась. Після зникнення Рутенії недобре передчуття посилилось. Цієї ночі відчуття небезпеки гострим вістрям вкололо у саме серце. Щось негаразд у Словунському князівстві. Про сон годі було й думати. Всю ніч Добровін перевіряв кожну кімнату, зазирав унутрішнім оком у кожну шпарину замку — і нічого не виявив. Лише знесилився і на самому світанку поринув у тривожне забуття. 3

До тями приходила важко. Спочатку — нестерпний головний біль. Потім — відчуття стрімкого руху тунелем, у кінці якого чекало сліпуче світло. Нудило. Очі повільно розплющились, і вона зрозуміла, що світло в кінці тунелю — це сонце. Спробувала поворухнути головою — біль розірвав її на тисячі дрібних скалок. У роті відчувався гіркий присмак. Вона сперлася на лікті. Голова запаморочилась, нудота підсилилась. Думки були повільні і важкі, схожі на велетенські подушки. Згори долинав пташиний щебіт, прохолодний вітер пестив тіло. Жива. Щось зашкодило переслідувачеві, і вона таки спромоглася втекти? Перед очима сплив спогад про темну тінь. Отже, щось зашкодило. Або хтось… Цей хтось може бути поруч, а отже, треба швидше повертатися до тями і діяти. Вона підвелася, і, долаючи біль і нудоту, озирнулася. Тільки сонце. Тільки вітер. Навкруги — височезні дерева. Їх коливало вітровіння, і гілки тихенько шепотіли своїм листям: «Тихо-тихо. Ми з тобою. Добре-добре буде все». Раптом вона почула важкі кроки і пісню, співану низьким проникливим голосом: У предвічних хащах, де не тліє цвіт болота,
Де лягла назавжди чорно-золота кіннота,
Часом в білій свиті зачарований блукає
Лісовик-Чугайстер і стиха промовляє:
Якщо можеш, завітай до мене ти,
Якщо хочеш, спий моєї води,
Якщо Віриш, розкажи мені,
Про що ти мрієш, коли живеш на самоті…

Вона заслухалась. Та несподівано спів урвався, почувся зойк, дрібний тупіт і верескливі вигуки: — Тримай чугайстра, не пускай! — А! Кляті злидні! Ну… — і низький голос раптом замовк. Потім — шурхіт, ніби землею тягли щось важке. Вона, криючись, рушила на звуки. Шурхіт чувся все ближче і ближче. Біля густого куща, крізь який проглядала невеличка галявина, вона зупинилися й побачила трьох людців: усі в лахмітті, маленькі на зріст, майже іграшкові. Але їхні очі світилися зовсім не іграшковою люттю. Коротуни тягли галявиною когось величезного, вбраного у біле. Вона вирішила поки не втручатись і подивитися, що ж буде далі. Тим часом злидні перетнули галявину й заглибилися в ліс, який все похмурішав і густішав. Раптом чоловічки зупинилися. Її очам відкрився кам’яний майданчик, маже непомітний у гущавині. Посеред нього стояв величезний сірий камінь, від якого так і віяло холодом. Залишивши тіло на узліссі, вони попростували до каменя. Йшли повільно, раз за разом уклоняючись до землі. «Але кому? Каменю? » — сонце піднялося над верхівками дерев і висвітлило на камені криваві плями. З-за каменя вийшла темна постать. У її руках була покручена палиця, вінчана майстерно вирізьбленою собачою головою. — Що цього разу мені притягли злидні? — почула вона чоловічий голос. — Владарю, це чугайстер… — Я знаю, хто це! — обірвав їх чоловік. — НАВІЩО ВІН МЕНІ?! — Владарю, це… — Ви повинні знайти Дзеванну! Повторюю, Дзеванну! — Вислухай нас, уклінно просимо! — заволав злидень. — Цей чугайстер знає, де її шукати. — Он як?! Тягніть його сюди. І не баріться — вікно буде відкрите недовго! Чоловік ступив назад до каменя і вдарив палицею об землю. На землі утворилася пляма багряного світла. Чоловік ступив у неї і розтанув у повітрі. Злидні ж попрямували назад по чугайстра. Відчуття того, що відбувається щось неправильне й лихе, вдарило в груди зсередини, і вона вискочила з засідки. Уздрівши її, злидні кинулись у напад. Один вирвався вперед, вона схопила його й щосили пожбурила додолу… Тим часом ще двоє зайшли з боків і одночасно стрибнули. Їй потрібно було лише присісти, і вони зіштовхнулися, каменями гупнули вниз і теж знепритомніли. На чиєму боці правда? Вона не знала, але щось підказувало: полонений чугайстер ближчий їй, ніж нападники. Вона зв’язала злиднів, а потім наблизилася до чугайстра. Той був обплутаний міцними мотузками. Вузлів ніде не було видно — потрібно щось гостре. Може, у злиднів? Обережно оглянула першого, другого — нічого. Саме лахміття. Залишився третій — з обдертого одягу випав ніж. Але він не різав ці мотузки! На дотик м'які, та варто піднести ножа — й вони стають тверді, мов криця. Знесилена, сіла біля чугайстра. Давався взнаки голод, сонце піднялося вже доволі високо, а коли вона востаннє їла, невідомо. Залишалося одне — чекати, доки чугайстер опритомніє. Та коли це станеться? Чекати, чекати, чекати… Чугайстер нарешті застогнав і спробував сісти. Йому то не вдалося, і тепер він сопів, з усієї сили напружуючи м’язи. Та мотуззя не піддавалося, а навпаки, твердішало, врізалось у тіло. — Ці пута, мабуть, зачаровані. — Ага. Помітив. Чим більше борсаюся, тим гірше робиться. — Він кивнув у бік злиднів. — Це ти їх так? — Еге ж. Сама не знаю, як вийшло! — Ти не знаєш? — він здивовано глянув на неї. — Не знаю. Знаю тільки, що треба забиратися звідси. Але щоб іти, потрібно тебе звільнити. — То в чому проблема? Один твій рух… — він наштовхнувся на здивований погляд. — Мій рух? — Ти ж відьма! — Я відьма? Я не… «Але ж я не пам’ятаю, хто я. Може, й справді відьма? Але що мені від цього? Я ж не знаю…» — Та швидше! Якась сила штовхнула її до чугайстра. Вона поклала руки на пута, заплющила очі… І мало не знепритомніла від болю. Руки ніби різало ножем, тупим та іржавим. Коли ж очі відкрилися, побачила: пута впали. «Ні, ну що він собі думає? Я життя йому врятувала, а він… Ще й голодна, як вовк! » — думалося їй. Пройшовши ще трохи, вона спитала вона себе: «А хто врятував мене вночі? » — і придивилась до чугайстра уважніше. Це таки міг бути він! Тим часом її проводар зупинився, зробив кілька кроків до центру галявини і покликав до себе. Вона підійшла ближче. Чугайстер здійняв руки, різко опустив їх, потім ще раз і тричі обернувся навколо себе. Їх огорнуло сяйвом, і вона не встигла змигнути оком, як опинилась у величезній печері. «Де я? » — і сама собі всміхнулася: минулої ночі вона запитувала, хто вона, а тепер — усього лише де вона. Це вже бодай щось… Навколо було достатньо світла, щоб розгледіти кам’яні стіни, які велично піднімалися вгору і губились у темряві. Озирнувшись, побачила, як чугайстер підійшов до стіни, провів по ній рукою — утворилися двері, які легко прочинилися. Вони опинились у залі, привітній і затишній. І диво — там був стіл! І найбільше, що її зацікавило, — кабаняче стегно посеред столу. Пахло печеним м’ясом і вогнищем. Ніяких приправ, саме лиш м’ясо, пізніше вона згадувала його смак не раз. Вона накинулась на кабанячу ногу, гризла її, кусала, сік стікав по щоках і скрапував на стіл… Нарешті, голод вгамувався. Можна було відпочити і роззирнутися… Перед столом, просто навпроти неї, стояли двоє. Чугайстер, про якого вона геть забула, і дівча з зеленим волоссям і такими ж яскраво-зеленими очима. — Яка я рада тебе бачити, Руто! Як же я хвилювалась! — вигукнула дівчина. — То це вона і є?! — здивовано вигукнув чугайстер. — То ж я дивлюсь, якась дивна відьма, ніби й не знає, якою силою володіє. — Стривайте! Я ніц не розумію. Хто ви і звідки мене знаєте? Мене звати Рута? Хто я така? Що за силою я володію?! — Ти відьма Рутенія. І здається, ти напилася з Джерела Забуття… 4

Донедавна сонячні ранки радували Добровіна. Він прокидався, щойно перші сонячні промені торкалися тіла, молився всім добрим богам, потім поринав у роботу над новими замовляннями, закляттями, ритуалами і молитвами. Коли до сніданку лишалося близько години, спускався у бійцівську залу. Мало хто бачив Добровіна в бою, але ті, хто бачив… Ніхто б і не запідозрив за високим і худорлявим тілом, довгим сивим волоссям і бородою, тонкими руками з пергаментною шкірою, тієї сили… Після сніданку — справи державні: розмови зі Старшим Князем, зустрічі з князями Словунських земель, послами з інших держав… Спокій приходив увечері: роздуми, книжки, плани. Цей ранок почався інакше. Коли Добровін, немов скинувши з грудей важезний тягар, нарешті розплющив очі, то зрозумів — сонце давно встало. Воно засипало кімнату своїми променями, але звичної радості у відьмака не викликало. Тривога минулої ночі не розвіялась. Добровін сів за стіл з паперами, взяв книгу, та відразу відклав: вперше за багато років його руки тремтіли. «Напасть якась! » — вилаявся й сховав долоні під стіл. Тоді обхопив ними голову і сперся ліктями на коліна. Рвучко підвівся з крісла і попрямував до бійцівської зали. Може, хоч там вдасться позбутися цієї невизначеності, спустошення, виснажливої тривоги, яка затягує і не дає можливості ані думати, ані нормально відчувати, ані жити. Та й тут не склалося: зала була переповнена. Він прийшов запізно, і тепер тут вправлялася княжа дружина. Добровін наказав принести їжу до себе в кімнату, а сам вирішив пройтися садом. Він завжди так робив, коли треба було обміркувати щось складне. Краще відкинути те на деякий час, забути, й тоді рішення прийде саме. Добровін вийшов із замку і підставив обличчя сонячному світлу. Думки його повернули в бік справ державних. А думати було про що. Хоча б про те, що скоро зима, і чергові вибори Старшого Князя. То дарма, що Яр ще десять років тому, зовсім юним, став третім зі свого роду Старшим Князем. Люд думає про життя теперішнє, а Яр діє не дуже вправно. Його обрали, сподіваючись на поєднання бойового духу і мудрості. На жаль, першого виявилося більше, ніж другого. Мрія про бойові звитяги зростала і стала нав’язливою ідеєю. Радники просто не встигали відмовляти його від нових і нових авантюр — то розпочати війну з Богумиром, то відібрати якісь землі у Орії, то рушити походом до земель песиголовців чи подивитися, що знаходиться за Великими Пустелями. То, звісно, діла геройські, відважні, але зараз Словунії треба дещо інше — увага до справ внутрішніх. Занепадає відьмацтво: щороку все менше охочих навчатися. Ба навіть більше, люди стали боятися відьмаків: якісь чутки повзли з Богумиру про криваві відьмацькі ритуали. Ще й досі не вдалося знайти тих, хто ширив ті плітки, а їх точно хтось свідомо поширював, Добровін це відчував. Стало менше надходити податків, і казна танула на очах. Рутенія зникла… Це як початок бурі — спершу дме легенький вітерець, якого ніхто не помічає, потім він міцнішає. Спочатку крапає одна крапля — на неї не звертають уваги, потім дві — від них відмахуються, далі чотири — думають, що дощ швидко мине. Нарешті зриваються злива і град, від яких немає рятунку, яких не витримує жодна стріха, які затоплюють житла, знищують посіви, вбивають людей! — Куди ти преш?! — почув раптом Добровін і зрозумів, що мало не втрапив під колеса якоїсь гарби. — Ой, пробачте мені! — забелькотів її власник, упізнавши відьмака. — Пусте, чоловіче. Наступного разу буду обережніший! — усміхнувся відьмак, і чолов’яга погнав коняку далі. Вже здалеку донеслося: — Ач! Розходилися! Зовсім на людей не дивляться. Кляті відьмаки… Він зупинився як укопаний — таких слів раніше не було чути. Поринувши у роздуми, Добровін підійшов до міського саду. Пройшов повз охорону, крізь відчинену браму, і вловив запах стиглих яблук. Пригадалося щось добре, з дитинства. Чужі сади, які обривали з друзями. Приємна прохолода пахучого червонястого яблука в кишені. Пройшовши вперед, він знайшов яблуньку, всипану великими жовтими плодами так густо, що, здавалося, от-от не витримає і впаде. Добровін підійшов до неї і торкнувся рукою найбільшого яблука — гладенького, теплого, випещеного сонячним промінням. Спливла розмова з Яром, що вже давно скалкою сиділа у пам’яті. Той, як завжди, шукав легких шляхів. — Скажи, Добровіне, а чого відьмаки не можуть виготовити для мене багато-багато золота? Я б роздав його людям, і вони були щасливі… — спитав якось князь напідпитку. — Ти вважаєш, золото робить людей щасливими? — Ну, так! Їм не треба буде важко працювати, вони зможуть більше відпочивати, думати, мріяти. Вони любитимуть мене, і наше князівство стане найкращим. — Князю, невже я мушу повторювати те, чого навчав тебе у дитинстві? Наводити приклади про пекарів, які кинуть пекти хліб, селян, які кинуть вирощувати пшеницю, ремісників, які кинуть виготовляти одяг і взуття? І що після всього цього у людей не лишиться нічого, крім золота, яке не з’їси і не вдягнеш? — Так, так, я все це знаю! Але мусять же ваші кляті чари допомагати людям?! — обурився Яр. — А вони й допомагають. Я з тобою. Чи це не допомога? Мої учні по всій Словунії лікують і навчають людей, захищають їх від чорнобожих тварюк, вивчають закони Прави, Нави і Яви. Невже цього мало? Чого ти ще хочеш? Щастя для всіх і назавжди? То нагодуй їх грибами для видінь, або краще відразу всіх повбивай! І тоді точно всі стануть щасливі, бо зникнуть страждання. Усі страждання — від бажань, а після смерті бажань немає! Добровін картав себе за нестриманість. Після того випадку стосунки між ними змінилися. Яр перестав ділитися з чаклуном думками і тривогами, а сам Добровін став жорсткішим, вимогливішим. Яр не так дослухався до відьмацьких порад. Розколина, що зародилася тієї ночі, ставала дедалі ширша. Добровін ходив садком, удихав запах яблук, торкався листя, випробовував на міцність смородинове гілляччя. Поступово думки перекинулися з минулого в майбутнє. Вибори Старшого Князя. Зазвичай кожен рід обирав собі князя, а ті вже з-поміж себе на Великій Раді обирали Старшого. Час правління Старшого Князя ніяк не обмежувався, та самі князі могли будь-коли зібратися й прийняти рішення про перевибори, але обов’язково одностайно. Тому не так часто відбувалися перевибори Але нещодавно до двору з'їхалися всі князі й оголосили про Велику Раду на кінець лютого. Осінь щойно увійшла у свої права, тож князі натякали: Яр ще має час виправитись. Та сам він не прагнув ним скористатися — навіть не прибув на зустріч. Добровін марно переконував його. «Я зайнятий! У мене лови! » — кидав він відчіпного і зникав з молодою дружиною у невідомому напрямку. Щодо Діви, його дружини, Добровін ніяк не міг визначитись. Як не намагався проникнути у її Сутність, нічого не виходило. Відчувався слід якогось стародавнього закляття. Щойно її Сутність починала відкриватися його внутрішньому оку, душу обплутувало таким соромом і небажанням йти далі, що він повертав назад. Виходило, сам себе зупиняв! З такими викрутнями Добровін ніколи не стикався, і це також спричиняло тривогу. Коли він розповів про це Яру, той спитав: — А що таке Сутність? — Сутність — це справжній Ти. Ми живемо у цьому світі під прикриттям безлічі личин, інколи самі забуваємо, де наше справжнє Я, а де — машкара. А Сутність — це те, що найглибше, незмінне… — То ти й мою Сутність можеш прочитати? — Можу. — І що ти у ній бачиш? — Нічого. Те, що я можу, не означає, що я обов’язково це зроблю. — То виходить, мою Сутність ти не читаєш, а Сутність моєї дружини хочеш пізнати? — спитав уїдливо князь. — Так, — відповів Добровін. — То послухай мене! Відтепер я забороняю тобі лазити в душу моєї коханої! Я їй вірю, і цього тобі має бути досить. Поки що старший князь — я! Ця розмова стала ще одним зламом у їхніх взаєминах. Добровін багато часу провів у пошуках відомостей про Діву, та дізнався лише, що народилась вона десь у Древії, поблизу Великих Пустель. Рано осиротіла. Подалася світом. Об’їздила всі землі Словунії та Орії і вже збиралась у Богумир, та зустрілася на ловах із Яром. Було в цих подорожах щось таке, що непокоїло Добровіна. Чого б це проста селянка-сирота вирішила поїхати світ за очі? І випадково зустріла Старшого Князя? І випадково стала його дружиною? Добровін не вірив у такі випадковості, але мав лише підозри і здогадки. Добровін раптом відчув, що він за крок від розгадки. Ще трішечки — і думки, що ширяють карколомними шляхами, зупиняться і зіллються в одну точку, яка вибухне розумінням… Та нічого не сталося. Думки знову розійшлися по своїх комірках і замість бажаного осяяння Добровін опинився перед порожнечею. Сонце сідало. Час повертатись до замку. Піднявшись у кімнату, він наказав забрати захололу їжу і вкотре розклав мапу Укранії. «Де ж ти, Рутеніє? Ти мені зараз так потрібна! Твоя Сила, твій Розум, твоя Хоробрість і твоє Безумство! » — шепотів він, простягаючи над мапою правицю. Та рука нічого не відчувала. Тоді він узяв листа Рутенії, спалив його, а попіл розмішав у вроді. Прошепотів: Кам'яне до каменю, водяне до води,
Дерев'яне до дерева, живе до живого,
А відьмине — до відьми!

Він упустив на мапу краплю перемішаного з водою попелу. Та повільно, мов уві сні, впала, спалахнула червоним і зникла. 5

Вони сиділи в кімнаті з вогнищем. Тепло від багаття приємно огортало тіло. Рутенія дізналась про чугайстрів, лісовиків і злиднів. Чугайстри — лісові люди. Та на відміну від лісовиків, які захищають ліс, чугайстри захищають усіх живих у лісі, людей і нелюдів. Про силу чугайстрів і їхню доброту ходило багато чуток, багато історій, вигаданих і правдивих. Майже стільки ж ходило оповідей про підступність злиднів. Вони ненавиділи усіх, і навіть самих себе. Відколи існували злидні, точилася війна між ними і людьми. Та злидні не здатні об'єднуватись і діяти спільно. Щойно двійко злиднів чи більше сходилися разом, відразу починалася сварка, а потім бійка. Тому дивувало, що злидні тягнули непритомного чугайстра, не сварилися, не з’ясовували, хто першим його звалив, в який бік його тягти і як це робити правильно. Для самого чугайстра було несподіванкою зустріти в лісі капище Чорнобога — камінь, до якого притягли його злидні. Ніхто ніколи не бачив такого ні в Орії, ні в Словунії. Лише чорні відьмаки Богумиру поклонялися Чорнобогу… Зеленокосу дівчину звали Дзеванною. Це її шукали злидні і той чоловік з палицею. Ще Рутенія дізналася, що вночі за нею гнався упир, і якби не чугайстер, вона була б тепер у Наві. Ще раз вдячно глянувши на чугайстра, якого звали Бітом, вона продовжила слухати Дзеваннину оповідь і дізналася, що зеленокоса дівчина — донька богумирського відьмака Ахрумана Чорного Ворона і зґвалтованої ним русалки з річки Рати. Жодного спогаду про Ахрумана у Рутенії не збереглося, та саме звучання його імені змусило її здригнутися… Тим часом Дзеванна вела далі. * * *

…Коли я досягла повноліття, мати покликала мене: — Дзево, я мушу розповісти тобі дуже важливу річ. Я довго мовчала і, якби могла, мовчала б до кінця своїх днів. Але тобі загрожує небезпека… — Небезпека? Хто насмілиться зробити мені щось зле у нашому русалчиному царстві? — Помовч, доню! Це дуже важливо. Твій батько — не звичайна людина, як ти думала. Твій батько — найжахливіша істота на землі, богумирський відьмак Ахруман Чорний Ворон! — проказала вона на самому диханні. Я заніміла. — Дзево, я хотіла тебе вберегти. Я боялася, що ти успадкуєш його лиху вдачу, його лиху силу — виростеш такою, як він. Але цього не сталося. На щастя! Тому ти росла, як і решта русалок. Але ти не така, як інші. Ти маєш силу, рівну Ахрумановій. Я ніколи нічого такого не помічала. Навпаки, мої здібності були досить посередні. Були русалки значно кращі. Вони без усякого навчання, завиграшки зупиняли річки або розливали озера. Я ж, у кращому випадку, могла створити джерельце або знайти місце для криниці. — Так і мало бути. Я зв’язала твої сили. Якби ти використала бодай дещицю тієї сили, яку маєш, Ахруман відчув би це. Він дізнався б про тебе, знайшов… А що тоді, навіть страшно уявити. — Він би мене вбив? — Навряд чи. Радше, зробив би служницею Маржани, богині холоду і небуття. — То чому саме тепер ти мені про це розповідаєш? — Ти досягла повноліття. Посвята… — тихо мовила мати. Я зрозуміла… Кожна русалка, досягнувши повноліття, має пройти посвяту в дорослість. Це дуже складний обряд, його мета — повне звільнення магічних сил. Після обряду пута, що стримують мої сили, зникли б. Я не могла б далі ховатися від Ворона. Я мусила будь-що уникнути обряду. І ми вирішили втекти. Кілька днів готувалися в дорогу. Планували перебратись до якогось озера в Орії, подалі від Рати, і жити там тихим і спокійним життям. Не так сталось, як бажалось. Ми покинули домівку і рушили вниз по Раті, до Інгулу. Було страшно і сумно. Хотілося назад. Моя таємниця, напевне, відкрилась іще комусь. Кому, не знаю. Хтось підслухав нас і доповів Ахруману. Втомлені і виснажені, ми досягли берега Інгулу в Орії. Там Ахруман на нас і чекав. — Вирішили від мене втекти? Від мене, Ахрумана Чорного Ворона?! — Він зареготав. — Не чіпай її! Вона не для тебе! — заступила мене мати. Тим часом відьмаки оточили нас зусібіч. Втікати було нікуди. — Ну-ну! Що ви проти мене вдієте? Ти, нікчемна слабка русалка, і твоя безсила донька? — Він по-зміїному посміхнувся. — Не наближайся до нас! — повторила моя мати тихо. — А то що? Звабиш нас? Це ж усе, що вміють русалки! Ми з мамою стали спина до спини. Коло відьмаків стискалося. Ахруман підскочив до нас, схопив матір за волосся і жбурнув у пісок. Я кинулась на допомогу, та якийсь відьмак схопив мене. Я не могла й поворухнутися. Ворон підійшов до матері й… ударив її ногою, потім ще раз. А потім ударив у серце. Я оніміла. Крик застряг у мене в горлі, мені хотілося його вбити на місці, вбити жорстоко, щоб він страждав, страждав у сто разів сильніше, ніж моя мама і я разом. Та я нічого не могла вдіяти. А він лише посміхнувся, струшуючи пісок з одягу. — Все, тепер ти моя, — прошепотів він, підійшовши впритул. — Я ніколи не буду твоєю! Радше вб’ю себе! — Я плюнула йому в лице. — Дарма, — сказав він і схопив мене за горло. І раптом, невідомо звідки, з’явилася ти, Руто! Ти! Ти звільнила мене, але, на жаль, не встигла врятувати маму! Ти вилетіла з-за пагорба, мов вихор. Я не встигла змигнути оком, як Ахруманові відьмаки були мертві. Ти рухалась так швидко, що навіть Ахруман не відразу збагнув, що діється. Він випустив мене з рук і повернувся до тебе. Ви стояли мовчки. Між вами іскрилось повітря, клубочився туман. Ахруманове обличчя перетворилось на маску, очі на щілинки, а губи рухались, вимовляючи закляття. Твої ноги почали тремтіти, і я зрозуміла: ти втрачаєш сили. Я мала щось вдіяти. Озирнулась. І побачила за своєю спиною води Інгулу. «Та я ж русалчина донька! Я маю силу! Я мушу нею скористатися! » Сама не своя, не знаючи, як тією силою керувати, я кричала закляття, та це не діяло. Я дивилась, як ти стояла, ледь жива, і як виблискували Ахруманові очі-щілинки. Я заплющилась і в розпачі закричала. Ніколи в житті я так не кричала. Перед очима постала мамина смерть, а тоді — ті дні, коли ми були разом… Моїми вустами кричав сам відчай. Мабуть, після того я вже ніколи не зможу плакати. Все своє горе я вклала у той крик. А коли розплющила очі, то побачила величезний водяний стовп. Він стояв, готовий до наказів. Поворухнула рукою праворуч — він гойднувся, ворухнула рукою ліворуч — він слідом за нею. І я зрозуміла, що маю робити. Повернулась до вас. І саме вчасно: ти падала. Тієї ж миті я направила руку на Ахрумана. Водяний стовп з неймовірною силою шубовснув на нього. За мить берег спустів. Я дуже сподівалася, що Ворон зазирнув смерті у вічі. Певно, так і було, та погляд її був недовгий. Ти впала на землю і не рухалась. Я спробувала тебе підняти, впала і, мабуть, знепритомніла, бо коли отямилась, замість неба над головою побачила дерев’яні крокви, обплетені павутинням. Я лежала на сіні. Було тепло і затишно. Підвелась і зрозуміла, що знаходжуся на чиємусь горищі. Зі стріхи звисали житні снопики, поруч валялося лахміття, далі лежали вила, лопати, граблі, серпи, ще щось. Крізь стріху пробивалося сонце. Усе, що відбувалося далі, нагадувало сон, який я можу відтворити лише уривками. …Ось чую кроки. Ховаюсь. Обережно виглядаю. Це ти. Виходжу. Кажеш, що все гаразд, що ми в Орії. Подаєш молоко і хліб. Розповідаєш, що ми у твоїх друзів-селян. Питаєш, чому Ахруман нас переслідував? Я розповіла все, що знала. Ти була дуже здивована й водночас ніби рада. Кажеш, що ти відьма, що йшла в Суронж до Добровіна. Кажеш, що хтось вкотре робить спробу викрасти оберіг Суронжу, і тепер його охороняють відьмаки-добровольці. Ти хотіла до них приєднатися. І по дорозі зустріла мене. Ми покинули наш прихисток. Внизу було звичайне сільське подвір'я, ходили кури, рохкали в багнюці свині, й сумно дивилась на нас руда корова. Ти залишила мене саму і пішла до хати. Дуже скоро повернулась і сказала, що ми можемо йти. Але куди? Я нічого не розуміла, була в розпачі. Мамина загибель, нова сила, напади на Суронж, Ахруман, ти — усе перемішалося. Ти взяла мене за руку і спокійно, впевнено сказала, що ми мусимо піти до лісу. Там ти передаси мене під захист чугайстрів, бо Ахруман, напевно, живий, і лиш трохи приголомшений. Потім ти підеш до Словунії оберігати Суронж. А коли з містом усе владнається, повернешся по мене. Я трохи боялася чугайстрів — ніколи не мала з ними справ. Чи не видадуть вони мене Ахруману? Ти засміялася. Сказала, що чугайстри закляті Ахруманові вороги, перебувають під захистом Дажбога і Яровита. Володіння чугайстрів розкинулися в лісах біля Мовчазних Гір, де Джерело Забуття. Той, хто з нього нап’ється, назавжди забуде, хто він, звідки, й втратить мету свого життя… Потрібно було швидко зникнути в лісах, щоб Ахруман не встиг оговтатись. Ти сказала, що могла б перенестися туди, не змигнувши й оком, та Ахруман може нас відчути за проявами сили, тому знову мене покинула, а коли повернулася, вела за собою чорного, як вугілля, коня. …Ось ми на його спині. Він не біжить — він летить. З такою шаленою швидкістю я ніколи не рухалася. Все навколо зливається в одну зелено-жовто-блакитну довгу пляму. Я спочатку навіть не можу дихати, та згодом звикаю. Дивно, але я не відчуваю незручності, хоч їду верхи вперше. Я розумію, що то не звичайний кінь. Ми летімо цілий день. …Почало сутеніти, вдалині з’явилися верхів’я дерев. Ми зупинилися. Злазячи з коня, я не втрималась і полетіла сторч головою. Ти підхопила мене й поставила на ноги. А кінь, постоявши хвильку, глянув на нас майже людськими очима і зник. Я дивилась на тебе, на ліс, у який мені зовсім не хотілося йти… …Темрява. Потужний спалах світла. Бачу дві постаті. Одна твоя, інша — Воронова. Я біжу на допомогу, та наштовхуюсь на невидиму стіну, яка мене не пускає. Знову спалах світла: це Ворон кинув у тебе вогняну кулю, але ти ухилилась. Крізь темряву чую крик: «Вона не буде твоєю, Ахрумане! » Знову спалах — Ворон кидає дві вогняні кулі, і водночас, поки ти від них ухиляєшся, роздвоюється, і тепер перед тобою два Ворони. Один кидає кулю, а інший час обходить тебе ззаду і нападає. Знову темрява. Я хочу пройти до тебе. Кличу водяну силу, та води немає навколо, і я нічим не можу зарадити. Чую Ахруманів сміх і голос: «А тепер до джерела! ». І твій здавлений крик: «Тікай до лісу. Там чугайстри допоможуть! » … Сама не своя біжу до лісу. Хочу кричати, та не можу вичавити з себе жодного звуку. * * *